Geum.ru

Чи була філософія в україні

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

Певно, ні одна земля не знала такого різноманіття філософських традицій, як Україна.

Вищевказані чужі національні філософські традиції відіграли в культурі України подвійну роль. З одного боку, вони знайомили українців з новими філософськими ідеями, сприяли філософській комунікації. У поглядах представників чужих філософських традицій іноді знаходили відображення особливості українського світосприйняття. Тому частково їхню філософію можна розглядати в українському культурному контексті.

Але, з іншого боку, ці традиції виконували не лише конструктивну, а й деструктивну роль – нав’язували українцям чужі їм символи, ідеї, руйнуючи тим самим їхній символічний світ.

Щодо української філософії, то її становлення й розвиток відбувався в несприятливих умовах колоніальної залежності, коли українці не мали змоги творити інституції, в середовищі яких культивувалася б філософія.

Українська філософія почала формуватися в кінці 16 ст., з появою на наших землях книгодрукування, яке започаткувало третю комунікативну революція. Тоді відбувалося руйнування православно-слов’янської традиції, а на її основі формувалася нова, власне, українська філософія. І здійснювалося це під сильними окцидентальними (західноєвропейськими) впливом.

Проте новонароджена українська філософія, в силу своєї несформованості й відсутності необхідних для її розвитку середовищ, не могла ефективно конкурувати із західними філософськими традиціями. Популярною в Україні в ХУІІ ст. стає неосхоластика, яка культивувалася в єзуїтських колегіях й Києво-Могилянській академії. Вона «приглушила» розвиток української філософської традиції.

Києво-Могилянська академія відіграла непросту роль у розвитку філософської думки в Україні. Це був православний навчальний заклад, яким опікувалося вище духовенство, а також деякі представники української політичної еліти (наприклад, гетьман І.Мазепа). Отже, академію можемо розглядати як українську інституцію. Тут чи не вперше в нас (якщо не рахувати єзуїтських колегіумів) утвердилося професійне філософствування й відносно висока філософська культура. Але цю професійну філософію варто розглядати не в руслі українських, а західноєвропейських традицій. Викладання філософії в академії здійснювалося латинською мовою й зводилося переважно до вивчення поглядів Аристотеля, поданих у неосхоластичному дусі.

Українська філософія реально існувала за межами академії. Однак її здебільшого представляли люди, котрі тут вчилися або викладали (І.Гізель, І.Галятовський, Л.Баранович, Ф.Прокопович та інші). Деякі професори академії, полишивши викладацьку роботу й зайнявши високі церковні становища, написали низку творів, в яких розглядалися проблеми українського буття.

Показовим у цьому плані є приклад Г.Сковороди. Хоча він навчався в Києво-Могилянській академії і отримав тут відповідну філософську підготовку, діяльність мислителя відбувалася за її межами, а його філософські праці відрізнялися від тієї філософської продукції, яка творилася в стінах академії.

Ситуація з філософією в Україні 17-18 ст. не була чимось особливим, винятковим. Подібні процеси спостерігалися в країнах «латинської» Європи, де в університетах, колегіях культивувалася латиномовна неосхоластика, а паралельно в позауніверситетському середовищі формувалися національні філософські традиції. Хоча, як правило, останні творилися людьми, котрі мали схоластичну освіту.

Перебуваючи в інкубаційному стані у 17-18 ст., українська філософська традиція не змогла вийти на професійний рівень. Українці, на жаль, не створили осередків свого професійного філософствування. У перспективі таким осередком могла стати Києво-Могилянська академія, якби належним чином була реформована. Але цього не сталося. Далеко не останньою причиною було те, що саме тоді Україна втратила залишки своєї автономії й повністю була інкорпорована Росією. Невдало закінчилась така спроба створити осередок українського професійного філософствування в Львівському університеті, де був створений Руський інститут, в якому здійснювалося викладання філософії і теології руською, власне, книжною українською мовою. Не стали такими осередками інші вищі навчальні заклади, що виникли в 19 ст. на українських землях.

Причиною того був не лише колоніальний статус України. Українська еліта, в т.ч. й культурна, слабо розуміла потребу творення подібних інституцій. Навіть маючи немалі матеріальні статки, козацька старшина та українські церковні ієрархи дуже мало зробили в цьому плані.

Українська філософська традиція функціонувала на рівні індивідуальному. Чи не найкращим прикладом тут є Г.Сковорода. Частково таке функціонування відповідало ментальності українців, для яких характерний специфічний індивідуалізм. Проте такий індивідуалізм міг ефективно спрацювати на початковому етапі розвитку філософської традиції. Наступним етапом мало стати творення шкіл, відповідних інституцій. Цього якраз і бракувало українській філософії в кінці 18 ст. Вона виявилася не готовою до викликів 19 ст.

Саме 19 ст. стало часом інтенсивного формування новочасних націй. Творення ж власних філософських традицій відіграло тут далеко не останню роль. Прикладом є німецька класична філософія, яка для німців стала не лише важливим чинником розвитку національної свідомості, а й предметом національної гордості та ефективним елементом німецької культурної експансії.

Українська філософія, не маючи помітних позицій у сфері професійній, була звідти витіснена. В університетах, інших навчальних закладах підвищеного типу, які в той час існували в Україні, для неї не виявилося місця.

Розвиток української філософської традиції в зазначений період демонструє те, що професійна філософія – це розкіш. Її можуть дозволити собі самодостатні в політичному й культурному плані етноси та держави. Народи ж пригноблені, як правило, змушені задовольнятися фрагментарними філософськими ідеями переважно в творах художньо-літературного, публіцистичного й політологічного характеру.

Тому сферою, де українська філософська традиція в 19 ст. отримала продовження, була сфера непрофесійна, зокрема, художня література й публіцистика. Тут варто зупинитися на питанні співвідношення філософії й художньої літератури.

Це питання виникло ще в античні часи. Чимало тодішніх філософів використовували поетичну форму для викладення своїх ідей. Правда, Платон діалозі «Держава» вів мову про «стару незгоду між філософією та поезією» (607 в). Поезія, на його думку, витворює «наслідування наслідування» (597 е), тоді як філософ здійснює сходження від чуттєвого світу до істинного «світу ідей».

По-іншому інтерпретує це питання Аристотель, зокрема, в своїй праці «Поетика». Поезію він пов’язував із пізнанням сутності речей, оскільки вона розповідає «не про те, що було, а про те, що могло бути як можливе чи необхідне» й говорить про загальне, а не про одиничне (1451, а35-в5).

Для українських мислителів 17-18 ст., які орієнтувалися на аристотелізм, була притаманна, як справедливо відзначає Л.Ушкалов, «тожсамість поетичного, риторичного і філософського слова як репрезентації певної когнітивної моделі». Вона уможливила існування «феномену Сковороди, для якого література і філософія «зняті» в екзистенціальній синтезі» [15].

На нашу думку, художня література, як і філософія, є породженням другої комунікативної революції. Якщо поезію ми можемо ще сприймати «на слух», то прозу варто читати. Художня література, подібно до філософії, намагається дати цілісне, «органічне» осмислення дійсності (навіть якщо йдеться лише про якийсь її фрагмент). Правда, вона, на відміну від філософії, оперує не стільки абстракціями, скільки «живими» картинами. «Мислення в образах» зорієнтоване не на раціональну, а на емоційну рефлексію, воно не потребує спеціальної підготовки й уже через те є доступним широкому колу читачів. «Образна філософія» була притаманна народам, які в період націотворення опинилися під владою імперських держав. Навіть поляки, котрі після падіння Речі Посполитої мали кращі умови для розвитку своєї культури, ніж українці, змушені були вдаватися до такої «філософії». Своєрідними вчителями-«філософами» для них у 19 ст. виступали поети А.Міцкевич та Ю.Словацький.

Культивування «образної філософії» здійснювалося навіть тими народами, що створили свої національні держави. Це бачимо у французів. Відомі їхні мислителі-просвітники використовували такий жанр, як «філософська повість» (Вольтер, Д.Дідро та ін.). Це пояснюється тим, що представники французького Просвітництва знаходилася в різкій опозиції до університетської несхоластичної філософії. Вони творили свою філософію, вдаючись до нетрадиційних для схоластики жанрів (художньої літератури, публіцистики). Тим більше, що ці жанри були адекватніші новим комунікаційним реаліям і мали поширення серед широкого кола читачів.

«Образна філософія», в силу вказаних причин, стала поширеним в Україні явищем. До неї вдавалися деякі професори Києво-Могилянської академії, Г.Сковрода, Т.Шевченко в своїх поезіях і повістях (останні нагадують «філософські повісті» французьких просвітителів), П.Куліш тощо. Ця традиція мала своє продовження в 20 ст., особливо в радянській Україні, де філософствування допускалося в строго визначених межах марксизму.

Окрім того, «образна філософія» більш емоційна. А переважання емоційного моменту над раціональним притаманне українцям – принаймні так вважають дослідники. Це може бути ще однією причиною популярності такої «філософії» в Україні.

На нашу думку, в контексті культурної ситуації Нового часу можливі два варіанти співіснування художньої літератури та філософії.

Перший варіант – художньо-літературна форма використовується філософами, в т.ч. й професіоналами, для вираження філософських ідей. У даному випадку приклад Г.Сковороди є достатньо репрезентативним. Його перу належить низка художньо-літературних творів, зокрема, віршів, байок, у яких викладалися філософські ідеї. Саме ці твори з писемної спадщини філософа були найбільш популярними.

Другий варіант – письменник у своїх художньо-літературних творах свідомо викладає філософські погляди. Наприклад, це бачимо в поезії Т.Шевченка «І мертвим, і живим…», поемі «Мойсей» І.Франка, драматичних творах Лесі Українки тощо .

Звісно, непрохідної межі між двома варіантами не існує. Іноді важко сказати, чи письменник, творячи художньо-літературний твір, користується вже раціонально осмисленими філософськими ідеями чи доходить до них, керуючись інтуїцією.

Українську філософська традиція в 19, а потім у 20 ст. здебільшого виражалася в непрофесійній сфері. Вартісні для українців філософські ідеї знаходили вияв у художньо-літературних й публіцистичних творах. Зрозуміло, така філософія є фрагментарною, несистематизованою. Для професіонала вона дилетантська. Але це жива філософія, що відображає реальне буття народу. Для українців вона мала більше значення, ніж філософія професіоналів, які представляли в Україні іноземні традиції.

Правда, навіть за таких несприятливих умов знаходилися філософи-професіонали, які намагались представляти українську традицію. В умовах незалежної України ситуація, здавалось, мала б змінитися. Однак кардинальних перемін не спостерігається. Причиною є не лише те, що українська влада не усвідомлює потреби розвитку філософських інституцій, а й те, що наша культура залишатися постколоніальною. Відповідно, чимало тенденцій, характерних для попередніх часів, зберігається донині. У тому числі тенденція українського філософствування в сфері непрофесійній.


2.3. Специфіка української філософії


Коли ведемо мову про українську філософську традицію, виникає питання, в чому її специфіка, що відрізняє її від інших філософій?

Загалом можна погодитися з думкою Д.Чижевського, що «Кожна конкретна філософічна система є одночасно обмежений та частковий вияв абсолютної правди і вияв певного часового, національного, мистецького, наукового, релігійного і т. ін. пункту погляду. Кожна конкретна «філософія», себто певна окрема філософічна система є певне усвідомлення абсолютно-цінних, непереходимих елементів певної національної культури, наукового світогляду, мистецького стилю, певної позитивної релігійности тощо, є піднесенням цих конкретних форм культури у сферу абсолютної правди».

«Переважно три моменти, – писав він, – характеризують особливості філософії даної національности – 1. форма вияву філософічних думок, 2. метода філософічного дослідження, 3. будова системи філософії, «архітектоніка», зокрема становище і роля в системі тих або інших цінностей» [16].

Правда, наведені міркування Д.Чижевського більше стосуються сучасних філософських традицій, які є переважно національними. У давні часи, коли ще не сформувалися новочасні нації й відповідні національні філософії, ситуація виглядала дещо інакше. Та все ж не можна заперечувати, що особливості світосприйняття етносу, представники якого виступали творцями філософських систем, накладали відбиток на ці системи.

Ведучи мову про розвиток філософської думки на наших землях, варто звернути увагу на ментальні особливості українського народу, на те, як ці особливості знаходили вияв на рівні філософському. Певним чином вони визначалися природним середовищем, в якому жив етнос.

На значення територіального чинника в формуванні етносу звертали увагу Ш.Монтеск’є в роботі «Про дух законів» (1748 р.), німецький етнограф Ф.Ратцель, російський історик В.Ключевський та ін. Про вплив території на етнос вів мову український історик М.Костомаров у праці «Дві руські народності» (1861 р.) Особливо на цьому акцентував увагу В.Липинський [17]. «Як би не була розвинута техніка, – писав Л.Гумільов, – все необхідне для підтримки життя люди отримують з природи. Отже, вони входять у трофічний ланцюг як горішня, завершена ланка біоценозу заселеного ними регіону. А якщо так, то вони є елементами структурно-системних цілісностей, що включають в себе, поряд з людьми, доместикідів (домашніх тварин і культурні рослини), ландшафти, як перетворені людиною, так і не зачеплені, багатство надр, взаємовідносини з сусідами – або дружні, або ворожі, ту чи іншу динаміку соціального розвитку, а також те або інше поєднання мов (від однієї до кількох) і елементи матеріальної й духовної культури» [18].

Отож, етнос мусив пристосовуватися до свого середовища, знаходити найбільш відповідні механізми взаємодії з ним. Ці механізми відіграють важливу роль у природному відборі. Виживають і продовжують себе в нащадках найкраще пристосовані до середовища особи, які є носіями певних ознак, у т.ч. й ментальних [19]. Особливості пристосування до середовища визначають специфіку соціальної взаємодії між представниками етносу, а також їхнє відношення до інших народів. Усе це разом узяте формує в них особливості сприйняття навколишньої дійсності.

Протягом останніх трьох тисячоліть, історія яких зафіксована в писемній формі, на українських землях проживали представники різних народів. Ті, які зуміли укорінитися, з часом виробляли певні особливості світосприйняття, адекватні місцевим умовам. Це пояснює світоглядні паралелі, що простежуються між поглядами різноетнічних мислителів, котрі проживали на українських землях.

Д.Чижевський спробував виділити основні характеристики українського національного типу й простежити, як вони відображені на рівні філософському. З його точки зору, український народний характер не був та й не міг бути чимось абсолютно стабільним. На нього впливали два чинники – природа України та її історія. Велику роль у формуванні психічних рис українців відіграв степ, що сполучає «широту і розмах краєвиду з буйним розквітом життя природи» і породжує почуття «безмежно-могутнього, або безмежно-великого». [20].

На роль степу в формуванні українського світосприйняття вели мову й інші дослідники. «Питоме для степу те, – писав Л.Миколаєнко, – що він через властивість нашої природи… уможливлює всьому життю пишно розвернутися». Завдяки цьому «життя розкривається в ладі і гармонії». [21].

Незважаючи на велику роль степу в формуванні української ментальності, ми далекі від того, щоб перебільшувати його значення. Для предків новочасних українців, жителів півдня Давньоруської держави степ, Дике Поле були чужою, ворожою територією, звідки чекала небезпека. Початково український етнос формувався в лісостеповій та лісовій зоні, де знаходилися основні політичні й культурні осередки – Київ, Галич, Володимир (Волинський), Львів, Луцьк, Острог тощо. Інтенсивне освоєння українцями степу почалося в 16-17 ст. При цьому переселенці несли в степ сформовані звички осілого землеробського населення, своє світобачення. Тому не варто вважати український етнос і культуру витвором виключно степу.

Степ породив таке явище, як українське козацтво. Воно стало продуктом симбіозу протоукраїнської (руської) культури й елементів культури тюркської. Переважила перша, хоча чимало тюркських рис і далі «таємно» зберігається в нашій ментальності. Степ, підсилений впливами тюркських кочівників, творив не лише почуття життєвої повноти, «безмежно могутнього й великого», а й почуття тимчасовості, непевності. Адже життя в Степу аж до 18 ст. включно було небезпечним. Цю ментальну рису козака продемонстрував М.Гоголь у «Вечорі напередодні Івана Купала». Ось як він описує козацький хутір: «Хатинок десять, не обмазаних, не вкритих, стирчало то там, то сям, посеред поля. Ні плоту, ні хліва доброго, де би поставити худобу або віз. Це ще багачі так жили; а подивились би на нашу братію, на голоту: вирита в землі яма – ось вам і хата! Тільки по диму й можна довідатися, що живе там чоловік божий. Ви спитаєте, чому вони так жили? Бідність не бідність: тому що тоді козакував майже кожен і набирав у чужих землях усілякого добра; а більше через те, що не було потреби обзаводитися доброю хатою. Якого народу тоді не ходило по всім місцям: кримці, ляхи, латинство! Бувало те, що й свої наїдуть гуртом і обдирають же своїх. Усяке бувало» [22].

Основні риси «психічного укладу українця», на думку Д.Чижевського, є емоціоналізм та сентементалізм, чутливість і ліризм, що найяскравіше виявляються в естетизмі. На друге місце він поставив індивідуалізм та прагнення до «свободи». На третє – неспокій та рухливість – більш психічні, ніж зовнішні. Власне, всі ці риси, вважав Д.Чижевський, найбільш адекватно в українській думці знайшли вияв у «філософії серця», яка виходить з того, що «в людські душевнім житті глибше, ніж свідомі психічні переживання, служить їх основа – «серце», найглибше в людині, «безодня», яка породжує з себе і зумовлює собою, так би мовити, «поверхню» нашої психіки» [23].

З багатьма наведеними міркуваннями Д.Чижевського варто погодитися. Хоча, на нашу думку, характеристика ним основних елементів української ментальності не є вичерпною. Також не слід перебільшувати в українському філософствуванні значення «філософії серця».

Питанням української ментальності та їхнього відображення на філософському рівні багато уваги присвятив І.Мірчук, розглядаючи цю проблему в контексті «слов’янської духовності». Він вважав, що духовна енергія в слов’ян має не вертикальний, а горизонтальний напрямок. Вона зосереджується не в головах геніальних мислителів-спеціалістів (типу Канта чи Гегеля), а розливається широко філософічними зацікавленнями народних мас. Ще однією важливою рисою слов’янської філософії, на думку І.Мірчука, є її «тяга до здійснення думки», схильність до конкретизування, перетворення теорії в практику. Звідси ніби глибока погорда до абстрактних, розумових теорій й інтерес до емоційно-інтуїтивних підходів пізнання, звернення до релігійної рефлексії як більш практичної, життєвої [24]. Все це, вважав І.Мірчук, притаманне і українській філософії.

Характеризуючи її у своїй лекції, прочитаній у Берлінському Українському Науковому Інституті в 1935 р., він звертає увагу на сильну перевагу в ній «моменту емоційного над раціональним». «Українські філософи, – твердив І.Мірчук, – ставляться дуже скептично до границь людського пізнання. Цим всім, очевидно, зовсім не твердиться, що українці недооцінюють вагу раціонального мислення. Словянське, а зокрема українське мислення являється в багатьох пунктах протилежним до думання німецького… Безсистемність замість мертвої часами систематичности, але геніальна інтуїція, що за допомогою чуття будує свої конструкції. Брак ґрунтовності вглиблювання в обмеженій вузькій сфері діяльности – натомість широка сфера духовних інтересів і зв’язана з цим поверховість; ніякого розуміння трактування проблєм в теорії й практиці, але чуттєве схоплення дійсности, безпосередність рішень під впливом афекту й нарешті перемішання моментів теоретичних і практичних. Через домінацію почуття також і воля, хотіння не виявляє особливої твердости, витривалости і пляновости, лише хитається між періодами повної пасивности і надлюдської дільности» [25].

Попри те, що наведені міркування є цікавими й, безперечно, заслуговують на увагу, з нашої точки зору, не варто так різко протиставляти німецьку й слов’янську, зокрема, українську, філософську думку. В німецькій культурі було предостатньо містицизму, а в кінці 18 – на початку 19 ст. Німеччина стала батьківщиною романтизму. Не кажучи вже про те, що вона дала «свавільну» філософію Ф.Ніцше. Щодо раціоналістичної лінії в німецькій філософії, то вона обумовлювалася існуванням в Німеччині сильної схоластичної традиції на рівні вищої школи. Не виключено, що якби в Україні теж існувала така сильна традиція, ми б могли мати українську раціоналістичну філософію. Принаймні існування Києво-Могилянської академії певним чином підтверджує цю думку.

Розглядаючи українську філософію, а також філософські традиції інших народів, які були представлені в Україні, можна твердити, що в них найбільший вияв знаходили наступні ментальні риси.

Передусім це сильна пов’язаність із землею, природою, «злитість» з ними, намагання жити природними ритмами. Ця «злитість», прагнення до природного життя неодноразово виявлялася в творчості українських письменників, мислителів, філософів, що походили з наших земель. Схоже, ця риса мала давні архаїчні корені. А «селянськість» українського етносу, відсутність у нього розвинутої міської культури сприяли її збереженню.