Одія, до якої кияни йшли протягом століть: керівник Києва уперше за півторатисячолітню історію міста обирався всім населенням, на прямих загальноміських виборах
| Вид материала | Документы |
- Фізичні науки. 7’ 2001, 224.8kb.
- Проект правила благоустрою міста києва, 1365.19kb.
- Тема. Паралельні прямі. Кути, що утворені при перетині двох прямих січною. Ознаки паралельності, 57.45kb.
- О шляху та його впливу на розвиток сучасної науки та культури одного з найвизначніших, 218.63kb.
- Зауваження до Генерального плану розвитку міста Києва та його приміської зони на період, 117.22kb.
- Київська міська рада VI сесія V скликання рішення від 17 січня 2008 року n 3/4475 Про, 6057.64kb.
- Чи була філософія в україні, 566.75kb.
- Чи була філософія в україні, 1727.35kb.
- Програма розвитку туризму в Святошинському районі міста Києва на 2011-2015 роки, 177.77kb.
- Про комісію по відбору студентів для навчання в Національному медичному університеті, 38.2kb.
Ця картинка аж ніяк не фантазія. Як з’ясувалося, моє прізвище, поруч з іншими керівниками в Україні, було також у полі зору цієї структури. Одного разу мені показали роздруківки деяких розмов, в яких фігурувало моє ім’я, вилучені у ході оперативно-розшукових заходів у представника однієї з іноземних держав. В основному порожні розмови різних людей, але випадково була зафіксована бесіда канадського бізнесмена з київським абонентом (прізвища, зі зрозумілих міркувань, опускаю), в якій він, невдоволений тим, що ми зірвали його оборудку з будинком колишнього ресторану «Лейпциг», допитував співрозмовника, як можна мене зняти з посади, аби поставити зручнішу людину. Коли йому відповіли, що це важко, оскільки мене не призначали, а обрали мером, він сказав, щоб працювали над планом, як мене все ж змістити, а зі свого боку пообіцяв фінансову підтримку цих заходів. Так я несподівано отримав корисну для себе інформацію.
До всіх матеріалів, що надходили мені з органів, про які йшлося кілька абзаців вище, я ставився з обережністю, підсумовуючи дані з різних джерел, і тільки потім робив висновки. Якось мені подзвонив Кравчук:
– Добрий день, — сказав Леонід Макарович. — Побудь на місці, зараз до тебе привезуть один матеріал із СБУ, я його щойно прочитав. Ознайомся, перевір, якщо потрібно, — відреагуй.
Хвилин двадцять потому до кабінету зайшов генерал (потім він займав високі пости при Кучмі). Я ознайомився з довідкою: мова йшла про деякі сумнівні зв’язки першого заступника глави адміністрації одного з районів. Віддав, сказав, що розберусь. У відповідь почув:
– Вирішуйте, як вважаєте за потрібне. Ми ні на чому не наполягаємо.
Специфіка таких документів полягала в тому, що на них не можна було послатись. Я навіть не міг нікому із заступників про це сказати. Зібрав інформацію з інших джерел, і коли переконався, що вона заслуговує на увагу, — звільнив цю людину. Точно так пізніше відсторонив від посади керівника одного з комунальних підприємств.
Отже, я знав практично все про плани моїх недругів, хто, коли і що буде робити. Але не вдавався до їхніх методів. Усі проблеми намагався розв’язувати публічними, цивілізованими процедурами. І у випадку з Кичигіним, знаючи про ті вказівки від людини, яка тримала на фінансовому повідку їхню газету, — які матеріали про мене й як подавати, про зустрічі з моїм наступником у районі, що уже мостився на моє місце й активно включився в кампанію проти мене, — я і словом не показав, що мені щось відомо, зберігаючи рівні відносини.
Отака була в мої роки ця людина — Сергій Кичигін. Був здібним менеджером, у бізнесі виявив неабиякий хист — гроші міг робити і з повітря. Проте готовий заради поставленої мети на усе.
Власне, як більшість тих, кого звуть зараз олігархами. Кинути, обвести навколо пальця стало для них неписаними правилами не лише ведення бізнесу, а поняття честі, благородства, — зайвими сентиментами. Для мого покоління, вихованого ще в часи, коли мораль у стосунках була не порожнім словом, усе це — за межею розуміння.
Але залишаю цю тему іншим…
Обриваючи цей затягнутий, проте потрібний відступ, продовжу розповідь про діяльність своєї адміністрації.
Ділові контакти складалися з Київською областю, щороку підписувалися взаємовигідні договори про співробітництво. Потім, на жаль, через амбіціозність наступних керівників міста вони практично обірвалися. Страждали, у першу чергу, кияни, змушені найчастіше купувати імпортну продукцію. Та й зерно місто «клянчило» із держрезерву. Ми ж зуміли за три роки створити систему забезпечення Києва продовольчими товарами в нових економічних умовах, що дало позитивні результати і дозволило швидко скасувати талони, зупинити падіння товарообігу. Київ був цілком забезпечений ресурсами зерна в обсязі 255 тисяч тонн і мав найдешевший хліб у державі.
У 1995 році на пільгових умовах харчувалося 122 тисячі школярів. Починаючи з 1993 року, місто з метою здешевлення шкільних товарів почало виділяти гроші на проведення шкільних базарів; уперше за рахунок бюджету організувало літній відпочинок дітей. У 1995 році оздоровилось 216 тисяч школярів.
Згадуваний період став часом динамічного виходу Києва як столиці вже незалежної держави на міжнародну арену, його визнання. Окрім відновлення й підтримання вже існуючих зв’язків із муніципалітетами інших країн, активно велись переговори й підписувались угоди про встановлення партнерських стосунків із столицями в різних куточках світу, зокрема, із Пекіном, Хельсінкі, Варшавою, Будапештом, Кишиневом, Таллінном, Єреваном, Гаваною, Преторією та ін. Київ став членом Всесвітньої ліги історичних міст, цілого ряду інших впливових організацій, що об’єднували мерів та столиці й міста світу, а в 1995 році (і ця подія стала визнанням авторитету нашого міста серед інших) ми приймали у себе конференцію всіх губернаторів і мерів столиць країн Причорномор’я. Брали активну участь у становленні Конгресу місцевих і регіональних влад Ради Європи, а в 1996 році мене було включено до складу постійної делегації України в цій впливовій організації. Голос Києва авторитетно лунав на інших міжнародних форумах. Безпрецедентними за розмахом стали проведені в жовтні 1993 року Дні Києва в Тулузі, чого тоді не робилось навіть на державному рівні, та і досі так і не повторено діючою адміністрацією в інших країнах. Завдяки таким заходам іноземці вперше відкривали для себе Україну, адже в ті роки нас ще сприймали більше як росіян. З деякими столицями ми налагоджували відносини раніше офіційних між країнами. Завдяки побратимським контактам проблеми вирішувалися нерідко швидше, аніж на рівні міждержавних стосунків. Ми перейшли від ритуальних і представницьких зв’язків, що було характерно для радянського періоду, на ділові й конкретні. Тут можна згадати Гавану, яка оздоровила наших дітей на суму, що обчислюється мільйонами доларів, — фактично безкоштовно, — і багато іншого.
У своїй роботі виходили з того, що місто цілодобово має бути керованим, а киян мало турбують взаємовідносини між Київрадою та її головою. Їм були потрібні конкретні результати діяльності міської влади.
Нові обов’язки Києва як столиці незалежної України висунули перед містом нові стратегічні завдання, досвіду розв’язання яких ми не могли набути раніше, виконуючи функції столиці республіки у складі колишнього СРСР. Ці фактори, а також перебудова економіки на ринкових засадах, не лише збільшили навантаження на органи влади міста, а й вимагали від них перегляду й системи управління, методів і змісту роботи.
В 1991–1994 роках ішла перманентна зміна на законодавчому рівні побудови влади в столиці, вона тільки спиналася на ноги. Нарешті, в 1994 році був обраний на чотири роки мер та міська рада, що давало надію на стабільність. І перед нами зазначені вище проблеми встали на повний зріст. Треба було знаходити власні, адаптовані до сучасних реалій та наших історичних традицій шляхи їх розв’язання.
В основу роботи була покладена програма, затверджена після моєї доповіді 16 листопада 1994 року на засіданні міськвиконкому, із такою назвою: «Реформуючи виробничі відносини, спираючись на власні сили, створити умови для збільшення обсягів виробництва й послуг». Вона охопила всі аспекти життя міста, включала й аналіз існуючих проблем, і чіткий план дій не лише на період наших повноважень, але і на більш віддалений час. В ній, по суті, була викладена сучасна ідеологія й стратегія розвитку міста. В більшості ці положення спрацювали, матеріалізувались в конкретні програми, що діють і сьогодні, своїми ідеями дотепер живлять міську адміністрацію.
Усе, що було зроблено доброго й гарного за минулі роки, швидко забувається — так ми влаштовані — і сприймається як даність.
Слушно з цього приводу висловився О. Панасенко в матеріалі з нагоди 10-річного ювілею перших виборів мера Києва (тижневик «2000», 16 липня 2004 р.): «Сегодня это событие несколько затерялось на фоне более резонансных, однако в жизни главного города Украины те выборы стали своеобразной вехой перехода в новое время, а Косаковскому историей была отведена роль «строителя фундамента» позитивных процессов, что наблюдаются в столице сейчас. К сожалению, у нас принято чествовать тех, кто «возводит крышу», забывая при этом, кому обязаны «расчисткой места под строительство».
Нікого вже зараз не цікавить — якою кров’ю, якими неймовірними зусиллями й потом, копіткою працею нам це далося. Є конкретні події й факти, і існує наше уявлення про них. Реальне життя змінити важко, іноді неможливо, а от уявлення про нього під впливом засобів масової інформації й пропаганди, що ведеться під визначеним кутом зору, перевернути можна швидко і дуже істотно, чим щосили і займались протягом останніх дев’яти років мої супротивники (що й казати, «доброзичливців» у мене вистачає дотепер).
Працюючи по 12–14 годин щодня, якось мало задумувався над тим, а як я сам і моя робота виглядають в очах городян. Мені здавалося, що немалі позитивні зміни, які відбулися в Києві за роки, визначені мені долею для роботи на чолі органів міської влади (особливо, враховуючи загальну надзвичайно складну ситуацію у державі), настільки очевидні, що про них немає потреби спеціально говорити. Але виявилося, що я помилявся, — усе ж таки необхідно. І зараз я з великим запізненням намагаюсь це зробити.
Доводиться чути деякі довільні тлумачення результатів нашої роботи, некоректні оцінки. Але все пізнається в порівнянні. Спробуємо це зробити. Як розпорядилася нинішня адміністрація тим потенціалом, що отримала у спадщину?
Вона приступила до керування містом у 1996 році з кращими стартовими можливостями порівняно з 1993 роком, коли довелося починати мені і моїм колегам. Це вже було інше місто. Образно кажучи, ми його поставили на рейки і міський локомотив успішно набирав оберти.
Результати роботи адміністрації за три наступні роки після того, коли її очолив Омельченко (1996–1998), за головними показниками гірші, ніж за три роки (1993–1995) роботи нашої адміністрації. І це — факт. Усе інше — від лукавого. Кажуть: час — найоб’єктивніший суддя, він кожному визначить своє місце. Отож, узявши для зручності зіставлення показників саме такі часові рамки, можна відзначити.
У 1996–1998 роках до 1530 тис. кв. м, або на 1025 тис. кв. м знизились обсяги будівництва житла у порівнянні з 1993–1995 роками (2553 тис. кв. м), коли працювала наша адміністрація. Спостерігався спад і по інших об’єктах соціальної інфраструктури. Зменшено введення в експлуатацію шкіл (13 шкіл і 5 прибудов у 1993–1995 рр. і тільки 4 школи в 1996–1998 рр., по кількості місць, відповідно 21 552 і 4592, тобто на 16 960 менше). У 1996 році вперше за багато років нинішня міська адміністрація не відкрила до 1 вересня двері жодної нової школи. Та ж картина і з дитячими садками. Замість 22 на 6070 місць (1993–1995 рр.) здано в 1996–1998 роках тільки 5 на 1560 місць, або на 17 садків (на 4510 місць) менше. Забуте було і комунальне господарство — нова адміністрація суттєво знизила показники будівництва водогону (з 53, 7 км за 1993–1995 рр. до 16,4 км у 1996–1998 рр.), каналізаційних мереж (25,3 і 15,06 км відповідно), ліній газопостачання (72,1 і 6,78 км) тощо.
Мало хто знає, що Омельченко вже керував містом до свого призначення в 1996 році, правда тоді він робив це з-за спини іншої людини — О. Мосіюка. Я вже побіжно згадував про це в тексті вище. Як же все відбувалося?
Посівши у 1990 році за наполегливою пропозицією першого секретаря міськкому КПУ А. Корнієнка, попри невдоволення значної частини комфракції, посаду заступника голови міськвиконкому, він із зміною політичної погоди переорієнтувався, перебіг до іншого табору, швидко втерся у довіру до малодосвідчених в управлінській справі депутатів Київради з демблоку. Після того, як з його допомогою Мосіюк виштовхнув Малишевського, спочатку у лікарню, а потім і взагалі з поста, він став, по суті, реальним керівником виконкому, надавши самому Мосіюку можливість тішитись назвою виконувача обов’язків голови ради і виконкому: цей пан більше полюбляв закордонні вояжі, політичні тусовки, внутрішньорадівські інтриги та ЗМІ. Омельченко ж узяв у свої руки реальні важелі управління, із якими просто не впорався. «По сути, исполком тогда держал в руках Александр Александрович Омельченко…» — визнає сам Г. Малишевський (книга «Обличчя столиці в долях її керівників»). Ніяких новацій в управління містом він не вніс, займаючись розв’язанням своїх і депутатів міськради бізнес-справ. Той час — найпровальніший у новітній історії — відзначений суцільним занепадом міста. Чомусь про це ні сам Омельченко, ні його оспівувачі як найуспішнішого мера, міфотворці, не люблять згадувати.
Будучи моїм заступником, він також не вирізнявся ініціативністю, свіжих думок не генерував, все започатковане за цей час нове в будівельній сфері робилося за моїми дорученнями. У кращому випадку він працював виконробом — це було його стелею. Провести нараду, розмазати з великим задоволенням когось по стінці, обматюкати, довести до серцевого нападу, — це в нього виходило добре.
Нема приводу, щоб не випити, — гуляло, з його легкої руки, прислів’я серед будівельного люду. Недарма сам градоначальник на питання журналістів про те, що ж він п’є, чесно відповів: «Все підряд…» (газета «Сегодня», 26 листопада 2001 р.). Невимушено поділився і деякими подробицями процесу: «Апельсины сам ем и не боюсь, хоть я и не любитель. Иногда — на предмет закусить апельсинкой, лимонкой» (телеканал «Интер», Подробности, 2 грудня 2004 р.).
Такими своїми уподобаннями він багатьох дуже збентежив ще в 1996 році, вибухнувши наступного дня після моєї операції, в той час як я перебував у реанімації, першим підленьким інтерв’ю «Киевским ведомостям», де «розродився», окрім того, що вилив діжку бруду на мене, і просторікуваннями на різні теми. Наприклад, такими «перлами»: «Не може Патон жити базою діда й батька. Не можна — що ти сам особисто зробив? Сьогодні кожний третій інженер — кандидат, а докторів… А кожний хоче випити, закусити… А потенціал науки нульовий. Де сьогодні наш пилосос український, де наша праска, фен, автомобіль? А ринок для науки — де? Тому що повна мафія науки в Україні».
Одразу на нього відгукнулася газета «Демократична Україна». В числі від 22 червня 1996 року вона його нищівно розбила в пух й прах, просто висміяла: «Не будемо згадувати про генетику-кібернетику-синергетику: судячи з інтелектуального рівня розмови, наш заступник мера Києва і слів таких поганських не знає. Бо коли рівень науки вимірюється бажанням «випити й закусити», то лишається тільки руками розвести… От тільки про нульовий потенціал розмова передчасна: навіть за нашестя турків і татар наука хоч по лісах та вибалках розвивалася — дасть Бог переживе й таких господарів міста, як пан Омельченко. Ну, а що таке «мафія науки», на жаль, не знаємо: люди ми темні».
Непитущі люди довго в цьому середовищі не затримувалися. Ні для кого це не було таємницею. Деякі повідомлення про це в пресі й інтернеті ніхто і не намагався спростовувати. Відверто скажу — були і в той час, коли він був у мене заступником, такі ситуації, що я міг здати його у відому в радянський період та перші пострадянські роки установу, яка надавала певні послуги людям у відповідному стані, і на всіх перспективах цього «визначного будівничого» одразу був би поставлений жирний хрест. Але декілька раз просто зглянувся над ним. Повезло йому тоді, що потрапив на мене, а не на когось іншого. Інакше не бачити б йому не те, що посади мера, а й бригадиром на будь-яку будову не взяли би.
Було кривдно за Київ, що під водійством мера-виконроба стрімко повертається до стану провінційного центру з відповідними вдачами й звичаями. Утім, частка провини в цьому лежить і на мені самому. Лаю себе за те, що прогледів його, витягши в адміністрацію з будівельної контори, куди він був засланий Салієм за профнепридатність, і де він, як сам скаржився, потихеньку, але впевнено пропадав. Вознесіння його персони було тим більше несподіваним, що він випадково потрапив у мою команду й результати його діяльності були досить скромними. Прийшовши з непомітної адміністративної посади, він — тихіший за воду, нижчий за траву — намагався нічим не виділятися, волів підтакувати, ніколи не оспорював пропоновані рішення. З усіх моїх заступників найменше був підготовлений до того, щоб стати керівником міста. Інші мали набагато ширший кругозір, були освіченіші, культурніші і досвідченіші, аніж Омельченко. (Недарма тривалий час після призначення він боявся публічних виступів та телебачення, а прямих ефірів усіляко уникає і зараз; багато хто пам’ятає те, що він ляпнув декілька разів при ввімкнених камерах на урядових та інших заходах, в ході теледебатів. Слова дуже складні — це ж не звична лайка на будмайданчику. Можна, звичайно, й ведмедя видресирувати, а все ж «не отмыть черного кобеля добела».)
Я не очікував на зіткнення з такими могутніми силами, і недооцінив супротивника, який виніс на гребінь хвилі саме цю, випадкову людину. Він не прийшов у велику політику, а, у точному розумінні цього слова, просочився туди.
Колишній депутат Київради Костянтин Матвієнко смачно пройшовся по цій особі: «Якщо у Омелька в середині девяностих було виразне внутрішнє відчуття, що він обіймає крадену посаду і він розумів свою інтелектуально-культурну неадекватність щодо Києва та трохи цього соромився, то сьогодні він вже переконаний у власній незамінності та непогрішимості. Сіре ж оточення і поготів» (www.glavred.info, 7 липня 2005 р.)
До усього додавалася ще одна риса цього суб’єкта: його органічна безпринципність. В Омельченка не було ніяких яскраво виражених твердих політичних, соціальних, моральних принципів. Існує певна категорія людей, яких я називаю політичними бомжами. Переважна більшість тих, кого звуть бомжами — «людьми без певного місця проживання» — не є чиїмись жертвами. Для них бомжування — спосіб життя. Останнім часом ця соціальна чума заразила й політиків. Політичні бомжі від справжніх відрізняються хіба що наявністю в паспорті штампа про реєстрацію. Щоправда, декларації окремих претендентів на президентський пост у ході виборів 2004 року показали, що у деяких із них і квартир немає. В політичному сенсі вони невідомі суспільству, з’являються нізвідки й відкрито не декларують свої ідеологічні орієнтири, що для розвинутих суспільств є неможливою ситуацією, коливаються, як тріска на поверхні води, в залежності від кон’юнктури.
Знаючи його недорікуватість і інтелектуальний потенціал (був простий, як двічі два чотири), невисокий поріг елементарної культури, безликість, не вірилося в торжество швондерів і шарикових у найінтелігентнішому і найкультурнішому місті не лише України.
Утім усе обернулося інакше.
Попрацювавши поруч зі мною, набравшись нових методів роботи, ідей та планів, він, разом із тими, хто його привів до влади, зрозуміли, що це — їхній шанс. Очоливши внаслідок перевороту міську адміністрацію, Омельченко одразу проявив дивовижну здатність гнутися до хрусту у хребті перед вищестоящими чиновниками, почав безсоромно займатися політичними крадіжками, експлуатувати напрацювання моєї команди, видаючи за свої досягнення.
Дуже часто за здобутки міських властей видається те, що робиться за рахунок державного бюджету. Запропоную увазі читача лише один, але характерний приклад.
22 листопада 2000 року у газеті «Факты и комментарии» в публікації під назвою «В Киеве после реставрации открылся для посещения музей «Андреевская церковь», зокрема, вказувалось, що «открытие музея стало возможным благодаря поддержке столичных властей: заказчик реставрационных работ — компания «Госстрой Украины» — получила от городской администрации беспроцентный кредит в размере около миллиона гривен, требуемых для завершения работ. Компания полностью возвратила кредит за счет работ, выполненных при реставрации Успенского собора».
Ця інформація не відповідала дійсності. Національний заповідник «Софія Київська», до складу якого входить і Андріївська церква, розташовувався на території мого, 223-го виборчого округу, тому мені ситуація була добре відома. Саме за моїми депутатськими зверненнями та пропозиціями було майже в п’ять разів збільшено фінансування невідкладних ремонтно-реставраційних робіт на об’єктах Національного заповідника «Софія Київська». Додатково до запланованих Кабінетом Міністрів України коштів виділено 21,5 млн грн, що якраз і дало змогу завершити ремонт і відкрити для відвідування Андріївську церкву, відремонтувати дзвіницю «Софії Київської», провести інші ремонтно-реставраційні роботи та вирішити питання щодо відселення громадян, які мешкали на території заповідника.
Тому я 28 грудня 2000 року написав листа до редакції газети зі сподіваннями, що вона його надрукує й дозволить киянам отримати об’єктивнішу інформацію про реальний стан речей. До нього доклав офіційну відповідь Держбуду, до якого я звернувся за поясненнями після названої статті. В ній наводились такі дані: «Роботи з реставрації Андріївської церкви, яка входить до складу Національного заповідника «Софія Київська», розпочаті у 1992 році і завершені у 2000 році. Загальна вартість виконаних науково-дослідних, науково-проектних та реставраційно-ремонтних робіт складає 3,7 млн грн, в тому числі у 2000 році 1,5 млн грн фінансування робіт проводилось за рахунок коштів, передбачених у державному бюджеті на реставрацію пам’яток архітектури — 2,4 млн грн (2000 р. — 0,2 млн грн) та резервного фонду Кабінету Міністрів України — 1,3 млн гривень».
Здавалося б, усе ясно — газета, із подачі міськдержадміністрації, написала неправду. Але вона змовчала, не дала спростування.
Подібна ситуація складалась й при відтворенні Успенського й Михайлівського соборів, інших об’єктів, роботи на яких також фінансувались за рахунок державних коштів, а всі лаври привласнювала міська адміністрація, внаслідок чого побутує думка про те, що відновлювалися ці культові споруди особисто Омельченком. Мені — членові бюджетного комітету Верховної Ради третього скликання, відповідальному, зокрема, за розподіл централізованих капітальних вкладень, — правда відома краще за інших. Через мене якраз проходило чимало звернень адміністрації міста щодо фінансування за рахунок державного бюджету різних об’єктів на території міста, в тому числі названих соборів, спорудження монумента незалежності України, робіт на цій площі. (На цьому фоні виглядають смішними намагання міської влади повісити на вуха громадян італійську національну страву, переконуючи, що ці роботи здійснюються за рахунок коштів інвесторів. «В прошлом году «Метрострой» выполнил огромные работы на Майдане Незалежности. Рассчитались ли заказчики?» — запитала керівника київських метробудівців В. Петренко «Деловая столица» в № 97 за 24 березня 2003 року. «Нет, с нами до сих пор не рассчитались. Работая без проекта, с колес, мы думали, что нам задолжали 91 миллион гривень, оказалось, на пять миллионов больше. Уже более года замеряют объемы работ, а денег пока нет. Майдан существенно ухудшил наше финансовое положение», — відповів він.)
Спостерігаючи сьогодні на місці обіцяного музею незалежності та пантеону великі літери «Глобуса», думаю: а чи потрібно було здіймати такий уселенський галас, аби під виглядом будівництва об’єкта загальнодержавної ваги, вклавши державні кошти — їх обсяги величезні — в інфраструктуру цієї площі, потім зробити такий щедрий подарунок бізнесменам? І де наші «записні» патріоти? Мовчать, як завжди. (Узагалі, спостерігаючи за бурхливим зведенням усе нових і нових підземних та надземних торговельних комплексів, питаєш себе, а чи це головне, що потрібно сьогодні людям? Адже у нас немає дефіциту торговельних площ, а існує проблема нестачі коштів у городян на найнеобхідніше. На цю проблему звернула увагу і «Деловая столица» [Торговые центры столицы пустуют, № 49, 08 декабря 2003 г.]: «По оценке консультанта по торговым площадям компании