Geum.ru

Одія, до якої кияни йшли протягом століть: керівник Києва уперше за півторатисячолітню історію міста обирався всім населенням, на прямих загальноміських виборах

Вид материалаДокументы

Содержание


2. «демократи» більшовицького вишколу
Подобный материал:
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   17

Можна зрозуміти намагання Івана Миколайовича знайти виправдання для себе свого програшу мені на виборах мера десять років тому, що, за його ж визнанням у згадуваному інтерв’ю «Бульвару», стало для нього крахом надій, найкритичнішим періодом життя, хоч — ділиться в останній книзі — «душею сподівався, що люди мене підтримають». Не так сталося, як гадалося. То до чого тут вигадувати, що завадило цьому? Не один же виступ по телебаченню (вірніше, його відсутність), якщо навіть пристати на цю позицію, вирішив долю виборів.

Адже ім’я Салія було на слуху, образ гнаного владою активно експлуатувався, «результати» роботи були всім відомі, плакатами «Я повертаюсь» були обклеєні усі стовпи у місті, телебачення, особливо національне та приватне, більше показувало його та Черняка, ніж мене. Штаб Володимира Кириловича, між іншим, розміщався у кінотеатрі «Дружба», який мав статус комунального підприємства, і літери з його назвою, величезні за розміром, підносилися над Хрещатиком. Дехто з моїх підлеглих вносив пропозиції їх демонтувати, бо на те не було потрібних дозволів, але я заборонив це робити. Ви сьогодні уявляєте подібне у Києві? Згадайте останні вибори і «рівність» кандидатів на них.

Так що у 1994 році мої опоненти мали навіть кращі можливості для агітації, ніж я, і не теледебати на той момент щось вирішували. Не гарні слова, а реальні справи стали справжнім критерієм. І в цьому перевага виявилася на моєму боці — так оцінили нас кияни.

На простаків розрахована і заява Салія, що я заморозив усі об’єкти, розпочаті при ньому. Не було просто чого зупиняти, якби і захотів, бо нічого не будувалось (я наводив дані про те, в якому стані ми прийняли місто). Навпаки, Салій роками говорив і говорив про відродження церкви Богородиці Пирогощі, але на тому і закінчилось ще за СРСР. А я в 1995 році підписав рішення міськвиконкому, і в 1997 році вона вже була урочисто відкрита. Коли в 1994 році до мене прийшов Г. Суркіс і почав просити за Івана Миколайовича, щоб я дав йому роботу, я запропонував створити спеціальну структуру по забудові Подолу і запропонував йому її очолити. Відмовився… Якби дійсно вболівав за долю окремих будов, то, напевно, мав би погодитись. Що ж до того, що зараз діється в Гончарах-Кожум’яках, то вважаю це просто злочином, це комерційне будівництво житла для себе і на продаж сучасними товстосумами в зоні, що охороняється законом. Нищиться ще одна історична місцевість у Києві, що за нинішньої влади стало звичним явищем.

«Та якщо раніше він випинав тільки власні груди і гучно калатав туди «революційним кулаком», нав’язливо доводячи свою «богообранність», то згодом, видно з відчаю від байдужості до нього, впав у розвінчувальний раж до інших», — йдеться про Салія в тому ж «Київському віснику». Основні свої напади він спрямовує проти мене. «Та особливо руйнівним був період Леоніда Косаківського», — заявляє він на своєму інтернет-сайті, даючи свої оцінки мерам міста.

Яким після саліївського керування дісталось мені місто — читачі вже могли прочитати в цій книзі. Хто сумнівається, може переглянути підшивки газет одразу після звільнення Салія, зокрема «Хрещатика», і почитати, які оцінки, наприклад, мій постійний опонент у Київраді, депутат О. Сергієнко та інші дають його діяльності.

Стосунки Салія з депутатським корпусом можуть бути предметом окремого дослідження. Повне взаємне неприйняття — так стисло можна їх охарактеризувати. Президент України Л. Кравчук навіть примушений був 2 грудня 1992 року підписати розпорядження № 193/92-рп «Про створення комісії для вивчення причин конфліктної ситуації між Київською міською Радою народних депутатів і Київською міською державною адміністрацією». Не личить Івану Миколайовичу повчати мене, як потрібно було будувати взаємодію з депутатами, — з огляду на власний крах і повну неспроможність самому її вибудувати. З тим же складом депутатів Київради після нього я співпрацював цілком нормально, а з наступним — усе робив, аби ці відносини були також цивілізованими. І не лише наша провина у тому, що нам не дали нормально працювати… У порівнянні зі мною, Салій мав ну просто тепличні умови для роботи.

Але ж повернімося знову до матеріалу у «Київському віснику»: «Згадаймо Івана Салія при владі в столиці — ще доти, як його з тріском зняли. Кияни досі потерпають від його бездумного «визволення» центру міста. Саме п. Салій зруйнував давню й роками випробувану схему транспортного від- та доцентрового сполучення. Тролейбуси № 5, 8, 9, 10, 11, 12, 13 — уявляєте, аж сім! — ходили мало не щодень новими маршрутами! Не встигали перевішувати й переписувати таблички на зупинках, чим створювали безліч незручностей і додаткових затрат часу для киян і гостей столиці. Уже тоді пан Іван не зміг утримувати транспорт в належному стані й почав маніпулювати і відіграватися за наш рахунок. Наслідки досі даються взнаки… І ще факт. Не в брову, як кажуть, а в око. Журналіст Євген Хорунжий у матеріалі про трасти докладніше згадує «хрещеного батька» фірми «Меркурій» Семена Юфу, який з нашими кровними грошима, коли вже нагріб їх удосталь, опинився за кордоном. Далі цитую з газети «Шулявка»: Є. Хорунжий «пригадав березневу (1994 р.) презентацію у столичному кінотеатрі «Жовтень» книги колишнього міського градоначальника Івана Салія «Я повертаюсь» (як журналіст я був присутній на цьому заході). Більш за всіх наспівав дифірамбів Іванові Салію не композитор-виконавець Володимир Бистряков, а саме Семен Юфа. Вже пізніше, — пише далі Євген Хорунжий, — я зрозумів, що міцний мур, побудований спритними ділками і владоможцями, легка артилерія не проб’є. Воістину: скажи мені, хто твій друг — і я скажу, хто ти. На чому ж тоді «поріднилися» Іван Салій та Семен Юфа? Чиє ж покровительство дало повну змогу злодієві так нахабно залізти загребущою лапою до людських кишень?»

І, закінчуючи своє цитування преси по Салію, пропоную послухати найвірнішого прихильника й соратника Івана Миколайовича — Віталія Карпенка, водночас мого найзавзятішого та найзапеклішого критика. 14 квітня 1993 року, через день після звільнення представника Президента у Києві, у «Вечірньому Києві» у редакторській колонці під назвою «389 днів біля стерна столиці, або Злет і падіння Івана Салія» він, зокрема, відзначив: «Сьогодні будуть ламати списи: чи то Салій не доріс до масштабів Києва, чи то Київ не дозрів до того, щоб сприймати Салія, але не в цьому, як на мене, причина Салієвої драми. Іван Миколайович — типовий продукт свого часу і, думається, минуле гирею чіплялося до ніг, заважало рухові вперед. Останнім часом у його діях і вчинках, у його стилі і мисленні все більше проявлявся перший секретар. Чи не звідси його нетерпимість і різкість? Чи не це є однією з причин порушення законодавства і невиконання розпоряджень вищої влади? Чи не тут криється недооцінка інтересів рядових киян, заради яких, як це не парадоксально, і працював Салій?

Головна помилка колишнього глави київської адміністрації полягала в тому, що він не розумів простої істини: не можна праведне діло здійснювати неправовими методами; не може мета, навіть найкраща, виправдовувати засоби, якими досягається; не можна чинити добро, використовуючи для цього зло».

«Не судіть, так несудимі будете». Івану Салію варто частіше згадувати цю біблейську заповідь. А найголовніше те, на чому наголошено далі: «Тому що яким судом судите, таким будете суджені; і якою мірою міряєте, такою і вам будуть міряти».


P. S.,

або БИТВА ЗА КИЇВ, ЩО ЗАТЯГНУЛАСЯ НА ВІКИ


Оглядаючи понад півторатисячолітній шлях града Кия від його народження, переконуєшся, що, загалом, минуле Києва — це історія боротьби городян за свої права з вищими адміністраціями: спочатку князівською, потім литовською, польською, гетьманською, царською, радянською, а в останні роки — новою українською; під час же війн і численних навал — елементарного власного виживання.

В далеку давнину започаткувався особливий статус міста, який підкріплювався відповідними указами князів, гетьманів та царів, аж допоки Микола I не скасував магдебурзьке право. Вони дарували привілеї Києву, що й відрізняло його від інших міст. Практично кожний із них, отримавши владу у державі, намагався підтвердити, закріпити або розвинути надані своїми попередниками права. Варто згадати Богдана Хмельницького, котрий, якщо вірити науковцям, звелів карати шибеницею тих, хто зазіхав на права й вільності киян. Шкода, що послідовників великого гетьмана у цьому шляхетному прагненні не знайшлося у сучасній Україні.

І сьогодні, вчитуючись у рядки історичних документів, розумієш: на жаль, ці проблеми не втратили своєї актуальності й зараз. Багатовіковий досвід свідчить, що Київ матиме перспективу, якщо ним керуватиме влада, обрана самими городянами, якій вони будуть цілковито довіряти, котру зможуть контролювати, аби убезпечити від зловживань. Власна, подекуди гірка історія нічому нас не навчила.

Остання одинадцятирічка своєрідно виокремлюється у хроніці столиці — особливою зухвалістю поведінки чиновників, нехтуванням і попранням ними усіх цивілізованих норм поведінки. Це — історія людської підлості у виконанні керівників міста. Їхня мета — захоплення влади у Києві — виправдовує засоби: так коротко можна оцінити все, що відбувалося у нас в означений проміжок часу. Цинізм найвищого ґатунку є сутністю цих людей.

Раніше, навіть за радянської влади, намагались хоча б створити видимість законності, оглядались на реакцію населення. Зараз відверто плюють із владних кабінетів на громадську думку як на щось зайве. Розборки з політичними конкурентами йдуть «по поняттях», що вже видається більш властивим українській ментальності, аніж формальне слідування законам.

Озираючись назад, все чіткіше усвідомлюєш, що ніяких ідеологічних причин у київського конфлікту, або, як дехто каже, «справи Косаківського» не існувало.

Я був радикальнішим від лівих у питаннях соціальних і правішим від націонал-демократів у справах державотворчих. Праві твердили, що я прихований комуніст, ліві звинувачували у відході від їхніх ідей. Вони більше говорили, я ж це робив, створюючи прецеденти. Дотримувався поради з пісні Андрія Макаревича: «делать дело, себя не оставляя на потом… окольного пути не вибирая…» У всьому, що чинив, хотів швидше отримати практичний для людей результат. Був максималістом. Як у письменників нерідко думка випереджає перо, так і я брався за те, що вважалось нереальним. І доволі часто вдавалося.

Вірогідно, за умови більш цивілізованих правил гри, а не наших печерних звичаїв, все б розвивалося по іншому сценарію. Якби мене тоді так підступно не зняли з дистанції, був би я, поза всіляких сумнівів, переобраний на посаду мера і в 1998 році, і в 2002-му (реальних конкурентів тоді не можна було роздивитись навіть у телескоп, а якби хтось у той час назвав Омельченка — відомого лише у вузькому колі, і те з певною репутацією, — його би підняли на сміх), то мав би можливість завершити розпочате.

Але життя розпорядилось інакше, і я опинився у ситуації, яка не дозволила здійснити всі мої задуми щодо розбудови столиці України. «За що з’їли Леоніда Косаківського?» — поставила питання газета «Подолія» 11 червня 1996 року. І сама ж на нього відповіла: «Якщо одним словом — за непристосуванство. А як же з довір’ям, яке виявило себе півмільйонними голосами виборців-киян? Виходить, плювати на це…»

Сьогодні можна спостерігати, як серед київського люду і на загальнонаціональному рівні все більше поширюються критичні думки щодо роботи міської адміністрації, відбувається реалістичне переосмислення діяльності Омельченка. Нерідко навіть від колишніх його соратників і прихильників доводиться чути те, що я говорив, і про що попереджав ще в 1996 році. Шкода, що прозріння відбувалося так довго, адже час утрачений і численних помилок не вдалося уникнути, «чистити авгієві стайні» доведеться добряче, багато чого вже не переробити, не переписати з чистого аркуша. Але краще пізніше, ніж ніколи.

Розмірковуючи над долями рідного міста, дійшов висновку, що історія зробила свій відбиток і на нашій натурі. В результаті багатовікових впливів народився певний сплав, що і став київським характером. Київ, як і Москва, сльозам не вірить. Легко створює кумирів, але ще легше їх звергає; завтра забуває тих, ким захоплювався вчора. Йому не властиві сентименти; притаманні невміння й небажання боротися за свої права, надтерпимість. Тут поширений кухонний радикалізм; сподіваються на краще, не беручи ні в чому участь. Активність проявляють лише в критичні для себе і країни моменти. Помаранчевий сплеск (і те до нього більше причетні приїжджі) швидко пішов на спад. В Києві, на відміну від інших регіонів, нічого не міняється. Повний застій. Одіозні особи всі залишилися на своїх місцях.

Проте найстрашніше, — що не вийшло з міською громадою. Вона виявилася нездатною за 14 років створити необхідні захисні механізми, що дозволили б протидіяти грубому диктатові над нею з боку, по суті, купки людей.

Для киян характерні наївність і довірливість, чим часто користаються нечистоплотні політики.

Але це напрочуд талановитий, життєрадісний, працелюбний, щирий народ.

Якось — на початку 1998 року — «Киевские ведомости» запросили мене стати експертом акції «Киянин року — 97».

Відповідаючи на одне з питань запропонованої анкети («Киянин номер один»), я — і саме цими словами хотів би завершити свою книгу — написав:

«Обычный житель города, который не сломалcя под тяжестью ежедневных проблем, выдержал «розбудову», «курс реформ» и коррекции к нему, издевательства «чиновничьей рати» над городом и горожанами, циничное, наплевательское отношение к его мнению по вопросам управления и развития города, не сошел с ума от всего этого, не эмигрировал, сохранил любовь к жизни и надежду на лучшие времена, ежечасно своим трудом вдыхал жизнь в сложный городской механизм, своими достижениями прославляя Киев и страну. За все это киевлянам надо просто поставить памятник!»


зміст


До читача

Замість вступу

1. СПЕКОТНИЙ ЛИПЕНЬ 94-го…

2. «ДЕМОКРАТИ» БІЛЬШОВИЦЬКОГО ВИШКОЛУ

3. «ПАРТІЯ ВІЙНИ» РОЗПОЧИНАЄ СВОЮ ГРУ

4. ДИТЯ «КОНСТИТУЦІЙНОЇ НОЧІ»,

або ЯК ДЕПУТАТИ ТІШИЛИ СВІЙ

ЮНАЦЬКИЙ КОМПЛЕКС МАТРОСА ЖЕЛЕЗНЯКА

5. «ПОЛІТИЧНЕ ВБИВСТВО НА ЗАМОВЛЕННЯ»

6. ГОЛОВНЕ ЗАВДАННЯ — РОБИТИ СПРАВУ

7. МОЯ МАЛА БАТЬКІВЩИНА

8. ІСТОРИЧНИЙ ЕКСКУРС

9. СКЛАДНА ДОЛЯ ЗАКОНУ ПРО СТОЛИЦЮ

10. «ЗАКЛЯТІ» ДРУЗІ

11. ЯК ЦЕ БУЛО —

ПРО НЕНАДРУКОВАНЕ ІНТЕРВ’Ю,

ЩО ВИРОСЛО У ЦЮ КНИГУ

P. S., або БИТВА ЗА КИЇВ, ЩО ЗАТЯГНУЛАСЯ НА ВІКИ


* Див.: Косаковский Л. Г. Переворот на Крещатике. — К. — Ч. 1. — 1998. — Ч. 2. — 2001.