О. П. Реєнт, І. А. Коляда

Вид материала

Документы

Содержание Павло Петрович Скоропадський (1873-1945)

Подобный материал:

• Коляда-театр, 140.06kb.
• Гастроли «Коляда-Театра» на Страстном, 346.38kb.
• Т. А. Коляда Трудове право Конспект, 1850.89kb.
• А. С. Коляда автоматизированные системы управления на железнодорожном транспорте конспект, 1555.88kb.
• Горбунов А. В., Кочнева Т. М., Буданов А. П., Бибко Н. А., Коляда, 150.54kb.
• Коляда в диканьке, 579.7kb.
• Быков Александр Иванович. Г. Москва. Год разработки программы: 2009. пояснительная, 172.8kb.
• Глубже в небе синева, ярче вспыхнула звезда … приходила Коляда накануне Рождества, 330.15kb.
• Программа III всероссийской научно-практической конференции 24-25 мая 2011 года Нижний, 212.67kb.
• Глубже в небе синева, ярче вспыхнула звезда … приходила Коляда накануне Рождества, 327.01kb.

Павло Петрович Скоропадський (1873-1945)

Визначний український державний і політичний діяч, воєна­чальник, гетьман України (1918). В умовах національно-визвольних змагань 1917—1921 років здійснив спробу утвердити монархічну форму правління в Україні та розв 'язати широкий спектр соціально-економіч­них, національно-культурних, зовнішньополітичних проблем. Непослідовна політика Гетьмана, яка виражала інтереси найбільш заможних верств українського суспільства, залу­чення до управління державою представників консервативних партій, деякі з них мали антиукраїнські переконання, опора на іноземні війська, відштовхнули від співпраці з ним націо­нально-демократичні сили і призвели до утворення опозиції та здійснення нею успішного державного перевороту.

Так сталося, що перші й останні дні Павла Скоропад­ського пов'язані з Німеччиною. Він народився 3(16) трав­ня 1873 року на німецькому курорті Вісбаден. Лише у п'ятирічному віці Павлика, що тоді розмовляв лише ні­мецькою, привезли в Україну. Дитинство його пройшло у дідівському маєтку, в мальовничому Тростянці на Полтав­щині. Оскільки батько, Петро Іванович, часто бував у роз'їздах, турботу про онуків узяв на себе дід, Іван Скоро­падський. Тут за допомогою парафіяльного священика о. Митрофана Ладишевського їх навчали російської мови й Закону Божого. Заборона вживати німецьку була настіль­ки суворою, що Павлик швидко її забув. Дід чудово володів українською й давав онукам читати книжки цією мовою.

В будинку Скоропадських стіни прикрашали портрети відомих членів роду, гетьманів та козацьких старшин, зраз­ки давньої зброї. Почуття пошани до минулого підсилю­вали старовинні ікони, книги, меблі, а також культивовані звичаї й традиції. Світогляд Павла формувався під впливом

374

В. Тарновського, П. Дорошенка, В. Горленка, ГІ. Нови-цького та інших представників української інтелектуальної еліти, які часто гостювали у Скоропадських. До маєтку надовго приїздив і працював у ньому художник М. Ге, який написав портрети всіх членів родини. Туї зупинялися та­кож відомі музиканти брати Заремби, які, без сумніву, вплинули на формування власних музичних смаків Павла Скоропадського. У маєтку постійно бували бандуристи, часто виконувалися українські пісні.

Іван Скоропадський оточив своїх онуків особливою турботою. Закладений його коштом Тростянецький парк за кількістю зібраних у ньому рідкісних екземплярів дерев міг конкурувати з відомими ботанічними садами європей­ських країн. Павло згадував, що в цьому чудовому куточ­ку природи вони зі старшим братом Михайлом проводили влітку й восени все своє дозвілля. Коли ж братові випов­нилося десять років, а Павлику вісім, Іван Михайлович вирішив ближче познайомити їх із повсякденним життям простих сільських трударів. Неподалік від флігеля теслярі почали зводити зруб, а хлопчаки маленькими сокира­ми вчилися обтісувати колоди, робити зарубки. Зведена власними руками хата під солом'яною стріхою мала стати обійстям, у якому нащадкам славного роду належало ос­воїти всі премудрості хліборобської праці. Дід пообіцяв купити хліба, який вродить на власноруч обробленій і засіяній хлопцями ниві. Навчившись поганяти волів та вправлятися із плугом, брати вручну засіяли поле, яке щедро винагородило їхню працю. Іван Михайлович дуже втішався, коли вони обмолотили снопи ціпами й непо­ступливо торгувалися з ним за ціну на зерно...

Дід спілкувався з онуками не у формі менторських повчань і моралізаторських сентенцій, а шляхом безпосе­реднього обміну думками. При цьому головною якістю, що її він прагнув виховати в хлопців, була сильна воля, а потім - свідоме ставлення до всього, що їх оточувало. Під час спільних прогулянок Іван Скоропадський учив онуків логічно мислити, знаходити відповіді на різні запитання, розвивав у них допитливість і гостроту розуму.

Гортаючи сторінки мемуарів Павла Скоропадського, написаних у другій половині 30-х років XX століття, варто звернути увагу на те, як він оцінював своє тодішнє світо­сприйняття. «Україна розумілася як славне минуле, але

зовсім не пов'язувалася із теперішнім, іншими словами, ніяких політичних міркувань, пов'язаних із відновленням України, не було. Моя вся родина була глибоко віддана російським царям, але у всьому підкреслювалося якось, що ми не великороси, а малоросіяни, як тоді говорилося, знатного походження... Ми отримували «Киевскую Ста­рину», читали та обговорювали книжки Костомарова та інших українських письменників. Висів поміж гетьманами портрет Мазепи, такий ненависний кожному росіянину, в сім'ї йому не поклонялися, як це роблять тепер українці, вбачаючи в ньому символ української самостійності, а мовчазно ставилися з симпатіями, причому обурювалися, що досі в соборах Великим постом Мазепі проголошували анафему, та сміялися над нелогічністю, що в Києві одно­часно у Софійському соборі Мазепі проголошують анафе­му, а в Михайлівському монастирі за нього як за творця храму моляться за упокій його душі. Суворо трималися старих українських звичаїв не лише в домашньому побуті, але намагалися дотримуватись і в релігійних обрядах, там, де старі українські різнилися з новими російськими. Як приклад, можу вказати наступне: при хрещенні старим українським обрядом священик не купає немовля, як пе­редбачено російським обрядом, а лише обливає священ­ною водою». Саме таким способом, на прохання Івана Михайловича, в 1878 році хрестили його внучку Єлизаве­ту Скоропадські.

Релігійне виховання дітей здійснювалося під час бого­служінь у храмах та бесід. Попри те, що на початку 60-х років XIX століття Іван Скоропадський спорудив у своєму маєтку гарну церкву, вона не була освячена, оскільки її засновник висував занадто високі вимоги до настоятеля. Його освятили тільки в 1891 році, коли храм перейшов у власність його онуків Михайла й Павла. Доти Скоропад­ські щонеділі вирушали на літургію до сусідніх сіл — Вась-ківців, Бережівки, Ярошівки.

З великою пошаною Павло Скоропадський ставився і до діда з материнської лінії — Андрія Михайловича Мик-лашевського, що мешкав у маєтку Волокитине Глухівського повіту на Чернігівщині, закріпленому за ним універсалом І. Мазепи. Повна протилежність дідові з батьківського боку, Андрій Миклашевський був стриманий у стосунках і дуже поважний. Водночас це була високоосвічена люди­

на й розпорядливий господар. Значний вплив на Павла мав також його дядько, Олексій Васильович Олсуф'єв, блискучий офіцер, який командував лейб-гвардії Грод­ненським гусарським полком і дослужився до звання ге­нерала кавалерії. Чудовий знавець латини, спортсмен, він відзначався надзвичайною працездатністю й умінням пра­вильно розподіляти свій час, що поступово передав своє­му племінникові. Завжди веселий, життєрадісний, кмітли­вий, він приваблював до себе дітей, які намагалися бути схожими на нього. Його військова кар'єра правила за при­клад для Павла Скоропадського.

Як тоді було заведено, виховання й освіту дітей дору­чали домашнім гувернерам. У сім'ї Скоропадських не шко­дували коштів на освіту, і діти здобували знання з основ наук, французької мови, навчалися етикету й гарних ма­нер. До десяти років Павло навчався в домашніх умовах і лише для складання іспитів їздив у Стародубську гімназію. Після смерті батька вся родина Скоропадських переїхала до Москви, де мешкала разом з Олсуф'євими на Тверсько­му бульварі. Тут учитель С. Зенченко став готувати Павла до вступу в 5-й клас класичної гімназії. Саме в той час він зацікавився історією й культурою античного світу, зокре­ма Давньої Греції та Криму.

Проте, згідно з тодішніми шляхетськими традиціями, молоді аристократи мали здобувати військову освіту, і Пав­ло 1886 року вступав до Пажеського корпусу в Санкт-Пе­тербурзі. Зарахований до 3-го класу, паж-початківець ви­вчав Закон Божий, граматику, французьку й німецьку мови, арифметику, історію, географію, малювання та інші предмети. Попри непогану домашню підготовку, навчання давалось юнаку нелегко, і за 12-бальною шкалою оціню­вання на першому році навчання він мав середній бал 7,15, а за другий — 7, тож змушений був повторно складати іспити з окремих предметів.

Жорсткі порядки, необхідність додатково працювати з репетиторами пригнічували хлопця. Тому вирішено було зробити перерву в його перебуванні у Пажеському корпусі. Взявши академічну відпустку, він подорожує Британією, Нідерландами, Бельгією, Німеччиною, Швейцарією і три­валий час живе у Франції. Париж зачарував юнака своїм неповторним колоритом, інтелектуально-мистецькою ау­рою, музеями, пам'ятками історії, архітектури, новими

377

знайомствами. Незабутні враження залишила мандрівка по Італії й Греції, де майбутній офіцер цілковито поринув у світ античної культури, про який стільки читав і мріяв. З Константинополя він пароплавом повернувся на бать­ківщину й без особливого бажання відновив навчання в Пажеському корпусі.

Позитивні емоції у нього викликали лише заняття з кавалерійської їзди — давалися взнаки любов до коней та уроки, отримані в Тростянці. Але згодом під враженнями від закордонних подорожей він почав активно займатися самоосвітою, багато читав.

У 1892 році Павло отримав перший військовий чин камер-пажа. А останній рік перебування в корпусі він закінчив за першим розрядом, тож йому було присвоєно чин корнета.

Минули дитинство та юність. Молодий офіцер вступав у самостійне життя, яке готувало йому багато незабутніх та яскравих подій і водночас покладало на нього велику відповідальність за долі багатьох людей.

Ще до завершення навчання випускник потурбувався про місце майбутньої служби. Він попросив княгиню Обо-ленську й графів Олсуф'євих про клопотання перед імпе­ратрицею та військовим міністром щодо його розподілу в престижний Кавалергардський лейб-гвардійський полк. Військова служба захопила його з перших днів. Хоча б і тому, що у цьому самому полку свого часу служив його батько. Павло Скоропадський виявився не лише вправним офіцером, а й непоганим педагогом: його солдати швидко осягали ази військової грамоти, верхової їзди, володіння різними видами зброї. Через два роки він був призначений полковим ад'ютантом (тобто начальником штабу). Цьо­му сприяло успішне виконання обов'язків ад'ютанта ко­мандувача російської армії генерала Костанді під час смоленських маневрів улітку 1894 року. Наступного року здібний офіцер одержав першу нагороду — орден австрій­ського Кавалерського хреста Франца-Йосифа 3-го ступеня. А в грудні 1897 року на нього чекало чергове підвищення у званні. Він став поручиком.

На початку того ж року сталася подія, що визначила все наступне життя Павла Скоропадського. 11 січня 1897 ро­ку він бере шлюб із Олександрою Дурново — донькою генерал-ад'ютанта Петра Дурново й Марії з княжого роду

378

Кочубеїв, дитинство якої також пройшло на Полтавщині. В подружжя народилося шестеро дітей: Марія (1898), Єли­завета (1899), Петро (1900), Данило (1904), Павло (1915) й Олена (1919). Дружина, Олександра Петрівна, стала справжньою опорою та добрим порадником чоловікові, присвятивши себе вихованню дітей.

Після прикрого випадку, коли під час огляду полку в Красному Селі у червні 1901 року кінь Скоропадського спіткнувся й вершник зазнав травм, він змушений був протягом тривалого часу лікуватися, а потім відновлювати сили у власному маєтку.

Початок російсько-японської війни не пройшов осто­ронь перспективного і енергійного офіцера. Оскільки сто­личні частини до участі в бойових діях не залучалися, Павло подав рапорт про переведення до одного з діючих з'єднань у Маньчжурії. Відповіддю на це клопотання ста­ло його призначення ординарцем намісника імператора на Далекому Сході Е. Алексєєва. На шляху до Мукдена він виконував особисте доручення імператриці Марії Федорів­ни, опікуючись спорядженим нею санітарним потягом № 755. Прибувши через місяць (у травні 1904) на місце, осавул П. Скоропадський отримав від імператриці теле­граму зі словами вдячності за виконане завдання.

Спочатку ординарець зі столиці перебував у штаті 3-го Верхньоудинського козацького полку, а згодом став ад'ютантом командувача Східного загону Маньчжурської армії генерал-лейтенанта А. Келлера. Саме тут Павло отримав бойове хрещення, і саме тоді війна завдала йому першої душевної рани: на очах у ад'ютанта загинув гене­рал Келлер. Новий командувач Східного загону генерал-лейтенант Іванов також був задоволений дисциплінованим та хоробрим офіцером і висунув його до нагороджен­ня орденом Св. Володимира 4-го ступеня з мечами й бантом.

Однак честолюбного офіцера вабила романтика справж­нього ратного життя з боями та незгодами, поразками й перемогами. Він домагався, щоб командування доручило йому один із фронтових підрозділів. Восени 1904 року П. Скоропадського призначено командиром 5-ї сотні 2-го Читинського козацького полку Забайкальського козачого війська 3-го Сибірського корпусу. В сутичках із японцями солдати й офіцери сотні продемонстрували злагоджені дії

та мужність, а їхній командир за особисту хоробрість був удостоєний золотої Георгіївської зброї.

Здібний осавул постійно перебуває у полі зору коман­дування. Незабаром його знову відкликають на посаду ад'ютанта головнокомандувача російської армії на Дале­кому Сході генерал-ад'ютанта М. Линевича. Перебуваючи за дорученням генерала у діючих з'єднаннях, Павло не пропускав нагоди особисто взяти участь у сутичках із во­рогом. Командир 2-ї Східносибірської стрілецької дивізії доповідав у штаб головного командування про участь оса­вула в операціях 9-го Сибірського козачого полку.

Високий рівень теоретичної підготовки та здатність тверезо оцінювати ситуацію П. Скоропадський виявив під час складання аналітичних довідок і доповідних записок, у яких не лише розкриваються причини невдач російських військ, а й містяться рекомендації щодо їх усунення.

Відразу по закінченні далекосхідної кампанії, в грудні 1905 року, Микола 11 призначив Павла Скоропадського своїм флігель-ад'ютантом із підвищенням у званні до пол­ковника. Це призначення не зменшило вимогливості офі­цера до себе й підлеглих, навпаки, стимулювало пошук засобів підвищення боєздатності підпорядкованих йому підрозділів. Так, на початку 1907 року флігель-ад'ютант П. Скоропадський надіслав рапорт на ім'я командира Ка­валергардського полку князя Юсупова, в якому містилися рекомендації щодо формування й навчання полкових ку­леметних команд. Відчуваючи визначальні тенденції роз­витку стратегії й тактики, форм і засобів ведення бою, полковник Скоропадський прагнув вивести російські вій­ська на новий рівень, який диктувався тогочасним станом військової думки, озброєнь і техніки.

Протягом 1908—1909 років ім'я П. Скоропадського фігурувало в багатьох атестаціях, на підставі яких давало­ся підвищення у військовій ієрархії. У вересні 1910 року він прийняв командування 20-м драгунським Фінлянд­ським полком. Перетворивши менш ніж за рік цей полк на зразкову частину, у квітні 1911 року П. Скоропадський став командиром лейб-гвардії Кінного полку. Чергове підвищення у званні до генерал-майора й зарахування до імператорського почту вивели Павла у число наближених до монархічної родини осіб та найбільш авторитетних і талановитих молодих воєначальників Російської імперії.

380

Він з іще більшим завзяттям виконував свої обов'язки, перетворивши Кінний полк на зразковий, на одну з най­більш боєздатних одиниць російської армії. Незабаром після цього почалася Перша світова війна...

Ця подія стала переломною в історії Російської ім­перії й самого П. Скоропадського, кардинально змінив­ши звичний плин часу та хід подій. Однак спочатку світовий збройний конфлікт здавався звичайною війною, яка швидко скінчиться і після якої люди повернуться до мирного життя.

У серпні 1914 року кавалерійський полк під команду­ванням Павла Петровича героїчно бився з ворогом під Краупішкеном. Солдати і офіцери продемонстрували не лише високу бойову майстерність, а й силу духу, хоробрість та відвагу. За вміле керівництво військами, які зуміли за­хопити частину ворожих позицій, П. Скоропадський був нагороджений орденом Св. Георгія 4-го ступеня, який особливо шанувався серед військових. Сам Павло Петро­вич сприймав орден не лише як особисту нагороду, а й як відзнаку для всього роду Скоропадських. Із Георгіївським хрестом на черкесці Павло Петрович з'являвся на всі світ­ські прийоми та офіційні зустрічі.

Вже після перших сутичок із супротивником Скоропад­ський відчув, що війна кількома генеральними битвами не закінчиться. Це пригнічувало його, навіваючи недобрі пе­редчуття. Але як справжній воїн він не піддавався настроям, а сумлінно робив свою справу. У вересні 1914 року Павло Петрович отримав подяку командувача 10-ї армії генерала Флуга за вдалу організацію оборони переправ через Німан, що їх намагалися подолати німецькі війська.

На початку жовтня талановитого полководця очікувало нове підвищення: за наказом імператора він прийняв ко­мандування 1 -ю бригадою 1 -ї гвардійської дивізії, до скла­ду якої входили Кінний і Кавалергардський полки. Осо­бовий склад цих частин добре знав свого колишнього командира, який користувався великим авторитетом. Ко­мандир дивізії генерал-лейтенант Казнаков призначив його своїм заступником, а власного сина, який мав зван­ня корнета, віддав служити до Кавалергардського полку. В січні 1915 року Павла Петровича як Георгіївського ка­валера було запрошено до роботи Георгіївської думи, чле­ни якої визначали тих, хто був гідний цієї відзнаки.

У бойових походах на території Німеччини й При­балтики, в щоденних турботах про солдатів та офіцерів П. Скоро папський мужнів як людина й набував воєнного досвіду. Влітку 1915 року, коли події на фронті набули загрозливого характеру, його призначили командиром 5-ї кавалерійської дивізії, якою він командував майже півроку. В березні 1916 року Павло Петрович перебрав на себе командування 1-ю кавдивізією, яка успішно дія­ла в Прибалтиці. Влітку того ж року йому присвоїли звання генерал-лейтенанта. В осінніх боях того року він керував діями спочатку 8-го армійського, а потім — Гвардійського кавкорпусу, який успішно оборонявся на р. Стоході.

Згідно з розпорядженням імператора від 27 січня 1917 ро­ку, П. Скоропадський прийняв командування 34-м армій­ським корпусом Південно-Західного фронту, яким керував уславлений генерал Брусилов. Підпорядковане Павлу Пет­ровичу з'єднання дислокувалося на теренах України, що давало йому змогу спостерігати за процесами, які тут від­бувались. А події розвивалися стрімко й у напрямку, що не віщував нічого доброго.

Уряд втрачав контроль над країною, а Генеральний штаб — управління військами. Більшовизація армії супро­воджувалася втратою боєздатності цілих частин, деморалі­зацією, дезертирством, падінням дисципліни. Створюючи солдатські комітети, ліворадикальні елементи виводили підрозділи з-під впливу офіцерів, сприяли політизацїї ар­мії. В Україні революційні явища накладалися на визволь­ний рух. Паралельно з Військовим комітетом із формуван­ня національних військових з'єднань діяла створена у Мінську Українська фронтова рада для військ Західного фронту, яку очолив Симон Петлюра.

5—8 травня 1917 року у Києві відбувся І Всеукраїнський військовий з'їзд, 700 делегатів якого репрезентували 900 ти­сяч українців, що перебували в російській армії. Резолюції з'їзду вимагали від Тимчасового уряду та Ради солдатських і робітничих депутатів «негайного оголошення особливим актом національно-територіальної автономії України». Де­легати обрали Український військовий генеральний комітет у складі 18 осіб, який увійшов до Української Централь­ної Ради (УЦР). З'їзд дав поштовх українізації військових частин.

Питання українізації армії стало одним із вододілів між послідовними самостійниками й діячами УЦР соціалістич­ної орієнтації. Перші на чолі з М. Міхновським виступали за формування боєздатної армії на регулярній основі. На цій позиції стояли також члени «Українського військово­го клубу ім. Гетьмана Богдана Хмельницького», що став першою національною військовою частиною. Натомість програми лівих партій вимагали ліквідації постійного вій­ська й переходу до міліційних формувань. Втілюючи ці положення в життя, діячі УЦР зводили українізацію до переведення українців в окремі частини та з'єднання і пропагандистської роботи в них. Обраний делегатами І Всеукраїнського військового з'їзду для керівництва Ук­раїнським військовим генеральним комітетом С. Петлюра головним його завданням вважав культурно-освітню діяль­ність, а під українізацією розумів «націоналізацію армії на національно-територіальнім принципі».

Послідовними ідейними ворогами українізації висту­пали російські офіцери вищого рангу й генерали, які бо­ялися, що національні формування можуть стати фактором українського сепаратизму та антиросійських тенденцій. До них належав і П. Скоропадський, який негативно ставив­ся до процесів розкладу в діючій армії, будучи перекона­ним, що українізація зашкодить її боєздатності.

В липні 1917 року у розташування 34-го корпусу прибув представник Українського генерального військового комі­тету, комісар при штабі Південно-Західного фронту, член УЦР поручик П. Скрипчинський із розпорядженням про українізацію з'єднання. На його згадки про славне ук­раїнське минуле Скоропадських комкор відповів дипло­матично й водночас принципово: «Стосовно того, що я — українець, то вірно те, що я дуже люблю Україну, але замало знаю й зовсім не співчуваю тому українському рухові, який тоді панував, що він занадто лівий, що з цьо­го ніякого добра не вийде, що я сам «пан», а весь цей рух спрямований проти панів, що, таким чином, я ніколи не зможу об'єднатися з рештою провідників цього руху». Піс­ля цього Павло Петрович вирішив особисто зустрітися з командувачем армій Південно-Західного фронту генерал-лейтенантом О. Гутором, щоб порадитися, як діяти в си­туації, коли управління військами під впливом деструк­тивних дій лівацьких елементів не дозволяло виконувати

383

бойові завдання. Проте спочатку він написав листа знайо­мому ще з маньчжурської кампанії генерал-квартирмей-стеру штабу Південно-Західного фронту М. Раттелю, по­просивши того довести його зміст до відома командувача. Скоропадський, зокрема, наголошував: «Особисто і гене­ралу Гутору, й поручику Скрипчинському я говорив, що, звичайно, нічого не маю проти українізації, тобто, щоб до мене прийшли люди, які перейняті ідеєю українства, бу­ли б добрими бійцями, а не різна потолоч (дезертири і т. ін.), які, прикриваючись різними вивісками, думають лише про те, як би не потрапити під вогонь противника — німця».

Павло Петрович пропонував здійснювати українізацію корпусу зважено, щоб не спричинити міжнаціональне на­пруження. Крім того, він порушував питання про те, на­скільки бажана українізація в розумінні політики Росій­ської держави. Намагаючись уникнути авантюрних рішень, які могли б мати непередбачувані наслідки, Павло Петро­вич зазначав: «...Особисто я пішов би на це якщо не з бажанням, то, принаймні, без відрази, оскільки вважаю, що там, де примішується національне почуття, там, зок­рема для військової справи, основи завжди здорові, та все ж хочу знати ясно, чого від мене хочуть, щоб не пот­рапити в брудну справу внаслідок звинувачення мене, ук­раїнця, в проведенні явочним порядком українізації частин російської армії».

Після цього Скоропадський зустрівся з командуванням фронту. О. Гутор і начальник Південно-Західного фрон­ту генерал-лейтенант М. Духонін переконували його у необхідності змін. Після цього Скоропадський вирішив особисто побувати в Генеральному секретаріаті військових справ і з'ясувати всі питання, які його хвилювали. Про свої враження від цих відвідин Павло Петрович згадував так: «В той час усі особи, які там засідали, зовсім ще не вбралися в пір'я; всі вони справляли враження новачків у своїй справі. Власне кажучи, жодного діловодства ще не було, і, здається, вся їхня турбота полягала, головно, у боротьбі з командувачем військ Київського військового округу, соціал-революціонером Оберучевим. Настрій у них тоді був поміркований у розумінні політичних і соціаль­них реформ; головно, провадилася національна ідея. Там я вперше зустрів Петлюру. Оточений він був масою мо­лодих людей, які носилися з якимись паперами. Взагалі,

384

типово революційний штаб, що їх згодом доводилося часто зустрічати».

При цьому, відзначаючи деяку невпевненість у діях Цен­тральної Ради, автор спогадів визнавав: «Але що мені спо­добалося, це певне почуття любові до всього українського. Це почуття було непідробне та без будь-яких особистих утилітарних цілей. Признаюсь, це мені імпонувало; видно було, що люди працюють не з-під палиці, а натхненно». З Петлюрою Скоропадський спілкувався мало: в той час Симон Васильович, за словами останнього, зовсім не був у курсі військових справ, а більше займався політикою.

Скоропадський від'їхав із Києва не з найгіршими вра­женнями, до чого внутрішньо готувався по дорозі до сто­лиці. Однак при цьому він залишився переконаним у тому, що українізація не зробить армію сильнішою. Щоб роз­віяти сумніви, Павло Петрович заїхав у Кам'янець-Поділь-ський, де перебував штаб Південно-Західного фронту. Там він зустрівся з призначеним замість Гутора новим коман­дувачем — генералом Л. Корніловим. Той настійно реко­мендував якомога швидше українізувати корпус, поси­лаючись на те, що українізована 56-та дивізія 81-ї армії чудово проявила себе під час останнього наступу.

У війська П. Скоропадський повернувся саме тоді, коли почався сумнозвісний «Тернопільський відступ». За ви­знанням генерала, це був час, коли він пережив незрів­нянні моральні муки. Водночас він знайшов найкращі слова для командувача 7-ї армії генерала Селивачова, ко­мандувача 6-го армійського корпусу генерала В. Нотбека та командира 104-ї дивізії генерала Я. Гандзюка, який протягом війни отримав дев'ять поранень і був убитий більшовиками в січні 1918 року.

Але невдачі не згнітили його. Керуючись наказом Корнілова про українізацію корпусу від 18 липня, Пав­ло Петрович з притаманною йому ґрунтовністю нама­гався відновити дисципліну й навчити військової справи новоприбулих прапорщиків, які пропагували соціаліс­тичні ідеї, а воювати не вміли. Через півтора місяця з офіцерської школи вийшли інші люди: з необхідними знаннями й навичками, прагненням навести порядок без нальоту шовінізму.

Близько знайомий із Корніловим, Скоропадський був стурбований проголошенням військової диктатури, ініціа-