О. П. Реєнт, І. А. Коляда

Вид материала

Содержание

Подобный материал:

1 ... 12 13 14 15 16 17 18 19 ... 24

9 Усі гетьмани України

257

1683 року в Європі відбулася важлива подія: об'єднані війська Польщі, Австрії, Німеччини та інших країн під проводом польського короля й полководця Яна Собєського у Віденській битві вщент розгромили турецькі орди й цим надовго припинили їх просування в ці країни. Польський уряд розпочав переговори з Російською державою про укладення договору, спрямованого проти Туреччини й Кримського ханства.

У жовтні 1684 року з Москви до Батурина для переговорів з гетьманом Іваном Самойловичем з приводу пропозицій Речі Посполитої прибув думний дяк Омелян Ук-раїнцев. Гетьман відраджував вступати в союз з поляками, які відвоювали Правобережну Україну і намагалися закріпити своє становище при допомозі військових сил Російської держави. Гетьмана підтримував і луцький єпископ князь Гедеон Четвертинський, який перейшов на Лівобережну Україну, бо на Правобережжі зазнавав гоніння від католиків; там його примушували перейти в унію. На початку 1685 року Іван Самойлович відрядив до Москви свого посланця Василя Кочубея, який знову підтвердив гетьманську позицію щодо взаємовідносин з Річчю Посполитою, що претендувала на українські землі й утискувала православну церкву на Правобережжі.

1685 рік приготував гетьману Івану Самойловичу тяжкі сімейні втрати. 20 березня померла його старша дочка Параска, яка була дружиною київського воєводи боярина Федора Шереметєва. Минуло лише два місяці після цієї сумної події, і нове нещастя спіткало гетьманську сім'ю — 19 травня раптово помер його старший син Семен, старо-дубський полковник (1680—1685). Гетьман болісно переживав ці непоправні втрати.

За часів гетьманства Самойловича втратила свою автокефальність (незалежність) Українська православна церква, ієрархія якої була висвячена єрусалимським патріархом Феофаном 1620 року. Восени 1684 року Московський патріарх звернувся до гетьмана з пропозицією обрати Київського митрополита, який би дав згоду, щоб Київська митрополія була залежна не від константинопольського, а від Московського патріарха. На цю посаду гетьман радив обрати луцького єпископа князя Гедеона Четвертинського (небіж єпископа Юрій Четвертинський був зятем Самойловича — чоловіком його молодшої дочки Анастасії). Ви

258

бори відбулися в Києві у день Петра і Павла — 29 червня 1685 року в храмі Св. Софії. Окрім духовенства, на вибори прибули гетьманські посланці — генеральний осавул Іван Мазепа і полковники: чернігівський — Василь Борков-ський, ніжинський — Яків Жураховський, переяславський — Леонтій Полуботок і київський — Григорій Коровченко. Як і передбачалося, митрополитом обрано Гедеона Четвертинського.

20 липня 1685 року Самойлович надіслав патріарху Московському і всія Русі Йоакиму, царям Івану і Петру Олексійовичам листи з повідомленням про церковний собор у Києві та вибори митрополита Гедеона Четвертинського і прохання затвердити «права і вольності духовного чину» в Україні. Царська грамота підтверджувала всі привілеї Київської митрополії. Посвячення Гедеона Четвертинського в сан митрополита Київського відбулося 8 листопада 1685 року в московському Успенському соборі в присутності вищого духовенства і царів. Того ж дня у Константинополь було відправлено посольство на чолі з дяком Микитою Алексєєвим та полковником Іваном Лисицею з грамотами до патріарха Діонісія і проханням визнати підпорядкування Київської митрополії Московському патріархові. Патріарх спочатку відтягував своє рішення, але під впливом великого візира Туреччини дав згоду і на початку 1686 року розіслав соборну грамоту із закликом до всіх віруючих і священнослужителів Київської митрополії визнати Гедеона митрополитом і підкоритися його авторитетові духовного пастиря. Таким чином, Київська митрополія канонічно увійшла до Московського патріархату. Ця залежність тривала понад три сотні років.

Царський уряд і в 1685 році продовжував консультуватися з гетьманом Іваном Самойловичем з приводу під-готовлюваного союзного договору Російської держави з Річчю Посполитою. Але при цьому поступово наростали певні суперечності між політикою гетьмана України і російськими можновладцями. Представники Російської держави, знехтувавши порадами гетьмана щодо взаємовідносин з Річчю Посполитою, уклали з нею 21 квітня 1686 року Московський договір про «вічний мир», за умовами якого ці держави вступали у воєнний союз проти Туреччини і Кримського ханства, а також підтверджували вже існуючий поділ між ними України й встановлення держав

ного кордону по Дніпру. Гетьман Іван Самойлович цілком справедливо вбачав у цьому шкоду інтересам українського народу і відверто висловлював невдоволення цим договором, який роз'єднував Україну.

Треба зауважити, що гетьман Самойлович чимало уваги приділяв економічному розвитку Лівобережної України, нагороджував маєтками старшин і духовенство, намагався налагодити судово-адміністративну владу, не дозволяв власникам маєтків надмірно визискувати селян і міщан. Водночас Самойлович дбав про забезпечення суспільного становища і добробуту своїх синів, які служили в козацькому війську. Старшого сина Семена він поставив ста-родубським полковником і надав у володіння троє сіл і кілька млинів на річці Ворі. Після його смерті стародуб-ським полковником став молодший син Яків. Середній син Григорій отримав посаду чернігівського полковника, а також значні маєтності — містечко Любеч та близько півсотні сіл і хуторів на Лівобережжі. Сини вели господарство й мали від нього значні прибутки. Царський уряд не перечив роздачі гетьманом посад і маєтків його синам, хоча серед старшини виникало незадоволення за таку самовладність.

Сам гетьман також мав значні маєтності: у його володінні було місто Гадяч, надане за булаву, чотирнадцять сіл, вісім млинів на різних річках (Буді, Білиці, Свисі, Івоті), а також винокурні, рудні, поташні буди, селітряні майдани. Вироблену горілку й селітру він возив на продаж у Москву. Загалом Іван Самойлович мав порівняно велике господарство. Як і багато інших старшин, він був багатою людиною. Але при цьому несправедливо звинувачувати його в жадібності й прагненні захопити чужі маєтки, присвоювати чужі землі чи якусь іншу власність. Як людина віруюча, Іван Самойлович був відомий щирою прихильністю до православної церкви, котрій допомагав матеріально. У Глухові на його кошти споруджено кам'яну Успенську церкву. На кошти гетьмана в Густинському монастирі (поблизу Прилук на Чернігівщині) у 1672— 1676 роках в стилі українського бароко збудована головна Троїцька церква. За завданням Київської археографічної комісії Тарас Шевченко в 1846 році відвідав Густинський монастир і знайшов на стіні цієї церкви портрет гетьмана Івана Самойловича як «ктитора».

Після укладення Московського трактату про «вічний мир» з Річчю Посполитою Російська держава почала готуватися до війни проти Туреччини і Кримського ханства. Царський уряд розіслав грамоти гетьману Івану Самойловичу та кошовому отаману Запорозької Січі з повідомленням про наступний похід російських і козацьких військ на Кримське ханство, орди яких, порушуючи умови Бахчисарайського мирного договору, продовжували руйнівні нашестя на південні землі Росії, України і Речі Посполитої. На початку грудня 1686 року воєвода Григорій Косагов прибув на Запорожжя, щоб зробити фортецю Кам'яний Затон базою бойових дій проти кримських татар і турків у нижньому Подніпров'ї.

Іван Самойлович не бажав цієї війни і намагався відрадити Москву від ризикованої акції, схилити до мирних переговорів з Кримом. Коли ж його поради не прийняли, він почав готувати козацьке військо до походу, пропонував рушити на Крим велике військо ранньою весною, щоб уже були трави для годівлі десятків тисяч коней. На початку квітня 1687 року в Батурин надійшла царська грамота з наказом піднімати українське козацтво в похід проти Кримського ханства, а вже в кінці квітня Самойлович вирушив через Гадяч і Полтаву збирати козацькі полки. Під його командуванням зібралося п'ятдесятитисячне козацьке військо, тобто усі десять полків. Могутня сила, на той час добре озброєна і навчена військовій справі.

На Лівобережну Україну прибуло російське військо — близько сотні тисяч ратників, головнокомандуючим якого був фаворит царівни Софії Олексіївни, боярин і князь Василь Голіцин. З ним були найближчі його помічники — генерали Аггей Шепелєв і Патрик Гордон. Останній відзначився в обороні Чигирина (1677—1678) знанням військової справи, хоробрістю та розпорядливістю, і в цьому поході Гордон продовжував вести свій щоденник, який став одним із джерел історії війни з Кримським ханством.

Про масштаби й могутність військ, які рушили на Крим, свідчить те, що обоз лише російського війська складався з двадцяти тисяч возів. Наприкінці травня 1687 року російське й козацьке війська об'єдналися в межиріччі Орелі та Самари й рушили на південь, досягли річки Кінські Води й далі просувалися степом у напрямку Пе

261

рекопу. Того року навесні не було дощів, висохли трави в Дикому полі і навіть у Великім Лузі понад Дніпром. Це ускладнювало похід такої маси військ. До того ж кримські татари вдалися до випробуваного засобу: вони підпалили степи Запорожжя на величезній площі. Рухатися випаленим степом людям і коням було надзвичайно важко. У гетьмана Івана Самойловича загострилась хвороба очей. Люди і коні задихалися в диму і кіптяві, що розносилася вітром. А до Перекопу ще залишалася майже сотня верст.

18 липня 1687 року об'єднане військо зупинилося біля річки Карачакрак. Воєначальники зібралися на військову раду в головнокомандуючого Голіцина. Більшість висловлювалася за припинення походу й повернення війська на Лівобережжя. Рада ухвалила Кримський похід припинити, але відправити значні сили в район Запорозької Січі, де перебували ратники Григорія Косагова, і чинити військовий промисел проти фортеці Кизикермен над Дніпром. Туди рушило двадцять тисяч ратників під командуванням воєводи Леонтія Неплюєва і вісім козацьких полків (Чернігівський, Прилуцький, Переяславський і Миргородський, два кінних і два піших охотницьких полки) під загальним командуванням наказного гетьмана Григорія Самойловича. Гетьман Іван Самойлович наказав кошовому отаману Григорію Сагайдачному з запорожцями також приєднатися до цього війська і діяти спільно проти татарських орд та їх фортець у нижній течії Дніпра.

Це, мабуть, були останні розпорядження гетьмана Івана Самойловича, проти якого поступово наростало невдоволення серед старшин і козацтва. Невдоволення посилилося у зв'язку зі збільшенням податкового тягаря під час першого Кримського походу, який вимагав значних витрат на утримання п'ятдесятитисячного війська. Старшина висловлювала невдоволення козацтва й поспільства проти гетьмана, якого вважали винуватцем усіх негараздів на Лівобережній Україні.

Недовір'я до гетьмана поширювалося й серед російських воєвод, зокрема в головнокомандувача військами князя Василя Голіцина. Останній вдався до того, що доручив генеральному осавулу Івану Мазепі та військовому канцеляристові Василю Кочубею вивідувати думки й висловлювання Івана Самойловича проти політики царсько

262

то уряду і дій російських вельмож. Отож, тоді і з'явилася думка, щоб усі невдачі першого Кримського походу перекласти на українського гетьмана й усунути того від посади. Це виявилося вигідним і для російських воєвод, і для українських старшин, яких пригнічувала деспотична влада гетьмана Самойловича. Багатьох приваблювали значні багатства, якими він володів, і прагнення поживитися ними в разі усунення його від гетьманського уряду. Над головою престарілого і хворого Самойловича нависла смертельна небезпека.

Вигороджуючи фаворита регентки-царівни Софії Олексіївни боярина і князя Василя Васильовича Голіцина, лівобережні старшини вчинили змову, щоб усю вину за невдачу першого Кримського походу покласти на Самойловича й домогтися усунення його від гетьманства. На ім'я царів Івана і Петра Олексійовичів через Василя Голіцина була подана чолобитна від 7 липня 1687 року за підписами генеральних — обозного Василя Борковського, судді Михайла Воєховича, писаря Сави Прокоповича, осавула Івана Мазепи, полковників — Костянтина Солонини, Якова Лизогуба, Григорія Гамалії, Дмитрашка Райчі, Степана Забіли і канцеляриста Василя Кочубея.

Це був донос, у якому висувалося двадцять три пункти звинувачень проти гетьмана Івана Самойловича. Натхненником змови і автором чолобитної історики небезпідставно вважають Івана Мазепу, який ціле десятиріччя (1676— 1687) залишався довіреною особою гетьмана, добре знав його дії і таємні помисли. Князь Голіцин спішно відправив старшинську чолобитну в Москву для вирішення справи царським урядом.

Тим часом російське й козацьке війська 21 липня 1687 року підійшли до річки Коломак (притока Ворскли) й отаборилися на правому й лівому берегах річки (тепер це місцевість поблизу містечка Коломак Харківської області). А другого дня з Москви прибув посланець з царським указом з приводу старшинської чолобитної на гетьмана. Князеві Голіцину приписувалося арештувати Івана Самойловича і, згідно з бажанням старшини, усунути від гетьманського уряду й відправити у великоросійські міста за власним вибором, а потім влаштувати вибори нового гетьмана. Уночі проти 23 липня ставку Самойловича оточили російські полки. Після ранкової молитви в похідній

церкві гетьмана арештували й, разом із сином Яковом, привезли до князя Голіцина, в ставці якого зібралися російські бояри, генерали й полковники. Туди ж викликали старшин, які підписали чолобитну. Голіцин оголосив про усунення Івана Самойловича від гетьманства і вибори нового гетьмана. Старшини передали князеві гетьманські клейноди — бунчук і булаву. Невдовзі воєвода Леонтій Неплюєв арештував у Кодаку гетьманського сина — полковника Григорія Самойловича, якого також привіз у ставку Голіцина. При цьому воєвода відібрав у полковника та привласнив майно, коштовності й гроші.

Над гетьманом і його родиною була вчинена жорстока розправа. Самого Івана Самойловича заслано до Сибіру—в місто Тобольськ, а сина Якова з дружиною — в Єнісейськ, дружину гетьмана відправлено на постійне мешкання в містечко Седнів (Чернігівщина) до молодшої дочки; сина Григорія скарано на смерть у місті Севську.

У колишнього гетьмана було конфісковано (за дослідженням Миколи Костомарова) значні багатства: села, господарські маєтки, промисли, худобу, коней, столовий срібний посуд, золоті й срібні прикраси з коштовними каменями, оздоблену зброю, дорогі хутра, велику кількість чоловічого й жіночого одягу, збрую, екіпажі тощо, а також велику кількість грошей: 4916 золотих червінців, 47432 срібні талери (в Україні вони ще називалися єфимками), 2286 срібних левків (турецька монета), 3814 срібних копійок, 3000 срібних чехів (російських півторагрошовиків). Половину цих багатств було передано в казну Російської держави, а решта перейшла в розпорядження новообраного гетьмана Івана Мазепи. З цього грошового скарбу і пожитків він передав князю Василю Голіцину 11000 крб. (золотими червінцями і срібними талерами), понад три пуди срібного посуду, різних речей на 5000 крб. і трьох породистих коней з сідлами.

Іван Самойлович скінчив життя 1690 року в далекому Тобольську.

Він належав до непересічних постатей в багатостраждальній історії України, виступив як один з багатьох борців за об'єднання українських земель в єдину державу — соборну Україну.

За визначенням відомого історика Івана Крип'якевича, цей гетьман «передусім відзначався широким політичним

світоглядом, виходив поза тісні інтереси Лівобережжя і в свою політику включав справи всієї України».

«Сірко і Самойлович, — писав видатний історик запорозького козацтва Д. І. Яворницький, — були безперечно найсильнішими людьми свого часу і типовими виразниками волі народу, яким вони правили». А про самого гетьмана він додав: «Самойлович був людиною самовладною і честолюбною: він виношував у душі думку про владу над усією Україною і Запорожжям».

Академік В. Смолій зазначає, що «козацьку Україну як єдину політичну структуру вбачав не лише П. Дорошенко. Історики недооцінюють у цьому плані діяльність лівобережних гетьманів Д. Многогрішного та І. Самойловича. Як правило, вони наголошують на соціальному аспекті їх політики, говорять про промосковські орієнтації тощо. Але це лише один аспект політичних портретів названих гетьманів. Другим, не менш важливим аспектом їх діяльності було прагнення об'єднати українські землі під однією гетьманською булавою. І. Самойлович у своїй політиці також часто виходив з інтересів усієї України. Взявши курс на створення аристократичної держави з міцною гетьманською владою, він рішуче протидіяв спробам Запорожжя здобути політичну окремішність, намагався прилучити під свою булаву Правобережну Україну, не випускав із поля зору Західну Україну»...

«...ця нещасна історична постать мимоволі викликає до себе історичне спочуття»

Іван Степанович Мазепа (1639 (1640)-1709)

Гетьман України І. Мазепа (1687—1709) був високо інтелектуальною особистістю, здобувши ґрунтовну освіту, володів кількома іноземними мовами на різному рівні, мав інтерес до ренесансового бачення правителя та держави, сам не цурався мистецтв — музики і віршотворення, цікавився архітектурою, книгами на рівні бібліофільства, образотворчим та ужитковим мистецтвом. Наближав до себе богословів та філософів, а також поетів, творців образотворчого мистецтва, будівельників-архітекторів. Розвиток освіти бачив як один із магістральних курсів у своїй політиці, віддаючи цьому чимало уваги; зокрема підніс значення Київської академії, сприяв заснуванню Чернігівського колегіуму, добирав керівників освітнього процесу, дбав про

науки та вчених. Активно сприяв національному книгодрукуванню і прикладному до нього граверству, фінансуючи різні видання особисто. Дбав про церкву і підносив її: по-перше, через будівництво храмів, по-друге, через її мистецьке та обрядове наповнення. Через універсали намагався вирівняти відносини між станами, постаючи проти зловживань козацької старшини щодо міщан, монастирів та тієї ж старшини щодо біднішого козацтва, піклувався про полегшення тягарів робочим станам. Володіючи сильною персональною владою, застосовував колективні форми правління, зокрема Генеральну раду. Правління творив на раціоналістичній основі, засновуючи його на мудрості, розумі, доцільності та реальних можливостях. Інтереси держави та своєї землі ставив вище особистих

і віддавався їм із самопосвятністю, хоч мав і свої вади. Поклавши своє життя на вівтар служіння Україні, гетьман І. Мазепа полишається однією з найсуперечливіших постатей нашої історії.

266

Навколо постаті гетьмана І. Мазепи ось вже майже три століття точаться гострі суперечки, схрещуються різні, часто полярні, думки. Захоплення, різке неприйняття, замовчування — щонайменше такий діапазон суджень про нього.

Що спонукало його перейти від одного правителя до іншого? Чому улюбленець Петра І, удостоєний небувалих царських щедрот, став його заклятим ворогом? Яке його місце серед українських гетьманів?

Деякі дослідники, спираючись на те, що герб Івана Мазепи надто схожий із гербом Курцевичів, нащадків Ко-ріята Гедиміновича, роблять висновок, що Іван Мазепа — князівського роду. В усякому разі, маємо документальні дані з середини XVI століття, що пращур гетьмана (Микола) дістав від польського короля Сигізмунда І в 1544 році у Білоцерківському повіті на Київщині маєток Мазепинці й за це мусив виконувати в місцевого старости кінну службу. Його син Михайло в 1572 році отримав від короля Сигізмунда II Августа підтвердження на володіння Мазе-пинцями, а від короля Генріха Валуа — привілей на село Пісочне біля Любомира. Чоловіки з роду Мазеп дружили з козаками. Син Михайла Теодор брав участь у повстаннях Косинського, Лободи та Наливайка. У 1597 році його було засуджено у Варшаві до смертної кари. Про нього згадують українські літописи, де він називається полковником. Другий син Михайла — Микола — успадкував Мазепинці.

Син Миколи — Степан Мазепа, батько гетьмана Івана Мазепи, в 1659 році одержав від короля Яна-Казимира не тільки підтвердження родового посідання в Мазепинцях, а й переведення їх у дідизну, тобто у вічне володіння. Біографія Степана Мазепи досить бурхлива. У молоді літа активно діяв у внутрішніх шляхетських війнах. У 1639 році його було засуджено на інфамію (поставлено поза законом) і кару смертю за вбивство шляхтича Зелінського. Степану Мазепі довелося використати свої впливи й багато грошей, щоб через кілька років, помирившись з родиною вбитого, одержати охоронного листа Яна-Казимира. У 1662 році цей король титулував Степана Мазепу чернігівським підчашим.

У 1654 році Степан Мазепа пристав до козаків і став білоцерківським отаманом. Він не поспішав визнавати московське підданство, мріючи про рівноправний федеративний союз із Польщею. Помер Степан Мазепа десь у 1665 році. Саме тоді король у таборі під Равою настано

вив чернігівським підчашим сина покійного Степана Мазепи — Івана Мазепу, майбутнього гетьмана України.

Дата народження Івана Мазепи точно не встановлена. Дослідники називають 1639, 1640 і 1646 роки і навіть 1629 і 1632 роки. Найбільше схиляються до 1640 року. Дитинство його промайнуло на тлі козацького життя. На Білоцерків-щині розмішувався реєстровий полк. Свідомим підлітком Іван, мабуть, спостерігав Національно-визвольну війну українського народу під проводом Богдана Хмельницького. Змалку він сприйняв і козацькі військові вправи, навчився їздити верхи, володіти рушницею, пістолем, шаблею.

Мати Івана Мазепи — Марія, з українського шляхетського роду Мокевських — продовжувала в сім'ї традиції того українського шляхетства, яке залишалося вірним прадідівській вірі. Вона була освіченою, сміливою, твердого духу, дуже діяльною жінкою, свідомою патріоткою, вирізнялася палкою прихильністю до православної віри, була членом («сестрою») Луцького православного братства. По смерті чоловіка постриглася в черниці, була ігуменею Фло-рово-Вознесенського монастиря в Києві, знана під іменем ігумені Магдалини. На її кошт у цьому монастирі була побудована кам'яна церква.

Мати мала великий вплив на майбутнього гетьмана. Протягом усього життя вона допомагала синові мудрими порадами. Померла у 1707 році. Саме матері Іван Мазепа мусив завдячувати вихованій у нього відданості православній церкві, яку він зберігав усе життя. Мати послала його вчитися до Києво-Могилянської колегії, де викладали прославлені професори, котрі здобували освіту в європейських університетах.

Закінчивши колегію, Іван повернувся до батьківської оселі. Михайло Мазепа, мріючи про велику кар'єру для сина, вирядив його на навчання до єзуїтської колегії у Варшаві. Івану пощастило, завдяки допомозі деяких українських магнатів він став «покойовим» у короля Яна-Казимира. Король Ян-Казимир щороку відправляв у Західну Європу трьох талановитих юнаків продовжити освіту, і Мазепа став одним із таких обранців. Він побував в Італії, Франції, Німеччині. З 1657 року жив у голландському місті Девентері під ім'ям Йоганеса Колединського, опановуючи артилерійську справу. Іван набрався якогось досвіду в міжнародній політиці, бував навіть при дворах володарів.

Після повернення Мазепи до королівського двору Ян-Казимир доручав йому кілька дипломатичних місій в Україні, й той успішно їх виконав. Перебування юнака Мазепи при королівському дворі було для нього доброю школою політичної діяльності й придворної інтриги, дало йому досконале знання польського світу (згодом це високо цінуватиме російський самодержець Петро І) і створило йому впливові зв'язки в польсько-литовських магнатських колах, які він зберіг до кінця життя. Й саме в цей час утворилася та репутація І. Мазепи, яка зробила його героєм різних, здебільшого фантастичних оповідань сучасників, нерідко заздрісних і ворожих, і романтичної легенди багатьох поколінь письменників, митців та навіть істориків.

Наприкінці 1663 року Польща зробила останню спробу відвоювати Лівобережну Україну. Король зі значним польським військом, правобережними козацькими полками на чолі з Тетерею та союзними татарськими ордами, палячи й руйнуючи села та містечка, спустошуючи все на своєму шляху, дійшов до Глухова. Лівобережні козаки, міщани й селяни чинили їм упертий опір. У лютому 1664 року король мусив відступити на Правобережну Україну, де теж піднялося повстання проти Польщі.

Іван Мазепа був у королівській дружині в складі польського війська. Але ще в жовтні 1663 року на початку походу, коли королівський двір зупинився в Білій Церкві, Мазепа покинув його й поїхав на хутір свого батька, до Мазепинців: «одклонившися за службу королеві, зостал при отцу своєму» (С. Величко), допомагаючи старому й, мабуть, вже хворому батькові в маєткових та господарських справах, які вимагали тоді особливої уваги.

Є відомості, що і деякі інтриги королівського двору, й романтичні пригоди його особистого життя перервали кар'єру І. Мазепи. З легкої руки Вольтера набула поширення як найбільш вірогідна скандально-романтична версія, яка стала основою або поштовхом до написання літературних творів Джорджем Байроном («Мазепа», 1818), Віктором Гюго («Мазепа», 1829), К. Рилєєвим («Войнаров-ський», 1825), Олександром Пушкіним («Полтава», 1829), Юліушем Словацьким («Мазепа», 1839), Бертольдом Брех-том («Балада про Мазепу», 1955) та ін. Інтимно-негативний її сюжет, однак, швидше, має легендарний, вигаданий характер, ніж ідентичний реальному факту: «Любовна при

Blog

О. П. Реєнт, І. А. Коляда

Содержание