О. П. Реєнт, І. А. Коляда

Вид материала

Документы

Содержание 6 Усі гетьмани України

Подобный материал:

• Коляда-театр, 140.06kb.
• Гастроли «Коляда-Театра» на Страстном, 346.38kb.
• Т. А. Коляда Трудове право Конспект, 1850.89kb.
• А. С. Коляда автоматизированные системы управления на железнодорожном транспорте конспект, 1555.88kb.
• Горбунов А. В., Кочнева Т. М., Буданов А. П., Бибко Н. А., Коляда, 150.54kb.
• Коляда в диканьке, 579.7kb.
• Быков Александр Иванович. Г. Москва. Год разработки программы: 2009. пояснительная, 172.8kb.
• Глубже в небе синева, ярче вспыхнула звезда … приходила Коляда накануне Рождества, 330.15kb.
• Программа III всероссийской научно-практической конференции 24-25 мая 2011 года Нижний, 212.67kb.
• Глубже в небе синева, ярче вспыхнула звезда … приходила Коляда накануне Рождества, 327.01kb.

6 Усі гетьмани України

161

пи були не до вподоби Ю. Хмельницькому (який хоча й не був досвідченим політиком, але виховувався своїм бать­ком у дусі «козацького патріотизму») та іншій старшині. У Польщі на одного з перших високопоставлених коза­цьких «колаборантів» чекали великі винагороди.

З королівської ласки на нього сипалися титули: ко­ролівського секретаря, мельницького підчашого (це на Підляшші), потім полоцького стольника (тоді генеральним писарем він уже не був). 1661 рік минув між Підляшшям та Варшавою, де Тетеря продовжував грати роль королів­ського дворянина. Черговий Варшавський сейм у травні підтвердив володіння на Київщині — села Демидів, Ли-турівку, Абрагамівку, Раківку, дві Воронівки.

У 1658—1661 роках Тетеря зміцнив — принаймні у Варшаві — думку про себе як про знавця відносин в Ук­раїні. Одруження на дочці Великого гетьмана, без сумніву, збільшило його престиж в Україні та за її межами, тим більше, якщо він справді прибрав до рук хоча б частину тих скарбів, які йому приписували.

У 1661 році Ян II Казимир запланував провести вели­кий спільний з'їзд-нараду, де були б присутні найвищі посадові особи Речі Посполитої та Українського гетьма­нату. На ній планувалося обговорити умови майбутнього польсько-українського договору — поляки дуже боялися чергової «зради» козаків на користь царя. Але гетьман Ю. Хмельницький під різними приводами відмовився від такої непевної, на його думку, «конвокації»¹. Тоді ко­ролівський уряд вирішив «персонально» прихилити до себе окремих старшин підкупом. Послам (а також іншій стар­шині в Україні), які прибували до Варшави, видавалися значні суми грошей з королівської скарбниці. Вони одер­жували у власність землі, маєтки, хутори, млини та ін. Також було підтверджено їхні права на ті маєтності, якими вони володіли перед тим, їм надавалося шляхетство тощо. Самому Хмельниченку було видано привілей на Гадяч разом з усіма прилеглими селами і хуторами, а також Су-ботів, Медведівку, Новосілку. Як гетьману, йому також дозволили збирати мито з іноземних купців, що проїж­джали територією козацької України. Одночасно до поль-

¹ к о н в о к а ц і я — загальні збори духовенства англіканської церк­ви, які скликаються в надзвичайних випадках.

162

ських воєвод і шляхти в Україні було вислано з десяток королівських універсалів з наказом виганяти козаків з «добр земських». Усе це робилося задля того, щоб пере­тягнути гетьманат на свій бік у війні з Росією, а також не дати можливості українцям укласти союз з Кримським ханством.

На початку 1662 року до України вже у статусі ко­ролівського секретаря П. Тетеря повернувся в Україну. Метою його повернення було отримане від Яна II Ка­зимира доручення зібрати якомога більше інформації про внутрішню та зовнішню політику уряду Ю. Хмельни­цького. Після прибуття до Чигирина, де його ще спри­ймали як впливового старшину, Тетеря відразу ж почав насаджувати тут вигідні для королівського двору настрої. Він переконував гетьмана відмінити виданий незадовго до того універсал щодо усунення польських старост з королівських і шляхетських маєтностей із України. Згід­но з отриманим наказом, Тетеря постійно звітує до Вар­шави про політичні кроки гетьманського уряду. У своїх листах до короля він неодноразово висловлював думку про неспроможність володарювання Ю. Хмельницького, а в одному з них відзначав, що якщо «цей жереб паде на мою голову і якщо воля Його королівської милості і Речі Посполитої будуть потребувати моїх послуг, то я прийму його зі всією доброзичливістю». Поступово Те­теря з королівського секретаря й номінального генераль­ного писаря перетворюється на такого собі «тіньового» гетьмана. Цьому сприяло й те, що влітку 1662 року поль­ський монарх надав йому право на «вибирання індукти й евекти у воєводствах окраїнних, тобто Брацлавськім, Київськім і Чернігівськім на пашах і коморах від товарів, що ввозяться і вивозяться...». Вдячний підданий у верес­ні повідомляє до Варшави, що єдиним способом утри­мання козацької України (а отже, земель, з яких він збирав евекту й індукту) під владою короля є якнайшвид­ше надсилання сюди коронних військ.

Те, що уряд Яна II Казимира готував обрання П. Тетері на гетьманську посаду, засвідчує кореспонденція між ос­таннім і королівською канцелярією. Це все робилося за­ради того, аби взяти під контроль ситуацію на українських землях та мати час на підготовку до нових військових дій проти Московії.

6*

Коли П. Тетерю було обрано гетьманом, достеменно не відомо. Дехто, відштовхуючись від того, що 6 січня 1663 року Юрій Хмельницький вступив до монастиря в Києві, припускає, що Тетерю було обрано гетьманом Вій­ська Запорозького на Генеральній раді, яка відбулася 1 — 2 січня 1663 року. Польський хроніст Веспасіан Кохов-ський так описав цю подію: «Після обрання полковники голосними вигуками поздоровляли Тетерю, гордого від отриманої влади. Його винесли з кімнати на кріслі і, під­нявши вгору, показали товариству. Народ, стверджуючи вибір гетьмана, кидав шапками. Щоб усім сподобатися, він поставив багато горілки «як почастунок козакам»».

Сам Тетеря не повідомив короля, коли його обрали. Між жовтнем і січнем на Правобережжі не було жодного тимчасового (наказного хоча б, як Сомко на Лівобережжі) гетьмана. В такий гарячий час, в цю важливу для нього хвилину повністю виявилася двоїстість поведінки Тетері. Жовтень, листопад, грудень 1662-го, січень 1663 року — джерела дуже скупо доносять відгомін подій цих чотирьох місяців в Україні. Немов якась невидима рука (Тетерина?) блокує всю інформацію і на Захід, і на Північ. Ян-Казимир переконаний, що на Правобережжі і далі гетьманує Хмель­ницький та засипає Тетерю листами. Але Тетеря мовчить, не відповідає королю. Папський нунцій у Варшаві, зви­чайно, добре інформований, але і він не знає нічого, він лякає Рим, що козаки збираються допомагати Туреччині в походах на Західну Європу. Москва також не знає нічо­го певного.

Лише у березні 1663 року до Чигирина з Варшави був відправлений королівський придворний І. Мазепа, який мав вручити Тетері монарші клейноди — привілеї на геть­манство, булаву, хоругву, бубни, печатку, також домовити­ся про час і місце прийняття від нього присяги з умовою, «щоб той акт в церкві відправлявся, при службі Божій, яку б отець Митрополит відправляв... ані під жодною про­текцією бути неможливо народові слов'янському, як під Паном природнім». Однак Тетеря, з огляду на низький статус Мазепи (той був усього-на-всього королівським по­койовим), відмовився отримувати з його рук клейноди.

Перші кроки П. Тетері на гетьманській посаді засвід­чили певні зміни у його ставленні до зовнішньої політики українського уряду. Спочатку він намагався проводити

політику лавірування між державами, які оточували гетьма­нат. Зокрема, він вислав посольства до Бахчисарая та Мос­кви з пропозиціями підписання міждержавних угод, які б гарантували невтручання у внутрішні справи України та визнавали його владу. Кримський хан не погодився виво­дити свої війська з території козацької держави й запро­понував Тетері звертатися до нього лише через польсько­го короля. У свою чергу, московський цар поставив перед правителем Правобережної України жорстку вимогу прий­няти його протекцію. З огляду на це новообраний гетьман вирішив усе ж таки використовувати перевірений шлях повного визнання сюзеренітету Речі Посполитої.

Але невдовзі, у липні 1663 року, Тетеря заявив, що взагалі хоче скласти з себе гетьманські повноваження, та аргументував це відсутністю військової допомоги з боку Польщі, а також «через розладнання мого здоров'я та з багатьох інших причин». Якби польський король надіслав війська, а також «прислав» нового козацького зверхника, то, писав Тетеря до Варшави, він із задоволенням зали­шить Україну. У відповідь на повідомлення про відправ­лення необхідної допомоги гетьман вислав до Польщі послів, які мали просити Яна II Казимира особисто при­бути до Чигирина: «Ми, українські жителі князівства Русь­кого і Військо Запорозьке, вважаємо для себе особливим нещастям, що позбавлені можливості побачити Його Ко­ролівську Милість в наших землях». Прибуття в Україну польського короля мало засвідчити високий авторитет геть­мана, а також убезпечити його від виступів опозиції, які вже назрівали. Окрім того, П. Тетеря висловлював надію, що присутність короля зможе швидше об'єднати розрізнені частини Українського гетьманату.

Восени, 22 жовтня 1663 року, Тетеря особисто зустрів­ся зі своїм давнім патроном, королем Яном II Казимиром, але вже в статусі правителя правобережної частини гетьма­нату. Зустріч відбулася в «наметі великім» поблизу Білої Церкви. Гетьман виголосив вітальну промову українською мовою («аби сподобатися своєму люду») та разом зі своїм оточенням склав присягу на вірність польському монарху, її текст був таким: «Я, Павло Тетеря, присягаю Пану Богу Всемогутньому у Тройці Святій Єдиному, що на тому уряді гетьманства військ Його Королівської Милості запоро­зьких мені підлеглим Найяснішому Янові Казимирові,

165

королеві польському і шведському, князю литовському, руському і всієї Речі Посполитої, Корони Польської і Ве­ликого Князівства Литовського, вірним, зичливим і слух­няним буду, всіляких сторонніх протекцій і панів зрікаю­ся і жодної не маю обирати іншої, окрім короля Його Милості і Речі Посполитої Польської...»

Козаки вручили своєму сюзеренові турецького огиря з коштовною збруєю й тисячу талярів золотом. Після цього відбулася спільна українсько-польська військова нарада, на якій, згідно з пропозиціями козацької верхівки, було вирішено, що головні сили рухатимуться в напрямку Ржи-щева і там переправлятимуться через Дніпро для наступу на Лівобережну Україну. Інші ж ітимуть на Бориспіль, а потім уздовж Десни до Остра. За словами самого Яна II Казимира, цей похід відбувався заради «визволення під­даних наших з рук ворога і для утримання цілої України» та «для впровадження прав, вольностей і свобод народу Руського, а особливо козаків реєстрових, що здавна слу­гують нам».

Відразу ж після прийняття гетьманом присяги король надав йому та його дружині Олені Хмельницькій привілеї на місто Ольховець і Брацлавське староство. Коли в липні 1664 року Ян II Казимир на чолі польсько-татарської армії перебував на Лівобережжі («майже поблизу кордону Мос­ковського») й отримав звістку про повстання на Право­бережжі проти гетьмана, то відразу ж дав наказ, «щоб будь-яким способом Тетеря залишився» та відправив на допомогу своєму ставленикові значні військові сили. Ко­ронний канцлер Пражмовський, даючи оцінку тогочасної діяльності свого короля, писав, що той зумів «утримати при Булаві Запорозькій вірну Речі Посполитій людину».

Правобережний гетьман П. Тетеря розпочав проводити об'єднавчу політику, наслідуючи у цьому традиційні ме­тоди Богдана Хмельницького. 22 січня 1663 року він від­правив до Варшави посольство полковника Г. Гуляни­цького, одним з головних завдань якого було просити Яна II Казимира надати Тетері допомогу у відвоюванні Лівобережної України. Одночасно український уряд вису­вав низку політичних вимог, а саме: зберігати за козацтвом усі старовинні «права і вольності» і не чинити йому ніяких кривд з боку польських урядовців та шляхти; надати пра­во на самостійні зовнішні відносини з Молдавією та Во­

лощиною; забезпечити об'єднання України; провести мир­ні переговори між Польщею і Москвою щодо звільнення з російського полону багатьох козацьких старшин, серед яких І. Нечай, Г. Дорошенко, В. Кропивницький, А. Бу-тенко та ін.; гарантувати постійну допомогу з боку Крим­ського ханства.

Як не дивно, але Тетеря добився здійснення майже всіх цих вимог, що свідчило, безумовно, про його вплив у Варшаві та про його політичні здібності. Але залиши­лося незмінним антитолерантне ставлення католицького польського уряду до православних українців. Це, а також магнатський характер влади Тетері, який виступав як пред­ставник «клану Хмельницького», що сконцентрував у своїх руках справді великі багатства, відвернуло від нього части­ну рядового козацтва та «чернь». Історична пам'ять підка­зувала народові, що від союзу з Польщею не буде добра.

У квітні 1663 року спалахнули перші заворушення. Най­більший і найжорстокіший (почався з різанини поляків і євреїв у Паволочі) бунт вибухнув на території Паволоцького полку під керівництвом наказного полковника Івана По-повича-Ходорковського незабаром після обрання гетьма­ном на Лівобережжі Івана Брюховецького, який зразу ж усунув двох інших претендентів на булаву — Сомка і Зо-лотаренка (пізніше, 18 вересня, у Борзні їх стратили). Бунт швидко придушив генеральний осавул Петро Дорошенко (майбутній гетьман). Поповича видали міщани, і 15 липня його стратили. Тетеря думав панувати залізною рукою, але методи часів Богдана Хмельницького не підходили для його гетьманування. Що могли дарувати популярному великому гетьманові, того не прощали малопопулярному Тетері. Жорстокість не злякала, а озлобила.

15 липня 1663 року у Львові польський король Ян II Казимир вирішив іти походом — кількома колонами — в Україну. Розуміючи, що власними силами об'єднати Ук­раїну буде складно, Тетеря закликав на допомогу крим­ських татар. Правобережний гетьман разом з військами свого протектора протягом осені 1663-го — зими 1664 року здійснив великий похід на Лівобережну Україну. Об'єднана українсько-польсько-татарська армія, очолювана самим Яном II Казимиром, мала близько 100 тисяч осіб. Але ця грандіозна, як на той час, кампанія не принесла бажаних результатів її керівникам (у зраді було звинувачено І. Бо­

167

гуна і розстріляно). Навпаки, надзвичайна жорстокість її учасників з польської і татарської сторін до місцевого населення сприяла консолідації українців Лівобережжя, а також масовим виступам правобережців проти гетьмана, який допустив винищення українських земель військами Речі Посполитої та Кримського ханства.

Поштовх до повстань на Правобережжі дав запоро­зький кошовий Іван Сірко. В січні 1664 року він пішов на буджацьких татар, а повертаючись назад, намагався про­битися до Чигирина — гетьманської столиці. В цей час Брацлав, Кальник, Могилів, Рашків, Умань, Сміла підда­лися Брюховецькому. Проти Тетері виникла змова, що розколола «клан Хмельницького». її ініціатори не дуже відомі. Можливо, основним був архімандрит Гедеон (Юрій Хмельницький, який тоді покинув монастир і перебував під впливом недавно обраного Київського митрополита Йосипа Тукальського). До них приєдналися Іван Вигов­ський та Олена (дружина Тетері). На Правому Березі з'явилися полковники Брюховецького Семен Височан, Степан Сулименко та Василь Варениця. Вони об'єднали в загони близько ЗО тисяч повстанців та козаків. Біля Білої Церкви Тетеря й польський полковник Себастіян Ма­ховський розбили Сулименка. Допит Сулименка, який потрапив до полону, та інші матеріали (листи до Вигов­ського) довели існування розгалуженої змови проти поля­ків і Тетері, нитки якої сходилися в руках Виговського.

Юрія Хмельницького, митрополита Тукальського та Г. Гуляницького в першій половині 1664 року заарешту­вали, привезли до Варшави й посадили до в'язниці в Маль-борзі. 16 березня в Корсуні відбувся суд над Виговським. Його звинуватили в організації повстання і одразу ж роз­стріляли. Коли об'єктивно підходити до справи, то стає очевидним, що Тетеря був ворогом Виговського (і навпа­ки), але зводити смерть Виговського до інтриг Тетері наїв­но. Не піддягає сумніву, що Виговський готував проти-польське повстання й, вірогідно, мав намір його очолити. Порушення ж законності лягає повністю на Маховського. До речі, в складеній перед смертю духівниці Виговський не звинувачував Тетерю.

Страта Виговського поглибила прірву між козаками та польськими військами. Садистські жорстокості Чарнець-кого, те, що він віддав населення України татарам як пла­

ту за допомогу, не могли врятувати становища. Повстання поширилося аж до Варшави. Тетеря тримався, основним чином, на татарській допомозі. До нього прибули близько 50 тисяч вояків з Бессарабії та Криму. Та вже в другій половині березня татари почали поступово розкривати свої наміри: відірвати Україну по Горинь від Польщі й підпо­рядкувати її кримському ханові Мухаммед-Гіреєві IV.

Правобережжя поглинав хаос. Стихійне повстання, по­штовхом до якого стала також поява ватаг дейнеків (у XVIII столітті їх називали гайдамаками) та загонів Сірка між Дністром і Бугом у лютому 1664 року, зміцнене організа­ційно заходами Виговського на початку березня, з'єдналося з інтервенцією Брюховецького. Він разом з російськими військами перейшов Дніпро і взяв в облогу Чигирин, в якому зачинився Дорошенко. Військове щастя несподівано схилилося на бік Тетері, котрий завзято і вперто боровся за свій престол. Облогу Чигирина зняли, але Брюховецький утік до Канева. Сірка ледве не схопили в Бужині, з якого він пробився з великими втратами. Після битви під Кане-вом, остаточно не вирішеної, Сірко відійшов до Бугу, Брю­ховецький — на Лівобережжя. Чарнецький безмежно лю­тував — у Суботові, за свідченням козацького літописця, він викинув із склепу домовину Богдана Хмельницького та віддав місто на пограбування татарам. Правобережжя зно­ву піднялося проти Тетері й поляків.

Гетьман намагався стабілізувати становище політични­ми засобами. Від короля він твердо вимагав переговорів з Москвою — їх затримка, на його думку, зміцнювала по­зиції татар, що намагалися захопити Україну. Канцлера Пражмовського Тетеря просив усунути кількох польських старост і підстарост, щоб таким чином звільнити частину території від утисків польської адміністрації.

Так минули травень і червень 1664 року. Тетеря усві­домлював, що однією з причин повстання є його особа, і хотів покласти булаву, але король не погоджувався на це, вважаючи його останньою реальною опорою на Правобе­режжі. В кінці липня — на початку серпня знову з'явилися Сірко й Косагов, вони зайняли Меджибіж, Бращав, Мо­гилів. Під Корсунем Косагова розбили, але міста повста­вали одне за одним — облога Ставиша військами Чарне-цького тривала понад чотири місяці. Місто взяли лише 20 жовтня. Вірними Тетері залишалися Чигирин, Корсунь,

169

Черкаси, Біла Церква, не зрадили його й прихильники Остап Гоголь та наказний гетьман Михайло Ханенко. Ціле Побужжя і Подністров'я знову було в руках Тетері. Сірко відступив у степи. Брюховецький кидався від одного міс­та до іншого.

Десь на початку червня 1665 року козаки (як припус­кають, це були повстанці Дрозденка) розгромили Тетерю і його загін, при цьому захопивши чималі скарби й зни­щивши гетьманський архів. Тетеря зберіг клейноди і най­важливіші козацькі та гетьманські привілеї. Тікав він з невеликим почтом (усіх інших вірних собі козаків він від­пустив од себе) на захід і в липні опинився в Польщі. Треба зауважити, що всупереч поширеним в історичній літературі легендам, гетьманства він ніколи не зрікався і булави не поклав.

Після втечі Тетері спокій в Україні не настав. Продов­жувалася боротьба між Москвою і Варшавою за українські землі, які поступово входили також в орбіту татарської і турецької політики. І ці три сторони шукали і призначали слухняних собі маріонеткових гетьманів. Україна ж при цьому кривавила і тліла пожарищами. Руйнували її чужин­ці, але допомагали свої ж ватажки, отамани, полковники, кошові й гетьмани.

З 1665 року П. Тетеря знову проживав у Варшаві, але не забував про свою батьківщину. Він став членом Львів­ського Ставропігійського православного братства, якому подарував мощі святого Меркурія. Документи свідчать, що у 1669 році колишній гетьман виявляв бажання стати чен­цем Києво-Печерського лаврського монастиря. Після ого­лошеної інфамії' та баніції² у червні 1670 року, за якими його міг будь-хто безкарно вбити як на території держави, так і поза її межами, Тетері довелося втекти з Польщі до Молдавії, а згодом — до Османської імперії. Очевидно, що там він розглядався турецьким султаном Мегмедом IV як один з претендентів на гетьманську посаду в Україні. Сул­тан призначив Тетері щоденну пенсію (200 аспрів, або

' І н ф а м і я — покарання у формі позбавлення честі й громадян­ських прав; у Речі Посполитій застосовувалася до шляхти за єресь, гра­бунки на дорогах, крадіжки.

² Б а н і ц і я — покарання, що полягає в оголошенні людини поза законом, засудженні її на вигнання.

ПО

40 флоренів) та вручив султанський прапор — санджак. Інформація, надана турецькому уряду П. Тетерею, досить занепокоїла польські урядові кола. До Польщі надходили чимраз тривожніші вісті. Мабуть, саме тому в квітні 1671 ро­ку Тетеря був отруєний польським агентом у Стамбулі. Найімовірніше, його поховали в одній з православних цер­ков Адріанополя (зараз місто Едірне, Туреччина).

Очевидно, що Павло Тетеря, який був одним з авторів українсько-російських домовленостей 1654 року та Гадя-цької угоди 1658 року (у першому документі був окресле­ний статус гетьмана як васального володаря України, а в другому — як правителя Українського князівства у складі Речі Посполитої), поплатився за те, що відійшов від по­передніх завоювань козацтва й намагався відновити доре­волюційний стан відносин між володарями булави і поль­ськими королями.

Слід зазначити, що діяльність П. Тетері на посаді геть­мана й до сьогодні не однозначно оцінюється як вітчизня­ними, так і зарубіжними істориками різних поколінь. Відправна точка для багаторічної дискусії представників багатьох історичних шкіл і напрямів лежить у таких, на­чебто контраверсійних, проблемних площинах: з одного боку, Тетеря був «вірним васалом польського короля, про-польський гетьман і т. д.», з другого — «визначним держав­ним діячем України, хитромудрим політиком» тощо. Але на наш погляд, навряд чи можна беззаперечно приймати ту чи іншу думку. Хоча на початку свого гетьманування Тетеря й робив спроби відновити традиційну зовнішню політику полівасалітетної підлеглості України, невдовзі з різних причин він був змушений відмовитися від неї на користь лише пропольської орієнтації. І тому, за влучним висловом кримського хана, стає «королівським гетьманом, а не козацьким».

При всіх своїх здібностях і талантах, інтелектуальному рівні гетьман Павло Тетеря в інших історичних обставинах був би видатною державотворчою особистістю. А так за­лишився в історії трагічною постаттю доби Руїни...

«...відзначався найвищою мірою якостями людини улесливої, хитрої і пронозливої»