О. П. Реєнт, І. А. Коляда

Вид материала

Подобный материал:

1 ... 5 6 7 8 9 10 11 12 ... 24

¹ Сераскир — військовий міністр.

Представником Хмельницького у Туреччині тимчасово став Є. Астаматій. Султан підтримував ці заходи українського князя і гетьмана, але був дуже незадоволений, отримавши відомості про те, що замість двох тисяч обіцяних для турецького війська козаків Хмельницький мав тільки «старого Астаматія, Івана Хмельницького, Коваленка, Янен-ка, Апостола» з кількома сотнями людей.

1 липня полковник Коваленко був відправлений здобувати Немирів і Кальник. У кінці липня загін Ю. Хмельницького перейшов через Дністер, а вже 7 вересня сотні Є. Астаматія й І. Яненка-Хмельницького «вогняними кулями місто Чигирин і замок запалили». Перед головним штурмом Чигирина турецьке командування на чолі з візиром Кара-Мустафою заявило, що не хоче воювати з козаками лівобережного гетьмана І. Самойловича, а має намір лише вигнати зі столиці гетьманської України московські війська. Спаливши після багатоденного штурму Чигирин, Кара-Мустафа відправив Ю. Хмельницького завойовувати інші райони Правобережжя.

23 серпня в універсалі до жителів Канева «руський» князь наказував підкоритися новопризначеному наказному гетьману І. Яненку-Хмельницькому, а також звинувачував у спустошенні правобережних земель московські війська. Такий же універсал був відправлений 12 вересня з Ладижина до жителів Черкас і всього населення «задніпровської» України. «Освідчуєм, як сьогобічним, так і тогобічним обивателям задніпровським і хто тільки зводить під міць князівства Руського і владу... пана гетьмана нашого наказного думку свою призичити, удаватися із зичливістю своєю, таким всяка наша на кожному місці доброчинність», — звертався Ю. Хмельницький до своїх потенційних підданих. Реальність своєї влади правобережний гетьман продемонстрував у Каневі, знищивши з допомогою турків непокірне місто. Саме тому владі наказного гетьмана І. Яненка невдовзі піддалися Черкаси, Корсунь, Мош-ни і Жаботин.

Активізував свою діяльність на землях Східного Поділля інший наказний гетьман — Є. Астаматій, який перед тим виконував дипломатичні завдання свого зверхника у Стамбулі. Але, відвоювавши у поляків Немирів, Бар і Мед-жибіж, він, згідно з деякими даними, відмовився визнавати протекцію турецького султана. У зв'язку з цим у жовтні

149

1678 року його було власноручно страчено Хмельницьким у Немирові («...Астаматія рукою власною на 40 кавалків розсік»), у цей же час стратили полковника Вареницю, який перед тим очолював Кальницький полк. На його місце був призначений Г. Негребецький. Найменше постраждав І. Яненко-Хмельницький, якого після повернення з Лівобережжя було лише «оковано» на деякий час. Хмельницькому радив карати і страчувати своїх найближчих соратників не хто інший, як сам великий візир Османської імперії Кара-Мустафа.

Перебуваючи у Немирові, гетьман весь час нагадував польському уряду про його зобов'язання перед Туреччиною звільнити південно-східні землі Київщини та всю Брацлавщину. Його вимогливі листи до Варшави викликали обурення короля, який затягував повернення правобережних земель під управління князя-гетьмана. Головним аргументом такої затримки було хибне титулування Ю. Хмельницького («...до Короля Його Милості Польського незвичайні листи пише..., щоб таких неучтивих листів не писав, тобто щоб королеві не писався приятелем, гетьманом, братом...)». Зважаючи на протест Яна III Со-бєського, турецький султан невдовзі заборонив своєму підданому «писати неучтиві листи до польського короля», а також наказав, щоб він не претендував на зайняття Білої Церкви і Паволочі до того часу, поки не відбудеться турецько-польська комісія з розподілу території.

У листопаді 1678 року Ю. Хмельницький ще перебував у Немирові разом з невеликою кількістю козаків (близько 1500 вояків) та однією тисячею татар. За його наказом невеликий загін на чолі з Яненком намагався відвоювати у лівобережного гетьмана Іркліїв з навколишніми селами, але місцеві козаки зуміли відстояти своє місто та захопити у полон кілька татар, що перебували на службі у Хмельницького. На допиті полонені свідчили, що Юрась збирається зимувати у Немирові. Але інші джерела розповідають, що наприкінці року Ю. Хмельницький на деякий час був відкликаний до Стамбула. Польський резидент повідомляв з турецької столиці, що у даний період українському гетьману «дуже погано тут, навіть житла не має».

На початку 1679 року Хмельницький знову видав універсали до жителів українських міст і містечок. 1 лютого

він звернувся до міщан і козаків Лукомлі: «...не зичивши руїни місту вашому, нагадуєм, щоб, взявши любов до нас, як пана свого дідичного, з поклоном і вірним підданством одізвалися до нас, поглядаючи на інші міста, які, за рішенням своїм, в протекції нашій і ласці батьківській залишаються...» Це звернення до жителів Лукомлі було підтримане універсалом кримського калги-саптана: «...і нашим словом направляю до прихилення ясновельможному князю його милості Малої Росії Георгію Гедеону Венжикові Хмельницькому яко дідичові й батькові цієї держави...» У жовтні правобережний гетьман знову вимагав у Речі Посполитої звільнення від польських військ Паволочі й Білої Церкви, про що свідчить його лист до білоцерківського коменданта. «Грозиться, що ті сторони огнем і мечем знесе», — вже вкотре скаржився Ян III Собєський до Стамбула. Разом з тим восени 1678 року Ю. Хмельницький прийняв у себе львівського єпископа Й. Шумлян-ського, який за дорученням польського короля обіцяв йому збереження князівського титулу й забезпечення автономних прав для України, якщо б Юрась прийняв протекцію Речі Посполитої. Але гетьман ще довго пам'ятав участь поляків у його «самовідреченні» від гетьманської посади в 1663 році та часи ув'язнення з наказу короля у Марієнбур-зі. «Краще пити каву турецьку, ніж пиво німецьке», — говорив він з цього приводу. І залишався вірним султанові.

Отримавши значну військову допомогу від татар, Ю. Хмельницький вирішив заселити спустошені правобережні землі людьми, які втекли або були зігнані І. Самой-ловичем на Лівобережну Україну. Ще на початку січня наказний гетьман І. Яненко, перейшовши на лівий берег Дніпра, перегнав частину населення з-під чернігівських Козельця і Носівки до Корсуня. 26 січня 1679 року війська Ю. Хмельницького разом із загонами білгородської орди захопили лівобережні містечка Жовнин, Городище, Горошино, після чого Хмельницький наказав перегнати їхніх жителів у Чигирин та Жаботин. Загони І. Яненка оволоділи Пісками, Яблуневим, Золотоношею, але на початку лютого були розбиті під Лубнами. Побоюючись наступу турецько-татарських військ та полків Хмельницького на Київ, І. Самойлович наказав будувати фортецю біля Ме-жигірського монастиря. Проте похід українського князя і правобережного гетьмана на Київ не відбувся. Протягом

151

1679 року з Немирова та Лівобережжя ним висилалися лише окремі загони для переселення людей і «підпалення лівобережних українських містечок». Під час однієї такої операції до польського короля втік І. Яненко, очевидно, відчуваючи неминучу поразку турецьких планів і згадуючи кривду від Ю. Хмельницького, коли той без важливих на те підстав прикував його у кайданах до гармати. На жаль, джерельна база про діяльність Ю. Хмельницького протягом 1680—1681 років є досить обмеженою. Відомо, що у квітні 1680 року він знову вимагав від коменданта Білої Церкви здачі фортеці, а також погрожував польському королеві війною. У листі Хмельницького до Яна III Собєського від 20 лютого 1680 року Ю. Хмельницький писав: «...як з Королем Його Милості Паном Милостивим приятелем і сусідом стараюся і буду з Божою поміччю, аби між нами мир і згода продовжувалася, так на майбутнє ряду добру подаю, аби король не тільки в Білій Церкві християн не страчував, але щоб сам з усім народом польським за Віслу відійшов, як кукіль і полова від пшениці з вітром і димом і порохом з Русі вивіявся...»

Отже, як бачимо, Хмельницький все ж таки не прислухався ні до численних протестів польського уряду, ні до заборон турецького султана не посилати до короля «неуч-тиві» листи й продовжував (як колись його знаменитий батько, а потім і гетьман П. Дорошенко) домагатися виведення військ Речі Посполитої «аж за Віслу».

У червні 1680 року на службу до Речі Посполитої перейшли дві волоські хоругви, що перед тим перебували у підпорядкуванні гетьмана. Однак на допомогу йому поспішали кримська та бєлгородська орди, що йшли «на злуку з Хмельницьким до Чигирина». Очевидно, що потім протягом року Хмельниченко перебував у зруйнованому Чигирині. 9 червня 1681 року місцеві жителі повідомляли, що у Немирові управляв «намісник» Хмельницького Та-ращенко (Тарасенко), який у цей час затримав якогось польського капітана.

Своєю столицею Ю. Хмельницький обрав Немирів, бо Чигирин був зруйнований дощенту. Тут при ньому було з кілька сот найманців (татари, волохи), а також нечисленні українські загони. З допомогою цих військ Юрій збирав податки з того невеликого клаптя землі, на який поширювалася його влада, чинив суд і розправу. Але його не сприй

мали серйозно навіть турки, й невдовзі він був змушений слухатися наказів не лише султана чи хоч би головного візира, а й кам'янецького паші. Сповнений честолюбних намірів, але без реальної влади, недолугий нащадок великого гетьмана зустрів усе зростаючу ненависть подільського населення, що врешті-решт призвело його до тяжкої депресії. Юрій усе частіше почав шукати забуття у вині та розгульному житті, став хворобливо підозрілий і жорстокий, почав розправлятися навіть зі своїми найближчими сподвижниками.

Так, він наказав стратити свого наказного гетьмана Астаматія та кальницького полковника Вареницю. А брац-лавського полковника Коваленка (Ковалевського) вбив за те, що той погано постачав провіант у Немирів. Рятуючись од нього, втік до Львова найближчий дорадник Яненко.

Жорстокі розправи не допомагали. Становище «сарматського князя» невпинно погіршувалося. Брак грошей та провіанту відчувався усе гостріше. Тоді Юрій знайшов «оригінальний» спосіб добування грошей, який нагадував звичайне здирництво. У Немирові зробили яму-тюрму, в неї кидали заможних купців, орендарів та ін. Якщо потерпілі не сплачували призначеної суми, їх жорстоко катували. На Хмельницького посипалися скарги, що занепокоїло турецьку адміністрацію в Україні, котра зовсім не бажала спалаху нового повстання. Приводом для усунення Хмельницького з політичної арени стала історія з єврейським купцем Оруном, який вів брудні справи, а саме скуповував українських дівчат для гаремів султана та пашів і потім їх вигідно продавав. Коли Юрій Хмельницький дізнався, що син Оруна одружився, не сплативши умовленого перед тим податку, то послав яничар для розправи. Орун устиг втекти, але яничарам вдалося схопити його дружину. її Юрій Хмельницький і наказав закатувати. Внаслідок скарги Оруна до кам'янецького паші, а потім і до самого султана та в результаті невдалого князювання на початку червня 1681 року Ю. Хмельницького відкликали до Туреччини. Можливо, що по дорозі до Стамбула він помер чи був страчений. За одними даними, його задушили на Турецькому мості в Кам'янці-Подільському, за іншими — стратили в Стамбулі.

Свідчення С. Величка про повернення Хмельницького на Правобережну Україну у 1685 році не підтверджуються

153

документальними джерелами. Після Ю. Хмельницького з політичної арени зникли й інститути Руського князівства, хоча, по суті, вони були уособлені лише у титулуванні його правителя. Всі інші державно-політичні установи цього «напівкнязівства» дублювали вже усталені перед тим інституції Українського гетьманату.

У цей час геополітичні інтереси Туреччини полягали в тому, щоб ослабити міжнародні позиції урядів Польщі та Московії і не давати їм змоги виступити «єдиним фронтом» проти османських планів завоювання європейського регіону. Задля цього Мегмеду IV необхідно було стабілізувати політичну ситуацію на Правобережній Україні, якій відводилася роль своєрідного плацдарму для поширення турецького впливу у Центрально-Східній та Південно-Східній Європі. Саме тому Порта, «помирившись» із П. Дорошенком, звернулася до призабутої ідеї створення Українського князівства на чолі з сином Б. Хмельницького Юрієм, яке було б у повній васальній залежності від султана. Це збіглося із прагненнями частини козацької старшини, яка не бажала визнавати протекцію ні польського, ні російського монархів та хотіла зберегти власні державні інтереси. Тому для неї залишався тільки один шлях — визнати владу Османської імперії та Кримського ханства. Однак уже вкотре турецький напрямок зовнішньополітичної орієнтації козацької старшини не спрацював. А Юрію Хмельницькому так і не судилося втілити в життя основну мету свого видатного батька — зробити Україну вільною...

«вірним, зичливим і слухняним буду...»

Павло Іванович Моржковський-Тетеря (1620—1622—1671)

Гетьман Правобережної України (1663—1665). Один з най-' ближчих соратників Б. Хмельницького. Один з авторів українсько-російського договору 1654-го та Гадяцького трактату 1658 року. Визначний дипломат, митець подвійної

політичної гри та талановитий військовий керманич. Під час свого гетьманування на Правобережній Україні П. Тетеря ревно дотримувався одного разу даної монархові присяги й, таким чином, намагався зберегти усталену до середини XVII століття геополітичну рівновагу міжнародних

сил у Центрально-Східній Європі. У своїй політиці опирався на польського короля, повністю довіривши йому вирішувати долю козацької держави. За це він і поплатився не тільки державною кар 'ерою, але й власним життям...

Павло Іванович Моржковський-Тетеря народився десь у 1620—1622 роках. Дехто з істориків схильний вважати, що хрещеним батьком його був Богдан Хмельницький. Це цілком можливо, але документально не доведено.

Про життя Тетері до 1648 року відомо мало. 1649 року у козацькому реєстрі П. Тетерю записано Московським. Треба зауважити, що справа первісного прізвища — не проста формальність. Залежно від нього можна по-різному підходити до питання його походження. Якщо вважати первісним прізвище Моржковський, то його носій народився, можливо, в шляхетській сім'ї, що мала герб Слє-поврон (польська назва птаха, для якого є українське визначення «квак»), а Тетеря — це вже козацьке прізвисько часів Хмельницького. (Значення прізвиська також не дуже зрозуміле, бо «тетеря» — це не лише птах, для якого сьогодні маємо літературну назву «тетерук», а й рід улюбленої козаками рідкої затірки з житньої муки). Та користувався

'Тетеря іншим гербом — Радван, який було зображено на його печатках. Якщо ж первісне прізвище Тетеря, то це могло б свідчити, що його батько козакував, а набуте на шляхетський кшталт прізвисько Моржковський свідчило б про маєток, від назви якого воно виникло. У народних думах Павла звали Тетеренком, тобто прізвище батька було Тетеря.

Відповідно до цих, а також інших міркувань висловлюються різні думки про місце його народження: Переяславщина (бо там був млин Тетері, до того ж він довго був саме переяславським полковником), Овруч і його околиця (бо там жив рід бояр Мошковських), Київщина (бо там у 1630 році згадувався Іван Тетеря, можливо, його батько), Підляшшя (бо саме там він отримував маєтки від польського короля). Шляхтичем був уже з роду — це не перешкоджало тому, що батько міг козакувати; ледве чи не був з переяславських міщан — бо вже в молодості опинився в польському магнатському середовищі.

Освіту Павло здобув у Мінській уніатській школі (в якій добре опанував латину і знання ораторського мистецтва) та Києво-Могилянському колегіумі. Після чого він протягом певного часу подорожував країнами Західної Європи, зокрема перебував в Італії.

Наприкінці 40-х років XVII століття Павло Тетеря розпочав канцелярську кар'єру, ставши підписком у Луцькому гродському суді. Його начальником — писарем суду — був тоді Станіслав-Казимир Бенєвський, у майбутньому польський дипломат, спеціаліст з українських справ. У Луцьку ж Павло познайомився ще з однією людиною, яка згодом відігравала значну роль в українській політиці, І паном Виговський.

П. Тетеря мав двох братів: рідного Юрка і зведеного (мабуть, позашлюбного батькового сина) Шурла, а також двох сестер, які повиходили заміж за українських шляхтичів (Михайла Іскрицького й Атанаса Піроцького). Сам Павло одружувався з жінками шляхетських впливових родів. Перша дружина — сестра Івана Виговського; друга — дочка Богдана Хмельницького Олена. Це було те аристократичне оточення, яке наклало відбиток на спосіб життя та життєві ідеали Павла.

Отже, Павло Тетеря був людиною з доброю освітою, корисними зв'язками у впливових польських колах та

156

з контактами в українській уніатській верхівці. Був він своєю людиною і серед тієї української шляхти, яка хиталася між польською службою та українським автономізмом (Виговські та Хмельницький).

1648 рік примусив Тетерю зробити остаточний вибір. Що б не писали, мовили, думали про Тетерю на підставі його дальшого життєвого шляху, але вибрав він повсталий український народ. Коли в серпні 1648 року козаки й «чернь» брали Луцьк, Павло Тетеря був на їхньому боці. Те, що він у вирішальний момент опинився на українському краю барикад, а не (як київський воєвода Адам Кисіль чи явний ренегат Ярема Вишневецький) на польському, переконливо свідчить, де саме були його справжні симпатії. Добрий промовець, молодий, енергійний, освічений, з європейськими манерами, хоча й без військового досвіду, Тетеря був справжнім здобутком для повстанців. Життя в магнатському оточенні прищепило Павлові прагнення до збагачення (цього він навчився в Польщі: значення людини там визначалося її походженням, але ще більше багатством). Та під час Хмельниччини він був не єдиним, хто прагнув до збагачення.

Як козацький старшина і активний учасник подій 1648—1657 років Тетеря не відзначався ні дикою хоробрістю, ні різаниною. Його ім'я не променіло на полях битв. Частіше його можна було зустріти в сутінках канцелярій або на довгих шляхах, що вели з гетьманської столиці Чигирина в різні сторони світу. У 1649 році він, цілком певно, обіймав посаду писаря Переяславського полку; був він ним недовго, бо того ж року очолив козацьке посольство до трансільванського князя Юрія (Дьєрдя) II Ракоці. Вибір упав на нього, очевидно, через освіту та великосвітську поведінку. Тетерю можна зарахувати до тих людей, що заклали підвалини козацько-трансільванських дипломатичних зв'язків, спершу непевних (через спроби Богдана підкорити собі Молдавію, втримати яку в межах свого впливу намагався Ракоці), але в 1654—1657 роках зміцнених реальним військовим союзом. Характерно, що зовні Тетеря намагався зберігати добрі стосунки з семигород-ським князем навіть тоді, коли українсько-трансільванські відносини розладналися. Очевидно, вже на початку дипломатичної кар'єри для Тетері був характерний нахил до подвійної паралельної гри, що зумів оцінити, а може, й

757

підсилити, гетьман Хмельницький. Балканський напрям став першим у дипломатичній спеціалізації Тетері — недарма він супроводив Тимоша Хмельницького в подорожі до Ясс для одруження (1 вересня 1652 року) з Розандою, дочкою молдавського господаря Василя Лупула.

Військова діяльність Тетері проходила під знаком південно-західної орієнтації: весною 1652 року він разом з осавулом Переяславського полку Демком, козаками й татарами взяв в облогу Кам'янець-Подільський, щоб у напружений час боротьби за впливи над Молдавією блокувати молдавсько-польські контакти.

Особливих військових талантів Тетеря не виявив, але його дипломатичну зручність Богдан Хмельницький високо цінував завжди. Хоча міжнародними зв'язками України займався безпосередньо сам гетьман, а керівником української дипломатії вважався генеральний писар Іван Виговський, Тетеря брав участь практично в усіх основних дипломатичних переговорах, які відбувалися в Чигирині. Влітку 1653 року Тетеря став переяславським полковником, але це не означало його усунення з гетьманського двору. Саме він 31 грудня 1653 року зустрічав царського посла Василя Бутурліна, вітаючи того довгою квітчастою промовою. Однак Тетеря зустрічав Бутурліна не лише ніжними словами: в Переяславській церкві він твердо вимагав від московського посла, щоб той присягнув гетьманові від імені царя. Відомо, що з цих вимог нічого не склалося, 8 січня 1654 року сам Тетеря присягав московському царю, а вже в березні, разом з генеральним суддею Самійлом Богдановичем-Зарудним, він вів переговори у Москві. Від Олексія Михайловича П. Тетеря отримав привілей на місто Смілу. Проте, побоюючись звинувачень з боку козацького війська, він закопав грамоту. Вона зотліла, і в 1657 році, вже після смерті Богдана, Тетеря просив царя відновити привілей.

П. Тетеря складав договірні статті з Росією разом з Богдановичем-Зарудним. Але саме переяславського полковника треба вважати чи не основним їх творцем. Не підлягає сумніву, що, формулюючи статті, він виконував волю Богдана Хмельницького і реалізовував його політичну концепцію, однак потім дещо міняв під тиском царя. Але не можна думати, що в 1653—1654 роках Тетеря був недосвідченим дипломатом і не знав, як у той час склада

158

ли міжнародні договори. Те, що договірні статті мали дуже недосконалий, розмитий, деколи неясний характер, що вони не охопили цілий спектр російсько-українських відносин, а це наклало на договір відбиток тимчасовості (такою була, мабуть, основна концепція гетьмана), є заслугою, в першу чергу, лукавого козацького дипломата. Порівняння двох українських міжнародних договорів — Березневих (Переяславських) статей 1654 року і Гадяцького договору 1658 року, до створення яких приклав свою руку Тетеря, доводить, що він умів складати договори такого роду.

Подвійну гру Тетері (якщо можна вважати її подвійною — просто це була та, по суті, незалежницька лінія гетьмана, яку правильно здійснював сумлінний виконавець) можна простежити і надалі. Під час облоги Львова українськими та російськими військами у 1655 році він вів переговори з польською стороною про викуп міста. Для того щоб росіяни не розуміли, що саме він говорить, Тетеря розмовляв латиною (можна собі уявити, як дратувало це російську сторону!), підбурюючи львів'ян проти царських військ...

Коли помирав великий гетьман, Тетеря знову був у Москві. Він ще раз виявив себе як сумлінний виконавець і блискучий оратор. Перед царем Тетеря виступив за гетьманство Юрія Хмельницького, хоча, можливо, знав, що й сам він був серед тих кандидатів на владу, яких назвав перед смертю Богдан. Гетьман говорив нібито не лише про свого сина Юрася, що зрозуміло, а й про генерального писаря Івана Виговського, генерального суддю, колишнього київського полковника Антона Ждановича, полтавського полковника Мартина Пушкаря і про переяславського — П. Тетерю.

Упродовж 1648—1657 років Павло Тетеря зробив запаморочливу кар'єру — від скромного підписка Луцького гродського суду до переяславського полковника й одного з найвизначніших дипломатів Богданової доби, людини дуже впливової у тогочасній Україні. Безсумнівно, цією кар'єрою Тетеря міг завдячувати, в першу чергу, самому собі. Був він талановитою, однак явно не однозначною і не прямолінійною людиною. Пізніше ці риси його характеру окреслилися ще яскравіше.

В той час коли Тетеря в Москві добивався затвердження Юрія Хмельницького на гетьманство і відмовляв царя

посилати нові війська в Україну, події вдома розвивалися стрімко. 24 серпня 1657 року, коли виявилося, що Юрась ще не може тримати булаву, гетьманом обрали Івана Виговського. Повернувшись в Україну, Тетеря далі підкреслював свою лояльність Москві, але практично повністю підтримував лінію Виговського — від орієнтації на Москву до орієнтації на Варшаву.

Король та польський двір вважали Тетерю головним творцем Гадяцької угоди, якій, до речі, він не присягав. У цьому знову проявилася двоїстість Тетері. 28 жовтня 1658 року він отримав аудієнцію в польського короля Яна-Казимира та королеви Марії Людовіки. «Поставний, гарних манер, убраний у сукню з зеленого оксамиту з золотими ґудзиками», — писав про нього, розповідаючи про аудієнцію, французький посол П'єр де Нуайє. Десь приблизно від цього часу він перестав бути переяславським полковником, фактично ставши придворним експертом з українських справ і почавши регулярно отримувати пенсію з королівської каси (що було нормою для тогочасного життя).

Тетеря виїхав з України у 1659—1661 роках, буваючи там недовгими наїздами. Мешкав він переважно у Варшаві при дворі або у своїх маєтках на Підляшші. Але він не розривав численних ниток, що пов'язували його зі Східною Україною, для якої Тетеря і далі залишався дуже впливовою особою. На нього полився потік королівської ласки — і він спробував зіграти такі ролі, яких ще не грав: магната й придворного, крім цього, ще й не старого вдівця, за серцем (і багатством) якого полювали представниці найкращих польських аристократичних родин.

Збирати маєтки Тетеря почав ще десь у 1652 році. Тоді у Сулимів він купив Демидів на Київщині, потім до цього маєтку приєднав недалеку Литурівку (в інших джерелах — Литвинівку), 1654 року отримав від царя містечко Смілу, у 1656 році мав млин на Попівцях біля Переяслава. Трохи пізніше Тетеря прибрав до рук Козаровичі, Глібівку, Яс-ногороди разом з усіма суміжними землями, що до них прилягали. У березні 1659 року Варшавський сейм підтвердив шляхетство П. Тетері та королівське надання в Берестейській економії (з королівських столових маєтків, прибутки яких надходили на утримання королівського двору), а саме волості Київець, Мелешичі, містечко Піщатичі ра

160

зом з приналежними до них селами. Незважаючи на явне прагнення стати багатим магнатом, Тетеря як легко здобував маєтки, так легко їх і позбувався, часто — даруючи. Наприклад, Демидів подарував сестринкові Василеві Іск-рицькому в зв'язку з його одруженням, Козаровичі, Глібівку, Ясногороди — Києво-Межигірському монастиреві.

В Україні Тетеря з'явився під час загострення політичної ситуації: у жовтні 1660 року він серед інших підписав Слободищенський договір, за яким Правобережжя під гетьманом Юрієм Хмельницьким знову опинилося під владою Польщі. У цьому ж році Тетеря одружився з дочкою Богдана Хмельницького Оленою, вдовою Данила Виговського — і, таким чином, увійшов як свій до «клану Хмельницького». І хоча друга жінка принесла йому нібито велетенське придане — за польськими джерелами, один мільйон золотих, стосунки між Тетерею та Виговським знову загострилися: через спадщину по Данилові для Олени та через ці ж самі скарби Хмельницького, з яких мали вдруге вінувати Олену. Від Юрія Хмельницького Тетеря отримав як тимчасову резиденцію Суботів.

Восени 1660 року за підтримки польського представника С. Бенєвського П. Тетеря був обраний в уряді Ю. Хмельницького на посаду генерального писаря. Вже під час Корсунської ради (листопад 1660 року) завдяки своїм ораторським здібностям та авторитету, здобутому в попередні роки, новообраний генеральний писар зумів переконати присутніх у доцільності відмови від царської протекції й обрання курсу на підпорядкування Українського гетьманату королеві. «Не дай нам, Боже, думати про царя...» — говорили козаки після вдалого виступу на цій раді колишнього сподвижника Б. Хмельницького. Водночас Тетеря промовляв, що козацтво вже й так неодноразово змінювало протекцію, і якщо це трапиться ще раз, то «він не лише печаті писарської не буде знати, а й усієї України».

У цей період генеральному писарю Тетері не лише з боку польського уряду, а й від імені козацтва, делегованого на Генеральну раду, фактично доручався контроль над усіма діями гетьмана. Козаки наказували йому «керувати молодістю Хмельницького». Але вже в листопаді гетьманський «регент» повернувся до Варшави. Очевидно, його неприхована пропольська орієнтація й колабораційні висту-

Blog

О. П. Реєнт, І. А. Коляда