Програма з основ правознавства 1

Вид материала

Документы

Содержание Тема 11. особисті (громадянські)

Подобный материал:

• Програма затверджена на засіданні кафедри " " 2006, 781.04kb.
• Методика викладання основ правознавства за лекційно-семінарською системою, 62.59kb.
• Навчальна програма з правознавства для 10-12 профільних класів навчальних закладів, 779.76kb.
• План : Виникнення та розвиток порівняльного правознавства. Поняття, предмет та об’єкти, 521.91kb.
• Завдання XVII всеукраїнської олімпіади з основ правознавства 9 клас тестові завдання, 259.29kb.
• Вступний тест з "Основ правознавства" (10 клас) Прізвище Ім’я По батькові, 126.67kb.
• Програма державного екзамену з теорії та практики навчання І виховання та методики, 181.72kb.
• Програма вступних іспитів з основ економіки магістерська програма (мба та інші спеціалізовані, 174.15kb.
• Програма для середньої загальноосвітньої школи основи правознавства, 218.26kb.
• Астрономії, хімії, біології, основ безпеки життєдіяльності, а також з ряду предметів, 1039.38kb.

ТЕМА 11. ОСОБИСТІ (ГРОМАДЯНСЬКІ)

ПРАВА ТА СВОБОДИ

ГРОМАДЯН

§43. Захищеність особи у правовій державі. Права людини на життя, свободу та особисту недоторканність

У правовій державі захищеність особи насамперед визначається конституційним закріпленням особистих (базових) прав людини та забезпеченістю їх здійснення.

У системі основних прав важливе місце посідають особисті (громадянські) права, які спрямовані на забезпечення найважливіших індивідуальних життєвих потреб людини і реалізуються нею переважно самостійно.

Особисті права і свободи людини безпосередньо пов'язані із самою сутністю людини як фізичної особи. Це дуже важливо, оскільки саме цей статус є підґрунтям усіх інших особистісних рис людини. Виходячи з цього, кожну конкретну людину, хоча вона може мати багато істотних вад, необхідно розглядати як особистість, повністю чи неповністю сформовану.

До особистих прав людини належать:

• невід'ємне право на життя;
  
• право на повагу до її гідності; право на свободу та особисту
  недоторканність;
  
• право на недоторканність житла;
  
• право на таємницю листування, телефонних розмов,
  телеграфної та іншої кореспонденції;
  
• право на невтручання в особисте І сімейне життя;
  
• право на свободу пересування і вільний вибір місця
  проживання;
  
• право на свободу думки і слова; право на свободу світогляду
  і віросповідання.
  

Невід'ємне право кожної людини на життя є загальновизнаним суб'єктивним правом, закріпленим в усіх міжнародних правових актах. Проголошення цієї норми-принципу в Конституції України (ст. 27) — це матеріалізація однієї з гуманістичних засад. Адже людина є найбіль-

7 — 5-1314

98

шою соціальною цінністю. Тому всебічна охорона її життя — один з основних обов'язків держави. Практично це означає, що держава пови­нна вживати ефективних заходів щодо боротьби зі злочинністю, макси­мально сприяти розвиткові швидкої медичної допомоги, забезпечувати послідовне поліпшення умов життя людей, особливо неповнолітніх, інвалідів, осіб похилого віку.

Необхідна також відмова від війни як засобу вирішення міжнародних конфліктів та участі в таких війнах, охорона навколишнього середовища, встановлення особливого порядку, застосування зброї.

У ст. 27 Конституції України зазначено, що "ніхто не може бути свавільно позбавлений життя", тобто вона не виключає можливості смертної кари за вироком суду. Однак ця міра покарання в Україні скасована.

Водночас Конституція надає кожній людині право захищати себе та інших людей від протиправних дій і посягань з боку будь-кого.

Право людини на повагу до її гідності (ст. 28 Конституції) має універсальний характер у тому розумінні, що воно діє й до народження дитини, й після смерті людини. Повага до гідності людини є обов'язком держави. Справи, що виникають з цього приводу, як правило, вирішуються у судовому порядку. Суд повинен зобов'язати порушників спростувати відомості, що принижують гідність людини, компенсувати їй не тільки упущену вигоду, а й моральну шкоду. Надійне гарантування правового захисту поваги до гідності як одного з нематеріальних благ є важливою ознакою справді демократичного, правового характеру держави, високої моральності суспільства. Держава повинна створювати для людини такі умови життя, які б не принижували її гідність.

Право на свободу та особисту недоторканність (ст. 29) є однією з реальних гарантій свободи людини. Це право як загальний принцип встановлює межу, яку ті чи інші посадові особи можуть переступити лише у випадках, прямо передбачених законом (затримання особи, яка вчинила злочин, здійснення примусового лікування за визначених законом обставин тощо). Конституція України значно демократизувала сам процес застосування заходів, що обмежують свободу людини, її особисту недоторканність. Передбачається, що лише суд своїм умотивованим рішенням і тільки на підставі чинного законодавства може дати дозвіл на арешт людини і тримання її під вартою.

У разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи припинити його уповноважені на те законом органи можуть застосовувати

99

тримання під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обґрунтованість якого протягом 72 годин має бути перевірена судом. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом 72 годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою. Кожному заарештованому чи затриманому має бути невідкладно повідомлено про мотиви арешту чи затримання, роз'яснено його пра­ва та надано можливість з моменту затримання захищати себе осо­бисто та користуватися правовою допомогою захисника (частини 3,4 ст. 29). Відповідно до ст. 59 Конституції кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно.

§44. Принцип презумпції

невинуватості та право громадян на судовий захист

Принципи презумпції невинуватості особи полягає в тому, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню доти, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду; ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину, а всі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

У разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальні та моральні збитки, завдані безпідставним засудженням (ст. 62 Конституції).

Зазначеній гарантії відповідає закріплене в Конституції право на відшкодування за рахунок держави або органів місцевого само­врядування матеріальних і моральних збитків, завданих незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади і місце­вого самоврядування, їх посадових і службових осіб.(ст. 56 Консти­туції).

Гарантія судового захисту громадян України виявляється в тому, що:

а) права і свободи людини і громадянина захищаються судом;

б) кожному гарантується право на оскарження в суді рішень,
дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого
самоврядування, посадових і службових осіб;

в) кожен має право після використання всіх національних засобів
правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до

?•

100

відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна (ст. 55 Конституції).

§ 45. Недоторканність житла.

Таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденцій Право на невтручання в особисте життя

Сутність права на недоторканність житла (ст. 30) полягає в тому, що без підстав, передбачених законом, ніхто не вправі увійти до житла проти волі осіб, які в ньому проживають. Поняття "житло" у даному разі підлягає широкому тлумаченню. Під житлом слід розуміти не тільки відповідну кімнату, квартиру, житловий будинок, а й усі допоміжні приміщення, якими користуються у повсякденному житті. Принцип недоторканності житла поширюється не тільки на місце постійного проживання особи, а й на місця її тимчасового мешкання у готелях, санаторіях, будинках відпочинку тощо.

Право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграф­ної та іншої кореспонденції (ст. 31) належить до загальновизнаних суб'єктивних прав особи. Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом. Інакше вони спричиняють кримінальну відповідальність за ст. 131 Кримінального кодексу Укра­їни. Ці винятки обумовлені виключно гуманною метою — запобігти злочинові або з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи. Порядок накладення арешту на кореспонденцію, її виїмки в поштово-телеграфних установах регулюється ст. 31 Конституції та Кримінально-процесуальним кодексом України.

Право на невтручання в особисте і сімейне життя (ст. 32 Конституції) також є одним із суб'єктивних прав людини, пов'язаних з гарантуванням її свободи. Кожна людина унікальна, індивідуальна, є суб'єктом безлічі неформальних зв'язків, носієм приватних інтересів, які є її особистою справою. Виняток може мати місце лише тоді, коли поведінка особи суперечить закону і громадській моралі, прикладом чого можуть бути систематичне здійснення у сім'ї насильства над дитиною та її експлуатація.

101

Стаття 32 Конституції забороняє збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди; проголошує право кожного громадянина ознайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах та організаціях з відомостями про себе; гарантує судовий захист права на спростування недостовірної інформації про себе і членів своє сім'ї.

§46. Свобода пересування та вільний вибір місця проживання

Це право — одна зі складових загального права людини на свободу. Тому його конституційне (ст. 33) закріплення є важливою ознакою демократичної сутності держави. Безперечно, воно поширюється виключно на тих осіб, які перебувають на території України на законних підставах. Проте таке право може бути обмежене в інтересах охорони здоров'я, боротьби з епідеміями, стихійним лихом і запобігання злочинам.

Свобода пересування і вільний вибір місця проживання щ виключає необхідності дотримання реєстраційних правші, які передбачені в Україні.

Громадяни України мають право вільно залишати територію України і не можуть бути позбавлені права в будь-який час повернутися в Україну. Зазначені права можуть бути обмежені лише на законних підставах. Порядок реалізації права громадян України на виїзд з України і в'їзд в Україну, порядок оформлення документів для зарубіжних поїздок регламентуються Законом України "Про порядок виїзду з України і вїзду в Україну громадян України" від 21 січня 1994 р.

§47. Паспортна система і реєстрація громадян за їх місцем проживання

Паспортна система і прописка були сукупністю правил, що встановлювали порядок обліку пересування громадян шляхом ведення паспорта — документа, що посвідчує особу та реєстрацію місця проживання.

Нині згідно з Указом Президента України "Про додаткові заходи з реалізації права людини на свободу пересування та вільний вибір

102

місця проживання" від 15 червня 2001 року прописку громадян за місцем їх постійного проживання відмінено, є лише реєстрація громадян за місцем їх проживання, яка не обмежує особу у вільному пересуванні та виборі місця проживання.

Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 16 січня 2003 р. № 35 ця реєстрація здійснюється територіальними органами Державного департаменту у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб і передбачає внесення до паспорта та адресно-довідкової картотеки відомостей про місце проживання фізичної особи.

Для здійснення реєстрації особа подає в 10-денний строк після прибуття на нове місце проживання житлово-комунальним підприємствам, житлово-будівельним кооперативам, об'єднанням співвласників багатоквартирного будинку тощо такі документи:

• письмову заяву;
  
• паспорт з відміткою про зняття з реєстраційного обліку;
  
• квитанцію про сплату державного мита за реєстрацію;
  
• два примірника талона реєстрації;
  
• талон зняття з реєстраційного обліку за попереднім місцем
  проживання.
  

Іноземці додатково подають довідку на постійне або тимчасове проживання. Реєстрація має оформлятися у 5-денний строк.

Законодавством про працю України заборонено вимагати від осіб, які поступають на роботу відомості про реєстрацію місця проживання.

§48. Право на свободу світогляду і віросповідання

Згідно із ст. 35 Конституції кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.

Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа — від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова.

103

Ніхто не може бути звільнений від своїх обов'язків перед держа­вою або відмовитися від виконання законів, мотивуючи це релігійними переконаннями. У разі якщо виконання військового обов'язку супере­чить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов'яз­ку може бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.

Конституційні норми конкретизовані в Законі України "Про свободу совісті та релігійні організації"" від 23 квітня 1991 р. (зі змінами та доповненнями).

Право на свободу світогляду тісно пов'язане з правом на свободу совісті. Останнє включає можливість мати, приймати і змінювати релігію або переконання за своїм вибором і можливість одноособово чи разом з іншими сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати жодної, відправляти релігійні культи, відкрито виражати і вільно поширювати свої релігійні або атеїстичні переконання.

Ніхто не може встановлювати обов'язкові переконання і світогляд. Не допускається будь-яке примушування при визначенні громадянином свого ставлення до релігії, до сповідання або відмови від сповідання релігії, до участі або неучасті в богослужіннях, релігійних обрядах і церемоніях, навчання релігії. Ніхто не має права вимагати від священнослужителів відомостей, отриманих ними при сповіді віруючих.

Батьки або особи, які їх замінюють, за обопільною згодою мають право виховувати своїх дітей відповідно до своїх власних переконань і ставлення до релігії.

Відокремлення церкви від держави не можна розглядати як певну відчуженість між ними. Навпаки, і на цьому варто наголосити, саме прийняття Конституції Верховною Радою відбувалося за умов усвідомлення відповідальності перед Богом (преамбула Конституції). Спроби ж певних сил політизувати релігійне середовище, порушити принцип рівності всіх конфесій, загострити міжконфесійні взаємини порушують соціальний мир у країні.

Відокремлення церкви від держави означає, що:

а) держава не втручається у здійснювану в межах закону
діяльність релігійних організацій, не фінансує діяльність будь-яких
організацій, створених за ознакою ставлення до релігії, а релігійні
організації не виконують державних функцій;

б) релігійні організації не беруть участі у діяльності політичних
партій і не надають політичним партіям фінансової підтримки, не
висувають кандидатів до органів державної влади, не ведуть агітації
виборчих кампаній депутатів;

104

в) держава захищає права і законні інтереси релігійних організацій, сприяє встановленню відносин взаємної релігійної і світоглядної терпимості й поваги між громадянами, які сповідують релігію або не сповідують її, між віруючими різних віросповідань та їх релігійними організаціями.

Відокремлення школи від церкви означає, що:

а) державна система освіти в Україні має світський характер, а
доступ до різних видів і рівнів освіти надається громадянам незалежно
від їх ставлення до релігії;

б) громадяни можуть опановувати релігійне віровчення та
здобувати релігійну освіту індивідуально або разом з іншими, вільно
обираючи мову навчання;

в) релігійні організації мають право відповідно до своїх
внутрішніх настанов створювати для релігійної освіти дітей і дорос­
лих навчальні заклади і групи, а також проводити навчання в інших
формах, використовуючи для цього приміщення, що їм належить або
надається в користування;

г) викладачі релігійних віровчень і релігійні проповідники
зобов'язані виховувати своїх слухачів у дусі терпимості й поваги
до громадян, які не сповідують релігії, та до віруючих інших
віросповідань.

Слід зазначити, що християнська релігія стверджує принципи (цінності) взаємодопомоги, чуйності, співпереживання, поваги до праці, до чесно набутої власності, правдивості, доброзичливості між народами, взаємотерпимості, осуду жорстокості, пожадливості та ін. Зазначені цінності в основі збігаються як з нормами загальнолюдської моралі, так і з цінностями інших великих релігій: мусульманства, іудаїзму, буддизму, індуїзму. З огляду на це можна констатувати, що релігійне виховання дітей не може зашкодити вихованню дітей у навчальних закладах, навпаки, воно сприяє гармонізації виховання молоді.

Правовий статус релігійних організацій в Україні визначається Законом України "Про свободу совісті та релігійні організації" та статутами (положеннями) цих організацій. Релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об'єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій. Ці організації утворюються з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру.

Релігійна громада "є місцевою релігійною організацією віруючих громадян одного й того ж культу, віросповідання, напряму, течії або

105

толку, які добровільно об'єдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб". Держава визнає право релігійної громади на її підлеглість у канонічних і організаційних питаннях будь-яким діючим в Україні та за її межами релігійним центрам. Для одержання релігійною громадою правоздатності юридичної особи громадяни в кількості не менше 10 осіб, які утворили її і досягли 18-річного віку, подають заяву та статут (положення) на реєстрацію до обласної, Київської та Севастопольської міської державних адміністрацій, а у Республіці Крим - до Уряду АРК.

Релігійні управління і центри діють на підставі своїх статутів (положень). Вони мають право відповідно до своїх зареєстрованих статутів (положень) засновувати монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), а також створювати духовні навчальні заклади для підготовки священнослужителів і служителів інших необхідних їм релігійних спеціальностей. Громадяни, які навчаються у вищих і середніх духовних навчальних закладах, користуються правами і пільгами щодо відстрочення проходження військової служби, оподаткування, включення часу навчання до трудового стажу в порядку і на умовах, встановлених для студентів та учнів державних навчальних закладів.

Статут (положення) релігійної організації, який відповідно до цивільного законодавства визначає її правоздатність, приймається на загальних зборах віруючих громадян або на релігійних з'їздах, конференціях.

Статут (положення) релігійної організації повинен містити відомості про:

1. вид релігійної організації, її віросповідну приналежність і
   місцезнаходження;
   
2. місце релігійної організації в організаційній структурі
   релігійного об'єднання;
   
3. майновий стан релігійної організації;
   
4. права релігійної організації на заснування підприємств,
   засобів масової інформації, інших релігійних організацій, створення
   навчальних закладів;
   
5. порядок внесення змін і доповнень до статуту (положення)
   релігійної організації;
   
6. порядок вирішення майнових та інших питань у разі
   припинення діяльності релігійної організації.
   

Статут (положення) може містити й інші відомості, пов'язані з особливостями діяльності зазначеної релігійної організації.

106

Статут (положення) релігійної організації не повинен суперечити чинному законодавству.

Документи, які визначають віросповідну діяльність, вирішують інші внутрішні питання релігійної організації, не підлягають реєстрації в державних органах.

Релігійна організація визнається юридичною особою з моменту реєстрації її статуту. Як юридичні особи релігійні організації мають право використовувати для своїх потреб будівлі і майно в порядку, визначеному чинним законодавством, засновувати для виконання своїх статутних завдань поліграфічні, виробничі, реставраційно-будівельні, сільськогосподарські та інші підприємства, а також добродійні заклади (притулки, лікарні тощо). Релігійні організації володіють, користуються і розпоряджаються майном, яке належить їм на праві власності. .

У власності релігійних організацій можуть бути будівлі, предмети культу, об'єкти виробничого, соціального і добродійного призначення, транспорт, коштита інше майно, необхідне для забезпечення їх діяльності. Релігійні організації мають право власності на майно, придбане або створене ними за рахунок власних коштів, пожертвуване громадянами, організаціями або передане державою, а також придбане на інших підставах, передбачених законом. У власності релігійних організацій може бути також майно, що знаходиться за межами України.

Релігійні організації мають право звертатися за добровільними фінансовими та Іншими пожертвуваннями та одержувати їх. Фінансові та майнові пожертвування, як і інші доходи релігійних організацій, не оподатковуються.

Релігійна організація має право приймати на роботу громадян. Умови праці встановлюються за угодою між релігійною організацією та працівником і визначаються трудовим договором, який укладається у письмовій формі. Релігійна організація зобов'язана у встановленому порядку зареєструвати трудовий договір. Громадяни, які працюють у релігійних організаціях за трудовим договором, можуть бути членами профспілки. На працівників релігійних організацій за трудовим договором поширюється законодавство про працю нарівні з працівниками державних і громадських підприємств, установ і організацій.

Богослужіння, релігійні обряди, церемонії та процесії безперешкодно проводяться в культових будівлях і на прилеглій території, у місцях паломництва, установах релігійних організацій, на кладовищах, в місцях окремих поховань і крематоріях, квартирах і будинках громадян, а також в установах, організаціях і на підприємствах за ініціативою їх трудових колективів і згодою

107

адміністрації. Командування військових частин надає можливість брати участь у богослужіннях і виконанні релігійних обрядів. Богослужіння та релігійні обряди в лікарнях, госпіталях, будинках для престарілих та інвалідів, місцях попереднього ув'язнення і відбування покарання проводяться на прохання громадян, які перебувають в них, або за ініціативою релігійних організацій. Адміністрація зазначених установ сприяє цьому, бере участь у визначенні часу обряду, церемонії та інших умов проведення богослужіння, обряду або церемонії. В інших випадках публічні богослужіння, релігійні обряди, церемонії та процесії проводяться щоразу з дозволу відповідної місцевої державної адміністрації, виконавчого комітету сільської, селищної, міської рад народних депутатів. Клопотання про видачу згаданого дозволу подається не пізніш як за 10 днів до призначеного строку проведення богослужіння, обряду, церемонії чи процесії, крім випадків, які не терплять зволікання.

Релігійні організації можуть направляти громадян за кордон для навчання в духовних навчальних закладах і приймати з цією метою іноземних громадян.

Кожна релігійна конфесія встановлює свої внутрішні (корпоративні) норми, що можуть бути різні для кліриків (церковно-і священнослужителів) і прихожая, які закріплюються в статутах цих організацій. Так, "Устав канонічного життя", найчисленнішої в Україні Української Православної Церкви (УПЦ) Московського патріархату, передбачає її структуру, основні вимоги до кліриків, їх обов'язки, головні обов'язки прихожан та ін.

Відповідно до "Уставу" питання церковного управління, дисциплінарні питання вирішуються на Помісних Соборах. Собори скликаються митрополитом або єпископом тієї області, де проходить Собор. Митрополитом називається предстоятель Церкви, який обирається єпископами і очолює УПЦ. З 1992 р. УПЦ очолює Блаженнійший Володимир Київський і всієї України, Предстоятель Православної Церкви. Він має піклуватися про свою Церкву, йому належить право затверджувати обраних Соборами єпископів.

"Уставом" встановлено, що клірики повинні перебувати під владою свого єпископа, здійснювати богослужіння, турбуватися про навчання своїх дітей і домашніх Божественному писанню, навчати людей покірності єпископу. Перепонами до вступу в клір є: злослів'я, пияцтво, схильність до чвар, пожадливість тощо. Клірикам заборонено перебування в державних структурах влади, заняття бізнесом, торгівлею, збагачення за рахунок церковних грошей. Клірик

108

не повинен перебувати на службі при двох храмах заради матеріальної користі, проте для власного утримання клірики можуть працювати, але не займатися працею безчесною і ганебною.

На прихожая статутом покладаються такі обов'язки: молитися, регулярно сповідатися і причащатися, дотримуватися церковних приписів, здійснювати справи віри, прагнути до релігійно-морального вдосконалення, сприяти добробуту храму тощо.

У статуті розглядаються церковні таїнства: Хрещення, Миропомазання, Покаяння, Літургія, Рукопоклада у священний сан, шлюб та ін.

У Великодньому привітанні 2000 р. українському народу від Президента України, Верховної Ради та Уряду України зазначено, що християнські цінності відповідають "нашому національному характеру та світосприйняттю, найзаповітнішим настроям і сподіванням. Із цього чистого джерела ми, як і наші предки, черпаємо силу, мудрість і наснагу".

Нині в Україні діють понад 28500 релігійних організацій, які представляють 100 церков, конфесій, течій та напрямів, 277 монастирів, 126 духовних навчальних закладів, понад 10000 недільних шкіл, виходять друком понад 400 релігійних періодичних видань. Найбільш численною є УПЦ Московського патріархату (понад 10040 общин). Українська греко-католицька церква має 3334 общини, Українська автокефальна православна церква — 1110 общини. Значна кількість общин у складі УПЦ Київського патріархату та різних протестантських конфесій, мусульмани мають 462 общини та ін. В Україні нараховується понад 26 тис. церковнослужителів, серед них понад 700 - іноземці.

Україна є багатоконфесійною державою, в інтересах соціального миру та злагоди не допускати спроби певних сил політизувати релігійне середовище та загострювати міжконфесійні взаємини.

109