Курс лекцій спеціальністю 0600101 „Правознавство

Вид материала

Курс лекцій

Содержание Історичний шлях розвитку адвокатури в Україні

Подобный материал:

• Курс лекцій суми 2003 міністерство аграрної політики україни сумський національний, 959.02kb.
• Правознавство” Галузь знань, 238.57kb.
• Конспект лекцій з дисципліни Правознавство Харків − хнамг − 2006 Міністерство освіти, 3534.27kb.
• Програмами підготовки магістра, спеціаліста за спеціальністю 03040101 03040101 "Правознавство", 240.78kb.
• Курс лекцій Курс лекцій "Макроекономіка" рекомендований для використання в навчальному, 1093.94kb.
• Конспект лекцій для студентів спеціальності "Правознавство", 1754.63kb.
• Опорний конспект лекцій з дисципліни „ правознавство (для студентів денної І заочної, 1124.35kb.
• І.І. Мечникова І. В. Іванова, О.І. Бурденюк, С. П. Гвоздій Курс лекцій, 2533.82kb.
• Навчально-методичний комплекс для спеціальностей освітньо-кваліфікаційного рівня «магістр», 869.48kb.
• Навчально методичний комплекс з навчальної дисципліни " управління ресурсами" Укладач:, 622.25kb.

Історичний шлях розвитку адвокатури в Україні

За часів Київської Русі (IX—XIII ст.) роль захисників у судах виконували рідні та приятелі сторін, послу­хи (свідки порядного життя обвинуваченого), «видоки» (свідки вчиненого стороною або спірного факту).

Професійна ж адвокатура в Україні сформувалася в пері­од польсько-литовської доби (XIV—XVI ст.).

Вперше станова професійна адвокатура з'являється у міських судах, а згодом — у загальних публічних. Назва «адвокат» у значенні захисника прав сторони вперше вживається в «Пра­вах, по которым судится малороссийский народ» — пам'ятці козацького права 1743 р., тобто в період гетьманщини в Укра­їні.

Уже в XVI ст. в загальнодержавних судах, зокрема у великокняжих — господарських, а також у судах гродських і земських, з'являється новий тип захисника, професійного юриста — «прокуратора, або речника».Так, Литовський ста­тут, який діяв на українських землях аж до 1842 р.³ в усіх своїх трьох редакціях (1529, 1566 й 1588 pp.) встановлює умови, необхідні для виконання обов'язків прокуратора в судах. Зок­рема, у ст. 10 VI розділу першого Литовського статуту наводи­ться умова, за якою прокуратором у судах не міг бути інозе­мець, а лише чоловік «у Великом княжестве оселый».

Встановлювалося, що захисником могла бути кожна вільна людина (навіть не шляхтич) за винятком духов­них осіб та судового персоналу замкових і земських судів у своїх округах. Тобто остання категорія осіб могла виконувати обов'язки захисника, але в судах інших округів.

Окремі норми Статуту передбачали досить гострі санкції за порушення захисником основ етики. Так, прокуратор, який, виконуючи свої функції, з матеріалів справи довідався про певні факти, корисні для протилежної сторони, й намагався стати її прокуратором, позбавлявся права адвокатської практики.

На основі Литовського статуту в Україні вперше зроблена спроба впорядкувати справу судового захисту та чітко виділити адвокатську діяльність як певну професію.

У першій половині XVIII ст. розпочалася кодифікація українського пра­ва, яка закінчилася в 1743 р. В результаті цього був виробле­ний проект кодексу українського права під назвою: «Права, по которым судится малороссийский народ».

Глава VIII згаданої кодифікації присвячує п'ять (7—11) артикулів, що містять 21 пункт, що стосуються адвокатури. В цьому кодексі українського права вперше, як уже зазначалося, вживається термін «адвокат» або «повірений». Артикул 7 нама­гається навіть дати дефініцію адвоката: «Адвокат, пленипо-тент, патрон, прокуратор и поверенный называется тот, кото­рый в чужом деле, с поручения чиего, вместо его, в суде обстоюет, ответствует и росправляется».

«Права» також уперше передбачають обов'язок реєстрації професійних адвокатів у судах, де вони виявляють бажання працювати.

До адвокатів пред'являлися великі вимоги. Ними могли бути чоловіки без будь-яких відхилень, повнолітні, християни, розумово й фізично дужі, світського стану. Нехристияни мог­ли захищати тільки своїх одновірців, а духовні — лише духов­них, церкви, монастирі. Адвокатською діяльністю не могли займатися судові службовці у своїх округах.

Хоча праця адвоката оплачувалася, передбачалися випад­ки, коли адвокат повинен був здійснювати захист безплатно. Звільнялися від оплати вдови, сироти, малозабезпечені. Особ­ливо наголошувалося на необхідності сумлінного виконання обов'язків адвоката з цих категорій справ.

Адвокат міг виступати в суді лише пред'явивши «верчое челобитие», яке він отримував від клієнта.

Як самостійний правовий інститут адвокатура в Україні була запроваджена після проведення на початку 60-х pp. XIX ст. судової реформи, в результаті якої поряд із проголошенням таких буржуазно-демократичних принципів, як відокремлення його від адміністрації, загальний і рівний для всіх суд, глас­ність процесу тощо, було закріплене й право обвинуваченого на захист. Правову регламентацію інститут адвокатури дістав за «Судовими статутами», затвердженими 20 листопада 1864 p.³ (зокрема, за «Учреждением судебных установлений»).

Адвокати йменувались повіреними і поділялися на дві категорії — присяжних і приватних.

Присяжними повіреними могли бути особи, що мали вищу юридичну освіту й практичний стаж відповідної судової роботи, а також як помічники присяжного повіреного — не менше п'яти років.

Присяжні повірені організовували свою діяльність на за­садах самоврядування шляхом обрання при округу судової палати рад присяжних повірених, які обирали голову ради та його заступника (товариша). В Україні до Жовтневої револю­ції існували тільки три округи судових палат — Харківський, Київський та Одеський, де й діяли ради присяжних повірених.

На раду присяжних повірених покладалося: розгляд заяв про вступ або вибуття з числа присяжних повірених; нагляд за дотриманням ними законів, установлених правил; призначен­ня повірених для надання безкоштовної юридичної допомоги; накладення дисциплінарних стягнень (попередження, догана, заборона займатися адвокатською практикою строком до од­ного року, виключення з числа присяжних повірених, віддан­ня до суду) та ін.

Зарахованому до числа присяжних повірених рада вида­вала відповідне свідоцтво й після приведення даної особи до присяги її заносили до списків, які щороку публікувалися в офіційній пресі для загального відома.

Розмір винагороди присяжних повірених за ведення справи залежав від їхньої домовленості з довірителями. За поданням судових палат і рад присяжних повірених міністром юстиції на кожні три роки встановлювалася такса, яка після її затвердження у законодавчому порядку також публікувалася. Слід зауважити, що передбачався й певний порядок надання безкоштовної юридичної допомоги.

Присяжні повірені не мали права захищати в суді інтере­си своїх рідних, їм також заборонялося розголошувати таєм­ниці свого довірителя як під час ведення справи, так і після її закінчення. За умисне порушення цієї гарантії присяжний повірений міг бути притягнутий до кримінальної відповідаль­ності.

Тоді ж вводився й інститут, так званих, приватних пові­рених, якими могли бути громадяни, що досягли 18 років, за винятком жінок, які не мали права представляти на суді чужі інтереси. Приватні повірені не мали своєї корпоративної ор­ганізації. Для отримання свого звання їм необхідно було скла­сти екзамен в окружному суді або судовій палаті, які й вида­вали свідоцтво встановленого зразка на право ведення судових справ. Прізвища осіб, котрі отримали таке свідоцтво, публіку­валися в «Губернських відомостях». На відміну від присяжних повірених приватні могли виступати лише в тих судах, до яких вони були приписані і які, відповідно, здійснювали нагляд за їхньою діяльністю.

У дожовтневий період українська адвокатура не змогла набути своїх особливостей та специфічних рис. Адже, як відо­мо, Україна у ці роки не мала своєї державності. Тому й інституції держави, до яких в повною мірою належить й адвокатура, не могли належним чином розвинутися.

Перші організаційні форми української адвокатури несли в собі принципи, привнесені у європейську адвокатуру стародавнім Римом. Це, передусім, відносна свобо­да адвокатської професії, тісний її зв'язок з судовими органа­ми, система визначення гонорару тощо.

Коли Ук­раїну було проголошено Республікою Рад робітничих, солдат­ських і селянських депутатів, Народний Секретаріат 4 січня 1918 p. прийняв постанову «Про введення народного суду»³, якою скасовувалися всі судові установи, що діяли доти, а також інститути присяжної та приватної адвокатури. У поста­нові передбачалося, що всі громадяни, старші за 18 років, можуть бути обвинувачами й захисниками в суді та на попере­дньому слідстві.

14 лютого 1919 p. Рада Народних Комісарів України Декретом про суд затвердила «Тимчасове положення про народні суди і революційні трибу­нали УСРР»⁵, яке передбачало порядок організації захисту в народних судах і революційних трибуналах.

Тимчасове положення встановлювало обов'язкову участь захисника в усіх справах, підсудних революційним трибуна­лам. Але питання про його допуск у стадії попереднього слідства було віднесено на розгляд слідчого. Саме з цього часу починається активне втручання державних органів у діяльність адвокатури, керівництво нею в різних формах цими структу­рами.

26 жовтня 1920 р. було прийняте Положення про народний суд УРСР⁴. Ним правозаступники обов'язково залучалися як захисники обвинувачених у кримінальних справах, що розглядалися з участю шести народних засідателів. Крім членів колегії правозаступників захисниками й представниками сторін могли бути близькі родичі, працівники державних установ, члени гро­мадських організацій.

У лютому 1919 р. в усіх містах України були створені юридичні консультації. Кількість їх у кожному місті визначали відповідні відділи місцевих Рад з наступним затвердженням виконкомом.

Організовані відповідно до Тимчасо­вого положення про народні суди та революційні трибунали Української республіки колегії правозаступників не зазнали змін аж до 1922 р. В історії адвокатури України це був період її становлення.

Новий етап в історії адвокатури України пов'язаний з введенням у республіці нової економічної політики, що зумовило необхідність судової реформи 1922 р.

2 жовтня 1922 р. й було прийнято Положення про адвокатуру Української РСР'. 14 листопада 1922 р. на його підставі НКЮ У РСР затвердив Інструкцію про організацію губернських колегій захисників при губрайнарсудах.

На членів колегії захисників покладалося ведення кримі­нальних і цивільних справ за призначенням, а також за угодою з особами й організаціями, котрі зверталися за їхнім сприянням ведення справ в адміністративних органах, наділених судовими правами; складання документів у судових та адміні­стративних справах; укладення угод і договорів, надання усних і письмових порад; участь у діяльності юридичних консульта­цій, а також у зборах захисників свого судового округу.

Крім членів колегії захисників, до захисту допускалися близькі родичі' обвинуваченого й потерпілого, уповноважені представники державних установ, підприємств, а також проф­спілкових і громадських організацій. Інші особи допускалися до захисту лише з особливого дозволу суду, в провадженні якого була дана справа.

Першим Положенням про адвокатуру Української республіки замість колегій правозаступників бу­ли створені нові адвокатські органи, які відрізнялися шир­шими правами самоврядування.

На розвиток Положення про адвокатуру НКЮ УРСР 27 грудня 1922 p. затвердив Положення про консультації для надання юридичної допомоги населенню, що організовується колегіями захисників.

29 жовтня 1924 p. постановою ЦВК СРСР були затвер­джені Основи судоустрою СРСР і союзних республік², у ст. 17 яких зазначалося, що для надання юридичної допомоги населенню, в тому числі з метою виконання завдань судово­го захисту, засновуються колегії правозаступників (оборон­ців).

Підводячи підсумок характеристики першого Положення про адвокатуру України у післяжовтневий період, слід відзна­чити, що запроваджені ним нові адвокатські органи відрізня­лися широкими правами самоврядування. Однак уже перше Положення про адвокатуру Української республіки запровади­ло жорстку структуру в колегіях захисників, суворе підпоряд­кування юридичних консультацій президії колегії, наділило широкими правами НКЮ щодо контролю за діяльністю коле­гій захисників.

12 вересня 1928 р. колегія НКЮ УРСР прийняла поста­нову «Про реорганізацію колегій захисників»², якою було ви­знано доцільним перехід на колективні форми організації праці захисників. Причому постановою наголошувалося на добровільному характері прикріплення захисників до консуль­тацій і ліквідації приватних кабінетів.

Крім того, вводився обов'язковий інститут практикантів. Було передбачено щорічне визначення контингенту членів окружної колегії захисників для кожного округу, який належа­ло встановлювати судом і затверджувати Наркомюстом. Після прикріплення до консультацій членам колегії захисників забо­ронялося займатися приватною практикою.

Згідно з постановою 1929 р. в Україні відбувалася реорга­нізація форм роботи членів колегії захисників, перехід на колективні форми, скасування приватної адвокатської практи­ки.

20 жовтня 1929 р. НКЮ УРСР затве­рдив Положення про колективні форми роботи колегій захис­ників². В межах округу організовувався єдиний колектив захи­сників, куди входили всі члени колегії захисників даного округу. Юридична допомога надавалася тільки через консуль­тації. Кожний член колегії захисників повинен був брати участь у роботі консультації на підставі правил внутрішнього трудового розпорядку. Захист у суді член колегії захисників міг здійснювати лише за ордером юридичної консультації або президії колегії. Члени колегії мали право працювати за сумі­сництвом юрисконсультами. Кошти колегії складалися як з прибутків юридичної консультації, так і з інших надходжень. Члени колегії захисників одержували заробітну плату в поря­дку, встановленому загальними зборами і затвердженому ок­ружним судом.

Нове Положення про судоустрій УРСР від 25 вересня 1931 p.¹ фактично залишило без змін принципи організації колегій захисників, що існували раніше. Проте воно вперше закріпило права колегії захисників як юридичної особи.

Колегії адвокатів протягом бага­тьох років зазнавали різних перетворень, які дедалі більше під­порядковували адвокатуру державним органам, посилювали ад­міністрування, контроль з боку держави.

Згідно з постановою ВУЦВК і РНК УРСР від 26 червня 1934 р. «Про розширення прав Найвищого Суду»¹ безпосере­днє керівництво колегіями захисників покладено на Найви­щий суд, який 4 липня 1934 р. затвердив нове Положення про форми роботи юридичних консультацій². Захисникам гаранту­валося 2/3 визначеної і встановленої їм тарифної ставки. Приробіток не міг перевищувати основну ставку. Зберігалося положення, що кожна юридична консультація являє собою госпрозрахункову одиницю.

Слід підкреслити, що перехід колегій захисників республіки на нові, колективні форми діяльності був певним кроком, який мав вирішальне значення для її подальшої істо­рії. Колективні форми організації праці адвокатів, об'єднавши їх, водночас дали змогу посилити втручання в професійну діяльність адвокатів.

15 жовтня 1937 p. НКЮ УРСР затвердив наказ про колегії захисників², за яким фактично зберігалися організаційні фор­ми роботи колегій захисників.

16 серпня 1939 p. Рада Народних Комісарів СРСР затве­рдила Положення про адвокатуру СРСР³. Ним були визначені завдання адвокатури, керівництво її діяльністю, структура та порядок прийому і виключення з колегії адвокатів, дисциплі­нарна відповідальність.

У Положенні зазначалося, що колегії адвокатів надають юридичну допомогу у вигляді порад, довідок, роз'яснень то­що, складають заяви, скарги та інші документи на прохання громадян, установ, організацій і підприємств, беруть участь у судових процесах як захисники звинувачених, представники інтересів відповідачів та інших зацікавлених осіб.

Колегії адвокатів наділялись правами юридичних осіб. Тільки особи, що стали членами колегій адвокатів, могли займатися адвокатською діяльністю.

Положення визначило порядок прийому і виключення з членів колегій адвокатів. Ст. 6 Положення вказувалося, що членами колегії адвокатів мажуть бути особи, які мають вищу юридичну освіту або закінчили юридичні школи — за наявності стажу практичної роботи в судових, прокурорських та інших органах юстиції не менше одного року; які не мають юридичної освіти, але пропрацюва­ли не менше ніж три роки суддями, прокурорами, слідчими або юрисконсультами. Особи, що закінчили юридичні школи, але не мали стажу практичної роботи в судових, прокурорсь­ких та інших органах юстиції, могли бути прийняті в колегію адвокатів стажистами. Прийом у члени колегії здійснювався президією колегії адвокатів.

Положення встановлювало порядок виключення з членів колегії адвокатів. Підставами до цього могли бути: вчинення злочинів, вчинків, що ганьблять звання адвоката, порушення правил внутрішнього трудового розпорядку колегії адвокатів. Рішення президії про виключення, а також про відмову у прийомі в члени колегії могли оскаржуватися народному ко­місару юстиції республіки, а його рішення — наркому юстиції СРСР, рішення якого було остаточним.

У Положенні були врегульовані і питання дисциплінарної відповідальності адвокатів. Встановлювався перелік дисциплі­нарних стягнень (зауваження, догана, сувора догана, відсторо­нення адвоката від роботи на строк до шести місяців, виклю­чення із складу колегії адвокатів). Накладення дисциплінарно­го стягнення можна було оскаржити народному комісару юстиції республіки.

З 1952 р. у колегіях адвокатів (президіях і юридичних консультаціях) України було запроваджено кодифікацію законодавства, в зв'язку з чим Міністерство юстиції УРСР затвердило методи­чні вказівки щодо організації цієї роботи.

Особлива увага в цей час була приділена питанню оплати праці адвокатів, яка існувала ще з 1939 p. і на цей час, безумовно, себе вичерпала.

Враховуючи це, Міністерством юстиції СРСР наприкінці 1955 p. прийнято нове Положення про порядок оплати праці адвокатів. За цим Положенням всім адвокатам встановлювався гарантований мінімум заробітної плати та доплата до неї зале­жно від їх навантаження.

Відповідно до Основ законодавства про судоустрій Союзу РСР, союзних і автономних республік Верховна Рада УРСР ЗО червня 1960 р. прийняла Закон про судоустрій Української РСР³, а 28 грудня 1960 р. затвердила нові Кримінальний і Кримінально-процесуальний кодекси УРСР із введенням їх у дію з 1 квітня 1961 р.⁴ Згідно з Основами цивільного судочи­нства Союзу РСР і союзних республік Верховна Рада УРСР 18 липня 1963 р., затвердила нові Цивільний і Цивільний проце­суальний кодекси Української РСР⁵.

Ці нормативні акти стали правовою основою для ряду змін у правовому статусі адвокатури.

Відповідно до норм криміналь­ного і цивільного судочинства адвокат допускався до участі у розгляді будь-якої кримінальної і цивільної справи. Він без будь-яких обмежень був наділений правом участі у розгляді справ як у загальних судах, так і у військових трибуналах. Адвокат брав участь не тільки в судовому розгляді, а й на попередньому слідстві.

Відповідно до Закону про судоустрій УРСР Міністерством юстиції республіки був розроблений проект Положення про адвокатуру, яке Верховна Рада затвердила 25 вересня 1962 p.

Стаття 1 Положення підтверджувала, що колегії адвокатів є добровільними об'єднаннями осіб, які здійснюють захист на попередньому слідстві і в суді, представництво в цивільних справах у суді і арбітражі, а також подають іншу юридичну допомогу громадянам, підприємствам, установам, організаці­ям та колгоспам.

Положення передбачало, що членами колегій адвокатів могли бути громадяни СРСР, які мали вищу юридичну освіту і стаж роботи за спеціальністю юриста не менше шести міся­ців. Як виняток, з дозволу виконкому обласної Ради депутатів трудящих у члени колегії могли прийматися особи, що не мали вищої юридичної освіти, але за наявності в них стажу роботи за спеціальністю юриста не менше п'яти років. Особи, які не мали стажу роботи за спеціальністю юриста, приймалися до колегії адвокатів лише після проходження стажування строком не менш шести місяців.

Положення надавало право займатися адвокатською дія­льністю тільки членам колегії адвокатів. Таким чином, прива­тна адвокатська практика, що мала місце за Положенням про адвокатуру СРСР 1939 р., не допускалась.

Новим у Положенні про адвокатуру Української РСР було те, що вводився розділ про права та обов'язки адвокатів. Кожен адвокат мав право обирати та бути обраним до складу органів колегії адвокатів, брати участь в обговоренні питань, пов'язаних з діяльністю колегії, користуватися допомогою по тимчасовій непрацездатності, а також мав право на пенсійне забезпечення на загальних засадах. Зберігалося правило, згід­но з яким члени колегії адвокатів не могли перебувати на службі в державних та громадських установах, організаціях і на підприємствах. Виняток становили адвокати, що займалися педагогічною чи науковою діяльністю.

На адвоката покладався обов'язок використання всіх вка­заних у законі засобів та способів захисту прав і законних інтересів громадян, підприємств, організацій, колгоспів, що зве­рнулися до нього за юридичною допомогою. Адвокат був зобо­в'язаний не розголошувати відомості, що були повідомлені йому довірителем у зв'язку із наданням юридичної допомоги в даній справі. Тому адвокат не міг бути допитаний як свідок про обставини, що стали йому відомі у зв'язку з виконанням обов'­язку захисника в даній справі. Йому заборонялося відмовлятися від прийнятого на себе захисту обвинуваченого.

До середини 70-х років адвокатура Укра­їни пройшла певний шлях свого реформування та пошуків найефективніших форм і методів подання юридичної допо­моги громадянам і організаціям. Однак говорити про прес­тиж адвокатури та ефективність її діяльності у 70-ті роки не доводиться, оскільки знову дала взнаки недооцінка та при­ниження принципів демократії, порушення прав людини, декларативний характер основних законодавчих актів. Адво­катура все ще залишалася під пильним наглядом державних органів.

Подальший розвиток законодавства про адвокатуру в Україні був зумовлений прийняттям 20 квітня 1978 р. Верховною Радою Конституції УРСР, яка закріпила конституційні основи діяльності адвокатури республіки.

Конституційне оформлення статусу адвокатури зумовило необхідність вироблення нового законодавства про неї.

Нове Положення про адвокатуру УРСР³, затверджене регламентувало діяльність колегій адвокатів республіки та ро­зширило види юридичної допомоги, що надається адвокатами громадянам.

Положення про адвокатуру УРСР залишило без змін структуру органів колегії адвокатів, встановивши, що вищим органом колегії є загальні збори членів колегії, її виконавчим органом — президія колегії, контрольно-ревізійним — ревізій­на комісія.

З метою зміцнення кадрів адвокатури і підвищення якості їх праці в Положенні передбачалися більш високі вимоги до осіб, які приймаються до колегії адвокатів. Так, відповідно до ст. 15 Положення в члени колегії приймалися громадяни, які мали вищу юридичну освіту і стаж роботи за спеціальністю юриста не менше двох років.

Враховуючи особливості діяльності адвоката, Положення зберегло вже відоме правило про те, що «адвокат не може бути допитаний як свідок про обставини, що стали йому відомі у зв'язку з виконанням обов'язків захисника або представника» (ст. 13). Тобто адвокат не міг бути допитаний як у випадку участі в справі як захисника, так і представника потерпілого, цивільного позивача і цивільного відповідача. Допит виключа­вся не тільки в кримінальному судочинстві, айв інших провадженнях. Адвокат не міг бути допитаний й про ті обста­вини, які йому повідомив обвинувачений, так і про ті, про які адвокат довідався від родичів чи близьких обвинуваченого та інших осіб або з інших джерел у зв'язку із здійсненням про­фесійних функцій.

Адвокат не мав права розголошувати відомості, повідомлені йому довірителем в зв'язку з наданням юридичної допомоги. Збереження дорученої таємниці клієнта є професій­ний, моральний обов'язок адвоката.

Серед передбачених у Положенні про адвокатуру видів юридичної допомоги важливе місце в діяльності адвоката від­водилося наданню громадянам консультацій і роз'яснень з юридичних питань, написанню заяв, скарг та інших докумен­тів правового характеру. Адвокати проводили значну роботу по складанню для громадян різних документів правового харак­теру. Активніше адвокати стали надавати правову допомогу в справах про адміністративні правопорушення. Вони допомага­ли у написанні скарг на дії органів чи службових осіб, що наклали адміністративне стягнення. Однією із важливих сфер адвокатської діяльності є здійснення представництва в суді в цивільних справах.

У червні 1981 p. Верховною Радою УРСР був прийнятий новий закон «Про судоустрій Української РСР»', ст. 15 якого врахувала положення Конституції республіки про забезпечен­ня обвинуваченому права на захист, а ст. 16 вмістила норми щодо надання адвокатами юридичної допомоги громадянам і організаціям.

Нове законодавство надало колегіям адвокатів вагомі повноваження у самоврядуванні, вирішенні своїх внутрішньорганізаційних питань, здійсненні керівництва і контролю за професійною адвокатською діяльністю. Водно­час у ці роки в нашому суспільстві ще нехтувалися демократи­чні інститути, фактично були відсутні критика й гласність. Конституції як союзна, так і України, незважаючи на закріп­лені в них прогресивні положення, не змогли забезпечити їх реалізацію, чому перешкоджали недооцінка і приниження ос­нов демократії і законності, занепад часів застою.

13 листопада 1989 p. Верховною Радою СРСР були прий­няті нові Основи законодавства Союзу РСР і союзних респу­блік про судоустрій², відповідно до яких значно розширювала­ся сфера діяльності захисника в кримінальному процесі. Згід­но з ст. 14 Основ підозрюваному, обвинуваченому й підсудному гарантувалося право на захист, яке забезпечувало­ся шляхом участі захисника з моменту затримання, арешту чи пред'явлення обвинувачення.

Захисник став брати участь у дізнанні, попередньому слідстві й у судовому розгляді. Тепер не тільки у справах неповнолітніх та осіб, які через фізичні та психічні вади не могли самі здійснювати своє право на захист, а й осіб, котрі не володіли мовою, якою ведеться судочинство, захисник обов'язково брав участь з моменту пред'явлення обвинувачен­ня або затримання особи, яка підозрювалася у вчиненні зло­чину або до якої було застосовано запобіжний захід у вигляді взяття під варту до пред'явлення обвинувачення.

В цей період поширилася практика допуску до участі в судовому розгляді членів правових кооперативів, які створю­валися повсюдно.

З 1991 р. відповідно до закону України «Про підприємни­цтво»' допускається здійснення юридичної практики за ліцен­зією, яка видається Міністерством юстиції особам, котрі ма­ють юридичну освіту.

Значно було розширені права захисника, обов'язком яко­го було використовувати всі вказані в законі засоби та способи захисту з метою виявлення обставин, що виправдовують підо­зрюваного, обвинуваченого або підсудного, пом'якшують їх­ню відповідальність. Для цього з моменту допуску до участі в справі захисникові надаються конкретні права. Проте слід зауважити, що тепер встановлювалися й деякі обмеження, яких раніше не було. Наприклад, побачення з підозрюваним або обвинуваченим захисник мав тільки після першого допиту їх; перелічувалися документи, з якими захисник мав право ознайомлюватися з моменту допуску.

У зв'язку з переходом економіки республіки на ринкові відносини та введенням різноманітних форм власності зміню­ються й форми юридичної допомоги підприємствам, організа­ціям, об'єднанням та окремим особам. У цьому напрямі пра­ктикується складання адвокатами проектів статутів, положень, договорів тощо. Особлива увага почала приділятися наданню юридичної допомоги малим та спільним підприємствам як за договорами, так і за разовими дорученнями.

20—22 вересня 1990 р. в м. Києві відбувся установчий з'їзд адвокатів республіки, на якому була утворена Спілка адвокатів України — незалежна, самоврядна організа­ція, метою якої відповідно до прийнятого з'їздом статуту було об'єднання зусиль адвокатів республіки в напрямі формування Демократичної правової держави, підвищення рівня юридич­ної допомоги, що надається громадянам, установам, організа­ціям, у тому числі іноземним фізичним і юридичним особам, ролі й авторитету адвокатури в суспільстві й державі; сприяння законодавчому закріпленню індивідуальної, приватної адвока­тської діяльності; досягнення адвокатурою повної самостійності та самоврядування; захист професійних прав і соціальних інтересів адвокатів, їхніх честі та гідності; поширення істори­чних традицій української адвокатури; розвиток і поглиблення міжнародних зв'язків адвокатів.

19 грудня 1992 p. Верховною Радою України був прийня­тий Закон «Про адвокатуру».