До питання про оцінку державно-політичної діяльності Гетьмана Івана Мазепи
| Вид материала | Документы |
- Велика ідея гетьмана івана мазепи, 812.7kb.
- Гетьман україни І ванмазеп, 81.19kb.
- Аналіз регуляторного впливу до проекту рішення обласної ради "Про затвердження Порядку, 285.54kb.
- План: Державна діяльність гетьмана України І. Мазепи, 204.75kb.
- До здійснення державно-громадського управління, зокрема розробки та прийняття Положення, 22.3kb.
- Законукра ї н и, 67.49kb.
- Ліцензійні умови провадження господарської діяльності щодо проведення робіт із землеустрою,, 531.69kb.
- Зпроголошенням політичної І економічної незалежності України встало питання про створення, 428.11kb.
- Матеріали підготовлено, 568.81kb.
- Аналіз впливу регуляторних актів: проектів рішень Коцюбинської селищної ради, 54.48kb.
До питання про оцінку державно-політичної діяльності
Гетьмана Івана Мазепи
У статті поставлена проблема оцінки діяльності гетьмана Івана Мазепи в контексті його спроби державно-політичної переорієнтації, проведено аналіз визначальних чинників, що мають бути враховані при об’єктивному оцінюванні І.Мазепи і його ролі в історії України.
В статье освещена проблема оценки деятельности гетьмана Ивана Мазепы в контексте его попытки государственно-политической переориентации, проведен анализ определяющих факторов, которые должны быть учтены при обьективном оценивании И.Мазепы и его роли в истории.
In the article stands the problem of evaluation of Ivan Mazepa’s activity in the contest of his attempts to make a state-politic reorientation, and also there was made the analysis of most important factors which must be included to objective evaluation of Ivan Mazepa and his role in history.
Гетьман Іван Степанович Мазепа-Калединський відноситься до числа тих державних діячів і політиків, які залишили значний слід в історії України. Поряд з іменами Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха, Данила Галицького, Богдана Хмельницького ім’я Івана Мазепи належить до знакових осіб української історії. Доказом цього є хоча б те, що й через три століття його вчинки, діяльність викликають чи не найбільшу кількість оцінок, причому цілком протилежних.
Різкий поділ оціночних суджень від “зрадника” до “героя” наводить на думку, що вони базуються далеко не на історичному і політологічному аналізі, а тому не мають нічого спільного з власне науковими оцінками. У зв’язку з цим потребує окремого вивчення питання про оцінку державно-політичної діяльності гетьмана І.Мазепи та її наслідків для України. Наша робота є спробою окреслити дійсно історичні і політологічні підходи до цієї проблеми.
Попередні зауваження.
І.Мазепа у статусі гетьмана перебував при владі в Лівобережній Україні - Гетьманщині протягом 1687–1709 років, тобто 22 роки. З них він очолював українську автономну державність у васальній залежності від російського царя 21 рік. І лише протягом 8 місяців, вийшовши з підпорядкування Петра-1, він вважався правителем під протекторатом шведського короля Карла-12. Саме ця різка зміна орієнтації викликає найбільшу розбіжність в оцінках державно-політичної діяльності гетьмана І.Мазепи та її наслідків для України.
Сформулюємо свою позицію щодо цього.
Перше. Цілком очевидно, що оцінка “зрадник” - “герой” вчиненого І.Мазепою акту державно-політичної переорієнтації має політичний характер, причому базується лише на одному критерії – відношенні до Російської держави. Апологети Російської імперії, а згодом Радянського Союзу чи просто толерантні до них політики, історики оцінюють Мазепу як “зрадника”. Натомість ті, хто стояв і стоїть на антиросійських чи антирадянських позиціях, - як “героя”. Такі оцінки, на нашу думку, не мають нічого спільного ні з історичними, ні з політологічними засадами визначення ролі людини, політика, державного діяча в історії, його впливу на суспільний процес, його значення.
Друге. Оцінки, як правило, носять емоційний характер “зрадник” – “герой”, що зміщує саму проблему оцінювання з інтелектуально-наукових аналітичних, історичних, політологічних засад у сферу психологічних емоцій, почуттів, симпатій та антипатій, причому особа Мазепи або демонізується, або героїзується. Це також не має нічого спільного з науковим підходом.
Третє. При оцінюванні “зрадник” – “герой” не беруться до уваги аналіз дій самого гетьмана і наслідки вчиненого ним акту для України. Такі підходи розривають причинно-наслідкові зв’язки та ігнорують наслідки вчинених дій.
Четверте. Оцінювання “зрадник” – “герой”, як правило, відбувається на фоні звужених політичних відносин Росії - України, а то й особистих стосунків Петро-1 – Іван Мазепа. Такий полегшений підхід не враховує надзвичайно заплутані міжнародні обставини в Східній Європі та вкрай складні внутрішні умови розвитку Росії, України і Польщі того часу.
П’яте. Очевидно, що оцінка політичного, державного діяча повинна мати науково-прагматичний характер, базуватись на тому, що корисного він зробив для власної країни, народу, які проблеми вирішив, які виклики часу подолав, і які наслідки в майбутньому мала його діяльність.
На нашу думку, оцінка діяльності гетьмана І.Мазепи, зокрема спроба державно-політичної переорієнтації, повинна бути звільнена від політичного суб’єктивізму та ідеологічної кон’юнктури, натомість має базуватись на принципах об’єктивності, історичності, враховувати основні тенденції розвитку тогочасної політики.
Окреслимо кілька головних чинників, без яких об’єктивна оцінка діяльності гетьмана І.Мазепи неможлива.
Перше. Мазепа і геополітика. Оцінюючи акт відмови гетьмана І.Мазепи від васалітету перед російським царем Петром-1 та спробу набуття протекторату від шведського короля Карла-12 (28 жовтня 1708 р.), необхідно хоч би коротко окреслити міжнародне становище у Східній Європі того часу.
Події в Україні відбувались на фоні і в ході Великої північної війни, що тривала протягом 1700–1721 років. У війні брали участь з одного боку коаліція держав у складі Данія, Саксонія та Річ Посполита Польсько-Литовська і Росія та з другого боку - Швеція. Метою війни для правителів і країн коаліції було усунути шведське панування в південному та східному регіонах балтійського узбережжя і взяти під контроль власні “історичні території”, раніше захоплені Швецією. Для Швеції метою війни було зберегти і, можливо, розширити своє домінування навколо Балтійського моря, чи, як тоді казали, “шведського озера”. Як бачимо, ніякого відношення до України цілі воюючих країн не мали.
Особливо слід підкреслити політичну мету Швеції, яка не простягалася на південь від прибалтійських регіонів. Україна до ареалу інтересів Швеції не входила. Б.Крупницький, аналізуючи шведські джерела, робить висновок про те, що шведи з’явились на півночі Гетьманщини випадково – лише в контексті невдалого початку наступу Карла-12 на Москву через Смоленськ і спроби організувати наступ на ту ж Москву південним напрямком через Брянськ - Калугу [1, с. 255, 264-265].
У зв’язку з цим постає стратегічне питання: чи можна було робити ставку і поєднувати долю України з долею країни, політичні інтереси якої не простягались в регіон існування України і до якої вона не мала ніякого відношення. Запитання далеко не риторичне, оскільки звідси випливає перший наш висновок, а саме - відсутність геополітичного мислення та помилкова геостратегічна переорієнтація гетьмана Мазепи.
Друге. Мазепа і військовий чинник. Оцінку діяльності І.Мазепи неможливо дати без врахування військового чинника, оскільки події відбувались саме під час тривалого і широкомасштабного воєнного конфлікту.
В ході Північної війни Карл-12 застосував дуже активну військову стратегію і тактику, вироблену шведськими королями (Густав-2 Адольф, Карл-10 Густав) за попередній (17 століття) період війн на центральноєвропейському (Німеччина, Чехія) і північноєвропейському прибалтійському (Польща) театрах воєнних дій. Цю політику в достатній мірі описали військові історики К.Клаузевіц, Г.Дельбрюк, Ф.Енгельс, В.Голіцин, Н.Міхневич, Є.Разін та інші. Суть її полягала в нанесенні потужних проникаючих ударів по військах і базах ворога на його ж території з метою розгрому військ і примушування правителів та верхівки ворожих країн до мирних відносин на вигідних для шведів умовах.
Цю стратегію і тактику Карл-12 успішно застосовував протягом 1700–1707 років (висадка в Данії і капітуляція останньої в 1700 році, наступ на Польщу та Саксонію і капітуляція останніх у 1706 році). Цю ж мету щодо союзницьких до Саксонії і Польщі російських військ намагався досягти Карл-12 на Волині, в Галичині та в Литві (Білорусії). Причому, особливістю шведської стратегії була виняткова в Європі думка про те, що військовий розгром ворога використовувався не для осягання, окупації території інших країн, а лише для примушування їх до миру. Це випливало з того, що шведи мали дуже боєздатну, але чисельно обмежену армію, яка не могла діяти довго і успішно у великому відриві від власних територій і баз. Ця армія була нездатна до виконання окупаційно-поліційних функцій над захопленими територіями. Більше того, етнічна і релігійна різниця шведів (лютеран) та поляків, литовців (католиків) і білорусів, українців (православних) виключала тривале утримання шведами чужої території, оскільки вони опинялись у величезному ворожому оточенні.
Звідси виходить наступне: шведський військовий чинник не міг розглядатись як постійний чи принаймні як чинник тривалого впливу на чужій території жодною із сторін конфлікту, в тому числі і самими шведами. А тому другий висновок: Мазепа не розумівся на військовій стратегії цієї війни, неправильно оцінював хід воєнних кампаній шведів і можливі наслідки союзу з Карлом-12 для України.
Третє. Мазепа і релігійний чинник. Як відомо, світогляд і свідомість людей у період Середньовіччя та в часи переходу від феодалізму до капіталізму (16–18 століття) базувались на релігійних засадах.
Це в повній мірі стосується тогочасного населення України. Нагадаємо, що релігійна компліментарність України і Московії стала однією з головних причин державно-політичного союзу Богдана Хмельницького та Олексія Романова в 1654 році, що вже півстоліття визначав долю України. Натомість, церковна різниця з поляками лише підігрівала, загострювала і поглиблювала українсько-польський конфлікт, робила його нескінченим.
Шведське лютеранство (варіант протестантизму) було невідомим для широкого загалу українців. Тобто воно було іншою, не такою як православ’я, незрозумілою, а тому чужою системою, навіть більш чужою ніж близький, хоча й ворожий польський католицизм. Релігійна толерантність шведів не мала ні найменшого значення для українців: хороші чи погані шведи були чужими (не молились в церквах, не хрестились, не шанували ікон, їли м’ясо в піст тощо). Релігійна свідомість тогочасного українця не могла розв’язати дилему щодо відмови від “свого” православного царя на користь “чужого” протестантського короля, ставлячи абстрактні політичні міркування вище конкретних релігійно-церковних почуттів. Саме тому найбільшими противниками Мазепи (крім росіян) раптово стали українські церковники, яким він протягом 20 років свого правління чимало допомагав. Як зазначає С.Павленко, на кошти, виділені гетьманом, було побудовано 25 соборів і церков, відремонтовано до 10 монастирів, церков, дзвіниць [2, с. 242-243], надруковано кілька видань “Євангелія” та інших церковних книг.
Релігійно-церковний обряд анафемствування Мазепи здійснили добре йому знайомі українські церковники, зокрема митрополит Стефан Яворський у Москві та митрополит Іосаф Кроковський, архієпископ Іван Максимович, єпископ Захарія Корнилович, протопоп Афанасій Заруцький у Глухові. Священики стали найактивнішими агітаторами народу проти Мазепи. І в цьому немає ніякої суперечності. Релігійна свідомість українців не могла розірватись. Народ (а тим більше церковники) не розумів і не хотів союзу з “чужими”.
Чи брав І.Мазепа до уваги релігійно-церковний чинник? Немає жодних підстав вважати, що гетьман хоч якось задумувався над цим вкрай важливим питанням, що для політика і державного керівника в ті часи було неприпустимо.
Четверте. Мазепа і Річ Посполита Польсько-Литовська. Вражає вкрай складна і суперечлива польська політика І.Мазепи.
А) Будучи васально залежним від Петра-1, гетьман Мазепа повинен був надавати військову допомогу польсько-литовському королю Августу-2. І це він робив протягом 1704–1708 років, ввівши українські війська на Київщину, Волинь і Галичину, ведучи бойові дії проти шведів та їхніх польсько-литовських союзників антикороля Станіслава Лещинського.
Б) Одночасно Мазепа блокував антипольське повстання правобережного козацтва Семена Палія, а згодом, шляхом намови, усунув його з України, чим послабив українські позиції і зробив політичний реверанс полякам.
В) В той же час Мазепа розпочав таємні переговори з антикоролем Станіславом, метою яких був пошук дотичних у можливій переорієнтації гетьмана на користь Станіслава і Карла-12 та налагодження спільної боротьби проти росіян.
Таким чином, підтримуючи стосунки з двома польськими таборами, Мазепа, начебто за кадром, залишав столітній(!!!) українсько-польський конфлікт і в той же час провокував сподівання на можливе розв’язання цього конфлікту на користь України (приєднання Правобережної України до Гетьманщини). Це була політична ілюзія, оскільки ні король Август-2, ні антикороль Станіслав, ні магнати і шляхта обох польських угрупувань не допускали думки про перехід Правобережної України від Польщі до Гетьманщини.
Тобто в обох польських таборах український гетьман не тільки не міг знайти політичного союзництва, а, навпаки, сприймався як, можливо, не головний, але традиційний ворог, якого потрібно в якийсь спосіб нейтралізувати. Звідси наступний висновок: Мазепа заплутався у своїй польській політиці, що була побудована не на політичній дійсності, а на ілюзіях, хоча саме ця політика прямо привела гетьмана до контакту з Карлом-12.
П’яте. Мазепа як полководець. В ході Північної війни з Лівобережної України було мобілізовано значні військові ресурси, як людські, так і матеріальні.
А) Розташування війська. Українські козацькі і компанійські полки були розташовані в Росії, Литві (Білорусії), на Правобережній Україні, в Гетьманщині, тобто розділені на кілька оперативних угрупувань. Мазепа не зміг переконати Петра-1 в необхідності іншої (сконцентрованої) дислокації українського війська. Гетьман розривався між прагненням утримувати Правобережну Україну, контролювати Гетьманщину та допомагати Петру-1 в Росії і Литві (Білорусії). Мазепа як головнокомандувач українського війська не контролював його оперативно.
Б) Стан війська. На восьмому році війни українське військо базувалось на старих козацьких засадах комплектування, ведення бойових дій, матеріально-технічного забезпечення. Мазепа, на відміну від Петра-1, не зробив нічого для реорганізації війська, підвищення його боєздатності. Не дивно, що воно не могло ефективно воювати проти шведів. Це засвідчила поразка у битві під Кльоцком в Білорусії 19 квітня 1706 року. Сам Петро-1 у січні 1707 року в листі до Мазепи писав, що “військо малоросійське нерегулярне і в полі проти ворога стати не може” [3, с. 516], а тому радив застосовувати оборонну тактику. Не було жодних підстав сподіватись, що українське військо зможе ефективно протистояти російському.
В) Морально-психологічний чинник. Українське військо однозначно сприймало шведів як безпосереднього ворога у цій війні та поляків як історичного ворога. При всіх недоліках російського командування (грубість командирів, приниження козаків, фізичні покарання, направлення на тяжкі робити) обурення старшин та козаків зосереджувалось навколо небажання вести війну “за чужі інтереси”, зазнаючи великих “втрат і принижень”. Однак ніколи протягом 1700–1707 років це обурення не переходило в думку про можливість ведення війни проти росіян. Сам гетьман, ведучи таємні переговори з Карлом-12, не готував військо до можливої зміни військово-політичних дій морально.
Як наслідок, більшість українського війська після акту Мазепи не зрозуміла його і залишилась під командуванням Петра-1 і новообраного гетьмана І.Скоропадського. Зважаючи на вищесказане та наступне (шосте), можемо з впевненістю говорити про відсутність на той час військово-полководницького таланту Мазепи.
Шосте. Відсутність ініціативи. Союз із запорожцями.
А) Після об’єднання з Карлом-12 гетьман І.Мазепа не взяв на себе ініціативу в розробці плану бойових дій на добре відомому йому оперативному просторі (Україні), залишивши це на волю Карла-12 і його генералів, які цього простору якраз і не знали. Мазепа не виявив активності в опануванні території Гетьманщини, не здійснив передислокації війська. Всі свої надії, сподівання гетьман покладав на Карла-12 та його армію, можливості яких перебільшував. Автор “Історії Русів” стверджує, що Мазепа заявив старшинам і козакам, буцімто він у Карла-12 “випросив нейтралітет” і взагалі не збирався воювати з росіянами [4, с. 259]. Це якесь безглуздя - як можна не воювати під час війни?!!
Натомість І.Мазепа зосередив увагу на мобілізації матеріальних ресурсів, зокрема продуктів харчування, худоби для утримання шведського війська, мимоволі перетворивши гетьманську владу з військово-політичного, державного чинника у службу тилового забезпечення шведів, які сприймались більшістю населення як чужинці. Лише з території Прилуцького полку Мазепа наказав зібрати 12 тис. волів, 17 тис. свиней, 20 тис. баранів, 30 тис. осьмачок вівса, стільки ж борошна та інше [5, с. 338]. Це викликало обурення населення, яке не бажало віддавати харчі та худобу чужинцям, до чого спонукав людей гетьман.
Б) І.Мазепа доклав чимало зусиль, щоб втягнути в союз зі шведами своїх соціальних і політичних антагоністів – запорожців. Здійснивши це, він поступився їм військовою і політичною ініціативою, визнавши запорожців як третю сторону в шведсько-українській домовленості (тристороння угода 26 березня 1709 року). Прихід запорожців дещо підсилив військовий чинник, але підірвав єдність управління і вніс притаманний запорожцям волюнтаризм. Після кількох незначних перемог над росіянами, запорожці не змогли налагодити бойову співпрацю зі шведами.
Перехід запорожців на бік шведів викликав наступ росіян на землі Запорожжя. Чомусь ні Мазепа, ні Гордієнко цього не передбачили, хоча аналогічна ситуація з розгромом росіянами повстання донських козаків К.Булавіна та С.Драного у липні 1708 року була перед очима. Коли ж у квітні 1709 року росіяни перейшли в наступ, виявилось, що запорожці не були готові до бойових дій і швидко зазнали поразок під Келебердою, Переволочною, де втратили всю флотилію, Старим і Новим Кодаком і в самій Запорозькій Січі. За 5 тижнів(!!!) було повністю втрачено власний оперативний простір і базу.
Що дав Мазепі союз із запорожцями? За наслідками розгрому під Переволочною і на Січі - не лише військову поразку і втрату запорозького тилу, але й безумовну зміну обстановки на всій Лівобережній і Південній Україні, виявив стратегічну військово-політичну перевагу російської сторони.
Сьоме. Мазепа, козацька старшина, народ. Для оцінки дій І.Мазепи важливою є проблема реагування козацької старшини і народу на дії гетьмана і зміну становища.
Як відомо, соціальна політика гетьмана Мазепи протягом всього його правління відповідала інтересам саме козацької старшини, якою він намагався замістити феодально-шляхетський клас, котрий на Лівобережжі був знищений в ході української революції і визвольної війни під керівництвом Б.Хмельницького. За час свого гетьманування Мазепа видав понад 1 тисячу універсалів на маєтності козацькій старшині [6, с. 407]. Тобто, Мазепа в кінці 17 – на початку 18 століть формував соціально-політичну опору держави як застарілу модель феодально-рицарського суспільства, з якого вже на той час вийшли передові країни Європи і з якого в жахливих муках петровських реформ почала виходити Росія.
Йдучи назустріч класовим інтересам козацько-шляхетської старшини, гетьман Мазепа поступово урізав права широких народних мас і, перш за все, селян, збіднілих козаків, а універсалом 1701 року “обмежив”, тобто узаконив дводенну панщину, чим сприяв відновленню феодально-кріпосницьких порядків у краї. На це вказують М.Костомаров, М.Аркас, М.Грушевський, Д.Яворницький, Н.Полонська-Василенко, О.Оглоблин, С.Шелухин, Б.Крупницький, Д.Дорошенко, О.Субтельний, І.Крип’якевич, М.Брайчевський, В.Смолій, Н.Яковенко, Д.Бойко та інші історики. Такий курс призвів до того, що гетьман і його політика сприймались селянством, більшістю козацтва як “шляхетські”, тобто такі, що йшли врозріз з історичною традицією боротьби за волю, способом мислення козацтва, селянства, політикою Б.Хмельницького (“батька Хмеля”), пам’ять про якого жила в народі. Така соціальна політика робила Мазепу вкрай непопулярним серед народу.
Тому зовсім не дивно, що після акту Мазепи серед широких мас поширювались чутки про те, що гетьман - таємний “католик”, “поляк”, “хоче назад запродати Україну Польщі”, і народ не підтримав Мазепу. Більше того, переважна частина козацько-шляхетської старшини, яку так пестив і леліяв сам Мазепа, теж не підтримала його, продовживши службу Петру-1. Звідси ще один висновок. Зважаючи на власний вік, виховання, суспільно-політичні симпатії, стиль життя і поведінки, методи керівництва, гетьман І.Мазепа являв собою тип політика-геронтократа, який шукав опору в минулому і не здійснював пошуків прогресивної моделі майбутнього, що забезпечила б йому суспільну підтримку.
Таким чином, бачимо цілий комплекс чинників, що не були враховані (чи враховані помилково) гетьманом І.Мазепою. Саме вони призвели до краху його політику. Тому неврахування їх при оцінюванні спроби державно-політичної переорієнтації Мазепи виключає об’єктивність самого оцінювання.
Підсумки.
Що дала Україні акція Мазепи? Лівобережна Україна залишилась під владою російського царя. Статус Гетьманщини було збережено, але Запорозька Січ ліквідована. Політичні і військові позиції російського царизму в Україні посилились. Правобережна Україна залишилась під владою Польщі. Причорномор’я продовжувало перебувати у складі Кримського ханства.
Україна як політичне утворення (державність) і етнічна спільнота (народ) набули авторитету політично ненадійних і непередбачуваних союзників. Серед української верхівки і народу утвердилась політично шкідлива традиція поділу на “проросійських” та “антиросійських”. Російський імперіалізм отримав нагоду звинувачувати українців у політичному “зрадництві”. Українська козацька старшина як суспільний стан послабила власні політичні позиції і підпорядкувалась російському царизму і дворянству. Запорозьке козацтво втратило військову могутність і роль соціального авангарду українського народу. Серед народу все більше почало поширюватись недовір’я до української верхівки, її соціального курсу, виплеканого Мазепою, політична дезорієнтація і відсторонення широких народних мас від політики. Боротьба за Україну стала сприйматись як справа не переможна (Б.Хмельницький), а програшна (І.Мазепа), а тому безнадійна.
Наслідки більш ніж сумнівні!
Зробивши спробу державно-політичної переорієнтації на Карла-12, гетьман І.Мазепа зазнав цілковитої поразки. Політологи В.Танцюра і В.Петровський вважають, що “тільки неймовірний збіг обставин міг забезпечити успіх намаганню Мазепи протистояти російському царю. Більшість зовнішніх і внутрішніх чинників зумовлювали неминучість його поразки”[7, с. 142].
Виходячи зі всього вищенаведеного, акт Мазепи не може вважатись як ретельно продумана, підготовлена і відповідальна політична дія. Навпаки, цю спробу можна оцінити як політично невмотивовану, організаційно непідготовлену, пропагандистськи незабезпечену, суб’єктивну і випадкову авантюру, що не мала об’єктивних шансів на успіх. А це, в свою чергу, не дає можливості говорити про державно-політичні таланти гетьмана І.Мазепи та позитивну оцінку найважливішої дії його життя в українській історії.
Українська історія знає чимало політичних, державних діячів, завдяки діяльності яких вітчизняні політичні, державницькі позиції посилювались, народ отримував позитивні імпульси для розвитку. Гетьман І.Мазепа, попри значний вплив на українську історію, на наш погляд, є фігурою більш ніж неоднозначною.
Література:
1. Крупницький Б. Гетьман Мазепа та його доба. – К., 2008.
2. Павленко С. Іван Мазепа. – К., 2003.
3. Історія Русів. / Укр. пер. Драча І. – К., 1991.
4. Історія українського козацтва. Нариси у двох томах. Т. 1. / За ред. Смолія В. – К., 2006.
5. Історія Української РСР. У восьми томах. Т. 2. / За ред. Кондуфора Ю. – К., 1979.
6. Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. – К., 2006.
7. Політична історія України. / За ред. Танцюри В. – К., 2008.
Надруковано: Нова педагогічна думка. Науково-методичний журнал. № 3 / 2009 р. – Рівне, 2009. – с. 69-72.