Geum.ru

Національного Університету "Києво-Могилянська Академія"

Вид материалаДокументы

Содержание


Записала студентка групи ІІ-94-1 О.Ф.Корольова
Записала студентка групи ІІ-94-1 О.Ф.Корольова
Записала студентка С.Марченко
Записала студентка групи ЛА-94-3 О.Гришило.
Записав студент В.В.Пономаренко
Записала студентка В.М.Кольба
Записала студентка групи ІІ-94-1 О.Кобякова
Подобный материал:
Юрій Мицик —

доктор історичних наук, професор,

завідувач кафедрою історії

Національного Університету

“Києво-Могилянська Академія”

(Київ, Україна)


З ДОСВІДУ ЗБОРУ СВІДЧЕНЬ ПРО ГОЛОДОМОР 1933 р.


Про штучний голодомор 1933 р. я вперше почув ще в дошкільному віці від батька. Усвідомлення всеукраїнського масштабу трагедії, її штучного характеру, викликаного колоніальною політикою Московської імперії прийшло пізніше. У 1976 р. я опитав близьких родичів і сусідів на х.Лука Глобинського р-ну Полтавської обл. про голодомор 1933 р., і почуте тоді запам’яталося на все життя. Однак записувати свідчення ширшого кола очевидців, досліджувати дану проблему було тоді надто небезпечно. Коли ж з початком Українського національного відродження наприкінці 80-х років, особливо із здобуттям державної незалежності України в 1991 р., ситуація змінилася, я повернувся до історії голодомору. Тоді я працював професором кафедри історії України Дніпропетровського держуніверситету, читав курси історії України та українознавства на великих потоках (понад 100 студентів) істориків, особливо філологів та педагогів. Оскільки, згідно з навчальним планом, студенти мали обов’язково написати якийсь реферат з курсу, що вивчався, реферати виявлялися зазвичай такими, що не мали жодної наукової вартості, я запропонував бажаючим здати на кафедру не реферат, а хоча б один запис спогаду-свідчення про голодомор 1933 р., або про голодомор 1947 р. Студенти записали під диктовку питання анкети, розроблену українськими й канадськими науковцями, що я дістав з наукової періодики. Упродовж семестру студенти приносили мені свої записи. В результаті за кілька років (1992—1996) чисельність заповнених анкет сягнула майже 200. Звичайно, досвідчений спеціаліст провів би запис краще, уточнив би ряд дуже важливих моментів тощо. Але застосована мною методика має свої переваги. Насамперед, протягом короткого часу було охоплено широке коло респондентів. Хоча більшість з них мешкала у Дніпропетровській обл. (приблизно 70% опитаних), однак були представлені респонденти і з усіх сусідніх областей й навіть віддаленіших (Вінницька, Житомирська, Черкаська). Студенти опитували, як правило, своїх родичів чи сусідів. Це давало неоціненну перевагу! Люди розкривали перед своїми онуками та онучками свою душу, із сльозами виливали своє давнє, але незабуте, горе, ділилися найпотаємнішим. Підозри у якійсь фальсифікації можна відкинути. Студент брався за це діло добровільно; хто не хотів чи не міг цього робити у зв’язку з відсутністю родичів та знайомих, які пережили голодомор, міг спокійно писати реферат. Можливість списування з якогось друкованого джерела, наприклад, Книги спогадів “Народна трагедія” практично виключалася, оскільки це суворо заборонялося мною, а крім того, я обіцяв (і здійснив) звірку зібраних відповідей за анкетою з уже видрукуваними джерелами. Звичайно, до цих свідчень, як й до будь-яких інших історичних джерел, треба ставитися критично. Люди похилого віку, хоч і добре пам’ятають голодомор (за силою вражень поруч з ними можуть стояти хіба що спогади про війну), але часом плуталися в хронології, інколи події голодоморів 1933 і 1947 рр. змішували, але ці неточності пам’яті — типові для спогадів узагалі. Варто взяти до уваги й те, що респондентами виступають звичайно прості люди, селяни, які мають невисоку освіту, незвичайні ло писання. Багато з них під час голодомору були ще дітьми. Тому тут марно шукати якихось узагальнень, респонденти констатують бачене й пережите, не пробуючи, як правило, докопуватися до причин трагедії. Досить обмеженим є і масштаб спогадів, майже всі респонденти були під час голодомору і одному якомусь селі і описували тільки те, що бачили саме у певному населеному пункті. Зрідка дехто з них в силу різних причин опинявся в іншому місці (у відрядженні, в пошуках хліба тощо) і тому мав змогу порівнювати ситуацію у своєму селі з обстановкою в інших селах, регіонах, а то й республіках тодішнього СРСР. Щоправда, інколи вони доповнювали свої спогади свідченнями деяких родичів і сусідів. Звичайно, записані свідчення потребували хоча б елементарної редакції. Мова не йде, боронь Боже, про якусь цензуру.

Просто розповідь, інколи дуже тривала, що переростала в цілу повість не тільки про голодомор, але й про колективізацію, історію села до й після 1917 р. Тому доводилося вводити її в потрібне русло, редагувати виклад, нерідко густо засмічений русизмами.

Однак не дрібні помилки та плутанина визначають значення відповідей на питання анкети про голодомор. Дві сотні голосів людей, які за минулі майже 10 років вже відійшли у своїй більшості в інший світ, зафіксували масу вражаючих фактів, що доповнили собою картину народної трагедії 1933 р., в деяких випадках — 1947-го й навіть 1921 рр. Дуже важливим було й те, що студенти в процесі збору свідчень набули певних навичок як науковці, деякі з них, працюючи нині вчителями в школах, продовжують нести учням інформацію, отриману з перших вуст, навіть самі збирають свідчення про народну трагедію. Надзвичайно сильнім був і виховний момент цієї роботи. Студенти, збираючи свідчення про голодомор, починали глибше цікавитися історією свого роду, свого села, свого народу, тими сторінками історії України, що раніше замовчувалися. Характерно, що деякі респонденти підтвердили, як безсумнівний, факт голодомору, але відмовлялися дати свідчення про нього і навіть відмовляли студентів вести роботу у цьому напрямку, оскільки боялися можливих репресій. Ще не зникла чорна пам’ять про НКВД! Дехто з респондентів, як-от Ірина Іванівна з с.Межиріч Павлоградского р-ну на Дніпропетровщині (1913 р. народження), з цих же причин відмовилася назвати своє прізвище, деякі люди не хотіли, щоб їхні спогади були видрукувані найближчим часом. Таких, однак, була явна меншість. Решта ж прагнула, щоб їх почули, або, принаймні, щоб спогаді залишилися в музеї чи архіві. Значною моральною сатисфакцією для них була публікація їхніх свідчень про голодомор. Так само важливим були такі публікації й для студентів. Характерно, що з близько 200 опитаних лише двоє відмовилися визнати факт голодомору. Щоправда, один з них посередньо визнав даний факт. Він був сином їздового, котрий возив секретаря Павлоградського райкому КП(б)У; під час голодомору мав 8 років і до того ж тяжко хворів всю зиму-весну 1933 р. Відмовляючись визнати факт голодомору, він, однак, побічно сказав, що бачив з вікна хати голодних людей, котрі стікалися до Павлограда з навколишніх сіл у пошуках їжі. * Він же розказав про те, що його батько разом з іншими їздовими мав з наказу керівництва району таємно вночі возити і скидати в далекі яри нібито отруєну “кимось” рибу. Насправді ж риба виявилася свіжою, і сім’я ласувала нею із задоволенням. Другий респондент категорично відмовився говорити про голодомор 1933 р., заявивши, що зараз (у 1993 р.— Авт.), а не тоді голодомор. Як виявилося, він був сиротою, яку всиновив “активіст”, котрий розкуркулював людей і шукав та конфісковував хліб у людей, прирікаючи їх на голодування й смерть. Однак говорити щось погане про свого опікуна цьому респонденту явно не хотілося. Отже, всього дві особи заперечували факт голодомору, в той час, як близько двохсот його засвідчили і навели вражаючі спогади!

Слід відзначити, що зібрані свідчення я передруковував, часом у скороченому вигляді, на сторінках дніпропетровської преси, насамперед у часопису “Бористен”’. Два десятки свідчень були вміщені у збірнику, присвяченому голодомору 1933 р. і виданому групою науковців Дніпропетровського держуніверситету (“Народна трагедія. Документи і матеріали про голод 1932—1933 років на Дніпропетровщині”. Збірник.— Дніпро-


-----------------

*Це досить типовий канал інформації. Пам’ятаю свідчення старшого лаборанта кафедри загальної історії Дніпропетровського держуніверситету Людмили Іванівни Машир. У 2-й половині 70-х років вона прохопилася мені тяжким спогадом зі свого дитинства. Жила в Дніпропетровську, повз їх будинок 1933 р. проходили спухлі від голоду селяни, які жебракували. Один дідусь попрохав у неї хліба. Коли вона вийшла з чимось їстівним, то побачила, що з голоду дідусь їсть те, що тільки що виригав дворовий збожеволілий собака.


петровськ. Вид-во ДДУ.— 1993.). Частина ще чекає на свою публікацію, більшість же свідчень я передав до відділу рукописів Дніпропетровського історичного музею ім.Яворницького, де вони зберігаються й нині. Після переїзду до Києва 1996 р. я пробував організувати збирання свідчень про голодомор студентами Києво-Могилянської Академії. З ряду об’єктивних причин ця робота ще не набула належного розмаху, але є всі підстави вважати, що її буде налагоджено на належному рівні у 2000—2001 навчальному році.

Пропонується ряд типових відповідей, зібраних студентами ДДУ на запитання анкет у 1992—1993 рр.:


СВІДЧЕННЯ

БАШТАНЕНКА Василя Васильовича

1924 р. народження


Баштаненко В.В. народився в селі Новопокровка Дніпропетровської обл. Має середню спеціальну освіту, на початку 90-х рр. працював режисером Новопокровського народного театру.

Народився в селянській сім’ї, був наймолодшим серед 11 братів і сестер. Батько після вступу до колгоспу працював конюхом, мати — різноробочою.

За свідченням діда В.В.Баштаненка, Новопокровка виникла з козацького зимівника… Потім тут збудував свій маєток генерал Шамшов, який привіз сюди 10 сімей кріпаків з Орловської губернії, яких виміняв на собак… Назву Новопокровка село дістало у 1945 р., а до того називалося Покровкою (від назви церкви Святої Покрови) або Шамшовкою.

У 1933 р. це село було досить великим, мало близько 700-720 дворів. У центрі стояла церква Св.Покрови, священиком був Вощинський. Було в селі три школи: початкова і дві семирічні (російськомовна та україномовна)… Директором україномовної семирічки, куди я ходив вчитися, був Юрій Опалатенко, котрого у 1926 р. НКВД забрало просто з уроку. Пам’ятає Василь Васильович вчителя Данила Давидовича, в минулому — офіцера царської армії, його спіткала така сама доля, як і Опалатенка.

У 1929 р. в селі було створено перший колгосп. Батько відвів до нього єдину рябу кобилу, що була в нього. Через деякий час колгосп розвалився. В 1931 р. виникло вже 5 колгоспів: ім.Чубаря, ім.Кірова, “Новоселянка”, “Перше травня”, “Червона зірка”… У колгоспи змушували вступати всіх без винятку, був лише один одноосібник на 5 колгоспів. Він не мав родини, ніяким відом діяльності не займався. Батьків В.В.Баштаненка примусово записали до колгоспу ім.Чубаря. Головував у ньому Петро Опанасович Баштаненко, місцевий комуніст. Активісти були з місцевих жителів, це були ледарі, які шукали легкого хліба, займалися конфіскацією хліба у односельців. Була й сільрада, головою якої був комуніст Нестор Іванович Чорнобровкін. Саме з ініціативи сільради була зруйнована церква (1937 р.).

У 1932—1933 рр. урожай був. Але весь вирощений хліб забирали активісти. Селяни ховали хліб у землю, але активісти ходили з довгими залізними прутами-штирями з конусоподібним кінцем, які давали змогу визначити, чи є зерно в землі або за запахом, чи коли витягували разом із штирем зернину. Якщо знаходили, то забирали все до останньої зернини. У родині В.В.Баштаненка вони знайшли 2 такі ями і забрали всі запаси сім’ї на зиму. Крім городу біля хати сім’я (як багатодітна) мала ще шматок землі у степу (2—3 га). Там сіяли хліб, саджали кавуни (з них варили мед), гарбузи, картоплю. Раніше врожаю сім’ї вистачало, але в 1933 р. забрали все. А треба було здати державі ще 45 кг м’яса, 350-360 л молока, 300 яєць. Якщо норми не виконувались, то забирали корову, і діти лишалися без молока.

Дорослі ходили працювати у колгосп з ранку до вечора, але на трудодні не давали зерна… Працювали люди майже задарма. Діти ходили до школи, але майже не вчилися, були пухлими з голоду. У класі В.В.Баштаненка було 11 дітей. Вчителька Юлія Олексіївна водила їх шукати мишачі чи ховрашини нори. Їх розривали, знаходили по 1-2 зернини, ловили та їли ховрахів. Їли коріння очерету і шпичаки. Знаходили у землі в балках щось схоже на кульки клею, який нагадував мед — то були справжні ласощі. Якщо знаходили солому, то перевіювали буквально всю скирту, там можна було знайти 100—200 г зерна. З нього можна було зварити юшку чи кандьор, які трохи підтримували змучених людей. Того часу хліб, зібраний восени, вивозили до району у спеціальних бричках-жолобах, кожен з яких вміщав 5 ц зерна.

…Взимку, коли лютував голод, 2 чи 3 трупи немісцевих людей лежали коло мосту. Місцеві ж були так знесилені, що не могли їх поховати. Недалеко жила баба Улита, яка з голоду відрізала шматочки з мертвих тіл і варила. Але таких випадків людожерства у селі було небагато. Якраз у селі В.В.Баштаненка померло з голоду відносно небагато людей. У сусідніх же селах померло більше. Вважається, що у Новопокровці померло 10 душ, а в сусідньому (Письмечевому) — близько 100 душ. Помирали переважно хворі й немічні. В родині В.В.Баштаненка помер його старший брат, який до цього хворів, а голод забрав його останні сили.

Є й деякі приємні спогади. Коли зібрали врожай 1933 р., то В.В.Баштаненку як і всім дітям, дали по 5-6 галушок кожному. Ще в школі взимку 1933 р. подарували йому чоботи.

Неподалік жив дід, який славився мужністю й гумором. Коли він зневірився, що можна виконати норму здачі яєць, то повісив на воротях за шию мертву курку. На груди їй почепив табличку з написом: “Не змогла знести 300 яєць. Покінчила життя самогубством”…


Записала студентка групи ІІ-94-1 О.Ф.Корольова


СВІДЧЕННЯ

ВАСИК (ЮРЧЕНКО) Ольги Яківни,

І915 р.народження

(с.Калинівка Криничанського (раніше Щорського) р-ну Дніпропетровської обл.)

Васик О.Я. народилася 23 березня 1915 р. в с.Олексіївка Щорського (нині Криничанського) р-ну Дніпропетровської обл. Навчалася на рабфаці Харківського медучилища у Богодухові, але після 2-го курсу жила у Щорську, де працювала у медпрункті. Її чоловік був лікарем.

Батько О.Я.Юрченко — Яків Трохимович був головою колгоспу, мати — Марія Федорівна — передовою колгоспницею. У сім’ї росло троє дітей. Жили під час голоду на ст.Божедарівка біля Щорська. Там знаходилася Божедарівська школа, стояв молитовний будинок.

У 1930 р. було створено колгосп ім.Хосе Марті. Було чимало таких людей, які не хотіли йти до колгоспу. Селяни поробили решітки в корівниках, щоб не забирали у них худобу. Але активісти порозпилювали ці решітки і худобу забрали. Селян змушували вступати до колгоспу. Головою став місцевий житель, член партії Кузьменко. Він мав три класи освіти.

Врожай тоді був добрий, але все позабирали, навіть квасолю. Норми хлібозаготівель були необмеженими. Родина О.Я.Васик жила більш-менш добре, бо в них була корова. До них часто приходили люди просити молока для своїх дітей.

Тоді стежили, щоб ніхто не рвав колоски. Діти, однак, бігали рвати колоски. Одного разу активіст погнався за такими дітьми з револьвером. Діти сховалися в медпункт, де працювала О.Я.Васик (В одній половині будинку був медпункт, а в другий половині — жили лікар і медсестра). Активіст став вимагати, щоб йому видали дітей для розправи, але лікар прогнав його. Один з дітвори (Григорій Найда) був сиротою, не мав батька.

Тоді хлібина коштувала 120 крб. О.Я.Васик купувала 10 маленьких картоплин по 1 крб. Оскільки її чоловік був лікарем, то вони жили порівняно добре. Люди ж пухли з голоду, ловили та їли ховрахів. Вимирало по 5—6 дворів, не було кому вивозити трупи. У Щорську дітям давали їсти з вагонів (юшку, галушку) — це організував Червоний Хрест. У сусідньому ж с.Тепловці було людожерство, один чоловік зарізав жінку і дітей. Одного разу працівники санепідстанції знайшли на базарі у вареному м’ясі людські пальці. У с.Сухий Хутір жінка на прізвище Гришко заставила сина зарубати дівчинку, яка жебрачила по селу. Той відмовився, тоді вона зробила це сама, але тільки поранила дівчинку. Коли цю дівчинку кинули на горище, вона опритомніла, продерла солому й закривавлена втекла до сільради. Цю Гришко забрали в міліцію, її більше ніхто не бачив.

Легше стало, коли з’явилася трава, тоді їли козельці та гірчаки. У районі був дитбудинок, куди звозили дітей розкуркулених батьків. Там щоденно мерло по 3—4 душ дітей. Їх тіла ранком вивозили і ховали на горі за селом.

Записала студентка групи ІІ-94-1 О.Ф.Корольова


СВІДЧЕННЯ

ГУЛОЇ Ганни Олексіївни,

І910 р.народження

(с.Королеве (нині Новомосковського р-ну Дніпропетровської обл.)


Я народилась в с.Королеві. У нас була невелика родина: батько, мати, брат, невістка, племінник, сестра і я.

Голод був страшний. Померли моя мати і племінник. Їх поклали в одну труну, бо брат був трактористом, а інших покійників скидали по 3—4 в одну яму. Не було кому копати могили — люди були слабі від голоду. Я ходила на роботу і якось вижила.

Все тоді забрали, хоч і врожай був добрий. Підеш м’яти качани, а додому не дають брати нічого і з’їсти там не дають, у рота заглядають, чи не з’їла. Була у нас і пшениця, та забрали усе. Спеціальна бригада все забирала. Як прийдуть — то жодної щілини не пропустять: все передивляться, все заберуть, навіть з глечиків — і то витрусять.

Тоді вимерло багато сімей. Бувало, що ховали і живих. Сусідка несла свого сина до ями, а він ще дивиться, та хіба тільки вона… Яму ж тільки на три дні викопували, а як хтось помре, то ями може й не бути. Навпроти жив сусід, у нього була коняка. Його заставили збирати мертвих і вивозити у яму. Цей чоловік не був колгоспником.

Якби не забирали харчі, то люди були б живі. Всі люди ходили пухлі, важко було ноги переставляти. Їли тоді все: зелені вишні, яблучка, на яких тільки-но осипався цвіт: варили та їли. Як тільки жито пустило колос, то всі люди тільки тим і жили.

Я й при панові жила, а такого голоду не було. Ми мали корову, то тільки завдяки їй й вижили…


Записала студентка С.Марченко


СВІДЧЕННЯ

ГРИШИЛО Надії Пимонівни

І925 р. народження

(м.Дніпропетровськ)


Н.П.Гришило народилася в с.Сурсько-Литовське під Дніпропетровськом. Її розповідь:

1933 р. мені було 8 років, але пам’ятаю все чітко. Мої батьки — Євстаф’єв Пимон Іванович та Євстаф’єва Ганна Олексіївна — були простими селянами. Пізніше батько пішов працювати на комбінат, де мололи пшеницю, щоб отримувати продовольчі картки і пайок. У нас в родині було 5 дітей.

Село було великим, як і зараз. На його території тоді було 6 колгоспів: ім.Сталіна, ім.Ворошилова, ім.Будьонного, “Більшовик” та “Червоногвардієць”. Назву шостого не пам’ятаю. Моя родина проживала на території колгоспу ім.Сталіна. Голова був місцевий, партійний. Коли почали організовувати колгоспи, то людей примушували вступати до колгоспів. Мій батько не схотів йти в колгосп, а пішов працювати на комбінат. Через це колгосп хотів відібрати у нас корову. Коли мати вела корову до сільради, то ми, малі й голодні, бігли за нею і плакали. Побачивши дітей, голова колгоспу пожалів нас і повернув корову. Мого батька вважали сином куркуля і тому часто у нас робили труси. Мій дід, Іван Євстаф’єв, був селянином, мав 12 дітей (8 синів і 4 дочки). Коли давали землю на кожного чоловіка, того було досить, щоб прожити від врожаю до врожаю. Але все одно його називали куркулем. Тому до 1933 р. його, як і всіх таких, вислали. Висилали людей за межі села й до Сибіру.

Під час обшуків у нас постійно щось шукали, не вірили, що нема нічого прихованого. Одного разу залізли на піч і забрали останній казан з вареною кукурудзою, залишивши нас голодними. Після цього жити нам стало ще важче. Батько отримував на нас пайок, але його вистачало тільки на декілька днів. Більшу частину місяця ми були голодні.

Саме того часу батько забрав мене і молодшого брата до міста. Я чула, що в інших селах були випадки людоїдства, але в нашому селі цього не було. Я бачила, як люди везли своїх дітей до Дніпропетровська, щоб врятувати їх від голоду. Багато з них так і не добиралися до міста, на моїх очах люди падали на землю й помирали від голоду і знесилення.

У місті ми з братом ходили по людях і просили їсти. Нам давали хліб, зерно, в кого що було. Спочатку ми ледве ходили, потім трохи поправилися. У місті залишалися доти, доки з’явилася перша зелень: кропива, щавель, цвіт акації. З кропиви та щавлю варили борщ. Більшість людей з нашого села і сусідніх сіл тікали до міста, шукаючи роботи. Ті, хто знаходив роботу, вже до села не поверталися.


Записала студентка групи ЛА-94-3 О.Гришило.


СВІДЧЕННЯ

ДОЩ Ірини Павлівни,

І907 р.народження

(с.Знаменівка Новомосковського р-ну Дніпропетровської обл.)


Наше село було великим — 8—10 тис. людей. Тоді було три церкви і три школи. У церквах правилося аж до самої війни. У 1929—1930 рр. створили три колгоспи: ім.Енгельса, “Жовтень” та ще один. Була й МТС. Я працювала у “Жовтні”, паспорту не мала. Головою колгоспу був місцевий партієць. Йти до колгоспу заставляли силою. Хто не вступав, того виганяли з хати, забирали добро. У мене було 5 десятин землі, іншу — забрали.

Голод почався тоді, як почали забирати хліб і віддавати державі. Урожай тоді був гарний. Потім почали забирати й інші продукти, особливо у тих, хто не хотів спочатку йти до колгоспу. Багато людей померло з голоду, але фактів людожерства не пам’ятаю. Тоді їли собак, котів, бувало, і людей їли, але конкретних фактів я не пригадую. Я бачила, як активісти збирали мертвих, клали їх на воза, ховали за селом у братській могилі. Селяни помагали спочатку один одному, а потім кожен думав за себе, як вижити. Приходило багато людей із сусідніх сіл, просили їсти. Але їм нічого не давали, бо і у самих не було чого їсти. Добре жив тільки голова колгоспу та ще його оточення. Я сама ходила в інші села, але скрізь був голод. Перед війною я переїхала жити до Дніпропетровська…


Записав студент В.В.Пономаренко


СВІДЧЕННЯ

КОЛЬБИ Пистини Хомівни,

1919 р.народження

(с.Перещепине Дніпропетровської обл.)


П.Х.Кольба народилася 12 червня 1919 р. у с.Перещепине Дніпропетровської обл., жила там й під час голоду 1933 р. Закінчила 5 класів семирічної школи. Голод 1933 р. застав в рідному селі. Мій батько — Хома Сергійович Петренко, до 1917 р. мав своє господарство. Потім його арештували “червоні”, привезли до Новомосковська Дніпропетровської обл. і розстріляли. Її мати — Оксана Прохорівна Петренко (дівоче прізвище Микитенко) майже все своє життя працювала у колгоспі.

У Перещепиному було понад 200 дворів. Школа-семирічка була, але у 1933 р. до школи майже ніхто не ходив. Було 2 церкви, одна кам’яна, друга — дерев’яна. Кам’яна церква була дуже гарною, там російською правив службу священик Петро. Священика, який служив у дерев’яній церкві, звали Григорій. Він правив українською. От люди ходили, хто куди.

Колгоспи організували у 1929 р. П.Х.Кольба працювала в колгоспі ім.ХУІІ партз’їзду. Був ще один колгосп — “Шлях Леніна”. Головою колгоспу був Йосип Іванович Кравець — грамотний і партійний.

Кліматичні умови того року були неважними. Голод у 1932—1933 рр. був страшний, вимирали цілі сім’ї, хати залишалися порожніми. У сусідки Пистини Хомівни — Марії Шпигацької на її очах померли батьки і дві сестри. По селу їздили люди у бричках, підбирали трупи, які потім закопували. Люди навіть боялися ходити пізно вулицями, бо були випадки людожерства. Так, Катря Роменська, яка жила по вул. Веселій, з’їла свою сестру. П.Х.Кольбі та її родині допомогла вижити корова. Їли все, що траплялося на очі. Так, брали лободу, сікли, змішували з пригорщею борошна і пекли малаї. Ловили та їли горобців, рвали рогіз на річках.

Активісти були свої, сільські,— Й.І.Кравець, Настя й Ганна Яновські. Вони шукали зерно, котре люди закопували в землю, щоб врятувати своє життя.

Записала студентка В.М.Кольба


СВІДЧЕННЯ

СИДОРЮК Ганни Гнатівни,

І923 р.народження

(с.Щорськ Криничанського р-ну Дніпропетровської обл.)


Г.Г.Сидорюк народилася в Чернігівській губернії.

“Батько мав шестеро братів і одну сестру. Ми жили в той час неподалік від Шостки, батько і дядьки працювали на фабриці, де робили кіноплівку. У 1926 р. мій батько і ще два брати та деякі з батькових знайомих переїхали на Катеринославщину, почали хазяйнувати на порожньому місці. У Божедарівському р-ні силами переселенців було збудовано село Зелений Яр. Кожен мав свій наділ землі і обробляв його своїми силами. Про це я знаю з розповідей своєї мами.

Мої перші спогади дитинства жахливі. Тоді вже існував колгосп, кожен двір мав здати державі 500 пудів зернових до колгоспної комори. Мій тато не довіз 8 пудів, і нас прийшли розкуркулювати. Зерна не знайшли, але забрали весь одяг, сильно побили батька і забрали з собою. Пізніше ми довідалися, що його посадили до в’язниці. Мати мусила йти до колгоспу, треба було годувати 4 дітей. В колгоспі давали пайку — 300 г хліба з висівками, на цій пайці та на картоплі ми перебули зиму. За зиму вимерла десь третина села, але найбільше людей мерло навесні.

Весною можна було вже їсти якусь зелень. Ми їли квіти акації, щавель, калачики. Мати варила зелений борщ з кропиви, щавлю.

У однієї жінки помер чоловік, потім — четверо дітей. Двох останніх вона вбила і з’їла сама, її забрали в божевільню.

Восені 1933 р. повернувся додому тато, але його здоров’я було підірване через туберкульоз. Коли б не голод, можливо, його вдалося б виходити, але в хаті не було й краплі молока. Хоч корова і була, але все здавали до колгоспу. Тато помер, ми ж усі вижили… ”.

Записала студентка групи ІІ-94-1 О.Кобякова


СВІДЧЕННЯ

Ірини Павлівни (прізвище не назвала),

І913 р.народження

(с.Межиріч Павлоградського р-ну Дніпропетровської обл.)


Я народилася в с.Межиріч в сім’ї селянина. До 1930 р. жила в с.Одиноківка біля Межирича. Родина була велика: батько, мати, дідусь, бабуся, п’ятеро дітей (двоє померли). Село було великим і красивим, у ньому стояла церква (священика звали Пимен), була й школа.

У 1930 р. у селі організували колгосп, головою став Сороковий, партієць… Під час колективізації людей стали поділяти на багатих, середняків і бідних. Спочатку розкуркулювали тих, хто мав млини, механічну тягу й інші механізми. Потім — тих, хто мав коней, корів, свиней, курей тощо.

Мій батько був відомий як добрий господар і знавець сільського господарства, тому його обрали головою сільради. Коли йому наказали здати 200 пудів зерна за продрозкладкою, то він здав. Потім наказали здати ще 300, ще 500, і він з великими труднощами здав. Потім, того ж року, йому наказали здати ще 1000. Незважаючи на його пояснення, що вже немає зерна (і засіки перевірила спеціальна комісія, яка впевнилася у цьому), йому знову наказали здати ще таку ж кількість зерна, інакше — відправлять на Соловки. Різними правдами і неправдами батько зібрав необхідну кількість грошей, спродав усю худобу і живність, бо її все одно не було чим годувати, і вночі, щоб ніхто не бачив, поїхав до Криму. Там він купив необхідну кількість зерна, здав державі, а мамі надіслав квитанцію, щоб вона передала у сільраду. Батько не повернувся до рідного села, бо його попередили, що це не остання продрозкладка, і йому не минути Соловків. Коли мама здала квитанцію, почали шукати батька. Прийшли додому, вигнали маму з чотирма дітьми з хати, лишивши нам тільки те, що було на нас. Коли ж мама спробувала одягнути на себе три спідниці, її роздягли. Маму, незважаючи на страх розправи, взяв жити до себе чередник, але через кілька місяців він запропонував їй іти з хати. Я з двома молодшими сестрами вночі пішла з села. Одна добра жінка, яка вчила мене шити, дала мені на дорогу масла і примус для міського життя. За селом мене перестріли, забрали масло, але відпустили. Нашіх сусідів — молоду родину з двома дітьми — теж розкуркулили. У них було 2 корови і 2 лошиці. Чоловіка відправили на Соловки, а сусідку через кілька місяців взимку вигнали з хати, знявши з неї верхній одяг. Грудну дитину у сповивальнику викинули у сніг. На голову сусідці натягли старе відро і з галасом і глузуванням, погрожуючи та б’ючи палицями по відру, вигнали за село разом із старшою дочкою. Ось ті, хто розкуркулював: Серапійон Кучеренко, Безрукавий, Бублик, Прокіп Редька, Тихон Різник.

Після розкуркулення у 1930 р. я переїхала у Дніпропетровськ, працювала в їдальні. У 1932—33 рр. нас посилали в Долинський р-н, в с.Миколо-Бурзенівка. Відправляли на місяць, а знаючи, що там голод, дали на роботі продукти. Нас було п’ятеро дівчат, поселили у гарну хату, родина господарів якої вимерла від голоду. Коли ми прибрали й помили хату, то вирішили викинути сміття у льох. Але помітили, що у ньому догори ногами лежить дід, а також хлопчик 10 років, які ще дихали. Поруч лежала й мертва жінка. Дід і хлопчик, не приходячи до свідомості, померли. Ми, перелякані побігли до сільради і сказали, що не хочемо там жити, бо багато мертвих, і ми боїмося. Нам відповіли, що це є померлі від голоду, тому ми не повинні боятися, бо побачимо ще й не таке. Ще по дорозі ми зустрілі чоловіка. Коли ми спитали його: “Де сільрада?”, то він тільки дивився на нас і нічого не міг сказати, бо був зовсім безсилим, хоча ноги ще йшли. Голова сільради потім переселив нас, двох дівчат, до іншої хати, де жила родина: чоловік, який працював конюхом, та жінка, яка пересувалася лише по хаті. Тоді в селі проходив показовий суд над жінкою, яка вбила чоловіка, щоб прогодувати себе і двох дітей. Коли з’їли чоловіка, і знову постала загроза голодної смерті, вона вирішила, що все одно всі вони помруть. Тому вона вбила і двох своїх дітей. Піл час обшуку у діжці були знайдені залишки засолених тіл її дітей.

Того року був добрий врожай, колоски були налиті, але мало хто з селян ризикував йти у поле і рвати колоски для їжі. Один старий дід спробував зірвати кілька колосків, то його за це забив до смерті їздовий колгоспу. На вулицях села часто лежали ще дихаючі люди, по яких повзали мухи, мурахи, залізаючи до носа, рота, очей. Здебільшого це були діти, видно, старші померлі ще раніше. Траплялися діти й підлітки, які ще ходили, але ніяк не реагували на людську мову. Їхній вигляд швидче нагадував скелет, ніж людину: різко видавався лоб, вирячені очі, вилиці, щелепи. Вони були іноді в трусах, іноді голі; різко виділялися провалини між ребрами, дуже тонкі, без м’язів руки і ноги, запалі груди і живіт.

Після того випадку вбивства жінкою чоловіка і дітей ми боялися спати і від кожного шереху схоплювалися з ліжка, нерви були напружені вкрай. Господарка вночі ходила по хаті, підходила до нас (ми спали на долівці). Колі ми питали її, чого вона ходить, вона заспокійливо відповідала: “Дітки, не бійтеся, мені не потрібне ваше життя. Просто у мене всередині все болить, я не можу спати. Я вам вдячна за те, що ви ділитеся зі мною харчами, але зачиняйте свої валізки з харчами, бо я не витримаю і з’їм все зразу”. Ми сказали, що боїмося через те, що в кімнаті, де спимо, стоять рогачі і макогон. Вона згодилася на те, щоб ми винесли ці предмети.

Одягалися ми тоді в сарафани, руки і плечі залишались оголеними. Один дід, побачивши нас, попередив, що ми в порівнянні з місцевими жителями виглядаємо вгодованими, і хтось може вбити нас, щоб з’їсти. Але у нас крім сарафанів не було нічого, тоді господарка наша дала нам стару сорочку, з якої ми пошили собі рукави. Коли у нас закінчилися харчі, ми пішли до голови колгоспу з проханням дати на дорогу грошей чи харчів, бо нам лишилося працювати ще близько п’яти днів. Харчів у нього не було, а грошей він не давав, бо ми не відпрацювали свій строк. Тоді ми вирішили продати на вокзалі казенні речі, що були у нас: ковдру, наволочку, простирадло, щоб здобути гроші на дорогу. Але ніхто не цікавився товаром. Один залізничник порадив нам не ризикувати собою і речами, які ніхто не купить, тим більше, що за продаж казенного майна нас можуть відправити в тюрму. Він порадив нам їхати додому будь-яким способом, навіть на даху товарного вагона. Ми так і зробили. До міста їхали два дні. Там теж були випадки смерті від голоду, але якось ніхто не цікавився тими, хто вмирав, померлих називали безпритульними. Коли я повернулася із села, то стала трохи цікавитися цими людьми. Здебільшого це були підлітки й діти молодшого шкільного віку, як правило, з сімей розкуркулених. Вони ховалися у під’їздах будинків, в канавах каналізації, де й помирали. Зранку їздила підвода, збирала померлих дітей і тих, хто ще дихав.

Коли ми прийшли на роботу, нас одразу викликали у спецчастину. Після довгих допитів нас оштрафували тримісячною зарплатою, але залишили в живих. Нас врятувало те, що у спецчастині працювала молода і добра дівчина. Ми здали всі казенні речі і розповіли про те, що бачили, про голод і смерть. Але нас попередили, щоб ми “зашили рты” і нікому про це не розповідали, інакше тюрми і розстрілу нам не минути. Харчами нас в їдальні забезпечували непогано, життя у місті було трохи кращим, ніж у селі. Тут давали від 100 до 200 г хліба на людину, на гарячих роботах — по 500—700 г . Але взимку 1933—34 рр. вільно у продажу хліба не було. Тільки наприкінці 1934 р. у магазинах з’явився хліб без карток. Щоб купити хліба, треба було з вечора займати чергу, за ніч ця черга перевірялася 3-4 рази. Хто пропускав перерахунок, той втрачав свою чергу. Після цього треба було стояти ще цілий день у черзі, щоб купити хліб. У руки давали не більше буханки. Таким чином, щоб купити хлібину, треба було вистояти добу, і то не завжди, було, купиш.

Рідна сестра мого батька після того, як її чоловіка відправили на Соловки, лищилася одна з п’ятьма дітьми (чоловіка її розстріляли у одній з тюрем Дніпропетровської обл.). 1933 р. мати міняла речі на харчі. Одного разу після обміну вона поверталася після кількох днів відсутності. Її перестрів патруль на Павлоградському вокзалі й відібрав всі продукти. Повернулася додому з порожніми руками до дітей, котрі не їли кілька днів… Сусідських дітей-сиріт забрали до дитбудинку, і там їх годували, але дітей розкуркулених до дитбудинків не брали. Мати вже пухла від голоду, у неї були рани на ногах. Вона не могла брати з собою всіх дітей, бо троє були зовсім малі. Тоді мати пішла у Слов’янськ, маючи надію заробити на харчі. Там вона влаштувалася у бригаду, яка працювала на городах. Троє молодших дітей померли від голоду. Старший восьмирічний брат самостійно, без допомоги дорослих, відвіз їх на тачці до яру, а сам пішов на млин працювати помічником мірошника. Помагав сестричці, яка жила в будці на залізниці. В роки війни воював, має нагороди…

Записала студентка філфаку О.Шаповал.