Киянка Олена Чинка, красива І витончена, із пропорціями природженої балерини, могла б виблискувати на сцені, вражаючи всіх своїм мистецтвом
Вид материала | Документы |
СодержаниеТрагедія на пероні Дружня підтримка Придбання себе Танці на протезах Алгоритм успіху |
- План 1 Дитинство та юність Арістотеля. Вчення Арістотеля, 67.76kb.
- Не існує заздалегідь встановленої універсальної моделі визначення критеріїв репрезентативності,, 100.38kb.
- Новорічні вечорниці. Сценарій вечора старшокласників Зал святково прибраний ялинковими, 634.32kb.
- Діхтярьова Олена Вікторівна, учениця 11 класу Антонівської загальноосвітньої школи,, 45.74kb.
- Удк 005. 212 Шатілова Олена Володимирівна, 38.71kb.
- Наукова xpohika олена Василівна Чернецька, 149.75kb.
- Рева Олена Миколаївна, 79.48kb.
- Сазонова Олена Володимирівна Результати навчання: Урезультаті вивчення модуля студент, 19.87kb.
- Гончар олесь твоя зоря, 14983.13kb.
- Курс: 1 Статус дисципліни: обов’язкова Стаціонарне навчання Години на тиждень Триместр, 432.82kb.
Історія подолання
Я знову буду танцювати!
Киянка Олена Чинка, красива і витончена, із пропорціями природженої балерини, могла б виблискувати на сцені, вражаючи всіх своїм мистецтвом. Вона і блищала, увірвавшись у життя подібно до метеора, із властивим молодості азартом. До тих пір, поки не позбулася ніг, зірвавшись із підніжки потяга.
Дивна справа, але і до всього того, що трапилося з нею, Лєна завжди мислила і поводилася у дусі героїв улюбленого з дитинства Джека Лондона... Бо твердо засвоїла і взяла на озброєння основний їх життєвий принцип: аби перемогти, треба знати, чого хочеш. Хай найнеймовірніше і найдивніше для інших, але якщо цього бажаєш всією душею, – дій!
Іспит на витримку
Потяг до танців у мене був із дитинства. І вчителі у мене були найкращі. А у восьмому класі я потрапила до Ольги Захаренко, великої прихильниці танцювальної аеробіки. У неї я отримала гарт спортсмена і потужну стимул-реакцію – йти вперед! І з її ж благословення три роки танцювала як солістка у спортивно–оздоровчій програмі «Грації від Гравіса». Три роки підряд – обличчя екрану! Мене навіть впізнавали на вулиці, в магазині... Влітку 1998 років я вступила до Театрального інституту ім. Карпенка-Карого на відділення телережисури. Сама собі не вірила – моя шоста спроба вступити до цього ВНЗ увінчалася нарешті успіхом. Адже, люблячи танці без пам'яті, хотіла ще стати актрисою. Зовнішністю мене бог не образив, пластична, та і голос був непоганий – я навіть у 8-му класі співала у ВІА. Похвалюся – єдина зі всього потоку я здала на «відмінно» іспит із акторської майстерності. Ну, думаю, все – переді мною тепер відкриті всі двері!
Трагедія на пероні
Від щастя у мене крутилася голова і пливла земля під ногами... І коли Микита, з яким я тоді зустрічалася, запропонував мені поїхати відпочити в одне славне місце – до Херсонесу, я тут же погодилася. Це - заповідна зона, вдень на пляжі зовсім мало людей, а вночі взагалі ні душі – заповідник закривався, а ми там жили в будиночку археологів. Ким був для мене Микита? Дуже хорошим приятелем. Ну, а мене він представляв своїм друзям чомусь як дружину, хоча це було зовсім не так. Було все – кохання, троянди і зірки в піднебінні. Гуляли вночі, купалися в місячній доріжці на морі і милувалися зорепадом. У Криму та ще наприкінці серпня це таке видовище! І ми одні! Але все хороше колись закінчується. Поверталися назад – я красива, засмагла, добре відпочила за два з гаком тижні. Сіли на потяг у Севастополі, а в Сімферополі, коли потяг зробив зупинку, я вийшла на перон – у вагоні було дуже задушливо, а Микита залишився. Стояв звичайний вокзальний шум, і я не почула, як по радіо оголосили, що наш потяг вирушає. Він рушив, і природна в таких випадках реакція людини – бігти за потягом. Я побігла. Зі мною – ще декілька хлопців, вірніше, вони бігли переді мною. А треба було ще встрибнути у відчинені двері вагону. Вони схопилися на сходинки першими, я – за ними, і тут – одна лише мить – і моя нога раптом прослизнула між сходинками, і я потрапила під колеса потяга. Він ще навіть не набрав хід, але і цього було достатньо...
Інколи, коли бачу зараз потяг, думаю: як так вийшло, що така величезна махіна проїхалася по мені і я залишилася живою! Як потім розповіли, фактично мені відразу відрізало обидві стопи, але врятувати ноги було неможливо – практично всі тканини з судинами і нервами були покремсані, стирчали лише голі кістки... Опритомніла я вже в реанімації і побачила білу стелю палати. Відразу не зорієнтувалася, де я, і лише потім ледве стала щось пригадувати... Персонал лікарні, куди мене привезли, був задіяний у лічені хвилини. Адже лише завдяки сімферопольським лікарям видряпалася... А найдорожчий для мене – хірург Марат: він просто витягнув мене з того світу. Лікарі врятували мені все, що можна було врятувати. Мама, коли приїхала на четвертий день, не пам'ятаючи себе від горя, несправедливо докоряла їм: «Он, у інших руки-ноги привозять і пришивають. А ви що ж?» А у відповідь почула: «Пришивати нічого було».
Дружня підтримка
Як мені пощастило з друзями і взагалі, з ким в житті просто перетнулася – вони всі, як один, відгукнулися, примчали, – у Сімферополі теж знайшлися знайомі. Все, що можна було, діставали з-під землі і, зрозуміло, ліків – із грошима дуже допомогли мої друзі. А Микита? Він виїхав того вечора ж до Києва. Зателефонував кілька разів до реанімації, розповідав плутано, що у нього, мовляв, немає грошей... Та то хіба гроші мені від нього потрібні були? Якось до мене зайшла медсестра Оля і прямо запитала: «Що? Чекаєш на його дзвінок? Я тобі ось що скажу. Ти коли лежала без свідомості, він пішов телефонувати додому. Бачу, всівся в холі, ставно так, нога за ногу і комусь по телефону: «Уявляєш, Лєнці ноги повідрізувало!» А п'ять хвилин тому таким нюнею був, ми його валеріаною відпоювали, обходили. Але коли я таку картину побачила, подумала – краще тебе відразу поставити перед фактом. Навіщо потім сльози?..» Що ж, все на краще, сказала я собі і почала життя начисто.
Придбання себе
А далі... зі мною сталася дивна метаморфоза – я раптом знайшла внутрішню рівновагу. Неначе прозріла. Стала помічати красу найпростіших, звичних речей.
...І звідки лише бралися сили? Хоча в моєму випадку спортивна підготовка зіграла вирішальну роль, та і в реанімації я тренувала прес, тримаючись руками за трикутник. Не дозволяла собі ні на хвилину зупинятися, не робила собі поблажок. Щоб не встигати задумуватися по-справжньому. І з того часу – щодня: вранці гімнастика, розтяжка... Було жахливо боляче, але інакше – просто не можна.
Танці на протезах
Звичайно, те, що сталося зі мною, не можна було ні забути, ні виправити. Адже мені було всього лише 22 роки! Щодня про це думала – коли більше, коли менше. Тільки ляжу на диван – і тут же налинуть думки... А вранці прокидаюся і кажу собі: світ прекрасний! Ось мій записник, весь списаний тим, що я повинна сьогодні зробити... Головне, нічого не забути і все встигнути. Час був якимось дивно різнокольоровим. ...Потім у мене з'явився хлопець Кирило – ми з ним разом були цілих три роки – він заповнив порожнечу, що утворилася після Микити. Скільки він мене виносив на руках, скільки ми з ним всякого пережили... Але разом не залишилися – знаєте, його шлях проліг інакше, якось стали дещо чужими, внутрішньо віддалилися один від одного. Отже, і це треба було пройти... Але все таки на тому етапі він багато що мені дав, допоміг вистояти, і я йому багато що дала. Тому розлучилися без надриву. Прошло всього два місяці після лікарні – і я повернулася до роботи хореографа. Спочатку мої дівчатка з «Геліоса», дитячого спортклубу, приходили займатися до мене додому. Зустрічала їх на візку. А після Нового року стала на протези і відразу помчала на роботу. Так не терпілося влитися в колишнє життя! Більше того, того вечора ж поїхала до Театру оперети – і зрозуміла, що життя продовжується.
Єдине, треба було звикатися до себе іншої – адже світ став сприйматись абсолютно інакше. Та і люди теж... Раніше нічого не помічала, все було рівно та гладенько, а тепер стала інакше сприймати людей – їх енергетику – не те людина сказала або не так поглянула, а я все переношу на себе. Все загострено, оголено.
Й одночасно сама стала терплячішою, співчутливішою. Почала звикати до свого нового образу – молоденька дівчина з паличкою... До цієї думки треба було не лише звикнути, але і жити. Часто ловлю на собі чужі погляди – багато хто дивиться скоса, пильно, щось говорить услід. У натовпі до цих пір не можу знаходитися, не знаю чому – відчуваю психологічний дискомфорт. А раніше такого, звичайно, взагалі не було. Тобто вийти на Хрещатик у вихідні і пройтися, як бувало раніше, мене вже не тягне. Зате хочеться на природу, посидіти з вудкою біля озера. Словом, побути наодинці з собою. Мені приємно поговорити про дурниці з братом. Навіть помовчати. За мною ніби зачинилися двері!.. І до цього нового для себе світовідчуття я до сьогодні звикаю. А раніше – мене не можна було зупинити!
Алгоритм успіху
Ми всі, поки здорові, не замислюємося над простими речами – як їмо, дихаємо, рухаємося. Для мене стало відкриттям, як багато довкола нас людей із фізичними недоліками, каліцтвами, з нестійкою психікою. Але що вразило ще більше – у нас величезна маса людей ніби нормальних на вигляд, із руками і ногами, а по суті - інвалідів. Тому я вдячна долі за все, що зі мною сталося – я отримала дар бачення! Так, життя моя розкололася навпіл, на до і після. Але скільки не замислююся, розумію: мені прозріння такою ціною дісталося, комусь – інакше. А чому мені саме так? Та тому що, мабуть, я можу все витримати. Отже, я сильніша за інших! А ще здивувало те, як мені не терпілося знову побачити балетний верстат, вдихнути запах сцени! Я тремтіла при думці, що попереду – робота, хореографія, якій було віддано стільки років і від якої я, всупереч усьому, не збиралася відмовлятися. Я фізично відчула звичний вираз – рік за три. Подорослішала відразу. І ось тепер, у новій якості, для себе і для всіх, я повинна була відстоювати право займатися улюбленою справою – танцями. Так, будучи без ніг, – балерина на протезах. Адже, як у нас ставляться до інвалідів? Як до людей навіть не другого, а швидше третього сорту. Гуманістичні принципи лише на словах, а на ділі покалічені і каліки у всіх, як більмо на оці. Ми відучилися співчувати і співпереживати, ми не чуємо один одного!.. На Заході інакше: ніхто не заважає інвалідові знайти себе в новій якості, не заважає самореалізуватися. Безногі без проблем користуються метро, автобусом, потягом, нехай і сидячи в інвалідних візках, відвідують концерти, виставки – вони не викинуті з життя! А скільки у нас людей спиваються на цьому грунті, втрачають віру в себе і взагалі у будь-що? Звичайно, пережити подібне дуже складно – і фізично, і морально.
У моєму випадку керівництво дитячим клубом «Геліосом» зайняло байдуже–очікувальну позицію – абсолютно ні в чому не допомагали і просто спостерігали: коли ж вона оступиться. Але вони не знали, з ким мають справу. Тоді я просто все взяла у свої руки – і сама стала ходити по інстанціях. Зал для занять був в аварійному, страшному стані, а я не могла дозволити, щоб діти дихали пилом – це при їх-то навантаженнях! Себе не хвалю, але скажу: якою я упертою була до того всього, що сталося, такою і залишилася. Мій принцип: якщо я не зроблю, то за мене це не зробить ніхто. Причому я не ходжу в ролі прохачки – я вимагаю! За бажання можна всього добитися і достукатися – просто стіни треба пробивати різні. Кваплюся жити, все роблю одночасно: працюю і навчаюся. У 2000 році поступила до Міжнародного університету «Україна» (театральний довелося залишити) – тут навчаються поруч із усіма інваліди – незрячі, глухонімі, спинальники... Сюди приходиш і радієш, настільки дивовижно доброзичлива атмосфера – ти потрібен і тебе потребують! Вчуся на факультеті філології та журналістики й одночасно вирішила досконало вивчити німецьку. А чом би й ні? Все при мені, лише встигай! Закінчивши, матиму ще дві професії – редактора і журналіста. А далі, думаю, в аспірантуру. Ось така програма–мінімум. І виконати її в першу чергу важливо для мене. Цю мету я сама собі поставила й обов'язково досягну її. По іншому жити не вмію.
Із мрією про кохання
Остання яскрава пригода трапилася минулим літом – мій дводенний роман із одним московським бізнесменом. Ми познайомилися заочно, після відомої у Москві в 2002 році, а у нас у Києві на початку 2003 року, в галереї Марата Гельмана, виставки «Маска-образ» художника-дизайнера Юрія Соломка – я фігурувала як досить-таки епатажний експонат. Він роздобув мій телефон у Києві і зателефонував. Зустрілися і провели разом довгих два дні. Чудова людина, старша за мене, йому ледве за тридцять. Із ним було цікаво і спілкуватися на будь-яку тему, і просто мовчати. Але, видно, не доля... Мені казали, попереджали, мовляв, не варто впускати в душу. А я? Звикла ставати на одні і ті ж граблі. І все-таки я шалено рада нашому знайомству і нашій короткій зустрічі. І моєму москвичеві дякую за все. Просто так, за тисячу кілометрів, на машині не зриваються. Дякую за те відчуття окриленості, яке я відчула, отримуючи величезні букети квітів, – до мене так красиво ще ніхто не залицявся. Не знаю, чи буде продовження і в якій формі? Я можу, звичайно, зв'язатися з ним, але свідомо цього не роблю. І він не дає про себе знати. А може, цим приїздом все і повинно було закінчитися, хто знає...
Переживала, звичайно. Так було і в стосунках із тим хлопцем Кирилом, і після нього. Тепер насолоджуюся станом віднайденої внутрішньої свободи, а душу щось ятрить, душа все чекає когось...
Олена Слабошпіцька
Журнал «Единственная»