Geum.ru

Для заказа доставки работы воспользуйтесь поиском на сайте

Вид материалаДокументы

Содержание


Для заказа доставки работы
Подобный материал:
1   2   3

Публікації. Основні наукові положення та результати дисертації знайшли відображення у 66 працях, у тому числі – монографії, 25 статтях, які опубліковано у фахових виданнях, включених до переліків, затверджених ВАК України, а також матеріалах та тезах наукових, науково-практичних конференцій. Окремі положення дисертації відображено в підручниках та навчальних посібниках з цивільного права, а також у науково-практичних коментарях Цивільного кодексу України, співавтором яких є дисертант.


Для заказа доставки работы

воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html


ВИСНОВКИ

1. Як підгалузь цивільного права, спадкове право являє собою сукупність однорідних і предметно пов’язаних цивільно-правових інститутів, які регламентують порядок та умови переходу майнових, а в деяких випадках і особистих немайнових прав та обов’язків померлого громадянина до інших осіб.

Саме спадкове право визначає підстави, коли після смерті особи її майнові права та обов’язки переходять до іншої особи, час і місце відкриття спадщини, коло спадкоємців, особливості спадкування окремих видів майна, порядок і строки прийняття та відмови від спадщини, процедуру оформлення спадкових прав.

Водночас, спадкове право регулює і суспільні відносини, які за сутністю не можна віднести до спадкових. Наприклад, порядок і умови складання заповіту, його зміни чи скасування.

Спадкування, як соціальне явище, створює об’єктивні передумови для поліпшення добробуту осіб, які є спадкоємцями, їх інтелектуальної діяльності. Спадкове право, як підгалузь цивільного права, нерозривно пов’язане із правом власності й інститути спадкового права логічно побудовані на засадах права власності. Кожна людина зацікавлена в тому, щоб усе, що вона змогла за життя набути, віднайти, створити і зберегти, перейшло до її нащадків.

Система цивільного права має на меті пізнання цивільно-правових норм та служіння потребам практики. Система цивільного права будується на засадах однорідності змісту правових норм, їх єдності й узгодженості а також об’єктивному поділі правових норм на підгалузі та інститути залежно від мети і завдань, які перед ними поставлені. Система навчального курсу цивільного права за своєю структурою не може виступати простою копією ЦК України із-за своїх специфічних завдань. За своєю правовою природою, суб’єктним та об’єктним складом, спадкове право є підгалуззю цивільного права, логічним продовженням інститутів права власності. Спадкове право, як і право власності, опосередковує динаміку майнових відносин і включає в себе, насамперед, елементи речового права. Склад спадщини, її серцевину, складають, насамперед, речові права спадкодавця. Водночас, спадкове право за своєю природою не є автономним правовим конгломератом, а виступає як своєрідна проміжна ланка, необхідна передумова і юридична підстава набуття спадкоємцями абсолютного права – права власності. З цих міркувань спадкове право доцільно вивчати після вивчення права власності.

2. Досягнення сучасної медицини, можливість застосування репродуктивних технологій при народженні дитини зумовлюють необхідність розв’язання проблем, пов’язаних із встановленням факту юридичного походження дитини, яка народилася через тривалий час після смерті спадкодавця шляхом штучного запліднення. Чинне законодавство такі випадки не враховує, оскільки презумпція батьківства діє лише протягом десяти місяців після смерті чоловіка, тому факт наявності родинних зв’язків між такою дитиною і її батьком підлягає встановленню в судовому порядку.

З метою спрощення встановлення процедури батьківства в подібних випадках необхідно внести відповідні зміни як у СК України, який визначає порядок походження дітей, так і в ст. 1222 ЦК України, Відповідно до спадкоємців треба відносити як осіб, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини, так і осіб, які народилися після смерті спадкодавця внаслідок застосування допоміжних репродуктивних технологій.

3. Принципи спадкового права, як підгалузі права, повинні мати певні, специфічні ознаки, а саме: відповідати даній суспільно-політичній формації; – дістати свої вираження у правових приписах, відображення в реальних і конкретних правових нормах, які без нього існувати не можуть; мати певну стабільність, постійність і визначати фактичний стан та перспективи розвитку спадкового права; містити в собі чіткі ідеї, в яких підсумовуються головні теоретичні положення спадкового права, і важливі вказівки для органів нотаріату та судочинства; можливість дістати своє вираження в будь-якому спадковому правовідношенні.

До принципів спадкового права автор відносить:

1) свободу волевиявлення спадкодавця і спадкоємців; 2) універсальність спадкового правонаступництва; 3) послідовність закликання до спадщини при спадкуванні за законом; 4) рівність спадкових часток при спадкуванні за законом; 5) державно-правова охорона інтересів непрацездатних родичів і членів сім’ї заповідача; 6) сімейно-родинний характер спадкування;

4. Правові відносини щодо спадкування майна мають міжгалузевий характер і зумовлюють необхідність їх регулювання не лише за допомогою цивільно-правових, а й конституційних норм. У ст. 41 Конституції України закріплено право кожного громадянина ”володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності”. Елементом права розпорядження власністю є і право розпорядження нею на випадок смерті. Держава гарантує не лише право приватної власності, а й право спадкування, тому і правове регулювання спадкових відносин має міжгалузевий характер. Після розпаду СРСР і докорінних змін політичної карти Європи десятки країн Східної та Центральної Європи визначили стратегію розвитку своєї державності шляхом прийняття нових конституцій.

Право успадкування визначене як конституційне право громадянина у конституціях Республіки Білорусь (ст. 44), Республіки Болгарія (ст. 17), Естонської Республіки (ст. 32), Республіки Македонія (ст. 30), Республіки Молдова (ст. 46), Республіки Угорщина (ст. 41), Республіки Узбекистан (ст. 36), Республіки Хорватія (ст. 48), Російської Федерації (ст. 35), Словацької Республіки (ст. 20), Чеської Республіки (ст. 11 Хартії основних прав та свобод) [ 228, с. 96, с. 123, с. 9, с. 164, с. 203, с. 310, с. 349, с. 383, с. 413, с. 451, с. 513].

Право на спадщину є одним з основних цивільних прав фізичної особи. У зв’язку з цим вноситься пропозиція щодо внесення змін у Конституцію України та приведення її у відповідність до практики європейської спільноти. Право на спадщину необхідно закріпити у ч. 5 ст. 41 Конституції України: “Право на успадкування гарантується”.

5. Основні етапи розвитку і становлення спадкового права в післяреволюційній Україні пов’язані із такими нормативними актами:

а) Декретами РНК УРСР “Про скасування спадкування” від 11 березня та 21 березня 1919 р., що скасували спадкування як форму переходу власності, і, водночас, створили джерело соціального забезпечення для непрацездатних осіб, які перебували на утриманні спадкодавця;

б) ЦК УРСР 1922 р., що певною мірою відновив успадкування приватної власності, встановив межу майна, яке може успадковуватися, та визначив обмежене коло спадкоємців за законом і за заповітом;

в) Указом Президії Верховної Ради СРСР від 14 березня 1945 р. “Про спадкування за законом і за заповітом”, що розширив коло спадкоємців за законом та визначив черговість закликання до спадщини;

г) ЦК УРСР 1963 р., що розширив свободу заповіту, посилив роль сімейно-правових зв’язків у спадкуванні та зменшив значення спадкування як форми матеріального забезпечення непрацездатних родичів та утриманців померлого;

д) ЦК України 2003 р., що втілив ідею якнайширшого охоплення числа осіб, до яких може перейти спадщина за відсутності заповіту, відмовився від імперативності при спадкуванні за законом, розширив свободу заповідальних розпоряджень та коло об’єктів спадкового правонаступництва.

6. Пропонується переглянути редакцію статей 14 і 15 Закону України “Про авторське право і суміжні права” які визначають можливість спадкування майнових і особистих немайнових прав автора. Серед майнових прав автора ст. 15 Закону називає право автора на переробку, адаптацію, аранжування твору тощо, а оскільки майнові права автора переходять у спадщину, то з цього випливає, що, наприклад, спадкоємці відомого письменника, можуть переробити його твір. Спадкоємці автора не належать до числа осіб, які мають право за життя автора вносити зміни в твір і тому вони не набувають цього права і після смерті автора.

Оскільки авторське право – особливий об’єкт спадкового права, пропонується при спадкуванні за законом надавати спадкоємцям, які протягом п’яти років проживали разом із спадкодавцем однією сім’єю, переважне право перед іншими спадкоємцями на спадкування належних спадкодавцю виключних авторських прав по відношенню кожного твору в розмірі частки у спадщини, яка їм належить.

7. Необхідним елементом заповіту є не лише особистість розпорядження, а розпорядження саме стосовно майна, яке за заповітом набуде спадкоємець. Тому ми вважаємо, що було б більш вдалим наступне поняття заповіту: “Заповітом є особисте розпорядження фізичної особи, стосовно її майна, майнових прав і зобов’язань, яке набуває чинності після смерті, складене в передбаченій законом формі і посвідчене особами, вказаними в законі”.

8. Заповідальна дієздатність є спеціальною і являє собою визначену законом можливість фізичної особи висловити свою волю щодо розпорядження належним їй майном на випадок смерті. Цивільну дієздатність фізичної особи законодавець визначає як її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов’язки. Наслідком реалізації особою спеціальної заповідальної дієздатності є набуття прав та виникнення обов’язків для інших осіб і це цілком природно. Стан фізичного, психологічного, соціального розвитку особи залежить саме від її віку. Складання заповіту вимагає спеціальної дієздатності, яка має бути пов’язана не із штучним наданням дієздатності, а з досягненням повноліття. Відсутність паспорту буде створювати перешкоди суто практичного характеру, оскільки нотаріус буде позбавлений можливості встановити особу, яка виявить бажання укласти заповіт. Таємниця заповіту не дає можливість неповнолітньому отримати кваліфіковану допомогу. Надане фізичній особі право має цінність лише тоді, коли ним можна реально скористатися. В іншому випадку це право позбавлене сенсу.

9. Запропоновано порядок легалізації судом заповітів, укладених з порушенням обов’язкової нотаріальної форми. Визначені критерії легалізації й обґрунтована необхідність закріплення обставин, які можуть бути підставою для визнання такого заповіту дійсним, які б виключили можливість визнання дійсними усних заповітів, як це передбачає ч. 2 ст. 219 ЦК України;

Норму, яка дозволяла б суду визнавати дійсним заповіт з недотриманням обов’язкової нотаріальної форми, необхідно розмістити не в книзі першій “Загальні положення” ЦК України, а безпосередньо в Книзі шостій “Спадкове право”.

Пропонуємо доповнити ст. 1247 ЦК України “Загальні вимоги до заповіту” частинами 4 – 6 такого змісту:

“4. Громадянин, який перебуває у стані, що загрожує його життю і позбавлений можливості посвідчити заповіт відповідно до правил ч. 3 цієї статті, може викласти свою останню волю щодо майна у простій письмовій формі в присутності двох свідків.

5. Заповіт, укладений за надзвичайних обставин, підлягає виконанню за умови підтвердження його судом за заявою зацікавленої сторони, поданої до закінчення строку, встановленого для прийняття спадщини.

6. Заповіт, укладений у простій письмовій формі, втрачає силу, якщо протягом семи днів з того часу, коли відпали обставини, що перешкоджали його посвідченню нотаріусом чи іншою посадовою (службовою) особою, не буде посвідчено відповідно до правил ч. 3 цієї статті”.

10. Укладання секретного заповіту суперечить такій умові дійсності правочину як вчинення його в належній формі. Як зазначено в ч. 2 ст. 209 ЦК України нотаріальне посвідчення правочину здійснюється нотаріусом “шляхом вчинення на документі (курсив наш. – Ю.З.), в якому викладено текст правочину, посвідчувального напису”. У ст. 1249 ЦК України передбачено, що нотаріус “ставить на конверті свій посвідчувальний напис”(курсив наш. – Ю.З.). Нотаріус не має права перевіряти зміст конверту. Тож який факт у цьому випадку посвідчує нотаріус – лише той, що особа, яка називає себе заповідачем, передала на зберігання конверт, в якому, знов таки, із слів цієї особи, знаходиться заповіт. Відповідно до п. 25 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій, усі нотаріальні дії реєструються в реєстрах нотаріальних дій. Нотаріальна дія вважається вчиненою з моменту її реєстрації в реєстрі нотаріальних дій. Але якщо виявиться, що в конверті зберігався чистий аркуш паперу або зміст конверту відсутній, то який же факт посвідчив нотаріус? Яка доля такого “заповіту”?

Ми вважаємо, що нотаріус посвідчує не правочин, а вчиняє таку нотаріальну дію, яка за правовою природою нагадує зберігання документів і передбачена п. 308 – 312 Інструкції, тому законодавець по суті визнає дійсним заповіт і без нотаріального посвідчення.

11. Спільний заповіт подружжя є особливим фідуціарним правочином. Заповіт має визнаватися нікчемним при розірванні шлюбу або при визнанні одного із подружжя в судовому порядку недієздатним. Довірчий характер правочину значний час, який може сплинути від моменту укладання заповіту до відкриття спадщини, зумовлює необхідність надати вдівцю (вдові) право на таку форму самозахисту цивільних прав, як зміна чи скасування заповіту.

12. Чинний порядок укладання заповіту з умовою, яка має існувати на момент відкриття спадщини, обмежує право заповідача на вільне розпорядження майном на випадок смерті та принцип свободи заповіту. Умова заповіту може існувати не лише на час відкриття спадщини, а і настати протягом певного часу або протягом звичайного строку, необхідного спадкоємцю для виконання передбаченої заповітом умови. Протягом цього часу виконавець заповіту, а за його відсутності – нотаріус, повинні вжити заходів щодо охорони спадкового майна.

13. За своїм змістом спадковий договір передбачає набуття певних прав і обов’язків ще за життя відчужувача, що суперечить правовій природі спадкування, оскільки набуття і здійснення спадкових прав можливе лише за неодмінної умови – смерті спадкодавця. Виконання спадкового договору після смерті відчужувача за певних обставин може бути досить проблематичним, оскільки відсутній правовий механізм його реалізації. Покладення на нотаріуса обов’язків щодо контролю за виконанням спадкового договору має декларативний характер. Існування інституту спадкового договору в такій редакції не може не суперечити основним засадам інституту необхідних спадкоємців, які набувають право на обов’язкову частку спадщини незалежно від змісту заповіту.

14. За своїм характером правовідносини, що пов’язані з поверненням конфіскованого майна або виплатою компенсації членам родини померлого, є не спадковими, а деліктними і повинні регламентуватися, відповідно, нормами не спадкового, а деліктного права. Обов’язок повернути майно померлої реабілітованої особи чи відшкодувати його вартість виникає у держави не у зв’язку зі смертю такої особи, а пов’язаний безпосередньо із заподіянням шкоди такій особі і неможливості потерпілому цю шкоду відшкодувати. Ця обставина зумовлює необхідність внесення відповідних змін редакційного характеру в Закон України “Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні”. Слова “спадкоємці першої черги” необхідно замінити словами “родичі першого ступеня споріднення та подружжя”.

15. Оскільки законодавець у сімейному праві практично урівняв фактичне подружжя в майнових правах з подружжям зареєстрованим: а) визнав спільність майна, набутого за час перебування у фактичних шлюбних відносинах; б) надав право на утримання фактичному подружжю у разі його непрацездатності чи на час здійснення догляду за неповнолітньою дитиною, то доцільно внести відповідні зміни до норм, що визначають правове положення фактичного подружжя і в ЦК України, а саме: визнати спадкові права не лише за зареєстрованим подружжям, а й за подружжям незареєстрованим.

Водночас, оскільки до спадкоємців першої черги законодавець відносить осіб, пов’язаних із спадкодавцем не лише кровним спорідненням, а й сімейними зв’язками, необхідно законодавчо закріпити ознаки фактичних шлюбних відносин із тим, щоб випадкові зв’язки в тих чи інших формах не стали підставою для виникнення спадкових правовідносин.

Такими ознаками можуть бути: факт спільного співжиття протягом не менше двох останніх років; взаємна матеріальна підтримка; публічне виявлення подружніх відносин перед третіми особами; спільне виховання дітей.

Факт перебування у фактичних шлюбних відносинах має встановлюватися судом. За відсутності зареєстрованого шлюбу фактичне подружжя має закликатися до спадкування як спадкоємець першої черги. Якщо особа водночас перебуває у декількох фактичних шлюбних відносинах, й оскільки чинне законодавство забороняє багатошлюбність, то особи, які будуть перебувати у фактичних шлюбних відносинах із спадкодавцем, повинні закликатися до спадкування в одну чергу, як члени сім’ї спадкодавця.

16. З метою уникнення довготривалих судових процесів про встановлення факту родинних зв’язків між спадкодавцем і зацікавленою особою та з метою встановлення додаткових гарантій реалізації громадянами свого права на спадщину, ми вважаємо доцільним, за наявності безспірних доказів родинних зв’язків між спадкодавцем і особою, яка претендує на спадщину, та відсутності заперечень з боку інших зацікавлених осіб, надати нотаріусу право встановлювати факт родинних зв’язків між особами, які претендують на спадщину, і спадкодавцем, шляхом вчинення такої нотаріальної дії як посвідчення факту родинних зв’язків, так як нотаріус посвідчує факт, що фізична особа є живою, факт перебування фізичної особи в певному місці, тотожність фізичної особи з особою, зображеною на фотокартці, що також обумовлює настання певних правових наслідків.

17. Віднесення утриманців до п’ятої черги спадкоємців по суті усуває їх від спадкування і позбавляє засобів існування після смерті спадкодавця. Своє ставлення до утриманців спадкодавець однозначно і послідовно висловив за життя, тому немає підстав спотворювати волю спадкодавця після його смерті і позбавляти непрацездатних осіб права на утримання.

Ми вважаємо, що непрацездатні утриманці померлого, за відсутності осіб, які повинні за законом їх утримувати, мають аліментуватися за рахунок спадкового майна спадкоємцями, які отримали спадщину.

18. З метою усунення прогалини в законодавстві пропонується викласти ч. 1 ст. 1220 ЦК України в такій редакції:

“Спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою в судовому порядку, або після її посмертної реабілітації”. Відповідно ч. 2 ст. 1220 ЦК України набуде такого вигляду:

“Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою судом, або день прийняття рішення Комісії у справах по реабілітації ( вироку суду ) про посмертну реабілітацію особи”.

19. Місцем постійного проживання осіб, які відбувають покарання у виді довічного позбавлення волі є населений пункт, де розташована виправна колонія, в якій особа відбуває покарання, а для безпритульної особи – лікувально-соціальна установа, в якій перебуває безпритульна особа.

20. Формами здійснення загальноцивілістичних принципів справедливості, добросовісності і розумності в спадковому праві є оптимально відповідно їм визначення у встановленому законодавством порядку: а) кола осіб, які набувають право на спадщину за законом і можливість зміни черговості при спадкуванні за законом; б) кола осіб, які усуваються від спадкування; в) обмеження свободи заповіту в інтересах осіб, яких спадкодавець зобов’язаний утримувати за життя.

Відступом від принципів справедливості, добросовісності і розумності є: а) закликання до спадкування за законом і заповітом осіб, які вчинили умисні злочини проти спадкодавця; б) обмеження заповідача у праві позбавити спадщини осіб, поведінка яких є правомірною, проте, водночас суперечить нормам моралі (інтереси такої категорії спадкоємців, можна захистити шляхом надання їм аліментування за рахунок спадкового майна); в) віднесення утриманців до п’ятої черги спадкоємців, що фактично позбавляє їх права на спадщину.

21. Пропонується усувати від спадкування як за законом, так і за заповітом осіб, які умисно вчинили злочин проти життя, здоров’я, волі і гідності спадкодавця, якщо ця обставина буде встановлена вироком суду.

Згідно із діючою у цивільному праві презумпцією вини особи, яка вчинила правопорушення, до негідних спадкоємців за законом, визначених у ст. 1224 ЦК України, автор пропонує віднести осіб, які вчинили умисні злочини проти особи спадкодавця, в тому числі: доведення до самогубства (ст. 120 КК), умисне тяжке тілесне ушкодження (ст. 121 КК ), умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження (ст. 122 КК), побої і мордування (ст. 126), катування (ст. 127), погрозу вбивством (ст. 129 КК), залишення в небезпеці (ст. 135), ненадання допомоги особі, яка перебувала в небезпечному для життя стані (ст. 136), незаконне позбавлення волі (ст. 146 КК), злочини проти статевої свободи та статевої недоторканності особи (статті 152 – 156 КК) завідомо неправдиве обвинувачення у тяжкому чи особливо тяжкому злочині (ч. 2 ст. 384 КК), оскільки із-за віку, стану здоров’я, моральної травми та інших обставин спадкодавець, проти якого вчинили злочин, не завжди має можливість скористатися своїм правом і позбавити негідного спадкоємця спадщини шляхом складання, зміни чи скасування заповіту.

Якщо ж спадкодавець, незважаючи на негідну поведінку особи, призначить її своїм спадкоємцем у заповіті, така особа закликається до спадщини як спадкоємець за заповітом на загальних підставах.

Copyright © 2023. All rights Reserved.