Silva rerum або соціальна історія східної галичини другої половини XVIII ст. Пером польського історика демографії

Вид материала

Документы

Содержание Толочко П.П Kuklo Z. Demografia Rzeczypospolitej przedrozbiorowej. Warszawa, 2009. 9 Ось деякі з найважливіших: Budzyński Z

Подобный материал:

• Мистецтво України другої половини XVII кінця XVIII ст Бароко в архітектурі. Творчість, 77.88kb.
• Історія України Сенкція соціологія І рівень, 114.84kb.
• Новый источник о козацком восстании 1625 Г. И место заключения куруковского договора, 226.04kb.
• Федорчак історичне краєзнавство у курсі новітньої історії зарубіжних слов'ян у прикарпатському, 380.59kb.
• Тренувальні контрольні завдання для слухачів всеукраїнського конкурсу захисту науково-дослідницьких, 186.92kb.
• Показники демографії, 619.71kb.
• 2010 Методичний посібник з курсу «Зовнішня політика країн Східної Європи після Другої, 641.92kb.
• Програма з української літератури для бакалаврів спеціальності "українська мова І література", 149.75kb.
• «Історія України»; «Демографія, економіка праці, соціальна економіка І політика»; «Гроші,, 164.34kb.
• 5-й (весневий) триместр, 57.26kb.

Львівські сюжети

Як історик Львова, хотів би детальніше зупинитися саме на «львівських сторінках» монографії Будзинського. З багатої львівської історіографії Автор чомусь бачить тільки одного історика, до досліджень якого виявляє особливий, навіть прискіпливий інтерес. З одного боку, приємно, що цією особою є рецензент цієї книжки, але з другого боку, над соціальною історією Львова працювало багато інших науковців. Втім Будзинський складає досить широкий перелік недоліків та недопрацювань, як він вважає, моєї львівської творчої спадщини, а саме йдеться про монографію з соціально-правової історії ранньомодерного Львова⁵⁰, з котрої черпає всі відомості, хоч у списку літератури зазначає значну кількість моїх статей. Загалом його зауваги, розкидані у кількох місцях книги, можна звести до кількох пунктів: структура книги, що призводить до вибудови антагоністичних двобічних взаємин інших національних громад до домінуючої польської⁵¹; тенденційність, підваження домінуючої позиції поляків у Львові, що виливається одночасно в оборону позиції українців, вірмен і певною мірою євреїв⁵²; довіра до фіскальних джерел при демографічних підрахунках⁵³; критичність щодо асиміляційних процесів у Львові⁵⁴. І останнє, підсумовуюче зауваження, що нібито присутність в методологічному інструментарії позаджерельного знання, очевидно ідеологічного походження, водить моїм пером історика⁵⁵. Наводжу тут нижче, в примітках аргументи Будзинського мовою оригіналу, хоча в своїх багатослівних закидах на мою адресу він жодного разу, ні в одному місці не цитує мене, навіть в перекладі польською мовою, а вільно, часто з перекрученнями представляє мою позицію польському читачеві.

Відповідь, очевидно, слід розпочати з останнього закиду, що швидше нагадує «повчання професора молодого адепта музи Кліо». Цікаво дізнатися, чи колись Будзинський зустрічав такого «ідеального історика», котрий мав би таку позитивну в його трактуванні якість, як бути цілковито зануреним в джерела, а також з відсутньою культурною, релігійною, національною, партійною, расовою тощо ідентичністю? Можливо, сам Будзинський вважає себе таким істориком? Тоді радив би йому в своїх текстах не робити таких некоректних з наукової точки зору, по суті позаджерельних тверджень, наприклад про його особисту позитивну оцінку масштабів та загалом фактів міжконфесійних та міжетнічних конверсій⁵⁶. На сторінках популярного часопису, в публіцистичних нарисах такі фрази не викликають заперечень, але коли вчений-історик згідно з власних ідеологічних засад оцінює якесь історичне явище, то це викликає неприйняття та протест. Скажіть, як «позитивно» вплинув процес полонізації (або в термінології Будзинського «міжгрупової чи міжетнічної міграції») на вірменську громаду Львова, котра наприкінці XVIII ст. нараховувала трохи більше двох сотень осіб, призвівши пізніше до її фактично повної асиміляції? Історик не має права когось «засуджувати» чи «виправдовувати», він має описувати та аналізувати історичні процеси, не піддаючись на різні «віруси сучасності». В даному ж випадку Автор виразно став на позицію виправдання домінуючої польської громади.

Хочу навести ще один приклад позаджерельної, наперед визначеної тези, запропонованої Будзинським, що мало сумісна з логікою історичного процесу. Автор в контексті перебігу міжетнічних контактів в Галичині голосно заявляє, що українці «з труднощами абсорбували західну модель суспільної організації, без порівняння ефективнішої від архаїчної староруської системи»⁵⁷. По-перше, цікаво, які залишки «архаїчної староруської системи» Автор помітив у суспільній організації українських громад наприкінці XVIII ст.? А по-друге, як русини-українці могли повноцінно «абсорбувати» й користуватися всіма вигодами західної правової системи (наприклад, маґдебурзького права), якщо вони не переходили на католицьку віру? Адже навіть у XVIII ст., після прийняття унії Львівською єпархією, українці-уніати Львова тільки частково домоглися рівності з поляками в праві вибору до владних структур міста.

У текстах, котрі увійшли в монографію «Національні громади XVI-XVIII ст.», я зробив спробу подати явище міжнаціональних (у сенсі існування національних громад ранньомодерного періоду) взаємин у Львові у площині, з одного боку, історико-правового дослідження, а з іншого боку, описати динаміку суспільних рухів кількісно, через окремі методи історичної демографії, а також соціотопографії. Методологічний інструментарій історико-правового дослідження зумовив саме двобічний (за закидом Будзинського «dwubiegunowy») формат аналізу саме українсько-польських, вірменсько-польських та єврейсько-польських правових взаємин. Кожна зі згаданих громад володіла правами та привілеями, які входили в суперечність з правами та привілеями саме домінуючої польської громади, тому дослідник вивчає власне ці взаємини у історико-правовому контексті. Мені, як досліднику було б цікавіше, якщо б існували документи, які б відтворювали на правовому ґрунті взаємини громади львівських вірмен та українців чи євреїв, але їх за невеликим винятками немає⁵⁸. Реальність історичних взаємин етно-конфесійних громад Львова в ранньомодерний період у правовому аспекті мала не горизонтальний (в розумінні рівноправний) вимір, а вертикальний, звернений з боку української (руської), вірменської та єврейської громад – до домінуючої польської громади. Звичайно, це не означає, що не існувало різних соціальних контактів між представниками чотирьох громад на інших рівнях суспільного життя (економіка, культура, побут тощо), але ж ці ділянки досліджень виходили поза межі дослідницького поля саме історико-правового аналізу, чітко обумовленого у передмові до моєї книжки⁵⁹.

Можливо, саме в такому історико-правовому підході, застосованому у монографії, полягали мої «симпатії» до української, вірменської чи єврейської громад та нібито підважання домінації поляків, як закидав мені Будзинський. Масив правових документів, що зберігся в міських, консисторських, ґродських та інших книгах ранньомодерного періоду, дозволив відтворити перебіг правових суперечок та конфліктів у Львові між згаданими громадами. Але ж при цьому не йшлося про «ustawiczne spory i konflikty», які нібито хтось «вигадує» чи «висмоктує з пальця». Всі судові процеси між громадами, які аналізувалися в моїй книзі, реально задокументовані й як комусь хочеться, чи не хочеться є історичною реальністю. Справа тільки в тому, як їх оцінювати і які робити історичні висновки з них. В українській та польській історіографічній традиції вироблені два консервативних полярних підходи: одні писали і писатимуть про нібито взаємне несприйняття, постійну «ворожість» громад, інші – вбачатимуть у такій ситуації ерозію втрати «польської домінації» у давньому Львові. Я ж своїх висновках до роботи показую також конструктивні моменти, які можна витягнути з оцінки львівських правових колізій XVI-XVIII ст. Адже можна стверджувати, що переведення конфліктних ситуацій у правову площину, зменшувало, пригальмовувало взаємну недовіру в національних громадах. У будь-якому випадку, обмін правовими аргументами у суді був кращим виходом, ніж збройні повстання та поліційні або воєнні дії, які могли мати місце в іншій ситуації на прикладі інших міст та територій як в Речі Посполитій, так і поза її межами. Саме в правових рамках Речі Посполитої національні громади Львова могли знайти своє історичне втілення й реалізацію, що не мало аналогів в інших країнах, без огляду на правовий та асиміляційний тиск, що також мав місце в ранньомодерному Львові.

Не дивлячись на різку критику моєї монографії про Львів, Будзинський, як це не дивно виглядає у цій ситуації, повною мірою використовує фактичний багаж моєї роботи як в ділянці історико-демографічних даних, так і окремих методологічних моментах. Так, Автор широко подає з моєї монографії статистику населення Львова XV-XVIII cт., хоч і не погоджується з використанням традиційних джерел нецерковного походження й методами опрацювання матеріалу⁶⁰ (s. 106), проблеми асиміляції та статистику мішаних шлюбів у Львові серед українського (s. 350-351, 370) та вірменського населення (s. 373), (хоч в своїх коментарях він не поділяє оцінки та масштабів цих явищ в моїй монографії), шляхи асиміляції та елементи насилля щодо єврейської громади Львова (s. 376).

В іншому місці Будзинський детально переповідає за моєю монографією правові перипетії щодо розвиток правового поля руської (української) громади, почавши від відомого привілею Казимира ІІІ від 1356 р. і закінчуючи XVIIІ ст. (s. 257-261), а також вірменської (s. 261-262) та єврейської громад (s. 263). Слід зазначити, що Будзинський не сягає до першоджерел, не використовує опубліковані мною джерельні матеріали в «Привілеях міста Львова XIV–XVIII ст.» (1998) та «Привілеях національних громад міста Львова XIV–XVIII ст.» (2000). Тому як нефахівець в історико-правових проблемах, що вперше ближче стикається не джерелами, а з історіографією теми, Будзинський робить стільки «ляп», перекручень та інших неточностей на тих кількох сторінках, що вистачило б на кілька книжок. Дуже часто система опрацювання мого тексту полягала у реферуванні моїх тез з вклинюванням фальшивої інформації у кожне третє-четверте речення. З огляду на їх кількість наведу тільки деякі з них, які Автор приписує мені: ніби в кінці XVI ст. католицьку громаду Львова здомінували поляки, а остаточна асиміляція німців сталася наприкінці XVII ст. ⁶¹; ніби маґдебурзьке право, надане місту ще за руських князів, було «перехоплене» польською громадою, що потім здобула політичну домінацію⁶²; ніби тільки від кінця XVII ст. Львів став свідком кількох антиєврейських погромів⁶³. Як автор монографії, читаючи ці рядки Будзинського, я не те що не впізнавав хід своїх думок, я просто обурювався маніпуляціями з моїми думками та текстами, ніби вони стали предметом запланованої дифамаційної атаки. Або Автор просто не добре володіє українською мовою. Найприкріше в цій ситуації за читачів польської книги Будзинського, котрі не зможуть сягнути за українським текстом моєї монографії для перевірки висунутих закидів, бо моїх аргументів він навіть в перекладі польською не подає.

***

Загалом з дослідницької перспективи виглядає дивною, а навіть курйозною ситуація, коли оригінальна монографія одного автора, в даному випадку – Будзинського, в заключному четвертому розділі, на якому базується «соціальна» складова книжки, буквально через одну-другу сторінку «нафарширована» фактичним матеріалом та твердженнями (хоч і у перекрученому вигляді), що взяті з інших авторів, йдеться не тільки про мене, але й про книги Володимира Осадчого, Кшиштофа Стопка та інших дослідників. То чи варто було історику демографії, що склав не одну сотню статистичних таблиць про українське-польське пограниччя, було включати у своє дослідницьке бачення ще й соціальне життя, яке Автор розуміє надто широко та розмито⁶⁴.

Зібравши докупи ідеологічну складову у вигляді терміну «Кресів», що не тільки фігурує в назві, але на якому постійно наголошується, фахову історико-демографічну статистику, джерелознавчий аналіз «Connotatio iniuriarum», а також модифіковані та «препаровані» тези багатьох дослідників з ділянок історичної географії, соціології, соціальної історії, кліматології, ґрунтознавства, лісівництва тощо, Будзинський написав не класичне монографічне дослідження, а своєрідну silva rerum, тобто збір різноманітних відомостей (дослівно з латинської: ліс речей), що часто мало пов’язані одна з одною, тому в цій книжці, як говорить українська народна мудрість, за лісом дерев не видно. А отже синтеза про соціальне життя на українсько-польському пограниччі другої половини XVIII ст. чекає ще на свого автора.