Geum.ru

Одеська національна юридична академія на правах рукопису

Вид материалаДокументы

Содержание


Висновки до розділу 1
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16

Висновки до розділу 1


1. Глибоке дослідження темпоральних характеристик права передбачає методологічний плюралізм, що полягає у використанні досягнень інших сфер знання – як гуманітарних, так і природничо-наукових.

Підкреслюється, що час не може бути зведений до вираження фізичної тривалості існування й послідовності зміни станів (об’єктивний час), але являє собою також і спосіб переживання людиною світу (суб’єктивний час).

Категорія об’єктивного часу має використовуватися у тих випадках, коли дослідженню піддаються явища, що лежать поза суб’єктом, і, відповідно, не пов’язані із його психічними особливостями. Так, винятково об’єктивними темпоральними якостями володіють дія норм права й перебіг строку.

Суб’єктивний час має місце у тих випадках, коли визначальним моментом є думка (або відчуття) суб’єкта, який реалізовує або застосовує правову норму. Тут варто звернути особливу увагу на використання законодавцем суб’єктивно-оціночних темпоральних понять, таких як “вчасно”, “негайно”, “у розумний строк” тощо.

Можливою визнається суб’єктивно-об’єктивна темпоральна оцінка явищ, зокрема, коли досліджується правовий розвиток, який, з одного боку, розгортається у часі і може бути виміряний за допомогою “об’єктивної шкали” – годинами, добами, місяцями, роками та ін.; а з іншого – оцінюється індивідуальними (дослідник, обиватель) і колективними (група, клас, народ) суб’єктами, виходячи з їхніх психічних особливостей.

2. Дослідження історично сформованих способів відліку часу дозволяє виокремити серед них найбільш значимі для юриспруденції: фенологічний календар (орієнтований на природні явища), циклічний календар (що бере за основу природні цикли – рік, місяць тощо) та “жива хронологія”, як правило, використовуються на рівні правового спілкування; лінійний відлік (від конкретної дати) у першу чергу застосовується у нормотворчій, правореалізаційній і правозастосовній діяльності. Винятково в теоретичній юриспруденції використовуються релятивний час і квантування часу: перший має важливе значення при дослідженнях правової свідомості (проблеми індивідуального часу); друге передбачає поділ часу на певні складові, “кванти”, прикладом яких можуть бути строки, історичні епохи, періоди тощо.

3. Зазначається, що час є однією з найсуттєвіших властивостей свідомості особистості, на формування якої впливають два основних моменти – індивідуальні психофізичні особливості і зовнішні обставини (виховання, праця, суспільна думка тощо). Вивчення індивідуального часу людини має важливе значення при юридичній кваліфікації людських вчинків у різних галузях права (цивільне, адміністративне, кримінальне та ін.).

4. Правовий час розглядається як особливий різновид соціального часу; складова частина правового хронотопу і невід’ємний атрибут правової реальності. У правовому часі розгортається процес правового розвитку; ним обмежується дія правових актів; строк виступає як найважливіше мірило соціально значимих дій і подій; еталонування часу служить одним з ефективних способів уніфікації права та інструментом централізації державної влади (“монополія” держави на час).

5. Доводиться, що кожний рівень правової реальності (світ ідей, світ знакових форм і правове спілкування) володіє своїми специфічними темпоральними особливостями, що не дозволяє створити єдиний несуперечливий перелік властивостей правового часу.

6. Основними формами правового часу визнаються реальний, концептуальний і перцептуальний час, які, разом із тим, не можна розглядати як відповідні темпоральні виміри трьох рівнів правової реальності. Реальний час віддзеркалює об’єктивні властивості права; концептуальний час використовується в нормотворчій діяльності, правовому регулюванні, юридичній науці, являє собою продукт цілеспрямованої інтелектуальної діяльності і виражається у певних темпоральних конструкціях; перцептуальний час проявляється на рівні правового спілкування і пов’язаний з індивідуальним або колективним чуттєво-емоційним переживанням часу.

7. Визнається надчасовий, але не позачасовий характер ідеї права. Час ідеального світу варто розглядати з позицій статичної концепції, оскільки ідея права сама по собі є незмінною, але в нових історичних умовах проявляються її нові грані і змінюються форми її прояву.

8. Позитивне право передбачає розгляд у контексті реального й концептуального часу питань дії права і проблеми правового регулювання темпоральних параметрів діяльності (тривалості, швидкості, своєчасності та ін.). Календарний час має використовуватися в системі таких категорій, як датування, тривалість, повторюваність, одночасність, послідовність і наступність.

9. Звертається увага на два основних способи вимірювання часу – хронометричний і хронологічний. Хронометрія полягає у визначенні тривалості часового інтервалу, хронологія – у вказуванні моментів часу та розташуванні їх на певній “часовій шкалі”.

10. Надається особливе значення класифікації нормативних темпоральних понять на формально-визначені (чітко зафіксовані в законодавстві) й оціночні (такі як “розумний строк”, “своєчасно” тощо), інтерпретація яких залежить від конкретних обставин та індивідуальних характеристик суб’єктів правовідносин.

11. Час у правовому спілкуванні має найбільший діапазон сенсів: правове спілкування розглядається за допомогою календарного часу, через категорії соціально-історичного часу, а також через особливості індивідуального (психофізичного) часу. Основними властивостями правового часу тут є безперервність, незворотність, нелінійність, полілінійність і нерівномірність.