Geum.ru

Одеська національна юридична академія на правах рукопису

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16

Висновки


Дослідження проблеми темпоральних характеристик права дозволяє зробити висновок про надзвичайно важливу роль, що відводиться часу у правовій сфері. По-перше, у часі розгортається саме право; по-друге, регульовані ним відносини мають власні часові характеристики, на які право намагається впливати.

Вивчення нормативних правових джерел, вітчизняної (дореволюційної, радянської та сучасної) і зарубіжної літератури, присвяченої природничо-науковій, гуманітарній, філософській і богословській проблематиці дозволяє сформулювати методологічну базу дослідження правового часу і по-новому осмислити поняття феномена часу у його зв’язку з правовою реальністю.

Серед основних висновків дослідження потрібно назвати такі:
  1. Час не може бути зведений тільки до вираження фізичної тривалості існування і послідовної зміни станів (об’єктивний час) – він являє собою також і спосіб переживання людиною світу (суб’єктивний час). Об’єктивним часом володіють явища, що лежать поза суб’єктом і не пов’язані із його психологічними особливостями. Суб’єктивним часом характеризується внутрішній психічний світ людини – переживання, відчуття, відбиття дійсності у його свідомості.

Категорія об’єктивного часу має використовуватися у тих випадках, коли дослідженню піддаються явища, що лежать поза суб’єктом, і, відповідно, не пов’язані із його психічними особливостями. Так, винятково об’єктивними темпоральними якостями володіють дія норм права й перебіг строку.

Суб’єктивний час має місце у тих випадках, коли визначальним моментом є думка (або відчуття) суб’єкта, який реалізовує або застосовує правову норму. Тут варто звернути особливу увагу на використання законодавцем суб’єктивно-оціночних темпоральних понять, таких як “вчасно”, “негайно”, “у розумний строк” тощо.

Можливою визнається суб’єктивно-об’єктивна темпоральна оцінка явищ, зокрема, коли досліджується правовий розвиток, який, з одного боку, розгортається у часі і може бути виміряний за допомогою “об’єктивної шкали” – годинами, добами, місяцями, роками та ін.; а з іншого – оцінюється індивідуальними (дослідник, обиватель) і колективними (група, клас, народ) суб’єктами, виходячи з їхніх психічних особливостей.
  1. У правовій сфері використовують такі способи відліку часу: на рівні правового спілкування – це фенологічний календар, циклічний календар і “жива хронологія”; у нормативному світі та у правовому спілкуванні першочергове значення має лінійний відлік; винятково в теоретичній юриспруденції вживають релятивний час і квантування часу.
  2. Час є однією з найсуттєвіших властивостей свідомості особистості, на формування якої впливають два основних моменти – індивідуальні психофізичні особливості і зовнішні обставини (виховання, праця, суспільна думка тощо). Вивчення індивідуального часу людини має важливе значення при юридичній кваліфікації людських вчинків у різних галузях права (цивільне, адміністративне, кримінальне та ін.).
  3. Правовий час є особливим різновидом соціального часу, складовою частиною правового хронотопу і невід’ємним атрибутом правової реальності. У правовому часі розгортається процес правового розвитку; ним обмежується дія правових актів; строк виступає як найважливіше мірило соціально значимих дій і подій; еталонування часу (або, його монополізація державою) служить одним з ефективних способів уніфікації права й інструментом централізації державної влади.
  4. Правова реальність включає три рівні (пласти) – світ ідей, світ знакових форм (позитивне право) і правове спілкування, – кожний із яких має специфічні часові властивості. Останнє позбавляє можливості сформулювати єдиний перелік властивостей правового часу.
  5. Формами правового часу є реальний, концептуальний і перцептуальний час: перший може бути визначений як онтологічна характеристика правового буття, об’єктивна властивість правової реальності; два останніх є гносеологічними віддзеркаленнями реального часу (концептуальний час на понятійному рівні свідомості, перцептуальний – на чуттєво-емоційному).
  6. Форми правового часу не слід ототожнювати із темпоральними властивостями різних рівнів правової реальності. Вони тісно пов’язані, але не збігаються.

Визнається надчасовий, але не позачасовий характер ідеї права: сама по собі вона є незмінною, але в нових історичних умовах проявляються її нові грані і змінюються форми її прояву.

Позитивне право передбачає розгляд у контексті реального й концептуального часу питань дії права і проблеми правового регулювання темпоральних параметрів діяльності (тривалості, швидкості, своєчасності та ін.).

Час у правовому спілкуванні має найбільший діапазон сенсів: правове спілкування розглядається за допомогою календарного часу, через категорії соціально-історичного часу, а також через особливості індивідуального (психофізичного) часу. Основними властивостями правового часу тут є безперервність, незворотність, нелінійність, полілінійність і нерівномірність.
  1. Календарний час розглядається у системі категорій датування, тривалості, повторюваності, одночасності, послідовності і наступності. До темпоральних параметрів діяльності належать, у першу чергу, тривалість, швидкість і своєчасність. Вимірювання часу здійснюють у два способи: хронометричний і хронологічний.
  2. Виділяються два способи обчислення часу, засновані на його метричних властивостях: хронологічний (основною одиницею якого є момент часу, термін, дата) та хронометричний (який полягає у вимірюванні часових відрізків – строків). Таким чином, час у хронологічному вимірі постає як певна послідовність явищ, фактів; а в хронометричному – як певна тривалість. Особливого значення ці способи набувають у сфері правового регулювання при розгляді строків.
  3. Правовий розвиток є полілінійним односпрямованим процесом, що розгортається у часі. Розвиток може йти еволюційним або революційним шляхом, причому прогрес і регрес є суб’єктивними оцінками розвитку, а не об’єктивними його характеристиками. Наступність у праві постає як один із найважливіших факторів правового розвитку, вона забезпечує зв’язок між різними його етапами і гарантує його безперервність.
  4. Еволюційний шлях розвитку права визнається найбільш прийнятним, оскільки дозволяє зберегти зв’язок минулого з майбутнім через теперішнє і забезпечити правову наступність, яка є найважливішою гарантією стабільності будь-якої правової системи.
  5. Революційний шлях розвитку характеризується хворобливістю і непередбачуваністю, оскільки стрибкоподібний перехід найчастіше відбувається з ігноруванням власної правової традиції, тому результати подібної революції не знаходять належної підтримки у сфері правового спілкування. До того ж результати революцій часто нівелюються і призводять до тих же результатів, що й реформи, але ціною набагато більших втрат.
  6. Однією з найважливіших темпоральних характеристик правового розвитку є неоднорідність перцептуального правового часу: різні етапи розвитку відбуваються у різному темпі. Найбільш розмірено правовий час плине в періоди поступового еволюціонування правової системи; прискорення пов’язане з інтенсивним реформуванням або революційним шляхом розвитку, оскільки тоді відбувається збільшення “подієвості”, “ущільнення”, а у спостерігача виникає ілюзія прискорення часу.
  7. Потрібно розрізняти поняття “юридична сила”, “чинність”, “дія” і “застосування” правової норми. Юридична сила указує на ієрархічне місце нормативно-правового акта; чинність показує, що він має таку силу в певний проміжок часу; дія означає можливість регулятивного впливу акта на суспільні відносини протягом періоду його чинності. Разом із тим, застосування не пов’язане темпоральними рамками, в яких нормативно-правовий акт має чинність, і надає можливість його поширення на юридичні факти, які виникли як до набрання актом чинності, так і після її втрати.
  8. Часом існування правової норми називається відрізок часу, на якому вона має характеристики реального буття: до цієї тривалості включається час дії правової норми, однак початок і закінчення часу дії норми не є тотожними відповідно до початку і закінчення існування норми. Більше того, якщо початковий момент існування зазвичай визначити можливо, то знаходження кінцевого – взагалі не уявляється можливим.
  9. Час дії звичаєвої правової норми – це проміжок часу, в який держава не забороняє її використовувати суб’єктам права, а в деяких випадках і сама її використовує; однак визначення часу початку існування звичаю може бути лише приблизним. Існування прецедентної норми пов’язане з моментом постанови судового рішення, а початок її дії, як правило, пов’язується з використанням її для вирішення ще щонайменше однієї справи. Припинення дії прецедентної норми відбувається з ухваленням відповідного рішення вищестоящою судовою інстанцією або законодавчим органом.
  10. Висувається ідея існування нормативно-правового акта починаючи з моменту складення його проекту, момент же припинення його існування визнається невизначеним, оскільки акт продовжує існувати і після втрати ним чинності як пам’ятника права. Виокремлюються чотири стадії існування нормативно-правового акта: 1) “ембріональний” стан; 2) народження; 3) життя; 4) період, що йде за “смертю” нормативно-правового акта.
  11. Нормативно-правовий акт припиняє дію в одному з таких випадків: 1) офіційне скасування; 2) припинення останнього із правовідносин, на які він продовжував впливати після скасування; 3) настання “природної смерті” (відмирання) нормативно-правового акта, коли він формально не відмінений, але й не використовується у правовому регулюванні.
  12. Початок існування нормативного договору пов’язується з моментом складення його проекту (тексту), а набуття чинності відбувається у день підписання або з настанням іншого певного моменту.
  13. Виокремлюються такі способи дії у часі нової правової норми: перспективний, негайний і зворотний (ретроактивний). Їм відповідають ультраактивна (переживаюча) дія, негайне припинення і дострокове припинення дії старої правової норми. Чотири із цих способів, а саме: перспективна, ретроактивна, ультраактивна дія і дострокове припинення дії правової норми визнаються юридичними фікціями.
  14. Загальновизнаний правовий принцип незворотності нормативно-правового акта (закону), відповідно до якого акт не може впливати на юридичні факти, які виникли раніше за дату набуття ним чинності, визнається не аксіомою, а спростовною правовою презумпцією. Зворотна дія нормативно-правового акта розглядається як фікція, юридичний прийом, який пропонує вважати новий нормативно-правовий акт таким, що діяв на момент виникнення правовідносини, які насправді почалися під час дії старого акта. У цьому зв’язку відзначається метафоричність виражень “зворотна дія” і “зворотна сила”: насправді нормативно-правовий акт лише застосовується до зазначених правовідносин, але ніяк не діє на них, оскільки його дія обмежена темпоральними межами (набранням і втратою чинності), а застосування не має таких меж.
  15. Матеріальними підставами зворотної дії нормативно-правового акта називаються: 1) зміст акта, з якого необхідно випливає його зворотна дія; 2) недостатня урегульованість правовідносин нормативно-правовим актом, що діяв раніше. Формальними підставами є: 1) наявність колізійної норми, що приписує застосування нового нормативно-правового акта; 2) прямий припис законодавця про зворотну дію акта; 3) автентичне або офіційне тлумачення, результат якого набуває зворотної дії.
  16. Основними категоріями хронологічного підходу визнаються датування, одночасність і послідовність, що дозволяють точно встановити місце юридичного факту на шкалі часу; визначити темпоральне співвідношення між декількома юридичними фактами через поняття “раніше”, “пізніше” й “одночасно”; установити їх часову послідовність. Хронометричний підхід пов’язаний у першу чергу із вченням про строки.
  17. Оскільки розгляд понять “строк” і “термін” як синонімів нагадує ситуацію, що складається в російській мові, де поняття “строк” є двозначним і позначає проміжок часу і момент часу, пропонується приведення законодавчої термінології до єдиного стандарту і використання понять “строк” і “термін” у розумінні положень Цивільного кодексу України, де “строком” є певний період, а “терміном” – певний момент у часі.
  18. Строком називають тривалість часу, з початком перебігу або із закінченням якого правові норми пов’язують настання певних юридичних наслідків. Строк є юридичним фактом, що використовується тільки в сукупності з іншими елементами фактичного складу і не має самостійного значення.

Звертається увага на некоректність визначення, цього строку у ч. 1 ст. 251 ЦК України, де строком називається “певний період у часі, зі спливом якого пов’язана дія чи подія, яка має юридичне значення”, оскільки тут не враховується, що значення має також і початок перебігу строку, і сам його перебіг. Вважається за доцільне внести відповідні зміни у законодавче визначення строку і викласти його у такій редакції: “Строком є певний період у часі, з початком перебігу, перебігом чи спливом якого пов’язана дія чи подія, яка має юридичне значення”.
  1. Давність розглядається як особливий вид строку, із спливом якого законодавець пов’язує настання певних юридичних наслідків, причому сам перебіг давнісного строку не має юридичного значення. Загальними для давностей ознаками є такі: 1) юридичні наслідки наступають лише після спливу строку давності; 2) давність у жодному з її видів не може бути названа безумовною; 3) строк давності обчислюється одиницями календарного часу, але, як правило, не може бути ідентифікований з відрізком реального часу.
  2. За ступенем абстрактності темпоральні поняття, використовувані в українському законодавстві поділяються на дві групи: формально-визначені (серед них – абсолютно-визначені і відносно-визначені) й оціночні. Оціночні поняття становлять найбільший інтерес, оскільки ґрунтуються на соціальному розумінні часу, є найбільш абстрактними і мають потребу в тлумаченні з урахуванням конкретних обставин справи. З метою забезпечення більш високої ефективності правового механізму визнається необхідним зважене, розумне поєднання в законодавстві формально-визначених й оціночних темпоральних понять.