Конгрес Сполучених Штатів Америки (сша) прийняти закон
| Вид материала | Закон |
- Протокол n 4 до Меморандуму про взаєморозуміння між Урядом України та Урядом Сполучених, 112.16kb.
- В область надійшла гуманітарна допомога зі США, 13.89kb.
- Сполучених штатів америки, 152.87kb.
- Сполучених Штатів Америки у 2003-2007 роках, у тому числі, Посібник з питань застосування, 3708.47kb.
- «мені подобається в києві», 51.2kb.
- Реферат на тему: Лінкольн вступ, 219.95kb.
- Ерсали тощо, так І своїм змістом: від виняткового глобалізму до крайнього регіоналізму,, 49.25kb.
- Реферат з курсу „Макроекономіка на тему:, 208.86kb.
- Сполучених Штатах Америки у 1929 році, коли її наслідки відобразились економічним спадом, 128.83kb.
- 23 лютого 2011 року в приміщенні Американської Ради київський консультативний центр, 757.82kb.
Для встановлення дійсних причин замахів і вбивств президентів США слід уважно розглянути причини Американської революції, яка велась за звільнення Америки від впливу англійських банкірів. Історична версія, що ми її розглянемо далі, не є традиційною, але, незважаючи на це, логічною, правильною.
Реджинальд Мак-Кенн, у минулому голова правління англійського банку «Мідлендс бенк оф Інгленд», написав про могутність банків наступне: «... Боюсь, що рядовому громадянину не сподобається, якщо йому сказати, що банки можуть робити гроші і роблять їх. А ті, хто забезпечує контроль кредиту нації, скеровують політику урядів і тримають у своїх руках долю народу» [10, c. 139].
Авраам Лінкольн також робив попередження стосовно банків, називаючи їх «влада грошей». Ось що він писав: «Влада грошей грабує націю в мирні дні і плете проти неї змови в лихі години. Я бачу в майбутньому кризу, що наближається, яка... примушує мене тремтіти за безпеку моєї країни. Влада грошей в країні робить спробу... впливати... на мій народ, доки багатство не накопичиться в руках декількох і республіка не загине» [10, c. 139].
Про необмежену владу банкірів писав і колишній президент Англійського банку Джосайя Стемп: «Якщо ви хочете залишатися рабами банкірів і оплачувати вартість вашого рабства, дозвольте їм далі створювати гроші і контролювати кредит нації» [10, c. 140].
Справжню причину війни розумів один із добре відомих масонів американської «Філадельфійської ложі», великий магістр Бенджамін Франклін. На питання, як він пояснить розквіт американських колоній, він відповів: «Це просто. Це тільки тому, що в колоніях ми випускаємо свої власні гроші. Вони мають назву колоніальний оригінал, і ми випускаємо їх у належних пропорціях для забезпечення торгівлі й комерції» [10, c. 145].
Тобто грошей випускали стільки, скільки було необхідно для нормального існування держави, і уникати інфляції. Проте ця ситуація змінилася в 1760 році, коли Англійський парламент прийняв закон, ініційований Англійським банком (приватним банком, що належить світовому єврейству), яким колоніям заборонялось випускати власні гроші. Відповідно до прийнятого закону колонії повинні були випускати облігації й продавати їх Англійському банку, який мав давати колоніям для використання гроші за певний відсоток. Тобто американські гроші стали у своїй основі спиратися на борг. Колонії змушені платити лихварський відсоток за право використовувати власні гроші.
Опір колоній ідеї англійських банкірів надавати гроші в кредит, що могло викликати борги, інфляцію й виплату лихварських відсотків і став причиною революції 1776 року. Інфляція настає відповідно до економічного закону, який завжди працює, коли кількість грошей, не забезпечених золотом, різко зростає.
Серед засновників США було багато патріотів. Саме вони розділилися в той час на прибічників створення центрального банку Америки і його противників. Серед останніх був Томас Джеферсон, який стверджував: «Якщо американський народ коли-небудь дозволить приватним банкірам здійснювати контроль за випуском своєї валюти, тоді банки й корпорації, які виростуть навколо них, спочатку за допомогою інфляції, а потім — дефляції, позбавлятимуть людей власності доти, доки одного разу їхні діти не прокинуться безпритульними на континенті, підкореному їхніми батьками» [10, c. 148].
Створити Банк Сполучених Штатів Америки пропонував Олександр Гамільтон, якого президент Джордж Вашингтон призначив у 1788 році міністром фінансів. Через три роки, в 1791 році, американський уряд видав ліцензію на 20 років своєму першому національному банку, що мав назву Першого банку США. Це було зроблено навіть всупереч Конституції США, а саме: статті І, розділ 8, де сказано: «Конгрес повинен мати владу... чеканити монети, регулювати їхню цінність...».
Ліцензія банку втратила чинність у 1811 році. Цілий рік Англія тиснула на уряд США з вимогою відновити ліцензію банку, і коли це не вдалося, Англія в 1812 році розв'язала війну. Ця війна була дорогою і збільшила борг США з 45 мільйонів доларів до 127 мільйонів. Увесь час на американський уряд чинився тиск, тепер уже з вимогою виплатити борг через відкриття національного банку. І в 1816 році Другому банку США було видано ліцензію на 20 років. Цей банк отримав можливість надати уряду кредит на 60 мільйонів доларів. Гроші було створено з «повітря» і надано як позику федеральному урядові.
У цьому ж році Томас Джеферсон ще раз попередив американський народ про небезпеку контролю приватним банком фінансової структури країни. Він писав: «Я вважаю, що банківські заклади більш небезпечні для наших свобод, ніж армії. Вони вже зібрали грошову аристократію, яка зовсім не рахується з урядом. Право випускати гроші потрібно відібрати у банків і відновити як повноваження уряду, якому законно воно належить» [10, c. 150].
Далі події розвивалися так. Під час президентських виборів 1832 року других для Ендрю Джексона (1767–1845), сьомого президента США (1829–1837) від Демократичної партії [11], який став уперше президентом у 1829 році, головною проблемою було відновлення ліцензії Другому банку США. Незважаючи на те, що термін попередньої ліцензії закінчувався через чотири роки, президент банку Ніколас Бідль вирішив просити раніше продовжити ліцензію. Та Джексон був проти продовження ліцензії і відкрито виступав проти дій центрального банку. Головною платформою виборчої компанії Джексона була: «банк без Джексона чи Джексон без банку». Переміг Джексон, який отримав на 16 відсотків голосів більше, ніж його найближчий конкурент.
Проте з перших днів президентства Джексон відчув такий шалений супротив Другого банку і його президента, що змушений був заявити своєму віце-президентові Мартіну Ван-Бурену: «Банк, пане Ван-Бурен, зробить спробу вбити мене. Але вб'ю його я».
30 січня 1835 року коли Ендрю Джексон повертався з поховання конгресмена штату Південна Кароліна Уоррена Девіса, на нього було вчинено замах. Маляр Річард Лоуренс сховавшись за колоною Східної галереї Круглої зали Капітолія, терпляче очікував підходящого моменту. Побачивши президента, він витяг пістолет і з відстані 2,5 метра вистрілив у нього. Пістолет дав осічку. Джексон на хвилинку розгубився, але не відчувши болю кинувся на бандита з піднятою палицею. Тоді той витяг другий пістолет і знову натиснув на гачок. Неймовірно, але результат знову ж був той самий. Обидва пістолети дали осічку, і президент Джексон залишився неушкодженим. Цікаво, що суд присяжних визнав Лоуренса психічно хворим і його залишили живим. Пізніше Лоуренс стверджував, що він був «пов'язаний з силами в Європі, які обіцяти втрутитися, якщо буде спроба його засудити». Можливо, тому він і провів частину життя після замаху в психіатричних лікарнях, де й помер у липні 1861 року.
Проте Джексон сприйняв замах на нього надзвичайно серйозно, вважаючи, що Лоуренс усього лише маленький гвинтик у групі змовників. Це знайшло побічний вияв і в тому, що Джексон став і першим президентом у США, який отримав вотум недовіри. Пізніше, в 1837 році, сенат змінив своє рішення, проголосувавши за зняття вотуму недовіри 24 голосами проти 19.
Незважаючи на всі поразки, що їх Джексон і американський народ завдали міжнародним банкірам, вони й далі намагалися відродити банк. Президент Джон Тайлер у 1841 році наклав вето на два закони, пов'язані з відновленням діяльності Другого банку США. Термін ліцензії закінчився в 1836 році, і протягом наступних 24 років, до початку громадянської війни 1861 року США не мали центрального банку. Але спроби міжнародних банкірів обплутати павутинням банківських установ США на цьому не закінчилися.
Громадянська війна і вбивство президента Авраама Лінкольна (Lincoln, Abraham)
Багато дослідників вважають, що громадянська війна точилася з причин, які відрізняються від тих, що їх висунула офіційна історіографія. Реальні причини війни — частина таємниць, які ще й нині невигідно розкривати. Але все більше істориків висувають гіпотезу, що рабство і права штатів не були реальними причинами війни.
Початок війні було покладено в 1837 році після закінчення терміну дії ліцензії Другого банку США. Саме тоді Ротшільди й послали до США свого представника Августа Бельмонта, який по деякім часі став радником з фінансових питань американського президента.
Ще однією складовою війни стало створення в 1854 році таємної організації «Рицарі золотого кола», засновник якої заявив, що «... викликав рокову війну 1861 року за допомогою організації, що спровокувала й здійснила розкол».
Саме в цей час міжнародні банкіри стали замислюватися про організацію громадянської війни в Америці. Згідно з Джоном Рівсом, який написав біографічний твір «Ротшільди, фінансові правителі народів», основне зібрання банкірів відбулося у Лондоні в 1857 році. Саме на цій зустрічі міжнародний банківський синдикат вирішив, що (в Америці) Північ слід спрямувати проти Півдня за старим принципом «поділяй і володарюй». Ця вражаюча угода була підтверджена Мак-Кензі в історичному дослідженні «Дев'ятнадцяте століття» [10, c. 162]
Тоді змовники вирішили, якщо американський народ не сприйме створення національного банку, якщо не буде вагомих доказів його необхідності, то це встановить війна, що мусила бути дорогою, щоб втягнути обох учасників війни в отримання кредитів. Але жодна країна, з тих, які межували зі США не могла, за силою, бути суперником Америки. Тому й було прийнято рішення розколоти країну на дві частини і спровокувати громадянську війну.
Події, що розгорталися, не пройшли непомітними для Авраама Лінкольна (1809–1865), шістнадцятого президента США (1861–1865) від Республіканської партії [12], під час проведення передвиборної кампанії в 1860 році. Ставши президентом, Лінкольн прогнозував подальший розвиток подій і зміг заручитися підтримкою Росії, яка не мала центрального банку і не була залежною від Фінансового інтернаціоналу.
Одинадцять південних штатів відкололися, аби створити конфедерацію, і 12 квітня 1861 року було розпочато війну. У цей самий час Англія та Франція (у цих країнах двоє братів Ротшільдів мали свої банки) проводили політику на визнання незалежності штатів, що відкололися, і на підтримку Півдня. Лінкольн, а пізніше й уряд Росії помітили ці дії, і російський цар підтримав своїм флотом американський уряд і президента Лінкольна.
У той же час на президента Лінкольна посилився тиск певних банківських структур із метою примусити його розмістити в цих банках процентні позики для оплати військових витрат.
Казначей Лінкольна в часи громадянської війни Салмон П. Чейз, іменем якого названо «Чейз бенк» у Манхеттені, що належить Рокфеллеру, «погрожував іншим банкірам: якщо вони не приймуть довгострокові векселі, які він випускає, він наповнить країну банкнотами, навіть коли такою валютою за сніданок доведеться платити тисячу доларів» [13, p. 207].
Президент країни Авраам Лінкольн бачив ці провокаційні спроби, і розумів, хто за цим стоїть, проте вирішив не позичати грошей, а створивши національний банк, сам випустив «грінбакси» в 1862 році. Ці гроші не тільки забезпечувалися золотом, а були ще й вільними від боргів. Як пише Ральф Епперсон: «Лінкольн затіяв смертельно небезпечну гру. Він розізлив міжнародних банкірів. Війну вели, щоб спонукати Сполучені Штати створити національний банк, яким би управляли банкіри Європи, а Лінкольн відмовився, випустивши власні паперові гроші» [10, c. 165].
Проте банкіри Європи і дві європейські держави — Франція і Англія прийняли рішення примусити Лінкольна створити національний банк, який би грав за їхніми правилами. 25 лютого 1863 року Конгрес прийняв закон про національний банк. Ініціював прийняття цього закону міністр фінансів Чейз. За цим законом було засновано банк для випуску «банкнот США» — грошей, створених для надання позичок уряду, забезпечених не золотом, а боргами. Ці гроші, що їх уряд брав під відсотки, ставали законним засобом платежів.
Після прийняття цього закону Лінкольн знову попереджує американський народ: «Влада грошей пригнічує націю в мирні часи і влаштовує Змову проти неї в часи біди. Вона більш деспотична, більш зухвала, ніж самодержавство, більш егоїстична, ніж бюрократія. У недалекому майбутньому я бачу кризу що насувається, яка позбавляє мене присутності духу і змушує тремтіти від неспокою за безпеку моєї країни. Корпорації, зійшли на престол, слідом наступить ера корупції, а влада грошей у країні зробить спробу продовжити своє панування, спираючись на упередження людей, доки багатства не буде зібрано разом у руках небагатьох, і республіка загине» [10, c. 167].
У цій тяжкій ситуації у війні з міжнародними банкірами Аврааму Лінкольну надав допомогу російський цар Олександр ІІ, який послав йому свій імператорський флот і наказав адміралам виконувати накази тільки Лінкольна.
Однак самому Лінкольну загрожувала небезпека. Міжнародні банкіри вирішили за всяку ціну виконати своє рішення і створити свою лихварську банківську систему. Вони не зупинялися ні перед чим, і страхи Лінкольна з приводу внутрішних змов почали збуватися.
Фінансовий інтернаціонал не хотів миритися з поразкою, і 14 квітня 1865 року змовники вбили Лінкольна. Вісім чоловік було звинувачено в злочині і чотирьох із них повішено. Разом з Лінкольном планувалося вбити віце-президента Ендрю Джонсона і державного секретаря Севарда. Проте ці спроби, на щастя, були невдалими. Вбивця Лінкольна — Джон Уілкіс Бутс — мав зв'язки з товариством карбонаріїв, гілкою сіонірованих ілюмінатів, які активно брали участь в італійських революційних подіях.
У замаху на Лінкольна найактивнішим, як виявилося пізніше, був військовий секретар Стентон. Він зберігав щоденник Бутса, переданий йому в квітні 1865 року, де не вистачало кількох сторінок. Ці 18 сторінок зовсім недавно знайшли на горищі будинку нащадків Стентона, на тих сторінках перелічено імена 70 вищих урядових чиновників і бізнесменів, які брали участь у змові проти Лінкольна [14, p. 160]. Сам Бутс мав також зв'язки з тими, хто виступав на боці Півдня: «У скрині Бутса знайшли зашифроване послання, ключ до якого знайдено серед майна Іуди П. Бенджаміна. Він був стратегом кампанії громадянської війни дому Ротшільдів» [14, p. 160] (Бенджамін займав провідні посади в конфедерації Півдня під час громадянської війни).
Через кілька місяців після вбивства президента Лінкольна було надруковано книгу «Замах і історія Змови», де чітко було вказано на орден «Лицарів золотого кола» як джерело плану вбивства.
Отто фон Бісмарк, канцлер Німеччини, людина, яка об'єднала розрізнені німецькі держави в єдине ціле, писав: «Рішення про поділ Сполучених Штатів на рівні за силою частини (федерації) прийняли задовго до громадянської війни вищі фінансові кола Європи. Ці банкіри злякалися, що якщо Сполучені Штати збережуть себе як єдина держава і єдиний народ, то зможуть отримати економічну і фінансову незалежність, яка похитне їхню фінансову владу над усім світом».
Про справжні причини вбивства президента Лінкольна газета «Ванкувер Сан» від 2 травня 1934 року писала: «Авраам Лінкольн, який прийняв смерть мученика, визволитель рабів, був убитий унаслідок інтриг представницької групи міжнародних банкірів, які боялися планів президента США щодо реформування національної грошової системи…».
Отже, Лінкольн був об'єктом важливої змови, до якої причетні банкіри Європи. Його необхідно було знищити тому, що він мав сміливість протистояти спробам нав'язати американському народові центральний банк, і як приклад для тих, хто в майбутньому міг би протистояти таким махінаціям на високих посадах.
По смерті Лінкольна президентом США став віце-президент Джонсон, який продовжив політику Лінкольна, спрямовану на амністію переможеного Півдня. Та знову виникли проблеми з домом Ротшільдів, який активно фінансував зусилля Півдня в громадянській війні. Ротшільди вимагали виконання контрактних умов Півднем щодо кредиторів.
У Джонсона були проблеми і з розрахунками з російським флотом, за участь якого у війні уряд США мав заплатити 7,2 мільйона доларів. Джонсон не мав конституційного права віддавати американські долари іноземному урядові. Тому він доручив держсекретарю Уільяму Севарду організувати купівлю в Росії Аляски у квітні 1867 року. Цей акт несправедливо названо «дурістю Севарда» тими істориками, які й гадки не мали про фактичні причини купівлі Аляски. Проте Севард купував цю землю тільки для того, щоб мати можливість заплатити російському царю за використання його флоту — акції, що, можливо, врятувала націю від більш серйозної війни з Англією і Францією.
Під час перебування на посту президента США Джонсон мав безліч проблем. Республіканці-радикали, яких ще звали якобінцями, почали процес імпічменту президентові Джонсону Із перевагою в один голос йому вдалося втриматися на посаді. Якобінці ж продовжували готувати змову для організації ще однієї революції. Їм вдалося організувати в окремих містах повстання для втягування країни в громадянську війну. Активну участь у підбурюванні заколотів брала також таємна організація «Рицарів золотого кола», членом якої був і Джон Уілкіс Бутс — убивця Авраама Лінкольна.
Іншою організацією, створеною в 1867 році для залякування негрів, була організація, відома як «Ку-клукс-клан», назва якої походить від грецького слова «куклос», що означає «банда» чи «коло». Ця організація була подібна до таких таємних організацій, як «побратими» в середньовічній Франції, «карбонарії» в Італії і «нігілісти» в Росії. Тепер став відомим зв'язок між «Куклукскланом» і «Рицарями золотого кола». Перша була озброєною силою другої [14, p. 163].
Саме нігілістам довірили замах на російського царя Олександра ІІ в 1881 році. Це був цар, який зірвав плани міжнародних банкірів, пославши флот на допомогу уряду США під час громадянської війни. Тому й було прийнято рішення вбити його, що й було зроблено, після неодноразових замахів на царя, 1 березня 1881 року.
Однак Лінкольн переграв Фінансовий інтернаціонал, і в США все ще не було національного банку. І тоді міжнародні банкіри змінили стратегію. Замість війн вони почали використовувати штучно створені депресії і паніку.
Головним прихильником цього руху був Дж. П. Морган, батько якого — один із агентів Ротшільда під час громадянської війни. Цікаво, що він ще й родич Олександра Гамільтона, який підтримував ідею створення такого банку під час американської революції. У 1869 році Дж. П. Морган поїхав до Лондона і досяг домовленості про створення компанії, відомої як «Но-зерн сек'юрітіз», що мала діяти як агент компанії Н. М. Ротшільда в Сполучених Штатах.
Після смерті Авраама Лінкольна віце-президент Джонсон став президентом США і продовжував його політику. І хоч були невдалі спроби замаху на Джонсона, коли він був віце-президентом, численні намагання усунути його з посади президента, через підготовку нової революції, ще однієї громадянської війни, організацію його імпічменту, міжнародні банкіри зазнали поразки. Справа Лінкольна перемогла, і в Сполучених Штатах все ще не було національного банку. Тоді міжнародні банкіри вирішили змінити тактику, застосовуючи штучно створені депресії, спади виробництв і банківську паніку, аби переконати американський народ у необхідності відкриття постійного центрального банку.
Убивство президентів США Гарфільда Джеймса (Garfield, James A.) і Уільяма Мак-Кінлі (McKinley, William)
Отже міжнародні банкіри змінили тактику — з інспірування революцій і війн перейшли до створення банківської паніки. Одним із головних членів цього руху був Дж. П. Морган, батько якого був агентом Ротшільда і непогано заробив під час громадянської війни. Але вони не забували й про терор проти американських президентів.
Звернемо увагу на ще одне вбивство — Гарфільда Джеймса (1831–1881), 20-го президента США (у 1881 р.) від Республіканської партії, яке сталося через 16 років після смерті Авраама Лінкольна. Злочин здійснив Чарльз Гіто, якого й досі вважають психічно ненормальною людиною. Це сталося 2 липня 1881 року на залізничній станції у Вашингтоні. Це було дивне вбивство, бо Гіто вдалося дуже близько підійти до президента Гарфільда і зробити два постріли. Президент помер 19 вересня 1881 року, промучившись два з половиною місяці. Убивцю було повішено 30 червня 1882 року. На засіданні суду Гіто повідомив про те, що це Господь звелів йому вбити Гарфільда. Багато фактів свідчать про те, що й убивство було невипадковим, бо Гарфільд також був противником центрального банку. Президент США Джеймс Гарфільд висловлював таку точку зору щодо могутності грошей: «Той, хто забезпечує контроль обсягу грошей у кожній країні є повновладним господарем усієї промисловості й торгівлі».
Змінивши тактику, банкіри розпочали підготовку нової компанії, з організації депресій і банківської паніки. Міжнародні банкіри вміють чекати свого часу і першу значну паніку вони організували 1893 року, віддавши наказ приватним банкірам забрати назад усі видані ними позички. Сенатор Роберт Оуен «... засвідчив перед комітетом Конгресу, що банк, який належав йому, отримав від Національної банківської асоціації так званий» Циркуляр про паніку 1893 року». Він наголошував: «Заберіть дві третини своїх вкладів і одну третину ваших позичок...» [1, c. 176]. Банкіри створювали паніку, не запевняючи американців, що банки неплатоспроможні. Вони видали циркуляр, вимагаючи від банків зробити це власноручно. Міжнародні банкіри завжди дотримувалися такої стратегії. Вони створювали проблему, викликали напругу в суспільстві, підштовхуючи людей вимагати від Конгресу прийняти закони, які були вигідні банкірам (творцям проблеми).
Паніку використав і Конгрес задля встановлення прибуткового податку в 1894 році. Отже, Фінансовим інтернаціоналом запропоновано американському народу два способи знищення середнього класу: за допомогою центрального банку і через прибутковий податок.
Довгий час ця тактика не приносила успіхів Фінансовому інтернаціоналові. А в 1900 році адміністрація Уільяма Мак-Кінлі (1843–1901), 25-го президента США (1897–1901) від Республіканської партії, порушила судову справу проти компанії «Нозерн секьюрітіз» відповідно до анти-трестівських законів. Розібравшись у ситуації Мак-Кінлі, обраний на другій термін президентства, поміняв своїх віце-президентів і... незабаром 6 вересня 1901 року його було вбито. У той день біля музичного павільйону на Панамериканській виставці в Буфалло (штат Нью-Йорк) зібрався нетерплячий, збуджений натовп. Люди створили довгу чергу, щоб мати змогу обмінятися рукостисканням із президентом Уільямом Мак-Кінлі. У черзі стояв і 28-річний чоловік, праву руку якого було обмотано товстим шаром бинта. Звали його Леон Шолгож, і він був добре відомий місцевій поліції як небезпечний анархіст. Дійшовши до початку черги, Шолгож зупинився приблизно на відстані одного метра від президента, вихопив револьвер з-під пов'язки і вистрілив. Проте куля, влучивши в ґудзик смокінга, відскочила, не завдавши президентові жодного ушкодження. Але другий постріл уразив Мак-Кінлі в живіт. Через вісім днів після цієї трагічної події президент помер від гангрени підшлункової залози. 29 жовтня 2001 року в Обенській тюрмі Нью-Йорка Шолгожа було страчено на електричному стільці.
Відома єврейська анархістка Емма Голдман, яка добре знала Шолгожа, висловлювала здогад, що до злочину вбивцю підштовхнула серія публікацій у газеті «Вільне суспільство», де його звинувачували в радикальних поглядах. Газета радила анархістам триматися якомога далі від Шолгожа, тому що, на думку редактора Абе Ісаака, той був скоріше за все шпигуном чи поліцейським провокатором. Не виключено, що газета отримала замовлення на дискредитацію Шолможа, бо в пресі тих часів було багато публікацій, у яких висловлювалися припущення про наявність широко розгалуженої змови.
Президентом США став віце-президент Теодор Рузвельт, який незабаром припинив переслідування компанії «Нозерн секьюрітіз». Пізніше, у 1904 році, Рузвельта обрали президентом США.
Представник інтересів Ротшільда Дж. П. Морган розпочав підготовку до створення центрального банку Америки в 1907 році — поїздкою до Європи. Тривалий час Морган перебував то в Лондоні, то в Парижі, де були резиденції двох гілок банківської сім'ї Ротшільдів. Наслідком його поїздок стала загальна паніка 1907 року, що супроводжувалася інформаційною кампанією на підтримку створення центрального банку.
Вудро Вільсон, який займав у той час посаду президента Прістонського університету, виступив перед американським народом. Він говорив: «Усім цим бідам можна покласти край, якщо обрати комітет із шести-семи відданих нації людей, таких як Морган і дати їм можливість вести справи нашої країни». Отже, Вільсон мав бажання передати справи держави людині, яка була винуватцем усіх бід, тобто Дж. П. Морганові!
Тоді головною причиною паніки 1907 року вважали відсутність у США центрального банку. Змовники підготували проект центрального банку, для якого придумали назву «Федеральна резервна система» (ФРС), щоб американський народ не протестував проти його створення. ФРС мала належати приватним особам, які б отримуючи прибуток, контролювали б випуск національної валюти; ця структура мала розпоряджатися державними ресурсами, давати гроші у борг під час воєн.
Метод, що його використали змовники для введення в оману американців полягав у тому, аби поділити Федеральну резервну систему на 12 округів і в такий спосіб, позбавити народ можливості називати її центральним банком. Під загальним наглядом управління ФРС банки 12 округів мали служити як скарбниці для валютних резервів тих банків, які приєдналися до системи.
Коли законопроект про центральний банк було підготовлено, потрібно було мати президента, який не накладе на документ вето після проходження через Сенат. Президентом у 1910–1911 роках був Уільям Говард Тафт, колишній суддя, губернатор Філіппін й адміністратор управління Панамського каналу. Він був противником центрального банку і мав намір його заборонити. Тафт був республіканцем, і його неодмінно переобрали б на другий термін у 1912 році.
Агент Ротшільда полковник Хауз зробив усе для того, щоб на виборах президента США 1912 року в динамічній виборчій кампанії переміг Вудро Вільсон, який став учнем полковника Хауза, і, почавши вивчати ідеї свого вчителя, настільки наблизився до нього, що пізніше казав: «Думки Хауза й мої були однаковими».
Отже, до початку ХХ ст. на зміну майже двовіковому пануванню англійського фунта стерлінгів приходить долар Сполучених Штатів Америки (США). Жорстока боротьба фінансових кланів Ротшільда, Моргана й Рокфеллера за створення центрального банку США закінчилась 23 грудня 1913 році підписанням американським президентом В. Вільсоном закону про Федеральну резервну систему США — після прийняття його Конгресом. На відміну від інших держав, де право емісії грошей належить державі, тобто її центральному банку, Америка передала це право найбільшим володарям приватного капіталу, тобто Фінансовому інтернаціоналові.
Отже, використовуючи американську революцію, війну 1812 року, громадянську війну 1861 року, вбивство трьох американських президентів, фінансові паніки 1873, 1893 і 1907 років міжнародні банкіри зрештою примусили американський народ прийняти рішення про створення центрального банку.
Що ж отримав американський народ від ФРС?
Конгресмен Чарльз Ліндберг так висловився щодо функцій ФРС: «… це найбільший траст на землі. Відразу після того, як президент підпише законопроект, невидимий уряд, якому належить влада грошей, буде легалізовано. Новий закон породить інфляцію, якщо тільки траст захоче її мати. З цього моменту депресії будуть створювати науковими методами» [2, c. 16]. Конгресмен дивився в корінь проблеми: ФРС розроблено як інструмент для створення критичних ситуацій в економіці США.
Інший конгресмен — Райт Петман, голова банківського і валютного комітету, також попереджав американців про небезпеку існування ФРС. «Сьогодні в США діє два уряди, — говорив Пат-ман. — У нас є конституційний уряд і незалежний, непідконтрольний і неузгоджений уряд у Федеральній резервній системі, який проводить операції з грошима, що згідно з законом повинен робити Конгрес» [2, c. 1].
Отже, Федеральна резервна система забезпечувала контроль грошей і могла створювати інфляції та дефляції за власним бажанням. Перша можливість викликати депресію з'явилась у 1920 році, коли ФРС створила те, що було названо панікою 1920 року. Процес ішов так: система збільшила кількість грошей (за 1914–1919 роки кількість грошей збільшилась у два рази), засоби масової інформації переконали людей брати великі суми в кредит. Позичаючи гроші, банкіри через деякий час вимагають повернути найбільш значні суми.
Цей процес надзвичайно детально розглянув сенатор Роберт Оуен, голова банківського й валютного комітету, банкір. Ось що він писав: «На початку 1920 року фермери швидко багатіли. Вони спочатку брали в кредит гроші й купували землю за сприяння уряду, який позичав їм гроші, і ставали банкрутами після раптового скорочення кредитів, яке відбулося в 1920 році. Те, що відбулося 1920 року — повна протилежність тому, що повинно було відбутися. Замість того, щоб ліквідувати надлишок грошей, створений війною за ці роки, правління Федеральної резервної системи влаштувало збори, про які громадськість нічого не знала. Збори відбулися таємно 16 травня 1920 року. Лише великі банкіри були присутніми на них. Наслідком зборів стало скорочення кількості кредитів (банкам наказали відкликати свої позички), що наступного року призвело до зменшення національного прибутку на 15 млрд доларів, до втрати роботи мільйонами людей, зменшення загальної вартості земель і ферм на 20 млрд доларів» [2, c. 24].
Завдяки цьому скороченню, до рук банкірів потрапили не тільки величезні площі фермерських земель, а й значна частина банків тих, хто не задовольняв ФРС. Їх змусили продати свої банки за зниженими цінами тим, у кого були гроші для купівлі банків-банкрутів. Як відомо паніка 1920 року зруйнувала 5400 банків.
Успіх згаданої паніки підштовхнув банкірів до наступного кроку — катастрофи 1929 року. Їхні дії полягали, знову ж таки, у збільшенні кількості грошей протягом 1921–1929 років. Аналіз показує, що за цей період ФРС збільшила кількість грошей з 31,7 млрд доларів у 1921 році до максимального в 45,7 млрд у 1929 році, тобто на 144%. Для введення цих грошей в економіку США окремі банки позичали гроші у Федеральної резервної системи під 5%, а населенню давали позику під 12%. Маса грошей ФРС ставала спочатку доступною великим корпораціям, які потім позичали надлишки покупцям з Уолл-стріт. Ці позики небанківських корпорацій практично не відрізнялись від банківських.
Виникає запитання: чи можливо, щоб ФРС запланувала катастрофу 1929 року? Якщо так, то наближені до Федерального резерву банки знали правила гри і спочатку не брали в ній участі, а коли ціни упали, вони мали можливість скупити банки, що розорилися, за частину їхньої справжньої вартості.
Одним із «найуспішніших власників», які отримали величезні прибутки, був Бернард Барух, той самий, який привів Черчіля на біржу, щоб він своїми очима побачив могутність біржової системи. Він сказав: «Я розпочав ліквідувати свої запаси акцій і перевів гроші в облігації й валюту. Я також купував золото» [3, p. 63]. Серед тих, хто позбавився акцій і нажив капітал, був Джозеф Кеннеді, батько президента Джона Кеннеді, який узимку 1928/29 років вчасно залишив біржу. «Прибутки, які він отримав від… продажу своїх акцій, він знову не вкладав, а зберігав готівкою». Серед тих, хто також продав свої акції перед крахом, були міжнародні банкіри Генрі Моргентау і Дуглас Діллон.
Власники акцій ішли до банків, щоб отримати хоч якусь готівку і виплатити частину своїх боргів. Це викликало нову паніку, і президент Франклін Рузвельт, щоб покласти їй кінець, у березні 1933 року зачинив усі банки на «вихідні».
Потім розпочався зворотній процес. Кількість грошей перейшла від максимальної (майже 46 млрд доларів) до мінімальної в 30 млрд за чотири роки. Ця дія ФРС призвела до закриття заводів, шахт, зменшення випуску товарів. Цю депресію штучно створили в США самі банкіри. Не вистачало готівки. Вона стала інструментом розмінів, торгівлі, оплат та ін., а банки збирали купюри, не випускали їх в оборот, притримували в себе. Фінансові олігархи навмисне призупинили будь-яку торгівлю. Фабрики були неспроможні продавати свою продукцію, оскільки населення не мало грошей, щоб її купити, а робітників звільняли, бо їм нічим було платити. Виникло страшенне безробіття, а банкіри говорили, що настали важкі часи.
Оскільки люди не розуміли суті цієї експлуататорської системи, вони були розгублені, їх жорстоко грабували. Банки розорили тисячі ферм, бо фермери не могли платити податки, а також вносити плату за землю, яку вони брали в оренду. Більшість людей втратили своє майно, усі свої заощадження.
Тим часом банки продовжували друкувати гроші, але не випускали їх в оборот, і стверджували, що грошей немає. У точно розрахований момент фінансові олігархи раптом випустили в оборот мільярди паперових грошей, за допомогою яких почали готувати Другу світову війну. Усього за декілька років у США перейшли від однієї крайності до іншої: від безробіття і повного застою — до повної зайнятості у виробництві військової продукції, що стало домінувати. Випущені в оборот гроші докорінно змінили життя. Фермери охоче продавали свою продукцію, фабрики організовували роботу в декілька змін, одна за одною відкривалися покинуті шахти. Закінчилась депресія і відкрилася істина: нестачу грошей організували банки. Автори депресії — олігархи.
Проте й нині у США гроші друкують і контролюють банки Федеральної резервної системи, яка є приватною фінансовою організацією. А це означає, що в будь-який момент, коли фінансисти захочуть, вони організують або кризу, або спад виробництва, або війну, що принесе їм прибутки, тому що все це направить гроші у тому напрямі, у якому потрібно банкам.
Сенатор Луіс Мак-Фадден добре розумів усі махінації банкірів. Із початком краху біржі він помітив, що «гроші й кредити Сполучених Штатів перебувають під цілковитим контролем банківського альянсу — Першого національного банку Моргана і національного міського банку Куна-Лоеба». 23 травня 1933 року Мак-Фадден висунув звинувачення проти правління ФРС, установи, що викликала фінансову кризу 1929 року і пояснив, хто отримав користь із цієї ситуації, особливо наголосивши на впливі міжнародних банкірів: «Я звинувачую їх… у змові з метою передачі іноземцям і міжнародним лихварям права власності й управління фінансовими ресурсами Сполучених Штатів…». Свою заяву він закінчив висновком, що депресія сталася не випадково: «Це була ретельно підготовлена подія… Міжнародні банкіри створювали умови відчаю для людей задля того, щоб вони могли з'явитися як правителі всіх нас» [4].
Конгресмен дорого поплатився за свої спроби пояснити причини депресії й фінансового краху: «Двічі наймані вбивці робили спробу застрелити Мак-Фаддена; згодом він помер через декілька годин після банкету, де, майже напевно, був отруєний» [5, p. 99].
Інший конгресмен Райт Петман уніс на розгляд Конгресу законопроект, який давав право на проведення ревізії ФРС. Представники Федерального резерву енергійно протестували проти цього проекту. Згодом Конгрес прийняв пропозицію Петмана, але з поправкою: обмежити ревізію тільки адміністративними витратами.
Після виборів 1974 року конгресмен Петман, голова банківського комітету, втратив своє місце, бо за словами одного із його конкурентів, Петман був «занадто старим». Або «занадто розумним!»
Сполучені Штати Америки опинилися повністю під п'ятою міжнародних банкірів. Потрібно було спровокувати дві світові війни і велику депресію 1930-х років, щоб закріпити своє панування. Після Другої світової війни настав етап захоплення світового панування через використання ресурсів США і долара (як світової валюти).
Убивство президента США Джона Ф. Кеннеді (Kennedy, John F.)
Без сумніву, найвідоміше політичне вбивство ХХ століття, яке вразило світове товариство, — вбивство 35-го президента США (1961–1963) від Демократичної партії Джона Ф. Кеннеді (1917–1963) в Далласі (штат Техас) о 12 годині 30 хвилин 22 листопада 1963 року. У присвяченій цій події статті, надрукованій у «Нью-Йорк Таймс» 1988 року, Філіпп Шеннон писав: «Минуло чверть століття відтоді, як на Ділей Плаза в Далласі пролунали постріли, що смертельно поранили президента, але дослідники, науковці і спільнота, так і не дійшли єдиної думки про обставини вбивства Джона Кеннеді. Багатьом дослідникам події 22 листопада 1963 року зрозуміло одне: вони ніколи точно не зуміють дізнатися про те, що відбулося в той день і чому». Це без сумніву так. Але аналізуючи історію президентів протягом останнього століття і їхні дії, можна дійти висновку, що до цього причетні фінансові олігархи.
Чому?
Давайте звернемося до «Протоколів сіонських мудреців», де в протоколі № 5 знайдемо такі слова: «Немає нічого небезпечнішого від особистої ініціативи: якщо вона геніальна, вона може зробити більше того, що зможуть зробити мільйони людей, серед яких ми посіяли розбрат». А в протоколі № 15 читаємо таке: «Якими далекоглядними були наші вчені мужі давніх віків, коли казали, що задля досягнення серйозної мети не слід зупинятися на якихось засобах, або рахувати жертви, принесені заради цієї цілі. Ми ніколи не рахували жертв із тваринного поріддя гоїв... Смерть є неминучий кінець для всіх. І набагато краще є наблизити цей кінець для тих, хто стоїть на заваді нашим справам, як для нас творців тих справ...».
Звістка про трагічну смерть досить популярного президента-демократа Джона Кеннеді сколихнула всю Америку і хвилею обурення та скорботи прокотилася світом. Політичне вбивство вищої посадової особи, незважаючи на інші вбивства президентів США, для сторонніх спостерігачів було абсолютно неочікуваним. На перший погляд, убивство не мало жодної причини, бо за Д. Кеннеді ніщо не порушувало традицій американської двопартійної системи.
Було висунуто декілька версій, серед яких і «кубинський слід» — її поява пов'язана з кризою в Карибському морі й боротьбою США проти Фіделя Кастро, і «радянський слід» — із уже готовою жертвою Лі Освальдом, який був одружений з жінкою з СРСР і деякий час мешкав у Радянському Союзі.
Проте жодна з цих версій не витримувала критики. Перш за все тому, що на той час не було жодного прецеденту «результативної» організації спецслужбами якоїсь із країн політичного вбивства посадової особи такого рангу. Якщо додати до цього ще й серію вбивств із метою знищення слідів, то взагалі така операція по силі тільки спецслужбі США.
До того ж зовнішньополітичний конфлікт між країнами-суперниками: Радянським Союзом і Америкою підійшов до межі переговорів і тому вбивати президента, з яким було досягнуто домовленості, — нелогічно.
Версія, за якою Лі Харві Освальд був фанатичним лівим терористом-одинаком не витримала перевірки фактами, тому що Джона Кеннеді було вбито декількома пострілами, які було зроблено з близької відстані. А як відомо Освальд знаходився на далекій відстані від машини вбитого президента.
Не додавала ясності й версія техаських нафтових магнатів, які не любили Кеннеді й яким на руку був передчасний вихід президента у відставку. Але вся протидія офіційному розслідуванню наводила на думку, що змова проти Кеннеді була і її сліди вели до Нью-Йорка і Вашингтона.
Немотивованим було і вбивство брата Джона Кеннеді, сенатора Роберта Кеннеді, потенційного кандидата на посаду президента. Все це наводило на думку, що замовники вбивства боялися того, що брат убитого президента зможе довести розслідування до логічного завершення, якщо стане президентом США. Але можлива й інша версія, а саме: Роберт Кеннеді, ставши президентом, зможе стати виконавцем волі свого брата і довести до завершення його справу, яка була небезпечна для змовників.
Тобто таємниці вбивств братів Кеннеді мали спільне коріння, тому всі обставини й мотиви залишилися до кінця не розкритими, вбивці — невідомими.
Проте є один факт, що його замовчують західна преса й політики. Складається враження, що хтось досить впливовий наклав вето на цей мало відомий, але досить важливий факт діяльності президента Джона Кеннеді. Ідеться про намагання Кеннеді забрати у Федеральної резервної системи, яка є приватною структурою, монопольне право друкувати американські долари.
Молодий президент США Джон Кеннеді не тільки звернув увагу на жалюгідно залежне становище держави від приватних банків, що входять до Федеральної резервної системи, а й виявив, що це положення суперечить Конституції США, яка зобов'язує друкувати американські гроші федеральне Міністерство фінансів.
І президент США, як гарант Конституції, замість того, щоб просити гроші у приватних банкірів Федеральної резервної системи, задумав провести свою грошову реформу. Безумовно, він радився щодо її проведення зі своїм братом, міністром юстиції Робертом Кеннеді.
4 червня 1963 року Джон Кеннеді підписує Указ президента за № 11 110, у якому доручає Міністерству фінансів США виконувати свої конституційні обов'язки і розпочати друкувати гроші. «Кеннеді, ймовірно, обґрунтовував свої дії положенням Конституції, яке проголошувало, що тільки Конгрес може друкувати й забезпечувати контроль випуску грошей. При цьому національний борг, що накопичувався, зменшується за рахунок суми відсотків, які в такому випадку не виплачуються банкірам Федеральної резервної системи, яка друкує паперові гроші і видає їх у вигляді позичок уряду під відсотки» [6, p. 275], — писав один із авторів.
Це було надзвичайно небезпечне для президента рішення. Президент про це знав. Про це знали і його найближчі соратники, у тому числі й Роберт Кеннеді. Це був насправді історичний крок, зробивши який Джон Кеннеді, безумовно, врятував би націю від лихварського зашморгу і дав би приклад іншим державам. Але цей крок став для нього фатальним.
Тепер відомо, що Міністерство фінансів детально вивчило це питання і приступило до виконання президентського Указу. Проблему наповнення казни і виплати державного боргу все тій же Федеральній резервній системі можна було вирішити в надзвичайно короткий термін.
До того часу, коли кортеж президента США з охороною їхав Далласом, на складах Федерального казначейства вже лежали, готові до використання, нові стодоларові банкноти на суму … аж чотирьох трильйонів доларів! Це величезна кількість грошей. Нині борг Сполучених Штатів Америки приватним банкам, що входять до ФРС становить шість трильйонів доларів.
Убивство президента в Далласі зупинило цей історичний процес... Ліндон Джонсон, який змінив Джона Кеннеді дав розпорядження спалити зелені папірці без будь-яких пояснень.
Ось так було провалено одну з найбільш великих і значних для людства грошових реформ. Федеральна резервна система й досі друкує долари, збагачуючи власників і збільшуючи державний борг імперії, що має назву Сполучені Штати Америки.
Чи варто пов'язувати ці події — убивство президента США Джона Ф. Кеннеді, його брата сенатора Роберта Кеннеді і подальший розквіт Федеральної резервної системи — читач має вирішити сам.
Для нас у цих подіях сьогодні немає нічого неочікуваного. Якщо мова йде про абсолютну владу, якої міжнародні банкіри добивалися протягом багатьох століть, і раптом плодам їхньої роботи виникає загроза, то чи варто дивуватися, що засновники фінансової піраміди «замовили» вбивство президента США. Це саме ті сили, які провокували революції, розв'язували світові війни з мільйонними жертвами. Хіба для них убивство ще одного президента є проблемою? Тим більше, що це була для них чужа людина, тому що Джон Кеннеді був за походженням ірландцем-католиком.
На те, що організаторами й ініціаторами вбивств Джона Кеннеді і його брата Роберта були одні й ті самі сили, вказує і той факт, що жоден із наступних президентів чи то республіканців, чи демократів так і не зважив на необхідність довести справу розслідування цього агресивного вбивства до логічного кінця. Більше того, всі спроби незалежних слідчих провести власне розслідування закінчувалися нічим або смертю слідчих.
І це відбувається в країні, яку нам нав'язують як приклад для наслідування, як взірець демократії. Особливо цинічним є те, що американські президенти й сенатори ще й тепер притримуються офіційної версії вбивств.
Це є свідчення того, що сили, які вбили президента і його брата, ще й до сьогодні знаходяться на самій верхівці закулісної влади. Гроші правлять світом…
Річард Мілхаус Ніксон (Nixon) і Білл Джеферсон Клінтон (Clinton)
Дуже багато політиків і аналітиків не могли зрозуміти, чому було стільки спроб дискредитації американських президентів Річарда Ніксона (1913–1994) й Білла Клінтона (нар. 1946 р.). Невже знову гроші, невже знову міжнародні олігархи? Дійсно, надзвичайно складно розібратися в процесах, що призвели до вигнання Ніксона з Білого дому і паплюження ім'я Білла Клінтона. Справа ускладнюється ще й тим, що підконтрольні міжнародним банкірам ЗМІ подавали інформацію у спотвореному вигляді, тобто так, щоб слідів фінансових лихварів не було й видно.
Уотергейтське переслідування Річарда Ніксона, як виявилося пізніше, у той час було найбільшим переворотом, організованим латентною структурою, що має назву «Круглий стіл» і слугує Фінансовому інтернаціоналові.
Річард Ніксон, 37-й президент США (1969–1974) від Республіканської партії, прийшов у Білий дім на хвилі національного патріотизму, а в 1972 році, висунувши свою кандидатуру на другий термін, не залишив жодного шансу своєму суперникові демократу МакГоверну. Здавалось уся Америка на боці Ніксона, проте через півтора року після тріумфу він змушений буде покинути Білий дім як злочинець.
Ставши президентом під час війни у В'єтнамі, коли в Америки були величезні борги перед своїми союзниками і значний внутрішній борг, Ніксон зробив, здавалося, неймовірне. У серпні 1971-го він провів девальвацію* долара, чим значно знецінив свій борг, який становив майже 100 млрд доларів. Це призвело до девальвації марки Німеччини та ієни Японії. А відміна золотого паритету долара порушила світову структуру валют, що ґрунтується на Бреттон-Вудській угоді 1944 року. Дії Річарда Ніксона вступили в суперечність із планами представників міжнародного фінансового капіталу, які і є справжніми правителями США.
Проте тут слід зробити невеликий відступ. Справа в тому, що Річарда Ніксона «підставили» саме ті ж міжнародні банкіри, які, наживаючись на війні, безперервно друкували паперові долари, провокуючи інфляцію.
Закінчення Другої світової війни поставило перед міжнародними банкірами складне завдання: як звільнитися від знецінених доларів, кількість яких зросла за роки війни в 3,6 раза. Що робити з такою купою зелених папірців? Згідно з «планом Маршалла»** в Західну Європу було скинуто 12,4 млрд доларів «допомоги». Тоді отримали «допомогу» 17 країн світу. Тоді всі думали, що США рятували себе від інфляції, експортувавши її в Європу.
Спочатку справи йшли добре, бо кожен банк — власник американської валюти отримував право обмінювати паперові долари на золото за ціною 35 доларів за одну тройську унцію (31,1035 г.) — у такий простий спосіб США застрахували себе від повернення доларів до Америки. А післявоєнна Європа, доведена до відчаю доларовими ін'єкціями і викликаною ними інфляцією, швидко зрозуміла, у чому справа і розпочала укріплювати національну валюту через стиснення грошової маси.
По деякім часі для США настали негативні наслідки. Тому що, коли стискають грошову масу, в ній не залишається місця для валюти інших країн. Західна Європа стала рятуватися від американських доларів, як від небезпечної хвороби. Процес пішов у інший бік, а його апогей спостерігався в 1971 році, коли тільки за один день Центральний банк Федеративної Республіки Німеччини обміняв на дойчмарки 1,2 млрд доларів для обміну на золото. Того року щоденні звіти про золотий запас США нагадували повідомлення з війни. Зрештою, у серпні Америка заявила про те, що обмін доларів на золото закінчено. Крім того, в країні було введено 10-відсоткове мито на імпорт товарів і на три дні заморожено заробітну плату та ціни. Було також запроваджено плаваючий валютний курс, який породив нестримну доларову інфляцію. Виступаючи в Конгресі США, президент Річард Ніксон приголомшив конгресменів такими цифрами: золотий запас Америки зменшився на 12 тис. тонн, тобто вдвічі, кількість же готівкових доларів у країні становила 52 млрд, а решта світу володіла ще 80 мільярдами. Спад довіри до долара викликав великий попит на золото і зростання його ціни. Якщо в кінці 1971 року ціна тройської унції була 38 доларів, то в лютому 1973 року вона становила вже 42,22 долара, а через рік, у лютому 1974 — 150 доларів. Сьогодні вартість унції — 556 доларів.
Президент США Річард Ніксон не захотів миритися з тим, що з 52 млрд доларів прибутку, що його отримала Америка 1971 року, лише 50% було створено у виробництві, а інша частина — у зовнішній торгівлі і фінансовій сфері. Підтримка середнього класу не змогла врятувати його, тому що фінансова еліта в його діях побачила загрозу своїм прибуткам за межами США і загрозу своєму статусові панівного класу.
17 червня 1972 року відбулося вторгнення до Уотергейського комплексу, яке, за даними дослідження Гаррі Алана, опублікованими в книжці під назвою «Справа Рокфеллера», підготували люди Рокфеллера. «Неймовірно погано зробленим і підготовленим вторгненням в Уотергейт керували люди Рокфеллера» — пише Алан.
Уотергейська справа у США, пов'язана з розслідуванням подій щодо протизаконних дій «Комітету Республіканської партії з переобрання президента» в період виборчої компанії 1972 року [спроба встановити підслуховувальний пристрій в штаб-квартирі Демократичної партії в готелі «Уотергейт» (Watergate) у Вашингтоні]. Було викрито порушення законності (підкуп, погрози тощо) з боку посадових осіб Білого дому. Президент Р. Ніксон, під загрозою звинувачень у причетності до «Уотергейтської справи» і притягнення його до відповідальності в порядку імпічменту, в серпні 1974 року пішов у відставку.
Так представники лихварського клану продемонстрували, що для них інтереси міжнародного фінансового капіталу важливіші за інтереси більшості населення США.
Приниження Ніксона стало наочним уроком майбутнім президентам Сполучених Штатів, щоб вони й не думали, що можуть піти проти міжнародних лихварів і перемогти. Самого Ніксона не вважали такою яскравою особистістю і його не спіткала доля Джона Фітцджеральда Кеннеді.
Проте, який би метод не вибирали, міжнародні банкіри передбачали, щоб кожен претендент на місце в Білому домі усвідомив, що немає жодної людини поза межами їхнього впливу.
Про цей вплив свідчить увесь період президентства Білла Клінтона, 42-го президента США (1993–2001), від Демократичної партії, який досяг значних успіхів на політичній ниві. У 1992 році він переміг Джорджа Буша, рейтинг якого напередодні президентських виборів становив 90 відсотків. Жоден президент у історії США не міг похвалитися таким результатом. Але чому переміг Клінтон? Чим він зумів полонити серця виборців?
У січні 1998 року Білл Клінтон виступив перед Конгресом США зі щорічним посланням «Про стан справ у країні»; 72 хвилини тривав виступ і 72 рази він переривався оплесками конгресменів. «Пані і панове, — розпочав Клінтон промову, — стан справ у нашій країні міцний. Давайте зміцнимо нашу націю напередодні ХХІ століття». Незважаючи на незначний досвід політика, Білл Клінтон своїми короткими та влучними гаслами завоював довіру виборців і переміг: «Допомога самій Америці, а не іноземним державам». І тут же коментар: якщо мене оберуть президентом, визначальними пріоритетами будуть інтереси національної економіки, боротьба з безробіттям, зниження податків, відродження міст, удосконалення системи вищої освіти, розвиток науки й нових технологій, розвиток програм навчання робітників новим спеціальностям, захист навколишнього середовища».
Його національний патріотизм прийшовся до душі середньому класу населення США, який створює 70 відсотків внутрішнього валового продукту.
Протягом перших п'яти років президентства Клінтона в країні було створено 14 млн робочих місць, рівень безробіття став найнижчим за останні 25 років. Але найбільшим досягненням адміністрації президента Клінтона було те, що в країні практично покінчили з дефіцитом державного бюджету. Коли президент Клінтон приймав справи від Буша, дефіцит бюджету за прогнозами на початок 1998 року повинен був становити 357 млрд доларів. На кінець року дефіцит бюджету було зведено до 10 млрд доларів, а в 1999 році США вперше за останні три десятки років мали бездефіцитний бюджет. У наступні п'ять років бюджетний прибуток досяг майже 200 млрд доларів, і президент мав намір витратити кошти на зміцнення пенсійної системи. Різниця між прогнозом і результатом — 557 млрд доларів. Саме на таку суму держава повинна була позичити гроші у Федеральної резервної системи. Підрахуйте відсотки та прибуток фінансових лихварів, і тоді стане зрозуміло, чому Фінансовий інтернаціонал нацькував своїх продажних журналістів на Білла Клінтона. Втрачати надприбутки Світова єврейська імперія не буде…
Клінтон досяг і значних успіхів у боротьбі зі злочинністю. Збільшення кількості поліцейських та посилення покарання за правопорушення дали можливість значно знизити рівень злочинності. У 1998 році було заплановано збільшити кількість поліції на 100 тис. осіб і покращити фінансування роботи слідчих.
Здавалося б, такого президента слід тільки підтримувати. Але з самого початку президентства Клінтона засоби масової інформації (підконтрольні фінансовим лихварям) розпочали розкручувати якісь ще допрезидентські фінансові порушення сім'ї Клінтонів. Незважаючи на цікавість американців до цих чуток, рейтинг Клінтона завжди був високим, і ті, хто керував ЗМІ і розкручував новий «Уотергейт», не досягли бажаної мети.
Проте сили, незадоволені Клінтоном, не зупинилися на цьому. Зрозумівши, що з фінансового боку сім'ю Клінтонів важко скомпрометувати, фінансові лихварі почали шукати інші шляхи для дискредитації президента, новий привід для скандалу. Через деякий час з'явилися в пресі повідомлення на тему відносин президента з жінками. Спочатку — Пола Джонс, потім — Кетлін Віллі, і, нарешті, — сама Моніка Левінські (єврейка, як і інші, за національністю). Пола Джонс витратила величезну купу грошей, які невідомо звідки появилися в неї, для притягнення президента до суду. Проте зазнала фіаско.
Та знову й знову в засобах масової інформації здіймалися хвилі скандалів, у яких замішаний президент Кеннеді. Апогеєм стала справа Моніки Левінські, що викликала вал інформації про всі інтимні деталі цієї справи в друкованих ЗМІ, у мережі Інтернету.
Здавалося, що для американців немає нічого важливішого, як установлення факту перелюбу президента з Монікою, де, як…? Кому це потрібно? Хто зацікавлений у тому, щоб президент, який зробив так багато для американського народу, пішов геть?
І, незважаючи на те, що абсолютна більшість населення США, підтримує президента, є сили, які мають владу реальнішу, ніж ті, хто створює 70% внутрішнього валового продукту. Ось і вся демократія захваленого американського устрою…
Хто ж репрезентує ці сили? У кого влада більша за президентську? Великі фінансові імперії, представникам яких тісно в рамках національних інтересів і які хочуть, щоб країною керували за їхніми моделями. Це вже наддержавне управління в рамках імперії — Світової єврейської імперії.
Президент Білл Клінтон був другим президентом, який намагався управляти Америкою, керуючись інтересами власного народу, а не інтересами міжнародних лихварів. Саме вони на початок 1992 року забезпечили собі абсолютну владу у США. Проте, з приходом у Білий дім Клінтона фінансові магнати почали почувати себе непевно, що й призвело до цькування президента в пресі, створення цілої серії «уотергейтів». Мас-медіа весь час вели мову про необхідність застосування імпічменту до Клінтона. У той же час результати громадського опитування підтверджували високий рейтинг президента, якому довіряли 60 відсотків американських виборців.
У боротьбі з президентом Б. Клінтоном міжнародні олігархи не досягли успіху і це симптоматично. Маніпулювати суспільною думкою стає все складніше навіть за наявності «кишенькових» мас-медіа.
Єдине, чого досягли олігархи в боротьбі з Клінтоном, — це практичне його банкрутство. Він змушений був звертатися до найкращих адвокатів США, послуги яких коштують не менше 500 доларів за годину. Білл Клінтон викинув на це понад 3 млн доларів при сукупному прибутку в 569 511 доларів усієї сім'ї в 1997 році. Оклад президента на той час становив 200 тис. доларів на рік. Президент — банкрут, але більшість американських громадян на його боці.
Загадка смерті президента Франції Шарля де Голля (De Gaulle, Charles).
Не менш трагічна доля і генерала Шарля де Голля (1890–1970), який у 1958 році встановив режим особистої влади, досяг значних успіхів у сфері економіки і пережив безліч замахів, але не зміг протистояти Фінансовому інтернаціоналові. Відомо про 31 документально підтверджену спробу замаху на його життя. Протягом усієї політичної кар'єри генерал викликав ненависть з боку і лівих, і правих, і навіть центристів. На нього нападали під час війни пронімецькі сили і французи. Але на найбільшу небезпеку де Голль наражався, перебуваючи на посаді президента Франції. Попри те, що всі спроби вчинити замах на генерала були приречені на провал, все ж, у середині 1960-х років над ним нависла серйозна загроза.
Що ж трапилося?
У 1964 році французький міністр фінансів, який брав участь у затвердженні проекту Сіті Банку в 1916 році, в похилому віці, відчуваючи докори сумління, розповів президенту де Голлю про користь, що її приносить міжнародна фінансова система. «Уявіть, що на аукціоні продається картина Рафаеля, і її хочуть купити німець Фрідріх, араб Абдула, росіянин Іван і янкі Джон. Кожен із них пропонує за картину свої товари: німець — техніку, араб — нафту, росіянин — золото, а янкі Джон з веселою посмішкою запропонував подвійну ціну, витягнув гаманець із пачкою сто-доларових банкнот, відрахував потрібну суму, забрав картину й пішов геть».
«А в чому ж трюк?» — спитав де Голль. «Трюк у тому, що янкі заплативши 100 стодоларових банкнот, фактично заплатив 3 долари, тому, що вартість паперу на одну банкноту в 100 доларів становить з центи…».
Усе багатство світу, все його золото йшло в обмін на папірці!
На початку 1965 року генерал де Голль провів прес-конференцію, на якій закликав відмовитися від використання долара в міжнародних розрахунках і перейти до єдиного золотого стандарту.
На думку французького президента, привілеї долара склалися в той час, коли «майже все золото світу» було зосереджено в США. Тепер же ситуація змінилася і в банках та сховищах Європи золота більше, ніж в Америці. Американці реально можуть «обміняти на золото лише невелику частину зелених папірців, які вони розповсюджують по світу, перекладаючи свої економічні труднощі на плечі інших».
Це вже було занадто, і 1 липня 1966 року відбулася нова спроба вбити де Голля. Машина президента, направлялася в аеропорт Орлі, звідки генерал повинен був летіти з візитом до Радянського Союзу. Вона проїхала мимо нічим не примітного з вигляду автомобіля, припаркованого на бульварі Монпарнас і начиненого майже тонною динаміту. Замах готувала група студентів, що формально належала до організації «Рада національного опору». Проте з невідомих причин бомба не підірвалася. Як з'ясувалося пізніше, групу студентів було вночі заарештовано. Вони попалися на тому, що напередодні вночі вирушили грабувати банк, щоб із «добутими» там грошима тікати після замаху з країни. Там їх і схопила поліція.
Генерал розумів, що він затіяв небезпечну гру з фінансовими олігархами. Як патріот Франції і надзвичайно смілива людина, він не міг терпіти зашморг лихварського капіталу. Де Голль зібрав 750 млн паперових доларів і в 1967 році під час офіційного візиту до США з величезним скандалом обміняв їх на золото. Цей крок Франції змусив багатьох піддати сумніву перспективність «зеленої» валюти. Останньою краплею, що переповнила чашу терпіння Фінансового інтернаціоналу, стала прес-конференція генерала де Голля 27 листопада 1967 року, на якій президент Франції знову закликав інші країни виступити за відміну «доларового еквівалента». Одночасно гострій критиці було піддано агресію Ізраїлю під час «шестиденної війни» і проти Тель-Авіва введено санкції.
Саме в той же час, підконтрольні фінансовим олігархам засоби масової інформації Франції, розпочали критику французького президента. У квітні 1968 року в Монжраблані (Канада) відбулося засідання Більдербергського клубу, присвячене виступам проти де Голля, на якому головною дійовою особою був барон Едмон де Ротшільд. На засіданні були присутні керівник провідного відділу ЦРУ Джеймс Енглтон і представники розвідок декількох європейських країн. Наслідки не забарилися. Агенти американських і радянських спецслужб взялися за роботу. Не залишилося протоколів засідань клубу, але події наступних днів красномовно представили прийняті там рішення. Вже 1 травня 1968 року розпочалися виступи студентів і профспілок. Вони тривали весь травень. Міжнародні банкіри дружно відмовили президенту Франції в кредитах і почали продавати французькі франки та купувати німецькі марки. Франк різко упав у ціні. Все це підірвало авторитет де Голля, і в квітні 1969 року він пішов у відставку. Тож результатом засідання Більдербергського клубу й прийнятих рішень стала відставка президента де Голля. Фінансовий інтернаціонал, який витратив багато сил на боротьбу з непокірним генералом, святкував перемогу. Після цього де Голль проживе лише два роки…
Так невидимі правителі розправлялися з неугодними лідерами країн світу.
Причини Другої світової війни
Ця війна забрала життя мільйонів людей. Але не менш страшний інший її наслідок — ненависть, яка залишилася у серцях багатьох проти тих, хто був на іншому боці лінії фронту. Лайливим з лайливих стало слово «фашизм». Тому тепер, коли хочуть знищити політичного супротивника, то на нього перш за все наклеюють ярлик «фашиста». Проте давайте не уподібнюватись до малих дітей і не боятися тіні минулого, розглядаючи причини війни з гітлерівською Німеччиною.
Коли до влади прийшов Адольф Гітлер, він перебудував країну і вивів її з важкої економічної кризи. Економічний прогрес Німеччини 1933–1939 років не має рівних в історії. Його було б неможливо досягти, якби не вдалося об'єднати націю і пробудити її творчі сили.
Успіхи Німеччини викликали несамовиту злість і ненависть у тих країнах, що давно перетворились на слухняних рабів міжнародного банківського капіталу.
У своїй статті «Дві протилежні економіки» сучасний німецький публіцист Манфред Редер пише: «Його [Гітлера] економічна система передбачала автаркію кожної країни, тобто економічну незалежність від інших країн. Кожен народ повинен бути здатним розвиватися сам собою, без зовнішньої допомоги. Ус і життєво необхідні для незалежного існування продукти мала виробляти сама країна, якщо це можливо. Тільки така країна зможе проводити незалежну економічну політику. Кожна національна економіка, що залежить від інших країн для отримання життєво необхідних продуктів, не тільки піддається кризам — вона до того ж стає потенційною жертвою для всякого роду вимагань. І навпаки, ті народи й національні економіки, які твердо спираються тільки на самих себе, можуть мати здорові торговельні відносини з іншими країнами, обмінюючи лишки виробництва і специфічні продукти, але зберігаючи в той же час незалежність і не попадаючи в боргову яму. У такий економічній системі, безумовно, немає місця для міжнародної біржі з її спекулятивним котируванням і валютними махінаціями. Економічна система Гітлера перетворилася в найлютішого ворога крупних міжнародних банкірів, існуючим тільки завдяки здаванню грошей в найми і стягнення з них відсотків. Саме вони й організували, зрештою, світову війну проти Німеччини. Про це говорив навіть англійський історик генерал Фулер, який заявив, що «на війну наштовхнули не політичні ідеї Гітлера; мотивом цього разу став його успіх у справі створення нової економіки. Причинами війни є: заздрощі, жадібність і страх».
Отже, не концтабори і не переслідування євреїв, якими до 1945 року ніхто не цікавився, спровокували війну. І не перегляд Версальського договору, не Данцінг чи безпека Польщі спровокували війну. Принц Шаумбург-Ліппе, у минулому помічник Геббельса, повідомляє про різноманітні мирні пропозиції, зроблені Гітлером після польської компанії, тому що між західними країнами й німецьким рейхом не існувало жодних територіальних претензій, як не було і взаємних погроз. Гітлер навіть пропонував вивести війська з Польщі.
Але всі переговори закінчилися невдало, бо всі умови підписання миру зводилися до одного: висувалася вимога, щоб Німеччина знову поставила свої фінанси в залежність від міжнародної біржі. У такому разі було гарантовано негайне підписання мирної угоди.
Проте в цьому питанні Гітлер не збирався робити поступок, бо знав, що повернення до фінансового рабства означало кінець будь-якої незалежної політики, кінець свободи, кінець незалежності народів. Тепер його примусили боротися не на життя, а на смерть із міжнародними фінансовими олігархами. Це складало альтернативу сьогоднішній економіці, у якій усі держави і народи об'єднують в єдину глобальну систему лихварського процентного рабства. У цій системі про незалежність не може бути й мови, тому що в ній національні уряди перетворюються в простих виконавців волі анонімної зграї крупних банкірів і біржових спекулянтів.
Фактично в Другій світовій війні перемогу отримали міжнародні банкіри, які перемогли не тільки Німеччину, а й поневолили майже увесь світ. Майже всі уряди танцюють під їхню дудку. А народи не здатні проводити самостійну політику, або розвивати економіку за своїми власними планами. Сполучені Штати всіх «демократизують», використовуючи «томагавк-право», заганяючи всі народи в Світову єврейську імперію, де править лихварський капітал.