Geum.ru

Обробка металу один з видів народного мистецтва, який передбачає виготовлення виробів вручну з чистих металів та їх сплавів

Вид материалаДокументы

Содержание


1, одна половинка ящика для його виготовлення і готовий стержень 4.
Подобный материал:




















Обробка металу — один з видів народного мистецтва, який передбачає виготовлення виробів вручну з чистих металів та їх сплавів. Більшість металів досить мідні й лише при нагріванні стають пластичними, добре піддаються механічній обробці. З металу можна відливати масивну та легку ажурну форму, кувати різні речі або створювати вишукані візерунки; із бляхи — карбувати рельєфні зображення, виготовляти посуд та ін. Окрім того, метал здавна приваблював людей полиском своєї поверхні. Століттями металеві вироби були знаком престижу, багатства Широкому загалу вони стали доступними лише у XVIII—XIX ст. Тому народне металірство існувало у затінку міського цехового металообробництва. Його впливи на цехове ремесло XVII—XVIII ст. інколи досить виразно помітні то в карбуванні, то в дрібному ливарстві, то в ювелірстві. Наприклад, на карбованих і гравійованих вотумах (мідні, посріблені або срібні пластинки, які жертвують віруючі церкві з проханням порятунку від нещастя) зображувались «об'єкти», що потребували Господнього заступництва, з характерним трактуванням та орнаментикою.

Дрібне художнє ливарнщтво з латуні у селах Гуцульщини вирізнялося своєрідним декоративним стилем, джерела якого, мабуть, сягають поганських часів. Однак достовірно датовані речі походять лише з першої чверті XIX ст. Гуцульські народні майстри у глиняних формах виробляли численні ужиткові приладдя, кінську збрую тощо. Усі ці вироби старанно декорувалися карбуванням і гравіюванням, вони складають невелику, але чітку орнаментальну низку геометричних мотивів, що виступають у різноманітних композиційних сполученнях.

Найбільшою популярністю у гуцулів користувалися латунні руків'я (держаки) палиць у вигляді різної форми сокирок, фігурних закінчень. Такі палиці відзначалися оригінальністю форми і декору, навіть могли служити зброєю у скрутну хвилину, Розрізняють старосвіцькі топорці видовженої прямокутної форми з ледь розширеним лезом і нові (кінець XIX ст.), де лезо виступає контрастніше щодо обушка.

Фігурні держаки, оздоблені парою кінських голівок, мають архаїчні ознаки. Стародавні магічні елементи зберігаються також у дископодібних фібулах («чепрагах»), шийних прикрасах («згардах»), каблучках тощо. Славу гуцульського художнього металу творили знані й невідомі майстри, а то й цілі родини, наприклад, Дутчаки з с. Брустури, Медвідчуки з с. Річка, Федюки з с. Дихтинець. Найбільшого розквіту гуцульське металірство зазнало наприкінці XIX — на початку XX ст. Тоді до гірського краю проклали першу залізницю, і ринув туди нескінченний потік туристів, кожен з яких хотів щось придбати собі на згадку. Найбільшим попитом користувалися топірці, ножі, люльки, пістолі тощо, їх виготовляли десятки народних майстрів у селах Брустури, Річка, Соколівка, Снідавка, Яворів та ін.

Із занепадом у XIX ст. цехового ремесла на чільне місце висувається народне металірство. Найбільшого поширення воно набуло на Подніпрові, Слобожанщині та Гуцульщині. Народні майстри, яких ремісники зневажливо називали «партачами», працювали у ковальстві, бляхарстві, дрібному ливарництві та ювелірстві. Більшість з них залишалися селянами, тобто займалися ремеслом у вільний від хліборобської праці час.

Художні вироби народного ковальства стосувалися переважно обладнання будівель (хрести, дверні клямри, клямки, ручки тощо), окуття возів, саней, скринь, хліборобського реманенту тощо. Ужиткова ковальська продукція — сокири, коси, серпи, сани, підкови — звичайно виготовлялись без прикрас. Разом з тим скриня була так би мовити візитною карткою посагу молодої, тому й окуття скрині мало традиційний набір конструктивних елементів (спіралі, квіти, птахи і т. ін.).

Народне ювелірство побутувало на Подніпров'ї та Слобожанщині, де споконвіку складовими святкового одягу дівчат та жінок були прикраси, зокрема хрести, намисто, сережки і дукачі. Сільські й міські народні ювеліри виготовляли свою продукцію з дорогоцінних металів невисокого ґатунку, а коштовне каміння замінювали різнобарвними скельцями.

Найпоширенішим виробом був хрест. Майже всі в Україні носили натільні хрестики, оздоблені гравіюванням. Великі литі нагрудні хрести виконували з міді, білого сплаву або срібла, прикрашали скельцями та гравіюванням. Штамповані хрести, найчастіше з рельєфним зображенням святого, виробляли на Київщині,

Найпоширенішою жіночою оздобою на Подніпров'ї та Лівобережжі України у XIX — на початку XX ст.. були дукачі. Вони складалися з власне дуката (срібна монета або кругла пластинка з вигравійованим рельєфним зображенням) та декоративної частини, що нагадує бант, ажурне плетиво чи розетку, Остання використовувалась як власне прикраса на шию та найчастіше служила для підвішування дукачів. Траплялися в Україні й дукачі-ікони — мініатюрні образки з рельєфним зображенням Благовіщеня, Покрови, Вознесіння Богородиці тощо.

У роки першої світової війни гуцульське металообробництво занепало. Кустарні вироби не могли конкурувати з дешевою промисловою продукцією, котра стрімко заповнювала місцевий ринок.

У зв'язку з тим, що стержні в період заливання і охолодження металу перебувають у важчих умовах, ніж інші частини форми, їх виготовляють з більш високоякісної суміші, зміцнюють металевими каркасами, ретельно вентилюють і, як правило, просушують. Для збільшення газопроникності і піддатливості великих стержнів їх виготовляють порожнистими або всередину засипають пористий матеріал (крупнозернистий пісок, шлак, дрібний кокс і ін.).

Звичайний циліндричний стержень виготовляють в ящику так (рис. З,а). Половини стержневого ящика 1 з'єднують і скріплюють





Рис. 3. Виготовлення стержня в ящиках:

а — звичайного циліндричного;

б— фігурного

затискачем. Ящик з торця набивають стержневою сумішшю. В процесі набивання встановлюють каркас 3 (в даному випадку — кусок стального прутка), а після закінчення гладилкою зачищають кінці стержня і прутком наколюють вентиляційний канал 2. Потім обстукують ящик дерев'яним молотком, щоб стержень відокремився від стінок ящика, знімають кріплення і на сушильній плиті розсувають половини ящика. Стержень 4 лишається на плиті 5, разом з якою і іншими стержнями, встановленими на ній, його відправляють у сушарку.

На рис. 3,6 показаний фігурний стержень 1, одна половинка ящика для його виготовлення і готовий стержень 4. Фігурний каркас 2 зв'язує в єдине ціле всі частини стержня. Вентиляційну систему каналів утворюють восковим шнуром З, який закладають при виготовленні стержня по осі всіх його виступаючих частин. У процесі сушіння віск розплавляється і вигоряє, залишаючи необхідні канали. Викладають стержні з ящика на спеціальні сушильні плити або, піщані постелі.

ЛІТЕРАТУРА
  1. Антонович Є. А., Захарчук-Чугай Р. В.; Стапкевич М. Є. Декоративно-прикладне мистецтво. Львів, 1992.
  2. Боньковська С. М. Ковальство на Україні (XIX —- початок XX ст.). К., 1991.
  3. Гургула І. Я, Народне мистецтво західних областей України, К., 1966.
  4. Нариси з історії українського декоративно-прикладного мистецтва. Львів, 1969.
  5. Тищенко О. Р. Декоративно-прикладне мистецтво України (ХШ XVIII ст.).К., 1992.


>