Donetsk compartment of shevchenko scientific society

Вид материала

Документы

Содержание Художнє образотворення ліричного слова Василя Стуса Ти чуєш стогін плоті? Чуєш крик? Жовтий місяць, а ще вище – крик твій Вибрані поетичні твори Василя Стуса З історії збирання фольклору Повідомлення і рецензії Міжнародна конференція у варшаві –

Подобный материал:

• Donetsk compartment of shevchenko scientific society, 2259.73kb.
• Donetsk compartment of shevchenko scientific society, 4086.35kb.
• Donetsk compartment of shevchenko scientific society, 3610.42kb.
• Donetsk compartment of shevchenko scientific society, 16031.76kb.
• Donetsk compartment of shevchenko scientific society, 1319.59kb.
• Donetsk compartment of shevchenko scientific society, 2424.3kb.
• Донецьке відділення наукового товариства ім. Шевченка donetsk compartment of shevchenko, 3687.32kb.
• Донецьке відділення наукового товариства ім. Шевченка donetsk compartment of shevchenko, 3817.8kb.
• Донецьке відділення наукового товариства ім. Шевченка donetsk compartment of shevchenko, 3413.53kb.
• Донецьке відділення наукового товариства ім. Шевченка donetsk compartment of shevchenko, 398.96kb.

Художнє образотворення ліричного слова Василя Стуса

Він боровся словом, а з ним – силою. Арешти, суди, в’язниця, заслання, Мордовія, Магаданська область, мученицька смерть – і через роки тяжке і трагічне повернення з Кучино додому…

Ім’я Василя Стуса, одного з найяскравіших поетів сучасності, стоїть на чільному місці. І не тільки тому, що образ цієї людини – поета великого трагізму – став символом незламності духу, людської і національної гідності, патріотизму. Найголовнішим є те, що це – органічно самобутній поет, творчість якого є надзвичайно самовираженою. Лірика Стуса тяжіє до герметичної самодостатності художнього слова, до філософського заглиблення, синтезу глибинних традиційних джерел українського художнього образотворення з поетичною мовою ХХ-го століття.

Творчість Василя Стуса є помітним явищем не тільки української та світової літератури, а й усього нашого суспільного життя. Непересічний талант поета, його трагічна доля, відчайдушна боротьба у тоталітарній, за словами самого поета, “державі напівсонця-напівтьми” за національну незалежність українського народу, розвиток його самобутньої культури, відродження духовності, історичної пам’яті, сміливі виступи проти комуністичної ідеології викликали і продовжують викликати в людей, особливо в молоді, великий інтерес до його особи. Заборона друкувати вірші в СРСР і водночас вихід книжок поета на Заході ще більше посилювали цей інтерес. Його вірші, як і багато творів Василя Симоненка, Ліни Костенко, ходили в рукописних списках, видавалися самвидавом, заучувалися напам’ять.

Життя поета пов’язане з донецьким краєм. Саме до міста Сталіно у 40-му році переїхала з Вінничини сім’я поета. Саме тут навчався у середній школі Василь, у цьому місті він навчався з 1954 до 1959 року у педагогічному інституті. У Донецьку працював на шахті та літературним редактором газети “Социалистический Донбасс”. Саме на Донеччині Стус почав визрівати як поет – з його критичним ставленням до дійсності, непохитною вірою у гармонію, вірою, що поет “повинен бути людиною. Такою, що повна любові, долає природне почуття зненависті, звільнюється од неї, як од скверни”.

Творчий доробок поета, незважаючи на вкрай несприятливі умови для творчості (адже, за його ж словами, “легше було написати, аніж зберегти”) – дуже великий. Першу свою збірку “Зимові дерева” наприкінці 60-х років Василь Стус запропонував видавництву “Радянський письменник”. Тут об’єднано ранні вірші, юнацьку романтичну лірику, написану у війську, та створену пізніше, у Києві. У віршах цієї збірки відтворено атмосферу 60-х років з її пристрасним осмисленням болючих проблем національного розвитку, прагнення вписатися у традиції рідної культури. У поезіях “Зимових дерев” – неприйняття інтелектуальної задухи, протест проти бездуховності, репресій, трагічне прозріння “тьмущої тьми” завтрашнього дня, болісні шукання свого місця в ситуації життєвого вибору. Та, незважаючи на схвальні рецензії таких культурних діячів, як І.Драча, Є.Адельгейма, збірка тоді так і не побачила світу, щоб тільки у 70-х роках вийти друком за кордоном.

Ліричний герой ранніх творів Стуса болісно шукає втраченої гармонії зі світом, цілісності – шляхом пізнання самого себе, готовністю не зрадити себе. Якщо в нього і з’являється бажання “утекти від себе геть світ за очі”, то відразу чітко і нещадно усвідомлює, що тоді б він жив “безоко і безсердо”. “Як вибухнути, щоб горіть?!” – так звучить у нього вічне шекспірівське запитання: “Вдатися до втечі?/ Стежину власну, ніби дріт, згорнуть?/ Ні. Вистояти”.

У 1970 році Стус підготував другу збірку під промовистою назвою-метафорою “Веселий цвинтар”, яка є цікавим поетичним документом протесту проти інтелектуального застою. Поезії цієї збірки сповнені авторського передчуття неминучої Голгофи, готовності лишитися собою наперекір тискові, не роздвоїтися “на себе і страх”.

Вершинна частина Стусового доробку – збірка тюремної поезії “Палімпсести”. Під цією назвою (палімпсестами у давнину називали пергаменти, на яких стирали первісний текст, щоб написати по ньому новий) об’єднано все створене поетом у неволі з вкрапленням більш ранніх поезій, особливо дорогих йому творів. Євген Сверстюк так сказав про цю збірку: “Чим більше її читаєш, тим більше відчуваєш у ній голос пісні. Поет зняв з вічного пергаменту квапливі написи нашого метушливого часу - він докопувався до першофеноменів, що джерельно і таємничо озиваються до нас зі сторінок його книги…”

Завжди, а особливо у період “Палімпсестів”, ціннісним орієнтиром для поета стає його душа. У властивій для нього імперативній формі він запитує (і в себе, і в читача, але насамперед - у себе):

Ти чуєш стогін плоті? Чуєш крик?

Волання - чуєш? Прагне суходолу

(коли довкола пусто і голо)

душа твоя.

Твори поета продовжують жити, надихати, вони постають об’єктом наукових досліджень та розвідок. Наприкінці минулого століття український читач збагатився на академічне зібрання творів письменника у 4-х томах, шести книгах, випущене Львівською видавничою спілкою “Просвіта”.

Хто знайомий з віршами Стуса, той знає, наскільки вони є оригінальними, впізнаваними: як за формою, так і за змістом. Новаторська за своєю суттю, поезія Василя Стуса позначена своєрідним сплавом інтелектуалізму з тонким ліризмом, медитативністю, оригінальним філософським осмисленням буття. Вона нелегка для розуміння, тим більше, що часто поет відходить від усталених канонів образотворення, сміливо деформує слова й поняття так, що звична логіка сприйняття художнього твору часом заважає осягнути складність його образів, здебільшого глибоко метафоричних. Справді, його образи-метафори потребують напруження думки, залучення образно-асоціативного мислення, як, наприклад, у вірші “Жовтий місяць…”:

Жовтий місяць, а ще вище – крик твій,

а ще вище – той,

хто крізь зорі всі твої молитви

пересіяв, мов на решето,

він, німуючи, відкрився в тверді,

ніжністю спотворив і закляв,

і тобі, потворі, спересердя

добру мову й розум одібрав.

А підвівши добрі дві долоні,

а зітерши подуми з лиця,

він промовив: радісні комоні,

випущені з стаєнь правітця,

радісну стежу вам прокопитять

і заграє обраділий степ…

А світання золоте обіддя

котиться, округле і пусте.

Стус полюбляє творити нові слова – поетичні неологізми. Зосереджують на собі читацьку увагу, наприклад, такі неологзми, як: раїнна Україна, самолють, громовокарний шлях, дивновзор, життєструмування, стотривожна душа. Насиченість художніх текстів письменника цими та іншими новотворами зумовлюється його прагненням по-новому, свіжо й оригінально позначити певний елемент об’єктивної дійсності, намаганням подолати мовний стандарт, штамп, посилити емоційний вплив поетичного контексту на читача, збагатити образну палітру твору. Такі новотвори засвідчують лінгвістичне обдарування поета, тонке чуття й великий художній смак.

Зосередження уваги читача на певному лексичному відтінку слова, емоційному забарвленні образу досягається митцем й за допомогою широкого спектру старослов’янізмів, діалектизмів, розмовної лексики та рідко вживаних слів, використання яких у Стусовій поетиці не є випадковим, бо поет виявляє себе справжнім знавцем усіх шарів мови, усіх її проявів. Так, скажімо, він вживає у мові свої віршів такі рідковживані слова: рахманний (тобто мирний, тихий, спокійної вдачі), шамотіти (говорити, шепотіти невиразно, нерозбірливо), скруші (тяжкий, гнітючий настрій), літепло (тепла вода; тепло, щось тепле) та багато ін., що у ліриці митця зумовлюють неординарну атмосферу світосприйняття, впливають на стиль поетичного мислення, набуваючи значення поетизмів - слів особливого естетичного змісту. Вони витворюють специфічне враження, породжують стан духовного піднесення.

Новаторські підходи поета до образотворення, орієнтація на психологізм та інтелектуалізм поезії, звернення до підсвідомого виводять її на обшири вершинних світових досягнень.

Василь Стус вніс в українську сучасну літературу свіжі та оригінальні ідеї. Унікальність його поезії, її мовно-естетична глибина полягає у тому, що вона справляла і продовжує справляти величезний вплив на подальший розвиток української поезії від 60-х рр. до сьогодні і, гадаємо, відкриватиме все нові перспективи її прочитання і вивчення в майбутньому. Багатство естетичних можливостей лірики автора, її здатність викликати у реципієнта найрізноманітніші складні асоціації і думки роблять його поетичне слово могутнім засобом естетичного впливу на почуття людини.

Зацікавлення Стуса, поета глибоко національного за своєю духовною суттю, за способом мислення, за характером мови, проблемами поетичної мови на тлі девальвованої при тоталітаризмі цінності слова виводять його лірику до найсучасніших структур мислення.


Вибрані поетичні твори Василя Стуса

* * *

Добрий день, мій рядок кароокий,

побратиме моїх безсонь!

Зупини її, мить високу,

для моїх молитовних долонь.


Сивий голубе, біль мій зичний,

вечоровий і пелехатий,

більше чутий, аніж помічений,

більше мічений, ніж крилатий.


Слово, слово, - достиглий смут мій!

Набираючи висоту,

порятуй од важкої скрути

і од радості порятуй,


поки, круглі, цвітуть долоні,

поки з серця ростуть пелюстки,

поки думи, як дзвони довгі,

і як дзвони, круглі такі,


ти любовיю мене, наче амфору,

доливай, довіряй добру.

За розквітлу купальську папороть

я пером і горбом віддарю.


* * *

Квітне вечора трояндне пригасання,

І в яру струмка гортанний звук...

Стільки правди в горлі, стільки мук –

Не переповідати до рання.


Вечір, мов сліпий, кістляві руки

Простяга мені. Я йду,

І чатують тіні по сліду,

Мовчки стережуть мене, мов круки.


Вже припавши до землі, причах,

Притомившись, вечір. От і маєш:

Сам сліпий, ти в ніч глуху ступаєш...

Хлюпає любов в твоїх очах.


* * *

Ліс випустив мене з своїх обіймів,

степам віддавши лагідно. Пішов

глибоким снігом. Ні доріг, ні стежки –

все поновила, сплутавши зима.


І як тут зможеш вибитись на шлях,

коли ти сам, мов дерево, котрому

верхівיя зрізане. Коли тобі

якийсь неспокій душу облягає,

ще й примітає віхола сліди!


Іти б і йти – до паморочі. Доки

десь не впадеш, простерши уперед

отерплі руки. Я тебе шукав,

посестро-зраднице, ворожко Зимо!


* * *

Минає час моїх дитячих вір.

І я себе з тим часом проминаю.

І вже не віднайдусь. І вже не знаю,

А чи впізнав би на човні новім


Свій давній берег. Ні, напевно, ні.

Бо сам собі, відринутий від болю,

Пливу за днем, за часом, за собою

В новому необжитому човні.


Ні небожителі, ні жебоніння трав,

Ні перехлюпи хвиль – ніщо не скаже

Тобі про повертання. Не розв’яже

Твого питання: годі чи пора...


Ти сам пливеш, відринутий від себе.

І лиш за гребнем прозираєш гребінь.


ББК 82.3 (4 Укр)


Тамара Сабельникова,

кандидат філологічних наук,

доцент кафедри історії України і філософії права

Донецького юридичного інституту


З ІСТОРІЇ ЗБИРАННЯ ФОЛЬКЛОРУ

У ДОНЕЦЬКОМУ ПРИАЗОВ’Ї

Перш ніж безпосередньо перейти до висвітлення означеного питання з’ясуємо, чому саме Донецьке Приазов’я стало предметом нашої уваги. Донеччина за географічними параметрами традиційно поділяється на три зони: північну, середню та південну. Ці смуги різняться і в історико-культурному плані. Культурна традиція Північної Донеччини тяжіє до Слобожанщини, Середня Донеччина – дифузна, Південна має свої специфічні особливості, що випливають із близькості до Азовського моря, складу населення. Донецьке Приазов’я розташувалось на Приазовській низовині та Приазовській височині, межа якої проходить через Волноваський, Старобешевський та Амвросіївський райони. Окреслена територія збігається з Південною Донеччиною, але спільність історико-культурних умов дозволяє частково віднести сюди і дифузну зону, тобто північні частини Старобешевського, Волноваського районів та Мар’їнський район.

Населення Донецького Приазов’я, як зрештою і всієї Донеччини, – своєрідний конгломерат, що формувався протягом тривалого часу. В його основі – українці з північних та центральних районів України, частково – депортовані із західних областей, росіяни, греки, татари, цигани та ін. У зв’язку з цим фольклор Донецького Приазов’я, на наш погляд, заслуговує на особливу увагу, оскільки тут він був чи не єдиним виявом національної ідентифікації та етнічної самосвідомості, перебуваючи у тісних контактах з іншими національними традиціями.

Фольклорна традиція Донецького Приазов’я почала формуватись у ХУІІ–ХУІІІ ст.ст., та збирання фольклорних матеріалів і їх дослідження припадає лише на кінець ХІХ ст. На той час ця територія входила до Маріупольського повіту Катеринославської губернії. Порівняно з іншими регіонами України Катеринославщина в ХІХ ст. була мало вивчена в галузі фольклору та етнографії, як зазначає Л. Іваннікова, посилаючись на ряд наукових праць (Сумцов М.Ф. Об этнографическом изучении Екатеринославской губернии. – Сборник Екатеринославского Научного общества. – Екатеринослав, 1905. – С. 1–10; Білий В. Минуле етнографії на колишній Катеринославщині та її сучасні завдання. – Археологічний збірник Дніпропетровського краєзнавчого музею. – Т. І – 1929. – С. 235–260; Данилов В.В. Екатеринославщина в архиве ИРГО – Летопись ученой архивной комиссии. Т.Х. – С. 376–378; Сумцов Н.Ф. Современная малорусская этнография. – Вып. 1, глава 3. – СПб, 1893) [1; с. 35]. До 70-х років ХІХ ст. записи фольклору на цій території були спорадичними, наука і зокрема етнографія тут майже не розвивались, що можна пояснити специфічними умовами розвитку культурного життя Катеринославщини, де до кінця ХІХ ст. не було навіть університету. Не було тут і місцевих збирачів фольклору.

Фольклористика як наука сформувалась на Катеринославщині лише на початку ХХ ст. У 1901 р. заснувалось Катеринославське наукове товариство, що мало різні секції. А в 1903 р. з історичної секції організувалась Катеринославська вчена архівна комісія, члени якої в 1904 р. створили "Програму для збирання етнографічних відомостей по Катеринославській губернії", а земська управа виділила кошти на етнографічне обстеження краю. Уже в 1905 р. наукове товариство видало історико-етнографічний збірник "Сборник статей Екатеринославского научного общества по изучению края". 1910–1913 рр. ознаменувались створенням товариства "Просвіта" [2; с. 16–34]. В ці роки на Катеринославщині збирають матеріал визначні на той час фольклористи: І. Манжура, Д. Яворницький, В. Бабенко, Я. Новицький.

Що стосується Маріупольського повіту, то він і на той час (кінець ХІХ – початок ХХ ст.) залишався поза увагою етнографів та фольклористів. Це можна пояснити його географічною віддаленістю від губернського центру, а також тим, що фольклористи більшу увагу приділяли вивченню саме тих територій, які пов'язані із запорізькою славою.

Перші записи етнографічних та фольклорних матеріалів Донецького Приазов'я здійснили В. Бабенко та Я. Новицький.

Я.П. Новицький був визначним педагогом і разом з тим займався збиранням та виданням фольклорних матеріалів. Як зазначено в його автобіографії [3; с. 6], з 1872 до 1878 р. він працював в с. Ольгінському Маріупольського повіту. Незабаром земство визнало місцеву школу зразковою, "через яку в двотижневий строк повинні були проходити заново призначені вчителі для знайомства з прийомами і методами навчання" [3; с. 6]. Але після виходу Емського указу Я. Новицького було звільнено з роботи за поширення українофільських тенденцій.

Під час роботи в с. Ольгінському (зараз село Ольгінка Волноваського р-ну Донецької обл.) Я. Новицький записав 17 пісень. 10 з них записано в с. Ольгінському, 5 – у с. Нескучному (зараз село Велико-Новосілківського р-ну Донецької обл.) та 2 в с. Благодатному (зараз село Волноваського р-ну Донецької обл.). Серед них пісні про кохання, про родинне життя, сирітські та колискові.

Я. Новицький не лише збирав, але й видавав фольклорні записи. У 1894 р. в УІ томі "Сборника Харьковского историко-филологического общества" було надруковано "Малорусские песни преимущественно исторические, собранные Я. П. Новицким в Екатеринославской губернии в 1874–1894 годах". В цьому ж році збірник було видано окремою відбиткою в Харкові. Один такий примірник з екслібрисом "Библиотека Якова Павловича Новицкаго" знаходиться в бібліотеці Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М.Т. Рильського (далі позначатимемо ІМФЕ). Збірка складається із трьох частин. До першої частини увійшли пісні власне історичні, друга вміщує балади, сирітські, бурлацькі, побутові, ліричні, жартівливі, алегоричні пісні та сатиричні вірші, третя – любовні та сімейно-побутові пісні.

Збірник має певні недоліки: через брак коштів з нього вилучені всі варіанти, що збігаються з раніше надрукованими, відмічено лише перші рядки таких варіантів і зроблено посилання на друковані видання. Але, незважаючи на ці недоліки, збірка все ж має велику наукову цінність. У вступному слові від редакції зазначається: "Збирач поставився до зібраного матеріалу добросовісно і старанно, що відобразилось в умілому запису пісень та в численних бібліографічних вказівках на схожі друковані варіанти” [4; с. 3]. “Мова записів залишена без змін ..”[4; с. 4]. Біля кожної пісні зазначено, де, коли вона була записана, а також подані короткі відомості про її виконавців. Це свідчить про те, що Я.П. Новицький дотримувався наукових принципів збирання та видання фольклору. Хоча слід зазначити, що тексти пісень подані без мелодій, що пояснюється браком коштів. Але від того збірка не втрачає наукової цінності. Уже після того, як вона з’явилась, про неї схвально відгукнувся визначний фольклорист Ф.М. Колесса. У своїй рецензії він зокрема зазначав: "… признати треба, що збірник Новицького призбираний совісно протягом двадцяти літ, становить чималу вартість для науки, як через багатство і новизну матеріалу, як також з огляду на єдність територіальну і мовну …" [5; с. 382]. До збірки увійшли 11 творів, записаних у Маріупольському повіті. Серед них пісні про кохання, про родинне життя та сирітські. 8 записано в с. Ольгінському: "Ой ти селезень" від баби Марчихи, "Ой у полі дві тополі" від Гната Вергуна, "Ой на морі дощ іде" від Івана Кулібаби, "Як приїхав мій миленький з поля" від Василя Сошенка, "Ішла вдова долиною" від баби Мокрини Козловської, "Ой гаю, мій гаю" та "Головонька моя бідная" від Юхима Сошенка, "Через мої ворота" від Івана Домбровського; 2 – в с. Благодатному: "Ой соловейко молоденький" від Кузьми Коваленка та "Журавко, журавко" від баби Гапки Телепихи, 1 – в с. Нескучному: "Із-за гори, гори" від Єфимії Степанівни Новицької.

В 4 випуску "Летописи Екатеринославской ученой архивной комиссиии" за 1907 р. був надрукований збірник "Малорусские исторические песни, собранные в Екатеринославщине в 1874–1903 гг.". З попередньої збірки сюди увійшли пісні власне історичні, козацькі, гайдамацькі та кріпацькі.

В останні роки життя Я. П. Новицький підготував до друку ще один збірник "Малорусские народные песни, собранные на Екатеринославщине в 1875–1915 гг.". Він мав бути надрукований в ХІ випуску "Летописи" за 1916 рік. Але літопис на 10 томі припинив своє існування, а збірник лишився в машинопису і зберігається у двох варіантах в Рукописних фондах ІМФЕ [6]. До нього увійшли пісні історичні, козацькі, рекрутські, кріпацькі, бурлацькі, сирітські, п'яницькі, родинно-побутові, жартівливі, колискові та забавлянки, колядки і щедрівки, жнивні, косарські, гребовецькі пісні тощо. В цьому збірнику міститься більш деталізована інформація про виконавців, а саме подається не лише їхнє прізвище, а й вікова характеристика.

У 1904–1905 рр. під час підготовки ХІІ Археологічного з'їзду в Катеринославі декілька експедицій здійснив відомий на той час науковець Бабенко В.О. "Їх метою було наукове вивчення обласної етнографії та збирання оригінальних етнографічних матеріалів. На виділені земством кошти обстежено всі вісім повітів Катеринославської губернії…" [7; с. 9]. Але в Маріупольському повіті Бабенко В.О. проводив лише етнографічні обстеження грецьких поселень.

На жаль, з 1915 р., як зазначає Л. Іваннікова [1; с. 40], починається наступ реакції. Припиняють своє існування українські видання. Від початку Першої світової війни не побачив світу жоден з підготовлених до друку збірників Я. Новицького. В роки революції та громадянської війни відбувається занепад культури та наукової діяльності в краї.

Лише 20-ті роки ознаменувались залученням широких мас населення до збирання і записування фольклору. В періодичних виданнях друкувались методичні поради збирачам фольклору, пояснення важливості цієї справи. Так, наприклад, у журналі "Просвещение Донбасса" за 1922 р. наголошувалось, що: "навіть безхитрісне записування творів народної поезії, опис явищ побуту та особливостей мови є справою великої наукової важливості. Особливо в Донбасі, де така різноманітність племенних та побутових умов і де такі записи ще ніким не проводились"[8; с. 98]. Далі йдуть методичні поради, що відповідають високому науковому рівню:

1. 
   Записуйте так, як чуєте. Не рахуйтесь з граматикою.
   
2. Над словами ставте наголоси.
   
3. Всі незрозумілі слова пояснюйте в дужках.
   
4. Вкажіть: хто, де і від кого записав. За яких обставин співається пісня, вживається жарт і т. ін.
   
5. Записуйте і те, що, як вам відомо, записано іншими або навіть надруковано. Будь-який запис несе щось нове. Часто одне слово може пролити світло на попередні записи [8; с. 99].
   

В системі УАН існувало кілька наукових осередків, де в тій або іншій мірі вивчалася народна творчість. Найважливішим фольклористичним осередком в УАН була Етнографічна комісія, що почала працювати 20.04.1920 р.

Березовський І.П. зазначає, що "оскільки питаннями матеріальної етнографії активно займалася в цей час інша академічна установа – Кабінет антропології та етнології ім. Хв. Вовка, то Етнографічна комісія основним своїм завданням поставила збирання та вивчення фольклору. З самого початку свого існування вона розгорнула активну організаторську роботу" [9; с. 73]. В кінці
20-х років число місцевих збирачів народної творчості, що підтримували зв'язок з Етнографічною комісією досягло 4000 осіб [9; с. 74]. Сприяло цьому зростанню і те, що згідно з постановою Раднаркому СРСР від 26.ХІІ.1922 р. та Раднаркому УРСР від 9.ІІІ.1923 р. листування і пересилка матеріалів здійснювались безкоштовно. Етнографічна комісія закликала культпрацівників, вчителів очолити збирання фольклорного матеріалу на місцях та організувати його надсилання до комісії. У результаті цієї роботи Етнографічна комісія за порівняно короткий час зібрала величезну кількість зразків народної творчості (Рукописні фонди ІМФЕ – Ф. 1, од. зб. 355 – 871). Так створювалась солідна наукова база для широкого вивчення фольклорного процесу того часу. Це було головним завданням, яке ставили тоді перед собою працівники комісії.

Березовський І.П. так оцінив діяльність Етнографічної комісії: "Відрадним було прагнення працівників цього наукового осередку до плановості у вивченні фольклору. І хоч у самій методиці збирання та наукового опрацювання зібраного матеріалу було ще чимало недосконалого, не завжди послідовно здійснювалося вивчення фольклору в спеціальній площині, проте планомірність проведення досліджень була важливим захисним засобом від випадкових, поквапливих узагальнень і до певної міри гарантувала наукову вартість висновків"[9; с. 75].

Серед архівних матеріалів Етнографічної комісії нами були знайдені фольклорні записи студентів Сталінського педтехнікуму в 1928/29 навчальному році. (Рукописні фонди ІМФЕ, ф. 1–6, од. зб. 661–662).
В першій папці (од. зб. 661) зберігаються записи пісень на окремих аркушах, а також серед етнографічних описів різних сіл (весілля, народження дитини). Тут вказане місце запису, а також дані про носіїв фольклору: прізвище, вік. Нотних записів немає. Але, як бачимо, записування текстів відбувалось на науковій основі.

Друга папка (од. зб. 662) містить матеріали, присвячені етнографічному опису с. Мар'їнки. Тут є такі розділи: весілля, народження дитини, смерть людини, народний календар, розваги молоді та інші.
В цих описах зустрічаються пісні, що співаються на весіллях, на досвітках, колискові. Відомостей про виконавців немає ніяких.

У 30-ті рр. ХХ ст. було зібрано ще менше фольклорних матеріалів в Донецькому Приазов'ї. В той період навчальною програмою філологічного факультету Луганського педагогічного інституту була передбачена фольклористична практика для студентів першого курсу. У Рукописних фондах ІМФЕ зберігаються матеріали цієї практики за 1935 р. (Рукописні фонди ІМФЕ – Ф. 9, од. зб. 7–25). Але студенти збирали матеріал в основному в північних районах Донеччини. У Приазов'ї було записано лише 8 пісень. Із них 4 від Москальця Олександра Дмитровича із Маріуполя: "Тихий, тихий Дунаю", "Ненько ж ти моя", "Ой на горі нивка", "Ой на морі, на морі"; 2 записані в Сартані від невідомих виконавців: "Мала мати одну дочку", "Було літо, було літо" та 2 у Волновасі від Любич Олени Євстафіївни, котра переїхала з Чернігівщини: "Ой мати моя старая", "Як оддала мати". Збір текстів народних творів здійснювався відповідно до наукових вимог, але без мелодій.

Інші архівні матеріали 20–30-х рр. містять в основному пісні на робітничу та революційну тематику і про колгоспне село. Із 40–50-х рр. фольклор в Донецькому Приазов'ї не збирався, що пояснюється занепадом науки в роки Другої світової війни та під час відбудови країни в повоєнні роки. В кінці 50-х рр. ІМФЕ було здійснено кілька експедицій на Донеччину. Але записувались матеріали лише в північній частині краю.

В 60-х роках, а точніше в 1964/65 рр., коли на базі Донецького педагогічного інституту утворився університет, фольклорна практика стала обов'язковим елементом навчального процесу. Перед практикою студенти проходили інструктаж, де знайомилися з методикою збирання та записування фольклору. Згодом при університеті було видано методичний посібник "Поради збирачеві фольклору" [10]. Звіти про практику і фольклорні записи зберігались на кафедрі української літератури ДонДУ.

Слід зауважити, що в 1986 р. співробітники ІМФЕ здійснили експедицію на Донеччину. Вони відвідали с. Олександрівку Старобешевського р-ну, с. Дмитрівку Волноваського р-ну, с. Бойове Володарського р-ну та м. Тельманове. Матеріали експедиції зберігаються в рукописних фондах ІМФЕ (Рукописні фонди ІМФЕ. – Ф. 14–5, од. зб. 501І). Пісні записані на магнітофонні стрічки, є розшифровки текстів та нотні записи мелодій.

У 1992 р. при кафедрі української літератури ДонДУ було відкрито лабораторію "Народознавство Східної України", оснащену технічними засобами звукозапису. Організатором цієї справи був
д.ф.н., професор С.В. Мишанич. Відтоді розпочалося систематичне, планомірне записування науково надійного першоджерельного матеріалу на Донеччині. В лабораторії зберігаються матеріали студентських фольклорних практик та експедицій, здійснюваних науковими співробітниками.

Отже, перші записи фольклорного матеріалу у Донецькому Приазов’ї було здійснено в кінці ХІХ ст. Я. Новицьким. У 20 – 30-х рр.
ХХ ст. цю справу продовжили студенти Сталінського педтехнікуму та Луганського педагогічного інституту. І хоча фольклорних матеріалів з тих часів збереглося небагато, слід зазначити, що їх фіксація здійснювалася відповідно до наукових вимог. Активне збирання фольклору припадає на 60-ті рр. ХХ ст., коли фольклорна практика стає обов’язковою у навчальних програмах філологічного факультету ДонДУ. Систематичне ж, планомірне записування науково надійного першоджерельного матеріалу починається лише з 1992 р.

За більш ніж 40-літній період існування університету нагромаджено велику кількість уснопоетичного матеріалу на Донеччині та в суміжних районах, у тому числі і в Донецькому Приазов'ї. Численні записи дозволяють простежити еволюцію фольклорного процесу в рамках певного хронологічного проміжку, а також у межах певної території.


ЛІТЕРАТУРА

1. 
   Іваннікова Л. Яків Новицький і вивчення фольклору Катеринославщини // Народна творчість та етнографія. – 1994. – №5–6.– С. 35–41.
   
2. Іваннікова Л. Фольклористична діяльність Я. П. Новицького: Дис. канд. філол. наук: 10.01.07. – К., 1996.
   
3. Рукописні фонди ІМФЕ ³². – Фонд 1-4, од. зб. 2.
   
4. Малорусские песни преимущественно исторические, собранные
   Я. П. Новицким в Екатеринославской губернии в 1874–1894 годах. – Харьков, 1894. – 112 с.
   
5. Колесса Ф.М. Малорусские песни, собранные Я.П. Новицким // Колесса Ф.М. Фольклористичні праці./ Ред. О.І. Дей; Підготувала до друку В.А Юзвенко. – К.: Наукова думка, 1970. – 414 с.
   
6. Рукописні фонди ІМФЕ. – Фонд 4, од. зб. 143.
   
7. Смолій Ю.О. Етнографічна діяльність В.О. Бабенка на Катеринославщині // Етнографічні дослідження Південної України. Збірник наукових праць Всеукраїнської ювілейної конференції, присвячений 145-річчю з дня народження Я. П. Новицького, 6–8 жовтня 1992 р., м. Запоріжжя. – Запоріжжя. – 1992. – С. 9 – 10.
   
8. Просвещение Донбасса. – 1922. – № 6–7.
   
9. Березовський І. П. Українська радянська фольклористика. Етапи розвитку і прблематика. – К.: Наукова думка, 1968. – 343 с.
   
10. Пустова Ф.Д. Поради збирачеві фольклору. – Донецьк, 1970. – 10 с.
    

ПОВІДОМЛЕННЯ І РЕЦЕНЗІЇ


Валентина Соболь,

доктор філологічних наук, професор Варшавського університету

УКРАЇНА В ОЧАХ ПОЛЯКІВ І ПОЛЬЩА В ОЧАХ УКРАЇНЦІВ

(МІЖНАРОДНА КОНФЕРЕНЦІЯ У ВАРШАВІ –

7-8.11. 2005)

Щорічна міжнародна конференція, традиційно, упродовж багатьох років організовувана кафедрою україністики Варшавського Університету, цього року підняла далеко не традиційну проблему. Учасники наукового зібрання з Польщі та України – соціологи, історики, мовознавці, мистецтвознавці та літературознавці – упродовж двох днів успішно дебатували в руслі гостро актуальної проблеми: образ України в очах поляків та образ Польщі в очах українців. Після слова привітання, яке виголосив керівник кафедри професор Стефан Козак, до учасників наукового зібрання звернулася ректор Варшавського університету професор Катерина Халасінська-Мацуков. Ректор окреслила багаті традиції варшавської україністики, нагадала, що свого часу в університеті працювали видатні українці - мовознавець Роман Смаль-Стоцький, історик Мирон Кордуба та релігієзнавець, культуролог і мовознавець Іван Огієнко та ін. Сучасна варшавська україністика, очолювана проф. С. Козаком, як наголосила пані ректор, гідно продовжує добрі традиції. Посол України в Польщі Ігор Харченко також сердечно привітав учасників конференції та підкреслив особливе значення проблем, які стосуються спільної польсько-української спадщини.

Роботою першої сесії керував декан факультету прикладної лінгвістики та східнослов’янських філологій професор Владислав Фігарський, який надав слово керівникові кафедри професору Стефанові Козаку. Доповідач у виступі на тему “Візерунок із-за межі” окреслив виразну еволюцію образу українця в польській суспільній свідомості, звернувши особливо пильну увагу на нове відкриття України в творах романтиків, а також на певну деформацію візерунку України та українців у повоєнному часі. ”Своє, чуже, універсальне”- таку проблему висвітлив у своїй доповіді професор Едвард Касперський, котрий окреслив місце, зміст та функції названих категорій, які, на думку доповідача, подібно трансформуються в польській та українській культурах. Аналізуючи твори Шевченка, Франка, Лесі Українки, а також твори польських романтиків Міцкевича, Словацького, Мальчевського, Гощинського, професор Касперський особливу увагу відвів поняттю “свого, рідного, вітчизняного”. Доктор Іоанна Конєчна з Інституту Соціології Варшавського Університету познайомила учасників конференції та всіх присутніх у залі із результатами власних соціологічних досліджень, показала, настільки виразної позитивної еволюції зазнав образ українців в очах поляків в часах тих суспільно-політичних змін, які відбулися в Україні в листопаді 2004. Не менш цікавою та змістовною була робота усіх наступних сесій. В другій сесії, тема якої була присвячена недавнім суспільно-політичним подіям в Україні, головувала професор Тереза Хинчевська-Геннель з Інтституту Історії ПАН. “Помаранчева революція очима поляків” – таку цікаву проблему підняла в своїй доповіді доктор Агнєшка Корнієнко, яка ствердила: те, що відбулося рік тому, значить більше, аніж всі разом узяті символічні жести президентів та прем’єрів. Професор Василь Марчук у доповіді “Українські медіа про участь поляків у Помаранчевій революції” наголосив, що революція медіа розпочалася з подї в Івано-Франківську, де під час відомого інциденту в університеті в представників ЗМІ позабирали камери і фотоплівки. Доповідач познайомив із результатами моніторингу, проведеного в Прикарпатському центрі політичних та євро інтеграційних досліджень на основі 19 українських видань,
5 польських і 4 російських. Проректор Волинського університету в Луцьку Микола Кучерепа окреслив джерела зацікавленості спільною історією наших народів в українському та польському суспільствах та наукових колах, причини необхідності звернення до так званих “трудних” проблем, у вирішенні яких існують відмінні погляди в працях 1998-2005 рр. авторства українських та польських істориків: питання українсько-польської війни 1918-1919 рр.; подій міжвоєнного періоду 1921-1939 рр.; періоду Другої Світової війни; подій операції “Вісла”. Доповідач підкреслив велике значення 11 міжнародних наукових семінарів, які з 1996 року почергово відбувалися в Луцьку та Варшаві і за якими вже опубліковано 9 томів “Україна-Польща: важкі питання”. Професор Богдан Гудь виніс на суд слухачів змістовний аналіз шкільних українських підручників з історії - з точки зору тлумачення в них польсько-українських стосунків. Доповідач переконливо довів, що важлива проблематика в них представлена схематично й неповно, часто з порушенням історичної правди, що в свою чергу вимагає нових праць, які б аналізували не лише конфліктні події, а й розкривали спільне в культурному та політичному житті наших народів. Роботу наступної, третьої сесії цього дня очолив ректор Віталій Кононенко, який надав слово професору Ганні Дильонговій. Доповідачка окреслила багату діяльність митрополита Андрея Шептицького, акцентувала особливу увагу на тому, як власне оцінювали її поляки та римо-католицька Церква. Професор Станіслав Дубіш, декан факультету полоністики Варшавського університету, здійснив аналіз грунтовної наукової спадщини професора М. Юрковського, котрий влітку 2005 року пішов з життя, залишивши нащадкам поважні праці з семи різних царин, зокрема з ономастстики, історії мови, лексикології, лексикографії, описової граматики, прикладного мовознавства та ін. Вісім книжок М.Юрковського, понад 200 статей, рецензій і сьогодні перебувають в науково-дослідному активі слов’янської філології. Професор Тереза Хинчевська-Геннель в доповіді “Польща-Україна ХVІІ століття в працях професора Збігнєва Вуйчіка” наголосила, що професор З.Вуйчік є одним із найвидатніших польських істориків, автором цілого ряду книжок („Jan Sobieski 1629-1696”, „Dzikie Pola w ogniu. O kozaczyźnie w dawnej Rzeczpospolitej”, „Historia Powszechna. Wiek XVI-XVII”), кількох сотень статей та рецензій. Професор був першим у повоєнних часах істориком, котрий звернув увагу на роль козаччини в історії Польщі та України. Девіз наукової праці професора – “Понад усе - незалежність”. Професор Ростислав Радишевський, керівник кафедри полоністики Київського університету, присвятив свою доповідь життєвому та творчому шляхові Яна Щенсного Гербута, письменика, дипломата, політичного діяча. Головну увагу професор Радишевський присвятив написаному латиною твору на козацьку тематику („Victoriae Kozakorum Nisoviarum de Tataris Tauricanis in Anno 1608 narratio Herburtis”).

Роботу мовознавчої сесії провадив професор Станіслав Дубіш. Головуючий надав слово Василеві Грещуку, який проаналізував багатий доробок видатного вченого Яна Бодуена де Куртене, його боротьбу за вільний розвиток української мови. Пильну увагу доповідач звернув на такі праці вченого, як “Платонічний панславізм”(1904), “Українське питання” з позанаціональної точки зору” (1913), “Українські університети в Польській державі”(1922), “Деякі загальні уваги про об”єктивну і суб’єктивну окремішність України з мовного, племінного, народного й державного погляду” (1925). Доповідач довів, що Ян Бодуен де Куртене впродовж петербурзького та варшавського періодів науково-педагогічної діяльності активно підтримував український державницький рух, вважаючи його серцевиною рідну мову. Українську мову вважав самобутньою, рівноправною з іншими слов’янськими мовами, послідовно обстював її права на вільний розвиток і запровадження в усі сфери суспільного буття.

Професор Віталій Кононенко кваліфіковано охарактеризував перекладацьку роботу, зокрема, стилістику перекладів Дмитра Павличка, доктора honoris causa Варшавського університету. Декан філологічного факультету Прикарпатського університету Микола Лесюк присвятив свою доповідь аналізові мови творів Станіслава Вінценза, обгрунтував важливість створення словника наявних у його творчості українізмів, над котрим розпочав свою працю. Доктор Ірина Кононенко дослідила взаємовпливи у мовних картинах світу українців і поляків. У доповіді на тему “Польсько-українські взаємні впливи у мовному образі світу” йшлося про два мовні типи соціумів – український та польський, які, з одного боку, є національно специфічними, з другого - взаємовпливають один на одний. На думку І.Кононенко, українська та польська картина світу виявляються на всіх рівнях мовної системи.

8 листопада конференція активно продовжила свою роботу. Під час сесії, роботою якої керував професор Михайло Наєнко, виступили В.Соболь,
І. Бетко, В. Назарук. Професор Валентина Соболь виступила з доповіддю “Шістдесятники в опінії польській”, познайомивши слухачів з дивовижно різноплановою літературою про діяльність та творчість українських подвижників у Польщі. Феномен шістдесятників та його візія “на живо” - в польській періодиці, в наукових працях, у численних перекладах (а здійснили ті переклади також і працівники кафедри – доктор Тетяна Голинська, професор Флоріан Неуважний, доктор В.Назарук та ін.) - все це чималою мірою зумовило не лише повернення до приязних українсько-польських стосунків, а й дало можливість осягнути нові перспективи. Доктор габ. Ірина Бетко у виступі на тему “Українська проза нової хвилі в польській рецепції” підняла цікаву спробу дати відповідь на питання: чому так популярна в Польщі проза Юрія Андруховича. На думку доповідачки, одна з причин популярності – це архетипічний образ рудого блазня в творах письменника - власне, саме цей образ, за переконанням доповідачки відіграє важливу роль у справі українсько-польського поєднання. Доктор Василь Назарук у доповіді на тему “Польські романтики в перекладах Григорія Кочура” представив доробок видатного перекладача, здійснив цікаве та результативне порівняня перекладів польських романтиків, здійснених Григорієм Кочуром, - із перекладами його попередників. Роботу наступної сесії успішно очолив професор Ростислав Радишевський, який надав слово професорові Анджею Фабіановському. “Україна – серце Європи. Політичні концепції Михайла Чайковського”- цікава доповідь на таку тему була присвячена з’ясуванню особливо важливої ролі, яку Михайло Чайковський надавав козацтву як витокові політичного відродження Речі Посполитої. Докторант Катажина Якубовська-Кравчик проаналізувала візію Польщі та її призначення в політичній праці Іполіта Терлецького “Słowo Rusina do wszech braci szczepu słowiańskiego”(1849). Професор Михайло Наєнко новаторськи проаналізував польські мотиви в дещо призабутому романі Івана Нечуя-Левицького “Гетьман Іван Виговський”. Професор Володимир Матвіїшин дав розлогу характеристику плідній діяльності Павлина Свєнцицького (1841-1976) в різних галузях культури: літератури, перекладу, театру. П.Свєнцицький стояв біля джерел перцепції в Україні драматургійної спадщини Ж.-Б.Мольєра, У.Шекспіра, Ф.Фреди, Ю.Корже­ньовського, заслуговує на увагу публікація ним польським алфавітом творів Т.Шевченка (його твори він також перекладав), Г.Квітки-Основ’яненка, Марка Вовчка, Ю.Федьковича. Доктор Ярослава Конєва здійснила порівняльно-зіставний екскурс в царину народної творчості. Образи поляків та українців в українських та польських народних піснях – то справді багатющий матеріал для наукових студій, покликаних глибше зрозуміти менталітет наших народів, перспективи формування подальших стосунків. Професор Володимир Александрович у доповіді “Український портретовий живопис ХVІ-ХVІІ ст. в контексті польського портрета” довів, що українське малярство ХVІ-ХVІІ ст. засвоїло чергові стадії європейської конкретної іконографії за посередництвом Польщі і дало на цій основі власні варіанти. Певна частина його спадщини на західноукраїнських землях є спільним доробком української і польської культур. Доктор Григорій Купріянович виголосив змістовну доповідь на тему “Українці та український народний рух на Холмщині та Поляшшю на початку ХХ ст. в польській опінії”.

Надзвичайно цікавою та плідною виявилася подальша дискусія, котру розпочав організатор конференції професор С.Козак. В ході конструктивного обговорення В.Кононенко відзначив ваговитість дводенної праці, в ході котрої в новому світлі постали важливі проблеми, зазвучали нові імена; з одного боку, окреслилася окремішність польської та української культур, але з іншого – неподільність творчих контактів, які знаходять свій резонанс в різних царинах. В ході обговорення також взяли слово М.Наєнко, Р.Радишевський, В.Грещук, М.Лисюк. Зокрема, професор М.Наєнко дав детальну характеристику тому, як розвивається україністика поза межами України, підкресливши при тому особливе значення та провідну роль Варшавського університету. З цікавістю учасниками конференції була сприйнята інформація про роботу кафедри теорії літератури та компаративістики Київського університету, яка упродож тринадцяти років організовує роботу міжнародного теоретичного семінару ім. В.Перетца. Професор Р.Радишевський проаналізував стан розвитку полоністчних студій в Київському університеті та роботу Міжнародної школи україністики, котрою він керує упродовж кількох років. Учасники міжнародного наукового зібрання “Україна в очах поляків і Польща в очах українців” дійшли висновку, що обрана для конференції тема виявилася вдалою, дала добрі результати, окреслила навдивовижу широкі перспективи.

Валентина Соболь,

доктор філологічних наук,

професор Варшавського університету