Geum.ru

Donetsk compartment of shevchenko scientific society

Вид материалаДокументы

Содержание


Морально-етичний аспект катарсису
Антитоталітарний пафос
Подобный материал:
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   19

МОРАЛЬНО-ЕТИЧНИЙ АСПЕКТ КАТАРСИСУ


У ТВОРАХ ДЛЯ ДІТЕЙ

Художня література як форма образного моделювання життя, засіб вираження національної ментальності народу є важливим чинником формування духовного світу особистості, її морально-естетичного розвитку. Саме тому дієвим художнім засобом літератури є її асоціативність. «Асоціативність – це спосіб художньої виразності, заснований на виявленні зв’язку між тими образами, що вже закріпилися в художній свідомості, і тими, що виникли у процесі чуттєвого відтворення дійсності. «Закон асоціацій», відкритий ще Аристотелем, важливий однаковою мірою як для «пересотворіння» світу у процесі художньої творчості, так і для художнього сприймання мистецького об’єкта (співтворчості), що забезпечує його прочитання з урахуванням специфіки «мови образів» [1, 4]. Змішування асоціацій у художньому творі зумовлене передусім художньою логікою, внаслідок злиття понятійно-психологічних смислів та зорових вражень.

Одним із покликань творів літератури є безпосередній вплив на свідомість реципієнта, у ролі якого виступає читач. Саме на цьому наголошував Дільтей В. у праці «Сила поетичної уяви. Початки поетики»: «Творчість поета завжди і скрізь тримається на енергії переживань. Його внутрішня організація, чутливо реагуюча на голоси життя, здатна перетворити в переживання мляве повідомлення якої-небудь газети під рубрикою «Із злочинного світу», сухе повідомлення літописця або гротескну сагу. Як наше тіло дихає, так наша душа бажає повноти й простору для своєї екзистенції через збільшення розмаху свого сокровенного життя. Життєве почуття намагається виразитися в звуці, слові й образі; споглядання цілком задовольняє нас лише тоді, коли воно збагачене таким змістом життя, такою широтою почуттів; це переплетіння, це наше первісне, цілісне, повне життя, споглядання, наповнене почуттям, опромінення переживання в яскравості образу – ось сутнісна риса будь-якої поезії. Подібне переживання цілком стає нашою власністю лише тоді, коли воно вступає у внутрішній зв'язок з іншими, віднаходячи тим самим свій смисл. Його ніколи не можна редукувати до думки чи ідеї; але його можна шляхом вдумливого опанування, узагальнення, встановлення зв’язків поставити в сукупний контекст буття людини й таким чином зрозуміти в його суті, тобто в його значенні»
[3, 140-141]. Філософська категорія катарсису вперше була запроваджена Аристотелем до жанру трагедії. До цього часу ми послуговуємось аристотелівським тлумаченням поняття, але поширюючи його на всі твори художньої літератури, про що свідчить визначення катарсису, подане в академічному Літературознавчому словнику-довіднику: «Катарсис – у давньогрецькій філософії – сутність естетичного переживання , зумовлена звільненням душі від тіла, від пристрастей та насолод (Платон). Запровадив термін Аристотель у «Поетиці» для визначення трагедії, у якій відбувається очищення емоцій мистецтвом (вона «за допомогою жалю і страху відтворює катарсис подібних афектів»). Більшість мистецтвознавців розглядає катарсис в етичному аспекті, виповненому естетичним смислом, коли реципієнт страждає разом із літературними персонажами. Першим такий погляд обстоював Маджі (1550), його поділяли класицисти,
Г.-Е. Лессінг, Г.-В.-Ф. Гегель та ін. Катарсис у драматичному та прозовому творі пов'язаний з композицією, з напруженими колізіями сюжетних ліній, які розв’язуються надто драматично» [3, 340].

Художні твори для дітей мають подвійне значення: з одного боку, вони повинні сприяти вихованню особистості засобами літератури, а з іншого – розвивати в читача почуття прекрасного, розуміти й відчувати естетичну насолоду від твору мистецтва, котрим виступає літературний твір. Саме тому є важливим з’ясування морально-етичного аспекту категорії катарсису в творах для дітей. Читаючи художній твір, дитина не просто простежує перипетії пригод героїв, а й ставить себе на місце персонажів книги, разом із ними страждаючи чи радіючи. На цей аспект художньої літератури звертав увагу Фрай Н. в «Анатомії критики»: «У тематичних видах літератури зовнішній зв'язок між автором і читачем стає більш помітним, і тому тут почуття співчуття й страху швидше є засобом збудження або стримування, ніж очищення. У катарсисі почуття ці очищуються завдяки тому, що вони віднесені до певних об’єктів; там же, де їх збуджують навмисне з розрахунку на відповідну реакцію, вони позбавлені подібного співвіднесення й виявляються просто елементами душевного стану» [3, 262].

Поняття катарсису в сучасному літературознавстві не має однозначного потрактування. Воно привертає увагу критиків , але всі вони тлумачать його за Аристотелем. Слід виділити кілька функцій катарсису в художньому творі : очищення через страждання; співчуття герою або героям, літературна доля яких була занадто драматичною; ствердження переваги певних моральних устоїв, котрих дотримувались герої твору.

Зважаючи на специфіку творів для дітей, героями цих творів переважно є діти. Тому поява дорослих під час розвитку дії зумовлює певні художні особливості : застосування письменником засобів асоціативної ретроспекції, ліричних відступів, замовчувань, непослідовного розвитку дії, інтриги, фольклорної образності. Особливо вагомою в творах для дітей є асоціативна ретроспекція. «Деякі моменти асоціативної ретроспекції мають у творі ключове значення. У них зосереджується психологічна домінанта зображеного характеру і через минуле окреслюється майбутня дія, поведінка персонажа, тому що функція асоціативної ретроспекції – не відновити в пам’яті окремі події і переживання , а здійснити взаємопроникнення часів, які творять єдність» [4, 181]. Безіменний герой-оповідач оповідання Б.Антоненка-Давидовича «Золотий кораблик» на все життя запам’ятав епізод свого дитинства, котрий вплинув на формування його як особистості й не дав стати на шлях збочення. Створивши власний примарний світ, у якому він – герой-супермен, оповідач-дитина скоїв злочин, через котрий зазнав страждань, докори сумління й усвідомив хибність власних життєвих цінностей, їх примарність. «Прозріння» героя показано через символіку очищення його водою, вогнем і «мідними трубами»(як в одній із казок). Поспішаючи на місце злочину, до школи, де на горищі галки звили гніздо, малий не зважає ні на що: «Лиш я один біг, не відчуваючи під ногами землі, майже нічого не бачачи за сльозами (виділення в тексті тут і далі І.Б.), що застилали од вітру очі. Біг назустріч вітрам, назустріч блискавкам і громам, назустріч своїй фортуні…» [6, 7]. Далі на нього чекає зустріч з небесним вогнем, як своєрідним попередженням , і зливою: «Раптом блідо-рожева блискавка розпанахала небо і стрілою впала десь неподалеку висілка. І одразу ж страшний вибух грому, аж мені залящало у вухах, потряс землю й повітря, а за ним хлюпнула, як з відра, злива [6, 8]. По коліна у воді, мокрий як хлющ, я ледве дочвалав крізь водяну запону до хати, не сміючи звести на перелякану матір очей» [6, 9]. І врешті-решт «золотий кораблик» - сонячний промінь, за яким погнався хлопчик, наперед відчуваючи радість, що в нього буде рідкісна річ. Усвідомивши, що це омана, герой почав «прозрівати»: « Ясно, до болю ясно, аж мені защеміло серце, було тільки одне: це я загубив тих маленьких, безпорадних пташенят, це я завдав такого непоправного лиха їхній бідній матері … Почувши коло себе збентежений материн голос, я уявив собі нараз, як би то голосила моя мати, коли б мене не стало, як тих пташенят. Пригадав, як крякала в розпуці галка над дахом, і не витримав. Ревне ридаючи, я уткнув голову в шкарубкі, але такі теплі й пестливі руки моєї здивованої матері…» [6, 11]. Отже, пройшовши всі етапи очищення (водою, вогнем і бажанням прославитися) , переживши потрясіння відкриття власної провини, хлопчик робить висновок: ніколи не ганятися за «золотими корабликами», тобто примарами, що приводить до трагедії, загибелі живих душ.

Доволі часто письменники використовують поєднання трьох часових вимірів в одному творі. У такому разі «кінець визначає початок, наслідок – зображення причини» (Копистянська Н.). Герої творів художньої літератури перебувають у пошуках відповідей на безліч питань, пов’язаних із місцем і призначенням людини на землі. Обрамлення у художньому творі виконує роль кола, по якому герой знову й знову повертається на місце подій у пошуках істини. Нерідко відповідь на питання дається після пережитого ним потрясіння, коли герой-оповідач іншими очима дивиться на світ , зокрема конкретну людину, яка його зацікавила своєю несхожістю на інших. Подібне вирішення проблеми стало традиційним для малої прози ХХ століття: «У вставлених в обрамлення новелах, кожну з яких можна сприймати як самостійний твір, виступає оригінальна модифікація вже традиційної у ХХ ст. ретроспективної побудови, що знімає інтерес до кінцівки і загострює пошуки відповіді на питання, хто винен, що життя людини склалося так, а не інакше. У таких творах, як правило, оповідь ведеться від імені персонажа про те, що він сам пережив, або про іншу людину, добре йому знайому. Оповідач чи оповідачі подають свою інтерпретацію фактів, мотивів дії, цим досягається подвійна психологічна характеристика і того, про кого йде мова, і того, хто її веде. Між ними часто виникає непорозуміння, розбіжності чи навіть полярність життєвих позицій, через що створюється додаткова емоційна напруга» [4, 173-174].
У підлітковому віці герой оповідання О.Гончара «Ода тій хаті, що в снігах» не міг зрозуміти, що собою являє його односелець, сільський сторож, відлюдькуватий дядько Іван, хата якого стояла далеко за селом, край шляху. Але саме цей чоловік простягнув хлопцеві руку допомоги, коли він у хуртовину заблукав у степу. Переляканий, знесилений оповідач з останніх сил боровся за життя, відчуваючи докори сумління, коли надходить несподівана допомога: «Ні, ні! Зляканий видивом власного небуття, зникнення, схоплюєшся, кричиш у нестямі кудись у вітер, у ніч, у глибінь завірюхи. І голосу свого зірваного не впізнаєш, та й чи можна вважати голосом це школярське знесилене скімлення, що зливається з суцільним завиванням вітру.

О ні! Тільки не піддатись…Пробуєш іти далі, зморено падаєш раз у раз, знову виборсуєшся, ледь плентаєшся кудись навмання, картаючи себе за самовпевненість, за непослух, за те, що не зважив на застороги старших людей, дав серцю волю, а воно ось куди тебе завело… Можливо, це навіть не тернівщанські вже степи, може, це інші якісь, чужі, ті, що з вовками!
І ніколи ніхто тут не їздить, не ходить, ніхто тебе тут не знайде, розпачливого голоска твого не почує. Провалюючись у снігу, падаючи без сили, ти, одначе, знов і знову натужуєш голос, подаєш у завірюху дитячий благальний свій крик, невідомо до кого звернуте волання. Передихнеш і знову кидаєш у темряву свій страх, тугу свою, невідкличну, може, передсмертну…

Та ось, як сама неймовірність, із глибин завірюхи тобі раптом відгукнулось виразно людське:

- Іду! Іду-у!..

Скільки житимеш, не забудеться потім тобі, яке це незмірне щастя – почути на краю небуття голос людський, чийсь гук обнадійливий»[6, 26]. Підліток , все ще не вірячи у порятунок, відчуває докори сумління і сорому. На все життя він запам’ятав свій стан (катарсис), коли «судорожно чіплявся за оту його (дядькову – І.Б.) темну, загрубілу в роботах правицю, як боявся загубити її серед хуртечі, відчуваючи в ній єдине своє спасіння! О рука людини! Ти можеш убити, відкинути в прірву, буваєш неправедною й жорстокою, але ж ти можеш і зарятувати, як ця – тепла, добра, найласкавіша у світі дядькова Іванова рука!..»[6, 29]. Від того часу оповідач іншими очима подивився на свого рятівника, і перед ним несподівано розкрилася глибина душі цієї людини: виявляється дядько жив у хаті за селом, аби вчасно надавати допомогу заблукалим. І згодом цю думку підтверджує спогадами про інші часи, німецької окупації. Дядькова хатина стала притулком для біженців, полонених-втікачів, за що його було розстріляно німцями. Але оповідач співає оду хатині за селом, котра разом із своїм господарем рятувала людям не лише життя, а й душу.

Копистянська Н. як особливість творчої манери К.Чапека виділила те, що «Головним у Чапека виступає не побутовий час, а екстремальний і час «порогу», причому такого, за яким – небуття. Те, чим людина була метушливо зайнята у щоденному житі, зі встановленням нової, справжньої шкали цінностей багато в чому здається дрібним і випадковим. Тому в такій ретроспективній побудові автор стискає час, здійснює прискіпливий відбір епізодів, тих, які зображені докладно, і тих, які відтворені побіжно, надає великого значення порожнечам, пропускам. Усвідомлення кінця відкриває коло, а смерть його замикає. Однак зберігається відкритість тексту і підтексту, можливість створення над тексту читачем, тому що об’єктом дослідження виступає не окремий епізод, навіть не вся лінія життя героя, а трагедія і свідомість людини як частини загальнолюдського» [4, 177]. Смерть людини – завжди трагедія, але найбільше потрясіння викликає загибель дитини через трагічний випадок. У такому разі ми можемо говорити про катарсис у тлумаченні Аристотеля, коли глядач вистави, реципієнт, відчуває жах і страх від страждань героїв твору. В оповіданні Григора Тютюнника «Перед грозою» події викладені у спокійно-розповідній манері. Але за зовнішнім спокоєм приховується драма людського життя. Хлопчик Василько, надія й опора матері та маленької сестрички, годувальник після загибелі батька на війні, потонув під час рибалки. Початок новели констатує той факт, що цього дня у селі не все, як завжди: «Але сьогодні у вуличці було порожньо й тихо. За селом високо в небі, над молодими пшеницями, кружляла гайвороняча зграя: то розтягалась у довгу чорну смужку, то знову зливалася в кім’ях, нагадуючи дикий бджолиний рій.

Кра-крах… - чулося здалеку.

Заходило сонце, мінялося барвами небо: то жовтогарячими, то густо-червоними, то просинюватими, доки не загускло у німій вечоровій прозелені. І вже не видно було чорної зграї над пшеницями, чувся лише далекий тривожний гелгіт.

Наступала ніч, а Василько так і не прийшов» [6, 40]. Гайвороння над селом, повторення слів із семантичним значенням «чорний», констатація факту, що Василько не повернувся додому, створюють у читача погане передчуття. Найбільшої напруги почуття досягають в епізодах, котрі пояснюють причини зникнення хлопчика: стурбований відсутністю риби, він не помітив небезпеки і потрапив у водяну пастку: « Він вибрів на мілину. Стало грузько. Вода запахла гнилим падалишнім листям і моченими коноплями. Василько занурив руки в кушир і, щоб не так грузнути, порачкував на колінах, обмацуючи мул. Та раптом дно зникло. Василько пірнув по шию і, відчувши під собою холодну глибочінь, усім тілом шарпнувся до берега. Але кушир, затягнутий коліньми з мілини, цупко обмотав штанці і тяг Василька вниз» [6, 45]. Григір Тютюнник застосовує прийом контрасту, символи, асоціативні метафори для змалювання трагедії, яка надзвичайно глибоко впливає на свідомість читача, викликаючи почуття розпачу, співчуття, жалю: «На якусь мить він знову, як тоді спросоння, побачив небо. Воно розділилось на дві половини: одна була чорною, друга – в зорях. Десь далеко спалахнула блискавка і впала на воду.

«Он чого вона не ловилась…» - промайнуло у Васильковій голові, і водночас у вухах зашелестіла вода, потекла в рот.

«Мамо!» - крикнув Василько, але замість власного голосу почув лише глухе булькотіння. У скронях стало боляче і задзвеніло – тоненько, немов десь далеко сурмила сурма, перед очима троїлися червоно-зелені плями, наїжджали одна на одну і підплигували, мов покольола. Потім у голові щось ляснуло, покольола розскочилися і попадали, наче збиті синім батогом. ..Згодом посеред чорної ковбані один по одному зринули петрики, погойдались на хвилях і зграйкою прибилися до берега…» [6, 45-46].

Категорія катарсису як засіб очищення від скоєних злочинів й усвідомлення власної провини виявляється в новелі Є.Гуцала «Лелеченя». Можливість подібного тлумачення цієї категорії пов’язана з християнством, ідеї якого проявилися і в творах художньої літератури. Подібне потрактування дає Тен І.-А.: «… від ідеї морального вдосконалення, втіленого в досконалому богу, перед котрим будь-яка душа є грішною, заслуговує покарання й нездатна здобути порятунок інакше, ніж через насланий ним порив каяття та подароване ним очищення серця» [3, 79]. Герой твору Є.Гуцала, хлопчик Андрійко, через необдуманий вчинок, намагання проекспериментувати, винен у загибелі пари лелек. Птахи, висидівши замість лелеченяти гусеня, сприйняли це як виродження свого роду і пішли з життя. Лише наприкінці твору читач довідується з внутрішнього монологу хлопчика, хто став винуватцем трагедії. Спостерігаючи за лелеками, він усвідомлює свою провину й сподівається, що лелеки повернуться до їхньої хати: «Андрійко крутнувся й зник так швидко, що за ним слідом щириця на дворі спалахнула зеленим полум’ям. І вже сховавшись у бузині від цілого світу, а особливо від тієї лелечої хмари, він бачив, як лелеки з їхньої хати злетіли високо-високо. І раптом один із них, склавши крила, опукою шугнув донизу. Моторошно стало Андрійкові, обсипало холодом, а в цей час другий лелека, зробивши прощальне коло над землею, також згорнув крила й почав падати додолу. Андрійко не зважився простежити його політ до кінця, він затулив долонями очі, деякий час так сидів, а потім впав обличчям у трухле листя, в порохняву – й заплакав. Коли перевернувся горілиць, то все ще плакав, і порожнє блакитне небо крізь сльози здавалось то рожевим, то фіолетовим, то жовтим, то червоним.

Він витирав кулаком очі, та сльози текли й текли, розмальовуючи небо в радужні барви.

Минуло літо, настала осінь, лелеки згуртувались у ключі й відлетіли. Всю зиму Андрійко чекав, коли ж та весна прийде. Довшої зими, ніж та, в його житті не було: за снігами та морозами, за метелицями кінця їй не виділось. Та край настає всьому. Напровесні в грудях подужчала віра на щось добре й гарне» [6, 84-86].

Доволі часто письменники вводять до сюжету несподівану розв’язку, зумовлену пережитим героями твору як своєрідну винагороду і взірець для реципієнта. Героїня оповідання Пономаренко М. «Даринка в стилі «ретро» кардинально відрізняється від перших красунь класу зовнішністю й поведінкою. Саме ця незвичність, класичність стилю привертає до дівчинки увагу однокласника Дмитра. За покарання «красуні» визначають позбавлення дівчинки довгої коси, що для неї було сильним приниженням і потрясінням. На читача чекає несподівана розв’язка сюжету: Даринка виходить у цій ситуації не приниженою і знищеною, а переможницею, бо Дмитро не звертає уваги на волосся, а визначає, що вона і в душі не така, як інші дівчата: «Даринка місця не могла знайти на подушці. Боліла голова. Мабуть, ще не встигла звикнути до дивної легкості. Поплакати б, проте сліз не було. І сон кудись зник безслідно, і все стало байдужим. Раптом тишу квартири сполохав дзвінок – вимогливий і різкий.

- Святий Боже, хто ж це? – хутко підхопилася з крісла бабуся.

Даринка повернула голову на подушці і … стрілася з поглядом Дмитра. Від несподіванки заплакала.

- Ну, що ти! – хлопець взяв її тонкі руки у свої долоні.

Даринка сіла в ліжку, опустила очі. Як же невчасно з’явилися сльози! Дмитро ніжно торкнувся Даринчиного м’якого волосся:

- А ти і без коси у стилі «ретро», слово честі…

Прості, звичайні слова. А відчула Даринка, що біда її відсовується кудись убік і душа світлішає, мов обрій при сході сонця» [6, 100]. Сльози болю, розпачу в дівчинки змінюються на сльози щастя. Подібний прийом у трагедії винавав ще Аристотель, оскільки «перипетія – будь-який несподіваний, різкий поворот у розвитку дії. Аристотель подавав характеристику перипетії як злам від нещастя до щастя в долі героя трагедії» [2, 153].

Отже, категорія катарсису відіграє важливу роль у творах художньої літератури, зокрема творах для дітей, виконуючи різні функції, пов’язані із завданнями літератури як одного з видів мистецтва.


ЛІТЕРАТУРА

1. Білоус П. Навіщо література? Стаття друга. Про естетичну природу літератури // Укр. мова та літ. - 2005. – №18;

2. Давыдова Т., Пронин В. Теория литературы. – М., 2003;

3. Зарубежная эстетика и теория литературы ХІХ-ХХ вв. Трактаты, статьи, эссе. – М., 1987;

4. Копистянська Н. Жанр, жанрова система у просторі літературознавства. – Львів, 2005;

5. Літературознавчий словник-довідник / Р.Т.Гром’як, Ю.І.Ковалів та ін. – К., 1997;

6. Танець журавки. – К., 2003.


ББК 83.3 (4 Укр) 6-8

Ольга Хамедова,

аспірант Донецького національного університету


АНТИТОТАЛІТАРНИЙ ПАФОС

ОПОВІДАНЬ Б.АНТОНЕНКА-ДАВИДОВИЧА

Б.Антоненко-Давидович – видатний письменник, публіцист, критик ХХ століття. Його життя стало віддзеркаленням трагічної долі українського народу. Він пройшов крізь усі кола більшовицького «пекла»: перебував у сталінських таборах упродовж 22 років, зазнавав переслідувань з боку влади до самої смерті. Письменник був позбавлений можливості вільно працювати: його твори забороняли друкувати, піддавали несправедливій критиці, неодноразово їх вилучали кадебісти під час обшуків. Актуальним питанням залишається вивчення доробку Б.Антоненка-Давидовича, переслідуваного і замовчуваного упродовж століття.

Сталінські репресії 1930-х років, терор проти українського народу митець художньо узагальнив і осмислив. Життя людини в тоталітарній дійсності стало основною темою багатьох художніх і художньо-документальних творів: спогадів “СВУ”, “Нове в політиці і медицині”, оповідань “Чистка” та “Іван Євграфович більше не належить собі”, циклів “Сибірських новел” і “Тюремних віршів”.

Тема сталінських репресій була глибше опрацьована у художній прозі, зокрема в уже згаданих оповіданнях. Ці твори, як і цикл “Сибірських новел”, написані вже після короткого періоду хрущовської “відлиги”, тож переслідуваний письменник не міг їх опублікувати. Оповідання з такою тематикою автор був змушений переховувати у теці, яку називав “Як умру, то почитайте…”.

Залишається відкритим питання про приналежність цих оповідань до “Сибірських новел”. У листі до Я.Голуб письменник перераховує твори з цього циклу, які він уже написав і називає серед них і оповідання “Чистка”, тому деякі дослідники до циклу “Сибірських новел” залучають ці твори. Проте думка Л.Бойка про те, що ці оповідання не належать до циклу “Сибірських новел”, оскільки “вони не мають ніякого відношення до Сибіру - ні за тематикою, ні за місцем та часом зображених подій” [2,636], здається більш обґрунтованою.

Оповідання “Чистка”, за свідченням Я.Голуб, було написане у 1977 році і присвячене змалюванню викриття “ворожих елементів” в установах і підприємствах. У творі такій “чистці” підлягає київське видавництво. Події подаються двовимірно: крізь призму сприйняття оповідача, відстороненого свідка зображуваних подій і головного героя, бухгалтера Миколу Степановича Семенця. Оповідач занурений у час зображуваних подій, і це підкреслюється такими словами: “обставини, що склались останнім часом”, “два тижні тому”, “недавній процес СВУ” [1, 342]. Оповідач виявляє своє іронічне ставлення до “чистки”, коли вживає характерну для того часу політичну лексику: “недобитки розтрощених класів”, “каральна десниця революції” [1,342]. Культурологи стерджують, що для тоталітарних культур характерний неоміфологізм: у масовій свідомості відновлюються міфологічні архетипи, зокрема образ ворога, що наділений демонічними рисами [1, 326]. Автор спостеріг відновлення міфологічних структур у тогочасній свідомості людей і відзначив це у власному творі, що надає йому більшої переконливості і достовірності.

Весь колектив видавництва збентежений арештами директора і головного редактора, а також нещодавнім обшуком і вилученням деяких книжок. Брошура «Розводьте кролів» стає доказом ворожої діяльності заарештованих керівників, абсурдність цієї ситуації підкреслюється роздумами: “Але що могли знайти в кролівництві контрреволюційного?” [1, 343]. Як свідчить лист Б.Антоненка-Давидовича до Я.Голуб, головний герой мав реального прототипа, а основою сюжету став справжній факт у видавництві, про який розповіли письменнику В.Підмогильний і Є.Плужник. Вони також стали персонажами цього твору, і це надає зображуваним подіям більшої реалістичності.

Минуле життя головного героя розкриває оповідач. Семенець був сином конторника і самотужки оволодів бухгалтерською справою, був чесним і сумлінним працівником. Важливим штрихом до його портрету є те, що до революції він працював в українському видавництві “Криниця” за мізерну платню, бо вважав поширення української книги “святою справою”. Читання української літератури надзвичайно вплинуло на Миколу Степановича і зробило з нього “свідомого українця”. Він щиро вітав народження УНР, яку вважав демократичною державою, а “більшовиків не любив і боявся” [1, 356]. В оповіданні з’являється мотив національно-визвольної боротьби, характерний для всієї творчості Б.Антоненка-Давидовича. У багатьох творах письменника національна революція 1917 року і утворення УНР стає сакральним часом для персонажів, бо саме тоді відбувається їхнє ідейне змужніння.

Завдяки процесу українізації Семенець став прихильним до більшовиків, проте його надзвичайно вразив процес “СВУ”. Тема судової розправи над українською інтелігенцією була особливо хвилюючою для письменника і реалізувалася не лише у його спогадах, а й у художній прозі.

Змінювалися влади та історичні обставини, незмінним залишалося життєве кредо головного героя: “правда тільки одна”, цей принцип був визначальним і для самого автора, саме його неодноразово проголошував Б.Антоненко-Давидович у житті й у власній творчості.

Тлом для зображуваних подій послужило мистецьке життя Києва 1930-х років. Так, представники літературних угруповань “Плуг” і “Гарт” зображені у сприйнятті старого бухгалтера, котрий зневажливо називає їх “молодими шмендриками, що лізуть до видавництва з своїми незугарними віршами й оповіданнями” [1, 344]. Так, автор викриває негативні тенденції у мистецтві того часу, зокрема “масовізм”, коли малоосвічені автори видавали твори низького мистецького рівня. Влада всіляко заохочувала таких письменників пролетарського походження.

Герой розкривається багатогранно: у власних вчинках, внутрішніх роздумах, розмовах з іншими персонажами. Чесного бухгалтера обурює те, що видавництво звинувачують у шкідництві тому, що надрукували книжки заарештованих авторів. Хоча всім було відомо, що видання літератури замовлялося відповідними органами влади. Його чесність найкраще виявляється у той момент, коли герой внутрішньо зважується заперечити висновки комісії з “чистки”. Такий щирий намір героя оповідач коментує іронічно: ”як здитинився чоловік або впав з неба, нічого не навчившись за ці тринадцять років революції й не засвоївши досі, що далеко не все, що думаєш, можна одверто прилюдно казати…”[1,347]. Бухгалтер Семенець наважується на відкрите протистояння голові комісії. Зазначимо, що голова комісії безіменний, тобто узагальнений образ. Його портрет виявляє його сутність: жорстокість і підозрілість. Голова комісії мав: “металево-холодні сірі очі, котрі, дивлячись на когось, підозріло прищулювались” [1, 347]. Недаремно Л.Кимак називав Б.Антоненка-Давидовича “майстром психологічного портрета” [3, 52]. На зборах всього видавництва у своєму гнівному монолозі голова комісії називає видавництво “кублом, де причаїлась мало прихована контрреволюція” [1,348]. Автор змальовує типову ситуацію того часу, коли після звинувачень на свою адресу працівники видавництва гучно аплодують “трафаретним” гаслам голови: “Хай живе наш любимий вождь, мудрий керівник і непохитний вірний ленінець, товариш Сталін!”[1, 349]. Дослідник радянської культури А.Скрипник зазначає, що у тоталітарних країнах “у масовій свідомості відбулася реанімація культурних стереотипів, характерних для стародавніх теократичних держав. Склався комплекс уявлень квазірелігійного характеру. Сюди включалися обожнення вождя, віра в його всевідання і моральну бездоганність. Сакралізація вождя вимагала від пропаганди використовувати засоби боговиправдання: перекладання провини на “офірних цапів” (на шкідників, шпигунів, опозиціонерів)” [4, 326]. Семенець (єдиний із присутніх) у своєму виступі намагався виправдати заарештованих керівників видавництва. Брутально поводиться голова, який зупиняє Семенця і називає його виступ “опором експлутаторських класів” [1, 351]. Микола Степанович шукає моральної пітримки у колег, проте всі службовці уникають спілкування з ним і обходять як “зачумленого” [1, 352]. Дехто навіть дорікнув йому, що своїм виступом він навів підозру на колектив.

Показовим у цьому плані є персонаж, який виступає антиподом Семенця. Це близький товариш бухгалтера, його колега Мірошничено, з яким вони разом працювали у видавництві “Криниця”, він був активним членом “Просвіти”. Під час виступу Семенця він ховається за спинами інших і пізніше залишається пасивним спостерігачем розправи над колишнім товаришем. Цей образ є втіленням художнього типу “просвітянина”, ”малороса”, створеного автором ще у ранній прозі. «Малорос» проголошує любов до України, навіть зовнішньо підкреслює своє “українство” (“козацькі вуса” у Мірошниченка), проте не здатний до активної боротьби за свої ідеали і стає вірним прислужником будь-якого режиму. Авторським звинуваченням “просвітянину” є гнівний вигук Є.Плужника у кінці твору: “Як я ненавиджу цих гнилих добродіїв з козацькими вусами й заячою душею!” [1, 367].

У цьому творі, як і в художньо-біографічній прозі, письменника цікавлять зміни в масовій психології людей. Він спостеріг, що десять років більшовицької влади вже привчили людей бути нещирими у спілкуванні навіть із найближчими друзями і рідними, підтримувати будь-які рішення влади. Постійні переслідування, масштабні репресії породжували страх, тому мати будь-які зв’язки з неблагонадійними вважалося небезпечним. Б.Антоненко-Давидович вважає цей загальний занепад духу “пошестю, що заражає людські маси, подібно до холери й чуми, й робить із нормальної людини безхребетного слимака!” [1, 496]. У творі наголошується, що сталінська система розділяла людей невидими бар’єром, поширювала ворожнечу і недовіру між людьми, бо суспільством, що перетворилось на “народнонаселение”, легко керувати [1, 437].

Конфлікт у творі двоплановий. Зовнішнім конфліктом є протистояння бухгалтера Семенця голові комісії “чистки”. Герой протистоїть усьому колективу, який намагається відмежуватися від нього. Микола Степанович називає працівників “страхополохами” і залишається в цілковитій ізоляції [1, 358]. Та найбільш психологічно напруженим є внутрішній конфлікт героя. Кілька днів до останнього засідання комісії в ньому борються дві сили: одна наказує йому скоритися, визнати свої попередні слова помилковими і засудити заарештованих керівників видавництва, а сумління говорить йому не втрачати честі і гідності, ціною брехні не купувати собі право на роботу у видавництві. Доведений до напівбожевільного стану очікуванням звільнення з роботи, на останньому засіданні він у стані афекту називає себе контрреволюціонером. Він обмовляє себе, проте виправдовує заарештованих, до кінця відстоює честь керівників видавництва. Таким чином, він позбувається внутрішнього конфлікту і відчуває полегшення, бо зміг зберегти чистим власне сумління.

Промовистою є реакція голови комісії на поведінку Семенця: “Можливо, бухгалтер Семенець і божевільний, але він класово божевільний!” [1, 363]. Такий «діагноз» колись виголосив критик Кулик про хворого Тодося Осьмачку. Це був такий яскравий епізод, що автор згодом зафіксував його у спогадах і використав у оповіданні для характеристики тієї доби.

Звільнений з роботи Семенець йде вулицями нічного Києва.
В оповіданні нічний пейзаж є засобом розкриття внутрішнього стану героя, котрий пригадує свою молодість, колишні мрії і надії. Ніч загострює його почуття: він відчуває себе самотнім і безпорадним у ворожому світі. Пейзаж контрастує до зображуваних почуттів Миколи Степановича, адже вереснева ніч спокійна і лагідна, у той час як герой переживає душевну катастрофу. У природі панує гармонія, а людський світ жорстокий і абсурдний. Людина, що зберегла чисте сумління, приречена на самотність у світі тоталітарної дійсності. Єдині, хто наважуються відвідати старого бухгалтера, молоді письменники В.Підмогильний і Є.Плужник. Автор наділяє їх яскравими характеристиками. Обидва митці щирі і вразливі, співчутливі до чужого горя. Кожна деталь, кожний штрих увиразнюють їхній портрет. Так, Плужника автор порівнює з Байроном, і цим наголошує не лише на зовнішній схожості героя, але й передає його емоційність і романтичну вдачу. В.Підмогильний у творі виявляє свою розважливість, скромність надзвичайну ерудицію. Автор уводить у текст деякі деталі з життя і творчості “ланківців”, цим досягається більша достовірність зображуваного і значний емоційний вплив на читача. Молоді письменники говорять про майбутню публікацію своїх творів, роману “Місто” і поезій “Рання осінь”, і пропонують матеріальну допомогу бухгалтеру. В.Підмогильний попереджає Семенця про можливий арешт, адже, за теорією О.Шпенглера, “Україна вступає у свій чорний цикл” [1, 368]. Надзвичайно трагічним є монолог героя. Він говорить, що арешт його не лякає, адже життя на волі не відрізняється від перебування у тюрмі. Життя бухгалтера надзвичайно важке, він змушений вести напівголодне існування, щоб утримувати родину. Тюрма звільнить його від тягаря відповідальності. М.Хвильовий так само характеризував дійсність початку 1930-х років: “Ми знаходимося в модернізованій тюрмі…”. Герой пошепки зізнається відвідувачам, що переховує сало в буфеті, яке купив заздалегідь, щоб їсти його в тюрмі. Молоді митці розуміють, що Семенець “одбіг нормального глузду” [1,369]. Ця художня деталь підкреслює трагізм ситуації.

У листі до Я.Голуб автор так коментував визначив ідею цього оповідання: “Не має значення, чи він, бухгалтер, остаточно збожеволіє, що мені здається з деяких його дивних вчинків, чи він накладе на себе руки, дійшовши до цілковитої душевної прострації, чи його, як то звичайно тоді бувало, заберуть, посадять і заженуть туди, “куди Макар телят не ганяв”. Важливо те, що людина, яка не вступила в конфлікт з власним сумлінням, приречена на загибель, на знищення” [1, 639].

Проблема морального вибору людини осмислюється в оповіданні “Іван Євграфович більше не належить собі” (1980) . У творі розкритий процес вербування учителя в таємного агента НКВС. Недаремно увага зосереджується на шкільному учителеві, таким чином автор порушує гостру проблему взаємовідносин школи і влади в умовах тоталітарної дійсності. Школа у сталінську добу, як наголошує автор, є засобом поширення “пролетарської” ідеології, навчальний процес у ній надзвичайно заідеологізований. Деякі вчителі співпрацюють з органами безпеки, тому у шкільному колективі панує недовіра і страх. Під особливим ідеологічним пресом перебувають гуманітарні науки, бо в історії і літературі “стільки небезпек збочити від генеральної лінії партії” [1, 371]. Кожний вчитель може бути заарештований за те, що недостатньо висвітлив класову сутність воєн або не засудив “націоналістичні ухили” Т.Шевченка. Тому вчитель математики Капустян почуває себе в безпеці, адже тлумачення математики не залежить від влади. Репресії придушували прояви будь-якої вільної і творчої думки в освітніх закладах. Проте ідеологічному тиску народ протиставляв власну творчість. Про скептичне сприйняття народом тогочасної дійсності говорить пародія поеми О.Пушкіна “Руслан і Людмила”, яку цитує один із вчителів: “У лукоморья дуб срубили,| Златую цепь в торгсин снесли,| Русалку паспорта лишили,| А лешего сослали в Соловки…» [1, 386]. Народ намагався врятуватися сміхом, і, таким чином, зберігав здорову мораль.

Вчитель історії у розмові з Капустяном говорить про нищення педагогіки владою, адже понівечені всі моральні цінності, які має виховувати вчитель у дитини. Вчитель обурюється тим, що вони мають вихваляти вчинок Павлика Морозова. Задовго до того, як стало можливим об’єктивне дослідження радянської культури, автор зазначає, що Павлика “канонізували”, “записали в червоні святці” саме для того, щоб заохотити дітей до наклепництва і зрадництва [1, 373]. Школа змушена виховувати молоде покоління, яке не має поваги до родини, не має коріння, історичної пам’яті. Вона виховує “безбатченків”, слухняних слуг режиму. Сам Іван Євграфович починає підозрювати свого сина у тому, що він доніс у відповідні органи про його розмову з вчителем історії. Навіть подібність імені його вражає, його сина теж звуть Павликом. Отже, влада досягає своєї мети - розділити найрідніших людей прихованою підозрою і недовірою. Виклик до НКВС спричиняє тривогу, нервовість і страх у Івана Євграфовича. Зростання психологічного напруження героя переконливо показано у творі. Автор підкреслює величезний вплив на психіку людини органів безпеки. НКВС наділена у творі демонічною, темною силою. Ще у ранній творчості автор підкреслював диявольську природу більшовиків. Лиховісні символи домінують уже у письмовому виклику Капустяна до НКВС. Його викликають до 13 кабінету у понеділок, що в “народі вважають за важкий день” [1, 370]. Сам будинок НКВС зображений місцем перебування демонічних сил. Коли Іван Євграфович думає про нього, то у нього виникають образи “темних підвалів” [1, 381 ]. Коли ж він заходить до цього будинку, його вражає “мертвотна тиша” [1, 377]. Це означення лише підкреслює подібність будинку зі світом мертвих. Перебування героя у будинку НКВС асоціюється з казковим мотивом сходженням героя у потойбічний світ. Довгий коридор, яким прямує Іван Євграфович, нагадує міфологічну дорогу, яка розмежовує два світи: земний, людський і потойбічний. У творі це нагнітає тривожні передчуття того, що з цього шляху не буде вороття, “дорога завжди спрямована в один бік” [4, 123]. Недобрі віщування підтверджуються: слідчий Парфутін пропонує Капустяну стати таємним агентом. Парфутін спокійно переконує вчителя, що він буде писати правдиві характеристики і цим зможе врятувати від арештів багатьох людей. Капустян погоджується співпрацювати з органами і, таким чином, втрачає своє сумління, самого себе. Виникає мотив характерний для народних демонологічних легенд про продаж душі чорту або дияволу. Він особливо відчутний у пропозиції слідчого написати розписку про згоду вчителя стати таємним агентом НКВС. Капустян пише “мов у трансі… завороженою рукою чужі слова” [1, 381]. Сама назва твору вказує на те, що Іван Євграфович уже належить не собі, він втратив душу і виконує чужу волю. Новий агент має взяти собі “кличку”, нове ім’я, що особливо його вражає. Цим підкреслюється, моральна смерть вчителя Капустяна і початок нового життя агента Гороховського. Всі спроби повернутися до колишнього життя приречені на невдачу, адже тепер вчитель Капустян напружено очікує нових завдань своїх господарів. Спершу він має твердий намір рятувати своїх друзів і колег від арештів, пише про них позитивні хараткеристики. Та незабаром усвідомлює, що його правдиві свідчення нікому не потрібні, від нього вимагають зводити наклепи на людей. Психологічний конфлікт зогострюється у той момент, коли герой вагається: писати чи не писати доручене. Кілька днів він бореться із власним сумлінням, та, врешті, переступає цю межу. Подальший шлях героя – це моральна деградація людини. Він сам шукає об’єкти для своїх спостережень, у своїх характеристиках дає волю фантазії, висуває абсурдні звинувачення до людей. Так, він пише донос на власного німого сусіда і радить репресивним органам перевірити, чи справді він німий. Моральну смерть вчителя Капустяна засвідчує і те, що він відмовляється від колишнього способу життя. Він вмирає як педагог і батько: він не готується до занять у школі, не займається вихованням сина, оскільки “усі його думки забирають характеристики й пошуки нових об’єктів для спостережень” [1, 392].

Отже, автор в оповіданнях “Чистка” і “Іван Євграфович” розкрив тему “маленької людини” в тоталітарній дійсності. Він зобразив два можливі шляхи розв’язання проблеми «людина і влада». В оповіданні “Чистка” герой зважується на протистояння репресивній системі, що призводить до поразки. Він залишається морально незаплямованою людиною, але приреченою на знищення. Для героя залишається єдиний вихід – божевілля. В іншому оповіданні Іван Євграфович обирає шлях “сексота”, а брехня призводить його до моральної смерті. Незважаючи на різний вибір героїв, доля кожного з них трагічна по-своєму.

Опозиція правда-брехня, через яку набувають особливої гостроти внутрішні конфлікти героїв, є визначальною для цих творів. Більшовицька влада викривила ці поняття: говорити правду стало небезпечним, а зводити наклепи – нормою життя. Тоталітарна дійсність – це світ абсурду, де викривлені етичні поняття і знівельовані моральні цінності. Автор стверджує вустами свого персонажа, що життя в такому суспільстві не відрізняється від тюремного ув’язнення, а саме свобода постає необхідною умовою життя людини. Психологічно глибокими і переконливими є характеристики головних героїв оповідань. Засобами характеротворення в оповіданнях є слово оповідача, монологи і діалоги героїв, пейзаж, художня деталь. Внутрішній стан героя переконливо розкривається у роздумах, які передаються через потік свідомості. Письменник простежив і узагальнив, втілив у художніх образах типові постаті сталінської доби.

В оповіданнях автор показав характерні риси тоталітарної культури, ті міфологічні структури, які відновлювалися у масовій свідомості людей за допомогою більшовицької ідеології: сакралізація вождя, пошуки ворогів, шкідників тощо. Художня модель тоталітарної дійсності 1930-х рр. набула достовірності завдяки використанню пропагандистської риторики того часу і відтворенню життєвих реалій доби.


Література

1.Антоненко-Давидович Б. Твори. –К.: Наук.думка, 1999. – Т .2. – 656 с.

2. Бойко Л. З когорти одержимих: Життя і творчість Бориса Антоненка-Давидовича в літ.процесі ХХ ст. – К .:КМА, 2004. – 574 с.

3.Кимак Л. «Сибірські новели» Бориса Антоненка-Давидовича (Проблематика. Стиль. Поетика). – Вінниця: Південний Буг, 1999. – 95 с.

4.100 найвідоміших образів української міфології. / За ред. О.Таланчук. – К.: Орфей, 2002. - С.448

5.Шевнюк О.Л. Культурологія. - К.: Знання-Прес, 2004. – 353 с.


ББК 82.3 (4 Укр-420 Н)

Валентина Соболь,

доктор філологічних наук,

професор Варшавського університету