Geum.ru

Donetsk compartment of shevchenko scientific society

Вид материалаДокументы

Содержание


Воронезького державного університету
Подобный материал:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   19

Воронезького державного університету



УКРАЇНСЬКЕ МИНУЛЕ І ПРОБЛЕМИ ІДЕНТИЧНОСТІ КУБАНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ

В РАДЯНСЬКИЙ ПЕРІОД

(НА ПРИКЛАДІ ПОЕЗІЇ ІВАНА ВАРАВВИ)

Історія Кубані займає особливе місце в історії українських земель: у ХХ столітті вона була виключена з українського історичного процесу і до моменту утворення незалежної України на початку 1990-х років виявилася у складі Російської Федерації. З другого боку, розвиток Кубані в ХХ столітті мав свої особливості, які зближували її з Україною. На початку ХХ ст. в регіоні активно протікав український національний рух, і в період громадянської війни Кубань намагалася об'єднатися з іншими регіонами України. Ця спроба закінчилася невдачею. У 1920-і роки Кубань пережила українізацію [1], в регіоні розвивалася українська література, але колективізація, політичні репресії і міграції (які мали форму колонізації [2] російськомовними селянами) змінили етнічний склад населення і після 1945 року українці стали складати на Кубані національну меншину [3]. Пам'ять про українське минулe Кубані зберігали українські діяспорні автори. Про це свідчить те, що в «Енциклопедії українознавства» Кубані біла присвячена стаття [4].

У такій ситуації місцеві українські інтелектуали вимушено переходили на російську мову. Одним з таких поетів з українським корінням, пишучим російською мовою, був Іван Варавва, поетичні збірки якого виходили, починаючі з 1950-х років російською мовою в Краснодарі та Москві [5]. Кубанська українська література стає російськомовною і, тим самим, демонструє особливий дискурс розвитку ідентичності, який і буде в центрі цієї статті, де автор намагається проаналізувати поетичну творчість кубанських авторів українського походження на прикладі Івана Варавви. Серед українських інтелектуалів існує думка, що історія таких письменників пов’язана з історією українськомовної літератури. Наприклад, В. Оліфіренко пише про актуальність наукового аналізу їх літературної спадщини [6]. Ось чому, ця стаття буде присвячена проблемам поетичної творчості Івана Варавви, з одного боку, в контексті історії української літературної традиції, і, з другого, в рамках тенденцій розвитку ідентичності українців поза кордонами Української РСР в радянський період.

Поезія Варавви територіально локалізована, в центрі його творів Кубань, і комплекс кубанських образів достатньо різноманітний. Кубань - частина України, а сама Україна тягнеться від «Карпаттів до Кубані». Кубань («О, матір моя, земля моя Кубань!») предстає як батьківщина і вітчизна, як «теплий край, Кубань-річка», «рідний, красивий багатирський, щасливий козачий край». Кубань – це і традиційний селянський український край, Кубань - сільська ідилія: «навколо зеленіють поля і в'ються доріжки і стежинки». Варавва часто декларував свою причетність з Кубанню, що свідчить про ослаблення української ідентичності в регіоні і її деградації від української до регіональної: «Хто вогонь в гучному серці погасить, хто в ньому вітри угамує і громи? Хто Кубань мою піснею прикрасить, якщо цього не зробимо ми» [7].

Творча спадщина Варавви в контексті еволюції самосвідомості від української національної до локальної кубанської може бути проаналізована як процес відриву мовного чинника від територіяльного. Території Кубані перестали усвідомлюватися як українські. Це супроводжувалося відмовою від використовування української мови і переходом винятково на російську мову. Коментуючи феномен освоєння неукраїнської мови мігрантами українського походження та їх нащадками канадський дослідник Р. Бретон вважає, що цей процес дистанцює мову від етнічної приналежності. Другий вчений, Дж. Півато, писав, що в такій ситуації відбувається детериторіялізація мови [8].
У такій ситуації виникає гібридна, змішана, самосвідомість, яка містить елементи як російської, так і української ідентичності. Тому, Кубань фігурує не як українська територія, а як спогад про українське минуле ніколи української території.

Іноді українські мотиви в творчості І. Варавви більш помітні. Наприклад, в деяких віршах помітна тема української єдності і Кубань і Дніпро усвідомлюються як саме українські поняття, як українські символи: «Над Кубанню, що рветься до моря, гуркоче цілющий грім, а десь бушують прощання вже за студеним Дніпром». Деякі вірші Варавви - своєрідна історична пам'ять про Україну, наповнена козачими мотивами. Тому, він імітував, з одного боку, стиль і темп української народної пісні, і, з другого, розвивав мотиви Степана Руданського: «Гей, воли… Чого ж ви стали? Або поле жахливо заросло, або іржа сталевий леміш роз'їла, або затупилось чересло? Гей воли! Трава посохнула, і будяки вже вилягли, а чересло і леміш нові… чого ж ви стали? Гей, воли!» [9].

«Їхав козак на Кубань» - показовий вірш подібного плану. Він показовий і знаковий не тільки у зв'язку з яскравими українськими мотивами, він має і мовні особливості, оскільки містить більше українських елементів, ніж інші вірші Варавви. Це - поетичний спогад про минулу батьківщину, про Україну, про переселення козаків з українських земель на Кубань: «їхав козак на Кубань, прибрався немов пан, сам - бравий, кінь - буланий - хоч куди козак! Його жинка молода відчиняла ворота. Поряд ставши, хлопця обійняла. Набив люльку тютюном, на коня злетів в'юном, пострибав козак» [10].

«Наспіви предків» в цьому контексті демонструє деякі елементи саме української ідентичності. Кубанці фігурують як люди на межі двох культур і мов, двох рідних країн - і Україна і Росія здаються ним однаково своїми («скрипіла Байда колиски, гойдаючи ласкаві сни, мені бабця Мар’я пісню співала іншої рідної сторони»). Більш того, кубанці трансформуються в нащадків запорожців, що ще раз підкреслює колись український етнічний характер кубанських територій: «про запорожців - добрих хлопців, про річку Ворсклу і Дніпро, як з чарівного колодязя я пив живе срібло… і ця пісня вусатих предків в мені сміялася і жила» [11].

У цьому контексті слід згадати концепцію відомого канадського українського історика Мирослава Шкандрія про колонізацію України. Аналізуючи, наприклад, образи Тамані в творчості М. Лермонтова, він припускає, що вони символізують колонізовану Україну. Тому, за його словами, формується «таємнича колонізована ідентичність» [12], яка характерна і для Варавви. Така ідентичність, зберігаючи деякі свої унікальні, властиві тільки їй, риси вписується в загальний контекст якоїсь іншої, великої, ідентичності. Ідентичність Варавви в такій ситуації вписувалася в радянський імперський тип ідентичності. Цей імперський контекст пригнічував прояви унікального українського тексту, інтегруючи його в якості проявів великого радянського наративу в радянську літературну традицію.

Страх перед можливою втратою ідентичності (або залишків української національної самосвідомості) характерний для І. Варавви.
У його поезії присутні мотиви неминучості зникнення і асиміляції. Тому він писав і про «останній запорізький шлях, останні кубанські станиці». У такій ситуації з'являється і образ бандури. Бандура - це матеріялізована історична пам'ять. Образ вмираючого бандуриста - образ показовий, який демонструє те, що у ряді випадків національні українські мотиви в творчості Варавви були сильні. Вмираючий бандурист - це страх перед неминучою загибеллю української Кубані, української мови і культури в регіоні: «Гей, подружка-бандура, козача турбота! Боргів життя мене ти годувала, поїла - жвавих вдів з півночі звала до воріт, боязких дівчат з вечора в сутінок вабила, козаків веселила в поході … так лежи на кургані. Тут вітри з свистом будуть струни твої сиротливі чіпати, доспівають недоспівану пісню бандуриста на татарських полях, на козацьких дорогах» [13].

До цих мотивів близькі і образи матері і батька. Мати втілює зв'язок поколінь, дітей з батьками. Вона - живе підтвердження ніколи українського характеру Кубані. Вона і жива пам'ять про українське минуле: «А що ж мадонна? Незграбно він узяв підкову з сурми, перевернув, подумав… Мати і в нашій кузні потрібна». Образ «батька», для опису якого Варавва використовує і лексику українського походження, символізує зв'язок з рідною землею, втілює вікові селянські традиції: «помер батько серед хлібного поля, де колись народився, де ріс… серед поля його поховали, де хліби густі» [14].

Ідентичність Варавви формувалася як колонізована українська ідентичність. Перефразовуючи слова Тамари Гундорової про Буковину як «топос модерності» [15], ми можемо сказати, що Кубань демонструє класичний топос колоніялізму. Творча спадщина поета в такому контексті свідчить про те, що імперії (про імперський статус Радянського Союзу в історіографії йдуть дискусії і немає єдиної думки) відповідним чином описують і конструюють ідентичності колонізованих територій. Тому, ідентичність Варавви була сформована збитковою соціяльною громадою, де він ріс і виховувався. Вона і не українська і не російська. У такій ситуації він тільки конструював літературний образ України, який органічно переплітався з російськими наративами, вписувався в них і не мав самостійної цінності без російського літературного контексту. Російськомовна українська література виступала в ролі каналу легітимації експансії російськомовного наративу і витіснення наративів створених засобами української мови на периферію літературного процесу.

Для Варавви, як і для інших українських поетів, характерне звернення до батька української літератури - Тараса Шевченка. У радянський період саме Шевченко був найзначущішим національно маркірованим і допустимим образом в українській літературі. У Варавви образ Шевченка небагато чим відрізняється від тих, що були створені в радянській українській поезії. Шевченко предстає як український патріот і вимушений вигнанець, який в думках завжди був разом з Україною: «Тут Шевченко непривітним берегом ходив, в думках про Україну, рідну неньку, сіру папаху упустив… в стороні від волі запорізької важка каспійська туга, немов в морі місячна доріжка, Батьківщина Тараса далека». Образ Шевченка - це і український визвольний рух, який Варавва описував в соціяльних категоріях: «і в грудях поета купи попелу багаття і… зірка свободи… біль глибокий і гострий» [16].

Шевченко виникає в поезії Івана Варавви невипадково. Він пов'язаний з прихованими антиросійськими, але українськими національними, наративами. Ці ідеї вдягалися в соціяльні форми. Критика Росії як негативного чинника в українській історії - це критика з соціяльних позицій. Російські царі - це своєрідні антигерої поетичної творчості Варавви: «ворожа матір Катерина, що ж ти натворила? Край веселий і багатий - панству роздарувала» [17].

Для Варавви характерне особливе розуміння української ідентичності. Українство поєднується у нього з козацтвом. Його поетична спадщина демонструє особливий дискурс української національної ідентичності, як козацько-української ідентичності. Кубанці - це майже завжди козаки: «сини її, кровні діти, ми здіймалися в козачому сідлі». Примітне те, що козаки у Варавви - це червоні козаки («за Дунаєм шаблі задзвеніли, то не макі - червоні козаки»). Він ще раз підкреслює так свою лояльність радянській владі. З другого боку, деякі з його козачих героїв мають типово українськими риси: «вийшла Ганя війська чекати, заїжджайте соколи-кубанці, я чуприну козаченькам помию» [18].

В поезії Варавви з'являються i російські образи. Якщо у українських романтиків вони прочитувалися або нейтрально або негативно, то у Варавви вони усвідомлюються майже як «свої». Це свідчить про значне ослаблення української ідентичності і глибину асиміляційних процесів, які мали місце на Кубані з другої половини 1930-х років. Українські герої Варавви майже асимілювалися серед росіян і для них «веселий російський ліс», «дорога полів моїх російських», «російський хліб» здаються вже своїми і рідним. Поезія Варавви демонструє ослаблену українську самосвідомість, оскільки жоден український автор, який відчував себе українцем, не писав про Росію як про власну країну. Варавва писав про Росію саме так: «Хто не знав синів твоїх Росія, дивуючись з мужності солдатів, як могла ти злі ворожі сили розкидати, розсіяти, розкидати» [19].

Твори Варавви, таким чином, виявилися глибоко інтегрованими в радянський літературний контекст, представлений декількома, схожими і мало відмінними, дискурсами. Тому, ми можемо припустити, що його творчість в цілому демонструє збіг авторського дискурсу сприйняття української тематики з офіційним радянським дискурсом. У такій ситуації його твори опиняються однорівневими і однодискурсовими. У них повністю відсутній контрдискурс – традиція, яка, згідно Р. Тердімену [20], протистоїть домінуючій лінії, яка спрямована на інтеграцію колонізованого культурного простору в сферу культури країни-колонізаторки. Це свідчить про глибину асиміляційних процесів і про значний ступінь інтеграції лояльних письменників в офіційний радянський контекст.

Спадщина Варавви демонструє і особливий дискурс лояльності радвлади. У своїх віршах він нерідко декларував відданість кубанців комуністичної партії, радянському уряду і радянським вождям. У такій ситуації з'явився образ Леніна, який предстає як захисник і покровитель кубанців. У Варавви Ленін демонструє одностайність і співчуття простому народу: «Ілліч той подарунок особливий узяв, долонею до нього торкнувся, неначе щасливу землю обійняв, і сонячно так посміхнувся». Ленін фігурує і як джерело кубанської революційної активності, він «призвав в революцію синів з отаманами битися» [21]. Ленін трансформується в символ віри, який незримо присутній в житті: «шумлять над планетою прапори, палають вогнем кумачу, і мир бережуть мільйони синів Ілліча». Поява подібного образу була неминуча, оскільки він був своєрідною перевіркою на лояльність, яка давала право вільнішого літературного маневру. Віддзеркалення історії революційного руху – ще одна сторона офіційного дискурсу творчої спадщини поета. Кубанці наділяються їм рисами офіційної радянської чесноти: вони майже всі ідейні революціонери, супротивники царизму і борці за щастя народу, які залучені до революційної боротьби і російського пролетаріяту: «А коли Кубань заколихала, і мужик престол расколихав, скрипка раптом узяла і заграла молодий Інтернаціонал» [22].

Аналізуючи творчість Варавви, ми можемо спробувати з'ясувати те, яким чином йшов розвиток української російськомовної літератури в колись українських регіонах Російської Федерації. У цьому контексті ми можемо звернутися до теорії канадського літературознавця Еноха Падолскі [23], який виказав думку, що розвиток літератури національної меншини може йти декількома шляхами, якими можуть стати – інтеграція, асиміляція, віддалення і маргіналізація. Творчість Варавви була інтегрована в російськомовний контекст російської радянської літератури в мовній і ідеологічній перспективі.

З другого боку, вона асимільована, оскільки російськомовна, а українські елементи рідкісні і виникають спорадично. Окрім цього, його твори далекі від української літератури 1970-х років, оскільки створені засобами не української, а російської мови. Проте, поезія Варавви може бути проаналізована як маргінальна для української і російської літератури в радянський період. Для українських інтелектуалів його твори маргінальні, оскільки вони не були українськими. Для російських авторів вони теж були маргінальні, оскільки несли в собі елементи старої патріярхальної української самосвідомості. Тому, Варавва – поет, який виявився на межі двох культур, двох мов і двох ідентичностей.

Проаналізований комплекс українських наративів свідчить про подвійний характер ідентичності Івана Варавви. Подальше вивчення його поетичної спадщини можливе в рамках історії російської і української літератури, історії україно-російських літературних контактів.
З другого боку, його спадщина демонструє російський дискурс української ідентичності. Разом з тим, його твори показові з погляду перспектив розвитку української літератури в СРСР, яка еволюціонувала від національної до локальної. У перспективі вона могла стати російськомовною, деградувавши до краєвої малоруської літератури.

Твори Варавви були написані російською мовою та містили багато офіційних моментів, поетичних декларацій лояльності радянському режиму, демонстрували ослаблену українську самосвідомість, яка вже деградувала – всі ці чинники зовсім не означають те, що вона не має значення для історії української літератури в ХХ столітті. У 1990-е роки українські дослідники визнали актуальність і необхідність наукового аналізу літературної спадщини письменників української походження із США і Канади, які писали чи пишуть англійською. Ймовірно, слід аналізувати і російськомовну українську літературу, оскільки вона демонструє один з дискурсів розвитку і асиміляції української літератури в іншомовному оточенні. Ця проблема не обмежується тільки творчістю Варавви, і її подальше вивчення може виявитися корисним для з'ясування загальних тенденцій в еволюції літератури української діяспори.