Donetsk compartment of shevchenko scientific society

Вид материала

Содержание

Соцреалізм очима сучасної
Тенденції модернізму в українській літературі зламу століть
Застосування комп’ютерних технологій на уроках літератури
Табл. 1. - Використання комп’ютерних технологій на уроках вивчення творчості Василя Стуса
Завдання для учнів
Поетика (Poetyka).

Подобный материал:

1 ... 6 7 8 9 10 11 12 13 ... 19

Література

1.Тороп П. Тотальный перевод. – Тарту: Тартуский университет, 1995. – С.80;

2. Волков А. Творча індивідуальність перекладача // Лексикон загального та порівняльного літературознавства. – Чернівці: Золоті литаври, 2001. – С.558;

3. Антонич Б.-І. Твори / Ред.-упоряд. М.Москаленко; упоряд. Л.Головата. – К.: Дніпро, 1998. – С.458-459;

4. Кравченко Л. Система контрадикторних зіткнень в поетиці Р.М.Рільке // Філологічні семінари. Література як стиль і спогад. – К., 2003. – Вип. 6. – С.103;

5. Стус В. Еріх Марія Рільке // Стус В. Твори: У 4 т. – Львів, 1994. – Т.4. – С.239;

6. Кравченко Л. Специфіка перекладацької манери Б.Кравціва // Вісник Черкаського університету. Серія Філологічні науки. – Черкаси, 2003. – Вип. 49. –
С. 161-168;

Листи Леоніда Мосендза до Євгена-Юлія Пеленського. Відділ рукописів Львівської наукової бібліотеки НАН України ім. В.Стефаника. – Фонд 232. – Од. зд. 79/2. – Арк. 1-6. Арк. 5;
Флексмен Г. Кіно-студії // Енциклопедія постмодернізму / За ред. Ч.Вінквіста та В.Тейлора. Пер. з англ. В.Шовкун. – К.: Видавництво Соломії Павличко „Основи”, 2003. – С.201;
Маланюк Є. Серпень // Невичерпальність: Поезії, статті. – К.: Веселка, 2001. – С.152;
Там само. – С.152;
Тюпа В.И. Пародия // Теория литературы: Учеб. пособие для студ. филол. фак. высш. учеб. заведений: В 2 т. / Под ред. Н.Д.Тамарченко. – М.: Издательский центр «Академия», 2004. – Т.1. – Кн.1. – С.463;
Лотман Ю.М. Внутри мыслящих миров (Человек – текст – семиосфера – история). – М., 1966. – С.15;
Селиванова Е.А. Основы лингвистической теории текста и коммуникации. Монографическое учебное пособие. – К.: Брама, 2004. – 336 с.;
Стус В. Еріх Марія Рільке // Стус В. Твори: У 4 т. – Львів, 1994. – Т.4. – С.239;
Бажан М. Вибрані поезії. – К.: Дніпро, 1979. – С.267;
Там само. – С.279;
Там само. – С.283;
Зварич І. Варіація літературного твору // Лексикон загального та порівняльного літературознавства. – Чернівці: Золоті литаври, 2001. – С.83;
Бахтин М. Вопросы литературы и эстетики. – М., 1975. – С.174-175.

ББК 83.002.2

Тетяна Шестопалова,

кандидат філологічних наук, доцент кафедри

української літератури

Луганського національного педагогічного університету

імені Тараса Шевченка

Соцреалізм очима сучасної

європейської науки

Одразу зауважимо, що в сучасному українському науково-критичному дискурсі теорія й практика соцреалістичного мистецтва широкого розголосу не набирає. Затаврувавши соцреалізм як штучно насаджену українському письменству літературну догму з виразною сервілічною спрямованістю, дослідники ніби вичерпали весь придатний для аналізу цього явища арсенал підходів і переключилися на більш вдячний у теоретико-літературному плані матеріал модернізму й постмодернізму. Під бінокуляром цих останніх будь-яка серйозна розмова про соцреалізм як культурно-історичний феномен, що визначив собою специфіку вітчизняного мистецтва більш ніж на півстоліття, автоматично переводиться в негативістську стадію. Натомість принаймні дві підстави спонукають нас до спроби повернути соцреалізм у сферу актуальних об’єктів наукового вивчення. Перша – з різних точок зору окреслена фахівцями як потреба належно оцінити „те, що маємо”. І.Фізер зазначив: „...попри всю свою трагічну історію, інституційну незахищеність, вона [українська філологія – Т.Ш.] все-таки створила свою національну діахронію, в котрій чимало чого актуального” [1, 103]. Друга – випливає з того, що В.Паперний, автор відомої монографії „Культура Два” про архітектуру радянської доби, окреслив як телічний рух культури, за якого „не окремі архітектори, критики, чиновники й вожді своїми зусиллями рухали архітектуру (літературу, кіно) в той чи інший бік, а навпаки, цей рух був засновковим стосовно зусиль окремих людей; існувало те, що здійснювало цей рух, затягуючи в нього окремих людей, „граючи, - як сказав Арнольд Хаузер, - їхніми мотивами та інтересами й даючи при цьому відчуття свободи”, і це щось ми якраз і будемо називати культурою” [2, 17]. Х.Гюнтер, досліджуючи тяглість соцреалістичного літературного канону, виділив кілька його „життєвих фаз”. Протоканонічна фаза відповідає формуванню набору зразкових для даного методу творів (приблизно до початку 30-х років). Фаза канонізації означала вихід літератури певного, зразкового, типу на рівень державної пріоритезації та всілякої підтримки (перша половина 30-х років). Фаза застосування соцреалістичного канону тривала приблизно 10 років (приблизно від кінця ІІ-ї світової війни до смерті Сталіна), вона характеризувалася тотальним упровадженням соцреалістичної моделі творчості в літературний процес, уніфікацією літературного життя тощо. Для фази деканонізації характерна відмова від догматичного мистецтва, поступова руйнація його канону (1953-початок 1970-х років), водночас відбувається оновлення літератури через акцентуацію в ній позачасових настанов на противагу історико-політичним , індивідуально-особистісних - партійно-класовим, морально-етичних - абстрактно-ідеологічним. І хоча дослідник схильний наполягати на повній залежності протікання кожної з фаз від суспільної й політичної ситуації, жодна з виділених науковцем фаз не була гомогенною за своїми характеристиками та результатами, навпаки, в кожнім разі можна говорити про імплікованість у них справжнього, живого творчого чуття, опозиційного про- та підвладній літературі. Приміром, у межах протоканонічної фази виокремлюється явище неокласики. Канонізація, як не дивно, сусідить із поетичними з’явами таланту Є.Плужника, Б.-І.Антонича, В.Свідзинського, а в повоєнному десятилітті повного розгортання соцреалістичного канону побачила світ „Жива вода” Ю.Яновського, заявив своєю творчою могутністю талант М.Рильського, вкарбувався в землю України довженківський погляд. Таким чином, соцреалізм доречно розглянути як вияв культурної динаміки, що мав об’єктивні підстави існування, й може бути осмислений крізь призму відповідних естетичних, історичних, дискурсивних, художніх категорій.

Послідовне обґрунтування соціалістичного реалізму було здійснене у виступах Н.Берковського, який наприкінці 20-х рр. минулого століття сформулював ідейні, художні, філософські, естетичні засяги революційного мистецтва соціалістичного реалізму. Далі, від 30-50-х років, питання теорії та практики соцреалізму перебували в полі уваги О.Білецького, А.Ієзуїтова, О. Макарова, Б.Мейлаха, Л.Новиченка,
Б. Сучкова, Л.Тимофєєва, М.Шамоти та ін. В їхніх працях наявний, умовно кажучи, „безрефлексивний” погляд на це явище, невіддільний від синхронних настанов його офіційної репрезентації. Спроби альтернативного осмислення проглядають у працях А.Терца (А.Синявського), Є.Добренка, Г.Бєлої. Радикальний перегляд традиційних підходів до соцреалізму, критична оцінка змісту цього поняття міститься у працях Х.Гюнтера, Л.Геллера, ряді робіт Є.Добренка, А.Бодена. Х.Ленерта, Б.Менцеля, Т.Лахусена, М.Нікьо, С. Мюллер-Саллі, К.Кларк, М.Баліної, Г.Карлтона та багатьох інших.

Обмежений обсяг статті спонукає нас локалізувати свої міркування лише навколо одного аспекту та однієї фази цього явища, а саме – формування естетичних категорій соцреалізму у 30-х роках. Саме тоді закладаються естетико-теоретичні підвалини соцреалізму, відбувається ствердження себе ним в якості системи, в якій естетичні настанови та художні прийоми уніфікуються задля реалізації передовсім не мистецьких, а політико-ідеологічних завдань. За визначенням Л.Геллера та А.Бодена, система тяжіє до монолітності („слабкої диференційованості й однорідності процесів та реакцій у всіх її частинах”), а водночас, - до стабільності й опірності будь-яким змінам у ній [3, 289].

Говорячи про естетичні підстави соцреалізму, будемо звертати увагу на ті спільні для різних форм мистецтва цієї доби поняття та категорії, що окреслювали стратегію його ставлення до дійсності, її інтерпретації та оцінки. Визначальною тут є тріада „ідейність” – „партійність” – „народність”, компоненти якої виступали не лише політичними гаслами, а й практичним керівництвом для дій письменника та критичним знаряддям оцінки творчих результатів цих дій, а далі – й естетичної вартості художнього твору в радянськім суспільстві. М.Баліна, коментуючи слова Жданова („Так, наша література тенденційна, й ми пишаємося її тенденційністю, тому що наша тенденція полягає в тім, щоб визволити трудящих – все людство від ярма капіталістичного рабства”), наголосила: „Відкрита тенденційність стає критерієм якості літератури в цілому [виділення наше – Т.Ш.] (як класичної, так і сучасної зарубіжної)” [4, 367]. Що ж до традиційних естетичних категорій (прекрасне, комічне, високе тощо), то вони підпорядковуються головній тріаді. Так, високе реалізує себе в комуністичній ідейності, вираженій в оптимістичній, бойовій, наступальній формі, синонімом якої є партійність. А оскільки партія вустами художнього твору говорить із цілим народом, то ясність і загальнодоступність художнього письма перетворюються на своєрідні естетичні настанови. Вимога ясності й простоти обертається, як зазначив Л.Геллер, і „скороченням концептуального апарату до кількох нових понять ідеологічного статусу”, що теж є особливістю естетики соцреалізму [5, 437]. Проте ані ясність, ані простота вкупі із загальнодоступністю в ролі головних постулатів всенародного соцреалістичного мистецтва не могли задовільно окреслити всього естетико-понятійного апарату, необхідного для ідентифікації зрілої „класичної” (згадаймо хоча б нетерпеливе очікування народження радянської класики у вільних від капіталістичної експлуатації умовах життя митця) літератури. Водночас, „дискурс і не прагне до побудови зв’язної естетики” [5, 441]. Це пояснюється, з одного боку, активно вкорінюванню на той час думкою критиків від влади про імплікованість у марксо-ленінсько-сталінські роботи досконалого естетичного вчення, яке слід лише вміти прочитати й прийняти до власної творчої практики. З іншого, – традиційні естетичні категорії піддавалися штампуванню, що створювало ілюзію таки наявності розвинутої естетичної теорії соцреалізму [5, 442].

Коли говорити про Україну, то Ю.Луцький, аналізуючи літературну політику тут на початку 30-х років, вказував на окремі спроби створити таку теорію: „хоч би взяти статтю Коряка „Художня література на сучасному етапі соціалістичного будівництва” (Червоний шлях. – 1931. - № 6) або Лакизи „На літературному фронті” (Літературний архів. – 1931. - № 3). Проте їхні спроби створити нову марксистську літературну теорію були марні” [6, 121]. Зусилля ентузіастів втрачали жоден сенс на тлі партійних директив, які експлікувалися в літературне життя в ролі метакритичного дискурсу. За спостереженням Є.Добренка, критика соцреалістичного часу характеризувалася випереджальністю щодо власне художньої практики, а відтак, - мало чи не самодостатністю [7, 390]. Вперше за всю історію мистецтва критика наділяється породжувальними щодо мистецтва й цілої культури значенням, а літературний процес стає критикоцентричним, переважно залежним від критичних суджень та вимог, інспірованих зовнішніми стосовно літературно-мистецького життя силами.

Постає питання про специфіку та природу іманентних культурних сил, в річищі яких література, нехай і в незначній, порівняно з офіційно-державною, представленості реалізує свою природну належність до феноменів естетичного життя. Найновіший і найповніший на сьогодні збірник досліджень, присвячених соцреалістичній культурі в різних її виявах – „Соцреалістичний канон”, матеріалами якого ми активно користувалися під час роботи над цією статтею – презентує доволі рельєфний портрет цього явища з точки зору його передісторії, природи, естетичних, художніх, дискурсивних можливостей та здобутків. Проте книжка не тільки дає відповіді, а й ставить цілий ряд запитань. Так, узагальненим об’єктом вивчення стає, вже виходячи з назви, „соцреалістичний канон”, який дослідники традиційно й небезпідставно пов’язують з російським культурним континуумом. Твердження про інваріантну сутність цієї національної презентації настільки глибоко увійшло в наукову свідомість, що Х.Гюнтер у засновковій статті збірника аналізує проблему синтезу мистецтв у тоталітарних державах СРСР та фашистської Німеччини, не оговорюючи принципової різниці, що існує між ними по боці полінаціонального статусу першої на противагу мононаціональному статусу другої [8, 7-15]. Проте саме розгляд національних варіантів соцреалізму (попри його власну анаціональну специфіку) може відкрити нові принципові моменти як самого цього феномену, так і культурно-мистецьких засягав нації.

Українська культурна дійсність на зламі 20-х-30-х та в першій половині 30-х років має достатньо специфікацій, щоб на її основі виділити окремий національний варіант розгортання фази канонізації соцреалізму. На початку 30-х років в літературному житті відбулася показова подія – розпуск усіх існуючих до 1932 р. літературних організацій згідно з резолюцією ЦК. Для російських письменників вона означала втрату вільного вибору й уніфікацію, а водночас, і легітимізацію їхнього суспільного становища членством у Спілці письменників СРСР. Для України, писав Ю.Луцький, „значення резолюції виявилося, зокрема, фатальним – автономія українських літорганізацій була ліквідована. Відтепер українські письменники стали підлеглими Спілці письменників, на яку вони не могли мати вирішального впливу. Пропоноване створення Спілки письменників загрожувало всім неросійським письменникам, які de facto втрачали власну організацію” [6, 123].

Відмінним у двох варіантах було й ставлення до попереднього літературного досвіду. „Організаційний комітет для створення всесоюзної спілки з центром у Москві був певним компромісом між пролетарськими письменниками та попутниками. Серед останніх запрошено до оргкомітету таких відомих письменників, як Всеволод Іванов, Леонов, Тихонов, Федін, Слонімський [додамо, що на пленумі в Москві були присутні А.Бєлий, М.Пришвін – Т.Ш.]. Вони сиділи поруч із раппівцями Кирпотіним, Безименським, Фадєєвим... В Україні такого компромісу не спостерігалося. ...”вибрано” Кулика (голова), Бажана, Городського, Головка, Грудину, Ірчана, Хвильового... Перевага залишалася на боці пролетарських письменників, здебільшого колишніх членів ВУСППу” [6, 123].

Якщо російську ситуацію цього часу можна назвати лояльною по відношенню до попередників, „старої інтелігенції”, то в Україні література навіть близького минулого, яка не лягала в рамки впроваджуваного канону, оголошувалася буржуазно-націоналістичним ухилом, що автоматично позбавляло її права на суспільне життя. Ілюстрацією української „спілчанської” літературної політики може служити виступ Івана Кулика на московському пленумі, пересипаний відповідними звинуваченнями на адресу сучасних українських письменників [6, 124-125]. Як коментує його Ю.Луцький, „українським письменникам недвозначно вказувалося шукати таку спадщину в Росії або серед малорозвинених літератур Сходу. Такий диктат йшов від Москви, а не Харкова. Це означало, що моделлю для всіх мала стати російська література. Кулик зрозумів це, коли в своїй промові закликав до створення бригад російських і українських письменників” [6, 126].

На загальному тлі пропозиції викорінювати націоналізм у всіх його проявах (на цьому ж пленумі було засуджено поняття „національна література” й уведено до широкого обігу поняття „література народів СРСР”) „фільтрації” підлягали передовсім літератури неросійські. Російська радянська література отримала в свій канон переважну більшість написаних раніше талановитих творів, що, безумовно, давало їй об’єктивні переваги в широкому загальнокультурному плані (інтелектуальній сфері, стильовій, символіко-психологічній тощо) над „національними письменниками”. В українській, як одній з „національних літератур” письменники отримали свою спадщину вельми урізаною чи тенденційно вирівняною (згадати хоча б вже радянське цензурування Шевченкових творів, викреслення з офіційного канону імені П.Куліша; порушення хронології виходу критичних статей у найпізнішому радянському виданні повного зібрання творів І.Франка, коли одна з найперших естетико-критичних студій „Поезія і її становисько в наших временах” поступилася місцем більш „свідомій” – „Література, її завдання і найважливіші ціхи”, „загубившись” в наступних томах; штучне вирівнювання різних талантів поняттям „революційний демократ”; сліпо меліоративне розведення наявних у минулій та сучасній українській літературі ідейно-стильових векторів на толерований державою критично реалістичний напрям та безжально засуджуваний буржуазно-націоналістичний, в якому опинилися такі кардинально відмінні творчі одиниці, як, приміром, Т.Осьмачка і „неокласики”, В. Гжицький і М.Йогансен тощо). Культура художнього мислення молодого літературного приросту, який походив переважно з пролетарсько-селянського середовища, неухильно падала. В апогеї української радянської літератури брак культури спостерігається навіть у значних митців - авторів творів з поважним виховавчо-дидактичним потенціалом національного спрямування [9, 25-27].

Редукція вітчизняних літературних здобутків минулого, що розпочалася в 30-х роках, значною мірою відбила несприятливе ставлення утверджуваного канону до національних цінностей, що й призвело до трагічної втрати українцями значної частини своєї культурної еліти у тих же 30-х роках. Проте перманентний рух українського мистецтва протягом усього ХХ століття до його національних підвалин (топоси, міфопоетика, наративна традиція, зрештою, прихід талановитих, саме україномовних літераторів, у свідомо понижувану державою протягом десятиліть літературу тощо) і народження в його річищі свіжого мистецького слова доводить існування тієї телічності культури, суть якої в утвердженні органіки творчості на противагу потужній, але штучній деструкції. Тому ми вважаємо, що осмислення тільки поставленої тут нами проблеми естетики соцреалізму не можливе без уведення і розглиблення категорій національного життя та простеження їх долі в еволюції соцреалістичного канону. Швидше за все, це буде, умовно кажучи, негативістська складова соцреалістичної естетики (хоча не виключені й інший напрямок дослідницького руху) . Вивчення цього питання вже має свій прецедент у згадуваному збірнику „Соцреалістичний канон”. Проте А.Мориганов у статті з показовою назвою „Естетична демонологія соцреалізму” уважно розглянув лише ті категорії, які актуалізувались як негативні у всесоюзному (читай: російському) вимірі без огляду на національні „маргінеси”: „естетство”, „чисте мистецтво”, „безідейність”, „аполітичність” [10, 449-458]. Натомість вивчення українського „соцреалістичного канону” вимагає заглиблення в національну культурно-історичну конкретику, що в комплексі із загальнотеоретичними здобутками сучасної науки зможе відкрити нам об’єктивно правильний шлях „до джерел”.

Література

Фізер І. До джерел кризи сучасної критики // Сучасність. – 2000. - №3. – С.96-103.
Паперный В. Культура Два. – М., 1996.
Геллер Л., Боден А. Институционный комплекс соцреализма // Соцреалистический канон. – СПб., 2000. – С. 289-319.
Балина М. Идейность – Классовость – Партийность // Там само. – С. 362-376.
Геллер Л. Эстетические категории и их место в соцреализме ждановской эпохи // Там само. – С. 434-448.
Луцький Ю. Літературна політика в радянській Україні 1917-1934. – К., 2000.
Добренко Е. Функции и категории соцреалистической критики. Поздний сталинизм // Соцреалистический канон. – СПб., 2000.
Гюнтер Х. Тоталитарное государство как синтез искусств // Там само. –
С. 7-15.
Шерех Ю. Здобутки і втрати української літератури // Критика. – 2002 (травень). – Ч.55. – С.25-27.
Морыганов А. Эстетическая демонологія соцреализма // Соцреалистический канон. – СПб., 2000.

ББК 83.3 (4 Укр)

Ірина Веретейченко,

кандидат філологічних наук, доцент кафедри

української літератури

Луганського національного педагогічного університету

імені Тараса Шевченка

ТЕНДЕНЦІЇ МОДЕРНІЗМУ В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ ЗЛАМУ СТОЛІТЬ

Приніс зневіру в багатьох найсокровенніших і найнезрушніших цінностях кінець ХIХ століття: руйнувалася стара ієрархія, впорядкованість і розміреність світу. Переломність епохи позначилася і на біографії, і на творчості багатьох митців. Мета дослідження полягає в комплексному осмисленні та системному аналізі своєрідності розвитку українського модернізму кінця ХІХ – початку ХХ століття.

У працях Д.Чижевського та інших дослідників висвітлюється важливе питання про початки й кінці мистецьких, літературних епох. Але якщо схилитися до думки нідерландця Д.В.Фоккеми [9, 20] і розглядати будь-який мистецький або літературний стиль в семіотичній площині – як код, тобто систему жанрово-композиційних і тематичних конвенцій, яка регулює процеси продукції і рецепції поетичних текстів, то наявність творів, забарвлених новими стильовими тенденціями, засвідчує настання нової доби лише тоді, коли нове було вперше розпізнано читачами й критикою, – встановлення таких фактів має визначальну вагу для історико-літературної доби. Також народження нової доби сигналізує: поява нового покоління митців і читачів, котре має відмінні естетичні уподобання; зміна жанрово-стильових і тематичних тенденцій у мистецькій практиці, оновлення літературної самосвідомості, яка фіксує, осмислює і програмує молодий мистецький рух через критичні відгуки, дискусії, маніфести.

Український fin de siécle був процесом зміни типів художнього мислення, стилів, естетичних структур, процесом, що визначає історико-літературний поступ майже всіх європейських, а серед них слов’янських, літератур зазначеного періоду. Особливо значущим чинником історико-літературного розвитку стає утвердження світової загальнолітературної моделі, яке розпочинається разом із становленням нових літератур. “Диференціація художніх напрямків, творчих манер, стилів, шкіл, яка відзначає історико-літературний процес кінця ХIХ – початку ХХ ст., разом з появою і спільної “літературної моди”, відбивала процес автономізації естетико-літературної діяльності як складної суспільно значимої і водночас відносно самостійної сфери розвитку загальнолюдської чутливості культури. Адже тільки на такій основі могла повною мірою реалізуватися соціальна роль літератури і мистецтва як іманентна, внутрішньо властива сутність естетичного освоєння дійсності” [2, 166].

Усі ці тенденції так чи інакше виявилися в українській літературі. Їх вплив дуже яскраво позначився на літературній еволюції. Вона відбувалася завдяки різноманітності образно-стильових форм зображення, універсальності образної системи, естетико-гносеологічного багатства способів освоєння дійсності, динамічного типу взаємовідносин реалізму і модернізму на даному етапі. Все це, на думку дослідників, дозволяє розглядати українську літературу як складну ідейно-естетичну систему вищого порядку.

Відбувається еволюція літературних напрямів та зміна поколінь як природних процесів загальнолітературного поступу. В цей час продуктивним залишається народницький рух, позитивістська ідеологія зі своїм літературним напрямком – реалізмом, і водночас набирають силу модерністичні віяння (неоромантизм, символізм, експресіонізм тощо). Також у цей час в різних художніх системах можна спостерігати певні стильові збіги, зокрема вплив імпресіоністської поетики, відчутний і в символістів та неоромантиків, як М.Яцків, О.Кобилянська, і в неореалістів, як В.Винниченко (особливо у малій прозі), М.Черемшина, а пізніше навіть В.Підмогильний. Дослідники намагаються пояснити їх спільною естетичною природою художніх форм і засобів, зокрема вказуючи на єдність загального методологічного спрямування реалізму. Наголошується й на принциповій багатогранності стильових течій у реалізмі цього періоду загалом. Однак треба зазначити, що всі ці стильові течії мають, так би мовити, одну принципову схожість.

Так, еволюція літературних напрямків та зміна поколінь як природні процеси загальнолітературного поступу у Франковій теоретичній концепції мали багато дотичних точок: зміною поколінь він пояснював розвиток літературних напрямів і навпаки – літературні напрями впливали на формування поколінь. Маніфест І.Франка хронологічно збігся зі становленням новітніх мистецьких течій та новітньої публіки, означив переорієнтацію критичної думки на вільний, всебічний, інтенсивний розвиток літератури, зверненої до сучасності, і, разом з першими виступами прибічників літературного оновлення, засвідчив рівень самосвідомості українського письменства й синхронність процесів його модернізації з аналогічними процесами в інших європейських, зокрема слов’янських літературах. Аналізуючи новочасне українське письменство, зокрема кінця XIX – початку ХХ ст., письменник пише про розмивання географічних кордонів між державами і процеси універсалізації в літературі, панування певних модних напрямів, крім того, ознаками XIX ст. були “величезний зріст комунікації, безмірне розширення літературних горизонтів, спільність ідей і ідеалів в писаннях літературного смаку в певних суспільних верствах різних народностей, панування певних предилекцій і певної літературної моди в цілому цивілізованому світі в даній добі” [8, 33].

Українське мистецтво кінця XIX – початку ХХ ст., як східнослов’янське загалом, вже заперечує позитивістську філософію та її художнього супутника – натуралізм. “Емпіризмові позитивістського художнього досвіду воно протиставило пафос утвердження широких субстанціальних питань буття; натуралістичному фетишу середовища, що поглинає особистість, – ідею активізації образного мислення, посилення в ньому особистісного начала. Модерністи претендували на монопольне володіння цими ідеями. Проте вони стали загальним надбанням літературного процесу” [4, 4], – як пише В.Келдиш.

Модернізм українське письменство сприйняло непослідовно, різні автори вкладають у нього різний зміст. Проблеми українського модернізму досі частіше обговорювалися як проблеми ідеології, як коло здекларованих мистецьких ідей. Але не треба забувати про певне неспівпадання, розбіжність модерністської художньої практики. Тут постає питання ширшого і вужчого трактування терміну модернізм в українській літературі. Розглядом цієї проблеми займалися критики львівської “Молодої Музи” та київської “Української хати ”. Вони намагалися з’ясувати модерністські принципи, були активними в журнальній, критичній полеміці, свідомо протиставляли себе попередній традиції.
А якщо керуватися критерієм стильового, “технічного” новаторства, художнього антитрадиціоналізму тощо, то, скажімо, творчість М.Коцюбинського, О.Кобилянської, В.Стефаника, М.Черемшини можна вважати модерністською з більшими підставами, ніж незрідка сентиментально наївну поезію М.Вороного чи П.Карманського.

Так, Микола Вороний у своїй творчості намагався відтворити “увесь комплекс європейських, західних модерністичних тем. Він пише про місто, а не про село, красу, а не батьківщину, нудьгу, а не радість. Він хоче “йти за віком”, тобто відчуває неадекватність старої літератури новому часові, сучасності. Він майже за Емерсоном, хоче бути “цілим чоловіком”, а не інвалідом, у якого розвинуті тільки громадянські почуття” [7, 108], – зазначає С.Павличко. “Модерністи” обмежувалися абстрактним естетичним, у поетичній формі оголошуючи про свої наміри. Свого часу О.І.Білецький в одній із статей, яка була опублікована на початку 20-х років і сьогодні відома хіба що вузькому колу спеціалістів, запропонував своєрідний ключ до прочитання поезії на сприйняття особливої, складної і чарівної поетичної мови. Вчений підкреслював, “щоб розуміти поетичний твір так, як ми розуміємо твір непоетичний (наукову працю, газетну статтю тощо), – неможливо, та й не треба. Поезія, як квітка: зірвіть її, милуйтесь, насолоджуйтесь її запахом – вам стало світліше на душі, хоча думка ваша й не враховувалась. Чого ж коли ви розглядаєте красиву мережку, слухаєте музику, милуєтеся стрункою і величною спорудою – ви віддаєтесь насолоді несвідомо, а від віршів вимагаєте іншого?” [1, 15].

З приходом нової генерації письменників змінюються уявлення про літературу, про можливості її комунікації, яка відходить від традиції, усталених канонів, про що пише О.Луцький у статті “Молода Муза”: “Знаменем останніх десятків літ є те, що на всіх полях людської думки ломляться давні правди і поняття. Незвичайно (як на фільозофа) спопуляризований Ніцше вислав у широкі круги сучасного світового суспільства свого “Заратустру” і той, мабуть, ще більше, як всі попередні віщуни, звернув увагу всіх, що з ним стрічались, на те, що наблизився час аналітичної контролі для багатьох наших понять про найбільш інтересні для нас життєві справи…” [5, 10]. Естети не приймали “застарілих рецептів” автологічної референції, коли нетерплячий автор-“суспільник” з пуританським ригоризмом добирав мистецькі засоби, зумисне знебарвлював їхню експресивність, бо прагнув прикувати читачеву увагу виключно до самого предмета поетичного мислення і подати найширшому загалові дорогу своєму серцю “ідею” вже готовою, в доступній, чіткій, недвозначній текстовій формі як “об’єктивну правду”. Це досить яскраво виявилось у поезії молодомузівців. Їхні твори були переповнені грайливою еротикою, містичними, естетськими й песимістичними мотивами, і мали вкрай негативну реакцію на програмову декларацію тієї ж тематики, набули характеру однозначно сформульованих приписів, з прямою комунікативною значимістю в маніфесті й умовну в поезії, виконують зобов’язуючу щодо митця функцію, обмежуючи його вибір у царині тематики і стилістичних засобів. В.Моренець вказує на те, що “молодомузівці не хотіли й не могли цілком відійти від політичних проблем свого народу” [6, 34]. Однак усе ж таки представники “Молодої Музи” намагалися постулювати ідею вищого мистецтва, яка була запропонована Ш.Бодлером, і саме їм належать проголошені у 1890-х роках гасла “чистого мистецтва” і “мистецтва для мистецтва”.

Хатяни пов’язали творчість з емотивно-вольовою експресією і розглядали її як “творчий прорив”, який вивільнює особистість з тенет буденної дійсності і виносить у “царство свободи” сферу уявного й бажаного. Мистецтво – це вільний вираз надміру життєвих сил, розкута гра творчих можливостей, органічний духовний процес, який, сполучуючи вічно непримиренні “дійсність” і “мрію”, обіймає полум’ям натхнення всю істоту людини і сповнює її існування вищим сенсом , безмежною перспективою духовного самовдосконалення.

Так, аналіз творчого доробку Миколи Євшана, одного з представників “Української хати”, показує, що сам він за натурою й освітою – “європеєць, на якого особливий вплив справляла німецькомовна культура” [7, 158]. Майже у всіх статтях критик розкриває свою концепцію мистецтва: ”Творець не може стояти тільки на становищі обсерватора життя. Саме реалістичне його зображання, сама репродукція – отже, те становище, на якому стоїть і досі, за малими винятками, українська література, єсть тільки першим степенем, першим моментом в творчості, єсть тільки пасивним відношенням до життя! Творець мусить мати широку артистичну культуру, щоб усвідомити собі ті великі завдання і те важке становище, яке займало й займає мистецтво в житті. А тоді сама творчість не буде обмежуватись на самій так званій літературі, цебто на кількох десятках людей, що пишуть поезії, романи і драми. Вона мусить мати під собою сильний культурний ґрунт, щоб у відповідному моменті не лишитися позаду життя, а світити йому попереду. Щоб бути об’явом всіх не зужитих на буденну працю сил людини, об’явом надвишки всеї життєвої енергії, а з другого боку – думаю про непевну будучність, забезпечення себе перед можливими небезпеками, певного роду відпочинком перед битвою, – до того повинна вона сама стремитись. Отже, мусить бути передовсім серйозною у відношенні до себе і других, не сходити на фарс або забаву для поодиноких людей.
В приготовленні тої возвишеної атмосфери серед загалу, у вихованні одиниць і цілих поколінь в тім напрямі, щоб зробити їх серця здібними до прийняття та плекання в собі всього гарного, радісного, величного, лежить і найбільша місія усього мистецтва” [3, 17].

М.Євшан вказував на молоді таланти в українській літературі (О.Кобилянська, М.Коцюбинський, А.Тесленко, В.Стефаник, В.Винниченко та ін.), керуючись ідеєю ієрархії естетичних цінностей,. Також вказував на творчу трагедію І.Франка, який, постійно живлячи українську культуру енциклопедизмом своїх знань, нерідко забував про задоволення власних естетичних потреб митця.

Полемізуючи з “молодомузівцями”, критик багато в чому не приймав українських декадентів, ставлячи їм у “провину” песимістичне світовідчуття, абсолютизацію форми за рахунок змісту, намагання з фальшивості видобути гармонію і більш за все – нездатність “набрати сил до боротьби за великий ідеал: свободу чоловіка” [3, 8].

Дуже високо відгукнувся М.Євшан про творчість Лесі Українки. Вона для нього була класичним типом у національному літературному процесі, бо змогла віднайти себе, виховати на складний артистичний організм, зуміла поєднати, на перший погляд, розбіжні сили – фантазію та етнос; попри естетичний формалізм, досягти краси і правди, внести в літературу творчу рівновагу, стати понад боротьбою поколінь. А головне, що вважає критик – це введення в літературу Лесею Українкою “символічного мислення”.

Леся Українка мислить через текст, тому звертається до відомих сюжетів, мотивів, але не намагається їх викласти з боку історичної або фактологічної достовірності, а, переосмислюючи ці сюжети, інтерпретує їх по-своєму. М.Євшан відзначив: “Це власне й є гаряча апеляція до сучасности, проекція життєвого ідеалу. Приймаючи ціле насліддя культури і його заряд, вживаючись у вартості, установлені давнішими культурами, людина має тим краще виплекати свої природні почування, а попри те здобути собі горішню, високу постать супроти життя, не затрачуючи в собі рівночасної органічної сполуки з його нервом і не відчужуючися від його потреб” [3, 374]. Цю думку критика цілком можна розцінювати як ключ до розуміння Лесиного неоромантизму.

Отже, модернізм у різних його видах, школах, творчих програмах, фазах розвитку реалізував конкретні потреби становища нової естетики, поетики і складався в цілому як художня система. Причому ця “модерна” система на ранньому етапі розвивалася значною мірою за рахунок трансформації вже існуючих художніх структур, наприклад, своєрідно абсолютизуючи певні їх грані або ж зіставляючи різнопорядкові образні структури. Певна міра експериментування таким чином проникала в естетичну свідомість і, можливо, також сприяла оновленню реалістичної образної системи.

Література

1. Белецкий А.И. Торжество слова (о стихах Гр.Петникова) // Художественная мысль. – 1922. – № 9. – 16-22 апреля.

2. Гундорова Т.І. Реалізм і неоромантизм в українській літературі початку ХХ століття (теоретико-методологічний аспект) // Проблеми історії та теорії української літературі Х1Х- початку ХХ століття. – К.: Наукова думка, 1991.

3. Євшан М. Критика. Літературознавство. Естетика. – К.: Основи, 1998.

4. Козак С. Неоромантизм Лесі Українки // Сучасність. – 1993. – № 2. – С. 138-144.

5. Луцький О. “Молода муза” // Діло . – 1907. – 17 листопада.

6. Моренець В. Національні шляхи поетичного модерну першої половини ХХ століття: Україна і Польща. – К.: Основи, 2002.

7. Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі. – К.: Либідь, 1997.

8. Франко І. Зібрання творів: У 50 т. / Упор. І.О.Денисюка, С.С.Дудика та ін. – К.: Наукова думка, 1981. – Т. 31.

9. Fokkema Douwe W. Historia literatury: Modernizm i postmodernizm / Pirel Haline Janaszek-Iwanickowa. - Warszawa: Instytut Kultury, 1994.

ББК 74.261.8

Вадим Оліфіренко,

кандидат педагогічних наук, член Національної

Спілки письменників України

Вивчення поезій Василя Стуса

на уроках літератури

Поетична спадщина видатного українського поета Василя Стуса увійшла до шкільного вивчання зовсім недавно, у 90-х роках. До усіх трьох програм, пропонованих нині для вчителів, включено твори високої громадянської позиції митця, безмежної любові до України, відстоювання національної ідеї та осуду тоталітарної системи. Українська школа одержала “новаторську за своєю суттю поезію В.Стуса, позначену своєрідним сплавом інтелектуалізму з ліризмом, медитативністю, оригінальним філософським осмисленням буття, нелегку для розуміння, тим паче, що поет часто відходить від усталених канонів образотворення, сміливо формує слова й поняття так, що звична логіка сприйняття художнього твору часом заважає осягнути складність його образів, здебільшого метафоричних” [1].

Минуле десятиріччя подарувало читачам і дослідникам найповніше видання творів В.Стуса у чотирьох томах, шести книгах. Літературознавство і методика літератури збагатилися розвідками про життєвий і творчий шлях письменника, ефективними засобами і прийомами вивчення його творчості у школі[2].

Вірші, що уведені до шкільного курсу літератури, не можуть, звичайно, вичерпно представити художній світ В.Стуса, залишаючи цим самим можливості вчителям розширювати діапазон знайомства учнів з письменником різними засобами шкільної літературної освіти.

Так, зокрема, для вчителів Донеччини стає предметом особливої уваги донецький період життєвого шляху поета-земляка, мотиви, картини та образи рідного краю, що зустрічаються у віршах лірика. І це є закономірним, оскільки дитинство і юність майбутнього письменника прямо й опосередковано впливали на формування його світогляду, а тому і на його мистецькі уподобання. Крім того, образи і картини Донеччини у творах В.Стуса, такі ж близькі учнівській молоді, як і поету-земляку. Цей останній факт за відповідних навчальних умов може мати додатковий потужний вплив на учнівські рефлексії та бути доповнюючим стимулом в опануванні його ускладненого філософською напругою слова. Розглядаючи твори В.Стуса у цьому життєво близькому школярам аспекті, вчителі мають звернутись до паралелей між творами відомих українських поетів, які писали про Донеччину (М.Чернявський, С.Черкасенко, В.Сосюра та ін.), і віршами В.Стуса та зясувати з учнями відмінність його нетрадиційного слова, стиль його мислення.

Ці завдання можуть реалізуватись на уроках літератури рідного краю, а також на уроках, підпорядкованих програмним вимогам. В основному вчителі зосереджуються на філологічному коментарі до творів поета, розкриваючи змістово-естетичні особливості поетичного слова, та перед методикою літератури постає проблема організації навчального процесу, опертого на сучасні освітні теорії , на врахування пізнавальних рефлексій учнів у процесі їхнього осягнення художнього слова.

Тільки методично обґрунтоване поєднання вдумливого філологічного аналізу творів В.Стуса з цілями і засобами навчально-виховного процесу, власне з сучасною технологією навчання, можуть дати ефективний результат у навчанні і вихованні школярів.

Очевидно, що вчителеві, який прагне заглибити юнь у поетичне слово В. Стуса, необхідно на уроках літератури рідного краю і позакласного читання почати із життєвого шляху письменника, щільно повязаного з рідним краєм - Донбасом, розглянути поетичні твори, наповнені образами і картинами донецької землі.

Важкого голодного дитинства, усвідомлення у студентські На перших заняттях, присвячених творчості письменника-земляка, вчителі зясують джерела формування поетового світовідчуття, враження від років роки гнітючого стану рідного народу в умовах тоталітарної системи тощо.

Отже, предметом поглибленої на уроках літератури уваги стануть роки дитинства та студентської юності, пора змужніння та початки літературної творчості поета-земляка. Як відомо, Василь Стус народився на Різдво Христове 6.1.1938 р. в селі Рахнівка на Вінничині, але невдовзі батьки переїздять з дітьми на Донбас, в Сталіно (тепер Донецьк). На шостому році життя Василя віддали до школи. Протягом 1954-1959 років навчався в Донецькому педагогічному інституті на філологічному факультеті, після закінчення якого, відпрацювавши два місяці вчителем на Кіровоградщині, служив в армії (1959-1961). Після служби спробував вчительського хліба в школах Горлівки (1961-1963), працював літредактором у газеті «Социалистический Донбасс».

В 1963-1965 роках навчався в аспірантурі Інституту літератури в Києві, але був увільнений за участь у несанкціонованих літературних вечорах та за виступи на захист заарештованих у 1965 році «шістдесятників», зокрема земляка Івана Світличного. Після звільнення доводилось Василю працювати не за фахом: кочегаром, на метробуді, навіть інженером.

Щодо початків літературної творчості, то слід пам’ятати: вперше твори В.Стуса було надруковано у грудні 1959 року в “Літературній Україні” з передмовою до них видатного українського поета Андрія Малишка.

Сьогодні вже накопичено значний історико-літературний матеріал про дитинство і юність поета-земляка у вигляді спогадів друзів та однокурсників, близьких до поета людей. Головне ж, звичайно, для дослідників його дитинства і юності - це твори письменника і листи до рідних і друзів та знайомих, вміщені у зібранні його творів у чотирьох томах, шести книгах.

Важливими у накресленій справі дослідження життєвого шляху можуть стати спогади спогади А.Лазоренка, колишнього завідуючого відділу журналу “Донбас”, про діалектологічну практику студентів педінституту, серед яких був і він, А.Лазоренко, і В.Стус. Практика відбувалася у селах біля славетної Савур-Могили, свідка подій давноминулих епох, оспіваної в українському народному епосі та натхненниці поетичних сюжетів не одного донецького письменника.

А.Лазоренко згадував про те далеке студентське літо: “Принагідно хочу засвідчити, що в естетичному розвитку майбутнього поета українська народна пісня зіграла виключно плідну роль. Знаменною в цьому плані була діалектологічна експедиція до Савур-Могили, яка відбулася влітку 1957 року. Обрали ми саме цей район тому, що з українських дум лише єдина безпосередньо повязана з донецьким краєм - “Дума про втечу трьох братів з Азова з турецької неволі”. Наш викладач Ф.І.Горчевич поставив перед нами завдання: визначити, звідки пішла назва могили, які перекази про неї збереглися, місце Савур-Могили в козацькій історії, записати пісні, легенди чи перекази про заснування Савурівки…

Ой то не тумани вставали,-

Як із земля турецької,

Із віри бусурменської,

З города Азова, з тяжкої неволі

три брати втікали.

…Поверталися ми з тої експедиції переповнені незабутніми враженнями: від почуття виконаного обовязку, -записано чимало унікальних текстів і варіантів уже широко відомих пісень, переказів і легенд,-від зустрічей з прекрасними роботящими і співучими людьми…” [3].

Про окремі деталі цієї діалектологічної практики є ряд свідчень у спогадах теж однокурсника, сьогодні відомого українського прозаїка Володимира Міщенка. Цікавим тут може бути, наприклад, враження від донецького степу, який зустрів студентів, міських жителів, всією своєю реальністю, своєрідною красою: “Звернувши з траси, попрямували до могили, що вивищувалась над степом. Подолали кілометрів зо два. Спека посилювалася. Пахло чебрецем і полином, довкола буяли трави, стояла глибока тиша, яку порушував лише віддалений шум автобусів та машин. Ми звернули увагу на те, що йдемо-йдемо, а могила не наближається-все бовваніє десь у степовому мареві…Тільки надвечір дісталися вершини. зупинилися, озираючись довкола,-перед нами лежали неозорі донецькі степи, а посеред них-оази дерев, села, хутори, далека курява польових доріг…” [4].

Чи не з цієї Василевої подорожі виростає у майбутніх його творах незабутній образ донецького степу, який у північній трагічній віддаленості поета стає образом-символом не тільки рідного краю, але й усієї України?

Доповнять факти життя поета свідчення книжка спогадів, упорядкованої однокурсником поета по Донецькому педагогічному інститутe, відомим поетом, - Олегом Орачем “Не відлюбив свою тривогу ранню. Василь Стус поет і людина. Спогади, статті, листи, поезії” (К., 1993). Донецький період життя В.Стуса тут представлено у спогадах сестри поета Марії Стус, однокурсників поета В.Захарченка, А.Лазоренка, Олега Орача, члена донецького обласного поетичного обєднання 60-х років Й.Курлата та ін.

Цікаві роздуми про Донбас - як землю, що породила у минулому столітті незламних і всесвітньо відомих борців за права людини, за рідне слово-подаються у брошурі сина поета Дмитра “Життя і творчість Василя Стуса” (К., 1992). Молодий літературознавець розмірковує над суспільними причинами, що дали Україні славетну чергу видатних борців за її волю і незалежність і створили умови для розвитку таланту Василя Стуса. Дивним тут видається те, що у другій половині ХХ ст. звитяжців боротьби за права рідного народу дав Україні вщент зрусифікований Донбас. Дмитро Стус пише: “Десь непоміченим і невідзначеним досі полишається той факт, що Донбас, котрий україномовний загал і сьогодні вважає теренами з вихолощеним українським духом, виявив сей дух постатями і Івана Світличного, і Івана Дзюби, і Олекси Тихого, і Василя Голобородька, і Василя Захарченка, і, врешті, Василя Стуса. Хай не всім стачило вміння тримати удар, але без вродженої аристократичності зумів вистояти у боротьбі зі всіма силами зла одразу” [5].

Після ознайомлення з цими словами, варто замислитись школярам і вчителю про причини народження саме на спролетаризованій і зрусифікованій землі названих у брошурі Д.Стуса видатних українців: як це могло трапитись, які можливі причини цього явища, так народжувався в народі внутрішній протест?

У процесі підготовки вчителя до роботи з наведеним уривком з публікації Д.Стуса необхідно зібрати дані про життєвий і творчий шлях наших відомих земляків Івана Дзюбу, Івана Світличного, Олексу Тихого, Володимира Біляїва, Василя Захарченка та Василя Голобородька. Своїм життєвим стоїцизмом і правдивим словом вони наближали незалежність і свободу України, збагачували і збагачують літературний процес в Україні. Для поглиблення уявлень школярів про життєвий шлях письменника було б бажаним зібрати матеріали про достатньо відомих сьогодні друзів та товаришів поета, зокрема про В. Міщенка, А.Лазоренка, В.Дідківського та багатьох інших.

Цікавою пізнавальною сторінкою для донеччан (та й для усіх дослідників) може стати подорож до картин монументальної мозаїки, виконаної бригадою київських митців на чолі з відомим художником Григорієм Синицею у місті Донецьку у 1966 році[6].

До бригади входили друзі Василя Стуса Віктор Зарицький і Алла Горська. Вони виконали в мозаїці оформлення середніх шкіл №5 (“Прометей” та ін.) та №47 (“Спортивні дитячі ігри”), а також живописне панно у ювелірній крамниці (“Жар-птиця”) у центрі Донецька (тепер магазин “Макдональдс”). Під час виконання цих робіт, за свідченнями А.Лазоренка, на мистецькі виробничі майданчики приходив до своїх друзів Василь Стус, спілкувався з ними. Ці мозаїчні картини, за винятком школи № 47, залишаються неушкодженими і придатними для спостереження і сьогодні.

Слід зауважити , що перше знайомство з поетом-земляком учнів відбулося у 8 класі, де на уроці літератури вони, згідно з програмою з літератури (за програмою Н.Й.Волошиної), прочитали вірші “Сто років як сконала Січ”, “Весь обшир мій - чотири на чотири”, “Як добре те, що смерті не боюся…”, “На колимськім морозі калина…”, “Терпи, терпи - терпець тебе шліфує”. Учні дізнались про безкомпромісність життєвої позиції поета, віру поета у незнищенність нації, в те, що здійсняться пророцтва великого Тараса; учні відкрили для себе образ матері поета, яку він згадує у вірші “Весь обшир мій-чотири на чотири”. Згідно з програмою були зясовані особливості поетичного слова митця - його виражальні засоби, письменницька словотворчість, роль антонімів, повторів, наказової форми дієслів тощо.

Зрозуміло, що у наступних класах вчителі поглиблять уявлення школярів про поетичний світ поета-земляка, звернуть увагу на стильову спорідненість творів В.Стуса з вершинними досягненнями світової літератури і не тільки поезії, але й прози, про що він пише у передмові до своєї збірки “Зимові дерева”, виданої закордоном у 1970 році. Своїми натхненниками поет називає Гете, Свідзинського, Рільке, Унгаретті, Квазімодо, і прозаїків - Толстого, Стефаника, Хемінгуея, Пруста, Камю, Фолкнера, Маркеса та ін. Разом з тим поет свідомо розумів, що у поезії необхідно “добре бутися завжди самим собою” [7]. Його стиль мислення і фарби поетичного слова були притаманними тільки йому одному.

Так, зокрема, картини та образи рідного краю – Донбасу - у віршах В.Стуса позначені тільки йому притаманними якостями поетичних відчуттів і художніх узагальнень. Поетові чужа сентиментальність і розслабленість. Письменник втілював у традиційній в цілому формі одвічну проблему взаємин поета з дійсністю, поета і читача. Віршам Василя Стуса близька філософія екзистенціалізму, а передусім ідея «трагічного стоїцизму» , яку розробляли в українській літературі видатні попередники поета - Леся Українка, Олег Ольжич, Олена Теліга. Ось характерні для Стуса роздуми про власну трагічну, але не відворотну долю:

Як добре те, що смерті не боюсь я

і не питаю, чи тяжкий мій хрест,

що перед вами, судді, не клонюся

в передчутті недовідомих верст,

що жив, любив і не набрався скверни,

ненависті, прокльону, каяття.

Народе мій, до тебе я ще верну,

як в смерті обернуся до життя

своїм стражденним і незлим обличчям.

Як син, тобі доземно уклонюсь

і чесно гляну в чесні твої вічі

і в смерті з рідним краєм поріднюсь.

(«Як добре те, що смерті не боюсь я...»)

У багатьох віршах В.Стуса можна помітити образи і картини рідної йому Донеччини. Ця близька поету з раннього дитинства дійсність також сприймається «стражденним і незлим обличчям»: ми тут не побачимо традиційно відзначуваної попередниками поета степової краси краю, величі промислового та житлового будівництва і взагалі будь-якої замилуваності. Образи степу, терикони та копри шахт, інші донбасівські реалії - лише своєрідний неприкрашений фон осмислюваної ним трагічної підрадянської дійсності, вираження його самобутньої художньої естетики. Навіть вулиця дитинства, оспівувана традиційно багатьма поетами з відчуттям втрачених милих років, у Стуса виглядає сумно й підкреслено буденно, без жодного натяку на замилуваність:

Вся в жужелиці, поросі, вугіллі,

вся сіра, й чорна, і брудна, й кургуза,

збігаючи донизу, там, де балку

перетинає залізничний насип,

мені наснилась вуличка моя...

( «Вся в жужелиці, поросі, вугіллі...»)

Слід також мати на увазі, що у дотюремний період життя поета, тональність його віршів носила дещо інший, оптимістичніший характер.

У віршах поета донецької тематики скупо відтворюються образи неприбраного зимового колгоспного поля, шахтного терикону, одвічного донецького степу тощо. В окремих віршах поет звертається до образу матері. Отже найбільш виразні образи рідного донецького краю вчителі можуть знайти у таких віршах Василя Стуса, як: ”Бідне серце!”, ”У Марянці стоять кукурудзи”, “Спокій ”, “З дитячих спогадів”, “Вертання”, “Вдасться чи ні…”, “Я блукав містом своєї юності “, “Додому!”, “Цей спалах туги над імлою літ“, “Там зелена суріпа цвіла …”, “Заплющу очі - темінь навмання”, “Той сірий запорошений полин”,
“У чебрецевий степ…”, “Вся в жужелиці , поросі, вугіллі…” та ін.

Поглиблене вивчення початків життєвого і творчого шляху видатного поета дасть потужний стимул не тільки для формування світоглядних переконань і літературних знань школярів, але й збагачуватиме стусознавство як галузь літературознавчої науку.

Поетична спадщина Василя Стуса і його трагічний життєвий шлях доповнюють і пояснюють одне одного, малюючи для прийдешніх поколінь образ мученика й протестанта, оригінального і глибокого лірика нашої збуреної епохи.

Назви творів, в яких поет відтворює реалії донецького краю, основні образи його віршів: терикони, пам’ятні місця міста свого дитинства і юності Донецька. Та все це не є прямим обєктом зображення автора, а стає активним фоном вираження його думок і переживань, забарвлених екзистенційним сприйняттям дійсності, глибинний зміст якої відкрився поету ще з ранніх років його юності.

Слід мати на увазі, що особливістю віршів Стуса “на донецьку тематику” є те, що в них немає широко відображених картин чи образів краю, як це характерно для віршів М.Чернявського, В.Сосюри, В.Соколова та ін. Переважно -це скупо, у манері Стуса, відображені характерні для Донбасу краєвиди.

Щодо поетичних образів рідної земля у його поезіях: образи степу тощо у віршах, написаних вдома, на Донеччині, відрізняються від образів у віршах, написаних поза Донеччиною: степ - це символічний образне не тільки Донеччини, але й усієї України, що традиційно відображалося у багатьох попередників поета.

Розглядаючи певні аспекти вивчення творчості Василя Стуса, вважаємо необхідним наголосити на тій пізнавально-методичній проблемі, яка вже стукає потужно і невідворотно в шкільні двері(та хіба тільки в шкільні?!): залучення до навчального процесу не тільки інформаційних джерел на паперових носіях(тексти художніх творів, літературно-критичну літературу тощо), але й орієнтувати школярів на самостійне здобування знань через електронні носії інформації (диски
СD-rom та електронні бібліотеки в Інтернет також знаходити окремі необхідні сайти в мережі тощо).

Отже, сьогодні виникає нагальна педагогічно-методична проблема застосування на уроках літератури комп’ютерних технологій (далі-КТ). Деякі з рекомендацій щодо цього навчального аспекту пропонуємо вчителям нижче.

Застосування комп’ютерних технологій на уроках літератури

Зрозуміло, що термінологічно-понятійний апарат і методика використання КТ на уроках і заняттях з української літератури тільки починає створюватись. Разом з тим КТ базуються не на порожньому місці: в методичній науці вже протягом десятків років активно функціонують поняття і терміни з близькою до КТ методикою використання технічних засобів навчання та наочності.

За основу методики використання КТ і термінологічно-понятійного апарату до цього курсу ми беремо положення і наукову лексику, розроблені у методичних працях щодо використання технічних засобів навчання і наочності на уроках літератури українських вчених І.І.Соболєва, Є.А.Пасічника, А.П.Коржупової і Л.П.Кулінської.

Основними для нас є науково-методичні настанови, поняття і терміни з КТ, які осмислюються і функціонують у зв’язку з вивченням української літератури як виду мистецтва.

У побудові змісту спецкурсу настановчими стали ідеї провідного вченого-методиста Є.А.Пасічника, який стверджує, що “наочність у навчанні може забезпечити успіх лише тоді, коли вона диктується логікою навчального процесу, коли наочні образи (читаємо: образи-картини, що спливаються перед учнями на дисплеї комп’ютера - В.О.) на уроках розумно поєднуються з словом учителя” [8].

На підставі вищевикладеного було враховано ряд положень і застережень щодо застосування комп’ютерних технологій на уроці літератури:

- надмірність у використанні наочності веде до певних диспропорцій у розвитку конкретного і абстрактного мислення учнів і студентів;

- робота з комп’ютером не повинна сприйматися як розважальна “вставка” у процес вивчення літератури, а має розглядатися як органічна активізуюча складова частина пізнавального процесу;

- КТ можуть застосовуватись на всіх етапах вивчення літератури, під час розгляду всіх тем і розділів шкільної і вузівської програми;

- необхідна практична реалізація основних ергономічних та дидактичних принципів навчання.

Пріоритетними у галузі впровадження КТ ми вважаємо також такі положення:

- вчителі, викладачі залишаються головними особами в організації пізнавальної діяльності учнів, студентів; комп’ютери є лише допоміжними інструментами їх педагогічної діяльності;

- застосування комп’ютерів має відбуватися з урахуванням педагогічних і ергономічних вимог навчання;

- найважливішою властивістю КТ є постійний зворотний зв’язок, тобто кожний визначений програмою момент повинен не тільки видавати інформацію про стан навчального об’єкта та його потреби, але і вносити необхідні корективи у навчально-виховний процес;

- бажано, щоб відповідно до пізнавальних можливостей учнів і студентів передбачалися диференційовані завдання;

- КТ застосовуються для раціоналізації та інтенсифікації навчальної діяльності учнів і студентів при виконанні лабораторних, дослідницьких і самостійних робіт;

- КТ сприяють інтенсифікації роботи учасників навчально-виховного процесу.

Серед пріоритетних напрямків застосування КТ з української літератури ми обираємо такі, де КТ застосуються для:

- пошуку та отримання додаткової інформації;

- розширення та поглиблення знань з використанням системи Інтернет, зокрема для реалізації варіативного компонента навчальних програм, більш повного задоволення особистісно орієнтованих запитів учнів;

- користування базами даних, необхідних для функціонування навчально-виховного процесу і здобуття певного рівня освіти;

- формування та закріплення навичок, прийомів, способів, умінь їх застосування;

- комплексного застосування КТ з іншими видами дидактичних засобів;

- обміну досвідом між викладачами, вчителями і створення бази даних педагогічних ідей та ін.

Інтернет-ресурси бажано використовувати не тільки в режимі безпосереднього підключення до пошукових систем Інтернету (а це для шкіл і вищих навчальних закладів є дорогим задоволенням), але й у записах на СD та дискетах.

Специфіка літератури як мистецтва слова обумовила й своєрідні підходи до методики використання ресурсів Інтернету. На широкому і безмежному його просторі користувачі можуть знайти безліч потрібної інформації, яку стосовно професійних завдань вчителів і викладачів-словесників ми умовно поділяємо на такі блоки:

- електронні українські бібліотеки;

- літературні періодичні видання;

- електронні підручники і посібники в Інтернеті;

- педагогічний досвід впровадження новітніх технологій навчання;

- науково-освітні сайти українського Інтернету;

- колекції рефератів для учнів, студентів і викладачів літератури;

- сайти мистецького характеру;

- літературна освіта і наука в українській діаспорі;

- здобутки словесності як шкільної і вузівської науки за кодоном тощо.

Ми називаємо тут блоки, які за своїм призначенням традиційно знаходяться в колі уваги викладачів літератури та є об’єктами їхньої самоосвіти, але з тією суттєвою різницею, що вони можуть бути знайденими на електронних носіях чи в Інтернет-просторі і застосовані як елементи КТ.

Треба відзначити, що не всі з названих блоків належно розроблені і представлені у світовій павутині. Якщо електронні бібліотеки пропонують сьогодні широке коло досягнень української літератури [5], то веб-сторінки, які б надавали можливість дистанційної літературної освіти, тільки починають створюватись.

Виходячи із зальних вимог до методики використання КТ та спираючись на досягнення методики літератури у галузі моделювання уроків із застосуванням технічних засобів навчання, КТ можуть застосовуватись:

а) на вступних заняттях;

б) під час вивчення життєвого і творчого шляху письменника;

в) у процесі роботи учнів над текстами художніх творів;

г) на підсумкових заняттях;

ґ) під час опитування (тестування);

д) з метою збагачення мови учнів та ін.

Табл. 1. - Використання комп’ютерних технологій на уроках вивчення творчості Василя Стуса

Адреси електронних носіїв інформації та анотації до них	Завдання для учнів
Сайт "ЛІТЕРАТУРА РІДНОГО КРАЮ” ссылка скрыта На сайті, веб-сторінках про творчість видатних письменників Донеччини подається біографія В.Стуса. а також твори поета переважно з образами рідного донецького краю: “У Мар’янці стоять кукурудзи...” “Додому!” “З дитячих спогадів...” “Тато молиться богу...” “Я блукав містом своєї юності...” “Вдасться чи ні...” “На Колимі запахло чебрецем....” “Вся в жужелиці, поросі, вугіллі...” Листи В.Стуса до рідних і друзів.	Учням можна запропонувати зробити порівняльний аналіз віршів про рідний край В.Стуса та інших письменників-земляків: М.Чернявського, С.Черкасенка, В.Сосюри та ін., творчість яких представлена на сайті ”Література рідного краю”. Учням можна з’ясувати особливості характера поета, його художніх та патріотичних поглядів на матеріалі листів В.Стуса до друзів і рідних.
Поетика (Poetyka). http: poetry.uazone.net веб-сторінка azone.net/stus/alfavit.phpl Тут подаються вірші, які з певною умовністю можна віднести до теми рідного краю у творах В.Стуса. У цих творах є відчутним донецький мотив: образи донецького степу, рідного міста, батька тощо. Це такі твори, як: “Я блукав містом своє юності”, “ Тато молиться богу”, “З дитячих спогадів”, “Вдасться чи ні...”, “Вертання” та ін.	Учні відшукують на веб-сторінці твори з донецькою тематикою, роблять їхній ідейно-художній аналіз, з’ясовуючи засоби відтворення поетом рідного краю. На початку уроку варто зробити підготовленими учнями повідомлення про особливості поетового художнього слова, його внесок в український літературний процес, про його мученицьку долю.
CD-диск. “Бібліотека української літератури для школярів”. Подаються вибрані вірші В.Стуса різних років серед яких можна найти твори донецької тематики.	CD -диск із віршами поета допоможе учням з’ясувати художні особливості поетичного слова письменника-земляка, знайти ілюстрації до його стражденної долі, з’ясувати у віршах образи рідного степового краю.
Пошук додаткових матеріалів в Інтернеті за допомогою словникових пошукових систем типу “Мета”, “Google” та ін. Тут, зокрема корисним може бути матеріал статті академіка М.Жулинського “Сходження на Голгофу слави” (г. ”День”) //iev.ua/2001/175/society/soc1.php Відомий літературознавець розкриває мотиви життєвого і творчого шляху В.Стуса, зупиняється на окремих досягненнях Стуса-літературознавця і поета. Пошукові системи “Мета” і “Google” допоможуть знайти спогади про В.Стуса Є.Сверстюка, Л.Лук’яненка, російського письменника Л.Бородіна, який був свідком останніх днів поета-мученика та багато ін. Пошукові системи подають адреси матеріалів про відкриття музеїв В.Стуса у Вінниці та в Донецьку.	Учні одержують завдання з’ясувати внесок поета в українську літературу, розвиток ним літературно-творчих традицій свої попередників у художньому слові; спогади про поета відомих політичних діячів і письменників.

Blog

Donetsk compartment of shevchenko scientific society

Содержание

Завдання для учнів