Ще безтривожно ходять по місту ті, які вмиратимуть на рубежах, ітимуть в оточеннях, горітимуть у кремаційних печах концтаборів, штурмуватимуть Будапешт І Берлін
| Вид материала | Документы |
- Олесь гончар людина І зброя, 3413.72kb.
- Пересування по місту туристів та гостей, планується розмістити в різних районах міста, 8.88kb.
- Реферат на тему: Публіцистичні статті Уласа Самоука та Івана Багряного, 117.77kb.
- Козлов Л. Е. Российский Дальний Восток в сфере действия внешней культурной политики, 127.88kb.
- Вработе рассмотрены некоторые проблемы обжига низкосортных сульфидных цинковых концентратов, 37.43kb.
- Львов – Чоп – Эгер – Будапешт – Верона – Рим – Будапешт – Чоп – Львов День, 194.99kb.
- Маршрут: Мишкольц-Тапольце Будапешт Сентендре Эгер Долина Красавиц, 26.49kb.
- Венгрия – австрия – франция – германия, 209.89kb.
- Желаний миллионы и мы дарим, 328.81kb.
- Лекции по курсу «Теория ценных бумаг», 1016.42kb.
— Що буде, коли його не стане, Ольго? Я не уявляю себе без нього, просто не уявляю. Я відчувала щастя просто бути з ним, навіть коли ми були у сварці й сиділи нарізно, в різних кутках аудиторії. Життя, в якому б його не було, для мене втратило б доцільність.
— Жени геть такі думки, — порадила Ольга. — Чому він обов'язково мусить бути вбитим? Уявляй його краще героєм, змужнілим в боях командиром, з орденом Червоного Прапора на грудях... Ти ж чула, його вже нагороди шукають...
Підвівшись, дівчата рушають далі.
Знов кермек цвіте, і солонець стелеться темно-зелений, безлистий, мабуть, зрідні скупій тундровій рослинності або тій, що, можливо, росте десь на Марсі.
Велике село розкинулось по узбережжю за кілька кілометрів попереду, гуртик тополь височить майже над самим морем.
— Ото, де тополі, там ми живемо.
А Тані згадалась пізня осінь у Харкові, холодний вітряний вечір листопада, і вітер жене листя тополь по алеї Шевченківського парку, де вони йдуть із Богданом з останнього сеансу кіно. Листя ще зелене, але вже мерзле і дзвенить по нічному асфальту, немов залізне. Чи дзвенітиме те листя ще коли-небудь їй із Богданом, чи все те — вже навіки минуле і йому повороту нема?
48
Дома, у Ольжиних батьків, повна хата тривоги. Метушня, розгардіяш, збирання в дорогу. Мати — ставна, смаглява гречанка, що була ніби старшою сестрою Ользі, — саме ув'язувала вузли, коли дівчата зайшли до хати. В першу мить вона аж розгубилась, потім з сльозами кинулась обіймати дочку.
— Я вже не знала, що й думати! Не пишеш, ніякої звістки від тебе... А це ж хто? — підступила вона до Тані.
— Подруга моя, — сказала Ольга. — Найближча поруга.
— От і добре. Удвох не так сумно вам буде.
Вона одразу посадила дівчат обідати, наче знала, які вони голодні. Продовжуючи свою роботу, розповідала, що тут коїться, яка знялася сьогодні зранку веремія.
До останніх днів тут працювали спокійно, розмови про евакуацію вважалися мало що не виявом малодушності, адже на заході були ще Дніпро, Каховка з оборонними спорудами, Мелітополь, тисячі людей — і місцевих, і десь аж із Середньої Азії, — цілими трударміями правили їх туди на риття протитанкових ровів; ворог десь там мусив найти собі могилу. І всупереч всьому цьому раптом з району телефонада: виганяти трактори, негайно гнати за Кальміус худобу, евакуювати сім'ї активу.
Одним ударом було й тут зруйновано життя.
— А Федорка ж Михайлова поїхала на фронт, — розповідала мати про сусідку. — Чутка була пройшла, що Михайла вбито, а він оце днями об'явився, із Захарівки дзвонить на сільраду: викличте мені сім'ю до телефону. Виконавець не вірить, каже, тебе ж нема, а він кричить, лається: це я! Побігли в сільраду мати й жінка, плачуть біля трубки, а трубку взяти бояться. Потім Федорка таки взяла, перебалакала з ним, того ж дня випросила бідку в бригадира і гайнула до Михайла в Захарівку, — він там при своїй частині...
Вбіг до хати маленький, жвавий, до чорноти засмалений спекою носатий грек, що виявився Ольжиним батьком. Привітався з дочкою, потім мимохіть, окинувши бистрим поглядом Таню, обійняв і її, як свою, і сказав майже весело:
— Ви ж тримайтесь тепер наших. За Кальміусом зустрінемось.
Механік МТС, комуніст ще з двадцятих років, він дістав тепер завдання супроводити трактори. Трактори вирушили зараз, а сім'ї з підводами мали виїжджати рано-вранці.
— Ось тільки без цього, без цього, — обережно одривав він від себе дружину, що зайшлася в риданні. — Ще ми з тобою поспіваємо, стара! Чуєш? — Батькові й тут, у хвилину прощання, згадалось, яка в них сім'я співуча, скільки в цих стінах пісень переспівано...
Вузол з харчами був йому вже наготований, і, підхопивши його, він вискочив з хати. За хвилину дівчата вже бачили його на одному з тракторів, що з гуркотом проходили вулицею.
А незабаром після цього — крик по всій вулиці: Федорка вернулася з фронту, з оточення бідаркою вискочила!
На подвір'ї в неї, куди побігли й дівчата, вже повно було людей, а Федорка — бліда, чорнява молодиця ще дівочої стрункості — стояла біля запряженої бідки й схвильовано, гордовито розповідала про свого Михайла:
— Вибрехали ж ото про нього, що він убитий, а він тепер уже лейтенант і командує взводом артилерії. Сама я бачила його гармати і повний бойовий припас біля них у зар'ящиках. «Дивись, — каже, — Федорко, в якій каші були, а нічого не покидали, і наша гармата, даром що мала, їхні танки бере!» Десь вони ще за Чернігівкою потрапили в таке окруженіє, що вже ніби смерть усім, і один лейтенантик з переляку давай переодягатися в рядове, підбіг, став просити його: «Віддай, — каже, — мені свою гімнастьорку!» Михайло віддав йому, а самому ж не бути без сорочки, одяг його лейтенантську. Потім, коли тривога вляглася, потрапив мій на очі генералові, той зупиняє: «Товаришу лейтенант!» А Михайло йому: «Я не лейтенант, я рядовий, це тільки форма на мені лейтенантська». І розповів, як було. А той вислухав і каже: «Ну й будь тепер лейтенантом. Таке тобі званіє за те, що ти не розгубивсь!» — гордо переповідала все це Федорка.
Сусідок, одначе, цікавило інше:
— Чи мого там не бачила?
— А мого? А мого? — сипалось звідусіль.
— Ваших не бачила, тільки Грицька Харченка з Бахтарми зустріла, він при Михайловій батареї движеться. Я їм ще й вечерю варила з тією хазяйкою, що вони в неї в садку стоять. Наварила їм вечері, переночувала, а на ранок там як знялась веремія, Михайло каже: «Ну, Федорко, відкомандировуйсь, двигай додому, бо нам воювати. Тільки далі від центрових — темними дорогами пробивайсь. А дома передай там усім, що відступ — це ще не смерть, паніці не піддаємось, маємо гармати, маємо снаряди, чого нам їх боятись». Він же в мене, знаєте, який бойовий, та ще й комуніст, він і в Берліні побуде — ось побачите!
Натовп ще не розійшовся, як із степу залетів у село військовий грузовик з двома червоноармійцями. Зупинилися біля двору, стали питати, де лікарня.
— Перев'язочного матеріалу шукаємо. Щойно під Мангушем був бій, там наші поранені лежать, треба підібрати. Може, й з вас хто поїде?
— А чого ж! Я перша поїду, — згодилася Федорка. — Я вже там була, в мене чоловік лейтенант.
— І ми теж поїдемо, — сказала Таня.
— Ми студентки, — пояснила червоноармійцям Ольга, — проходили курси ГСО...
— Сідайте!
Набравши в опустілій лікарні медикаментів та бинтів, помчали в степ.
По дорозі дізнались від червоноармійців, що танкові частини ворога, прорвавшись десь від Бердянська, ринули трактовим шляхом на Маріуполь, рухаються вперед, не заходячи в ці села. Все узбережжя тепер з десятками колгоспів, рибзаводом, сільрадами та Білосарайським маяком на косі опинилось відрізаним, ворог відтяв його, як скибку, і кинув, не звертаючи більше сюди уваги, знаючи, що все це від нього тепер не втече.
Посмутнілі, якісь беззахисні, дівчата принишкли в кузові. Що ж тепер? Ще вранці ішли понад морем і впивалися тишею та спокоєм, не відчували близької небезпеки, а тепер ось ці розкидані по Приазов'ю греко-українські села, що стали для них останнім притулком, вже й самі опинилися під загрозою оточення.
— Не сумуйте, дівчата, — каже Федорка, помітивши їхній настрій. — Я ж ось була в окруженії та й жива, хоча там хіба ж таке робилось. Всіх не оточать. Військо, воно, як вода, крізь пальці протече.
— Протече, — сердито заговорив насурмлений червоноарміець, що весь час зірко роззирався по степу. — А ви бачили, що під Чернігівкою творилось? Бачили, як танкісти наші самі себе спалювали в танках, коли кінчились снаряди?
— Ти мені не розказуй, в мене в самої чоловік там, — гордовито твердила Федорка своє. — І снаряди в нього є, і голова на плечах — вискочить. Такий, як мій, з пекла вискочить. На морі шкіпером був, а тепер лейтенант артилерії, командир, а я — командирська жона...
Підводи якісь мчать галопом по степу, грузовики з зенітними кулеметами, націленими в небо, попід лісо- смугами бродять покинуті коні, поранені, безпритульні. Грузовик їхній зупинився біля високої нескошеної суданки. Поранені червоноармійці, повиповзавши з суданки, зустріли їх з неприхованою радістю:
— Ми вже й не думали, що ви приїдете. Бійці всі були молоді-молоді, і Таня відчула, що мимохіть шукає серед них знайоме, найрідніше обличчя. Його не було, але був серед них один чимось схожий на Богдана — зарослий щетиною, смаглюватий лейтенант, видно, кавказець. Вона кинулась його перев'язувати. Він сам підняв на собі закривавлену, забиту пилюкою гімнастьорку, показав рану, вирвану на спині.
— Видно, легеню пробило.
— У Горького теж була пробита легеня, — перев'язуючи, втішала Таня його, — а скільки прожив. Ви теж будете жити.
Поранений глянув на неї з вдячністю за ці слова. Повен кузов набрали поранених і вже хотіли їхати, як один з поранених раптом приголомшив:
— Стривайте. Там ще бригадний комісар... Він теж поранений.
— Де він? — кинулась Федорка.
— Отам, під посадкою.
Завернули на край суданки, де вона підходила до колючої густої лісосмуги. Кільканадцятеро бійців займали тут оборону. Лежали кожен обличчям до заходу.
Бригадний комісар теж був між ними, лежав за станковим кулеметом. Заросле щетиною, закіптюжене обличчя в якихось саднах, очі ввалились, і тільки десь там, у глибині їх, ще видно живий упертий блиск... Голова перев'язана запилюженим бинтом, командирський кашкет валяється осторонь.
— Ми за вами, — гукнула йому Федорка. — Сідайте мерщій.
Він не поворухнувся. Як лежав за кулеметом, так і зостався лежати.
— Сідайте, кажу! — розпорядливо повторила «командирська жона».
— Їдьте, — почули вони у відповідь його сухий владний голос. — Ми прикриватимем.
— Ви ж поранені!
— Це вас не стосується.
Видно було, що комісара їм не умовити. Так вони й поїхали, а він зостався з бійцями за колючою степовою посадкою.
Їдучи, дівчата все озирались туди, де він зостався, дивний цей прикривач комісар, і здавалось, що він один залишається там, серед величезного степу, серед безлюддя, затишшя, куряви...
Вже були вони біля села, коли почули від посадки кулеметний клекіт. Наче в пустині десь проклекотіло.
— Оце комуніст, — сказала Федорка. — Я чомусь так і думала, що він не поїде.
— Чому — думала? — запитала Ольга.
— Бо я вже бачила таких. Казав мені мій: «Ти не знаєш, Федорко, що таке солдатський сором, який він гіркий. В вічі не можемо глянути людям за цей наш відступ».
Над селом вставав дим. Горіла щойно підпалена емтеесівська нафтобаза, вулицями мчали підводи кудись униз, до моря.
— На косу давайте, на косу! — гукнув їм голова сільради, коли вони зупинилися біля лікарні. — Район уже не відповідає, — на підтвердження своїх слів він показав їм затиснуту в руці телефонну трубку з обірваним проводом.
Хоч як спішили, а таки заскочили до тітки Федори додому, щоб вона захопила дещо з речей, зупинились і коло Ольжиного двору, але в хаті та в дворі уже пусто — тільки цуценя під хлівцем покинуте скавулить.
На центровій вулиці догнали Ольжину матір, що підбігцем ішла за підводою з іншими жінками.
— Там на косі нас ждіть! — гукнула вона дівчатам.
Їхній грузовик помчав теж униз до моря. Здається, все, що було живого, з усього узбережжя кинулось тепер на косу, що видніла вдалині деревами, маяком. Бігли до моря з вузлами, мчали кіньми, бідками, тачанками. Звідкись тягли туди трактором навіть комбайна.
Коли дівчата з пораненими в'їхали на косу, їх вразило жахливе видовище: понад самим морем, збившись, стояли трактори, а озброєні ломами трактористи — і Ольжин батько-механік серед них — ходили поміж тракторів і грякали тими ломами по моторах... Розбивали мотори. На Маріуполь вже їм не вдалося прорватись. Колона з півдороги вернулась сюди, і тепер тут назавжди кінчалась дорога цих тракторів, здебільшого ще нових, ще, може, навіть у цьому році випущених Харківським тракторним.
А далі, з глибин коси, де чорніли понад берегом судна риболовецького флоту, чувся лемент, там юрмились люди — голови узбережних сільрад на ходу заповнюють евакуаційні листки, мовчки б'ють по них до коліна печатками.
На фелюги, на баркаси вже вантажили борошно, різні продукти, і чути було чийсь розкотистий голос:
— Де паруси? Шукайте паруси!
49
Виявилось, що паруси на складі, а склад замкнутий, двері взято на прогонич і ключів нема.
— Чого ви дивитесь? — одразу втрутилася в діло тітка Федора. — Цілувати будете той замок? А вікно?
І, схопивши весло, що попалось під руку, з розмаху шарахнула ним у раму вікна. Вікно й двері незабаром виламали, почали тягти зі складу брезенти. Таня з Ольгою теж волочили до берега важкі ці брезенти, що мали незабаром наповнитись вітром і стати тугими вітрилами на їхніх суденцях.
Декотрі судна, на яких були справні мотори, уже відпливали, інші готувались до відплиття, а вони на своєму ще довго вовтузились, ставили парус, і командувала тут тітка Федора, бо вона все вміла. Захлюпана водою, розтріпана, натягала парус, хвальковито розповідала своїм молодим помічницям:
— Бо і сама я, дівчата, рибачка, і родилась на морі. Вийшли батько з матір'ю на лов, далеко відійшли, а тут і я озвалась, — там, серед моря, й пуп мені зав'язали…
Вже робота наближалася до кінця, коли налетів фашистський літак, став кидати бомби на косу, одна з бомб зі свистом летіла просто на їхню фелюгу, і Таня, забившись під паруси, бачила краєм ока, як скривлений жахом вчитель-інвалід в нестямі рвав на грудях сорочку. Як і їй, йому, видно, здалося, що це на нього з свистом летить уже смерть, але бомба, впавши неподалік фелюг у море, тільки здійняла воду важким фонтаном і нікого не зачепила. На косі здичавлено іржали коні, кричала не своїм голосом якась жінка, поранена чи, може, з переляку, а тітка Федора, ще більше збліднувши, розпоряджалася:
— Сітки давайте! Сітки розпинайте!
Дівчата, підхопившись, почали тягти з берега на фелюгу порвані рибальські неводи, плутаючись, розвішували їх так, щоб було видно літакам, що вони мирні, може, таки заговорить у тих бандитах щось людське...
Після нальоту повантажили на визначену для них фелюгу поранених із свого грузовика, сіли з ними ще Ольжина мати, метушливий кооператор з портфелем і той вчитель-інвалід. Останньою, просто з тачанки, до них перехопилася закіптюжена жінка з двома дітьми — сім'я якогось працівника з району. Чоловік тільки допоміг їй зійти на фелюгу, з рук в руки передав дітей, а сам, попрощавшись, знову скочив на тачанку і щодуху помчав у степ, — він залишався тут партизанити.
Фелюга їхня вже готова була відчалити, коли з берега, брьохаючись по воді, до них розігнався ще один — мордатий пожежник з місцевої пожежної команди. Федорка люто зчепилася з ним. Він ліз у фелюгу, а вона його не пускала. Щось він їй белькотів, а вона галасувала на всю Білосарайку:
— Не пущу! Який ти в чорта комуніст? За пияцтво скільки доган маєш? Он у мене комуніст — так у боях прокипів! Ось політрук — комуніст, так в ранах лежить! Он той з кулеметом в посадці прикриває степ — так то комуніст! А чаполочі нам не треба.
Вона таки зіпхнула його в воду, і він, побачивши, що нічого з нею не вдіє, кинувся до інших фелюг.
Надвечір вийшли в море. Обов'язки капітана на їхньому судні взяла на себе Федорка, вона знала, куди вести:
— На Кубань підемо. На Должанську косу.
Таня, вмостившись з Ольгою на кормі поміж подертими рибальськими неводами, очей не могла одірвати від берега, який все віддалявся, від землі, яку вони покидали — покидали невідомо на скільки.
Узбережжя було краси фантастичної.
Всі обрії над землею і морем повиті молочним матовим світлом, стінами світла стоять, а в ньому розлите золото, і на стінах тих золотих тримається небо високе, прощальне. Ось і цей уже край вони залишають, цю крихітну українську Елладу з її співучим діалектом...
Ближче і далі по морю видніють судна, більші й менші, парусно-моторні й просто на самих лише вітрилах та вітрильцях фелюги, байди і ледве примітні при воді каюки, баркаси — всі виходять у відкрите море, летять на темних рибальських своїх вітрилах до тебе, далека, не зайнята ворогом земле Вітчизни!
Довго ще їм видно Білосарайський маяк на косі. Коли звечоріло, він не заблимав до них своїм вогником, як блимав тут у морі до рибалок протягом багатьох літ. Замість маяка червоно, тривожно світить їм цієї ночі палаючий Маріуполь — горить порт, горить «Азовсталь».
Ніч застала їх у відкритому морі далеко від берегів. Розплилися далеко один від одного парусники, розгубились у темряві. Кругом вода і вода.
Таня, промерзнувши на вітрі, перебралася з Ольгою вниз, вмостилася між пораненими під захистом цупкого важкого брезенту, яким вони вкриті. Холодно. Дрож проймає тіло, а душу не покидає тривога. Стогнуть поранені. Один ще з берега був у маячінні, все скрикував, кликав якогось Мартинова, а потім раптом змовк, притих, і котрийсь із його сусідів сказав з-під брезенту:
— Відмучився.
Федорка з допомогою Ольжиної матері поклала його на якусь дошку. Зітхнули обидві. Потім підважили і, за морським звичаєм, спустили за борт.
— А документи в нього взяли? — запитав кооператор.
— Все як треба, — буркнула у відповідь Федорка. Незабаром, певне, бажаючи розвіяти гнітюче враження, вона голосно почала розповідати комусь у темноті про свого чоловіка-лейтенанта та про його непереможну артилерію, а згодом перейшла на свого дивовижного свекра:
— Дев'яносто дев'ять літ прожив і хвороб ніяких не знав, тільки гунадзи по руках від труда, вузли жил. А в той день, що сповнилось йому дев'яносто дев'ять, підкликає мене й каже: «Сповісти, Федорко, на море й на сушу, хай сини поспішають до мене мерщій. Тільки сповісти, що я вже помер». — «Так ви ж іще живі!» — «Не твоє діло. Скажи — помер». Так і сповістила, бо такий, що не можна було йому перечити. Прибувають сини надвечір, а батько... сіно смиче в дворі. Вони накинулись на мене, чого, мовляв, даром їх від роботи відірвала, а батько до них: «Ні, недаром. Це я їй так звелів». Сіли обідати, а батько тим часом на лаві приліг. «А де ж Федорка?» — питає. «Я ось тату. Це ж я».
Він уже не впізнав мене. «Дай води холодної». Я подала, тільки хатньої. «Ні, дай колодяжної». Принесла колодяжної, дала, випив, а ми собі далі обідаємо. Раптом один із синів піднявся й каже: «А тато вже померли». І ми поклали ложки, і встали всі. Так вмирали раніш. Вижив своє — і як заснув. Не те, що зараз, коли ось така передчасна смерть людину розтерзує. Якого, бач, молодого забрала. Не в дев'яносто дев'ять, а, мабуть, у дев'ятнадцять.
Біля Тані під брезентом лежить поранений, той, що схожий на Богдана. Втратив крові багато і тепер дрижить, замерзає. Коли інші притихли, почали дрімати, вона раптом відчула боязку його руку на собі, біля самих грудей, де тільки Богдановій руці колись дозволялося бути. Від доторку цього їй стало і боляче, і гарно. Не відсуваючись, вона деякий час гріла пораненого своїм тілом, безсоромно гріла.
Але руку його потім обережно прийняла.
— Чому? — ледве чутно спитав.
— Не можна, — тихо відповіла йому.
— Чому не можна?
— Так, не можна.
— Ти мене перев'язувала вдень. Ти так на мене дивилась. На мене ще ніхто в житті так не дививсь... Скажи... ти... коли-небудь... могла б мене покохати?
— Ні.
— Чому?
— Бо я вже покохала іншого.
Він більше не чіпав її.
Все далі холодна роз'ятрена заграва над Маріуполем, а над морем гудуть літаки. Фелюги ідуть без вогнів. Мов темні тіні — над темною поверхнею вод.
Багато хто вже спав, тільки тітка Федора чатувала біля паруса, — звідти чути було її голос; розповідала комусь, як вони доберуться на Кубань, на Должанку, де в рибцеху працює брат її чоловіка. Кубань — то вже порятунок...
При слові «Кубань» Тані згадалось, що це ж Богданова мати десь там. Таня ні разу не бачила її, але від Богдана вона знає про Таню, як і Таня про неї, про її вдачу, про її ніжність до сина. Вона там в якомусь радгоспі вчителює. Як би пригодилась зараз її адреса! Розшукала б, з'явилась би до неї: «Я Таня, я Богданова наречена...» Спробує розшукати, знайде, разом працюватимуть, разом ждатимуть його.
З другого боку від Тані, зіщулившись, лежить Ольга. Таня думає, що вона вже спить, а вона не спить.
— Пропали б ми з тобою, Таню, якби не оці парусники, — говорить вона пошепки. — Тепер я чомусь певна, що неодмінно зустріну Андрія, розкажу йому про все, про цю нашу ніч у відкритому морі... Коли єдиний маяк, по якому ще можем орієнтуватись, — палаюча хмара над Маріуполем...
— А я оце думаю про того комісара, що зостався з кулеметом прикривати степ. Один на весь степ... Чи врятується він? Скільки їх розсипано по степах...
По тону її Ольга відчула, що вона думає знов про Богдана.
— Врятуються... Ще повернемося ми в Білосарайку, Таню... Ще скличе нас університет...
Віддавшись мріям, вони вже полинули думками в майбутнє, коли станеться перелом на фронтах, і все буде інакше, і рано чи пізно хлопці їхні живими повернуться до них із війни.
Була вже пізня ніч, коли вони почули з темряви моря чийсь голос, волаючий, зірваний, захриплий від крику: