Т. Г. Шевченко художник (усний журнал)

Вид материала

Документы

Содержание Ведучий Учениці-читці 1-а учениця-читець Кераміка. виготовлення глиняних іграшок, посуду Тип уроку II. Повідомлення теми та мети уроку Повідомлення учня. Слово вчителя. Розповідь учителя. Закріплення нових знань V. Підсумок першої години уроку II. II Практична робота Виготовлення ґудзиків. Виготовлення декоративного глечика. Солом'яна забавка Тип уроку Хід уроку IV. Практична робота V. Закріплення нових знань і вмінь VI. Підсумок уроку Український рушник - оберіг ... Полное содержание

Подобный материал:

• Урок-конференція, усний журнал, урок узагальнення, 2860.51kb.
• Тарас Григорьевич Шевченко, поэт и художник биография, 20.72kb.
• Тема: Т. Г. Шевченко співець краси рідного краю, 30.33kb.
• Т. Шевченко видатний художник. Цінність його живописної спадщини Відомо, що поезія, 75.03kb.
• «Агентство гуманитарных технологий», 75.45kb.
• Положение о проведении II международной выставки- конкурса детского изобразительного, 16.43kb.
• Тарас Шевченко народився 9 березня 1814, 335.74kb.
• Т. Г. Шевченко. “Мені тринадцятий минало, 91.33kb.
• Т. Г. Шевченко Бендерский политехнический филиал методические указания, 1001.84kb.
• Тарас Григорович Шевченко для українського народу І які життєві урок, 332.9kb.

Ведучий Учениці-читці (дві особи)

Учні-читці Інші учні та учениці

(чотири особи) (по п'ять осіб).

Зал святково прибраний дитячими малюнками на весняну тематику, рушниками, ґерданами, дзвонами, голубами, гілками

верби тощо.

На сцену виходять учні-читці, учениці-читці, інші учні та учениці.

Ведучий

Стояла я і слухала весну,

Весна мені багато говорила,

Співала пісню дзвінку, голосну,

То знов таємно — тихо шепотіла.

Вона мені співала про любов,

Про молодощі, радощі, надії,

Вона мені переспівала знов

Те, що давно мені співали мрії.

(Леся Українка.)

У кожного своя улюблена пора року. І все ж одна з них навіює особливу радість. Мова, як ви здогадалися, йде про весну. Спра­ва, зрештою, не тільки в тому, що весь довколишній світ оживає і зодягається в зело — у давнину це був ще й початок року. Наші далекі пращури пов'язували з весною своє новолітування і були ревними прибічниками природи.

Господарська діяльність, побутові взаємини, свята та обря­ди, народна мораль та філософія — усе це тісно ув'язувалось із довкіллям. Відтак і Новий рік мав неодмінно збігатися з пробу­дженням природи.

Народ наш у своїх казках, легендах створив прекрасний об­раз весни — це гарна молода дівчина з вінком із квітів на голові. Ця дівчина — бажаний довгожданий гість після зимових хурто­вин. Довкола вже зникають снігові кучугури, на пагорбах почи­нає тужавіти земля, прокльовуючись ранньою травичкою. Попід вікнами, ощасливлені пробудженням природи, радісно пописку­ють синички, а табунці горобців, зібравшись у ватаги, з'ясовують свої «парубоцькі стосунки»...

Справжній прихід весни пов'язували зі святом Явдохи (14 бе­резня). До цього дня пекли обрядове печиво, так звані веснянки, і виходили зустрічати весну, закликаючи її.

Учениці-читці розігрують сценку:

1-а учениця-читець

— Весна, весна — днем красна,
Що ти нам, весно, принесла?

— Я вам принесла літечко
Ще й зеленеє житечко,
А вам, дівчатка, по віночку
Із хрещатого барвінку;
А тобі, діду, ковіньку,
Щоб ти її мав довіку.

2-а учениця-читець

• Весняночко-паняночко, де ти зимувала?
  
• Зимувала у садочку,
  
• На колочку пряла.
  
• Пряла на колочку,
  
• Горобцю на сорочку.
  
• Що виведу нитку
  
• Горобцю на свитку;
  
• Що виведу другу
  
• Горобцю на пугу;
  
• Що позоставались конці
  
• Горобцю на штанці.
  

Два учні виконують хореографічну композицію «Веснянка».

Ведучий. Насамкінець обряду зустрічі весни хлопці, осіб­но зібравшись неподалік хороводу, підпалювали «зиму» — опу­дало, супроводжуючи дію жартівливими словесними діалогами. Коли ж вогнище згасало, кожний із учасників мав узяти порційку попелу й віднести до річки, щоб швидка течія змила останні сліди зими. Отже, обряд завершився. Відтепер у селі, аж до на­ступної весни, не виконуватимуть ці напрочуд мелодійні й високопоетичні різноголосся. Веснянки — неоціненний скарб націо­нальної культури, живе джерело української народної пісенності, що зачаровувала всіх своєю немеркнучою поетичною красою. До них звертались М. Костомаров, Леся Українка, І. Франко, Я. Головацький, М. Лисенко, Ф. Колесса. Великої популярності на­були веснянки в обробці композитора М. Леонтовича. (Звучить аудіозапис.)

Три учениці виконують веснянки, демонструючи при цьому живописні композиції, створені ними самими.

1-й учень-читець (демонструє живописну композицію «Під­сніжних»). Я розповім вам легенду про першу весняну квіточку.

Сніг та підсніжник

Все має свій колір, всьому Бог дав якусь барву. А снігові сказав:

— Колір підшукай собі сам.

І пішов сніг шукати собі кольору. Просив у трави:

— Травичко-зеленичко! Дай мені свій зелений колір.
Засміялася трава:

— І я зелена, і листя дерев зелене,— ніхто тебе не впізнає. Краще попроси у фіалки.

Фіалка сказала, що її одежа дуже скромна. І в такій одежі на сніг ніхто не гляне. Може б, червона рожа дала свій колір. Але й горда рожа відмовила. Ходив сніг і ходив, просив і просив... На­решті звернувся зі слізьми до підсніжника:

• Маленька моя квіточко! Мій білий дзвіночку! Дай мені свій колір. Дуже прошу. Бо буде зі мною, як із вітром, що такий недо­брий, бо ніхто його не бачить.
  
• Та моя одежа простенька дуже. Але як тобі подобається, бе­ри собі,— зглянувся ласкавий підсніжник.
  

Забрав сніг колір підсніжника, і від того часу став такий білий. Але відтоді не любить він жодної квітки. А підсніжника пестить і голубить, як рідну дитину.

(Микола Кокольський.)

2-й учень-читець (демонструє живописну роботу «Весна. Пейзаж»-)

І красна, і ясна
Молоденька весна
До нас в гості прийшла
Й молоком облила
Наш вишневий садок.
Соловейко в садку
Л Десь в кущах на бузку

Весняну голосну Веде пісню свою , І втішає діток... Заспіваймо ж і ми До краси, до весни, Щоб ласкава була, Людям хліба дала.

(Олександр Кониський.)

1 - ш а учениця-читець (демонструє живописну композицію «Приліт птахів на фоні блакитного неба») Засіяли небо льоном Пташки голосні, І небо цвіте передзвоном — Співає весні. Вітання шле синьокриле, Прокинувшись рано-рано. Дорогу дощу відкрило, Взеленило громами.

(Ольга Макаренко.)

Ведучий. Із воскресінням природи приходить до нас найвеличніше з християнських свят — Великдень. День Воскре­сіння Спасителя відзначається якнайурочистіше, багатьма ці­кавими звичаями та обрядами. Зокрема, звичаєм розписувати курячі яйця. За свідченням фахівців, переважно чужинців, українське писанкарство — за художнім рівнем, розмаїттям кольорів, довершеністю малюнків і сюжетністю — прирівнюється до знаме­нитих китайських та японських мініатюр.

3-й учень-читець (демонструє живописну композицію «Великдень»)

«Христос воскрес! Христос воскресі» —

Лунає в селах, і з небес,

Любують янгольськії очі

На те, як ради цеї ночі

Із піднебесної імли

На землю зорі мов зійшли...

(Іван Манжура.)


а». Кожна ко-ез п'ять секунд

4-й учень-читець (демонструє декоративну композицію «Великодні дзвони»)

Усім, усім святих небес

Святий привіт: «Христос воскрес І»

Давно діди його мовляли,

Друг друга щиро привітали...

(Леонід Глібов.)

2-га учениця-читець (демонструє живописну роботу «Жайворонки»). «Це був Великий День, Великдень, і все мало радіти. Випало б усе чудесно, якби... не мертвий жайворонок під межею! Але того дня, коли бог-Сонечко всміхався до всіх, бага­то жайворонків злітало вгору до неба, то вниз до полля і співало, співало 1 Не можна було пізнати: чи був між ними наш жайворо­нок? Уже й не можна було розібрати, кому саме ті приспівочки: чи Яр-Весні, чи Сонечкові, чи Єдиному. Хто стояв над Сонечком і над усім?

Одначе і бог-Сонечко, і Бог-Єдиний — високо в небі й, може, не змогли добачити бідного жайворонка під межею, хоч бог-Сонечко і щедро кидав на поле і всюди щире золото променів і життєдайну силу».

Звучать великодні пісні.

Учні та учениці демонструють живописні роботи на весняну тематику, супроводжуючи демонстрацію піснями, власними віршиками, поетично-музичними композиціями.

Виховний захід закінчується.

КЕРАМІКА. ВИГОТОВЛЕННЯ ГЛИНЯНИХ ІГРАШОК, ПОСУДУ

Мета уроку: ознайомити з мистецтвом художньої кераміки, історією виникнення гончарства та його розвитком в Україні; на вчити виготовляти прості глиняні вироби; розвивати навички роботи з пластичним матеріалом.

Тип уроку: комбінований.

Техніка виконання: об'ємне ліплення.

Обладнання: для вчителя — глиняні заготовки, гончарні вироби, альбом з фотографіями гончарних виробів, діапроек­тор, екран, слайди із зображенням зразків художньої кераміки, діафільм «Кераміка»; для учнів — гончарна глина, дерев'яна стека, ніж, мисочка з водою, дротик, мішковина, ганчірка для витирання рук, качалка, де­рев'яна дощечка, поліетиленовий мішок, клейонка для покривання парти.

ХІД УРОКУ (перша година)

І. II Організаційний момент

Слово вчителя. Зараз ми проведемо екскурсію до нашого шкільного музею на­родознавства «Світлиця». Будь ласка, поводьтеся тихо, експонатів руками не зачіпайте й уважно слухайте мою розповідь, бо під кінець екскурсії я буду опитувати вас.

II. Повідомлення теми та мети уроку

III. Вивчення нового матеріалу

Розповідь учителя. Глина — це будівельний матеріал. З неї колись будували хати — І мазанки, а зараз вона йде на виготовлення цегли, яку випалюють у великих печах на цегельних заводах.

Глина — це простий, буденний матеріал, по якому ми топчемося І ногами кожного дня. Але що робиться з цим матеріалом, коли він І потрапляє в руки майстра? Ці руки видобувають із глини вічну красу. Ось гляньте на ці вироби, які знаходяться у «Світлиці». Оці глечики, миски, кухлі, куманці, барильця, горнята-близнята, макітри та І барвисті іграшки виготовлені із звичайної гончарної глини. А люди, які все це зробили, називаються гончарами. Святою землицею споконвіку звуть наші гончарі глину, бо з неї можна творити дива.

Давайте заглянемо в історію. Вважають, що первісний посуд І плели з гілля й обмазували для міцності глиною. Випадково потрапивши у вогонь, він став кам'яний, а дерево вигоріло. Це, звичайно, І легенда, яку навряд чи можна перевірити.

У розкопках давньої української культури знайдено ліпні фігурки людей, тварин, розписаний посуд. З давніх-давен люди користувалися глиняним посудом. Воду тримали в глиняних виробах, воданках на три-п'ять відер. Кухлі також були глиняні. Молоко зберігали у глечиках.

(Учитель демонструє посуд із глини.)

А ще глина допомагає людям і тваринам позбутися своїх хвороб. Багато хто із вас влітку пас з бабусею корову. І коли ви її пасли біля річки, то могли спостерігати, що худоба любить пити каламутну воду з калюжі чи попід берегом річки, де знаходиться глинище.

Глинище — це те місце, з якого беруть глину. Чому ж корови не п'ють чистенької водички з річки? А тому що вода, на глині на­стояна, смачніша й корисніша для тварин. У ній є кальцій та інші потрібні для організму речовини. Хто виріс у селі, той пам'ятає, що в дитинстві хотілося полизати язиком щойно вимазану глиною піч, яка, висихаючи, приємно пахла.

А запитайте у гончарів, чи хворіють вони коли-небудь, хоч все життя возяться з мокрою і холодною глиною? І ці майстри вам дадуть відповідь, що не хворіють.

Один мій знайомий гончар із Вінниці розповідав мені, як він вилікував свою сестру, в якої була хвороба печінки. Вона не могла їсти ні жирного, ні смаженого, ні свіжоспеченого хліба. Він згадав про лікувальні властивості глини. Зробив на гончарному крузі два глеки, випалив їх у печі, а потім розбив один глек на дрібні скалки і висипав їх у цілий глек, залив до краю свіжою водою. Через пів­години, коли вода відстоялась, жінка почала пити її. І так протягом двох-трьох тижнів. Хвороби як і не було, хвора перестала скаржи­тись на свою печінку.

Отже, не випадково наші предки користувалися виключно глиняним посудом. Борщ і кашу варили ось у таких горнятах у печі. (Учитель демонструє горні.)

Дуже цікаво, що більшість гончарів «закохуються» в глину і гончарну справу. Ось послухайте, який був випадок у роки Великої Вітчизняної війни. А розповість нам його учень нашого класу.

Повідомлення учня. Один гончар пішов на фронт, дома залишились жінка і двоє хлопчиків — синів. Був тяжкий час окупації. Щоб вижити*, треба було працювати. Жінка разом із дітьми шукала, діставала гончарну глину, збивала її довбнями, топтала ногами, місила руками. Наймала старих гончарів або початкуючих підлітків, щоб зробили їй посуд на продаж. Посуд продавала на базарі й міняла на продукти. Так і жили. Закінчилась війна, усі воїни, які залишилися живі, поверталися додому, а на її чоловіка, Кирила, прийшла похоронка. Довго плакала Мотрона, та сльозами не зарадиш. Разом із дітьми приступила знову до праці, жити ж якось треба. Заготовила глину та збила її довбнями посеред хати у високу « бабу» (так називають гончарі високу вузьку купу глини, подібну до стовпа, щоб менше місця в хаті займала і зручніше було її поливати, щоб не засохла). Раптом відчинилися двері і ввійшов чоловік Мотрони — Кирило, який чудом залишився живий. Поки жінка й діти отямились, Кирило вже обнімав глину, примовляючи: «Моя ти рідненька, як я скучив за тобою за всю війну». І лише після цьо­го обняв дружину і дітей. Ось так виражається любов гончара до цього матеріалу.

Слово вчителя.

Усіх гончарів можна було поділити на дві групи. Одні називалися майстрами, бо вони відрізнялися своєю майстерністю, якістю роботи, інші — туліями, від слова «тулити», робити абияк, некрасиво, неякісно. Проте ніхто з майстрів не міг так швидко і вигідно продати свій товар на базарі, як тулії, бо вони свій товар продавали з гумором.

Ось подивіться сценку про гончара-тулія і покупця.

Сценка. (Дійові особи: продавець, покупець і його жінка.)

• Дядьку Василю, скільки коштує ваша макітра?
  
• Та два карбованці.
  
• А чому? У дядька Петра ж по півтора карбованця!
  
• Тому що моя краща і міцніша.
  

• Вона важка і некрасива, та й з якимись обручами всередині. Вона нікуди не годиться!
  
• Ти не розумієш, вислухай мене уважно. Якщо купиш цю макітру, що я тобі раджу, тебе похвалить дружина і всі сусіди. Ця посудина по-народному називається «півкадовб», а по-нашому, по-гончарному, «піввидовб», а що всередині обручі, то їх я зробив для міцності. Хіба ти не знаєш, що на бочку також набивають обручі. Тільки на бочці вони зовні, а в макітрі — зсередини. Ти тільки підніми її — яка вага! Це ж справжній піввидовб.
  
• Вговорили, дядьку Василю, купляю ваш піввидовб. (Взяв макітру та й пішов додому. Його зустрічає жінка.)
  

• Жінко, а дивись-но, якого я тобі піввидовба купив.
  
• Якого ще піввидовба, я ж тебе просила макітру! (Роздивляється.)
  

• Та дядько Василь сказав, що ця міцніша.
  
• Ось зараз я спробую, що міцніше — чи цей піввидовб, чи твоя «макіт­ра». (Одягає йому на голову макітру. Діти сміються.)
  

Розповідь учителя.

Давайте подякуємо нашим артистам за гарну гру. (Оплески.) Після них хочеться розповісти вам якраз про великого майстра гончарної справи Олександра Ганжу із селаЖорнищі, Вінницького району.

Спочатку роздивіться його роботи і фотографії з них. (Учитель демонструє фоторепродукції з альбому.)

Олександр Ганжа багато років робив звичайний посуд: горщики, макітри, глечики. Але раптом ці традиційні народні форми по-ново­му ожили у його творчій уяві. Фантазія і винахідливість гончаря перетворила їх на скульптури-посудини у вигляді людських поста­тей. Свої твори майстер виточує на гончарному крузі, складаючи із кількох частин, вільно доліплює до тулуба руки, деталі одягу. Особливу увагу він приділяє обличчю. Для підсилення художньої виразності образу точними вільними мазками білої «побілки» майстер підкреслює найхарактерніші деталі, що добре виділяються на яскраво-жовтому тлі черепка глини. Так були створені« Сусід Гаврило», «Бандурист», «Музикант», у яких гончар відтворив портретну схожість, дав точну психологічну характеристику образів.

До речі, у селах Жорнищі та Райки, Вінницького району, добувають гончарну глину дуже високої якості. А от як визначити, що вона дійсно гончарна? Хтось із вас знає?

Зараз я вам відкрию таємницю. Шукати треба таку глину в глибоких ярах, під берегами річок. Іноді її дістають із глибини від 3 до 20 м, викопуючи ями. Із знайденої глини потрібно виліпити невеличку фігурку чи посуд і висушити. Якщо виріб не розтріскався, то ви натрапили на якісну глину.

Є ще так званий експрес-спосіб визначення глини. Залиті водою суглинки швидко розкиснуть, а гончарні глини, якщо їх не розмішувати, стають подібними до пластиліну. Далі їх потрібно очистити. Беремо дві старі каструлі на 5—7 л. В одну із них до по­ловини накидаємо глини, заливаємо водою, добре перемішуємо дерев'яною палицею, рідку емульсію переливаємо в другу посудину. Через добу, а може, й більше, коли вона осяде на дно, воду необхідно злити. Правда, така глина ще дуже рідка. Щоб швидше загусла, можна розлити її на мішковині, попередньо посипаній попелом, або на стопці старих газет. Коли отримаємо пластичну глину, для міцності вливаємо одну-дві столові ложки клею ПВА на 1 кг глини. Глину зліплюємо в кулю і зберігаємо у пакеті з поліетилену. З такої глини уже можна робити іграшки чи інші вироби.

Заготовляти та підготовувати глину до роботи краще із батьками.

Закріплення нових знань

Опитування. Що таке глина?

Які вироби можна зробити з неї? Які властивості має вона? Чи люблять гончарі глину? Хто такі майстри і тулії?

Чим відрізняються вироби гончаря із с. Жорнищі Олександра Ганжі від виробів інших майстрів?

V. Підсумок першої години уроку

Учитель оцінює відповіді учнів.

Слово вчителя. Зараз ми перейдемо до класу і проведемо урок ліплення. На партах у вас уже розкладена глина, добута старшокласниками, та інструменти, потрібні для ліплення. Усе це підготували для нас учні восьмого класу.

ХІД УРОКУ (друга година)
І. Організаційний момент

II. II Практична робота

Перед початком роботи учні переглядають діафільм «Кераміка», знайомляться з матеріалами та інструментами, необхідними для ліплення; учитель проводить бесіду з техніки безпеки при роботі з гострими предметами.

Інструктаж учителя (з демонстрацією етапів роботи).

Виготовлення намиста.

Спочатку спробуємо виготовити намисто із кульок, циліндрів, еліпсів, кубиків та пластинок. (Учитель показує глиняні заготовки.)

Для цього розкатуємо глиняну ковбаску будь-якого діаметра і стекою нарізаємо майбутні намистинки. Якщо намисто складатиметься з однакових кульок, то нарізи повинні бути однаковими за довжиною. А коли потрібні кульки різного діаметра, то відповідно розкатуємо глиняні ковбаски більшого і меншого діаметра. У долонях обкачуємо нарізані шматочки в кульки. На їх поверхню по колу наносимо дротиком невеличкі проколи або стекою канавки тощо.

Аналогічно чинимо із пластинками чи циліндриками, при цьому проявляйте фантазію і винахідливість. У кульках, циліндриках і пластинках тонким дротиком робимо отвори.

Виготовлення ґудзиків.

Із глини можна виготовити різноманітні ґудзики. Для цього на тканині (мішковині) розкладаємо глину і накриваємо її зверху теж тканиною. Розкачуємо качалкою і знімаємо шар із тканини. З нього і вирізаємо ґудзики.

Виготовлення декоративного глечика.

Із глиняних кілець або спіралей можна виготовити глечик. Вирізаємо із картону потрібного діаметра днище і накладаємо на глину. (У вас картонні кружечки уже є, їх вирізали старшоклас­ники.) Стекою обрізаємо глину і переносимо на заготовлену до­щечку. Після цього виготовляємо кілька глиняних ковбасок такої довжини, яка тільки можлива без розриву. (Учитель демонструє заготовки.)

Кладемо перший джгут на дно, закручуючи його по спіралі. При цьому через кожний сантиметр глину легко і з однаковою силою вдавлюємо і приминаємо, намагаючись витіснити повітря.

Коли перша спіраль повністю скручена, її кінець косо зрізаємо і до нього притискаємо початок нової спіралі. Це продовжуємо доти, поки стінка не збільшиться до 8—10 см. У кого не виходить глечик, той може зробити мисочку. Стежимо, щоб виріб нарощувався рів­номірно з усіх сторін. Оскільки він стоїть на окремій підставці, то його можна повертати разом з нею.

Коли виріб завершено, прикриваємо його поліетиленовим мі­шечком і залишаємо для сушіння до підв'яленого стану.

Далі процес виготовлення глиняних виробів такий: підсушений глечик загладжують вологою поролоновою губкою або шкіркою, щоб він мав гладеньку поверхню (поверхню виробу можна декорувати ліпними деталями); після підсихання виріб загружають у муфельну піч і випалюють. Оскільки користуватись електро­приладами молодшим школярам забороняється по техніці без­пеки, то вироби я випалю сама у муфельній печі й принесу вам на наступний урок, на якому ми покриємо їх білою водоемульсійною фарбою, а після її висихання розмалюємо гуашевими фарбами, змішаними з клеєм ПВА. Після висихання фарби вироби покриємо безколірним лаком НЦ.

III. Підсумок другої години уроку

Учитель демонструє й оцінює кращі роботи учнів.

СОЛОМ'ЯНА ЗАБАВКА

Мета уроку: навчити використовувати природний матеріал — солому для виготовлення народних іграшок; ознайомити з тех­нологією роботи з даним матеріалом; прививати любов до народної творчості.

Тип уроку: комбінований.

Техніка виконання: дрібна пластика.

Обладнання: для вчителя — вироби із соломи (роботи народних умільців, учнівські роботи із методичного фонду); для учнів — заздалегідь підготовлені пучки соломки , ножиці, шило, корок, маківка, нитки, голка, кукурудзяні «коси», гуашеві фарби, пензлі, склянка з водою.

ХІД УРОКУ

І. — Організаційний момент

II. Повідомлення теми та мети уроку

III. Вивчення нового матеріалу

Розповідь учителя. Ви, напевне, пам'ятаєте казку про солом'яного бичка. А знаєте, що бичка, правда меншого, та ще багато різноманітних со­лом'яних забавок можна зробити самому? Чого-чого, а соломи в нас вистачає!..







Земля наша з діда-прадіда хліборобська. Жито-пшениця і всяка пашниця здавна в пошані, багато гарних поетичних звичаїв, тради­цій та обрядів з хлібом пов'язано.

Як дозрівав хліб у полі, то перший сніп жали серпами, окремо його обмолочували, зерно святили на Спаса в церкві й зберігали до нових посівів, а соломою худобу годували, щоб не слабувала. До зажинкового снопа ще й закрутку вплітали — від лихого ока. На кінець жнив по всьому полі збирали колоски й плели спільний вінок.

У зимовий Свят-вечір господар вносив сніп — дідуха до хати, віншував усю родину і ставив сніп на покуті на столі. І чим кращий дідух, тим багатшим і щедрішим буде рік. (Учитель демонструє дідуха.)

Побутують в Україні солом'яні стебла і в щоденному вжитку: це плетяні брилі, кошички, миски, навіть — картини! А ще — потішні забавки. (Учитель демонструє роботи народних умільців, ілюстра­ції із журналів.) Всі ці вироби із соломи належать до декоративної дрібної пластики.

Спробуймо зробити деякі з них.

IV. Практична робота

Перед початком роботи учитель проводить бесіду з техніки безпеки при роботі ножицями, шилом та голкою.

Інструктаж учителя (з демонстрацією етапів роботи).

«Панна».

Потрібно декілька десятків стеблин, маківка з довгою ніжкою, корок, шило, ніж або ножиці.

Перед початком роботи солому замочуємо на кілька годин у воді, щоб вона була гнучка і не ламалась. Шилом робимо в корку дірку, проштовхуємо крізь неї ніжку маківки (мал. 39): маємо голівку і тулуб панни. Зі стеблин вирізаємо ЗО рівних трубочок завдовжки 15 см, прошиваємо їх ниткою на віддалі 2 і 7 см від верхнього краю (мал. 40). Стягуємо ниткою і прикріплюємо на тулубі (мал. 41). Перед тим як стягувати нитку на поясі, ділимо трубочки на дві частини — передню і задню — пропихаємо в отвір «руки», виготовлені з дещо тонших трубочок завдовжки 7—8 см, щільно зв'язаних солом'яною закруткою на кінцях (мал. 42). Залишається намалювати обличчя і зробити зачіску з кукурудзяних кіс або тонкої со­ломи — і «панна» готова (мал. 43).

«Солом'яний бичок».

Фігурку робимо із 40 стеблин завдовжки близько ЗО см, зв'язаних в один сніпок на віддалі 12 см від обох кінців. Далі ділимо 12—14 бокових стеблин на дві частини і зв'язуємо передні ноги солом'яною закруткою, решту стеблин одтинаємо вгору і перев'язуємо на віддалі 7 см від кінця. Далі пропихаємо роги зі сплетеної з тонкої соломи кіски, надаємо їм форми і міцно стягуємо закруткою солому на кінці голови.

Задні ноги робимо з решти соломинок (12—14 штук), шість стеблин зв'язуємо у хвіст, решту відтинаємо — і «солом'яний бичок» готовий (мал. 44).



V. Закріплення нових знань і вмінь

Для чого потрібна людині солома?

Що символізує дідух?

Які вироби можна зробити із соломи?



Мал. 44 .1

VI. Підсумок уроку

Учитель демонструє й оцінює кращі роботи учнів.

VII. Домашнє завдання

Придумати, хто хоче — разом з батьками, цікаві солом'яні іграшки в подарунок шкільній світлиці.

УКРАЇНСЬКИЙ РУШНИК - ОБЕРІГ

Мета уроку: вчити створювати декоративний орнамент рушника; роз­вивати пам'ять, увагу, уяву, фантазію; виховувати любов до традицій українського народу.

Тип уроку: комбінований.

Техніка виконання: живопис, витинання.

Обладнання: для вчителя — зразки рушників, витинанок, учнівські роботи із методичного фонду; для учнів — два аркуші паперу, ножиці, ніж чи лезо, клей ПВА, гуашеві фарби, простий олівець, пензлі, склянка з водою.

ХІД УРОКУ

І. Організаційний момент

ІІ. Повідомлення теми та мети уроку

ІІІ. Мотивація навчальної діяльності

Слово вчителя. Епіграфом до сьогоднішнього нашого уроку стануть слова Андрія Малишка із «Пісні про рушник»:

І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,

І рушник вишиваний на щастя, на долю дала.

У нас в Україні існує багато видів декоративного мистецтва, добре розвинене вишивання. Сьогодні на уроці ми будемо виготовляти рушничок. В ньому ми поєднаємо елементи вишивки і витинанки.


IV. Формування нових знань, умінь, навичок

Розповідь учителя.

Усі ми знаємо, яке велике значення має рушник в українській оселі. Це оберіг роду, родини, який зберігається століттями як реліквія. За давніми повір'ями, він оберігає оселю від нещастя, злого ока, заздрощів.

Український рушник... Його можна порівняти з піснею, витканою чи вишитою на полотні. Без рушника, як без пісні, не обходиться народження, одруження людини, ювілеї.

У різних місцевостях його називають по-різному: утиральник, утирач, стирач тощо. Ознакою охайності, працьовитості кожної господині є прибрана хата і чистий рушник напохваті. Не випадково у народній пісні мати навчає доньку:

Тримай хаточку, як у віночку, І рушничок на кілочку.

По всій Україні поширений звичай накривати рушником хліб на столі. Ним накривали й діжу після випікання хліба, ставлячи її під образами на покуті.

На правобережному Поліссі невеликі рушники називають надіжницями, а на Лівобережному — хустками. Чарунковими рушниками перев'язують кумів та гостей. Гарний був звичай використовувати рушник на будівництві житла. Наприклад, на Полтавщині сволок піднімали на рушниках, а потім їх вручали майстрам. Коли стіни були уже зведені, вгорі, у кутку, також вішали рушник.

Послухайте таку цікаву розповідь однієї бабусі.

У перший день огляду озимини (на Юрія) ішли в поле гуртом — частіше родом. Попереду батько ніс на рушнику хліб-сіль, у кошику, накритому рушником, несла різне готування мати. На зеленому полі розстеляли його, клали їжу, пригощалися. Так робили і в перший день оранки, сівби чи жнив.

Після закінчення жнив господар зустрічав женців з хлібом-сіллю на рушнику, а ті одягали на нього обжинковий вінок. Коли син вирушав із дому в далеку дорогу, мати дарувала йому рушник як оберіг від лиха.

Цей звичай існує і нині, що відображено в піснях.

Рушники зберігаються як сімейна пам'ятка і переходять від бабусі до онуки. У колекціях музеїв багато весільних рушників — роменські, кролевецькі, богуславські.

Весільний рушник, як і весь посаг, кожна дівчина раніше готувала собі сама. Вишивати рушники, сорочки матері навчали дочок змалку. Багато вишивали дівчата на вечорницях, довгими осінніми та зимовими вечорами. У кожний вишиваний рушник, сорочку вкладалося багато дівочих мрій про коханого, про одруження, сподівання на щасливе подружнє життя. Та хвилина, коли молоді ставали на рушник, вважалася апогеєм весілля.

У центральних районах України наречена і дружка замість пояса, крайки, підперізувалися рушником — кінцями наперед. Найчастіше це були ткані червоні рушники, куплені на ярмарку. Вони зберігалися у родині протягом багатьох років.

Щодо виготовлення, оздоблення рушників, прикрашання ними оселі у різних місцевостях були свої особливості. Скажімо, у деяких селах Зіньківського району, на Полтавщині, рушники вишивали з двох боків по-різному і вішали як панно — «на хату» — то одним боком, то іншим.

Усього в Україні зафіксовано близько 100 технік вишивання і понад 20 технік ткання.

Як декоративну прикрасу на Волинському Поліссі рушник почали використовувати недавно — тут довго протрималося курне опалення (в деяких районах до початку XX ст.), а тому хату не прикрашали білою тканиною. Лише у свята вносили і вішали образ, а на нього намітку. На Центральному, Лівобережному Поліссі вішали на образи набожники — довгі (до 7м), вузькі, оздоблені суцільними та орнаментальними смугами рушники. Такі набожники були поширені й у центральних районах України. Разом із тим тут у піст побутували скромно оздоблені на кінцях рушники, так звані пісні.

На Поділлі (окрім Вінниччини), можливо, через те, що було багато інших засобів прикрашати хати (малювання на стінах, витинанки, килими, набавники, розмальовування посуду та меблів), рушники як декоративна прикраса не набули поширення. Переважали невеликі ткані рушники, що їх вішали над дзеркалом, картинами, лавами. У Карпатах і нині переважають невеликі рушники, здебільшого ткані — як ужиткові, обрядові та обрядово-ритуальні. На Закарпатті, зокрема в долинних районах, у рушників оздоблений часто лиш один кінець широкими червоними смугами.

Окремої уваги заслуговують рушники Наддніпрянщини, так звані шиті. З рушниками Полтавщини, як і всіх центральних районів України, їх споріднює, насамперед, рослинний орнамент. Велику роль у розвитку цього району відіграли монастирські (чернецькі) рушники. Вони відзначаються особливим вишуканим мистецьким оздобленням.

Крім вишиваних і тканих рушників, побутували в Україні вибійчані, мальовані на папері (Дніпропетровщина), а також оздоблені аплікацією із шматочків нашитої тканини (на Черкащині). Окрім хат, рушниками в минулому прикрашали також громадські установи — сільські управи, школи тощо.

Рушник у нашому побуті живе й сьогодні. Його використовують на весіллі, коли виряджають хлопців до армії. З хлібом-сіллю на рушнику зустрічають дорогих гостей. Рушник і нині прикрашає наші оселі, інтер'єри Будинків культури, музеїв. Ще й тепер у деяких селах жінки вишивають рушники. Виготовляють їх любителі народного мистецтва, художні майстерні, фабрики. Добре було б, якби і у ваших сім'ях повернулися до прадавньої традиції вишивати рушники.

Сьогодні ми не будемо вишивати рушник, а виготовимо його з паперу. У нашій роботі поєднаються дві знайомі вам техніки образотворчого мистецтва — малювання фарбами та витинанка. Для виготовлення рушничка нам необхідно два аркуші паперу з альбому. На одному в нас будуть намальовані квіти, тому що в основному рушники оздоблювалися квітами. Другий аркуш перерізаємо на дві однакові частини, складаємо і виконуємо витинанку. (Учитель демонструє всі етапи роботи.) її виконання нагадує нам вирізання сніжинок, які ми виготовляли на минулому уроці. В деяких місцях ще перегинаємо папір і вирізаємо. Є такі місця у витинанці, де не можна вирізати ножицями, тоді використовуємо ніж чи лезо.

Коли витинанка готова — розгортаємо її і одержуємо дві однакові витинанки. Вони в нас будуть як мереживо на рушнику, китички-закінчення. Приклеюємо їх клеєм ПВА по обидва боки малюнка так, щоб малюнок був посередині.

Малюнок до оздоблення рушника виконуємо яскравими фарбами. Можна зробити малюнок по клітинках, як імітацію вишивки, або просто зобразити квіти, «бігунець». Ви вже знаєте основні прийоми петриківського розпису, тож можна виконати малюнок за зразками Петриківки. Головне — працювати акуратно.

В Україні на рушниках були в основному чорний, зелений і червоний кольори. Але в кожному регіоні є свої улюблені мотиви й улюблені кольори. Тож кольори вибирайте за бажанням, можна і жовтий, і голубий, і ті, про які ми говорили вище.

V. Практична діяльність учнів

Учні працюють під контролем учителя

VІ. Закріплення нових знань і вмінь

Гра «Незакінчені речення» або «Мікрофон».

Учитель починає речення, а діти повинні його закінчити. Можна, щоб учні передавали один одному уявний мікрофон (олівець чи ручку), відповідаючи на питання вчителя. Наприклад: «На сьогоднішньому уроці для мене найважливішим відкриттям було...»; або «Вишиті рушники використовували...»; або «Рушник в селянській хаті має велике значення, бо...».

VII. Підсумок уроку

Учитель аналізує й оцінює роботи учнів.