Т. Г. Шевченко художник (усний журнал)

Вид материала

Документы

Содержание Ведучий Учні (шість осіб) Розмаїття візерунків на полотні Ійові особи 2-й боярин З бабусиної скрині 4-й учень 4-й учень 1-й учень Великодні свята

Подобный материал:

• Урок-конференція, усний журнал, урок узагальнення, 2860.51kb.
• Тарас Григорьевич Шевченко, поэт и художник биография, 20.72kb.
• Тема: Т. Г. Шевченко співець краси рідного краю, 30.33kb.
• Т. Шевченко видатний художник. Цінність його живописної спадщини Відомо, що поезія, 75.03kb.
• «Агентство гуманитарных технологий», 75.45kb.
• Положение о проведении II международной выставки- конкурса детского изобразительного, 16.43kb.
• Тарас Шевченко народився 9 березня 1814, 335.74kb.
• Т. Г. Шевченко. “Мені тринадцятий минало, 91.33kb.
• Т. Г. Шевченко Бендерский политехнический филиал методические указания, 1001.84kb.
• Тарас Григорович Шевченко для українського народу І які життєві урок, 332.9kb.

Учитель Читець

Ведучий Учні (шість осіб)

На задньому плані сцени — рушники, портрет Д. Нарбута, девіз журналу: «Україно моя, Україно, я для тебе на світі живу», лаврова гілочка; на сцені — стіл для ведучого, на столі — букет із квітів, калини, гілочок верби тощо; з лівого боку сцени — герб України на тлі рушника, з правого боку — екран; над сценою — напис назви журналу.

Звучить мелодія «Козацького маршу». На сцену виходять учитель, ведучий та учні-читці.

Учитель. Сьогоднішня наша зустріч пройде у формі усного журналу «Живописний світ Данила Нарбута» під девізом «Укра­їно моя, Україно, я для тебе на світі живу!».

Останнім часом погляди мільйонів людей України спрямовані до своєї історії, словесності, культури. Ми повертаємося до кри­ниць своєї духовності. Однією з них є сучасна творчість худож­ників рідного краю, а саме народного художника України, лауреата Державної премії імені Т. Г. Шевченка Данила Георгійовича Нарбута. Його майстерність зросла на чисто українському ґрунті, йде від героїчного епосу, від народних пісень і балад, від козацької вольності, від народного декоративного мистецтва./

Усний журнал має п'ять сторінок. Перша — «Життєві віхи художника», друга — «Історія і народознавство», третя — «Спо­движники Богдана Хмельницького», четверта — «Черкаський ба­зар», п'ята — «Символи в картинах».

Ведучий. Відкриваємо першу сторінку усного журналу — «Життєві віхи художника».

1-й учень. Народився Данило Георгійович 9 січня 1916 року її Петербурзі в сім'ї видатного художника-графіка Георгія Івано­вича Нарбута — вихідця з України. Згодом сім'я Нарбутів повер­тається в Україну, до Києва.

Малим хлопчиком Данило сидів на руках у Володимира Винниченка. Слухав розмови свого батька з Михайлом Грушевським. Хлопчик тоді ще не міг збагнути, що на його очах творить­ся Велика Історія, Історія України. Його батько, ректор Академії мистецтв України, разом із професором живопису Федором Криченським працював над створенням герба незалежної Української держави, першої грошової одиниці — гривні, поштових знаків України.

Хлопець рано залишився без батька. Великий вплив на фор­мування життєвих поглядів Данила мали його мати та близькі друзі батька — художник-графік Антон Середа, академік Є. Лан-Мре, художник-живописець Федір Кричевський та інші.

Семирічним хлопцем Данило навчається малювання у студії Юхима Михайлова, а потім у дитячій студії при Ки­ївському художньому інституті.

Із 14 років він працює в декоративній майстерні Київського театру опери та балету, де продовжує своє навчання.

Багато незгод випало на долю Данила Нарбута. У 1936 році 20-^|річного художника заарештовують за безглуздим звинувачен­ням у «недонесенні в органи про підготовку змови проти радян­ської влади». Пройшов через сумно відомий сталінський Біломор-канал. Сповна сьорбнув солдатського окопного життя у фінській війні. Чудом вижив у фашистському таборі для військовополоне­них, витримавши всі тортури цього пекла. І потім було нелегко.

Постійне відчуття підозри, недовіри партійної влади — адже був репресований та ще і в полоні...

Після війни художник повертається до улюбленої справи. Працює в Луганському театрі, потім у театрах Західної України.

2-й учень. Із 1965 року Данило Нарбут працює головним художником при Черкаському музично-драматичному театрі ім. Т. Г. Шевченка.

Квіткове розмаїття декорацій до спектаклю за творами Ми­коли Гоголя «Сорочинський ярмарок» і фантазія їх автора поло­нили глядачів.

На екрані демонструються ескізи декорацій до спектаклю.

Одна за одною у митця народжуються серії картин, театраль­них декорацій, ілюстрацій, плакатів — усі дивувалися невтомно­сті вже немолодого художника.

Декоративність — найголовніша риса творчості Данила Нарбута. Спираючись на народні традиції, вона несе в собі велику май­стерність і глибокі знання художньої культури. Це добре видно в серії його натюрмортів. На екрані демонструються репродукції натюрмортів.

Художник вміло зображує російські матрьошки, грузинську чеканку, вірменські кухлі, соковитий молдавський виноград.

Ведучий. Відкриваємо другу сторінку нашого журналу — «Історія і народознавство». (Перегортає сторінку ілюстровано­го журналу.)

3-й учень. Окремо хочеться сказати про твори Данила Нарбута, присвячені історії давньої України — Київської Русі: «З гли­бини», «Степ половецький», «Ідоли», «Скіфія», «Варяги».

На полотнах художника ніби оживає стародавній Київ — «Зо­лоті ворота», «Диво — Софія Київська», «Торговисько біля Софіївських воріт», «Десятинна церква». (Демонструє наявні репро­дукції з картин.) І

Цікаві у Данила Нарбута портрети на історичну тему: «Свя­тослав», «Ольга», «Володимир»; триптих портретів «Анастасія», «Єлизавета», «Анна» — славні доньки Ярослава Мудрого. (Де­монструються на екрані.) Перша з них була королевою Норвегії, друга — Угорщини, третя — Франції.

4-й учень. Данило Нарбут — художник-народознавець. Він знавець народного світогляду, давньої міфології, українських об­рядів і звичаїв.Перед нами картина «Колядники». (Демонструється на екра­ні.) Зимова ніч. Холодне сяйво місяця висвітлює снігові шапки покрівель будинків.

На передньому плані група колядників із «звіздою» і рядже­ними — козою та лелекою. Картина написана в кольоровій гамі від світло-зелених до темно-синіх тонів. Світяться вогнями нічні вікна та виділяються із темряви, освітлені місячним сяйвом, тіні колядників. Враження від картини казково-таємниче, хоч зобра­жено на картині реальне святкове дійство у різдвяну ніч. Це мо­тив із давньохристиянської доби.

Ось інша картина із зображенням дохристиянської доби — «Скоморохи». (Демонструється на екрані.) На вулиці ряджені і ведмедем. Біля хати — ідоли, на жердинах огорож — кінські че­репи як символ дохристиянських вірувань слов'ян.

Дивишся на ці картини і ніби перегортаєш сторінки історії живописної обрядової України.

Ведучий. Відкриваємо третю сторінку журналу — «Сподвиж­ники Богдана Хмельницького». (Перегортає сторінку ілюстрова­ного журналу.)

Звучить уривок пісні «Ой на горі та женці жнуть».

Ой на горі та женці жнуть. (Двічі)

А попід горою,

Яром-долиною

Козаки йдуть.

Гей, долиною,

Гей, широкою,

Козаки йдуть.

Попереду Дорошенко (Двічі)

Веде своє військо,

Військо запорізьке,

Хорошенько,

Гей, долиною,

Гей, широкою,

Хорошенько.

5-й учень. У 1991 році відбулася виставка творів Данила Нарбута, на якій було показано до 40 портретів соратників Бог­дана Хмельницького. «їх слава не вмре, не зів'яне між твоїх спо­движників, Богдане!» — такий девіз виставки.

У центрі виставки Богдан-Зіновій Хмельницький з коштов­но оздобленою булавою — символом гетьманської влади. На ньо­му багатий жупан і кирей, поруч пергаментні сувої його відомих універсалів.

Із портретів, виконаних у стилі парсун XVI—XVIII століття, на нас дивляться легендарні воїни, захисники України, полковни­ки Іван Богун, Максим Кривоніс. Тут же генеральний суддя вій­ська запорізького Самійло Зарудний, городовий атаман Чигирина Лаврін Капуста, генеральний писар війська запорізького Іван Виговський... і знову полковники: Черкаський — Федір Вишняк, Ки­ївський — Антін Жданович, Переяславський — Павло Тетеря, Пол­тавський — Мартин Пушкар та інші. (Демонструє наявні портрети.)

6-й учень. Поряд полковників портрети членів сім'ї Хмель­ницького — його синів Юрася Хмельниченка і Тимофія Хмельниченка. Не обминув своєю увагою художник і дружин Богдана Хмельницького. Гарно зображена на портреті Ганна Сомківна — перша дружина Богдана, також старанно виписаний портрет врод­ливої та розумної Ганни Золотаренко, яка була Хмельницькому вірною дружиною до кінця його життя. Зовсім по-іншому зобра­зив Нарбут Гелену, також дружину Богдана. її показано як витон­чену манірну шляхтянку, уквітчану коштовностями. (Вона потім була страчена козаками за зраду.)

На екрані демонструються репродукції портретів дружин Хмельницького.

Ведучий. Відкриваємо четверту сторінку журналу — «Чер­каський базар». (Перегортає сторінку ілюстрованого журналу.)

1-й у ч е н ь. До цієї серії входить 25 робіт художника, які він задумав ще у 1987 році. У них виразно проступає авторське став­лення до героїв — від ліричного до відвертого.

Такого розмаїття типів і характерів, такого буяння фарб і да­рів природи ви не зустрінете ніде — хіба що в «Енеїді» Котля­ревського і в «Сорочинському ярмарку» Гоголя та ще у відомій усмішці Остапа Вишні «Ярмарок».

Читець (читає уривок з «Енеїди» Івана Котляревського).

Були там купчики проворні,

Що їздили по ярмаркам

І на оршинець на підборний

Поганий продавали крам.

Тут всякії були пронози.

Перекупки і шмаровози,

Жиди, міняйли, шинкарі.

І ті, що фиги-миги возять,

Що в баклагах гаряче носять,

Там всі пеклися крамарі.

2-й учень. У картині «Картопля» бабуся пропонує покуп­цям непоказні скарби свого городу — картоплю, буряки, моркву. Образ бабусі такий же скромний, як і її товар. Очі старої приві­тно всміхаються покупцеві, бо вона продає той товар, який сама виростила. Від неї віє материнським, добрим і лагідним почуттям.

Інша картина — «Віники». Сільський дядько — народний умі­лець продає віники, гарні плетені кошики, дерев'яні ложки, кухлі. Усе це аж сміється своїми золотистими кольорами. Та художник врівноважує враження від картини поступовим переходом від те­плих до холодних і спокійних кольорів.

Однією з найдекоративніших картин є невелике полотно «Гостя з Росії». Сама продавщиця схожа на російську матрьошку, і продає вона ті ж дерев'яні матрьошки, розмальовані підноси і кухонні дошки, народні іграшки і ложки. Героїня художника — одна з майстринь, які продовжують традиції народних декоратив­них розписів. Уся картина викликає щире замилування.

3-й учень. Зовсім по-іншому дивиться художник на «розма­льовану» бізнесменку з картини «Уцінені товари». Скільки пихи, нещирості та грайливості в образі розгодованої, кокетливої жін­ки. Ціна ж її така, як і її «уціненим товарам». Та прибуток на зне­ціненому товарі дає змогу їй розцяцькуватись, і вона звисока ди­виться на інших.

Таке ж іронічне ставлення художника ще до одного із за­всідників черкаського базару — продавця гранатів з одноймен­ної картини. Влучно передав художник хитрість цього засмагло­го носатого кавказця, який приїхав за тридев'ять земель зі своїм екзотичним товаром, щоб мати якомога більшу вигоду.

А ось симпатичний образ молдаванина. З-під кожушаної ті­логрійки з червоною мережкою на краях виходять рукави синьої сорочки. На обличчі — і хитринка, і задум. Літній чоловік привіз па черкаський базар вирощений ним урожай — червоний, жовтий І зелений перець. Плоди так гарно розставлені в ящиках навколо продавця, що картина особливо щільна — і в компонуванні дета­лей, і в поєднанні кольорів.

У цьому особливий дар Нарбута — вміння виділити головне, привернути до нього увагу глядача і не загубити декоративності картини. Усе сприймається в єдності, як, наприклад, чарівний об­раз продавщиці різнобарвних шовків на картині, яка називається «Черкаські шовки».

На екрані демонструються наявні репродукції картин із серії «Черкаський базар».

Ведучий. Відкриваємо п'яту, останню, сторінку усного жур­налу — «Символи в картинах». (Перегортає сторінку ілюстрова­ного журналу.)

4-й учень. В останні роки художник частіше звертається до спогадів і епізодів своєї біографії й тих людей, що його оточува­ли, в нього народжуються символічні картини. Реальні події жит­тя він передає на картинах певними символічними образами. Так, його картина «Хрест над Дніпром» символізує час хрещення Київ­ської Русі.

А ось картина «Помер батько». Що художник зображує на ній? У центрі традиційний і символічний козак Мамай, навколо горять свічки — символи нетривкості земного життя, усе це на темному фоні землі. Чому козак Мамай? Бо він перш за все во­їн — із бойовим конем і шаблею. А ще він митець із кобзою. Да­нило Нарбут згадує свого батька Георгія Нарбута як борця за від­родження українського мистецтва.

У картині «Голодомор 1932—1933 рр.» зображено на темно­му фоні старої дерев'яної стіни обідній стіл. На ньому горщик із молодими засохлими соняшниками. Вмираючий букет — символ знедоленої України. Пустий полумисок із ложкою і недоїденою картоплиною — символ голодомору господарів цього помешкан­ня. (Демонструє репродукції з названих картин.)

5-й учень. Знову картина «Гулаг. Біломорсько-Балтійський комбінат». Зимова ніч. За колючим дротом засніжені дахи бара­ків. Гнітюча тиша і сум, а на передньому плані — сторожова ве­жа з охоронником. Тут був ув'язнений молодий художник Дани­ло Нарбут.

Картина «1941 р. Війна». На картині відсутні військові події, а зображено їх наслідки. Чорне тривожне небо. За межами картини зблискують заграви пожеж і боїв. У їх спалахах червоніють колоски знівечених хлібів. На передньому плані — два спалені ві­йною криваво-червоні соняхи, символ України і її народу.

Картина «1941 р. Полон» сприймається як застережливий плакат-гасло із чорним знаком оклику на фоні жовтих пісків. Знак оклику — колона полонених, що рухаються від переднього краю картини до горизонту. Закінчується цей знак крапкою-кругом за­темненого сонця. Обабіч темної колони по жовтих дюнах — фа­шистські конвоїри. (Демонструє репродукцію картини.)

6-й учень. Серед символічних картин є й веселі, особливо ТІ, що стосуються дитячих років життя художника: «Народився він Данило», «Перша вчителька М. І. Тобілевич», «Декоративна майстерня» та інші. На них ми бачимо світлі й веселі кольори, бо природно, що старому митцю дитинство здається райдужним.

До найкращих робіт художника можна віднести багатофігур­ні композиції на релігійні теми «Страшний суд» і «Покрова Бо­городиці».

Ці картини своєю самобутністю викликали захоплення у всіх, кому пощастило їх бачити. Пресвята Богородиця Покровою сво­єю благословляє український народ; на полотні зображено сотні історичних подій, споруд, історичних постатей від дохристиянських часів до сучасного життя. Від Київських князів до Прези­дента України. Від Вишневського і Сковороди до Ліни Костенко...

За картини «Страшний суд», «Покрова Богородиці», «Вибо­ри кризового» Данило Георгійович Нарбут удостоївся Державної премії імені Т. Г. Шевченка.

Ведучий. Так закінчуємо оповідь про видатного художника-патріота Данила Георгійовича Нарбута.

На святкуванні свого 80-річчя народний художник Украї­ни, патріарх українського живопису «дід Нарбут», так з любов'ю і пошаною називають його молоді художники, сказав, що відтепер він малюватиме квіти... Бо Україна сама — мов квітка чарівна.

...Він сидів на вечорі під своїми полотнами, немов під обра­зами, у білій вишитій сорочці, з довгими вусами і був схожий на старого козацького полковника, що тільки-но повернувся з тяж­кого походу.

Знову в залі звучить мелодія «Козацького маршу».

Виховний захід закінчується.

РОЗМАЇТТЯ ВІЗЕРУНКІВ НА ПОЛОТНІ

Мета: ознайомити з українськими народними традиціями, звичая­ми, пов'язаними з вишитими рушником та сорочкою; навчити читати візерунки на вишиванках,- виховувати любов до праці майстринь-вишивальниць,- пробуджувати пізнавальні інтереси до вивчення традиційних художніх промислів українського народу.

Обладнання: макет печі з лежанкою та запічком,- мисник; лавки; стіл,- колиска

з дитиною портрет Т. Г. Шевченка; аудіозапис пісень «Ой чого, чого у цьому дому так рано засвіче­но?..», «Два кольори», «Пісня про рушник».

Д ІЙОВІ ОСОБИ

Бабуся Катерина Олеся

Тітка Марія Галя (вона ж Моло)

Тітка Ганнуся Оленка

Старости (три особи) Ганна

Дружки (дві особи) Василько

Бояри (дві особи) (він же Молодий)

Діти, вони ж: Петрик

Дівчата-співачки Роман

(три особи) Іванко

На сцені — інтер'єр української хати, святково прибраної рушниками та іншими вишитими виробами. На стіні — у вишиваному рушникові портрет Т. Г. Шевченка.

Заходить бабуся Катерина.

Бабуся Катерина. Ох і намерзлась я, поки з церкви при­йшла. Полізу на піч, погрію кісточки. Піч тепленька: Марія сьо­годні хліб пече. (Вилазить на піч.)

Вбігає тітка Марія з віником.

Тітка Марія. Ой господи, чую вже хлопчики та дівчатка до йдуть вулицею та так гарно співають, а у мене ще не все готово. (Порається біля печі, замітає підлогу.)

Заходить тітка Ганнуся.

Тітка Ганнуся. Добрий день, Маріє! Принесла я тобі сороч­ий брала перешивати.

Тітка Марія. Добрий день! Добре, що ти прийшла, бо запросила я у гості хлопчиків та дівчаток. Хочу їм про вишиванки, пики та сорочки розповісти. То зоставайся, Ганнусю, заспіва­ним щось, у тебе ж такий чарівний голос.

Входять діти.

Діти (разом). Добрий день у вашій хаті! Тітка Марія та тітка Ганнуся. Здорові були, діточки! За­їм г до нашої світлиці. Діти стають у лінію, чотири вчинки з вишитими рушниками виходять на передній план. Олеся. Багато символів має наша рідна Україна: і вербу, і червону калину, і тополю. Невмирущим творінням талановитих рук • шок є надзвичайно різноманітні вишиванки.

Галя. Серед них рушник — символ єдності, сім'ї, символ любові до рідної землі, до мами, коханої дівчини, символ працелюбства нашого народу.

Оленка. Мистецтво вишивання зародилося ще у скіфів і сар­ні у III—IV століттях.

А в XI столітті сестра великого князя Володимира Монома­ха заснувала в Києві школу вишивки, де вишивали одяг для знаті сріблом і золотом. До нашого часу збереглася шапка Богдана Хмельницького, вишита у XVIII столітті.

Галя. Знавцем і цінителем української вишивки був Тарас Григорович Шевченко. Він збирав зразки народних вишивок, сам робив замальовки.

Поетеса Леся Українка, уперше відвідавши могилу Кобзаря, принесла в подарунок рушник, який сама вишила.

Ганна. Український рушник! Оздоблений калиною, мальвами, колоссям, птахами. Скільки він промовляє серцю кожного з нас!Оленка. Від сивої давнини і дотепер, у радості й у горі руш­ник — невід'ємна частка нашого побуту. Його можна порівняти з піснею, витканою та вишитою на полотні.

На середину сцени виходять тітка Марія та тітка Ганнуся і співають:

Скільки себе пам'ятаю, Завше світили мені Вікна в задумі розмаю . І рушники на стіні.

В тиші світлиці урочій

Серцем читало дитя

Добрі Шевченкові очі

І золоте вишиття.

Мамо, ваші діти, як птиці,

Вдалеч забриніли крильми,

Мамо, в рідні стіни світлиці

Скоро знов посходимось ми. Тітка Марія. Запрошуємо вас усіх у нашу світлицю. Сідайте, вишивайте. Дівчата, можете на лежанці, там тепленько. Сьогодні наша піч-годувальниця хліб спекла. Чуєте, які пахощі, як смачно пахне. (Витягує хліб із печі й на рушнику несе до столу.)

Дівчата-співачки сідають на лежанку і починають вишивати.

Олеся

На рушник розшитий Хліб кладемо з сіллю, Щоб легкі дороги Славили країну, Щоб у нашій праці І в гучнім весіллі Шанували в світі Над усе людину.

Тітка Марія. Хліб і сіль на вишиваному рушникові — одвіч­ні людські символи, висока ознака гостинності українського на­роду. Згадаймо про призначення рушника. Ним накривали хліб на столі, зустрічали родичів та гостей. Із рушником, як і з хлібом виходили до жінки, яка народила дитину, вшановували появу немовляти.

Василько. Із рушником проводжали людину в останню путь, і домовину опускають в землю на рушниках. Із ним виряджали н далеку дорогу батька, сина, чоловіка, коханого. Петрик

Дай мені, мамо, рушник на щастя,

Вишитий півнями червонястими,

Хмелем-любистком шитий квітчасто,

Ніжно мережаний зоряним рястом.

Василько

Дивлюся мовчки на рушник,

Що мати вишивала,

І чую: гуси зняли крик,

Зозуля закувала,

Знов чорнобривці зацвіли,

Запахла рута-м'ята,

Десь тихо бджоли загули,

Всміхнулась люба мати.

Роман

І біль із серця раптом зник,

Так тепло-тепло стало,

Цілую мовчки той рушник,

Що мати вишивала...

Роман підходить до «матері» — тітки Марії. Вона цілує його й дарує рушник. Звучить -«Пісня про рушник».

Тітка Ганнуся. А хто скаже, у яких ще обрядах використо­вують рушники?

Д і т и по черзі відповідають.

Олеся. Моя мама вишитим рушником накриває кошик з пас­кою і крашанками, коли несе їх у церкву святити.

Василько. Використовують його і в обряді будівництва.

Оленка. Сволок хати піднімали на рушникові.

П ет р и к. А весною на Юрія виходила вся сім'я оглядати поле, батько ніс хліб-сіль на рушнику. Мати — в кошику частування.

Розстеляли рушник і частувалися, щоб поле родило багаті урожаї.

Тітка Марія. Діточки, багато дуже цікавого знає про виши­ванки, рушники, сорочки наша бабуся Катерина. Давайте погукає­мо її, нехай нам розповість.

Діти (гукають). Бабусю Катерино! Бабусю Катерино!

Бабуся Катерина. Агов! Хто це мене гукає? (Виглядає з пе­чі.) Ой боже! Як вас багато прийшло сьогодні! То що ви хочете від баби Катерини?

Діти. Розкажіть нам, бабусю, про вишиванки, про рушники.

Бабуся Катерина. О, це я можу з радістю розповісти. По­дайте лишень мої валянки, нехай я з печі злізу, а то щось в ноги змерзла.

Олеся й Василько подають валянки, один битий, другий шитий.

Бабуся Катерина. Та що це ви мені даєте, це ж один мій, а другий діда Максима! Пошукайте там під лавкою мого валян­ка! Ой пустуни! (Василько дістає валянок і подає його бабі. Баба злазить з печі.) Оце вже мої! От слухайте.

Як я була дівкою, то наперед треба було придане до весіл­ля готувати. Багато праці слід було докласти дівчині, щоб приго­тувати придане: посіяти коноплі, зібрати їх, вимочити їх у річці, побити їх баталевом, потерти на тертці, почустрити на чустрицях. Напрядені нитки золили (випарювали в попелі), вибілюва­ли. Ткали полотно і знову вибілювали на сонці, мочили у річці та розстеляли на березі. Усе це дівчина повинна була робити сама, інакше судженого відіб'ють.

А ще їй потрібно було вишити рушники для перев'язування сватів, боярів, родичів молодого, хустку вишити, щоб пов'язати руку молодому. Дівчина повинна була надбати подушок, сім со­рочок вишити на носіння (з грубого полотна) і сім сорочок на держання (святкові, з тонкого полотна).

Пет р и к. Бабусю, ви так гарно розповідаєте! А я про вас ві­рша знаю, хочете розповім?

Бабуся Катерина. Розкажи, онучку.

Метрик.

Задрімали на калині Золоті жар-птиці, Заглядали зорі сині У вікно світлиці.

Тільки ти не помічала, Як горіли зорі, Вишивала, вишивала Золоті узори.

І вклонилися до стежки Соняхи шовкові, Красувалися в мережах Рушники святкові.

І «бус я Катерина. Ой гарний вірш, оце, дійсно, про мене, молодою була.

На передній план виходить тітка Ганнуся.

Тітка Ганнуся. Бабусю Катерино, а я про вас пісню хочу записати. От послухайте. (Співає пісню «Вишивала дівчина».)

Бабуся Катерина. Спасибі вам, ох і порадували бабу Катерину. Я ледве не заплакала.

А ви знаєте, що найбільше обрядових сюжетів, пов'язаних із пінками, збереглось у святкуванні весілля. Ними перев'язу -н старостів, сватів, ними пов'язували молодих, а в деяких обійстях України молоду пару підперізували рушником, на нього ставали під час вінчання у церкві. Про це можна багато розказувати, та що там говорити, давайте краще у весілля пограємось, та й я все покажу.

А хто буде молодою? Мабуть, Галя! Гарна дівчина! Ти згод­на, Галю?

Галя. Згодна!

Бабуся Катерина. Тітка Марія буде тобі мамою, а Василько молодим. Давайте посаг готувати!

Звучить пісня «Ой чого, чого у цьому дому так рано засвічено?..» Мати з дочкою збирають посаг: подушки, рушники, сорочки, хустки.

Бабуся Катерина. А тепер, доню, дякуй матері.

Галя

Та спасибі тобі, моя ненько, Що будила мене раненько, А я слухала, вставала Та рушнички напряла, У тихому Собі білила, На сухому березі сушила,

Мати

Дожидай, доню, та йди додому,

Бо є у тебе аж троє гостей,

Аж троє гостей, всі три старости.

Ой одні стали аж за садами,

Другі стали під воротами,

А треті стали під сіньми — кіньми.

Що за садами — тим відказали,

За ворітьми — тим слово дали,

Під сіньми — кіньми — рушники дали.

Чути стук у двері. Входять старости.

Старости. Добрий день у цьому домі! Усі. Добрий день!

Звучить весільна пісня:

Співачки

Батько й мати не одказує,

Ще й рушничка не показує,

А я прийшла та й одказала,

Ще й рушничка та й показала.

Під час виконання пісні наречена перев'язує старостів. Дружки несуть фату, надягають на голову молодій.

Ой дівчата, в неділеньку

Квітчатимем голівоньку,

Буде гарна молодая,

Молодого виглядає.

Бабуся Катерина. Рушниками обдаровували родину моло­дого, перев'язували боярів. Входять бояри. Звучить пісня: Співачки

А в коморі сволок,

А на ньому рушників сорок,

Біжіте, внесіте

Та боярів прикрасіте.

Боярів прикрасіте,

Рушниками перев'яжіте.

Дружки перев'язують боярів.

А вже наш Василько Веде Галю за ручку. Рушничок їм розстеляйте, Калиною прикрашайте.

Василько бере Галю за руку, і молоді стають перед рушником, який розстелили бояри і дружка.

Благослови, Боже, і отець, і мати, Нашим молодятам на рушничок стати, На рушничок стати, свої долі поєднати. Рушничок шовковий, Будьте ж ви здорові.

Молоді стають на рушник. Дружки вітають молодих. Дружки (разом)

Не впади, порошино, на весільну стежину, Де зійшлися дві долі в житті. В ці години святкові на яснім рушникові Вам єднатись навік, молоді!

Мати перев'язує руки молодих рушником. 1-й боярин

Молоді, ваші руки

Мати з'єднала лляним рушником,

2-й боярин

Щоб не зазнали ви горя, розлуки, В парі весь вік воркували рядком.

Бабуся Катерина. Діти, а які кольори переважають у по­дільських вишивках? Діти. Червоні й чорні.

Бабуся Катерина. Чорний — то сум, жіноча туга за своїми вірними охоронцями. А червоний — то радість, любов.

Звучить пісня «Два кольори». Олеся й Ганна вбираються

у червону і чорну великі хустки та роблять картинку до пісні

з танцювальними рухами. Наперед план вибігає Іванко.

Іванко. Дівчата, а відгадайте мої загадки.

Що за кінь, що пробив тин?

Бабуся Катерина. Та то, мабуть, мій дід Максим?

Діти (усі разом). Ні, то голка пробила тканину!

Іванко. Однією дорогою пішов — три дороги знайшов.

Бабуся Катерина. О, це вже точно мій дід Максим. Що — ні?

Діти (усі разом). Та ні, це одягаємо сорочку у три отвори: на шию, рукави.

Бабуся Катерина. А як це — сорочку одягаємо? Ану давай Іванку, спробуємо! (Надягає на нього сорочку задом наперед. По тім надягає правильно.)

Іванко. От бачите, бабусю, ось вам і відгадка!

Бабуся .Катерина. Ти диви! А я думала, що це мій дід Мак­сим! А знаєте, коли першу сорочку надягали на дитину? У сім тижнів, а в подолок клали хліб, цукор і гроші. Перші сорочки на­зивалися льолями. До дев'яти років ходили у льолі. її не підпері­зували, щоб не боліло всередині. Не було в льолі й комірця, щоб вільно слалася дорога дитині.

Нову сорочку перед тим, як надягти на тіло, надягали спо­чатку на збитий хрест, щоб не могло зло пристати до ниток та тканини.

На комірі, манжетах та по низу сорочки вишивали безперерв­ні узори-віночки, це магічні кола-обереги, щоб всередину сороч­ки нечиста сила не влізла, вони також охороняли людину від всіх хвороб.

Найбільше розміщувалось вишивки на рукавах жіночої со­рочки, це пов'язано із вшануванням руки як знаряддя праці, побажанням їй сили і вправності. А вздовж рукава вишивали доріж­ку від уроків. (Демонструє на своїй сорочці.)

Олеся. А я вишиваю сорочку майбутній своїй свекрусі в по­дарунок. І перед вишиванням я її вибілювала у солоній воді, аби сльози за нею не текли.

Ганна. Мені мама не дозволяє надягати її сорочку, щоб не по­вторювались у моїїї долі мамині біди.

Тітка Марія. Весільна сорочка була особливою. її надягали всього два рази в житті: на весілля і в день останній.

Співачки виконують пісню «Ой ти, струмочку», тримаючи в руках чоловічу вишиту сорочку. Тітка Ганнуся. На вишиванках найбільше зустрічається ка­лина — дерево нашого українського роду. Вважається, що ягідка калини — це крапелька крові, від якої народилася жінка, а від жінки народився народ, а народ створив Україну.

У полі калина,

У полі червона,

Хорошенько цвіте,

Ой роде наш красний,

Роде наш прекрасний,

Не цураймося, признаваймося,

Бо багато нас є.

Важкими гронами в'ється виноград на рушниках і сорочках. Це символ мідної сім'ї.

Роман. А я знаю, що у церкві святять мак і ним обсипають людей і худобу, бо вірять, що його чарівна сила захистить від уся­кого зла. А що означає вишитий мак?

Тітка Ганус я. Узори маку вишивали ті дівчата й жінки, в сім? яких був загиблий, на ознаку суму. А дівчата носили на голові вінки із семи маків, даючи цим клятву зберегти й продо­вжити свій рід.

Петрик. Лілія — символ дівочих чарів, символ причарування хлопців для утворення сім'ї.

Іванко. Хміль вишивали на весільних рушниках, це ознака звитку, молодого буяння та любові.

Мати обсипає житом, а бабуся Катерина і тітка

Ганнуся кладуть на рушник гроші.

Звучить пісня:

Співачки

Обсип мати житом,

Щоб було добре жити,

На рушничок кладіть гроші,

Щоб життя було хороше.

Олеся й Оленка роблять із двох рушників вхід до весільного дому.

Рубайте калину, Встеляйте долину Молодій і молодому До весільного дому.

Молоді входять у весільний дім. Зразу звучить пісня, і всі танцюють.

Мала мати доньку

Та й заміж віддала.

Юва, юва, юва-ва

Та й заміж віддала. (Двічі)

Та й заміж віддала,

Та й за хлібороба.

Юва, юва, юва-ва

Та й за хлібороба. (Двічі)

Бабуся Катерина. Ану заграйте мені, я вам покажу, як треба танцювати. (Танцює.)

Тітка Ганнуся. Про рушник-утирач, яким ви щоранку ві раєтесь, співається у народній пісні: Вода у відеречку — Братику, вмийся. Рушник на кілочку — Братику, втрися.

Тітка Марія. А ще в іншій народній пісні мати повчає до¹ яка іде в невістки у роботящу сім'ю. (Співає.)

Тримай хаточку, як у віночку, (Двічі) І рушник на кілочку. Тримай відерця всі чистесенькі -1 водиці повнесенькі.

Галя. Та я стараюсь, тільки завжди мені доводиться мокрим рушником втиратися, як устану.

Тітка М а р і я. А ти, дочко, раненько вставай, то й рушник бу­де сухеньким.

Діти, як ви вважаєте, чому дочці доводилось втиратися мокрим рушником? Яку ж мудру пораду дала їй мама?

Діти відповідають.

Тітка Ганнуся. А послухайте, яку пісню знають Петрик і Романко.

Петрик і Роман співають пісню «Рушники, рушники». Бабуся Катерина. Ох, і гарна ж пісня. А чого це наша Оленка плаче? Дівчата, заспівайте їй колискової.

Тітка Ганнуся бере колисочку з «дитиною» і співає пісню

«Котику сіренький...». Усі дівчата підспівують. Тітка Ганнуся. Дитину новонароджену загортали рушни­ком, щоб він оберігав її. (Демонструє на ляльці.) Якщо це була ді­вчинка, то на рушнику вишивали ружу, що мала силу сонця, щоб була дівчинка гарна та пишна. А якщо це був хлопчик, то виши­вали дубові листочки, щоб був він міцний та здоровий, як дуб.

Бабуся Катерина (підходить до дівчат, які вишивають). А якими нитками ви будете вишивати? Ви вже їх пофарбували? 1-а співачка. Та ні ще. От піду нарву листя малини, зварю його та пофарбую в цьому відварі нитки. Угадайте, якого кольо­ру вони стануть?

2-а співачка. Чорного. Моя мама теж так фарбує і ще фар­бує дубовою корою, теж чорні отримує. А якщо фарбує соком щавлю, лушпинням цибулі, квітами соняшнику — жовті отримує, листям гарбуза, шкірками горіхів — зелені. Лісовою материнкою — блакитні, люцерною — червоні, шовковицею — бузкові, корою вільхи — коричневі.

3-я співачка. Ая на ярмарку бавелки купила, та ще й позолоти.

Ґаля. Чорнобривці, шавлія, м'ята на сорочках — обереги від хвороб.

Олеся. На рушниках часто вишивали Берегиню — Ладу у ви­гляді жінки або квітки в горнятку. Це символ Матері-природи.

Тітка Ганнуся. Соловей і зозуля полюбляють дівочі рушники. Соловей щебече, собі пару кличе. А про зозулю співається в піс­ні «Ой Петрівни».

До Петра зозулі кувати, кувати,

До осені дівці та гуляти, гуляти.

Оленка і Петрик показують вишитого павичами рушника.

Петрик. Павичі завжди розсідалися на весільних рушниках, це птах сімейного щастя.

Оденка. Шлюбну пару символізують соколи, голуби, півні, обернені дзьобиками один до одного.

Галя. А ластівка завжди несе добру звістку в оселю. Птахи — то символи людських душ.

Наперед виходять Олеся і Ганна із рушниками.

Олеся

В них страждання і кохання битва:

Чорні і червоні кольори.

І барви ті — не просто для прикраси,

І візерунки квітнуть не для скринь.

Ганна

Вишиванки силою своєю

Не злиняють і через роки.

Хай летять, як птахи над землею,

Обереги, вишиті в віки.

Бабуся Катерина. Спасибі вам, діточки, за вашу щирість, за те, що ви цікавитесь народними звичаями та традиціями, за­хоплюєтесь вишиванкою. І нехай ваші вишиванки мають чарівну силу, хай щастить вам у творчості та в житті.

Усі присутні співають пісню «Хай щастить вам, люди добрі». Виховний захід закінчується.




_{З БАБУСИНОЇ СКРИНІ}

Мета: ознайомити з традиційним українським національним одягом,-виховувати інтерес та пошану до народних традицій, звичаїв; прищеплювати шанобливе ставлення до історії свого народу розвивати потяг до моделювання одягу.

Обладнання: скриня зі зразками українського народного одягу (дитячими оберегами, сорочками, хустками, очіпками, спідницями, ша­роварами, шапками, взуттям та іншим); аудіозапис пісень «Зеленеє жито, зелене», «Котику сіренький...»,- проектор; слайди із зображенням українського національного одягу і сучасних розробок модельєрів.

На сцені — інтер'єр кімнати в національному стилі. Лави застелені тканими килимами, на стіні висять розшиті килими, у куточку стоїть скриня. Біля скрині стоїть тітка Ганнуся.

До кімнати заходять учні, дівчинка-підліток і діти

(тримаються за руки, співають пісеньку).

Діти

Туру-туру-тору! їде віз під гору, з гори на долину, До бабусі на гостину. Тітка Ганнуся посміхається до дітей. Діти. Добрий день у вашій хаті!

Тітка Ганнуся. Дай, Боже, здоров'ячка, діточки! Вмощуйте­ся зручненько на лавках. Бабуся Катерина попередила мене, що ви маєте на гостину завітати, то я вам вареничків наварила. А во­на пішла у сад назбирати яблук червонобоких, щоб вас пригости­ти. Та поки вона прийде, заспівайте гарну пісню.

Дівчата беруться попарно за руки і співають: А в воробейка Жінка маленька; Сидить на кілочку, Пряде на сорочку, Що виведе нитку — Горобцю на свитку. Остануться кінці — Горобцю на штанці, Остануться торочки Горобцю на сорочки. Під час співу дві дівчинки, що стоять з лівого і праного боку, підіймають руки і пропускають попід ними всіх інших. Заходить б а б у с я Катерина.

Бабуся Катерина. Ой, як у нас веселої Голуб'ята мої при­йшли до нас у гості! Молодці!

Діти. Добрий день, бабусю!

Бабуся Катерина. Добрий день, діточки. Сідайте, любі. (Стук у двері.)

Тітка Ганнуся (підходить до дверей). Хто там?

Голос. Та це я, господар дому цього, впусти!

Тітка Ганнуся. А чого це ти запізнився? У нас же сьогодні гостей повна хата!

Входить господар, дядько Омелько. Руки и нього зайняті пакунками, на шиї — в'язка бубликів.

Дядько Омелько. Добрий день, гості дорогі. А я оце на яр­марку затримався.

Тітка Ганнуся. Де? На ярмарку? (Сплескує в долоні.) І що ж ти там робив так довго? Що бачив?

Дядько Омелько. А чого вже я не надивився на тому яр­марку. Захряс майдан гарбами, возами, кіньми, коровами, вівцями, волами, горшками, мисками, курми, вовною, лантухами, хме­лем, чобітьми, цукерками, пряниками, квасом, пивом, сорочками, спідницями, килимами, щетиною, діжками, рогами, воском, ме­дом, оселедцями, колесами, пирогами, салом, м'ясом, ковбасою, ряднами, скринями, свиньми, крамарями, циганами, людьми, ді­тьми й сліпцями...

І все це ворушиться, дихає, курить, гигикає, говорить, кри­чить, лається, мукає, мекає, ірже, ремиґає, позіхає, кувікає, хрес­титься, божиться, заприсягається, кудкудакає, квокче, смалить одне одного по руках...

А над усім цим голоблі, голоблі, голоблі! Тітка Ганнуся. Ой людоньки!.. Подивіться ви на нього! Не­ма більше що чоловікові робити, а лиш тинятися на базарі! А ху­доба стоїть непорана! Я ж не встигла, бо біля печі поралася!

Дядько Омелько. Та не сварись, не сердься, а подивись ось лишень, що я тобі купив! (Витягає хустку.)

Тітка Ганнуся (з радістю). Ой, спасибі тобі! А не линюча? (Плює і тре хустку.) От добра хустка. (Приміряє.)

Дядько Омелько. І мамі своїй подарунок купив. (Витягає шиті валянки, дає бабусі.)

Бабуся Катерина. Спасибі, синку Оце вгодив! Я тепер в ноги не буду мерзнути. (Приміряє.)

Дядько Омелько. А гостям нашим купив бубликів, приго­щайтеся, любі мої! (Роздає.)

Тітка Ганнуся. А собі що купив, Омельку?

Дядько Омелько. Та, звісно, що! Нову шапку! У тій давно вже вітер гуляв! (Скидає стару, надягає, витягнувши із-за пазу­хи, нову.)

Тітка Ганнуся. Ой, який же ти красень, Омельку І

Дядько Омелько. Та годі вже мене хвалити! Давай будемо, Ганнусю, діток пригощати.

Бабуся Катерина. Ай справді, час гостей вшановувати. Тітка Ганнуся

Милі гості, просим сісти,

Вареники будем їсти,

Вареники непогані,

Вареники у сметані.

Дядько Омелько. Їжте, їжте, просим щиро. Вареники наші з сиром, Вареники непогані, Вареники у сметані.

Діти та дорослі ласують варениками. Звучить пісня «Зеленеє жито, зелене».

Пригощайтесь, гості дорогі, а я піду худобу попораю. (Ви­ходить.)

Учениця. Щиро дякуємо вам за частування! (До бабусі.) Ба­бусю Катерино, ми прийшли до вас усім класом, щоб дізнатися про секрети вашої стародавньої скрині.

Бабуся Катерина. Багато, дітки, може розповісти моя скри­ня, але я б хотіла почути, що ви вже знаєте про неї і що повинно у ній зберігатися.

Учениця. Дещо знаємо! І зараз вам розповімо.

1-й учень. По-перше, ми знаємо, що у скрині був завжди по­рядок, кожна річ мала своє місце.

2-й у ч є н ь. А найпочесніше місце в ній виділялося дитячим речам.

3-й учень. Ми також знаємо, що коли дитину перший раз купали, то родичі приносили їй символічні подарунки, які зразу ж займали там своє почесне місце.

Виходить м а т и і купає у дерев'яних ночвах дитину-ляльку,

А дядько Омелько, бабуся Катерина й тітка

Ганнуся зносять подарунки.

4-й учень. їй дарували вінок шлюбний, щоб доля щасли­ва була.

5-й учень. Гребінець, щоб кучерявою була. 6-й учень. Квіти, щоб росла дитина гарною. 7-й учень. Голку і нитку, щоб дівчинка стала швачкою.

8-й учень. А коли промайне сім тижнів, дитину вбира­ли у першу, щойно пошиту сорочечку, яка називалася «льоля», а в подолок клали хліб, цукор, гроші, щоб заможна була. Мати заповиває дитину.

1 -й учень

Дитя щоб росло — не марніло, Щоб тяженько не хворіло, Сили й розуму набиралось, Своїх батьків не цуралось. 2-й учень

Щоб росла маленька помічниця, Як той пролісок весняний зріс, Щоб всміхалася небес криниця, Долю колихав її цілісенекий ліс.

3-й учень

Щоб ця рідна батьківська оселя Була оберегом щастя у житті. Колискова доленьку нехай простелить, Руки материнські хай благословлять її! Звучить колискова «Котику сіренький...». Мати на руках колише дитину, несе її до печі, кладе на лежанку, а звідти виходить дівчинка-підліток.

4-й учень ,

Враз донечка підросла батькам на потіху, В хаті весело було від дзвінкого сміху!

Дівчинка-підліток (до матері). Благослови, мати, весну закликати!

Мати. Благословляю!

Діти співають веснянку «Благослови, мати!». 5-й учень

А вже весна, а вже красна! А що ти нам, весно, принесла? 6-й учень

Принесла я вам барвіночку, Виплетіть собі по віночку! Дівчата плетуть вінки.

7-й учень. Надіваємо перші віночки, бо всю зиму перев'язу­вали голівки стрічками.

8-й учень. Ці віночки захистять нас від лихого ока та не­чистої сили.

Дівчата надівають віночки, співають веснянку «Вийди, вийди, Іванку», водять хоровод.

Бабуся Катерина. їв моїй скрині є віночки. Ось це мій ді­вочий, а це весільний. Зберігаю й Ганнусин вінок весільний, прав­да, він уже сучасніший. (Демонструє вінки.)

А чи знаєте ви, що скриня була в українців у великій поша­ні? Сюди складали одяг, рушники, прикраси. У скрині зберігали посаг для нареченої, господині зберігали гроші. Майстри, які за­ймались виготовленням скринь, називалися скринниками, їх ду­же поважали та шанували.

Дівчинка-підліток. Погляньте, що я знайшла у бабусиній скрині! (Дістає стародавнє коралове намисто.)

Бабуся Катерина. Це дуже давнє намисто. Його носила ще моя бабуся, А що ви, дітки, знаєте про намисто?

Дівчинка-підліток

Ой вийду я за ворота та ще трохи далі, Питається багацький син, чи маю я коралі. Маю, маю я коралі, ще й добре намисто, Тепер піду я гуляти з дівчатами в місто. Дівчинка-підліток залишає сцену.

Тітка Ганнуся. Колись дівчата навіть у будень надягали на­мисто, бо вірили, що воно оберігає від застуди, особливо червоне. А як на разок між намистинок почепити вовчого зуба, то намисто вбереже од злої напасті.

1-й учень. Ми знаємо, що багаті дівчата носили намисто з коралів та перлів, а бідні — зі скла та навіть із шипшини й го­робини.

2-й учень. А ще багаті дівчата носили на окремому шнуроч­ку нанизані золоті та срібні гроші, які називались дукачами.

Вискакує хлопчик, закутаний у хустку, і співає під загальний сміх:

Хлопчик

Хоч я руда та погана,

Зате в мене батько богач,

Штири воли на оборі, оборі,

Ще й на шиї в мене дукач.

3-й учень. Погана була прикмета, коли намисто розсиплеть­ся або загубиться.

4-й учень

Попід гаєм зелененьким

Дівчина ходила.

Сумна вона, невесела

— Намисто згубила.

Намистечко потонуло

У глибокі води.

Ходить дівча по березі,

Білі руки ломить.

5-й учень. Після тридцяти років жінки намисто не носили, а хто носив, то казали: «Як їй добре жити, то довше носить на­мисто».

Бабуся Катерина. А ще моя скриня зберігає гребінці для волосся, стрічки та кісники. Колись дівчат особливо вчили до­глядати за кісьми. Про неохайно заплетену дівчину говорили: «В неї в голові чорти кублились». І росли коси довгі, пишні, ску­пані в любистку й м'яті.

На середину сцени виходять три дівчинки із довгим волоссям, сідають на стільці. Подруги роблять їм старовинні дівочі зачіски: дрібушки, у чотири коси, дві передні — коло висків, задні на _¥Ш потилиці, викладають вінком; по обидва боки розчісують волосся, плетуть дві коси, викладають спереду вінком; сплітають волосся в одну косу; виплітають «зв'язки», викладають «колокілки». Зачіски народжуються на фоні пісні «Розпустили кучері дівчата» (у виконанні хлопчика-старшокласника, який виходить на сцену), щ Хлопчик-старшокласник

Розпустили кучері дівчата,
Ще й підвели брови для краси.
Тільки ти роби, як вчила мати,

Не обрізуй русої коси. (Двічі)

Хай росте вона густа та пишна,

Чорнобривим хлопцям на біду.

Я ж тобі, моя чарівна вишне,

Сам троянди в косу заплету. (Двічі)

Встану рано-вранці до схід сонця,

Назбираю квітів запашних.

Що є краще за дівочі коси,

Ще й троянди вплетені у них! (Двічі)

Кажуть, всі дівчата однакові,

Та на світі мила є одна.

Полонила серце юнакові,

А ключі від свого не дала. (Двічі)

А коли настане день весілля,

Ти розпустиш коси навесні.

Ой, яка хороша ти, дівчино,

В косах ти сподобалась мені! (Двічі)

6-й учень. Із волоссям пов'язано багато повір'їв. Волосся, що лишилося на гребінці, не можна кидати у вогонь, бо буде бо­літи голова, і не можна викидати на вулицю, бо зів'є ворона гніз­до і це призведе до облисіння.

7-й учень. Коси не обрізали, а ховали під стрічками вінка від недобрих очей. Казали: «Нема коси — нема краси», «Дівчина без коси — як кінь без гриви».

Бабуся Катерина. До наших днів зберігся весільний обряд розплітання коси, а на гуцульському весіллі косу у молодої від­рубують.

Заходять молода, батько, брат молодої, дружки, староста.

Молода сідає на стілець, застелений кожухом. Мати тримає вінок із барвінку, батько стоїть із хлібом, брат молодої — із гребінцем у руці. Староста перев'язаний рушником. Дружки співають весільну пісню:

Дружки

Ой дайте нам стільця,

Дайте нам гребінця,

Дайте нам кожуха,

Нехай сяде молодуха.

На городі просо молотять,

А у хаті косу золотять.

А вже просо обмолотили,

А вже косу озолотили.

Брат молодої розплітає їй косу й стрічки віддає дружці.

Брат молодої

Дарую тобі, дружечко, із коси знак,

Щоби дівувала і ти так.

Мати надягає вінок молодій.

Мати

Кланяйся, доню, низенько,

Цілуй свою маму любенько,

Що твоя мамка дожила,

Цей віночок наложила.

Молода. Дякую вам, мамо.

Молода вклоняється, цілує матір, хліб.

Староста. Нехай тебе Господь благословляє (хрестить), і мати, і батько, і я благословляю. Ідеш, дитино, із хати.

Батько. І я благословляю, донечко.

Батько хрестить хлібом двері, мати теж. Піднімають дві хлібини вкупі. Усі проходять попід хлібини та співають. Дружки перші ведуть молоду, яка тримається за кінці хустки.

Вбігає С о л о х а.

Солоха. Ой, як ви гарно співаєте, аж до мого підприєм­ства чути!

Тітка Ганнуся. А-а-а, Солохо ДармидонтівноІ Проходьте, будь ласка, та розкажіть-но нам про ваше підприємство та його послуги.

Солоха

Про кражу і пропажу,

Про немочі і болі,

Яких у всіх доволі,

Що з ким станеться і відбудеться.

На задуманий предмет

Даю точний отвєт.

Бабуся Катерина (витягає зі скрині сорочку). Оцю сорочку я надягала на весілля. Два рази всього надягається весільна со­рочка: на весілля і в день останній.

Тітка Ганнуся. Жіноча сорочка належить до найстарішої одежі наших предків. її носили довгу до п'ят і підперізували по­ясом. Шили сорочки з білого або конопляного полотна.

Солоха. Сорочки вишивали рослинними та геометричними орнаментами. На комірі, манжетах та по низу сорочки (показує) вишивали безперервні узори-віночки. Це магічні кола-обереги, щоб всередину сорочки нечиста сила не влізла.

Бабуся Катерина. Найбільше розміщувалося вишивки на рукавах жіночої сорочки. Це пов'язано із вшануванням руки як знаряддя праці. Жінка повинна була мати сім сорочок на носін­ня і сім святкових.

Учениця. А подивіться, яку мені бабуся сорочку вишила. (Демонструє.) Ось послухайте вірш про неї.

Вже вітер осінній колише калину. Жду нових пісень, що до мене прилинуть. Бабуся сорочку сідає кроїти, А там забуяють небачені квіти. На ній оживають прадавні веснянки, Та промені перші калинових ранків, І спів чорнобривців, ромашок зітхання, І лебедя клич про самотнє смеркання. А я зберігаю і досі сорочку. Вона в чепурні одяглася віночки. Вдихну її запах, чолом притулюся, Гаптована ж сонцем і серцем бабусі.

(В. Шевчук.)

На середину сцени виходить ж і н к а з вишитою сорочкою й читає вірш.

Жінка

Сорочка біла...

Червоне і чорне...

Орнамент древній пам'ять воскреша.

Не думала, що так вона застогне,

Моя напівзросійщена душа.

Любов моя, тобі не стати прахом, Тебе з душі не витравить ніхто. Лети, лети, лети Чумацьким Шляхом, Сорочка біла, вишита хрестом...

(Л. Костенко.) Тр і о жінок виконує пісню «Вишиванка».

Бабуся Катерина (витягає зі скрині запаску). Поверх со­рочки в будень надягали запаску, а у свято — плахту й фартух. (Солоха приміряє.) Запаска — це чотирикутний шматок тканини із зав'язками зверху. Ним обгортається жінка, і кінці спереду за­ходять один за одним.

Тітка Ганнуся. Інший тип запаски: два прямокутні полотна із зав'язками зверху; одне зав'язується спереду, друге — ззаду. Із боків і знизу видно сорочку.

Солоха. А це плахта — шмат тканини, яку надягали поверх сорочки, а спереду залишався розріз, який покривали фартухом. (Приміряє.)

Бабуся Катерина. Ось такі були фартухи: вишиті, ткані ге­ометричним орнаментом.

Тітка Ганнуся. Жінки підперізувалися поясами плетеними або тканими.

Бабуся Катерина. Поверх сорочки жінки та дівчата над­ягають корсетку або юпку. Корсетка шилася з вовняної ткани­ни, оксамиту або шовку, на підкладці, без рукавів і коміра. Юпка шилася із сукна, подібно до корсетки, але з рукавами. По талії на корсетці та юпці закладали по п'ять або сім складок, які назива­лися «вуса». Вони надавали одягові пишності. Корсетки оздоблю­вались аплікацією, стрічками та кривульками.

За часів козаччини жінки носили ось такі спідниці темних кольорів із вузенькою оксамитовою стрічкою внизу. (Демон­струє одяг.)

Дівчата сидять і, пританцьовуючи, співають пісню «Черевички».

Бабуся Катерина (витягає чоботи й черевички). Так, осно­вне взуття українок — чоботи та черевички, які шилися з кольо­рової шкіри. Черевички носили лише дівчата.

Входить дядько Омелько.

Дядько Омелько. Дівчата та молодиці І Як вам не соромно лише про свій одяг вихвалятися, а про хлопчиків та чоловіків за­були? Ми що, по-вашому, як вдягнулись у дитинстві в льолю, то так і ходили? Що там у скрині є для нас?

Бачуся Катерина. Що ти, синку, схаменися. Ось у мене в скрині є пучки твого волоссячка. Його зістригли з твоєї голів­ки навхрест, коли тобі виповнився річок, бастину кинули на во­дичку, щоб ти швидко ріс. А пізніше щороку стригли тебе під «ма­кітру», як і дорослих чоловіків. Це робили ось так. (Бере макітру і підкликає малого хлопчика, показує.)

Дядько Омелько. А от запорізькі козаки під «макітру» не стриглися, а відпускали довгий чуб — «оселедець», а кругом ньо­го голову брили. «Оселедець» — це ознака справжнього козака.

Пізніше мода змінилась, і чоловіків стали підстригати під польку, спереду довге волосся, а потилиця підбрита. У 16 років мені брили бороду, то всі родичі зійшлися, а матуся аж ридали, що вже синочок виріс. А вуса не брили, бо кожен українець но­сив тоді козацькі вуса.

Бабуся Катерина. Пам'ятаю, тато тобі й шапку справив з ягняти. Та дивився, щоб смирне було, бо кажуть, якщо з норо­вистого ягняти шапку пошити, то голова буде боліти.

Дядько Омелько. Так, я пам'ятаю, та шапка називалася «мазниця», вона була хутряна, тільки суконне дно мала.

Бабуся Катерина (демонструє). Та ось же вона. А це інша твоя шапка, яка називається «кучма», це висока суконна шапка, яка внизу до половини обшита хутром, твоя весільна.

Дядько Омелько. Впізнаю. А от козаки таких не носили, у них були стовпчасті шапки з довгим червоним шликом.

Бабуся Катерина. Ось цю сорочку я тобі вишивала дубо­вими листочками та жолудями, щоб міцним та здоровим ріс. (Де­монструє.)

Дядько Омелько. А тато на базарі дорогого пояса купили, з шовку, із східним вишиттям. Це була найбільша ознака парубочності, за той пояс коня можна було купити. Та ще й шаровари ку­пили тато з червоної тонкої китайки, такі пишні зі складками, на очкурні. Вони були такі широкі, як Чорне море. А на ноги — чо­боти юхтові. Господи! Щоб ви мене, дівчата, тоді побачили, то б задивилися!

Тітка Ганнуся. Видно пана по халявах! Цить уже, розхва­лився! Ось послухай краще пісню у виконанні гостей.

Діти виконують пісню «Ой продала дівчина курку!» та інсценізують її.

Бабуся Катерина. Спільним одягом для чоловіків і жінок були кожух, свита, гуня та кобеняк. Ось вони. (Демонструє.) Ко­жухи носять і тепер, то ви знаєте, що це за одяг, а от свиту ви не бачили. Це верхній одяг із вовняної тканини зі складками, або «вусами», по талії. Складки загладжували на гарячій печі, по­клавши одяг між двома дошками і притиснувши мішком із зер­ном. Свити були білого й сірого кольору. (Демонструє свити.)

Тітка Ганнуся.А оце гуня — рівний одяг, з рівними рукава­ми, без коміра й оздоб. (Демонструє.)

А це кобеняк — довга і широка свита з каптуром і великим відкладним коміром. (Демонструє.) Надягався він поверх кожуха на випадок великої земетілі чи морозу.

Бабуся Катерина. Жупан чоловічий шився з «вусами» зза­ду, із коміром. Жіночий жупан був з «вусами» або до стану, із ко­міром і без коміра, з рукавами і без рукавів.

С о л о х а все приміряє, та не витримує, стає руки в боки і хизується. Солоха

Ой вдягнуся я в неділю у вишивану сорочку, У гарнесеньку запаску, ще й намисто на шнурочку, Одягну я свій очіпок, а на ноги чоботята — Та й піду на підприємство наливкою торгувати. Помічна моя наливка! Пийте, гожі, чорноброві! Я, Солоха Іллінецька! Будьте всі мені здорові! Учениця. А я, бабусю Катерино, про вашу скриню вірша знаю.

Дерев'яна синя скриня

В хаті справжня господиня,

Синя скриня всіх взуває,

Синя скриня й зодягає.

В синій скрині є убори Без узорів і в узорах. В синій скрині є обновки Полотняні, з льону, з шовку.

В дерев'яній синій скрині . З торочками є хустина. Ця хустина, мов жар-птиця, Жаром грає та іскриться.

Ця небачена хустина — Ще бабусі Катерини, В синій скрині є намисто, Самоцвітне, променисте.

Рушники у синій скрині, Мов птахи — зелені й сині. Плахта є, і є запаска — Теж з бабусиної ласки.

Дерев'яна синя скриня

В хаті справжня господиня І (Є. Гуцало.)

Бабуся Катерина. Дякую тобі, доню. Дякую усім, що при­йшли до нас у гості. Багато секретів відкрила вам моя скриня. Де­що ви знали про одяг, а дещо вона вам розповіла. Весь він виго­товлений руками трудящих людей, фабричного нічого тут немає. Ми можемо пишатися нашими народними умільцями, які змай­стрували такий колоритний і зручний одяг. Український народ­ний одяг — яскраве й самобутнє культурне явище, котре розвива­лося й удосконалювалось протягом століть. Тож давайте будемо його елементи використовувати і в теперішній час.

Два учні читають вірш В. Шевчука.

1-й учень

Невже ми носим лиш для ретро-моди Сорочки, і жупани, й кожушки? У них — жива історія народу, Його талант прекрасний і важкий.

2-й учень

І їх ні час, ні простір не порушать,

Нехай на порох зітруться роки!

У них живуть людські, безсмертні душі

І добрі чари з легкої руки.

На білій стіні демонструються слайди із зображенням зразків українського народного одягу і сучасних розробок модельєрів.

Усі учасники під час демонстрації співають пісню «Зачепився місяць за вербову гілку...».

Виховний захід закінчується.

_{ВЕЛИКОДНІ СВЯТА}

Мета: виховувати шанобливе ставлення до народних традицій; спри­яти їх відродженню; вчити емоційно ставитись до робіт одно­класників.

Обладнання: дитячі малюнки із методичного фонду; великодні прикраси (ґердани, дзвони, голуби тощо); вишиті рушники; гілки вер­би,- аудіозапис веснянок в обробці М. Д. Леонтовича, україн­ських великодніх пісень.

ДІЙОВІ ОСОБИ