Тема: Квітчання як окреме явище української культури

Вид материала

Документы

Содержание Відображення обряду квітчання в українському фольклорі 1.2 Традиційні композиції в календарній обрядовості. Квітчання в убранні дівчат 2.2 Рослини і квіти у весільному обряді Квітчання народного житла Семантика квітчання Дерево, пучок. Композиційна формула квітчання Барвінковий вінчик. «Калиновий міст» 5.2 Обжинкова «борода». Список використаних джерел

Подобный материал:

• Перелік екзаменаційних питань з курсу «історія української культури», 26.74kb.
• Тема: розстріляне відродження 30-х років ХХ століття в україні, 65.62kb.
• Лекція 3 Тема: Основи культури української мови, 451.43kb.
• Методичні вказівки з української І зарубіжної культури, 764.68kb.
• Наталя Чабан навчальний посібник з історії української культури мвс україни, 9171.9kb.
• Теми контрольних робіт для студентів заочної форми навчання усіх спеціальностей з дисципліни, 36.24kb.
• Програма навчальної дисципліни історія української культури напряму підготовки 040102, 264.69kb.
• Тема Сутність І призначення культури, 46.4kb.
• Програма освітньої діяльності підвищення фахової   кваліфікації вчителів географії, 62.51kb.
• 1. Заходи щодо моніторингу та контролю розвитку української мови, української культури, 399.24kb.

МАН

Секція: Мистецтвознавство

Тема:

Квітчання як окреме явище української культури

Автор:

Олексів Юлія,

10 клас,

НВК № 10


Науковий керівник:

Кошевко-Артем’єва Альбіна Вікторівна

2008 рік


ЗМІСТ

ВСТУП....................................................................................…………………. 3

РОЗДІЛ 1 ВІДОБРАЖЕННЯ ОБРЯДУ КВІТЧАННЯ В УКРАЇНСЬКОМУ ФОЛЬКЛОРІ……………………………………………………………………. . 8

1. Обрядові функції, декоративні особливості українського квітчання….. . . 8
   
2. Традиційні композиції в календарній обрядовості……………………..... 9
   

РОЗДІЛ 2 КВІТЧАННЯ В УБРАННІ ДІВЧАТ……………………………...12

2.1 Український вінок………………………………………………………….12

2.2 Рослини й квіти у весільному обряді…………………………………… 16

РОЗДІЛ 3 КВІТЧАННЯ НАРОДНОГО ЖИТЛА…………………………….19

РОЗДІЛ 4 СЕМАНТИКА КВІТЧАННЯ………………………………………21

4.1 Дерево, пучок……………………………………………………………….22

4.2 Вінок……………………………………………………………………….. . 25

РОЗДІЛ 5 КОМПОЗИЦІЙНА ФОРМУЛА КВІТЧАННЯ…………………...27

5.1 Барвінковий вінчик. «Калиновий міст» ………………………………… 29

5.2 Обжинкова «борода»……………………………………………………… 31

ВИСНОВКИ.……………………………………………………………………35

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ………………………………………38

ДОДАТКИ…………………………………………………………………….. 40


ВСТУП

На сучасному етапі розвитку суспільства, коли стратегічний курс держави спрямований на духовне відродження нації, особливо актуальним є звернення до домінуючих естетичних цінностей як найбільш маніфестних форм буття людського духу, своєрідних координат, у системі розвитку яких упродовж тисячоліть відтворювалися світоглядні уявлення українського народу.

Досліджуючи їх природу і особливості, звернемось, зокрема, до уявлень про прекрасне та піднесене, адже у всі часи вони були тим орієнтиром, до якого найбільшою мірою прагнула і прагне українська людина, підпорядковуючи означеним устремлінням все своє життя. Про це засвідчує сама українська мова. Так, синонімами прекрасного є: гарне, прекрасне, добре, досконале, довершене, надзвичайне, вдале, влучне, сприятливе, щасливе, світле [21]. З цього синонімічного ряду видно, що "прекрасне" охоплює усі сфери життєдіяльності українця, його можна застосовувати при оцінюванні моральних дій людини, художньої творчості будь-якої духовної чи практичної діяльності, зовнішніх обставин, а також явищ і предметів навколишнього світу. В свою чергу, тлумачний словник української мови пояснює красу як властивість того, що гарне у фізичному і моральному відношеннях або як те, що є гордістю, прикрасою чи славою чого-небудь. Гарне тлумачиться як таке, що приємне за зовнішнім виглядом, що відрізняється гармонійністю тонів, барв, ліній, чіткістю рухів, заслуговує схвалення [21]. Ці дефініції вже на етимологічному рівні розкривають прекрасне в усіх його модифікаціях: красі, прикрасі, грації, гармонії.

Прекрасне домінує в естетичному житті українця з первісного періоду існування народу. Гармонійність природного світу міститься в основі людського життя, поведінки в спільноті, визначає її цінності. Саме до цього часу відносимо появу в українському світогляді прагнення до цілісної рівноваги, відчуття гармонії світу і людини [1].

У матеріально-предметному втіленні прекрасне найбільш притаманне ужитковому мистецтву, причому тут переважає вже інша його модифікація – прикраса. Одяг, взуття, житло, предмети побуту навіть у найскрутніші, найтрагічніші моменти завжди оздоблювалися згідно з існуючими уявленнями про красу, які у зв'язку з традиційністю українців майже не змінювалися аж до XX ст. Оскільки красиве є синонімом досконалого, то декорування предметів вжитку здебільшого наслідувало довершеність природного світу. Рослинний орнамент використовувався у всіх без винятку напрямах народного мистецтва і був найпоширеніший. Відомий дослідник Ф. Вовк в етнографічній розвідці "Антропологічні особливості українського народу" писав: "Орнаментація українського посуду дуже різноманітна, і в ній, так само як і в вишивках, розмальовуванні печей, у різьбленні дерева тощо, дуже яскраво виявились естетичні нахили українського племені... Основні мотиви її завше виключно графічні та барвні, до того майже виключно рослинні" [7].

Прикрашаючи все навколо себе, українці важливого значення надавали і власному зовнішньому вигляду. Яскравий приклад – оздоблення одягу вишивкою, яку справедливо вважають однією з основних особливостей народного мистецтва. Ю. Русов зазначав: "Кожен знає і справедливо гордиться надзвичайно різноманітним багатством і вміло добраними барвами наших вишивок" [12] - ними декорували практично всі речі широкого вжитку.

Як засвідчують етнографічні джерела, одяг прикрашали ще тканими прикрасами й особливим збиранням тканини. Використовували й різноманітні аксесуари: пояси, які були щоденними та святковими, головні убори, декоровані квітами, пір'ям, стрічками (зокрема, це стосується тих, що вдягали на свята).

Таке скрупульозне ставлення до власного зовнішнього вигляду було зумовлене насамперед бажанням відповідати існуючому розумінню краси, а отже, перебувати в гармонії з природою, яка, сприяючи самовдосконаленню людини, вимагала, щоб її внутрішній і зовнішній стан відповідали єдиній цілі. Прекрасне не може існувати поза людською свідомістю та практикою.

Призабувши відповідне слово, українці, не вникаючи в суть японського мистецтва укладання квітів, часто називають більш-менш вдало оформлену композицію квітів ікебаною (дослівний переклад – «квіти, які живуть»).

Традиційні композиції з квітів тривалий час не потрапляли в поле зору культурологів та мистецтвознавців. Сьогодні рослинна тематика здобуває все більше прихильників серед дослідників українських традицій, проте обрядова рослинність трактується як лікувальний та обереговий засіб, а квіткові оздоби описуються поверхово.

Отож квітчання (за Б. Грінченком - прикрашання квітами), все ще не вивчене як окреме явище культури.

В минулому квітчання було обрядовим атрибутом, багато традицій збереглося на українських землях і дотепер. Рослини, зокрема квіти, супроводжують людей у різних урочистостях. Скажімо, вінок із квітів відомий як елемент українського народного дівочого вбрання.

Під поняттям «квітчання» можемо вважати об’ємні та площинні композиції з рослин або із роблених чи мальованих подоб, а також їх виготовлення та функціонування.

В українських традиціях прослідковуються деякі спільні риси із фольклорною спадщиною інших народів. Квітчання тісно пов’язане з природними циклами та календарною обрядовістю, а його витоки сягають глибокої давнини.

Перебуваючи в підневільному стані, українці впродовж століть не мали змоги сприймати надбання європейської культури квітів і тим більше не могли бути законодавцями моди в цій сфері. Проте квітчання у нас існувало завжди.

Українцям властивий також консерватизм у ставленні до своїх традицій. Завдяки цим рисам упродовж тисячоліть від покоління до покоління плекалося в народі обрядове квітчання, яке частково збереглося до наших днів.

Через специфіку природного матеріалу (крихкість, недовговічність) матеріальні носії інформації про давнє квітчання не змогли дійти до наших днів. Тому витоки цього культурного явища вимагають вивчення фольклорних джерел.

Квітчання охоплює, як уже згадувалось, окрім об’ємних композицій, їх мальовані зображення на площині. В першу чергу це народний розпис та рослинна тематика станкового мистецтва.

Доречно відзначити відомих українських народних майстрів, темою творчості яких є квіти: Т. Пата, Г. Собачко, П. Хома, а також подільських майстрів, таких як Блащук Н.В., Лесь Т. С., Овсянюк Л.Г., Пажимського О. М., Раковського В. Г., Шнайдера Б. Л., Юзвук М.К., Буртну Н.Г, сестер Бучківських, Клевець Г.І., Мікурову Л. І., Окаянюк І.С., Пащенко Г. М. (додатки Є, Ж, И, Ї, Й, К, Л, М, О, П).

Рослинні мотиви відображені в різних видах композицій цих майстрів (настінний розпис, ткацтво, вишивка, різьба по дереву, писанкарство).

Незабутнє враження справляють картини із квітів Раковського Г. Ф. (Самчики) – серія «Квіти Поділля» (додаток В), Щерб’юк С. Н. («Квіти») додаток Г), Грищенко Л. Г. «У зеленому лузі» (додаток Д), Єрменчук-Гручман Г.М. (додаток Е).

Таким чином, метою нашої роботи є дослідження квітчання як окремого явища української культури.

Об’єкт дослідження: традиції декорування ужиткових речей, прикрашання українцями власного зовнішнього вигляду як ознаки самовдосконалення людини, прагнення гармонії природи та людини.

Предметом дослідження є традиційна культура українського квітчання, як розділ українського народного мистецтва.

Опорною базою для дослідження обрано мистецтво народних майстрів Хмельницької області.

Завдання наукової роботи:

• з’ясувати витоки явища квітчання;
  
• встановити зв'язок квітчання із народною обрядовістю;
  
• визначити значення квітчання в убранні дівчат, в прикрашанні народного житла;
  
• з’ясувати семантику квітчання;
  
• розглянути композиційну формулу квітчання.
  

Практичне значення роботи полягає в популяризації явища квітчання, визначенні його унікальності. Зібраний матеріал може бути використаний при підготовці сценаріїв, заходів, пов’язаних з народними святами, на факультативних заняттях мистецького українознавчого спрямування, уроках літератури, художньої культури.

Актуальність роботи полягає в необхідності збагачення фонду української культури, в пріоритетному ставленні не тільки держави, а і кожної особистості окремо до відновлення і розвитку естетичних цінностей, завдяки яким людина відчуває не лише етнічну, а й національну належність.

РОЗДІЛ 1

ВІДОБРАЖЕННЯ ОБРЯДУ КВІТЧАННЯ В УКРАЇНСЬКОМУ ФОЛЬКЛОРІ

1.1 Обрядові функції, декоративні особливості українського квітчання.

Рослина, квітка –– незбагненна досконалість Божого творіння була і є невід’ємним атрибутом релігійних обрядів. У сакральному культі українців можна виділити два поняття: східний церковний обряд і народну традицію. Ритуальні рослини найчастіше застосовуються як декор храму, для посвячення і в народній обрядовості, пов’язаній з релігійними святами. Такі функції квітчання можуть вказувати на його сакральний генезис.

У нас, як і в інших європейських народів, традиційні композиції симетричні. Створюючи їх, народні умільці надавали перевагу яскравим кольорам. У залежності від пори року та призначення квітково-рослинних прикрас матеріалом для їх виготовлення були живі, зрідка – сухі квіти або їхні саморобні подоби. Іноді живі чи штучні квіти поєднували з іншими оздобами – стрічками, намистинами, пташиним пір’ям, фарбованою вовною тощо. До обрядових рослин належали такі, що виділялися особливими ознаками: запашні, цілющі, що зберігали декоративність після висихання і яких наділяли знаковими властивостями. «Хрещатий барвінок сади устилає, запашний васильок три запахи має».

1.2 Традиційні композиції в календарній обрядовості.

У святвечірній містерії (також у жнивних та весільному обрядах) фігурував сніп збіжжя. Різдвяного «діда» («дідуха») виготовляли як у вигляді снопа, так і у формі композиції з одного осьового і чотирьох бокових снопиків, унизу сплетених докупи або розділених на триногу. Сніп міг бути прибраний сухим пахучим зіллям.

Від літа до зими «діда» подекуди зберігали в саду у кроні яблуні. Його функція завершувалась на Водохреща – «дідуховими» перевеслами обв'язували плодові дерева.

Від Різдва до Водохреща в оселі урочистий настрій створювали підвісні композиції, такі як солом'яний «павук» - об’ємна конструкція з численних восьмигранників та «їжак» - куля з відцентровими променями – позолоченими колосками. «Павуків» декорували намистинами, пір'ям.

На Новий Рік віншували іменинників Василів вінком оберненосерцеподібної форми, сплетеним із житніх колосків, подекуди прикрашеними сухими або ж робленими квітами (додаток А).

Багата квітчанням Водохреща. Глечик для свяченої води оздоблювали віночком і китицею-кропильцем із сухоцвітів. Окрім води, посвячували ще й свічку чи трійцю (підсвічник для трьох свічок або свічка на тринозі), декоровану сухими та штучними квітами, прикрасами зі стрічок, тканин, намистин. Прибрані віночками, пучками зілля і стрічками дерев'яні хрестики прибивали на криниці та ворота.

Вербна неділя - перше свято календарного року, де фігурує ранньовесняна рослинність. В Україні у цьому обряді бачимо оздоблену, зокрема барвінком, або без прикрас шутку – китицю вербових гілок. Її несли у цей день до церкви на посвячення. Існував звичай поганяти шуткою корів на перший випас.

Найбільше свято – Великдень відзначали у весняний час оживання природи. Тут домінує писанка, проте є й флористичний атрибут – барвінок.

У день св. Юрія (23 квітня) подекуди в Україні донині зберігся звичай класти біля воріт віху –– гілку квітучого терну, глоду чи іншого дерева, встромлену в скибку дерну й оздоблену польовими квітами. Віхою міг бути декорований невеликий хрестик із живого дерева. Цього дня пастухи закладали коровам на роги вінки з жовтих квітів.

Головний атрибут свята Зіслання Святого Духа –– май (клечання). Гілками дерев прикрашали храми і хати всередині та ззовні, а також ворота й тини. Долівку устеляли травами. На Покутті вікна прикрашали різним зіллям. Переважно були це рослини пахучі та з лікуваль­ними властивостями. При цьому святі, як і в день Богоявлення, подекуди зберігся звичай декорувати віконні шиби візерунками у формі хреста або вазона –– із наклеєних листків любистку

(додаток Б).

Напередодні Трійці встановлювали «обрядового дуба» –– високу тичину без кори з прикріпленим колесом угорі, прибраним гронами, квітами, кольоровими стрічками. Звичай викопування майського дерева, подібний до українського, був поширений у багатьох європейських країнах. Дерево з лісу тягли волами, а однією з його верхівкових прикрас слугували роги биків. Такі святкування відбувалися 1 травня, на свято Трійці, подекуди –– на св. Івана (або ж просто дублювалися цього дня) [ 15 ].

Дев'ятого четверга після Великодня або наступної неділі (католицьке свято Божого Тіла, що подекуди має народну назву «зеленець») в Галичині жінки збирали зілля, плели з нього 9-12 віночків, кожен з іншого виду традиційних рослин. Після посвячення в церкві їх завішували під дахом біля дверей або виносили на горище. В цей день з Найсвятішими Дарами в руках священик обходив довкола церкви, а попереду маленькі дівчатка у віночках устеляли дорогу пелюстками квітів.

Християнське свято Івана Предтечі (24 червня) в часі його запровадження збігалося з днем літнього сонцестояння. Цю пору вважали найкращою для заготівлі цілющих рослин. Напередодні хати маїли зіллям: знизу в стріху втикали зела, пучками польових та городніх рослин прикрашали стіни.

У купальську ніч дівчата звивали великі вінки, прикріплювали до них запалені свічки та пускали на воду. На свято св. Івана побутував обряд купальського деревця: на місці святкування вкопували в землю зрубане дерево, прикрашали його квітами, стрічками, а на завершення обряду – кидали його у воду [17 ] (додаток Б).

Яскравий взірець серпневого квітчання –– освячування в церкві китиці зілля. В одних місцевостях ця традиція пов'язана із днем мучеників Маккавеїв, в інших –– зі святом Преображення Господнього або Успіння Богородиці. В маковійському пучку домінує мак, у спасівському –– яблука, насилені по одному на палички чи кільцем - на грубу нитку, або ж –– у кошику серед іншої садовини та плодів. Барвисті квіти та зілля, які мають фольклорне обґрунтування, доповнюють ці композиції.

1 вересня відзначали свято Семена (Симеона Стовпника), в обрядах якого зберігався пережиток культу дерев. На базарах увечері торговці вбирали плодами ялинку. В Києві у цей день деревце прикрашали свічками, а називався обряд «весілля свічки» [ 4 ] .

В день св. Катерини (24 листопада) подекуди був такий звичай: дівчата зрізали вишневі гілки, ставили у пляшку з водою або у гoрщик із землею. Якщо розцвітали до Різдва або Нового року, то це обіцяло швидкий шлюб. За іншим повір'ям, за виглядом гілок, призначених кожному членові родини, ворожили про тривалість життя.

РОЗДІЛ 2

КВІТЧАННЯ В УБРАННІ ДІВЧАТ

2.1 Український вінок.

Український вінок як різновид національної символіки – символ вічного коловороту життя.

Коли квітка перецвітає, вітер розносить насіння по світу. Та де б не проросла ця рослинка, вона завжди зацвіте. Тому люди й вплітали її до віночка як символ нескореності, життєздатності.

Вінок займав особливе місце в убранні українських дівчат. Він – єдиний із головних уборів, що з давніх-давен був тільки знаком. Основні види дівочих вінків – це звитий із живих або штучних квітів у формі невисокого обручика та начільна стрічка, за яку квіти втикали [ 30 ]. Часто для вінка вибирали 12 певних видів рослин і 12 різнобарвних стрічок. Кожен його елемент мав символічне значення.

Барвінок вважається головною квіткою в україн­ців. Адже він до людської оселі, до городу тягнеться. Влітку барвінком прикрашають святковий хліб, хату, плетуть з нього весільні букетики, вінок для нареченої, а взимку відвар барвінку п'ють од простуди. Цілий рік його шанують, бо вважають символом життя.

Безсмертник дарує здоров'я нашому роду люд­ському - він загоює і виразки, і рани.

Цвіт вишні та яблуні – це символ материнської любові.

Ружу, мальву і півонію теж вплітають у вінок як символи віри, надії, любові.

З цими квітами пов'язана така легенда:

«Жила колись дуже красива дівчина Ружа. Вона, як і її сестри, Мальва та Півонія, лікувала людей від сердечних хвороб. І при­йшов якось до них лікуватися підступний і лихий Зимовий Вітер. Дмухнув він на сестер і перетворив їх на квіти. А люди навесні виса­дили ці квіти у квітник — мальву коло вікна ближче, півонію - до води, ружу - до сонця. Так і ростуть сестри, своєю красою людей милують» [ 7].

Любисток і васильок, за повір'ям, були колись птахами, що вчили людей любити одне одного та бути щирими у розмовах. А як померли – то проросли двома пахучими рослинками. Люди люблять їх не лише за па­хощі, а й за лікувальні властивості. Ними миють волосся, купають у відварі маленьких дітей. Тому у віночку вони – символ людяності.

Ромашка в українському вінку – наймолодша за своїм віком, її почали вплітати, коли переконалися, що вона приносить не лише здоров'я, але й доброту та ніж­ність. Дуже гарно вона виглядає поряд з гронами кали­ни та цвітом яблуні, вишні.

Переплітають квіти вусиками хмелю, що симво­лізує гнучкість й розум.

Всього в українському віночку – двадцять квіток, кожна – лікар, оберіг.

Плетіння вінків – ціла наука і дійство. Наші пра­бабусі знали різні секрети: як плести і коли, як зберіга­ти квіти у вінках.

Прикрашати вінки стрічками треба теж уміти, і що вони символізують теж потрібно знати, наприклад:

● першою у віночку – посередині - в'яжуть світло-коричневу стрічку - символ землі-годувальниці;

● з боків від коричневої – жовті стрічки – символ сонця;

● за ними світло-зелені – символ краси і молодості;

● голубі, сині - символ води і неба, що да­ють силу і здоров'я;

• далі - оранжеві - символ хліба;
  

● фіолетові стрічки — символізували муд­рість людини;

• малинові - символ душевності, щирості;
  

● рожеві - символ достатку;

● в'язали по краю й білу стрічечку, коли кі­нці її були розшиті сріблом і золотом.

Виходячи з композиції, структури та семантики вінка, описаного в роботі, вважаємо влучним прикладом використання традиції квітчання в прикрашанні актового залу НВК № 10.

Фасадна композиція містить такі символи та напрямки традиційного українського прикрашання, як анімізм (лебеді), квітчання (калина, вінок), моделі ужиткових речей (рушник) тощо.

Базова композиція підсилена великим українським вінком, виготовленим заступником директора з виховної роботи та батьками 9-х класів (додаток Р).

Оскільки така прикраса є подарунком рідній школі від учнів випускних класів, композиція вінка ретельно продумана і містить такі компоненти: мак – тому, що це символ краси; ромашку, яка приносить здоров’я, доброту та ніжність; волошку – символ людяності; соняшник, що уособлює сонячне світло; хміль, як символ гнучкості розуму та барвінок, який вважають символом самого життя.

Усі квіти переплітаються з колосками пшениці, які уособлюють багатство і статок, а також, за традицією, використовуються замість позолоти.

Не випадково підібраний порядок кольорових стрічок. Першою у віночку йде оранжева – символ хліба, з боку від оранжевої – жовта – символ сонця, за нею – світло-зелена – символ краси і молодості, далі синя, яка є символом води і неба, а ще рожева – символ достатку.

Вважаємо, що вінок є відображенням найкращих моральних рис молодої дівчини – нашої сучасниці.

Отже, традиції прикрашання житла дбайливо зберігаються в НВК № 10, квітчання використовується як елемент декорації (дизайну) приміщення.

Заквітчану дівчину змалювали Марко Вовчок і Опанас Маркович: «Покладе папір на лоб, да й на папір кладе бинди : білії єсть, червоні, зелені, сині, квітчасті (по білім полі квітчасті); на ярмарку купують. На гіншій то буде тих биндів з 15. Кісники биндочкові - червоні. На середині заплете дві коси, да й закладе праву наверх, а ліву наспід. Плетуть і в дрібушки, і в рівчаки. Є така, що виплете косо, як рівчак буде. Втроє плетуть і вчетверо плетуть. Натикає, як поспіють, повну голову повняків і маку повного червоного і чорнобривців, а на Великдень тільки хрещатим барвінком затикається, зеленим, та й годі» [33].

Про те, що квітчання було не лише обрядовим атрибутом, але й мистецьким витвором, можуть свідчити рядки поезії Лесі Українки «Забуті слова»:

...вона уміла

єдину забавку - плести вінки.

Я подавала їй квітки, і листя, й трави ––

і з рук її не зводила очей.

Здавалося, вона плела не для забави,

а щоб зробить оправу для речей.

В її речах слова котились, наче хвилі,

мов сльози по її замучених братах ––

в вінку, здавалось, блідли квіти білі,

і в'янули слова журливі на устах.

То знов зривалися слова палкі, ворожі,

мов грізні вироки всім тим, що кров лили,

в вінку палали кров'ю дикі рожі,

слова, мов квіти ярії, цвіли.

Шумів зелений лист, а голос той коханий

Про волю золоту співав мені, ––

в вінку мінився злотом ряст весняний,

і золотим дощем лились пісні [32].

Образ заквітчаної дівчини представлений в роботах Єрменчук-Гручман Г.М. з Волочиська («Несе Галя воду»), сестер Бучківських (фольклорні ляльки), Буртної Н.Г. (додатки Е, Є, Ж).

2.2 Рослини і квіти у весільному обряді

При дослідженні вінка - головного убору виявилося, що поняття «вінок» згідно з народною назвою стосується як самого святкового (в минулому –– і щоденного) дівочого головного убору, так і одного лише елементу весільного накриття голови. Сам же весільний головний убір мав чимало локальних різновидів і, відповідно, варіантів назв, а власне вінком його називали рідко. Для зручнішого розмежування цих понять доцільно вважати вінком головний убір дівчини у формі кола, вінцем - розмаїтий декор у накритті голови нареченої (і дружки), а вінчиком або віночком - символічний весільний атрибут молодих, як правило, барвінковий.

Весільні вінці були різні за оздобленням та конструкцією. Більшість відомих нам прикладів –– цілісні вироби, а деякі укладали на голові нареченої з окремих частин на спеціальних традиційних зачісках.

Накриття голови молодої подекуди мало вигляд круглого вінка. Та переважно –– це різноманітні складні за конструкцією прикраси, що більше, ніж вінок, нагадували корону. Свідченням цього є їх численні локальні назви: «букет», «корона», «плетінє», «капелюшиня», «квіти», «косиці», «чіпець», «чільце», «чулок», «пір'я». Основними оздобами були штучні квіти з різних матеріалів. Виготовляли вінці місцеві народні умільці. Витвори ці свідчать про витончене художньо-естетичне відчуття їх авторів. Не дивлячись на розмаїття декору, у весільних головних уборах можна виділити і дещо спільне: стрічка довкола голови, за яку на потилиці встромляли пучок квіток, різнокольорові стрічки, що звисали по спині, барвінковий вінчик.

Барвінковий віночок був ядром весільних оздоб молодих. З його виготовлення розпочиналося весільне дійство. Найчастіше починала шити вінчик мама, а продовжували - свашки.

Ой кличте нам матіноньку до хати,

Най іде віночок зачинати.

Дай, матінко, іголку

Та й ниточок з шовку,

Та й чісничку головку [4].

На відміну од вінця, якого купували або позичали, вінчики виготовляли молодим кожному особисто і тільки тим, хто вперше вступав у шлюб.

Не завжди вінчик мав форму кола, часто цей символічний елемент залишався малопомітним у пишному головному уборі. Залежно від місцевих традицій вінчики мали форму клубочка-спіралі, дуги, купола, вінка. Укладали вінчик на кіску чи стрічку довкола голови або, сконцентрованого у невеличкому значку, пришивали до стрічки й укладали, як правило, посередині над чолом. У цьому весільному атрибуті виділяються дві складові –– обруч (стрічка) і саме вінчик –– «розподілений» по колу або зосереджений у центральній відзнаці. Значно більших розмірів (як велике сито) вінчик прибивали до стелі над місцем, де сиділи молоді за столом.

Як правило, барвінкові вінчики золотили: поверхню, змащену медом або часником, задували позолотою. В окремих місцевостях, ймовірно, замість позолоти, барвінок поєднувався із колосками вівса чи пшениці. Окрім золотого кольору, у вінчику був і червоний –– колір стрічки, ниток, сукна.

Залежно від прийнятого звичаю вінчики мали і деякі інші компоненти: монети, зубки (насінинки або головки) часнику, роблені на кінчику веретена або на голці червоні нитяні китички, кору з гілочки солодкої яблуні, яблука, зерна пшениці (колоски збіжжя), китиці плодів калини.

Невід'ємний атрибут весільного обряду –– деревце (інші назви –– гільце, райське деревце, різка тощо). Для гільця підбирали вершечок хвойного дерева, яблуні, вишні, а поде­куди випікали з тіста. По деревце йшов боярин і рубав його одним помахом сокири, «щоб молоді лиш раз в житті одружувалися». До хати вноси­ли гільце обережно, щоб не по­шкодити –– «аби не поламати життя молодим», і встромляли в калач. Головну оздобу гільця –– «квітку»- прив’язували до верхівки батько з матір’ю. Бокові гілки прикрашали

різнокольоровими гиблівками (дерев’яними стружками), часто теж і пір’ям.

Завершувалась ритуальна функція деревця по-різному. Зокрема, вміщували його на плодючому дереві біля хати, де мали жити молоді.

На час весілля по кутах ставили житні снопи або в розщеплені два кілки, забиті в стіну над столом, вставляли пучки колосків.

РОЗДІЛ 3

КВІТЧАННЯ НАРОДНОГО ЖИТЛА

Прикрашання квітами супроводжувало весь процес зведення хати, або навіть передувало йому. Опис такого ритуалу подав В. Шухевич [35]. На місці майбутнього житла стельмах виготовляв хрест із малої смерічки, на якій залишав тільки верхівку та горішню верству галуззя. Просвердливши горизонтально в стовбурці отвір, він вставляв туди паличку. Такий своєрідний хрест із верхівкою майстер обвивав вовною, прикрашав зіллям. Відтак обкурював ладаном, кропив свяченою водою і закопував його посеред призначеного для хати місця. Лише після цього клали підвалини будівлі. Коли хата була поставлена, закопаного хреста стельмах виймав, утинав верхівку (піку), прибивав його з правого боку хати від причілка під дахом або над одвірком. Там він залишався назавжди.

Що ж було з верхівкою-віхою, можна лише здогадуватися: ймовірно, що саме вона ставала деревцем-«квіткою» на гребені даху. У наш час таку «квітку» виставляють на перші крокви нової будівлі.

«Квітку» з невеликої ялинки, гілки вишні або у вигляді хреста із живого дерева виготовляли самі майстри. Оздоблювали її саморобними квітами, васильком, «ключками». Вгорі вишневої гілки прив'язували хустку з грішми, призначеними для старшого майстра. Перехрестя прибирали листям горіха чи кукурудзи та живими квітами, а в жнива додавали ще й колоски збіжжя. Зберігали «квітку» впродовж багатьох років.

Доречно згадати загальні риси інтер'єру давнього народного житла. В оселю входили з двору до сіней, а звідти –– до хати. Парадна частина містилася навпроти дверей під причільною (вузькою, східною) стіною, що, наприклад, в Галичині призначалася на образник - місце розташування ікон. На Поділлі ікони розміщували в парадному куті (покуті). В цій частині хати стояли стіл, скриня, а за нею –– лава. Піч ставили завжди між задньою (північною) стіною та стінкою сіней, біля самих дверей. Між піччю і причільною стіною стояла постіль –– дерев'яний поміст для спання. Вздовж передньої, чільної (південної) стіни, в якій було одне або два вікна, стояла широка лава. Впритул до придверної стіни, справа від входу, ставили шафку з полицями; над одвірками був мисник, який в основному служив для окраси хати. Не тільки конструктивну, але й символічну функцію виконував поздовжній сволок (своєрідна опора стелі), на якому зображали хрест та інші знаки.

Скрізь у хатах особливу роль відігравала піч. На Поділлі її розмальовували квітковими візерунками.

Українці любили барвисто прикрашати побут, що особливо проявилося в розписах на внутрішніх та зовнішніх стінах будівель. Ці орнаменти періодично – до великих свят забілювали і знову поновлювали, часто у видозміненому вигляді. Найтиповішим взірцем таких візерунків був «вазон». Характерними стильовими рисами цих малюнків є конструктивність, геометричність, симетричний принцип їхньої побудови [23] (додаток А).

Узагальнимо ті обрядові атрибути з рослин, що періодично прикрашали народне житло.

Традиційні флористичні композиції можна об'єднати за формальними ознаками у три групи. До першої, найчисленнішої, ввійдуть пучки зілля, композиції, що імітують світове дерево і саме дерево: кропильце, трійця, іванівські китиці та маковійсько-спасівські букети, віконні візерунки, «дід», «борода», «косиця», ними є і гілочки, верба-шутка, а також весільне гільце, «квітка» на хаті, май, віха, купальське деревце, «вільха».

Друга група –– це композиції-вінки (кола): головний убір дівчини, йорданський, юр’ївський, купальський і обжинковий, вінки на троїцькому й купальському деревах, а також віночки на свято Божого Тіла.

Інші вироби - «павук», «їжак», вінок оберненосерцеподібної форми, а також весільні вінець і вінчик можна віднести до третьої групи.

Поділ цей умовний, бо деколи важко відокремити вінок від пучка.