Тема: Квітчання як окреме явище української культури

Вид материала

Содержание

Семантика квітчання
Дерево, пучок.
Композиційна формула квітчання
Барвінковий вінчик. «Калиновий міст»
5.2 Обжинкова «борода».
Список використаних джерел

Подобный материал:

1 2

РОЗДІЛ 4

СЕМАНТИКА КВІТЧАННЯ

Цікаво з'ясовувати походження і суть українського квітчання. Висловлюються деякі гіпотези щодо його мотивування . Звернімося до фольклору.

Ой упала звізда з неба та й розсипалася,

А дівчина позбирала – закосичилася [1].

У збірнику статей О. Афанасьєва вміщена загадка, відповіддю на яку є Життя і Смерть:

Стоїть дерево, на дереві квіти,

Під квітами - котел, над квітами - орел,

Квіти зриває, в котел скидає,

Квітів не меншає, в котлі не більшає [2].

У наведеній загадці квіти є алегорією людської долі, подібно як і зорі - в народних повір'ях. А в співанці-коломийці прослідковуються зв'язки між поняттями зоря-квітка, зоря-дівчина, дівчина-квітка.

Квітку, яка часто зустрічається в осінніх традиційних букетах, називають айстрою. Цілком імовірно, що це слово походить від латинського Astera –– зоря. Численні суцвіття на дикорослій айстрі степовій дійсно нагадують небесні сузір'я. Одна з народних назв квітки –– «звіздочка».

Збереження образу «квітка-зірка» втілює в своїх роботах майстриня Клевець Г. І. з Камянця-Подільського. Її вишивані вироби – набір серветок «Зірки», вишивки на рукавах блуз («Подоляночка»), на рушниках («Барви») – обов’язково містять такий елемент як хрестоподібна квіточка; сама авторка називає їх зірочками (додаток З).

Зірочка часто прикрашає серветки роботи Окаянюк І. С. (серветка «Радість») (додаток И).

Мотиви вишитої блузи Пащенка Г. М. з Гриціва дали можливість назвати роботу «Товмацька Зірка» (додаток І).

4 .1. Дерево, пучок.

Образ прадерева знаходимо у старозавітній книзі Буття: «І зростив Господь Бог ...і дерево життя посеред раю, і дерево Пізнання добра і зла» (Буття 2,9). Оливковий лист у дзьобі голубки став знаком для Ноя, що спала вода з-над землі. В Об'явленні св.Івана Богослова знову читаємо: «Посеред його вулиці, і по цей бік і по той бік ріки –– дерево життя, що родить дванадцять раз плоди, кожного місяця приносячи плід свій. А листя дерев –– на вздоровлення народів» [6].

Символ світового дерева поширений у найвіддаленіших, генетично не пов'язаних між собою культурах. Світове дерево, що символізує організацію світу в просторі та часі, а також сакральне коло як первісну модель світобудови вважають універсальними стереотипами архаїчної індоєвропейської культури [24].

В. Пронніков підтверджує зв'язок японського мистецтва укладання квітів із давніми космологічними уявленнями. Прообразом ікебани вважають світове дерево [26].

О. Найден розпізнає мотив світового дерева у більшості «вазонів» настінного розпису. Стадіально більш пізні їхні взірці еволюціонували в натуралізовану квітку у вазоні та букет [23].

Композиційно подібні до «вазонів» віконні йорданські аплікації із соломки та троїцькі - з листків.

На думку Кс. Сосенка, світове дерево уособлювалося весільним гільцем, шуткою, трійцею, «дідухом» [1]. Прямий зв'язок обрядового снопа з поняттям світового дерева можна добачати в його «сходженні» із крони плодового дерева на свят-вечір та його «поверненні» на дерево напередодні Водохреща у вигляді перевесла довкола стовбура.

Аналогом згаданого космологічного образу може бути і спасівський букет [23]. Це наводить на думку, що і сучасний букет квітів — найпоширеніша форма квіткової композиції виник з атрибутом сакральної обрядовості як втілення космологічного образу світового дерева.

За дослідженнями Кс. Сосенка випливає, що «фігурою» прадерева «є Молочна Дорога на небі, яку називають многі народи деревом світа». Прадерево світу –– це водночас і земля, і зоряна Галактика —Чумацький шлях [6].

У 6 – 2 тис. до н.е. весняне рівнодення наставало тоді, як Сонце перебувало в сузір'ях –– спершу Близнят, потім Тельця, осіннє –– в сузір’ях Стрільця, Змієносця, Скорпіона. Очевидно, що певний час точки весни й осені були на тлі Чумацького Шляху.

Розглянемо приклади квітчання. Шутку, посвячену у Вербну неділю (дата цього свята, як і Великодня, пов’язана з весняним рівноденням), зберігали за іконою, окремі гілки встромляли в землю на городі. Побутував звичай свяченою вербою поганяти худобу на перший вигін на пасовисько, який подекуди співпадав із днем св. Юрія (23 квітня).

Традиційна юріївська віха –– це увіткнута в скибу дерну тернова або інша гілка. Сама назва цього обрядового атрибуту наводить на думку про його зв'язок з міфічним світовим деревом. Чотирикутна дернина віхи навряд чи мала б відображати щось інше, окрім землі. Квіти ж могли бути знаками зір.

Білокора береза, а також стовбур майського дерева, оголений від кори, своєю білизною, правдоподібно, теж імітували Молочну Дорогу. А обряд закопування цього дерева в землю нагадує встромлювання у дернину юріївської віхи. Отже, май, як і віха, –– це вірогідний символ Чумацького Шляху. Майське дерево, «ігорний дуб» також, мабуть, є різновидами шутки-віхи –– незважаючи на відмінні календарні дати проведення цих обрядів у різних краях (Вербна неділя, 23квітня, 1 травня, Трійця).

Настінні розписи вазонів з солярними, місячними й астральними символами поновлювалися до весняних і осінніх свят [23]. Осіннє свято «весілля свічки», в якому фігурувало прикрашене дерево, відзначалося 1 вересня. В минулому рік ділився рівноденнями на дві пори; ці дні святкувалися як початок і кінець господарського сезону в багатьох народів. Квітка-деревце, яку встановлюють на новобудові, та сволок у хаті дублюють образ світового дерева [ 3]. Можливо, що і рубок у весільному вбранні молодої –– довга смуга зі складеного полотна, яка спадала двома кінцями від шиї на груди і додолу, символізував Молочну Дорогу (щоб у майбутньому молодиця могла годувати своїм молоком дітей).

Образ світового дерева є центральним в роботах Раковського В. Г. з с. Самчики, який працює в традиції народного декоративного розпису. Прикладом є його художні полотна «Хресне дерево», «Дивина», «Клечате дерево» (додаток Ї).

4.2. Вінок.

На думку дослідників, одним із основних мотивів української народної творчості є коло-зодіак на чолі з Тельцем-биком [24]. Символом кола, за стародавніми уявленнями, передавалася модель світобудови, а предметам у формі кола –– поясові, перевеслові, ланцюгові, тинові, вінкові приписувалася захисна роль [4]. На основі тотожності квітка-зірка можемо зробити висновок, що вінок із квітів у давнину міг символізувати зодіак –– небесне коло сузір'їв, на тлі якого відбувається видимий рух Сонця впродовж року. Це коло ділиться на 12 умовних відрізків, у кожному з яких Сонце перебуває протягом місяця. Оскільки «рух» Сонця циклічний, то і ймовірний символ цього руху –– вінок міг означати вічність, безсмертя.

Вінок як модель зодіаку зустрічається в різних обрядах, що в минулому могли відображати «вступ» Сонця в те чи інше сузір'я.

Так, наприклад, рудиментарний обряд відзначення «вступу» Сонця у сузір'я Близнят з певним припущенням можна розпізнати в легендах про брата й сестру, в звичаях побратимства й кумування.

За легендою, рідні брат і сестра одружилися, не знаючи про родинний зв’язок. А довідавшись про це, перетворилися на польову рослину з жовтим та синім цвітом- братчики (перестріч гайовий), що також називається братом-і-сестрою, іваном-та-марією. Квітка перестріч є обрядовою рослиною Зелених та Купальських свят.

Ходім, брате, горою,

Розсіємо травою;

«Ой ти будеш синій цвіт,

А я буду жовтий цвіт,

Буде слава на весь світ!..» [17].

В одній з пісень у формі, запозиченій від пісні про зв’язок брата з сестрою, змальовано недозволено близькі стосунки кума з кумою: «Пішов кум горою, кума долиною; зацвів кум рожею, кума калиною» [16].

В обряді «кумування» з вінком на березі перед Зеленими святами вбачається інсценізація «вступу» Сонця у сузір'я Близнят. Дерево тут могло символізувати Галактику, вінок –– зодіак, а «куми» –– небесні Близнята.

У давнину святкування в день св. Юрія називали «коров'ячим празником». Опівдні, женучи корів з пасовища, заквітчували їх вінками з жовтих квітів, зокрема волових очок (купальниці європейської), щоб худоба була «парадна для Юрія». Вінок у цьому обряді колись символізував коло зодіаку, корова –– сузір'я Тельця, а сам обряд –– космічну подію вступу Сонця в сузір'я Тельця, яка 4-2 тис. р. до н. е. збігалася з весняним рівноденням.

В обрядовій атрибутиці на Водосвяття часто зустрічається хрестик. Ймовірно, що в обряді Водохреща він мав космологічний зміст –– поєднання 4-х сторін світу, 4-х точок рівнодень-сонцестоянь. Тоді й віночок на глечику зі свяченою водою, на якій плаває восковий хрестик, як і віночок на хрестику, прибитому на криниці чи воротах, у давнину міг бути космологічним символом. Такий символ бачимо в роботах Пажимського О. М. з Самчиків, зокрема в його композиції «Маковія» (додаток Й).

Виявлений на Поділлі взірець традиційного обжинкового вінка з пшеничного колосся має в центрі перехрестя з червоних ниток. Правдоподібно, це знак поєднання чотирьох просторово-часових точок — характерніших точок екліптики. Дівчина у вінку зі сніпком з6іжжя в руках, можливо, уособлювала сузір'я Діви, пучок збіжжя — сузір'я Волосся Вероніки, вінок із колосся – зодіакальний пояс зір. Обжинковий вінок на жниці міг би означати перебування Сонця в сузір'ї Діви.

Таким чином, вінок став символом дівочості, оскільки Діва в міфопоетичному уявленні предків була представлена небесним сузір'ям, а сузір'я –– це складова частина Зодіаку, символом якого міг бути вінок. Отож дівчина і мала право його носити.

РОЗДІЛ 5

КОМПОЗИЦІЙНА ФОРМУЛА КВІТЧАННЯ

В обрядовій атрибутиці часто зустрічається хрест: він або заміняє дерево, або міститься посеред вінка (додаток В). Ймовірно, в глибоку давнину цей символ мав космологічний зміст. Якщо вінок означав видимий «рух» Сонця на тлі кола-зодіаку, то рівнораменний хрест в уяві давніх людей міг бути знаком поєднання чотирьох сторін світу, 4-х точок рівнодень-сонцестоянь –– найхарактерніших просторово-часових точок екліптики.

Стрічки у давніх обрядових композиціях, не дивлячись на те, з якого матеріалу виготовлені (нитки, папір, а тепер –– і синтетика), як правило, різнокольорові, укладені по колу, дугою або спадають вниз. Виникає асоціація: барвисті стрічки –– символ веселки-райдуги -«моста» між землею і небом.

Серед традиційних квіткових композицій є такі, в яких чітко виражена основа, бо нею є сама земля. Насамперед –– це «вазони» в орнаментах настінного розпису, збанок зі свяченою водою, весільне деревце в ємкості з пшеницею, хрест на місці майбутньої хати, шутка, встромлена в землю на городі, а юріївська віха — у скибу дерну.

У роботах майстрів Мікурової Л. І. з Шепетівки (панно «Вазон», «Подільський букет», «Медова квітка»), Блащук Н. В. з Кам’янця-Подільського (рушник «Україна»), Лесь Т. С. з Хмельницького (рушник «Подільський вазон»), Юзвука М. К. з с. Самчиків («Квіти у горщику») тема «вазону» є однією з центральних, незалежно від техніки виконання композиції (додатки К, Л, М. Н).

Серед об'ємних традиційних рослинних символічних прикрас є такі, що містять в собі пучок рослин, якому у великих композиціях відповідає деревце чи велике дерево, і вінок (коло). Ці елементи часто важко відділити один від одного, тому що вони творять єдину композиційну структуру. Взявши до уваги головний убір дівчини і обжинковий вінок, дерево-хрест посеред підвалин нової хати та «квітку», весільне деревце, майське дерево, «вільху», уквітчані йорданські глечики, хрестик і трійцю, виявимо композицію, що поєднує пучок, вінок, хрест, різнобарвні стрічки та декоративне наповнення із квітів.

5 .1 Барвінковий вінчик. «Калиновий міст».

Найбільш складним для тлумачення виявився весільний барвінковий вінчик. Основною барвою вінчика була золота.

Рясен віночок, рясен.

Як сонце, місяць красен.

Тілько на нім квіточок,

Як на небі звіздочок [5].

Отже, блиск шлюбного віночка пов’язується із золотистим сяйвом зірок на небі.

Можна здогадуватися, що елемент вінчика –– китиці, зняті з веретена, –– не випадкові деталі маленької композиції. Вінок в'ється, і китиця мотається обертовими рухами, притаманними теж і самому прядінню. Веретено уявлялося стрижнем, на якому обертаються небо і земля, а міфічне створіння веретениця, що поєднувала змія з веретеном, брала участь у «прядінні» нитки людського життя. Звернувшись до української міфології, довідуємось, що у різних захисних талісманах вбачали міфічного охоронця вужа [8].

Образи казкових плазунів, що фігурують під різними іменами, займають особливе місце в українській міфології. Ці загадкові персонажі наділені як подібними, так і діаметрально протилежними рисами та функціями. Тому при розгляді доцільно їх об'єднати за спільними ознаками як позитивного вужа і негативного змія (гадюки).

Деякі риси міфічних вужа і гадюки поєдналися в образах Зміїного царя і Ящера. Можливо, цьому послужив уявний зв'язок поведінки плазунів із календарними датами рівнодень: в час, наближений до осіннього рівнодення («Здвиження»), за повір'ям, вужі та змії ховаються під землю, а через півроку виходять на поверхню.

В народних переказах вуж ототожнюється з домовиком. Казковий вуж-багач вибирає собі біля води дівчину-наречену.

Міфічний Зміїний цар має на голові золоті ріжки.

Шлюбний золотий вінчик, рутяний чи барвінковий, навпаки, міг означати небесну корону і бути нагородою дівчині, що не піддалася на зваби Ящера –– не забрала з дороги червону крайку і таким чином заволоділа скарбом. Інший варіант «небесних коштовностей» нагадують монети, які подекуди пришивали до весільних віночків.

За легендою, Змій постає з гадюки, в якої виростуть крила, якщо за сім літ вона не почує людського голосу. На землі крила його відпадають, а сам перевтілюється у молодця незрівнянної краси. Вогненний Змій отримує доступ до дівчини, яка втратила невинність. Він –– спокусник і викрадач земних красунь. Свою жертву заманює, підкидаючи на дорогу коштовності або перетворюючись на них. Викрадаючи дівчину, приносить її у своє підземне царство, замикає у скелі, поки не звільнить її богатир-рятівник.

Живе Змій далеко «на синьому морі-окіяні» на острові Кургані, під горою в корінні дерева життя або ховається в дуплі старого дуба. Золотистий Змій літає високо в піднебессі, дихаючи вогнем: «ліси палить, землі сушить, трави в'ялить». За іншим міфом –– стереже саме серце тридесятого царства біля вогненної річки, що відокремлює світ живих від світу мертвих і через яку прокладено калиновий міст. Щоб перейти по калиновому мості, треба вбити Змія. Під мостом чатує на Змія казковий герой [8].

Дослідження образу міфічного змія наближають до тлумачення поняття «калинового моста» та семантики фольклорної калини –– улюбленого рослинного символу українців. Відгадка, правдоподібно, полягає в особливостях морфологічної будови суцвіття калини: віночок із кільканадцяти більших білих стерильних квіток оточує скупчення дрібнесеньких, з яких восени дозрівають червоні плоди. Отож, вірогідно, суцвіття калини в міфопоезії –– це символ Зодіаку і Галактики, а калиновий міст –– фрагмент екліптики, що перетинає вогненну ріку –– Молочну Дорогу.

5.2 Обжинкова «борода».

Очевидно, що традиція квітчання прийшла до нас із глибокої давнини. Прикрашання квітами було складовою частиною обрядовості. Обряд же є зовнішнім висловом, наслідком певного вірування. Отож бачимо живучість сакральної обрядовості в українців. Досліджуючи традиційне квітчання, хотілося б відшукати закладену в ньому прадавню світоглядну основу, враховуючи те, що релігійна ідея впродовж тисячоліть могла акумулювати нашарування різних епох.

Серед численних форм квітчання, які містять в собі мотив світового дерева, для докладнішого розгляду виберемо сніп збіжжя, який фігурував у жнивних обрядах, святвечірній містерії, на весіллях.

Жнива розпочинали молитвою, відтак навхрест вижинали декілька пучків жита і так само їх укладали на розстеленому рушнику. Подякувавши Богові, колядували «Бог предвічний» і урочисто несли зажинок додому.

При закінченні жнив на ниві залишали пучок незжатого колосся –– «бороду». Подекуди цю горстку злаків закручували «на бороду Іллі» чи «на бороду Спасові». На Поділлі останні колоски називалися не лише «бородою», але ще й «дідом», «квіткою», а на Волині й Холмщині –– «козою» [16].

Традиція незжатого останнього снопа відома повсюдно в Європі. Проте серед різних народів спостерігаються метаморфози форми цього атрибуту та варіації його назви.

Сніпкові надавали вигляду ляльки та інколи одягали його в жіноче або чоловіче вбрання (італійці, англійці, чехи, словаки). У Швейцарії останній сніп прикрашали ялиновим деревцем. Західні слов'яни сплетені колоски в три коси по три пасма в кожній зв'язували вгорі докупи. Південні слов'яни плели із зжатих колосків трикутник, що нагадував бороду.

Найчастіше зустрічалися назви, що відтворювали антропоморфні поняття: «стара», «старий», «баба» (чехи, лужани); «мати жита», «діва жнив», «королева зерна», «відьма» (італійці, бельгійці, німці, нормандці, ірландці). У Франції, Бельгії, Нідерландах, Польщі теж побутували назви тварин: «заєць», «вовк», «коза», «собака», «півень», «перепілка» та ін. Інколи вони заміняли назву «баба» або існували паралельно з нею. У болгар, сербів, чорногорців, македонців зустрічаємо «брада», «божа брада», «богова брада», «на дядуту брадата», «брада на нивата». Греки, як і слов'яни, іменували останні незжаті колоски «бородою». У працях російських дослідників фіґурує вислів «Волосу на бородку». «Горлом», «шиєю» називали такі колоски в Англії, а «вівсяним духом» –– в Австрії.

Перш ніж зжати останній сніп, прийнято було молитися. Часто обряди зажинків і обжинків були пов'язані між собою. В Каталонії, наприклад, старша дочка в родині, зжавши декілька колосків, несла їх до храму для благословіння і там залишала до кінця жнив. Відтак забирала їх додому і завішувала на вікні в кімнаті діда. Обжинок також клали на сволок, у парадний кут під ікони або за Розп'яття.

Німці присвячували останній сніп покровителеві врожаю Водану –– божеству, що відповідало верховному богові скандинавської міфології Одіну [15].

На українських землях жнивні обряди співзвучні з ритуалами Святого Вечора. Рослинні атрибути його - в основному із колосків збіжжя та соломи. «Діда» –– сніп добірного жита з обжинку чи зажинку господар урочисто вносив до хати і ставив на покуті. Водночас під стіл клали щось із залізних виробів –– колодку, сокиру, серп, леміш від плуга, а ланцюгом обмотували ніжки стола.

На час весілля в хаті ставили житні снопи (або пучки колосків).

Щодо семантики обжинкового атрибуту в науковців немає єдиної думки. Розглядаючи «бороду» окремо від ритуальних снопів та аналогічних звичаїв у різних народів, вбачали у ній пристановище польових духів. Народна уява надавала їм зооморфного вигляду або «вегетаційну силу».

На думку науковців, у дохристиянські часи зажинок мав свого опікуна, але хто ним був, до нас не дійшло –– його функції перейшли на різних християнських святих [16].

Дослідники вважають, що «дідух» є символом прадіда, батька первісної рідні.

Якщо, ставши на позиції дохристиянського монотеїзму наших предків, об'єднати дії, приписувані Родові і Сварогу (вплив на урожай, опіка шлюбу, навчання ковальського ремесла), то зрозумілими й оправданими стануть різні звичаї. Жнивні обряди відзначалися духовністю і молитовністю; назва «борода» спорадично пов'язувалася з божеством чи святим; сніп збіжжя вшановували у жнива, на весілля та свят-вечір; до хати, де стоїть колосяний «дід», вносили залізні вироби.

На підставі сказаного вимальовується гіпотеза, що в давній назві обжинкового снопа - «борода» зашифроване ім'я Рода-Сварога - «бог Рода».

Ймовірно, із занепадом культу Рода термін «борода» все-таки зберігся у східних і південних слов'ян та греків, оскільки цей символ справді нагадував борідку з колосся серед вижатої ниви. В окремих випадках цей обжинковий атрибут, мабуть, «відділився» від землі й почав існувати як виріб трикутної форми, що нагадував чоловічу бороду.

Художнє втілення цієї гіпотези вбачаємо в роботах Буртної Н. Г. з Хмельницького, яка створює керамічні композиції, панно, іграшки, писанки тощо. Панно «Дерево роду» зберігає атрибутику й символіку, пов’язані з Родом – Сварогом (додаток Ж).

Робота «Жива вода» Овсянюк Л. Г. узагальнює відразу кілька символів: земля-небо, доля людини, дерево роду (додаток О).

Строкатий зооморфізм варіантів ритуального незжатого останнього колосся на Заході можна тлумачити: а) асоціативним зв'язком з тією чи іншою твариною; б) бажанням залишити прихисток і корм для звірів і птахів; в) проявом вірування в духів (анімізм).

Таким чином, можемо здогадуватися, що в розмаїтті назв останніх колосків на вижатій ниві залишили свої відбитки різні форми релігії: поклоніння Єдиному - в поняттях «борода», «дід»; культ богині-матері –– у словах «баба», «дівчина»; анімізм вбачається у «вівсяному духові» та, мабуть, у назвах тварин.

ВИСНОВКИ

Народна мистецька спадщина то безцінний скарб народу. Зневажливе ставлення до багатовікової мистецької культури спричиняє культурний занепад всього суспільства. А професійне мистецтво, перестаючи живитись народними джерелами, втрачає свій національний колорит – по суті найголовнішу ознаку справжнього мистецтва.

Національна культура – то самобутність, самовираженість, неповторність нашого колективного «Я».

Справжнє розуміння мистецької культури народу неможливе без знання традиційної культури, частиною якої є народне мистецтво. Пісня й рушник, дума й музика, квітчання і барвисте вбрання, гумор і малярство – усе це єдине ціле, що створює неповторний самобутній образ нації. Все це, створене колективним генієм народу, і є основою професійного мистецтва, служить невичерпним джерелом натхнення для наших митців.

Усі, чи майже всі предмети народного мистецтва виконують у житті народу багато функцій – ужиткових або утилітарних, обрядово-ритуальних та мистецько-декоративних.

В минулому квітчання було обрядовим атрибутом, багато традицій збереглося на українських землях і дотепер. Рослини, зокрема квіти, супроводжують людей у різних урочистостях. Скажімо, вінок із квітів відомий як елемент українського народного дівочого вбрання.

Вивчаючи витоки, символіку давніх традицій, пов'язаних із рослинами, а також зіставляючи наше квітчання з аналогами інших народів, можна обґрунтувати деякі припущення щодо походження та суті квітчання в праукраїнців.

Впадає у вічі підпорядкованість традицій квітчання календарному циклові: рослинні композиції перебувають в оселі лише деякий визначений звичаєм час, проте знову і знову з'являються в певній порі наступних років.

Квітчання відзначається сталістю форм. Маємо підстави розглядати витвори українського традиційного квітчання як уособлення ймовірних давніх світоглядних уявлень предків.

Індивідуальна творчість проявляється у майстерності виконання, художньому смакові і фантазії, але в рамках традиційних канонів. Нові формальні ознаки давніх композицій були допустимі лише при збереженні семантичного коду.

Традиційні обрядові флористичні композиції багатьох європейських народів подібні до українських, проте наділені своїм національним колоритом. Укладаючи квіти, європейці не копіюють природу, а створюють композицію гармонійною, ідеальною, часто симетричною. Вихідним типом нашої рослинної композиції є деревце (пучок, сніпок) –– теж символ світового дерева.

Українське, загалом європейське квітчання і японська ікебана, ймовірно, дві окремі гілки прадавньої сакральної культури, в яких закодовано космологічний зміст. Різні шляхи розвитку привели до самобутності культур, зокрема і флористики. У структурі європейських, у тому числі українських композицій відсутній елемент, що символізує людину. З тих міркувань «ікебаною» не слід називати типові європейські композиції.

Унікальність нашого квітчання –– в його тисячолітньому консерватизмі. А японській ікебані слід завдячувати тим, що вона спонукала європейців до вивчення власного культурного феномену.

Традиційні композиції з квітів тривалий час не потрапляли в поле зору культурологів та мистецтвознавців. Сьогодні рослинна тематика здобуває все більше прихильників серед дослідників українських традицій, проте явище квітчання, відображене в роботах народних майстрів Хмельницької області, майже не вивчено. Перспектива розвитку моєї роботи лежить саме в цій площині. Явище квітчання посідає чільне місце серед морально-світоглядних цінностей українського народу.

Національна гідність найбільше проявляється в глибокій повазі до всього того, що створено народом, насамперед до його культури, мови, історії, традицій, звичаїв. Національна гідність передбачає шанувати все те, що було національно-вартісним у житті попередніх поколінь і становить значущий інтерес у сучасний період, коли відкрилася реальна можливість усебічно розвиватися на рідній, національній основі.

Національна гідність проявляється у відчутті приналежності до свого народу, усвідомленні, що ти його частина, у прагненні пізнати, зберегти й передати його духовні надбання в спадок.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Алексієвець М., Цвіркун В. Українська міфологія і фольклор - скарбниця національної культури. // Культурне відродження в Україні: історія і сучасність. - Львів: СП «Астериск», 1993.
Афанасьев А. Н. Древо жизни. Избранные статьи. - М.: Современник, 1983. - С. 130.
Байбурин А. К. Жилище в обрядах и представлениях восточных славян. -Л.:- Наука, 1983. - С. 59-60,85.
Більчук М. Міфопоетичні традиції Русі-України. // Культурне відродження в Україні: історія і сучасність. - Львів: СП «Астериск», 1993- С. 24-25.
Борисенко В. К Весільні звичаї та обряди на Україні. - К: Наукова думка, 1988.-С. 57.
Булашев Г. О. Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях: Космогонічні українські народні погляди та вірування. - К.: Довіра, 1993.-С 380-381, 388.
Вовк Хв. Етнографічні особливості українського народу // Вовк Хв. Студії з української етнографії та антропології. - К., 1995.
Войтович В. Українська міфологія. - К: Либідь, 2002. - С. 56, 81-82, 192-196, 361, 521-522, 617.
Воропай О. Звичаї нашого народу. Етнографічний нарис. – К.: Оберіг, 1993.
Голобородько В. Ой вінку, мій вінку... Ознаки дівочого вінка як основа для його метафоричної трансформації в українських народних казках. //Українська культура, 2000. - № 7-8. - С. 36.
Грушевський М. Історія України. - К., 1991.
Жишкович В. Образна система давньоукраїнського мистецтва // Народознавчі зошити. - 1999 - № 5.
Здоровега Н. І. Нариси народної весільної обрядовості на Україні. - К.: Наук. думка, 1974.-С.93.
Івасейко С. Узори на вікні. // Чарівне веретено: нариси. - Львів: Каменяр, 1990.-С. 73-77.
Календарные обычаи и обряды в странах зарубежной Европы кон. XIX -нач. XX в. Летне-осенние праздники. - М.: Наука, 1978. - С. 14-15, 29, 49, 61, 84-86, 96, 108, 132-133, 146, 149, 158, 180, 189-190, 198, 203, 228, 269, 270.
Килимник С. Український рік у народних звичаях в історичному освітленні: [У 3 кн, 6 т.]. - Факс. вид. - К: АТ «Обереги», 1994. Кн. II, т. 3: (Весняний цикл); т. 4: (Літній цикл).
Климець Ю. Д. Купальська обрядовість на Україні. - К: Наукова думка, 1990.- С. 64-72.
Климишин І. А. Історія астрономії. - Івано-Франківськ: Вид-во ІФТКДІ, 2000. - С.69,70.
Климишин І. А. Небо нашої планети. - Львів: Вища школа. Вид-во при Львівському університеті, 1979. - С. 88.
Корниенко Г. С., Добруцкий И. И. Искусство цветов. - К.: МСВП «Компьютерные Системы», 1992. - С. 8-19.
Короткий тлумачний словник української мови. - К., 1988.
Максимович М. Дні та місяці українського селянина: пер. з рос. - К., Обереги, 2002. – С.66,115,180-181.
Найден О.С. Орнамент українського народного розпису. - К.: Наук. думка, 1989.- С. 22, 54, 76-78, 113.
Нестер О. Круг - символ життя. // Образотворче мистецтво, 2000. - № 3-4. - С. 24.
Пасічник В. Ментальність як фактор українсько-російських відносин // Народознавчі зошити. - 1999. - №3
Пронников В. А. Икэбана или Вселенная, запечатленная в цветке. - М.: Наука, 1985.- С.6-10, 14-16, 23-30, 94-106, 128-129.
Рыбаков Б.А. Язычество древних славян. – М.: Наука, 1981. – С. 15, 23–24, 266.
Словник української мови. Упорядкував Грінченко Б. – К., Вид. Академії наук УРСР, 1958.
Словник античної міфології. Укладачі Козовик І. Я, Пономарів О. Д. - К.:-Наукова думка, 1985.
Стельмащук Г. Г. Традиційні головні убори українців. - К.: Наукова думка, 1993.- С. 154.
Табунщиков Н. П. Аранжировка цветов.-К.: Реклама. 1988.- С. 11- 35, 39-41, 124.
Українка Леся. Вибрані твори. - К.: Молодь, 1952. - С.78.
Фольклорні записи Марка Вовчка та Опанаса Марковича. - К.: Наукова думка, 1983.- С. 55.
Шевченко Т. Кобзар (вибране) - К., Радянська школа, 1954. - С.118, 243, 396.
Шухевич В. О. Гуцульщина. Третя частина. Друге видання. - Верховина. Журнал «Гуцульщина», 1999. - С. 33.

Blog

Тема: Квітчання як окреме явище української культури

Содержание