Професійної програми підвищення кваліфікації керівних працівників та спеціалістів державної служби зайнятості України Київ 2009

Вид материала

Документы

Содержание Основні характеристики та відмінні риси державного управління Характер відносин Організуюча діяльність державно-владного характеру полягає у виконанні та розпорядництві згідно з вимогами закону Управлінський вплив Державне управління Організуючий характер Основні категорії управлінської науки Принципи державного управління Принцип правової впорядкованості Принцип поділу влади Принцип публічності Принцип поєднання централізації і децентралізації Структурно-функціональні принципи Структурно-організаційні принципи

Подобный материал:

• Міністерство праці та соціальної політики україни інститут підготовки кадрів державної, 829.58kb.
• Соціальної політики україни інститут підготовки кадрів державної служби зайнятості, 770.49kb.
• Соціальної політики україни інститут підготовки кадрів державної служби зайнятості, 547.21kb.
• Навчально-тематичний план професійної програми підвищення кваліфікації керівних працівників, 1827.27kb.
• Міністерство праці та соціальної політики україни, 412.74kb.
• Для слухачів центру підвищення кваліфікації керівних працівників І спеціалістів державної, 399.93kb.
• Навчання за професійними програмами підвищення кваліфікації державних службовців V-VII, 25.95kb.
• Курс лекцій за загальною та галузевою складовими підвищення кваліфікації керівників, 6664.03kb.
• С. Г. Давтян " " травня 2010 року, 447.86kb.
• Професійна програма підвищення кваліфікації державних службовців V-VII категорій погоджено, 998.27kb.

Державне

Муніципальне

Р
Громадське
ис. 1. Види управління


Як бачимо з рис. 1, державне управління та політичне співвідносяться як часткове і загальне. Якщо в цілому управління в суспільстві є загальною політичною функцією, що реалізується через владно-організуючу діяльність з метою узгодженості суспільних інтересів для досягнення суспільно значимих завдань, то державне управління можна віднести до однієї з функцій держави, яка вносить у цю діяльність організуюче начало відповідно до визначених і врегульованих правовими нормами політичних орієнтирів, принципів, цілей, інтересів тощо.

Отже, державне управління буде розглядатися нами як соціальне явище, передусім як складова політичного управління, а його суттю – реалізація державної виконавчої влади, яка є засобом функціонування будь-якої соціальної спільноти.


Основні характеристики та відмінні риси державного управління


Виділяють такі риси державного управління, що розкривають його сутність:

1. Державне управління завжди являє собою певну організуючу діяльність, у результаті якої виникають конкретні, управлінські за змістом відносини.

2. Необхідною умовою виникнення управлінських відносин є наявність суб’єкта, наділеного владними повноваженнями для здійснення управлінських функцій.

3. Для виникнення управлінських відносин, крім суб’єкта, у них повинен брати участь об’єкт (об’єкти), на діяльність якого спрямовується управлінський вплив суб’єкта.

4. Характер відносин, які виникають між ними, завжди є владним, а в умовах державного управління – державно-владним, причому цими повноваженнями наділена завжди одна сторона – суб’єкт управління, а об’єкт управління є лише виконавцем вказівок і директив, що надходять від суб’єкта.

5. Організуюча діяльність державно-владного характеру полягає у виконанні та розпорядництві згідно з вимогами закону, тобто є підзаконною, ґрунтується на чинному законодавстві.

6. Управлінський вплив, який виникає під час цієї організуючої діяльності і налагодження управлінських відносин, може мати різний за своїми параметрами характер: це і державне регулювання, і централізоване керівництво, і оперативне управління.

7. Цю діяльність можна певним чином поділити на етапи (цикли, фази), в основі класифікації якої є її функціональна природа і організація, робота з кадрами, керівництво, координація, звітність, складання та виконання бюджету.

8. Державне управління, функціонуючи у правовому полі чинного законодавства, у випадку його порушення, тягне за собою юридичну відповідальність.

Враховуючи, що державне управління фактично означає управління справами суспільства з метою досягнення юридично визнаних цілей, в науковій літературі розглядають такі основні ознаки:

• державне управління – це соціальне, політичне явище, вид суспільної діяльності, пов’язаної зі здійсненням державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову;
  
• державне управління має процесуальний характер, що охоплює процеси цілевизначення, цілепокладання та цілездійснення; державне управління має політичний та адміністративний аспекти;
  
• державне управління – це систематично здійснюваний цілеспрямований вплив держави на суспільну систему в цілому або на окремі її ланки, на стан і розвиток суспільних процесів, на свідомість, поведінку та діяльність особи і громадянина з метою реалізації державної політики, виробленої політичною системою та законодавчо закріпленої, в інтересах оптимального функціонування і розвитку держави;
  
• цілі та функції державного управління адекватні цілям, завданням і функціям держави та становлять відповідні сукупності декомпозованих цілей, завдань і функцій держави, сформованих політичною системою з урахуванням соціально-економічного та політичного стану держави;
  
• цілі державного управління формуються політичною системою та реалізуються механізмом держави;
  
• органи державної влади як суб’єкти державного управління діють у межах компетенції, визначеної для них у відповідних нормативних актах, та наділені необхідними державно-владними повноваженнями;
  
• виконавчо-розпорядчу діяльність з реалізації зазначених цілей в основному здійснюють державний апарат і органи місцевого самоврядування в межах делегованих повноважень;
  
• державний апарат формується на підставі законодавчих актів за дорученням держави.
  

Враховуючи наведені ознаки, вчені пропонують наступне визначення категорії “державне управління”. Державне управління – цілеспрямований організаційний та регулюючий вплив держави на стан і розвиток суспільних процесів, свідомість, поведінку та діяльність особи і громадянина з метою досягнення цілей та реалізації функцій держави, відображених у Конституції та законодавчих актах, шляхом запровадження державної політики, виробленої політичною системою та законодавчо закріпленої, через діяльність органів державної влади, наділених необхідною компетенцією.

Відповідальність за зміст управління мають нести ті, хто є суб’єктом управління. Суб’єктивне за змістом державне управління об’єктивно детерміноване тими умовами й факторами, в межах яких воно функціонує.

Соціальний механізм формування та реалізації державного управління зображають єдиним ланцюгом взаємопов’язаних суспільних явищ, опосередкованим державою як суб’єктом управління: потреби – інтереси – цілі – рішення – дії – результати.

Специфіка державного управління як виду управління полягає в тому, що воно:

1. у своєму здійсненні спирається на владу – організаційну силу суспільства, здатну до примусу;
   
2. поширює свій вплив на все суспільство, піддаючи управлінському впливові його найважливіші явища, процеси і взаємозв’язки;
   
3. діє системно, поєднуючи функціонування таких структур, як механізм держави, державний апарат, державну службу і публічні прояви суспільства.
   

Таким чином, можна виокремити такі найхарактерніші ознаки державного управління:

1. виконавчо-розпорядчий характер;
   
2. підзаконність;
   
3. масштабність та універсальність;
   
4. ієрархічність;
   
5. організуючий характер.
   

Виконавчо-розпорядчий характер означає, що державне управління становлять два взаємопов’язаних аспекти: виконавча та розпорядча діяльність. Органи, які здійснюють державне управління – це виконавчі структури. Основним їх призначенням є організація виконання законодавчих актів, прийнятих парламентом та актів глави держави. Тому виконавча функція є парадигмою їхнього функціонування.

Разом з тим, реалізація даної функції є неможливою без здійснення певних розпорядчих дій: прийняття управлінських рішень, розподіл фінансових та матеріальних ресурсів, контроль за виконанням рішень тощо. Для цього органи виконавчої влади наділяються повноваженнями владного характеру, тобто одержують від держави право здійснювати розпорядчу (державно-владну) діяльність, діючи від її імені з метою реалізації державної політики у відповідних секторах державного управління. Розпорядча діяльність реалізується: по-перше, через видання загальнообов’язкових нормативно-правових актів (постанов, положень, наказів, розпоряджень тощо); по-друге, в організації виконання зазначених приписів; по-третє, в здійсненні контролю за їх виконанням.

Підзаконність державного управління розуміється як здійснення виконавчо-розпорядчої діяльності на основі правових норм, головне місце серед яких належить Конституції, законам, актам глави держави. Саме вони створюють правову базу для здійснення державного управління і визначають межі його виконавчого спрямування, головні засоби досягнення цілей.

Масштабність державного управління означає, що ця державно-управлінська діяльність є найбільшою за об’ємом в державі. Вона розповсюджується на всю її територію та величезну кількість об’єктів управління. При цьому задіяні значні правові, інформаційні, економічні, фінансові, технічні, організаційні, людські та інші ресурси, що належать державі.

Універсальність державного управління виражається через діяльність органів виконавчої влади, яка є безперервною (управлінський вплив на суспільні відносини є повсякденним і постійним) і охоплює всі, без винятку, сфери суспільного життя та здійснюється на всіх рівнях управління – від центру до регіонів та конкретних територій.

Ієрархічність полягає в тому, що система органів виконавчої влади побудована на засадах чіткої підпорядкованості та субординації органів нижчого рівня органам вищого рівня. Така організаційна структура дозволяє ефективно функціонувати управлінській системі та досягати поставлених цілей.

Організуючий характер державного управління виражається через його управлінський вплив, що виникає в процесі виконавчо-розпорядчої діяльності, спрямований на організацію спільної праці членів суспільства, соціальних колективів, організацій з метою забезпечення життєдіяльності держави та забезпечення добробуту її громадян із застосуванням для цього засобів виробництва, природних ресурсів, матеріальних та інших цінностей.

Наведені ознаки окреслюють підзаконний, виконавчо-розпорядчий характер державного управління як специфічної форми здійснення державної влади органами виконавчої влади.


Основні категорії управлінської науки


Державне управління оперує певним набором категорій – найбільш істотними і фундаментальними у межах даної теорії поняттями, що відображають найбільш суттєві, закономірні управлінські зв’язки та відносини. Вони є основою побудови нової галузі науки державного управління, визначають рівень управлінської думки, будучи логічними складовими пізнання системи державного управління в історичному аспекті. Нині побудова системи категорій державного управління, як і наукова інтерпретація їх змісту, перебуває в процесі формування.

Перш ніж назвати основні категорії державного управління варто відзначити наступне:

– категорії державного управління мають об’єктивний характер, їх зміст відображає суспільні відносини в соціальному управлінні, що існують незалежно від волі та свідомості суб’єктів управління;

– вони мають історичний характер, бо розроблялися протягом усієї історії розвитку управлінської і їхній зміст збагачується новими надбаннями цивілізації;

– кожен новий період розвитку державності збагачує категоріальний апарат державного управління відповідними надбаннями;

– система категорій державного управління відображає основні проблеми його дослідження, структуру предмета дослідження;

– категорії розрізняються за змістом тих управлінських процесів і явищ, які вони відображають.

Усі категорії державного управління систематизують на:

1) загальні категорії, що розкривають процес державного управління: завдання державного управління, функції державного управління, повноваження органу виконавчої влади, суб’єкти та об’єкти державного управління, управлінські (державно-управлінські) рішення, відповідальність у сфері державного управління, проходження державної служби;

2) категорії систематизуючого характеру: виконавча влада, апарат державного управління (система органів виконавчої влади), орган виконавчої влади, структурний підрозділ, державна служба, службова кар’єра, державна посада, політичний діяч, посадова особа, службова особа, державний службовець, правові акти управління;

3) категорії, що розкривають специфіку управлінської діяльності: механізми державного управління, управлінські технології, методи державного управління, форми управлінської діяльності, принципи державного управління, принципи державної служби, культура управління, етика державного службовця.

Розглянемо основні з перерахованих категорії та окремі поняття, що допомагають розкрити суспільну сутність державного управління.

Оскільки основою політико адміністративної науки є знання про державу, ключовим поняттям є “держава”. Держава – це соціально-політичний механізм, що виникає в класовому суспільстві з метою організації і впорядкування соціально неоднорідного суспільства, вирішення конфліктних ситуацій, забезпечення відповідного рівня соціальної стабільності системи, її цілісності та безпеки.

Держава є носієм загальної функції – публічної влади, яка є необхідною для дотримання цілісності суспільства, забезпечення його існування, то апарат державного управління – механізм здійснення цієї функції. Саме з метою виконання загальної функції пов’язують виникнення держави та запровадження спеціалізованої людської діяльності – соціального управління.

Центральним поняттям держави є влада, яка означає відносини залежності між людьми, в яких одні можуть здійснювати свою волю, нав’язувати її оточуючим.

Влада – це здатність і можливість для окремих людей, груп, верств, класів здійснювати визначальний вплив на діяльність інших людей, людських спільнот за допомогою політичних, економічних та моральних засобів.

Однією з форм влади є державна влада – державна організація політичного управління суспільством. Вона домінує у суспільстві і є основним об’єктом політичної боротьби, адже є вищою владою відносно інших видів влади у всіх громадських утвореннях як за обсягом, так і за засобами впливу. Державна влада здійснюється за допомогою встановлення законів, виконання функцій державного управління та забезпечення дотримання чинних законів усіма членами суспільства. У демократичному суспільстві вона повинна бути функціонально поділена на законодавчу, виконавчу та судову гілки на засадах системи стримувань та противаг.

Державна влада – це інструмент забезпечення існування держави та досягнення її цілей через систему повноважень і засобів, що застосовуються від імені суспільства для захисту і реалізації спільного інтересу, забезпечення загальних і часткових потреб, реалізації функцій регулювання та вирішення конфліктів у суспільстві.

Вона наділена таким рівнем повноважень і норм, які дозволяють утвореним нею суб’єктам здійснювати мобілізацію ресурсів, розподіляти поміж різними групами людей та індивідами суспільні цінності в межах досягнення загальних цілей та інтересів. Завданням будь-якої державної влади є забезпечення наявними засобами стабільності в суспільстві, збереження суспільного спокою та удосконалення суспільних відносин.

Отже, головною характерною рисою державного управління є його владний характер, який дає змогу органам виконавчої влади здійснювати управління відповідними об’єктами у визначених сферах і галузях діяльності.

Враховуючи зазначене, окрім вищенаведеного, в науковій літературі існує визначення державного управління як виду діяльності держави, суттю якого є здійснення управлінського організуючого впливу шляхом використання повноважень виконавчої влади через організацію виконання законів, здійснення управлінських функцій з метою комплексного соціально-економічного та культурного розвитку держави, її окремих територій, а також забезпечення реалізації державної політики у відповідних сферах суспільного життя, створення умов для реалізації громадянами їх прав і свобод.

Управлінська система розглядається в сукупності двох невід’ємних складових – суб’єкта та об’єкта. Розглядаючи організаційну структуру державного управління, можна зазначити, що його здійснюють суб’єкти державного управління. Управлінський вплив суб’єктів здійснюється відносно об’єктів державного управління. У системі державного управління об’єктом управління виступає суспільство, суспільна діяльність, а суб’єктом – органи виконавчої влади.

Головною рисою суб’єкта державного управління є наявність у нього певної компетенції і владних повноважень, які дають змогу втілювати свою волю у формі управлінських рішень, керівних команд, обов’язкових до виконання. Владний вплив, що виходить від суб’єкта до об’єкта управління, дозволяє підпорядковувати волю і діяльність останнього волі першого, що є необхідною умовою досягнення цілей і вирішення завдань, визначених суб’єктом управління. Відповідно об’єкт державного управління зобов’язаний підкорятися владній волі суб’єкта і в обов’язковому порядку виконувати його рішення.

Отже, суб’єкт управління – система, наділена певною компетенцією і державно-владними повноваженнями, що дозволяють їй втілювати свою волю у формі керівних команд чи рішень, обов’язкових для виконання, тобто, це система, що управляє.

Об’єктами державного управління є система, на яку спрямовується владний вплив суб’єктів управління. Безпосередніми об’єктами, на які справляє вплив той чи інший конкретний суб’єкт, є підпорядковані йому сектори (галузі) державного управління.

Отже, об’єкт управління – це система, яка підпорядковується владній волі суб’єкта управління і виконує його рішення, тобто система, якою управляють.

Слід зазначити, що між суб’єктом і об’єктом державного управління не існує абсолютних меж: система, яка управляє, будучи суб’єктом відносно того чи іншого об’єкта, сама, в свою чергу, може бути об’єктом управління для іншого суб’єкта. Так, наприклад, обласна державна адміністрація, що здійснює виконавчу владу у межах області, є суб’єктом управління щодо районних державних адміністрацій даної області, одночасно будучи об’єктом управління відносно уряду.

Суб’єкт і об’єкт управління перебувають у постійній динамічній взаємодії, в процесі якої виникають управлінські відносини. Взаємодіючи, суб’єкт і об’єкт утворюють процес управління. Таким чином, функції державного управління реалізуються через управлінські (державно-управлінські) відносини, тобто у процесі цілеспрямованого впливу суб’єкта управління, наділеного розпорядчими правами, на об’єкт управління, що має переважно виконавчі обов’язки.

Державно-управлінські відносини – це особливий вид суспільних відносин, які виникають у процесі державного управління, діяльності свідомо-вольового та організаційного характеру, що встановлюються в ході взаємної діяльності, в яких їхні учасники відчувають на собі державно-управлінську дію, що відповідає меті держави, визначається економічними та політичними основами суспільного устрою.

Відносини між суб’єктами і об’єктами можуть мати субординаційний та координаційний характер. Деякі вчені виділяють “формальні” (офіційні) і “неофіційні”, а також відносини “організації” та “дезорганізації”. Крім того, державно-управлінські відносини класифікують на: галузеві (відносини в межах однієї галузі); територіальні (у межах одного регіону); міжрегіональні (між органами різних регіонів); територіально-галузеві.

Узгодження (упорядкування) управлінських дій призводить до встановлення між ними вертикальних зв’язків – субординації, тобто підпорядкування одного інтересам іншого. Субординаційні відносини розрізняються за певними видами: пряме підпорядкування, непряме підпорядкування, подвійне підпорядкування, ієрархічне підпорядкування. Всі ці види субординації мають свої особливості та певний обсяг у конкретних системах управління залежно від методів, які використовуються у відносинах “суб’єкт – об’єкт”.

Встановлення горизонтальних зв’язків має назву координації, тобто поєднання двох і більше однорівневих з точки зору визначеного критерію дій, що забезпечують досягнення запланованого результату. Координаційні відносини розрізняються за видами: узгодження, предметно-технологічна взаємодія, ієрархічна або складна взаємодія. Субординацію і координацію розглядають як двоєдине виявлення сутності управлінської діяльності, а також, як її базові форми. У процесі цієї діяльності вони доповнюють одна одну, причому, залежно від конкретної ситуації, переважає та чи інша.

Таким чином, державне управління характеризується наявністю цілісної системи, керуючою і керованою її частинами, причинно-наслідковими зв’язками між ними, динамізмом розвитку. Воно являє собою сплановану діяльність системи, яка управляє, спрямовану на забезпечення оптимального функціонування і розвиток об’єктів управління, забезпечення їх потреб.


Принципи державного управління


Принципи державного управління – це фундаментальні істини, закономірності, керівні ідеї, основні положення, норми поведінки, що відображають закони розвитку відносин управління, сформульовані у вигляді певного наукового положення, закріпленого переважно у правовій формі, на основі якого будується і функціонує апарат державного управління.

Принцип є результатом наукового пізнання. Але слід ураховувати, що не всі закономірності, відносини і взаємозв’язки державного управління сьогодні досліджені та сформульовані у вигляді принципів. Практична дія принципів не залежить від них самих, а повністю визначається ставленням до них людей.

Поряд з існуванням у наукові літературі великої кількості різноманітних принципів управління, є також багато підходів щодо їх класифікації. Водночас не існує загальноприйнятих правил стосовно такої систематизації.

В даному випадку ми спиратимемося на роботи вітчизняних вчених, які поділяють принципи державного управління на три групи:

1. Загальносистемні
   
   • Принцип об’єктивності державного управління зумовлює необхідність врахування у всіх управлінських процесах вимог об’єктивних закономірностей та реальних можливостей суспільних сил.
     

Він виражає залежність системи державного управління від:

• суспільних, законодавчо визначених цілей, які поставлені та вирішуються в певний історичний відрізок часу;
  
• характеру, рівня розвитку і закономірностей суспільства, насамперед керованих об’єктів;
  
• наявних засобів і ресурсів, що підлягають залученню в процесі управління;
  
• внутрішніх закономірностей функціонування і розвитку управління як певного системного суспільного явища.
  

• Принцип демократизму передбачає формування такої системи управління, яка б базувалася на демократичних засадах його здійснення в інтересах усіх або переважної більшості громадян, можливості їх максимального залучення до обговорення важливих державно-управлінських рішень, відкритості інформації, рівного доступу громадян до державної служби. Даний принцип передбачає використання таких загальнодемократичних начал та ідей, як поділ влади, широке місцеве самоврядування, верховенство права та закону, функціонування багатопартійної системи, забезпечення діяльності опозиції, панування загальнонародних інтересів над класовими, загальнолюдських – над національними, публічних – над приватними, утвердження гласності та плюралізму думок тощо.
  
• Принцип правової впорядкованості державного управління об’єктивно зумовлює необхідність законодавчого визначення основних аспектів цілей, функцій, структур, процесу, самих принципів державного управління. Доповнюється цей принцип принципом законності державного управління, який передбачає, що всі органи виконавчої влади та їх посадові особи повинні чітко дотримуватись норм права. Нормативно-правові акти, приймаються суб’єктами державного управління, мають відповідати положенням Конституції та законам України.
  

Право має домінувати над владою, зокрема над діяльністю органів виконавчої влади, унеможливлювати свавілля з боку чиновників, створювати умови для широкого громадського контролю за їх діяльністю, в т.ч. за здійсненням адміністративними органами функцій державного управління.

• Принцип поділу влади в державному управління служить створенню демократичної, правової організації державної влади. Це стає можливим за умови, коли процеси формування та закріплення загальної волі у законах, їх виконання, контролю за виконанням тощо розмежовані між гілками влади, а отже скоординовані за допомогою взаємного стримування та противаг.
  
• Принцип публічності державного управління передбачає: доступність державного управління для громадян; відкритість функціонування органів державної влади та органів місцевого самоврядування; громадський контроль; судовий контроль за дотриманням у процесах державного управління конституційно закріплених інтересів суспільства, прав і свобод громадян.
  
• Принцип поєднання централізації і децентралізації означає, що державне управління має бути побудоване на засадах оптимального співвідношення концентрації влади і децентралізації. Порушення цього балансу в будь-який бік призводить до негативних наслідків: надмірна централізація породжує безініціативність нижчих ланок системи органів виконавчої влади; надмірна децентралізація веде до порушення єдності системи у формуванні та здійсненні державної політики, створює умови для дезорганізації та некерованості управлінської системи.
  
1. Структурні
   
   • Структурно-цільові принципи: узгодженість цілей державного управління між собою; взаємодоповнюваність цілей (одна ціль сприяє іншій, підсилює її); підлеглість часткових, локальних цілей загальним (стратегічним); послідовність у досягненні всієї сукупності цілей державного управління.
     
   • Структурно-функціональні принципи: диференціація і фіксування функцій шляхом видання правових норм; сумісність функцій у межах компетентності одного органу, декількох органів, підсистеми і в цілому організаційної структури державного управління; концентрація, що зумовлює надання одному органу сукупності управлінських функцій і відповідних ресурсів для забезпечення потужної управлінської дії на керовані об’єкти; комбінування, що спрямовується на те, щоб певна сукупність управлінських функцій, які виходять з різних керуючих компонентів, у власній організації не допускала дублювання; достатня різноманітність, яка вимагає, щоб управлінські функції за кількістю та якістю відповідали розмаїтим управлінським потребам; відповідність управлінських дій реальним потребам керованих об’єктів.
     
   • Структурно-організаційні принципи: єдність системи державної влади; територіально-галузевий, який зумовлює залежність організаційних структур від території, галузі виробництва та обслуговування; різноманітності організаційних зв’язків органів державної влади і місцевого самоврядування в системі державного управління; поєднання колегіальності й одноосібності в окремих органах влади та місцевого самоврядування; лінійно-функціональний принцип, який розкриває зміст і обсяг підлеглості та управлінської взаємодії в організаційній структурі державного управління.
     
   • Структурно-процесуальні: відповідності елементів (методів, форм і стадій) управлінської діяльності органів державного управління їх функціям і організації; конкретизації управлінської діяльності й особистої відповідальності за її результати; стимулювання раціональної та ефективної управлінської діяльності.
     
2. Спеціалізовані
   

Цю групу утворюють: принципи державної служби; принципи роботи з персоналом; принципи інформаційного забезпечення державного управління; принципи діяльності органу виконавчої влади; принципи прийняття управлінських рішень.

Важливо, щоб спеціалізовані принципи не суперечили загальносистемним та структурним принципам і сприяли цілісності державного управління.

Критерієм ефективності використання принципів державного управління є перш за все досягнення системності державного управління, а за її допомогою – гармонійності та комплексності суспільного життя в цілому та його окремих сфер.