Geum.ru

Стан та перспективи українсько-російських відносин: євроатлантичний вимір

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
Стан та перспективи українсько-російських відносин: євроатлантичний вимір


Сергій Джердж (Україна)


Важливою темою у відносинах Україна – НАТО є співробітництво Росії з Північноатлантичним альянсом, а відтак і Росії з Україною. Сьогодні очевидно, що співпраця Росія – НАТО відбувається набагато ефективніше, ніж Україна – НАТО. Зокрема місія України в Альянсі складається з п’яти осіб, а місія Росії – із 60-ти. Причому в місії РФ у НАТО є представники російського військово-промислового комплексу, завданням яких є налагодження співробітництва ВПК Росії з країнами – членами Альянсу. Тому заяви деяких політичних лідерів в Україні, що членство в НАТО розвалить український ОПК, є абсолютно безпідставними з огляду на те, яку роботу в цьому напрямі проводить Росія. Комісія Україна — НАТО має нижчий статус, ніж Рада Росія – НАТО, у складі якої працюють 20 робочих груп із різноманітних питань безпеки, зокрема й щодо налагодження спільної протиракетної оборони під час проведення російсько-натовських миротворчих дій. У 2006 р. планувалося провести 50 великомасштабних спільних заходів у рамках співпраці Росія – НАТО.

Майбутнє членство України в Альянсі не створюватиме для Росії жодного дискомфорту. Сьогодні вона вже межує з країнами – членами НАТО, і від цього її безпека не послабла, а небезпека не зросла. Для Москви є більш небезпечною Помаранчева революція, яка показує громадянам Росії та Білорусі, що народ може не підтримувати нечесні, корупційні дії влади, нав’язані тоталітарною системою. Адже український приклад дає надію російському та білоруському народам, які хочуть жити в демократичній, а не диктаторській країні.

Я вважаю, що після набуття Україною членства в НАТО її відносини з Російською Федерацією, навпаки, можуть покращитися. З боку Росії відпадуть ілюзії щодо певного політичного реваншу й розширення Російської імперії за рахунок України, бо це вже буде вочевидь неможливо. А наша країна позбудеться острахів за свою національну й територіальну цілісність. І таким чином взаємини між Україною та Росією стануть рівними, прозорими, прагматичними, без домінування якоїсь зі сторін і шлейфу стереотипів, що тягнеться в наших відносинах із минулого.

Варто також відзначити, що, беручи участь у круглих столах з українсько-натовської тематики, які проводить Інститут трансформації суспільства в регіонах України, ми стикнулись з тим, що майже всі ці заходи супроводжуються мітингами, спрямованими проти НАТО. Скидається на те, що подібні протестні дійства відбуваються за єдиним сценарієм у всіх містах – Севастополі, Чернігові, Харкові, Полтаві тощо. Усюди майорять однакові гасла – немовби їх малюють в одному місці, а потім розвозять у різні регіони. Але є такий важливий момент. Приміром, коли у Севастополь прибув німецький корабель, який привіз гуманітарну допомогу для українського військово-морського госпіталю, або коли проходили планові навчання Військово-морських сил України спільно з представниками країн – членів НАТО, то в цих містах обов’язково організовувалися мітинги протесту. Але коли приїжджає військово-морська делегація НАТО до Чорноморського флоту Російської Федерації, то чомусь антинатовських акцій не відбувається. Отже, тут очевидним є вибірковий підхід у ставленні громадян до НАТО.

Не варто забувати й те, що відбулось у Феодосії у червні 2006 р. На мою думку, необхідно детально розібратись у тих подіях, аби не повторювались подібні акції, які дестабілізують ситуацію в країні. Насамперед слід зауважити, що базою для проведення заходів, спрямованих на блокування запланованих українською армією міжнародних навчань (які видавалися за навчання НАТО) і роботи порту став Дім офіцерів Чорноморського Флоту Російської Федерації, розміщений у центрі Феодосії. Там збирали людей, роздавали їм плакати як з антинатовськими, так і з антиукраїнськими гаслами, звідти ці групи розпочинали ходу для перешкоджання військовим навчанням. Чому ж такі дії на теренах України стали можливими?

Думаю, що тут не обійшлося без впливу Росії. Сьогодні вона має багато надлишкових доходів, які отримує завдяки різкому подорожчанню газу та нафти. Частина цих коштів спрямовується на дестабілізацію ситуації в тих районах, де зосереджується інтерес певних російських кіл. Упроваджується формула керованого хаосу/дестабілізації на російських кордонах, у пострадянських країнах, там, де Росія впевнена у вседозволеності. Очевидно, що це невигідно російському народу, але хто про це в самій Росії говорить?

Щодо провокування подій в Україні, і в Криму зокрема, ми бачимо різні підходи. Росія спроможна легко виділити $1 млн. чи $10 млн. на проведення спецоперацій, на кшталт провокації у Феодосії. Україна цьому не може оперативно протистояти в силу певних причин. A Захід таким витівкам не опонує, тому що європейським структурам притаманна прозорість фінансової системи і будь-яке виділення коштів повинно бути аргументовано. Навіть бюджети спецслужб є прозорими, а їхня закрита частина є відкритою для тих установ, які мають на це відповідний мандат.

Офіційна версія подій у Феодосії, яка нав’язується «Русским блоком Крыма» та російськими мас-медіа, звучить наступним чином: пильні робітники помітили якісь підозрілі контейнери (можливо, військове озброєння?) в порту, але, не маючи інформації про прийняття постанови Верховної Ради України щодо міжнародних навчань, вирішили сповістити кому потрібно. Але кому потрібно – це не Службі безпеки України, а прямо в Партію прогресивних соціалістів. Очевидно, на думку робітників, це більш надійна структура. Відтак починається якась мало вмотивована активність. З’являється безліч повідомлень в Інтернеті з посиланням на сайти типу Утро.ru і подібні «дружні» до України інформагентства. Анонімні автори вправляються у перекручуванні фактів, дезінформації та відвертій брехні. І головними ньюсмейкерами таких маніпуляцій здебільшого виступають російські телевізійні канали. Згадати хоча б телефільм «Цитадель», показаний на РТР-Планета, у якому говорять, що в Криму вистачить місця, щоб поховати мільйони американців, які туди приїдуть. Усе це відома схема.

Але нині вже очевидно, що державний бюджет України втратив великі кошти внаслідок призупинення двосторонніх маневрів та навчань у Феодосії. Командування Військово-повітряних сил України оприлюднило дані, що наша країна витратила з державного бюджету для проведення маневрів української авіації на полігоні Широкий лан у Миколаївській області 5,5 млн. гривень. Ті кошти нам мали покрити британці, згідно з попередньою домовленістю, адже маневри планувалося провести спільно з військовими льотчиками Великобританії. Але вони не приїхали внаслідок бездіяльності Верховної Ради та істерії, розв’язаної антиукраїнськими силами. Звичайно, провівши заплановані українськими військовими спільні маневри, ми б не мали таких збитків.

Окрім того, через організовані операції російських спецслужб і потурання діям Партії прогресивних соціалістів, Партії регіонів та Російського блоку кримчани не матимуть достатньо ресурсів на прожиття. За оцінками мешканців Феодосії, кількість туристів, що приїжджають до їхнього міста, літнього сезону-2006 зменшилася на 30–40%. А в кримський бюджет не надійде близько $250 млн. від туристів, які вирішили не їхати на відпочинок до нестабільного чорноморського узбережжя.

Якщо така боротьба ведеться «за справедливість», «за очищення від НАТО», то потрібно бути послідовним. Треба блокувати повернення на свою базу в Севастополь російського крейсера «Москва», який брав участь у натовській операції «Активні зусилля» в Середземному морі. До речі, на цьому крейсері під час його перебування в Італії побував Яап де Хооп Схеффер, Генеральний секретар НАТО. Я думаю, що чесним захисникам Криму від НАТО потрібно добиватись, щоб цей корабель взагалі не ввійшов у територіальні води України, а плив собі там десь подалі, продовжуючи свою спільну операцію в Середземному морі й вишукуючи іншого місця для базування. Але цього не відбувається. Чому?

Звернімо увагу на інший факт. Владивосток. Потопає, зазнає катастрофи батискаф Військово-Морського Флоту РФ. Росіяни запрошують на допомогу англійців, країну НАТО. Військові натовської держави приїжджають, привозять відповідне обладнання, рятують батискаф і життя російських військових. Чому там не було протестів проти натовського «втручання»?!

Коли відбувалися події у Феодосії, в той самий час у Санкт-Петербурзі стояв на рейді американський військовий крейсер із плановим візитом до Росії. Побачте відмінність: вантажне судно у Феодосії і військовий корабель зі зброєю, пушками, ракетами в російській північній столиці. Ніяких антинатовських протестів на пірсі не відбувалося, ніхто не блокував порт, жириновські та затуліни теж з приводу цього не висловлювались, бо їхня увага була прикута до України. Очевидно, що акції проти НАТО в Петербурзі не організовувалися тому, що російські козаки поїхали до сусідньої країни у Феодосію рятувати весь слов’янський світ від натовців на нашій території. Чому вони не вдаються до таких дій у Росії? Тому що російські спецслужби працюють насамперед проти України. Вони безкарно роблять те, що їм вигідно. Американці привезли до нас будівельне обладнання, а Росія отримує від США (натовської країни), зокрема від корпорації Боїнг, сучасні технології. І жодна політична сила там не протестує з приводу такої натовської інвазії до Росії.

Чому ж це відбувається саме в нас, в Україні?! І що зробила міська влада Феодосії, аби протистояти подібним діям? Вона проголосила своє місто територією без НАТО. Тоді необхідно відкликати додому своїх дітей, які навчаються в Парижі, Лондоні, адже це країни НАТО. Не їздити відпочивати в такі натовські держави, як Туреччина, Італія, Іспанія. Потрібно здати на металолом усі машини моделей БМВ, Ауді, Мерседес, Фіат, Рено, Пежо тощо, бо вони виготовлені в країнах Альянсу. Слід припинити будь-яку торгівлю з цими країнами, адже Феодосія є територією без НАТО. Потрібно, зрештою, відмовитися від доларів та євро, припинити їх обмін і використання банками міста, позаяк це валюта країн – членів НАТО. І після цього, можливо, зажити щасливо.

На мою думку, необхідно розпустити всі місцеві ради, які прийняли рішення про визнання своїх населених пунктів територіями без НАТО, і призначити нові вибори. Депутати місцевих рад мають усвідомлювати власні повноваження й не вдаватися до деструктивних дій, які шкодять українському суспільству та міжнародному іміджу України.

Певні політичні сили сьогодні використовують питання членства України в НАТО та європейської інтеграції взагалі для маніпуляцій громадською думкою. Особливо ці процеси активізуються під час виборчого процесу. Нині нашому суспільству нав’язується думка про необхідність та обов’язковість проведення всеукраїнського референдуму щодо вступу в НАТО. У цьому зв’язку слід нагадати, що серед 10 нових країн – членів Альянсу такий референдум проводився лише у двох країнах, а вісім – обійшлися без нього. Звичайно, це є справа держави, народу. Але стосовно України очевидним є те, що для нашої країни важливіше проводити референдум зі вступу до ЄС, ніж до НАТО, позаяк ці організації надзвичайно відрізняються одна від одної. Європейський Союз, як відомо, є наддержавною структурою, що має свій парламент і регулює в країнах – членах ЄС значні пласти в політичній, економічній та соціальній сферах. Натомість НАТО – це міждержавна, міжурядова організація, яка сприяє налагодженню системи безпеки і співпраці, координації певних підрозділів та органів, що у процесі взаємодії, власне, й продукують безпеку. Тож НАТО, в принципі, безпосередньо не впливає на політичну ситуацію та економічні процеси в країні.

Політичні сили, які ініціюють проведення референдуму в Україні, пропонують поставити запитання таким чином: «Ви за вступ в НАТО чи за вступ в ЄЕП». Але подібне запитання є абсолютно некоректним. ЄЕП можна порівнювати тільки з ЄС, оскільки обидві ці організації є наддержавними системи. НАТО ж подібне до Ташкентського договору, ОДКБ або інших договорів про взаємодію з питань безпеки. Отже, НАТО та ЄЕП – непорівнянні структури, а тому в самому запитанні референдуму закладено нерівність та нерівноправність. І тут є очевидним, що політичні сили, які моделюють лінію проведення референдуму, поводять себе нечесно.

Референдум – дуже серйозний і важливий захід. Можливо, його й потрібно проводити в Україні, але вже після того, як суспільство ознайомиться із справжніми цілями НАТО і матиме змогу свідомо відповісти на поставлене запитання.

З другого боку, наша країна сьогодні активно прагне вступити до СОТ, але ж ми не проводимо референдуму з цього питання. І невідомо, якою була б відповідь українських громадян щодо членства в цій організації – найвірогідніше, що негативна. Існує чимало питань, якими більш глибоко та фахово володіє влада, що певною мірою уособлює позицію народу. Тож, на мій погляд, вона і мусить прийняти рішення щодо такого доленосного для України кроку, як вступ до НАТО.

Дати можливого приєднання нашої країни до Альянсу – це досить умовні часові рамки. Однак, коли називають певні короткотермінові строки – наприклад 2008-й рік, то в цьому, я вважаю, є певний позитив. Адже така постановка питання стимулює державних діячів, чиновників усіх рівнів, міністерства, які відповідають за розвиток співробітництва України з НАТО, працювати ефективніше, бо є на що орієнтуватись. Навіть якщо Україна пізніше почне повну інтеграцію до Альянсу, це не має принципового значення, – головне, щоб ці дати були досяжні. А коли прогнозують вступ до НАТО через 20 чи 30 років, то виглядає так, наче це буде в наступному житті, що, своєю чергою, розхолоджує чиновників.

Найважливішим у процесі входження України в Альянс є досягнення необхідних високих стандартів, що стосуються якості життя, економічного моделювання, рівня демократизації суспільства. Потрібно також пам’ятати про формування взаємосумісності (interoperability) із НАТО, що визначається такими трьома факторами:

перший – володіння англійською мовою як засобом комунікації;

другий – наявність відповідних засобів зв’язку для оперативного спілкування;

третій – спільне розуміння команд і процесу прийняття рішень.

Тож головним є досягти названих стандартів, а власне вступ – то вже заключна, фінальна й певною мірою формальна частина. Вона не матиме такого принципового значення, як видається на початку процесу. До того ж усі зміни, успіхи та досягнення, здобуті на цьому шляху, залишаться в Україні й працюватимуть на її поступ. І це ми бачимо на прикладі багатьох нових країн – членів НАТО.

Слід відзначити, що в Україні спостерігається певний рівень зацікавленості населення питаннями євроатлантичної інтеграції, але все це зі знаком «мінус», бо інформація про Альянс подається здебільшого негативна, суперечлива. Тому необхідно провести своєрідний реверс, перевести суспільне інформаційне сприйняття на знак «плюс». Потрібно зняти зманіпульований негатив, надаючи об’єктивну, систематизовану і збалансовану інформацію про сучасну концепцію НАТО та українські можливості в разі нашого вступу до цієї організації. Виконання державних програм інформування, реальне втілення і реалізація Цільового плану Україна – НАТО, у тому числі за активної участі Громадської ліги Україна – НАТО, збільшуватимуть рівень реальної поінформованості суспільства.

Важлива ремарка: чому наразі відбувається боротьба передусім проти НАТО, а не проти ЄС? Тому що членство в Альянсі є реальною перспективою для України. Якщо б для нас таким самим реальним був вступ до Європейського Союзу, то подібні аргументи наводилися б і проти нього. Відбувалися б пікетування, проголошувалася б територія без ЄС та ін.

Серед головних аргументів противників НАТО – згадка про події в Югославії. Але варто називати й інші факти: сьогодні постдиктаторська Сербія готується до вступу в ЄС, долучається до натовської програми «Партнерство заради миру», а 38% її населення підтримує входження країни до Північноатлантичного альянсу. Не відповідає дійсності й твердження про те, що НАТО здійснює операції проти Іраку. Існує програма підготовки іракських поліцейських на території європейських країн, інші програми, але якихось дій щодо Іраку НАТО, як організація, не проводить.

І останнє – нейтралітет України. Це не нова в історії нашої країни теза. У 1917–1918 роках, за часів Української Народної Республіки, частина депутатів Центральної Ради теж виступала за нейтралітет України. Мотивація в них була така: не потрібна потужна, велика українська армія й посилювати безпеку не треба, бо в України немає ворогів. У 1917 р. говорили, що в Європі недавно закінчилася важка кровопролитна Перша світова війна, де загинуло близько 10 млн. людей, і більше таких війн в Європі ніколи не буде. Тому Україні потрібен нейтралітет, а не гарантії безпеки та сильна армія. Але що сталося після цього? Війська більшовицької Росії під керівництвом Муравйова знищили українську незалежність. Проводилася декуркулізація, виселення сімей у Сибір. У 19932–1933 рр. за наказом із диктаторської Москви комуністи та НКВС організували штучний голод, який забрав понад 8 мільйонів життів українців. Були й інші голодомори. Масово виселяли українців і кримських татар до Сибіру на знищення – як до Другої світової війни, так і після неї. Усі ці проблеми постали перед Україною внаслідок злочинної діяльності компартії, втрати нами незалежності та відсутності потужної системи безпеки.

У нинішній час Україна не має ворогів і, дай Боже, щоб не мала ніколи. Але якщо екстраполювати наш історичний досвід на сьогодення, стає очевидним, що членство в Північноатлантичному альянсі – це посилення безпеки України, а нейтралітет – її послаблення. Тож альтернативи НАТО для безпеки нашої держави не існує. І вороги України знають це.


Київ, 21 червня 2006 року