Загальні положення
| Вид материала | Документы |
- І. Загальні положення, 60.53kb.
- Загальні положення, 157.52kb.
- Ббк 9(4укр)301я73 Г64 Адміністративна відповідальність (загальні положення та правопорушення, 2089.93kb.
- Положення про методичну раду освітньої установи Загальні положення, 138.49kb.
- И в срок Вступ 3 Розділ І загальні положення про право інтелектуальної власності, 107.82kb.
- І. Загальні положення, 36.77kb.
- 1. загальні положення, 89.5kb.
- Положення про загальні збори учасників публічного акціонерного товариства комерційного, 272.94kb.
- Закон україни, 706.59kb.
- Закон україни, 745.76kb.
ГЛАВА 7.
СУДОВІ РІШЕННЯ
Стаття 208. Види судових рішень
1. Судові рішення викладаються у двох формах:
1) ухвали;
2) рішення.
2. Питання, пов'язані з рухом справи в суді першої інстанції, клопотання та заяви осіб, які беруть участь у справі, питання про відкладення розгляду справи, оголошення перерви, зупинення або закриття провадження у справі, залишення заяви без розгляду у випадках, встановлених цим Кодексом, вирішуються судом шляхом постановлення ухвал.
3. Судовий розгляд закінчується ухваленням рішення суду.
1. Судові рішення – це акти суду, пов‘язані із розглядом конкретної цивільної справи.
Коментована стаття передбачає дві форми (у назві – види) судових рішень: ухвали і рішення.
Ухвала суду - це акт суду, який вирішуються питання, пов‘язані із рухом справи та інші питання, що виникають під час розгляду справи. Ухвала суду постановляється по кожному такому питанню.
В свою чергу, ухвали суду поділяються на два види:
1) ухвали, які оформляютсья окремим документом;
2) протокольні ухвали, зміст яких фіксується в протоколі судового засідання.
Різновидом ухвал суду є окремі ухвали, але вони не вирішують питань, пов‘язаних із розглядом справи і мають спеціальну профілактично-виховну мету. Докладніше про це див. коментар до ст. 211 ЦПК.
Рішення суду - це акт суду, яким вирішується спір по суті. У кожній справі суд кожної інстанції може постановити лише одне рішення. Лише одне рішення може набрати законної сили.
2. В коментованій нормі поняття “судове рішення” вживається як загальне стосовно ухвали та рішення суду. Таким чином, поняття “судове рішення” та “рішення суду” не є тотожними, як можна було б припустити, оскільки ухвала теж є судовим рішенням.
В ЦПК УРСР 1963 р. як загальне, застосовувалося більш вдале поняття “постанова суду”.
3. Окремі питання вирішуються розпорядженнями головуючого, без постановлення ухвал. Наприклад, зупинення промовця в судових дебатах, якщо він повторюється; запрошення свідка до залу засідання; видалення свідка; надання копії технічного запису судового процесу; надання справи для ознайомлення; надання дозволу на виготовлення копії документів, що є в матеріалах справи тощо.
Стаття 209. Порядок ухвалення рішень та постановлення ухвал, їх форма
1. Суди ухвалюють рішення іменем України негайно після закінчення судового розгляду.
2. Рішення суду ухвалюється, оформлюється і підписується в нарадчій кімнаті суддею, а в разі колегіального розгляду - суддями, які розглядали справу.
3. У виняткових випадках залежно від складності справи складання повного рішення може бути відкладено на строк не більше ніж п'ять днів з дня закінчення розгляду справи, але вступну і резолютивну частини суд повинен проголосити в тому самому засіданні, в якому закінчився розгляд справи. Проголошені вступна і резолютивна частини рішення мають бути підписані всім складом суду і приєднані до справи.
4. Ухвали суду, які оформлюються окремим процесуальним документом, постановляються в нарадчій кімнаті, інші ухвали суд може постановити, не виходячи до нарадчої кімнати.
5. Ухвали суду, постановлені окремим процесуальним документом, підписуються суддею (суддями) і приєднуються до справи. Ухвали, постановлені судом, не виходячи до нарадчої кімнати, заносяться до журналу судового засідання.
6. Ухвали, постановлені в судовому засіданні, оголошуються негайно після їх постановлення.
7. Виправлення в рішеннях і ухвалах повинні бути застережені перед підписом судді.
1. Коментована стаття регулює форму та порядок ухвалення рішень та постановлення ухвал. Звертаємо увагу, що рішення суду ухвалюються, а ухвали – постановляються.
Рішення суду ухвалюються іменем України. В цьому проявляється публічний характер рішення, як владного акту. Вирішуючи спір, суд діє від імені держави Україна.
Рішення ухвалюється негайно після закінчення судового розгляду. Після закінчення судових дебатів суд видаляється до нарадчої кімнати, складає текст рішення і проголошує його публічно. Тому слово “негайно” не обмежує суд часом, протягом якого він повинен ухвалити рішення. Вказівка на негайність ухвалення рішення означає, що суд не повинен вчиняти інших дій та не може розпочинати інших справ до ухвалення рішення. Виняток з цього правила передбачений у ч.3 коментованої статті.
2. Складення повного тексту рішення, тобто рішення, яке містить усі відомості, передбачені ст. 215 ЦПК, може бути відкладено на строк не більше ніж 5 днів з дня закінчення розгляду справи у виняткових випадках залежно від складності справи. Винятковість випадків та складність справи – це поняття оціночні. Фактично суд може відкласти складення повного тексту у будь-якій справі. Згоди сторін на проголошення лише резолютивної частини рішення не потрібно.
На практиці судді часто користуються ч. 3 коментованої статті, не бажають витрачати час на складення повного (мотивованого) рішення.
У будь-якому випадку, вступну і резолютивну частини суд повинен проголосити в тому самому засіданні, в якому закінчився розгляд справи. Проголошені вступна і резолютивна частини рішення мають бути підписані всім складом суду і приєднані до справи. Таке рішення, яке містить лише вступну і резолютивну частину, на практиці називають коротким.
3. Рішення суду ухвалюється, оформлюється і підписується виключно в нарадчій кімнаті. Оформлення та підписання рішення в іншому приміщенні, а так само порушення таємниці нарадчої кімнати вважається істотним порушенням процесуального права, і може бути підставою для скасування рішення. Рішення суду оформлюється суддею, а у разі колегіального розгляду - одним із суддів. Текст рішення виготовляється в одному примірнику і підписується усіма суддями, які розглядали справу.
4. Порядок постановлення ухвал залежить від того, до якого виду вони належать. Ухвали суду, які оформлюються окремим процесуальним документом, постановляються виключно в нарадчій кімнаті за правилами, передбаченими ч.2 коментованої статті. Інші ухвали (протокольні) суд може постановити, не виходячи до нарадчої кімнати.
5. Ухвали суду, постановлені окремим процесуальним документом, підписуються суддею (суддями) і приєднуються до справи. Ухвала складається повністю і не може бути короткою (як рішення). Ухвали, постановлені судом, не виходячи до нарадчої кімнати, заносяться до журналу судового засідання.
6. Ухвали, постановлені в судовому засіданні, оголошуються негайно після їх постановлення. Оголошення ухвали відбувається шляхом зачитування її повного тексту учасникам процесу, присутнім в засіданні, одразу після виходу суду з нарадчої кімнати.
7. Під час оформлення судового рішення можуть бути допущені граматичні помилки, описки та неточності. Хгідно загальним праивл діловоства, виправлення помилок відбувається шляхом закреслення помилкового елементу (літери, слова, цифри) і написання правильного, якщо він потрібний. Закреслений текст повинен читатися. Усі виправлення повинні бути застережені перед підписом судді. Для цього на тексті судового рішення робиться запис, наприклад, такого змісту: “Закреслене “Львов” не читати. Виправленому на “Львів” вірити”. Цей напис засвідчується підписом судді (суддів).
Стаття 210. Зміст ухвали суду
1. Ухвала суду, що постановляється як окремий документ, складається з:
1) вступної частини із зазначенням:
часу і місця її постановлення;
прізвища та ініціалів судді (суддів - при колегіальному розгляді);
прізвища та ініціалів секретаря судового засідання;
імен (найменувань) сторін та інших осіб, які брали участь у справі;
предмета позовних вимог;
2) описової частини із зазначенням суті питання, що вирішується ухвалою;
3) мотивувальної частини із зазначенням мотивів, з яких суд дійшов висновків, і закону, яким керувався суд, постановляючи ухвалу;
4) резолютивної частини із зазначенням:
висновку суду;
строку і порядку набрання ухвалою законної сили та її оскарження.
2. Ухвала, яка постановляється судом не виходячи до нарадчої кімнати, повинна містити відомості, визначені пунктами 3, 4 частини першої цієї статті.
3. Якщо ухвала має силу виконавчого документа і підлягає виконанню за правилами, встановленими для виконання судових рішень, така ухвала оформлюється з урахуванням вимог, встановлених Законом України "Про виконавче провадження".
1. Зміст ухвали суду залежить від виду ухвали. Ухвала суду, що постановляється як окремий документ, складається з 4 частин: вступної, описової, мотивувальної і резолютивної
У вступній частині ухвали зазначається: час і місце її постановлення; прізвище та ініціали судді (суддів - при колегіальному розгляді); прізвище та ініціалт секретаря судового засідання; прізвища та ініціали (найменування) сторін та інших осіб, які брали участь у справі; предмет позовних вимог.
В описовій частині зазначається суть питання, що вирішується ухвалою, тобто короткий зміст клопотання, яке вирішується та підстави його заявлення.
В мотивувальній частині зазначаються мотиви, з яких суд дійшов висновків (тобто висновок суду про обгрунтованість чи необгрунтованість заявленого клопотання), і закон, яким керувався суд, постановляючи ухвалу (тобто посилання на конкретну правову норму).
В резолютивній частині зазначається висновок суду (що саме ухвалив суд), строк і порядок набрання ухвалою законної сили та її оскарження.
2. Ухвала, яка постановляється судом не виходячи до нарадчої кімнати (протокольна ухвала), повинна містити лише мотивувальну та резолютивну частину. Це пов‘язано із процесуальною економією, адже учасникам процесу зрозуміло яке питання вирішується судом.
3. Якщо ухвала має силу виконавчого документа і підлягає виконанню за правилами, встановленими для виконання судових рішень, така ухвала оформлюється з урахуванням вимог, встановлених ст. 19 Закону "Про виконавче провадження". Відповідно до цієї статті у виконавчому документі повинні бути зазначені:
1) назва документа, дата видачі та найменування органу, посадової особи, що видали документ;
2) дата і номер рішення, за яким видано виконавчий документ;
3) найменування (для юридичних осіб) або ім'я (прізвище, ім'я та по батькові за його наявності для фізичних осіб) стягувача і боржника, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання (для фізичних осіб), ідентифікаційний код суб'єкта господарської діяльності стягувача та боржника за його наявності (для юридичних осіб), індивідуальний ідентифікаційний номер стягувача та боржника за його наявності (для фізичних осіб - платників податків), а також інші відомості, якщо вони відомі суду чи іншому органу, що видав виконавчий документ, які ідентифікують стягувача та боржника чи можуть сприяти примусовому виконанню, такі як дата і місце народження боржника та його місце роботи (для фізичних осіб), місцезнаходження майна боржника тощо;
4) резолютивна частина рішення;
5) дата набрання чинності рішенням;
6) строк пред'явлення виконавчого документа до виконання.
Виконавчий документ має бути підписаний уповноваженою посадовою особою і скріплений печаткою.
Стаття 211. Окремі ухвали суду
1. Суд, виявивши під час розгляду справи порушення закону і встановивши причини та умови, що сприяли вчиненню порушення, може постановити окрему ухвалу і направити її відповідним особам чи органам для вжиття заходів щодо усунення цих причин та умов. Про вжиті заходи протягом місяця з дня надходження окремої ухвали повинно бути повідомлено суд, який постановив окрему ухвалу.
2. Окрему ухвалу може бути оскаржено особами, інтересів яких вона стосується, у загальному порядку, встановленому цим Кодексом.
1. Окрема ухвала суду – це ухвала, якою суд реагує на виявлені під час розгляду справи порушення закону і причини та умови, що сприяли вчиненню порушення. Окрема ухвала є формою профілактичного впливу судів на правопорушення.
2. Окрема ухвала може бути постановлена судом до завершення судового розгляду або одночасно із цим. Така ухвала постановляється як за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, так і з ініціативи суду. Окрема ухвала постановляється судом в нарадчій кімнаті і оформляється окремим документом.
Суд має право, але не зобов‘язаний постановляти окрему ухвалу.
Окрема ухвала направляється відповідним особам чи органам, які можуть усунути причини та умови. Ці органи зобов‘язані вжити відповідних заходів, які будуть вважати доцільними. Суд не вправі в окремій ухвалі визначати конкретні заходи, які слід вжити для усунення причин та умов, що сприяли правопорушенню, оскільки це виходить за межі його компетенції.
Особи, яким адресовано окрему ухвалу, письмово повідомляють суд про вжиті заходи протягом одного місяця з дня одержання ухвали.
3. Коментована норма встановлює особливий порядок оскарження окремої ухвали. Вона може бути оскаржена особами, інтересів яких вона стосується, незалежно від того, чи беруть вони участь у справі, у загальному порядку. Особи, які беруть участь у справі, мають право оскаржити окрему ухвалу, лише у тому випадку, коли вона порушує їх права та інтереси.
Стаття 212. Оцінка доказів
1. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
2. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення.
3. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
4. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.
1. Коментована стаття регламентує оцінку доказів. Загальні положення про докази і доказування розташовані у главі 5 розділу 1 ЦПК, тому коментована стаття здається дещо відірваною від свого інституту. Розміщуючи норму про оцінку доказів в главі, яка регулює порядок постановлення та зміст судових рішень, законодавець виходив з того, що оцінка доказів остаточно відбувається в нарадчій кімнаті під час постановлення рішення.
Загальне правило оцінки доказів сформульоване у ч. 1 коментованої статті. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Внутрішнє переконання – це сформоване під час розгляду справи уявлення судді про те, як слід вирішити спір. На нашу думку, внутрішнє переконання формується на психологічному рівні, коли суддя надає перевагу одній чи іншій стороні виходячи з фабули (обставин) справи та правових позицій сторін.
На внутрішнє переконання судді впливають життєвий досвід, громадська думка, непроцесуальний вплив, особисте ставлення до сторін. Тому внутрішнє переконання – це категорія неправова.
Інші фактори, які зазначені у коментованій нормі (всебічне, повне, об‘єктивнивне та безпосереднє дослідження наявних у справі доказів) є базою для формування внутрішнього переконання і об‘єктивним критерієм для його перевірки.
2. Усі докази є рівні між собою. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Однак це не означає, що усі докази мають однакове значення. Оцінка доказів як раз і полягає в тому, що б визначитися, яким з них надати перевагу.
3. Оцінюючи докази, сул зв‘язаний також і формальними правилами, які закріплені у ч.3 коментованої статті. Суд зобов‘язаний оцінити належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Про належність доказів докладніше див. коментар до ст. 58 ЦПК.
Про допустимість доказів докладніше див. коментар до ст. 59 ЦПК.
Достовірність доказу – це рівень його правдивості, тобто рівень довіри до нього зі сторони суду.
Усі докази разом оцінюються ще з позиції їх достатності та взаємозв‘язку. Достатність доказів полягає у тому, що у справі доведені усі обставини, які входять до предмету доказування. Взаємозв‘язок доказів полягає в тому, всі вони узгоджуються між собою і в сукупності дають суду можливість встановити дійсні відносини сторін і правильно вирішити спір.
4. Результати оцінки доказів, тобто мотиви прийняття одних доказів і відхилення інших, суд відображає в рішенні. В ухвалі суду результати оцінки доказів не зазначаються.
Стаття 213. Законність і обґрунтованість рішення суду
1. Рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.
2. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.
3. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
1. Законність рішення суду полягає у необхідності виконаня двох вимог: 1) дотримання норм процесуального права під час розгляду справи (виконання всіх вимог цивільного судочинства); 2) правильне вирішення спору, тобто вірне застосування матеріального закону.
Законність рішення залежить від безумовної, строгої відповідності його законам та іншим нормативно-правовим актам, що визначається перш за все правильною юридичною кваліфікацією взаємовідносини сторін та інших учасників справи.
Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а при їх відсутності - на підставі закону, що регулює подібні відносини, або виходячи із загальних засад і змісту законодавства України (п.1 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 11 від 29.12.1976 “Про судове рішення”).
Рішення слід вважати законним, якщо воно винесене у строгій відповідності з нормами матеріального і процесуального права, які підлягають застосуванню, при точному і правильному дотриманні, виконанні та використанні процесуальних норм. В п. 4 ст. 309 ЦПК говориться як про порушення, так і про неправильне застосування норм матеріального права. Однак протиставлення цих понять є необгрунтованим, оскільки порушення судом матеріально-правових норм як разі і проявляється в їх неправильному застосуванні.
2. Обгрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, які мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні (п.1 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 11 від 29.12.1976 “Про судове рішення”).
Обгрунтованість рішення полягає у правильності встановлення фактичних обставин справи та правильній оцінці доказів. Від цього залежить правильність правової кваліфікації спору.
В силу принципу безпосередності судового розгляду рішення може бути обгрунтоване лише тими доказами, які одержані у визначеному законом порядку і перевірені в тому судовому засіданні, в якому постановлюється рішення. Неприпустимим є витребування і приєднання до справи матеріалів на підтвердження висновків і мотивів рішення після його винесення (п.2 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 11 від 29.12.1976 “Про судове рішення”).
.Обґрунтованим рішення слід вважати тоді, коли: 1) суд повністю вияснив обставини, що мають значення для справи; 2) коли ці обставини доказані; 3) коли висновок суду відповідає викладеним у рішенні обставинам справи.
Обґрунтованість судового рішення це його внутрішня якість. Обґрунтованим є таке рішення, в якому відбите повне, всебічне і об’єктивне з’ясування дійсних обставин справи, їх доведеність та досягно істинність висновків суду відповідність їх фактичній стороні справи і вимогам закону.
Виходячи з цього, в поняття обґрунтованості зазвичай включають два моменти: достовірність висновків суду про обставини, що покладені в основу рішення, і повноту дослідження судом всіх матеріалів справи.
3. Окрім законності та обгрунтованості, рішення повинно відповідати й іншим вимогам, до яких належать вичерпність (повнота), визначеність, точність, зрозумілість. На відміну від законності та обгрунтованості, порушення цих вимог може виправити сам суд, який постановив рішення.
4. Вичерпність (повнота) - така властивість судового рішення, яка характеризує повноту відповіді суду на всі правові питання, що були поставлені перед ним на вирішення. Тому в теорії процесу цю вимогу називають ще повнотою. Вичерпним судове рішення вважатиметься тоді, коли ним буде вирішено повністю спір між сторонами і дано відповідь на всі вимоги позивача та заперечення відповідача. Поза судовим рішенням, постановленим у конкретній справі, не повинно залишатися невирішених питань, які ставилися на його розгляд.
Як акт правосуддя, рішення мусить чітко підтвердити існування і суть спірних правовідносин, які права визнаються за особою, що пред’явила до суду вимогу, а яка ні; які обов’язки належить виконати відповідачу, які права і обов’язки мають заінтересовані особи в справах з адміністративно-правових відносин, чи є підстави для встановлення юридичних фактів і яких саме у справах окремого провадження.
Неповнота рішення усувається шляхом постановлення додаткового рішення. Докладніше про це див. коментар до ст. 220 ЦПК.
5. Без визначеності судового рішення не може бути судового захисту. Визначеністю характеризуються всі частини судового рішення. Особливо необхідна вона для резолютивної частини, оскільки саме ця частина судового рішення дає відповідь на вимоги сторін.
Визначеність резолютивної частини судового рішення проявляється передусім у тому, що суд точно зазначає, що і на користь кого присуджено. При частковому задоволенні вимог суд точно зазначає, чиї вимоги задоволені, в якому розмірі що присуджується. При повній відмові в задоволенні вимог резолютивна частина точно визначає, кому і в чому відмовлено.
Невизначеність судового рішення приводить до його скасування.
Винятком з вимоги визначеності судового рішення, на думку деяких авторів, є можливість ухвалення факультативних рішень. Факультативним називається рішення, за яким відповідач присуджується до здійснення певних дій на користь позивача і яким в разі неможливості його виконання суд визначає інший спосіб виконання.
6. Точність рішення – це правильне відображення у тексті рішення усіх обставин, що мають значення для сприйняття його змісту. На точність рішення не впливають неістотні помилки (наприклад, граматичні), які не впливають на його виконання.
Способом усунення неточності рішення є виправлення описок та явних арифметичних помилок. Докладніше про це див. коментар до ст. 219 ЦПК.
7. Рішення повинно бути зрозумілим не лише для суду, який його ухвалив, а й для усіх інших осіб. Зрозумілість рішення досягається правильним, простим та грамотним викладом його тексту, застосуванням зрозумілих зворотів та термінології.
Способом усунення нерозумілості рішення суду є його роз‘яснення. Докладніше про це див. коментар до ст. 221 ЦПК.