Л. О. Кадомцева (Націо­нальна академія сбу); канд філол наук, доц

а не давайте сильним погубити людину. Ні правого, ні винного не вбивайте і не повелівайте вбити його...

Старих шануйте, як отця, а молодих — як братів. У домі своїм не лінуйтеся, а за всім дивіться ... щоб не посміялися ті, які приходять до вас, ні з дому вашого, ні з обіду вашого.

Ні питтю, ні їді не потурайте, ні спанню. Лжі бережіться, і п ⁹янства, і блуду, бо в сьому душа погибає і тіло...

Недужого одвідайте, за мерцем ідіте, тому що всі ми смертні єсмо.

І чоловіка не лишіть, не привітавши, добре слово йому по* дайте. А коли добре щось умієте — того не забувайте, а чого не вмієте — то того учітеся, так же, як отець мій. Удома сидячи, він зумів знати п ять мов, — а за се почесть єсть до інших країв. Лінощі ж — усьому лихові мати: що людина вміє, те забуде, а чого не вміє — то того не вчиться.

Глибока мудрість, точність і стислість виразу, мовне вміння зро­били ці вислови афористичними. Вони свідчать про появу нового, живомовного народного начала у вітчизняній риториці.

До найвизначніших проповідників-ораторів належить і єпископ із Турова Кирило Туровський (1130—1182 pp.). Він є автором чис­ленних слів, повчань, послань, молитов, володів надзвичайним ораторським і поетичним талантом, за що у народі був прозваний другим Златоустом. У проповідях використовував яскраві образні засоби: епітети, метафори, паралельні порівняння, антитези, які, безперечно, збагачували давню українську книжну мову. Про ха­рактер образності творів Кирила Туровського дають уявлення такі рядки з його проповіді «Слова Кирила, недостойного монаха, по Великодню...», яка відома це й під іншою назвою «Слово в новий тиждень після Пасхи»:

Нині сонце, красуючись, на висоту сходить і, радіючи, землю огріває, — сходить — бо нам од гробу праведне сонце Христос і всіх, хто вірить у нього, спасає.

Нині місяць з вишнього зіступивши щабля, більшому світилу честь воздає; вже бо Старий Закон, як каже Святе Письмо, із суботами бути перестає, і пророки Христовому закону честь воз­дають.

Нині зима гріховна покаянням припинилася ільод невір'я бого-пізнаням розтопився...

Сьогодні весна красується, оживляючи земне єство, і бурхливі вітри, повіваючи, плоди множать, і земля, насіння живлячи, зе­лену траву родить. Весна бо красна є віра Христова, яка хре­щенням одроджує людське єство.

Нині дерева парості випускають, і квітами пахощі процвіта­ють, і сади вже солодкі видають пахощі, і робітники, з надією трудячись, плододавця Христа прикликають.

59

Нині орачі слова, словесних телят до духовного ярма приво-дячи, і хресне рало в мислених борознах заглиблюючи, і борозну покаяння прокладаючи, сім 'я духовне всипаючи, надіями май­бутніх благ веселяться.

Кирило Туровський був не тільки оратором та письменником, а й учителем риторики, радив бути уважним до слова, шукати відповідні слова у рідній мові для прикрашання дрстойних діянь.

Основним стилістичним прийомом Кирила Туровського була ритмізована антитеза, зокрема протиставлення божої і людської природи в образі Христа:

Пан наш Ісус Христос розп 'ятий, як людина, — але як Бог — сонце затьмарив, місяць зробив кривавим, і було темно по всій землі* Як людина, він крикнув та віддав дух, — але як Бог — стру­сив землю, і каміння розпалося. Як земного царя, стерегла його сторожа та лежав він запечатаний у могилі, — але як Бог — з ангельськими воїнами в твердині пекла бісівським силам наказу­вав.., тому, він з небес зійшов і втілився, і став людиною, — щоб трухляве оновити і на небеса вивести. Списом пробито йому реб­ра,.— щоб він відвернув полум'яну зброю, яка забороняє людині вступити до раю. Кров свою виточив із ребер, —* та тим очистив тілесні плями й душу людську освятив, зв 'язано його і тернами увінчано, — щоб від кайданів диявольських людей звільнити та терня омани бісівської викорінити. Б гріб покладено його, як мер­твого, — щоб він усі віки померлим життя дарував. Камінням з печаткою його заперто, —- щоб він пекельні ворота та вереї до­щенту розбив. Для всіх, видно; стерегла його сторожа, але незри­мим зійшов він до пекла і зв 'язав сатану...¹.


Мовотворчість Івана Вишенського

Тематика полемічних творів потребувала розширення рамок риторичних засобів за рахунок введення живомовної експресії та вже значних на той час мовних надбань українського фольклору. Тому і такий великий захисник церковнослов'янської мови, як Іван Вишенський, який вважав її «плодоноснійший од всіх язьїков и богу любимший», широко використовував у своїй творчості про­сту мову. Навіть у творах, написаних слов'яноруською мовою («Иоанна мниха извещение краткоє о латинских прелестях», «О єретиках», «Новина...», «Позорище мьісленное»), трапляють­ся елементи «простої» мови на зразок: тепла хата, коханка.


Щит. за: Чижевський Д. Історія української літератури. — К., 1999.— С. 141—142.

У творах, написаних простою мовою («Писание к утекшим от православное вт>рьї єпископам»; «Краткословньїй отвт>т... против безбожного... писання Петра Скарги», «Порада», «Зачапка мудрого латьшника с глупьім русином» та ін.), Вишенський, звертаючись до фактів реальної дійсності, конкретного життя, надає перевагу джерелам живої розмовної мови і тільки богословські питання висвітлює церковнослов'янською, припасовуючи, перекладаючи окремі слова й вирази простою мовою. Вислів П. Житецького про те, що, «незважаючи на свою релігійну повагу до слов'янської мови, не міг [І. Вишенський. —Авт.] упоратися з її важкою фразеоло­гією, то переробляючи її в народному дусі, то мішаючи її з народ­ними словами й виразами, сповненими міцного малоруського гу­мору», є правильним у тому розумінні, що Вишенський об'єктивно уже не міг знехтувати «просту» мову, вона владно пробивалася в літературу. П. Плющ точно зауважує, що у творчості Івана Вишен-ського «змагання книжної і живої розмовної мови відбиває реаль­ний стан речей у мовній культурі самого І. Вишенського і подібних до нього тогочасних українських книжників»¹.

Стихія церковнослов'янської мови цілковито переважає у тво­рах І. Вишенського, стихія ж живої мови дуже позначається на його творах, писаних «простою» мовою. Твори Івана Вишенського зба­гачені словами та виразами української народної мови: але, барило, бридкий, будувати, воли, волосся, вирок, виконати, вилучати, відо­мий, власний, глитати, горілка, гостинець, драпіжник, жебрак, зрада, зажмурити, заступник, запитати, інший, коляда, кривда, кожем ^уяка, комора, коні, лічба, лях, марно, мовити, нікчемний, неборака, обора, огидний; отрута, ошукати, порада, перешкода, панувати, послухати, прагнути, паскудний, певний, пильно, пиха, ремісник, сіромаха, стайня, страва, страшно, скриня, стан, хата, хлопчик, черево, четвертак, червоний, чбботище; як у маслі пла­ваєте, нічого не дбати, очі витріщити, як мати народила, з лиски Божої, на Сміх чорту тощо.

У лексиці, морфології, фонетиці «простої» мови Івана Вишенського багато церковнослов'янських та українських паралелей: бла-
гочестивий— побожний, глас—голос, глава—голова—злотогловий, велерічие — многомовство, грабитель — драпіжник, кто —хпіо, мерзость — огида, нашего — нашого, путь — гостинець, смрад — Смородливий, усльгшати — почути, чего — чого, Человци — человіки, язьіци — язики Та ін\ * о

У праці «І. Вишенський і його твори» Іван Франко писав, що мова Івана Вишенського ставить «безмірно інтересний образ того хаотичного стану, в якому находився наш язик в початку своєї літе­ратурної кар'єри, виломлюючись з обіймів церковщини». Проте,

Шлющ П. П. Історія української літературної мови. — К., 1972. — С. 135.

61

виходячи «з обіймів церковщини», українська книжна мова збага­чувалася старослов'янизмами і передала їх як традиційні номінації, а частіше як стилістичний засіб сучасної української літературної мови. На цьому шляху від давньоукраїнського періоду прийняття християнства і до сучасного стану української літературної мови творчість Івана Вишенського є чи не найпоказовіш'ою у плані того, як зароджувалися, синтезувалися з книжних і розмовних стилі­стичні засоби української мови. Послання І. Вишенського багаті на стилістично диференційовану лексику': церковно-богословську, суспільно-політичну, абстрактну, побутово-просторічну, емоційно-експресивну. Особливий стилістичний інтерес становлять індиві­дуально авторські новотвори, складені з двох-трьох семантично далеких коренів. Несподівано незвичним Поєднанням створюєть­ся нове сатиричне або іронічно-дошкульне значення: барв 'яноходці, богочревці, громовладатель, скачомудрець, кровоедь, свиноедь, куроедь, гускоедь, волоедь, скотоедь, звіроедь, маслоедь, пирого-едь; периноспаль, мякоспаль, тілолюбитіль; кровопрагнитель; перцолюбець, шафранолюбець,,кгвоздиколюбець, кминолюбець, цукролюбець, сладколюбець, чревобісникь, грьтаноигратель, грьтено-мудрець, млекопий, писародрачь та ін. Михайло Возняк писав, що Вишенський «сипле як з рукава неологізмами»¹.

Про те, що Іван Вишенський досконало володів риторикою, свідчить стиль його послань. На думку М. Возняка, він «дуже зруч­но користувався всіма викрутасами риторичного мистецтва»².

Мовний стиль Івана Вишенського ґрунтувався на засадах ан­тичної риторики, хоч сам Вишенський писав, що «грамматицкого дробезку не изучих, риторичное игрушки не видах», та гомілети ки (церковної риторики). Це видно з текстів послань, у яких є сти­лістичні засоби (фігури), відомі ще з часів античної риторики — риторичні звертання, запитання й оклики* анафори, нагнітання слів і речень, розгорнені антитези. Завдяки таким засобам, сильним, різким висловам послання Вишенського ставали вогненними по­лемічними памфлетами:

О чоловіче окаянний, як, честі своєї позбувшись, волів ти приєд­натись і пристосуватись до несмисленності безсловесного скоту?

О так званий християнине, як ти осмородив таким світолюб-ством помазання хрещення в Божество Божого духу!

О сину віри в небесного Бога, як ти міг перейменуватися, через плоди діл своїх диявольським сином!

О царське свячення, язику святий, людей оновлення, як пере­творився ти в поганське та єретичне безвір 'я!


^хВозняк М. Історія української літератури. — Л., 1993. — С. 436. ²Там само. — С. 435.

До тебе, земле Лядська, з плачем голосом Ісаїним мовлю...

...Де-бо нині в Лядській землі віра, де надія, де любов, де правда і справедливість суду, де покора?..

Замість суду і правди панують брехня, кривда, облудність, супе­речки, наклепи, лицемірство, облесність, насильство антихрис-тове.

Замість віри, надії і любові панують безвір 'я, ненависть, заздрість і мерзота.

А замість доброчесного життя конечна розпуста, плюгавство й нечистота гидка панує.

Чи не ваші милості голодних оголоднюєте і чините спраглими бідних підданих?..

Чи котрийсь із вас завів у дім страннього, прихистив, задо­вольнив?..

Чи було, що ви одягали голих? Чи не ваші милості самі оголює­те?..

Чи було, що ви хворим послужили? Чи не ваші милості самі чините хворих із здорових: б'єте, мучите і забиваєте?. (Адапта­ція текстів сучасною українською літературною мовою Валерія Шевчука.)

Прямі звинувачення, виражені фігурами багатоступеневих ан­титез, створюють іронічний колорит тексту. Кожна теза називаєть­ся на початку абзацу. Далі йде розгорнутий виклад — заперечення і висновок-узагальнення.

Оригінально витворені і майстерно використані у творах Ви-шенського словесні художні засоби:

• новотвори-епітети: бісомудренньїе наставники, детино-игральський розум, среброполмисная трапеза, скверноначаль-ник;
  
• метафори абстракцій: вода прелести, гостинец (шлях) пре-мудрости, зерцало сомнений, союз любве, суд зависти, ров невірия, серп погибельнои карьг, обора правоверия;-
  
• порівняння з народних фразеологізмів: говорити и тракто-вати, як пустое коло млинное; як пес встекльїй, бьгаешся; як порхавка, надьімати.
  

Особливо досконало розробив Вишенський такий прийом (відо­мий, до речі, з античної риторики, який ввів Сократ), як діалогіза­ція викладу, іронія і фігури її вираження, наповнивши їх україн­ським матеріалом. Найкраще це видно на прикладах з твору «Вик­риття диявола-миродержця»: -

Запитання. Що жмені даєш, дияволе?..

Відповідь. Дам тобі нинішнього віку славу, розкіш і багат-
ство. Коли хочеш кардиналом бути, впади, поклонися мені — я
тобі дам... * >

Коли хочеш старостою бути, впади, поклонися мені — я тобі дам...

63

Коли хочеш королем бути, пообіцяй мені на офіру піти в гієну вічну—я тобі й королівство дам.

Відповідь мандрівця від імені всіх, котрі зваблюються дияво­лом. Знаю, дияволе, ти все те назване даси, якщо я тобі поклоню­ся, алея піду шукати і в зерцалі Христового учення виглядати, чи ж та твоя данина на пожиток, а чи на погибель вічну буде? Чи ж вона на славу, чи на безчестя вічне перетвориться?

...Що за пожиток з тієї дочасної славщі, колия вічно посоромле­ний буду?

..Відійди, сатано!..

«Стиль Вишенського такий багатий, різнорідний і цвітистий, — писав М. Возняк, — що в усій українській літературі до Котля­ревського Вишенський уступає хіба одному «Слову про похід Іго­ря» щодо пластичності й сили індивідуального вислову. Фраза Вишенського не довга й не коротка, послідовно розчленовується на частини, ллється плавно, поступово переходить від нижчого до щораз вищого ступеня і закінчується кількома сильними акор­дами»¹. •# -

Своєю полемічною творчістю Іван Вишенський підтвердив дум­ки Арістотеля про стиль полемічного мовленням «Існує два види полемічного стилю: перший етичний (зачіпає мораль), другий па­тетичний (збуджує пристрасті)», і

І мораль, і пристрасті, й оригінальна мовотворчість Вишен­ського є настільки виразними, що поставили його до ряду найви-датніших творців давньої книжної української мови, зробили пред­течею української публіцистики. Про «Послання до єпископів» («Вельможним їх милості... Іван чернець з Вишні, від святої Афонської гори») Іван Франко висловився пристрасно: «Такий є кінець того громового сильного послання, того могучого маніфесту талановитої незалежної особистості, гордої своєю правотою і своїм почуттям душевної солідарності з масами рідного народу. Ніколи ще до того часу сильні мира цього, світські чи духовні, не чули від простого українця таких гордих, рішучих і потрясаючо сильних слів».


¹Возняк М. Історія української літератури. — С. 436.


64

Високо оцінюючи творчість Івана Вишенського, Дмитро Чи-жевський писав: «Головна його спільна риса з сучасниками—ри­торизм, не в якомусь негативному значенні цього слова, а в сенсі певної літературної форми, яка всі думки «вдягає» у форму промо­ви, зворотів до читачів, закликів, закидів, запитань...». І далі про­довжував: «Це той самий риторичний стиль, що і стиль інших по­лемістів, його сучасників. Лише маємо в нього значно більшу пишність: він нагромаджує епітети, порівняння, запитання, закли­ки. Велике мовне мистецтво його приводить до того, що це нагро­мадження не вражає неприємно. Бо й іменники, і дієслова Вишен­ського завжди ваговиті, барвисті, соковиті. Мова дуже близька до «простої». Вже вказувано на те, що цей риторизм — традиція ду­ховної літератури ренесансу»¹.


Мовна спадщина Григорія Сковороди

У Києво-Могилянській академії вчився останній видатний пред­ставник давньої книжної української мови, поет у стилі релігій­ного бароко, філософ Григорій Савович Сковорода. Мовотворчість Григорія Сковороди реалізувалась у різноманітних жанрах: фі­лософські і педагогічні трактати, притчі, байки, оригінальна і перекладна поезія, проповіді й епістолярій. Це є свідченням того, що Сковорода як учень Києво-Могилянської академії і як високо­талановитий представник давньої книжної української мови сприй­няв європейські освітні традиції і філософсько-риторичний культ Слова, що був успадкований українською культурою з античних часів разом із філософією, риторикою, поетикою, біблійною міфо­логією.

Мова Сковороди — це мова «українського бароко з її обома по­люсами — церковнослов'янщиною української редакції та народ­ною мовою»², яка підготувала грунт для єдиної літературної мови на народнорозмовній основі.

Боротьба проти поневолювачів українського народу велася не тільки на полі брані, а й у сфері духовній, де основною зброєю було слово. Словом народ боронив і відстоював свою сутність.

Сковорода виробив цілу філософію слова. Він його розумів і як «безодню», що може охопити всю різноманітність космосу, і як міру речей, через яку все можна спробувати пізнати, відчути, і як силу реально існуючого. Загадка слова, що була непізнана до ньо­го і залишилася такою й нині, хвилювала Сковороду. Слово не тільки знак світу, а мова — знакова система. Слово має структуру, що нагадує структуру світу. С матерія у вигляді звуку, є знакове зміщення субстанції, якась назва, є, зрештою, образ, тобто якийсь символічний зміст, що дає змогу алегорично його використовува­ти, як у байці. Однак є щось невидиме, невловиме, внутрішнє, зав­дяки чому слово переживає речі, людей, час, простір.