Geum.ru

Ням різного роду "екстремізмів" "лівих" І "правих", діянь запопадливих "латинізаторів" І зденаціоналізованих "москвофілів", змагань консерваторів І реформаторів

Вид материалаДокументы

Содержание


Митрополит А. Шептицький і спроби утворення Автокефальної Православної Церкви в Україні.
Утворення і знищення Української Автокефальної Православної Церкви.
Подобный материал:
1   2   3
9.2. Автокефалія Української Православної Церкви – вимога історич-
ної справедливости

Питання утворення Української Автокефальної Православної Церкви було не повним і органічно пов’язувалося з ідеєю національної незалежности українського народу та державної самостійности України. Царат дуже добре це розумів і все робив, щоб до цього не допустити, в зародку придушуючи такі вимоги та починання.

Проте після абдикації царя 1917 р. політична ситуація у Московській імперії трохи змінилася, хоч наступники та спадкоємці царя не дуже то поспі-шали йти назустріч українським вимогам. Вони не менше, ніж цар прагнули зберегти “единую и неделимую”. І все ж змушені були йти на деякі поступки, які до ґрунту знищив московський більшовизм.

Митрополит А. Шептицький і спроби утворення Автокефальної Православної Церкви в Україні. Лютнева революція 1917 р. змінила картину суспільно-політичних та національно-релігійних відносин у московській імперії, яка дала тріщини і почала розвалюватися. Тимчасовий уряд був змушений пом’якшити самодержавний режим, бо далі вести політику царя було неможливо. У дусі цих дій Тимчасовий уряд оголосив амністію ув’язненим за політичні та релігійні переконання. До Петербурга А. Шептицький прибув 2 квітня 1917 р., розпочавши священичу та церковно-організаційну діяльність. Митрополит узяв участь в установчому синоді Російської Православної Церкви, що відбувся у Петербурзі 29 травня 1917 р. Показавши учасникам синоду копію автентичних папських документів, які його уповноважували користуватися юрисдикцією в Росії, митрополит А. Шептицький повідомив іменування екзарха з єпископською юрисдикцією в межах Росії, застерігаючи її підтверд-ження папою Бенедиктом XV. Екзархом для Росії митрополит іменував о. Леоніда Федорова, а екзархом для України – о. Михайла Цегельського, для Білорусі мав призначити іншого екзарха. Цю номінацію визнав Тимчасовий уряд.

Синод обговорив і полагодив різні справи життя Російської Православ-ної Католицької Церкви: богословські, літургічні, канонічні, дисциплінарні. Повністю зберігався східний обряд, а зміни, які б вносили, повинні б узгоджу-ватися з цим обрядом. Влада екзарха поширювалася тільки на Росію без Укра-їни і Білорусі, однак екзарх юридично був підпорядкований Києво-Галицькому митрополитові. Всі 60 артикулів ухвали синоду спочатку повинен був схвалити Києво-Галицький митрополит, а потім – Апостольська Столиця. Також ухвали екзарха можна було оскаржувати – в першій інстанції перед Києво-Галицьким митрополитом, а в другій – перед Апостольською Столицею. Були й інші ухвали, пов’язані з Богослужінням, із законами та приписали загального харак-теру.

Про запровадження Російського Православного Католицького екзархату митрополит А. Шептицький повідомив прем’єр-міністра Тимчасового уряду Г. Львова. Здавалося, що справи розвиваються задовільно. Проте настали часи більшовицького терору та церковно-релігійної руїни. У 1922 р. розпочалась руйнівна хвиля переслідувань церкви в Радянському Союзі. У 1923 р. екзарха Леоніда Федорова арештовано і засуджено на 10 років ув’язнення за пропаганду ідей унії (7 березня 1935 р. помер на Соловках). Митрополит А. Шептицький розпочав процес канонізації Леоніда Федорова з іншими праведниками Української Церкви.

Із Петербурга А. Шептицький виїхав до Києва, де взяв діяльну участь у деканальному соборчику православних священиків, на якому йшлося про унію, провів деякі заходи щодо будівництва храму Української Католицької Церкви для численних галичан, які жили в Києві. Покинувши Київ, митрополит поїхав до Фінляндії, Швеції, Данії і Швейцарії. Оскільки не одержав дозволу їхати до Італії, то у жовтні 1917 р. прибув до Львова, де йому влаштували величаву зустріч.

Водночас у березні 1917 р. до Києва прибув раніше призначений Моск-вою новий православний митрополит Володимир Богоявленський (1914–1918), який займав антиунійську позицію і, звісно, демонстративно проігнорував Українську Центральну Раду. Митрополита з такими настроями прийняли в Києві не зовсім прихильно.

За Української Центральної Ради церковно-релігійні справи проминали досить неясно, кволо, туманно, оскільки питання суверенітету України також не було вирішеним: Центральна Рада задовольнялася ідеалом “широкої автономії” України у складі Московської держави. Треба було дочекатися більшовицького перевороту, відкритої зловорожої агресії московських більшовиків проти Укра-їни з використанням московських, промосковських та яничарських елементів в Україні, щоб аж нарешті 22 січня 1918 р. проголосити ІV Універсал Української Центральної Ради, за яким Україна стала самостійною, соборною, суверенною державою – Українською Народною Республікою, а це вже є створена правова основа для вирішування церковно-релігійних справ щодо статусу Української Церкви. Проте ця політична ситуація не багато могла дати для Центральної Ради, оскільки її безнадійно ускладнили більшовицький напад на Україну, внут-рішні роздори, які не без успіху сіяли більшовики та білогвардійці, безладдя та політика соціалістичного уряду тощо. Тут уже не до релігійних реформ, питан-ня полягало в тому, щоб узагалі втримати українську державність.

Проте в період Центральної Ради, коли було повалено царат і на всій Україні спалахнув національний рух, питання про відновлення незалежности Української Православної Церкви стало актуальним. Центральна Рада на перших порах ставила питання про “поширену автономію” для України, як це передбачала угода 1654 р. і в рамках автономії вважала можливим вимагати автокефалії для церкви. В усіх єпархіях України навесні і влітку 1917 р. відбу-валися собори, на яких порушували питання про українізацію церкви, її поширення, повернення їй первісних прав і привілеїв, введення в богослужіння української мови. Подільський єпархіальний з’їзд висловив надію, що “з автономією України постане і автокефалія її Церкви”. Полтавський єпархіаль-ний з’їзд ухвалив постанову про українізацію Церкви на Україні та відновлення її соборного устрою. Микола Міхновський у квітні 1917 р. закликав до боротьби за автокефалію Української Церкви на чолі з патріархом. На третьому Все-українському з’їзді 9 листопада 1917 р. ухвалено резолюцію про автокефалію Української Православної Церкви, про її незалежність від держави (усупереч залежності Московської Церкви від держави) та про українську мову в богослу-жінні. За почином протоієрея Василя Липківського в листопаді 1917 р. у Києві було створено “Братство Воскресіння Христа” з метою здобуття незалежности Української Православної Церкви.

На той же час визріла ідея скликання Всеукраїнського Православного Собору для вирішення питання майбутности Української Православної Церкви, яка вже наприкінці 1917 р. почала поступово реалізуватися. На базі “Братства Воскресіння Христа” створилася Всеукраїнська Православна Церковна Рада, яка “з метою підготовки Собору звернулася до українського народу із закликом, щоб відновити на ньому давню незалежність Української Церкви, стверджену Переяславським трактатом і незаконно знищену Московщиною” [8, с. 28].

У тому часі церковні діячі потішали себе утопічною надією на вирішен-ня справи незалежности Православної Церкви в Україні у співпраці з Московсь-кою Церквою, яка після Лютневої революції нібито сама почала демократизу-ватися (звільнення з-під контролю держави, відновлення патріархату). На жаль, ці діячі не врахували тої деталі, що Московська Церква демократизувалася (якщо демократизувалася?) для себе і своїх потреб, але не для Православної Церкви в Україні, тим більше, що вона й самої України не визнавала. У цьому вони дуже швидко переконалися. “Проте виявилося, що в питанні повернення свободи Укрїнській Православній Церкві Російська Церква залишалась в непоступливій опозиції. Новопоставлений патріарх Московський Тихон благо-словив скликання Всеукраїнського Православного Собору, але надісланий ним до Києва на чолі патріаршої делегації митрополит Платон заявив, що Право-славна Церква на Україні, як частина Російської Церкви, не може мати жодної автономії, жодних привілеїв. Проти українського національно-церковного руху виступили і російські єпископи на Україні” [8, с. 28].

Всеукраїнський Православний Собор відкрився у Києві 20 січня 1918 р. На Соборі українські делегати мали більшість і тому активно обстоювали та форсували ідею незалежности та українізації Православної Церкви. Проте цей добре початий процес перервався 1 лютого 1918 р., бо на Київ напали більшо-вики. Собор відновив роботу в червні 1919 р. – у часи гетьманату.

У період гетьманату справи ніби змінилися і набували іншого характеру. За підтримки німців генерал Павло Скоропадський (нащадок гетьмана Івана Скоропадського (1708–1722)) 29 квітня 1918 р. вчинив переворот: П. Скоро-падського проголошено гетьманом України (1918–1945). Хоч гетьман приділяв значну увагу релігійним справам, розуміючи їхню роль у державотворенні та зміцненні державности, проте ставив у центрі своєї опіки тільки Православну Церкву, залишаючи інші церкви ніби на узбіччі. Це пояснюється його залеж-ністю від московського та промосковського елементу, що був у той час доволі сильним в Україні.

За часів гетьманату відбулася важлива подія в житті Української Церкви. Звичайно, стояло питання про єдність Української Церкви, оскільки такої єдности не було. Серед православних України було два протилежні напрями: перший з них – явні прихильники належности Української Церкви до Мос-ковської з підтримкою на Київську митрополію Волинського архиєпископа Антонія Храповицького, найзавзятішого пропагандиста московського правос-лав’я, а другий – рішучі прихильники церковної незалежности, автокефалії Київської Церкви з проголошенням у Києві Українського патріархату. “Вимоги мати свій власний патріархат у незалежній державі були зовсім природними, як з боку уряду, так і української православної інтелігенції загалом. Годі собі уявити незалежність держави, коли в церковному відношенні вона б підпоряд-ковувалася чужому патріархату, тим більше, якщо він перебуває в залежності від світських державних властей, як це було в Росії” [80, с. 157].

Питання полягало в тому, щоб знайти гідну кандидатуру на патріарший престол. Московські елементи та москвофіли вже мали просто вимріяну канди-датуру на Київського митрополита – о. Антонія. Проте українські патріоти мусили добре задуматися. Адже всі єпископи в Україні були або московини або стовідсоткові москвофіли. “Тоді для українських патріотів не було надто прин-циповим, чи то буде православний, чи католик, йшлося, передусім, про найбільш репрезентативну персону українського церковного світу. Цією персоною і був митрополит Андрей Шептицький. Тому його представили як кандидата на першого патріарха Української Київської Церкви, незважаючи на те, що він перебував у злуці з Апостольською Столицею і що в разі його обрання вся Церква ставала з’єднаною” [80, с. 137]. Про свою кандидатуру на Київського патріарха, вибір якого повинен був відбутися 21 липня 1918 р., А. Шептицький довідався у Львові. Цю вістку митрополит сприйняв з гідністю ієрарха. “Я довідався, – писав митрополит, – що одна частина генерального собору Української Церкви, який мав відбутись дня 21 цього місяця, має намір заофірувати мені гідність Українського патріарха. Цей крок мав би бути, з одного боку, виявом опозиції українців проти вибору Антонія на митрополита Київського, а з іншого боку, він мав бути висловом, у конкретний спосіб, автокефалії Української Церкви. Я міг би прийняти тільки абсолютно вільний вибір, який би був зроблений великою більшістю голосів і який означав би прийняття унії...” [80, с. 157–158]. Однак тут треба наголосити, що згідно з засадами Берестейської унії митрополит А. Шептицький уже був Києво-Галиць-ким Верховним архиєпископом і митрополитом Української Православної Католицької Церкви, хоч цього титулу не міг використовувати в Австрійській імперії, обмежуючись лише титулом “Галицького митрополита”. Для А. Шеп-тицького шлях до престолу Київського патріарха канонічно був прямим і безпосереднім.

У таких умовах А. Шептицький не вважав за потрібне пропагувати свою кандидатуру. Проте московські і москвофільські елементи в Україні організу-вали шалену кампанію проти обрання А. Шептицького; особливо відзначився інтриган Суздальський єпископ Олексій, маючи рішучу підтримку монахів Печерської Лаври, яку він обрав собі за осідок. Доклала своїх зусиль і Московська Церква та її “малоросійські” агенти в Україні: Житомирський архиєпископ Євлогій, що намагався навернути галицьких католиків на право-слав’я, коли в часі війни московські війська окупували Галичину, і архиєпископ Антоній Храповецький. Московська і промосковська пропагандистська машина на всю потужність розгорнула кампанію проти А. Шептицького, Католицької Церкви та унії, не зупиняючись перед наклепами, вигадками, примітивними фальшивками.

Вибори митрополита чи патріарха відбулися на літній сесії Все-українського Православного Собору 20 травня 1918 р. На цій сесії верх взяла московська і промосковська частина Собору, яка негайно позбавила голосу членів-делегатів Всеукраїнської Православної Церковної Ради, що було явним канонічним порушенням. Осягнувши більшість, московська і промосковська частина стала господарем ситуації. Собор залишився “Всеукраїнським” лише за назвою, а насправді він був московським. Отож, унаслідок нагнітання обстановки та різного роду махінацій і фальсифікацій митрополитом обрано Антонія Храповицького (1918–1921) – відомого українофоба, московського шовініста, монархіста, антикатолика й антиуніата, проте обрано не двома третинами голосів, як приписувало право, бо їх для нього й не було.

На початку липня 1918 р. “Всеукраїнський” собор прийняв вірнопіддану ухвалу залишити Православну Церкву в Україні в непорушній підлеглости Московському патріархату з обмеженою автономією. На Соборі 9 липня 1918 р. був ухвалений “Статут Вищого Церковного Управління Православної Церкви в Україні” з урахуванням “обмеженої автономії”. Одержавши для затвердження цей Статут, Всеукраїнський Собор у Москві ще більше обмежив цю “обмежену автономію”, доповнивши в додатках до Статуту, що “українські єпархії залиша-ються неподільною частиною Православної Російської Церкви” і “постанови всеросійських соборів і постанови та розпорядження святійшого патріарха зобов’язують і всю Українську Церкву” [8, с. 29]. Московський патріарх поста-вив Православну Церкву в Україні на її “властиве” місце в системі Московської Церкви.

Собор розглянув питання і про українську мову в богослужінні у Православній Церкві в Україні, виявляючи найгірші зразки шовіністичного ставлення до української мови. Свою непохитну тезу, що богослужбовою мовою в Православній Церкві України повинна бути церковнослов’янська мова, Собор мотивував посланням на “душевну потребу усіх народів молитися не на звиклій буденній живій мові” [8, с. 29]. Проте ніде в святому Письмі такого твердження немає, а навпаки, в Апостола Павла з цього приводу дуже добре сказано: “А тепер, як прийду я до вас, браття, і до вас говорити буду чужою мовою, то який нам пожиток зроблю, коли не поясню вам чи то відкриттям, чи знанням, чи пророцтвом, чи наукою? Бо навіть речі бездушні, що звук видають, як сопілка чи лютня, коли б не видавали вони різних звуків, – як пізнати б тоді, що бринить або грає? Бо коли сурма звук невиразний дає, – хто до бою готува-тись буде? Так і ви, коли мовою не подаєте зрозумілого слова, – як пізнати, що кажете? Ви говоритимете на вітер!… Дякую Богові моєму, – розмовляю я мовами більше всіх вас. Але в Церкві волію п’ять слів зрозумілих сказати, щоб і інших навчити, аніж десять тисяч слів чужою мовою!” [1 кор. 14; 6-8, 18-19]. На жаль, отці Московської Церкви не “завважили” цих слів апостола Павла, що важко навіть припустити; швидше, вони їх заперечують із своїх шовіністичних московських позицій. Для них же це цілком звичайна справа.

Цю складну ситуацію в Українській Православній Церкві дуже добре розумів гетьман П. Скоропадський та його уряд. Новопризначений міністр культів гетьманського уряду Олександр Лотоцький на останній сесії Собору 12 листопада 1918 р. у категоричній формі висунув вимогу про автокефалію Української Православної Церкви. А вимога була така: “Основна засада української державної влади полягає в тому, що в самостійній державі має бути і самостійна Церква… Тому у своїх відносинах до інших Церков Українська Церква має бути автокефальною під головуванням Київського митрополита та в канонічному зв’язку з іншими самостійними Церквами” [8, с. 29-30]. Міністр Лотоцький від імені уряду відкидав “автономію” і вимагав автокефалії як єдино прийнятний принцип для Української Православної Церкви, інтересів українсь-кої держави і української православної людности. Московські та промосковські учасники Собору сприйняли цю вимогу з шаленим спротивом. Проте до обго-ворення цієї пропозиції не дійшло, бо гетьманська влада впала, а на чолі держави стала Директорія УНР.

Як зазначив відомий о. Амврозій Ешер, обрання А. Шептицького було в тих умовах безнадійним вже тому, що австрійці і німці війну програвали, а західні союзники зовсім не були зацікавлені в незалежній українській державі. Однак Ешер додає ще й таке.

“1. Слуга Божий (Андрей) ніколи не пробував обійняти цей сан (патрі-арха) якимись політичними інтригами і грою церковних чи політичних сил. Тоді як його противники саме це і робили... Слуга Божий перебував занадто далеко (у Львові) від сцени церковно-політичних подій в Україні, щоб міг якимось чином безпосередньо впливати на них…

2. Більшість сил мирян-українців, представників українського право-слав’я, була, без сумніву, за обрання слуги Божого (Андрея). Пряме усунення мирян із собору Православної Церкви – акт канонічно незаконний і криміналь-ний, бо бажання мати автокефальну Церкву ніколи не може бути злочином у православній і незалежній нації. Усунення повинно було створити ілюзію більшості на користь Антонія Храповицького! Народ і нижчий клір були позбавлені голосу…” [80, с. 160]. А. Шептицький як справжній аристократ духа все своє життя йшов тільки через “царські врата”, а не чорним ходом, і як незрівнянна духовна величина стояв на сторожі праведности, закону і моральности.

Гетьман П. Скоропадський не був задоволений таким поворотом релігій-них справ, та змушений був змиритися в силу залежности від московського елементу. З цього приводу є така думка: “На церковному відтінку гетьманський уряд пробував осягнути автокефалію, але під тиском зрусифікованої ієрархії і внаслідок русифікаційних тенденцій на Церковному Соборі в Києві 20 червня – 11 липня 1918 р. погоджується на автономію православної церкви в Україні” [22, с. 84]. Проте ця автономія була фіктивною.

Звичайно, від такого собору, від таких єпископів, від такого митропо-лита і від такої церкви загалом не можна було чекати нічого доброго для української держави. Ця церква і вся її ієрархія належали до Московського патріархату, і як єдиний церковний організатор служили московській імперії, відкрито діяли проти української держави, зловороже підривали її зсередини, насаджували українофобію, сіяли ворожнечу і ненависть проти всього україн-ського, українських патріотів клеймили “мазепинцями”, “сепаратистами”, “на-ціоналістами”, які за їхніми “рекомендаціями” заслуговують на каторгу. Інакше і не могло бути, бо Московська Церква і Московська держава – одна-єдина цілість, а точніше, церква є на службі держави.

Нові спроби вирішити церковне питання пов’язані з діяльністю Директо-рії. Як відомо, 26 грудня 1918 р. усунуто від влади гетьмана П. Скоропадського, а владу перебрала Директорія, яка відновила Українську Народну Республіку та її закони. Незважаючи на важке внутрішнє і зовнішнє становище України, Директорія взялася серйозно за вирішення релігійних відносин в Україні. Насамперед, митрополита Антонія й архиєпископа Єлогія заслано в монастир як безкомпромісних українофобів. А далі 1 січня 1919 р. Директорія видала “Закон про автокефалію Української Православної Церкви та її вищий уряд”. У статті 6, що була центральною у “Законі”, записано: “Українська Автокефальна Православна Церква з її Синодом і духовною ієрархією ні в якій залежности від Всеросійського Патріарха не стоїть” [8, с. 30]. Ця стаття чітко і категорично стверджує, що Православна Церква в Україні незалежна від Московського пат-ріархату і стає господарем своєї долі. Водночас за Директорії у травні 1919 р. Україна налагодила дипломатичні зв’язки з Апостольською Столицею.

Закон про автокефалію Української Православної Церкви та її вищий уряд був державно-законодавчим актом, що стверджував засаду, проголошену міністром Лотоцьким ще 12 листопада 1918 р.: “В самостійній державі має бути і самостійна Церква”. До Константинополя було негайно вислано дипломатичну місію на чолі з Олександром Лотоцьким з дорученням просити Церкву-матір Київської митрополії – Константинопольську патріархію – про принципове виз-нання засади автокефалії Української Православної Церкви. Оскільки у той час патріарший престол після смерти патріарха Германа V був ще вакантний, то місцеблюститель патріаршого престолу митрополит Миколай від імені Конс-тантинопольської патріархії висловив надію, що український народ “буде міцно стояти в батьківській вірі, чекаючи з цілковитою певністю на здійснення свого бажання, себто незалежності своєї Церкви, згідно з святими канонами та пра-вилами” [8, с. 32].

Проте подальший розвиток подій звів нанівець справу доведення до завершення автокефалії, більшовики знову захопили Київ, і радянська влада закріпилась на Україні.

Утворення і знищення Української Автокефальної Православної Церкви. Ідея автокефальної Української Православної Церкви не загинула, вона знову воскресла в серцях українських православних патріотів. Хоч фактично і спадкоємно вона була продовженням закону від 1 січня 1919 р., проте формаль-но мала свої окремі основи в умовах радянської дійсности. Закон від 1 січня 1919 р. про Українську Автокефальну Православну Церкву і поява автоке-фальної Церкви у 20-х роках – це різні події, оскільки за цих умов не могло йтися про цей “петлюрівський” закон. Хто ж міг відважитися покликатися на цей закон чи пов’язувати з ним автокефалію?

Ніби не знаючи про дії Директорії та про закон від 1 січня 1919 р., діячі національно-церковного руху організували 5 травня 1920 р. проголошення авто-кефалії Української Православної Церкви і затвердження її на Першому Всеукраїнському Православному Церковному Соборі у жовтні 1921 р., не пок-ликаючись на закон від 1 січня 1919 р. У цьому випадку в умовах радянської дійсности вони змушені були керуватися декретом про відокремлення Церкви від держави, що його проголосив уряд Радянської України 19 січня 1919 р.

Отож, події розгорталися в умовах радянсько-більшовицького ладу в Україні. Керуючись згаданим декретом, православні українці Києва заснували в березні 1919 р. гурток для створення першої української громади, який орга-нізувався у парафію й отримав від влади Миколаївський собор на Печерську. У квітні 1919 р. засновано Всеукраїнську Православну Церковну Раду як дійовий осередок боротьби за автокефалію. У зверненні Ради “Чого хочуть православні українці у своєму житті” сказано: “Православні українці хочуть відродити устрій і звичаї стародавньої вільної Української Церкви..., хочуть хвалити Бога й дякувати йому в молитвах своєю рідною мовою... У своїх церковних справах українці не прагнуть до панування над тими народами, які між ними оселились, але не бажають також бути залежними від інших... Православні українці прагнуть до автокефалії, тобто до повної непідлеглості Української Православ-ної Церкви” [8, с. 34].

Московський єпископ ужив антикефалістських заходів, щоб придушити ті перші проблиски автокефалії, особливо відзначився черкаський єпископ Назарій. Окупація Києва та інших теренів України денікінськими військами, що тривала від вересня 1919 р., показала руїнницьку політику “Добровольчої Армії” проти всього українського, як і підтвердила антиукраїнський характер московської ієрархії в Україні. Митрополит Антоній Храповицький, який повернувся до Києва з денікінцями, взагалі чинив погром Української Церкви. Лише після відступу денікінців почав з новою силою ширитися автокефальний рух. Радянська влада сприяла православним українцям, але не тому, що була прихильною до нього, а щоб протиставити його Московській Церкві, яка тоді займала ворожі позиції щодо більшовицького режиму.

Так ось, переконавшись у непоступності Московської Церкви, Все-українська Православна Церковна Рада 5 травня 1920 р. ухвалила постанову, у якій сказано: “Вважати українську Православну Церкву звільненою від москов-ської зверхності: автокефальною, незалежною і соборною... Ніяких розпоряд-жень єпископату, представники Московської влади, українські парафії й причети не повинні виконувати” [8, с. 35]. З приводу проголошення автокефалії Всеукраїнська Православна Церковна Рада у заклику до українського громадянства заявила: “Український церковний рух у всіх своїх проявах по суті не має в собі нічого антиканонічного, бо він базується на підвалинах свого стародавнього церковного устрою і лише відновлює тим свої права, самовладно знищені московською владою. Український церковний рух – це рух живий, народний і йде певним шляхом до цілковитого визволення Української Православної Церкви від підлеглості Московській та повернення їй устрою автокефального і соборноправного” [8, с. 36].

Рішення Всеукраїнської Православної Церковної Ради підтримали численні українські православні громади по всій Україні, а також собор Київської єпархії у травні 1921 р., і Всеукраїнський Православний Церковний Собор, який уже цілком формально 14 жовтня 1921 р. проголосив автокефалію. У прийнятих Собором канонах урочисто стверджено: “Українська Православна Церква, яку примусово і протиканонічно московська царська влада позбавила автокефалії, яка морально і канонічно завжди залишалася автокефальною, а ухвалою Всеукраїнської Православної Церковної Ради від 5 травня 1920 р. фактично відновила свою автокефалію повністю, є автокефальна, ніякому духовному уряду інших православних Церков не підлегна і сама порядкує своїм церковним життям за провідництвом Святого Духа. Українська Православна Церква як автокефальна є вільним членом Всесвітньої Соборної Апостольської Православної Церкви і лишається в непорушному братерському єднанні зо всіма православними церквами” [8, с. 37]. А в посланні до вірних Собор про-голосив: “Віруючий народ український стає вільним керівником у своїй Церкві: сам обирає на служіння Церкві всіх працівників, сам господарює в Церкві і самособорним голосом вирішує всі свої церковні справи” [8, с. 37]. Всеукраїн-ська Православна Церковна Рада у зверненні до духівництва України в грудні 1921 р. осудила як аморальний і антиканонічний акт примусового підпоряд-кування Української Церкви Московському патріархату: “Це було не тільки ґрунтовне порушення канонів..., але й порушення самого духу Христової науки про любов, рівність та братерство” [8, с. 37].

Перед Собором постало питання щодо створення власного єпископату, необхідного для існування Церкви. Як з’ясувалося, усі російські єпископи, а єпископи всі були російські, відмовилися взяти в цьому участь або допомогти висвятити українських єпископів. Патріарший екзарх митрополит Михаїл Єрма-ков злобно заявив: “Я гадюк не висвячую”. Залишилася соборна висвята: Собор висвятив перших ієрархів – митрополита Василя Липківського (1921–1927) і архиєпископа Нестора Шараївського, покликаючись на практику апостольської та давньої Олександрійської Церков. Після рукоположення митрополит Василь Липківський у посланні до мирян заявив: “Любіть свою рідну Українську Автокефальну всенародно-соборноправну Православну Церкву, цю найкращу визвольницю нашу... для неї працюйте, в останню хвилину за неї Господа моліть, і від неї одержите вічне життя” [8, с. 38].

Важливим є ще й те, що в ухвалених на Соборі 15 жовтня 1921 р. кано-нах дано розуміння структури Вселенської Православної Церкви та відносин між її членами: “Автокефальні Церкви народів і країн вільно єднаються у Все-світню Єдину Соборну Апостольську Православну Христову Церкву. Органом всесвітнього міжцерковного єднання повинен бути орган вибраних представ-ників усіх автокефальних Церков. Ніякого підлягання Церкви окремого народу Церкві другого народу бути не повинно. Ні одверте підбиття примусом однієї Церкви під владу другої, ні прикрите – у формі автономії – не може бути допущене у Всесвітній Церкві” [8, с. 38]. Проте в умовах московсько-більшо-вицького режиму було зовсім неможливо для Української Церкви контактувати з іншими церквами, вона існувала в повній ізоляції.

Московсько-більшовицькі вожді дуже швидко збагнули небезпеку духовно-моральної сили національно об’єднувального впливу незалежної Української Церкви на народні маси. Починаючи вже 1922 р. почалася нагінка, обмеження, а то й переслідування цієї церкви. Автокефалію стали ідентифіку-вати з націоналізмом та сепаратизмом, контрреволюцією та “петлюрівщиною”. У червні 1922 р. письменник Василь Еллан писав з доручення влади про “жовто-блакитне обличчя автокефальної Церкви”, про “кристалізацію сил куркулячої контрреволюції під банями завойованих церков”. Такі ж звинува-чення звучали в наступні роки зі ще більшою силою, набираючи характеру запланованої кампанії. Звинувачення, наклепи, утиски поширювалися на митрополита В. Липківського, ієрархів, священиків, мирян, на церкву загалом. Під час сфабрикованого процесу СВУ звинувачено всю УАПЦ в антирадянській діяльності, що означало її ліквідацію, знищення ієрархів та їхніх “підсобників”. На “самоліквідаційному” соборі в січні 1930 р. з волі ДПУ було сказано: “Автокефалія стала символом національно-політичної петлюрівської самостій-ності”. “Зачистка” відбулася у 1936–1937 рр. Тоді сталінська машина знищила остаточно Українську Автокефальну Церкву, потопила в морі крові єпископат, весь клір, незліченні маси священиків, наступила чорна хмара повторного пов-ного змосковщення Української Церкви під егідою Московського патріархату.

Немає сумніву в тому, що пробудження українського народу до самостійного державно-політичного та релігійного життя, до створення своєї Автокефальної Церкви, що мало принципове значення для зміцнення україн-ської державности, було великим ідейно-духовним, політичним, світоглядно-психологічним досягненням. Проте був інший бік справи: повна невдача на шляху створення Української Автокефальної Православної Церкви, зумовилена як зовнішнім політичним так релігійним насильством московського загарбника та Московської Церкви, що була на службі держави, так і слабкістю, неорганізо-ваністю, роздорами, обманливою довірливістю та вірнопідданою служебністю зрадливій московщині, низьким рівнем національної свідомости і навіть її відсутністю в деякої частини українського суспільства, нерішучістю патріотич-них сил, що фатально позначилося на внутрішній руїні України. На цю невдачу української автокефалії й української державности працювала вся попередня історія, і в цьому є велика вина самого українського народу та його проводирів, а не тільки зовнішніх ворогів.

Окрім усього, нагадаємо, що Самойлович з власних, егоїстичних причин допоміг Москві взяти Київську Церкву та втопити її в калюжі змосковщення, відкривши шлях для наступних сумних, трагічних та кривавих подій в історії України. Однією із таких кривавих подій є Полтава – трагедія не тільки козацтва і змосковщеної церкви, а “трагедія України і українського народу, коли 40 000 тисяч стануло проти свого національного проводу – проти свого гетьмана Мазепи, а церковний провід кинув клятву на свого гетьмана, у великій мірі добродія, по українських церквах” [5, с. 57]. Свої наміри гетьман Мазепа виклав у промові до втаємниченої старшини: “Я кличу всемогутнього Бога у свідки і заприсягаюся, що не заради високих почестей, не задля багатства або яких інших цілей, а для вас усіх, що є під моєю владою, задля жінок і дітей ваших, для добра матері нашої, бідної України, для користі всього народу українського, для піднесення його прав і вольностей хочу я за допомогою Бога так чинити, щоб ви з жінками вашими і отчизна не загинули ні під москалями, ні під шведами” [33, с. 218]. Ось за що проклинали і проклинають Мазепу “спасителі” українського народу.

Феномен Полтави – це трагічна перспектива українського народу на сотні років у всіх сферах його життя. “Полтава – це погребіння українського релігійного та національного самостійного думання та планування його на сотні літ. По Полтаві вже не було самостійного, релігійного і національного життя, а клигання і скоре сходження зі сцени національного і релігійного самостійного життя і згублення своєї релігійної і національної ідентичності на понад двісті літ. Коли в часі Першої світової війни упав царат, то московський чар, розпочатий всебічно у 1620 р., тривав далі ще у 1917 р. В Україні і тодішній український національний провід, наївний, вірив в доброту росіян, стратив цілий рік дорогого часу і золотої нагоди, не приготовив оборони кордонів України. Треба було чекати аж на четвертий універсал, яким нарешті проголошено смостійність України. На оборону України при першім наступі росіян, пішла тільки горстка студентів, яких росіяни вистріляли і зайняли Київ. За трьох тижнів коло п’ять тисяч киян було застрілено. Честь крутянським героям. Добре, що хоч пару соток знайшлося серед українського народу, що не були отуманені різного роду московською пропагандою. По Крутах деяка частка українців національно прозріла, друга досить скоро зорганізувала промосковський “Український Уряд” та таращанську дивізію, стопроцентово українську. Вона била безпощадно “петлюрівців” і “галичан”, здецидованих самостійників – римських уніятів, що перейшли у 1919 р. Збруч і пішли проти росіян разом з Армією Української Народної республіки, зорганізованою, головно, Петлюрою. Їх було коло двадцять тисяч українців східних земель, опанованих колишньою царською, а потім червоною московською пропаган-дою. Щодо релігійної сторінки, то тут справа ще далеко гірша, без виправдання, та навіть вияснення, крім національно-релігійного, планово защеплюваного Москвою від 1620 р. По українських церквах за української влади духовенство кляло далі Мазепу, а українці це покірно, чи байдуже вислуховували. Коли вже за большевиків, нарешті розпочато організувати українську Автокефальну Церкву, то не уділили єпископських свячень Василеві Липківському, вибраному на митрополита Української Автокефальної Церкви, бо єпископат в Україні і більшість українців трималися надалі, і ще тримаються, здається свідомо, юрисдикції Московської Автокефальної Церкви” [5, с. 57-58].

Справа релігійних відносин в Україні знову визначалася політичним ста-тусом українських земель після Першої світової війни: Українська Православна Церква на Великій Україні опинилася під владою московсько-більшовицького режиму, знову була повністю підпорядкована Московському патріархатові, а Українська Католицька Церква – в Польській державі, яка захопила Галичину, Волинь, Полісся та інші українські землі.