Geum.ru

Ням різного роду "екстремізмів" "лівих" І "правих", діянь запопадливих "латинізаторів" І зденаціоналізованих "москвофілів", змагань консерваторів І реформаторів

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   2   3
9.3. Рівноправність конфесій, захист православних, боротьба з
латинізацією УГКЦ

В умовах Польської держави панівні кола та латинський єпископат не залишали в спокої давньої ідеї латинізації Української Церкви і полонізації українського населення. Це питання і надалі було актуальним для польської внутрішньої політики. Шовіністично настроєні партії, впливові світські та церковні чинники, окремі діячі витрачали багато сил для реалізації планів творення “метрикальних” поляків на українських землях, поряд з колонізацією “kresòw wschodnich” польським етнічним елементом, щоб посилити тут “polskość” і польський “stan posiadama”. А окрім того, щодо Української Греко-Католицької Церкви і Української Православної Церкви, українських партій, організацій використовували різні утиски, обмеження, переслідування, заборони тощо.

Проте Греко-Католицька Церква мала в режимі Польщі порівняно задовільні умови існування. Для діяльности Української Церкви мав важливе значення конкордат між Апостольською Столицею і Польщею, укладений 10 лютого 1925 р. Він приніс чимало корисного й Українській Церкві у новій займанщині: “Найперше зрівняло всі обряди перед державним і церковним правом, забезпечено право на свободу організацій, життя, праці, духовних служінь українцям-католикам, які були поставлені на канонічно правову площину з такими самими вольностями з боку держави, як і інші обряди” [51, с. 466]. Конкордат фактично захистив Українську Церкву від втручання державних чинників у церковно-релігійні справи. “Апостольська Столиця застерегла собі виключне право вибирання правлячих єпископів та їхніх помічників без жодних обмежень. Уряд міг висувати застереження політичного характеру перед їхнім призначенням, але тільки правничо доведені. Парохів призначав єпископ, а уряд міг також висувати доказові політичні застереження, які єпископ був у змозі відкинути і пароха канонічно призначити” [51, с. 466]. Згідно з конкордатом, запевнено вільне від оподаткувань використання церков, інститутів і монастирів, Українська Церква мала широкі права в галузі шкільництва та релігійного виховання, християнського навчання в школах, повну свободу виховання кліру в малих і великих семінаріях.

Та і в цих умовах польський уряд і польський єпископат використову-вали всі можливості, щоб обмежити впливи Галицького митрополита, зокрема не погодилися на підлеглість Галицькій митрополії українських вірних південно-західних земель і на її церковно-релігійну місію серед православних на цих землях. Це робив польський уряд “всупереч інтересам і суспільності Української Церкви з метою полонізації церковного і національного життя” [51, с. 467].

Такою була традиційна політика польської панівної верхівки та церков-ної ієрархії. Вони чітко розраховували на те, що після упадку Австрійської та Московської імперій Галичина, Волинь та Холмщина повинні відійти до польської держави. Так і сталося. У 1938 р. зденаціоналізування православного населення Холмщини й Підляшшя досягло апогею. Відступаючи влітку 1915 р. царські війська евакуювали із собою православне населення Холмщини. Хоч воно через кілька років змогло повернутися на свої землі, але там застало вже трохи інший стан речей. За час відсутности православних Польща загарбала церковні й земельні маєтки Православної, а колись (до поділу Речі Посполитої) Української Греко-Католицької Церкви на Холмщині та Підляшші, поділивши їх між польськими колоністами. Православні церкви замкнено, значну частину передано в користування римо-католиків, а деякі залишено. До 1938 р. з 390 храмів у 1914 р. залишилось у користуванні православних тільки 51. Поляки забрали 150 церков, а 190 підірвали або спалили на очах православних мирян. Лише в 1938 р. підірвано чи спалено 115 православних храмів [51, с. 474]. “Православна Церква зі своєю ієрархією була безсила під владою Польщі та під її наглядом, а її національний склад, переважно російський чи москофільський, не наважився на рішучі виступи” [51, с. 475].

Митрополит А. Шептицький 2 серпня 1938 р. виступив із посланням на захист православних у Польщі, яке було опубліковано в щоденнику “Діло” (ч. 184 від 23 серпня 1938 р.): “Нищення церков у місцевостях, де церква пот-рібна народові, заборона відправи церковних богослужінь і карання за молитву мусимо вважати за факти релігійного переслідування. Мусимо, на жаль, вважати за тріумф ворогів Церкви – масонів той моральний удар, завданий самій ідеї з’єднання Церков та авторитетові Вселенської Церкви і Апос-тольської Столиці. Мусимо запротестувати проти намагання кинути понуру тінь підозри, що боротьбу з Православною Церквою здійснює Апостольська Столиця. Мусимо також запротестувати проти того, щоб холмські події та політичну боротьбу виправдовувати інтересами Католицької Церкви.

Сьогодні, може, католицька опінія ще не зорієнтована, сьогодні ще багато католиків не здає собі справи з того, що сталося та що є і залишиться гірким моментом для католицької Польщі. Для переслідування, так як і для нас, є потіхою, що Бог справедливий дивиться з неба на наші терпіння. Доля народів у Божих руках. Бог зможе з терпінь бідного випровадити правдиве тривале добро для нього, славу та перемогу для Святої Вселенської Церкви” [51, с. 475]. Пророчі слова митрополита.

Звичайно, на шляху реалізації полонізаційних планів стояв обряд у згаданих регіонах. На Волині та Холмщині жили православні Московського патріархату, дотримувались східного обряду. Тому Польща не хотіла допустити до поширення греко-католицьких впливів у східному обряді на Волині і Холмщині, а легше і простіше перетягнути їх як православних на латинський обряд і полонізувати. Польські власті хотіли заборонити православним українцям Волині та Холмщини переходити до католицизму у східному обряді, а католицькому духовенству митрополита А. Шептицького – вести душпастир-ську діяльність поза Галичиною. Ці регіони України польський уряд і церковна ієрархія вважали сферою винятково своїх впливів, це була політика Польщі щодо загарбаних українських земель у післявоєнний час.

Суттєво важливим питанням, над яким задумувався митрополит А. Шептицький, було пов’язане з латинізацією Української Церкви. Річ не тільки в тому, що дехто з українських ієрархів та кліру виявляв надмірне захоплення у справі внесення деяких латинських елементів у Літургію та обряд, а й у самих об’єктивних процесах життя, спілкування, впливів. Відомо, що однією з головних вимог відновлення єдности з Апостольською Столицею було збереження давніх традицій, зокрема Літургії – Євхаристійного культу. Усі прохання-вимоги були гарантовані Апостольською Столицею. “Однак силою історичних обставин, а саме – приналежности територій України до Польського королівства, постійних контактів Української Церкви із Латинською, зокрема, навчання українських студентів у латинських семінаріях, латинські впливи ставали дедалі відчутнішими. Петро Могила – митрополит нез’єднаних – у своїх богословських та літургійних творах, як у “Великому Требнику, багато перейняв із західної Церкви. Латинські впливи помітні і в історії з’єднаної Київської Церкви, зокрема в рішеннях Замойського синоду 1720 р. За австрій-ських часів латинізація Літургії Української Церкви відбувалася з ініціативи єрархії та кліру. На Львівському синоді 1891 року, який вважався продовжен-ням Замойського, у Літургію було запроваджено багато латинських елементів. Зберігаючи прихильність до свого обряду, вірні все ж здебільшого легко сприй-мали ці латинізаційні нововведення, з часом ставилися до них як до власних” [80, с. 161–162]. Звичайно, миряни не дуже-то розуміли тонкощі релігійних справ, обряду, Літургії, однак надмірне захоплення введенням латинських елементів за наявності латинізації з боку польського єпископату породжувало дуже небезпечну ситуацію полонізації української церкви й українського наро-ду. І це була справа не просто самої церкви та її ієрархії, а справа, пов’язана з національною долею українського народу і з долею Української Православної Католицької Церкви як національної, власне української. Впровадження латин-ських елементів у Літургії Української Церкви, звичайно, не було зовнішньо спровоковане і відбувалося не під тиском зовнішніх сил, а з власної волі українських ієрархів. Проте чи ці дії у тих умовах і на майбутнє були на користь Українській Церкві й українству, коли вони об’єктивно полегшували можливос-ті польських ієрархів у їхніх зусиллях латинізації і полонізації взагалі україн-ського народу? Не треба себе потішати тим, що миряни з цим станом речей погоджувалися і мирно зживалися, бо це створювало лише ілюзію усамостій-нення Української Церкви, а насправді її віддаляло від православних братів, що таїло в собі фатальну конфесійну небезпеку. Адже Апостольська Столиця да-леко невипадково поставилися із застереженням до цих латинських нововве-день в Українській Католицькій Церкві. Не треба забувати, що в політиці поль-ського уряду та діяльности польського єпископату до рівня принципу була піднесена лжетеза: “римокатолик-поляк”. Добровільна латинізація Української Церкви власне сприяла політиці штучного творення “метрикальних поляків” і в цьому випадку не треба було польського тиску, українські ієрархи дещо й самі робили, без урахування складної національної ситуації.

Цей не надто втішний стан дуже добре зрозумів митрополит А. Шеп-тицький. Не чим іншим, як тільки піклуванням про Українську Церкву й долю українського народу пояснюється пильна увага митрополита до латинських впливів на Українську Церкву. “Перейнявши обов’язки митрополита, Андрей Шептицький застав Українську Католицьку Церкву в Галичині златинщеною, духовно відчуженою від Православної церкви у Великій Україні, що підпо-рядковувались Московському патріархату. Зовнішньою прикметною рисою “га-лицького католицизму” був “галицький обряд” з елементами латинського. Цей новий обряд, посередній між візантійським і латинським, мав стати в Галичині знаряддям захисту від “москвофільства”. Це митрополит добре знав, бо сам був заангажований до нового “галицького” обряду, але водночас бачив, що цей ла-тинізуючий обрядовий напрям може стати значною перешкодою у справі від-новлення Берестейського з’єднання у всій Українській Церкві. Тому митро-полит обрав шлях повільної, але послідовної реставрації київської обрядової традиції з часів Володимирського християнства, Флорентійської унії і Берестей-ського з’єднання. Це був початок його літургічної реформи” [80, с. 162].

Провести літургічну реформу було не простою справою, бо в цьому процесі виявилися деякі небезпеки. З одного боку, надмірне захоплення латинізмами об’єктивно сприяло польським полонізаторам, а з іншого – митрополит “бачив також небезпеку в поверненні до автентичних літургічних традицій Сходу, адже саме це в Галичині пропагували так звані “москвофіли”, підтримувані російським православ’ям, і деякі з них опинились у Схизмі” [80, с. 163]. У таку схизму могла “попасти” Українська Церква, в найкращому випадку сам митрополит, і цього вже було б достатньо. Адже немає наймен-шого сумніву в тому, що польські церковні і світські чинники використали б найменші схиблення для звинувачення митрополита і в “москвофільстві”, і у схизмі. Спираючись на те, що “Апостольська Столиця завжди гарантувала чистоту східного обряду і виступала проти латинізації, вважала занечищений обряд непряйнятним” [80, с. 163], митрополит узявся за поступове і розумно продумане очищення обряду від латинщини.

Першим кроком на шляху обрядового очищення було використання великої прощі Галицької митрополії до Святої землі у вересні 1906 р. під керівництвом митрополита. Власне в тому часі, уникаючи всіх церемоній латинського походження, митрополит одягався за східним обрядом – з білою митрополичою камолавкою на голові та архиєрейською палицею у руці. Це була перша зовнішня ознака реформи, яку митрополит почав проводити в галицькій Церкві.

Митрополит дав дозвіл на видання книги “Літургікон” у 1905 р., де було вилучено головні латинські елементи з галицького обряду. У 1929–1930 рр. він подбав про видання “Святих Літургій” з новими поправками, зокрема “було вилучено ілюстрації про те, як священник має тримати руки під час Святої Літургії, які дотепер запизичувались із латинської традиції” [80, с. 163].

Відтак митрополит опублікував новий текст Літургокона Служб Божих Івана Златоустого, Василія Великого та Наперед Освячених Дарів, залишивши як окремі книги Євангеліє, Апостола з Тропарами. Власне, в той спосіб друку-вали ці книги у православних церквах, натомість у Галичині отці-василіани мали “латинський” звичай друкувати їх разом. У новому виданні А. Шептиць-кого усунено багато латинських елементів і повернуто до традицій східного обряду.

Реформаційні ідеї та перші починання в галузі обрядової реформи митрополита А. Шептицького зумовили деякий спротив двох галицьких ієрар-хів: Перемишльського Йосафата Коциловського та Станіславівського Григорія Хомишина, а також отців василіан. Й.Коциловський виступав стриманіше, бо не був противником реформи А. Шептицького як такої, однак стурбувався тим, що, як він уважав, вона зачіпала ухвали Замойського та Львівського синодів, які затвердив Рим, і тим самим суперечила волі Апостольської Столиці. Звичайно, єпископ Коциловський не врахував того, що Рим стосовно латинізмів, прийня-тих на згаданих синодах, висловив свої застереження, а тому реформа Шеп-тицького не суперечила волі Апостольського Престолу. Щодо поглядів Г. Хо-мишина, то Станіславівський єпископ цілковито був проти цієї реформи, оскільки він, як відомо, виявився доволі заангажований в самій латинізації обряду. Самого себе перекреслити важко. А єпископи в Америці, Канаді, Юго-славії і Чехословаччині не виступали проти очищення обряду [80, с.163].

Єпископська конференція 1927 р. у Львові, обговоривши цю проблему, попросила Апостольську Столицю дозволити видання літургічних книг, які б зобов’язували всю Українську Церкву. Оскільки Рим цю справу вивчав доволі довго і відповіді не давав, то спір “Літургікону” зростав, дискусії та полеміка посилювалися.

У цій вже ускладненій ситуації Рим зрозумів, що далі затягати цю справу не можна. Конґреґація східних церков під керівництвом кардинала Тіссерана розпочала серйозне вивчення та перевірку літургічних книг в Українській Церкві на підставі матеріалів літургічних дискусій Єпископської комісії Галицької митрополії щодо впровадження “новацій” у літургічних книгах Галичини. Результати були напрочуд втішні. “Першою літургічною книжкою, яку надруковано з ініціативи Східної Конґреґації була “Свята Літур-гія Св. Івана Золотоустого”. Книжка потрапила до митрополита Андрея щойно в липні 1941 року. Перестудіювавши її, Шептицький був дуже задоволений і негайно подбав про її публікацію у Відні. Розпочате Шептицьким літургічне очищення обряду української Церкви стало загальноприйнятим. Згодом на тих засадах були опубліковані інші літургічні видання Східної Конґреґації. Апос-тольська Столиця вперше переглядала літургічні книги в Українській Церкві, відновлюючи чистоту київського обряду. До літургічних текстів було повер-нено слово “православний”, не в значенні схизми, а як традиційний літургічний термін, який вживався в Київській Церкві, починаючи від Володимирського хрещення та після Берестейського з’єднання аж до сьогодні” [80, с. 164–165].

Проте почалася Друга світова війна, яка змінила ситуацію у світі. З за-провадженням радянської влади в Західній Україні процес літургічної реформи припинився, все стало на тому, що вже було досягнуто, а незабаром саму Греко-Католицьку Церкву було ліквідовано.

Обов’язково треба наголосити на великій передбачливості українського Першоієрарха А. Шептицького в тарктуванні літургійно-обрядових проблем. Як відомо, II Ватиканський або XXI Вселенський Собор (1962–1965) у вміщених в соборовій Конституції про Святу Літургію “Правилах для пристосування Літурґії характерові та традиціям окремих народів” стверджує: “Церква... не бажає наложити навіть у Літурґії сувору одноманітність, більше того, вона шанує, піднімає духовні скарби окремих народів. І все те, що у народних звичаях не пов’язане із забобонами й блудами, вона прихильно оцінює і по змозі старанно зберігає; навіть часом допускає до самої Літурґії, щоб тільки відповідало вимогам правдивого літурґійного духа” [81, с. 64].

Крім того, II Ватиканський Собор дуже детально і розважливо проана-лізував проблему латинізації обрядів. “Проблема латинізації Східних Католиць-ких Церков – це наболіла довгими століттями справа, яка багато лиха принесла окремим східним Католицьким Церквам, а зокрема Українській, а також самій унійній справі. Мимо ясних директив римських Архиєреїв у збереженні східних обрядів і традицій у Східних Католицьких Церквах, між клиром і вірними Ла-тинської Церкви панувало переконання, що “католицьке” є все те, що “латин-ське”. Тому-то Східні з’єднані церкви тим більше будуть, на їх думку, католицькими, чим більше вони наблизяться у всьому до Латинської Церкви. Однак щоб бути повністю католиками, ідеалом було б, на їх думку, стати членами Латинської Церкви. Східні, так звані “з’єднані”, Церкви вони вважають чимось посереднім між католицизмом і православ’ям. Звідси така ревність у минулому та ще й нині у перетяганні вірних Східних Католицьких Церков до Латинської Церкви” [81, с. 160–161]. А до цих “церковних” міркувань додава-лися політичні інтереси, які обрядові справи доводили до політичних пере-слідувань.

Цю наболілу справу відкрито представив на Соборі кардинал митро-полит Й. Сліпий: “Багато своїх вірних втратили Східні Церкви через необе-режність тих західних католиків, які старались перетягнути на латинський обряд вірних Східних Церков, чи то католиків, чи православних... Такою пове-дінкою вони зробили дуже злу прислугу вселенськості Церкви” [81, с. 169].

Водночас II Ватиканський Собор ухвалив рішення, згідно з яким “усі й окремі католики та хрещені кожної католицької Церкви чи громади, коли приходять до повноти католицької спільноти, нехай по всьому світі тримаються свого обряду, його плекають та дотримуються; зберігаючи за собою право звертатися до Апостольського Престолу в окремих випадках осіб, громад, чи країн...” [81, с. 162].

У Декреті “Про Східні Католицькі Церкви” виділено три головні засади, що їх затвердив II Ватиканський Собор, як фундамент розвитку Східних Като-лицьких Церков, а саме:

1) непорушність традицій кожної окремої церкви або обряду;

2) однакова гідність усіх помісних церков, “так що ні одна з них не є понад інші з огляду на обряд, а всі вони користуються тими самими правами й усі мають ті самі звдання”;

3) патріархальний устрій Східних Церков. Повернення прав і привілеїв Східним Церквам. Визначення нових Патріархатів [81, с. 168].

Собор звернувся до вірних Східних Церков, щоб “зберігали свої правила”, а якщо вони через певні обставини чи осіб від них віддалились, то нехай намагаються повернутись до прадідних традицій [81, с. 169].

У Декреті “Про Східні Церкви” зазначено: “Усі східні християни нехай знають і нехай будуть певні, що вони завжди матимуть і повинні зберігати свої законні літургійні обряди та свої правила. Тільки з огляду на їхній власний і органічний розвиток треба було б впровадити якісь зміни”. Але цей “орґанічний розвиток” пристосування релігійно-церковного життя до нових обставин часу повинен випливати зі “старинних традицій кожної Церкви” [81, с. 121].

Про вартість східного обряду та Літургії присутні на Соборі отці могли переконатися наочно. Особливе враження справила на учасників Собору Служ-ба Божа, відправлена у візантійсько-українському обряді: “... добре виконаний спів, особливості церемоній та, властиві українцям, літургійні ризи, як рівно ж влучне пояснення самої Служби Божої, її церемоній і символіки, викликали загальне признання з боку Отців Собору особливої краси українського обряду, який, хоч спільний усім візантійським Церквам, все-таки мило відрізнявся від усіх” [81, с. 56]. У результаті “приклад Сходу став основним аргументом для введення радикальних літургічних змін у Латинській Церкві” [81, с. 56].

А що ж тепер можна сказати про літургічну реформу митрополита А. Шептицького? “Великим предтечею нового соборового духа та вище-згаданих засад у взаємовідносинах між католиками і православними був Слуга Божий Митрополит Андрей Шептицький. Він уже за півстоліття перед Собором пригадував і вводив у життя вищезгадані соборові засади й за це не рідко терпів нерозуміння, а навіть підозри. Його позиція, затверджена Вселенським Собо-ром, творить в Українській Церкві традицію й полегшує загальні взаємовідно-сини обох Українських Церков на дорозі до з’єднання” [81, с. 171].

Після початку Другої світової війни 1 вересня 1939 р. та приєднання Західної України до Радянського Союзу для Української Католицької Церкви склалася нова ситуація. У цих екстремальних умовах митрополит Андрей вживав заходів, щоб не допустити до знищення Берестейської унії. Передусім 22 грудня 1939 року було висвячено єпископом Йосифа Сліпого, а папа Пій XII затвердив Й. Сліпого єпископом із правом наступництва на митрополичний престол. Відтак митрополит А. Шептицький просив папу відновити йому повноваження, які свого часу подав папа Пій X. Це питання має певну історію і потребує деяких пояснень.

Як відомо, Київська канонічна церква на Великій Україні опинилася у підневільному становищі, офіційно існувала тільки Російська Церква Москов-ського патріархату, до складу якої належав Київ як звичайна єпархія з почесним титулом митрополита без будь-якої автономії. А. Шептицький же прагнув від-новити Києво-Галицьку Церкву, як це було за часів Володимира Великого, Фло-рентійської унії та Берестейського з’єднання. “Церковна злука Східної України з Галичиною стала головним завданням митрополита Андрея” [80, с. 128]. У процесі втілення своїх намірів А. Шептицький налагоджував нові зв’язки в Росії, а також шукав підтримки і схвалення своїх дій в Апостольській Столиці. На аудієнції у папи Пія X, яка відбулася 14 лютого 1908 р., митрополит Андрей, розкриваючи складність і важливість своїх дій, зазначив, що для розширення унійної праці в Україні і Росії йому потрібні особливі повноваження папи. Папа Пій Х погодився, і митрополит А. Шептицький став таємним ординарієм усіх українських єпархій, що були скасовані царським указом і вважались вакантни-ми на території Російської імперії. “Надання митрополитові Шептицькому патріарших повноважень над усією Українською Церквою було переломовою подією в історії [80, с. 129]. Згодом папа Пій Х розширив канонічні повнова-ження митрополита Шептицького, а 28 грудня 1908 р. додав ще додаткові повноваження. У 1909, 1910 і 1914 роках усі ці повноваження папа Пій Х ще раз підтвердив. “Після Папської номінації митрополит Шептицький у листах до Папи підготувався так: “Андрей Шептицький, смиренний митрополит Галиць-кий, адміністратор Київської митрополії та всієї Росії, як також архиєпископ-ських церков Володимирської, Полоцької, Смоленської; рівно ж єпископських: Луцької з екзархатом всієї Росії, Острозької, Новгородської, Берестейської, Мінської, Вітебської, Мстиславської, Орловської, Могилівської, Сіверської, Холмської, Пінської, Туровської, Белзької, як також єпископ Кам’янця-Подільського...” [80, с. 132].

Відновлення оцих-то повноважень і просив митрополит А. Шептицький, бо “цього вимагали нові обставини, що були спричинені большевицькою окупацією” [80, с. 166]. Однак поновлення цих повноважень потребувало трива-лих студій різних конгрегацій Римської Курії. А оскільки надані папою Пієм Х повноваження ніколи формально не були скасовані, то митрополит Андрей, не очікуючи відповіді з Риму, створив чотири екзархати поза Галичиною та іменував для них екзархів: 1) екзархат для Волині, Підляшшя, Холмщини і час-тини Поділля; екзарх-єпископ Микола Чарнецький, редемпторист; 2) екзархат на Білорусь; екзарх – о. Антоній Нєманцович, єзуїт; 3) екзархат на цілу Росію, включно з Сибіром; екзарх – брат митрополита о. Климент Шептицький, сту-дит; 4) екзархат на Велику Україну; екзарх – єпископ Йосиф Сліпий [80, с. 166]. Папа Пій XII 22 грудня 1941 р. затвердив вибір чотирьох екзархів, зробивши їх Апостольськими екзархами, а митрополита А.Шептицького іменував Апостоль-ським делегатом для екзархів. “Таким чином Українська Православна Като-лицька Церква Берестейського з’єднання знову мала свою єрархію не тільки в Галичині, але й на Волині, у Великій Україні, Білорусі та Росії разом із Сибіром – під владою одного глави, Києво-Галицького архиєпископа-митрополита Андрея Шептицького. Крім того, діяли єпископи для українських емігрантів. Фактично це була велика Київська патріархія, хоч і без офіційної назви” [80, с. 168].

Як первосвященник і український патріот митрополит А. Шептицький усе своє свідоме і творче життя боровся за єдність українського народу і його церкви. “Митрополит Андрей Шептицький пристрасно втілював ідеал єдности Христової Церкви, вважаючи українську Церкву поважним інструментом унійної акції серед нез’єднаних східних церков, зокрема слов’янського світу. Першим об’єктом повернення церковної єдности був український народ, поділений між двома імперіями – Австрійською та Російською, з двома проти-лежними віровизнаннями: латинсько-католицьким та московсько-православ-ним. Ідеалом Шептицького було відновлення єдиного Київського православ’я Володимира Великого, яке одночасно було і православне, і католицьке, прина-лежне до Вселенської Церкви. Разом із тим Київська Церква мала стати знаряд-дям об’єднання Російської Церкви. Тому митрополит поширював ідеї Берестей-ської унії в Росії, відстоюючи збереження для неї власної церковної автономії – власний православний патріархат у злуці з Римом, незалежний від Київського. Початком цієї великої справи було іменування окремого екзарха для Білорусі” [80, с. 170].

Ось усі ці дії та заходи митрополита А. Шептицького муляли очі москов-сько-більшовицьких володарів та ієрархів Московського патріархату, бо всі добре розуміли, що заходи митрополита були слушними, дійовими і доціль-ними, а сама Греко-Католицька Церква стояла на міцному духовному та організаційному фундаменті і мала високоавторитетних керівників. Тому, цей острівок “в орбіті православного світу” треба було знищити во ім’я “єдиной и неделимой”.

Отож, справи пішли своїм ходом: 1 листопада 1944 р. помер митрополит А. Шептицький, а митрополитом став Й. Сліпий, далі ж настала ліквідація Греко-Католицької Церкви.