Село розташоване в підніжжі Карпат в басейні річки Бистриці Солотвинської над потічком. Село віддалене від районного центру (Богородчани) на 20 км, а від обласного центру (Івано-Франківська) на 45км
| Вид материала | Документы |
- Село Березна Володарського району Київської області, 1576.42kb.
- Основні історичні дати створення та розвитку регіону, 1923.1kb.
- Новоселиця профіль міста підготовлений Чернівецьким регіональним відділенням Асоціації, 278.11kb.
- Кава Назарій (м. Львів), 190.96kb.
- Генеральний план Івано-Франківська. Пояснююча записка, 884.54kb.
- Довідка про соціально-економічний розвиток міста Ромни за січень – червень 2011 року, 97.06kb.
- Україна івано-франківська міська рада івано-франківської області виконавчий комітет, 51.91kb.
- План роботи навчально-методичного центру підвищення кваліфікації, 820.25kb.
- Рішення івано-Франківської міської ради дев’ята сесія шостого демократичного скликання, 163.81kb.
- Назва, номер, дата розпорядчого документу місцевого органу влади про створення Дозвільного, 87.46kb.
Село розташоване в підніжжі Карпат в басейні річки Бистриці Солотвинської над потічком. Село віддалене від районного центру (Богородчани) на 20 км, а від обласного центру (Івано-Франківська) - на 45км. До залізничної станції Надвірна - 20 км. Через село проходить дорога державного значення.
Назва села походить від назви річки Раківчик, яка протікає за селом.
Село було засноване в ХУІІ ст. Перша згадка про село належить до 1621 р. Належало воно до королівсько-цісарських володінь в с.Солотвино, про що згадується так званій Йосифинській метриці, де і є перший опис села. Корінними жителями села є Гуменяк, Дутчак. Про що свідчать їхні прізвища? Прізвище Гуменяк походить від слова «гуменний», а Дутчак від слова «дуда».
Основним заняттям жителів села було скотарство. В 1880 році більше половини жителів села вимерли від холери про що свідчить старий цвинтар. Цвинтар знаходиться за селом, щоб не поширювалася хвороба. Від цієї хвороби люди так вмирали, що не встигали хорони .В даний час на цьому місці стоїть дерев’яний хрест, який відновили жителі села.…..
В 1848 році панщина була скасована і в селі нарахову- валося по даних архівів 48 господарств. Австрійський уряд забороняв селянам користуватися лісами і пасовиськами.. Тяжким лихом для селян була служба в цісарській армії. Ва-жкий був тягар податків. Австрійські власті навмисно гальмували розвиток української культури і освіти.
В 1898 р. в селі був споруджений хрест на честь 50-річчя скасування панщини в Галичині.
В Раківці школи не було, життя було нужденним, злиденним.
. Дітей вчив грамоти дяк у своїй власній хаті. Тільки у 1874 році була відкрита однокласна школа. Першим учителем у школі був житель села на прізвище Сенчак. Цікава його автобіографія. За бунтарство він був арештований австрійським урядом. Це було довготривале ув’язнення.
Відбуваючи покарання, Сенчак в тюрмі вдосконалив свої знання з грамоти і після повернення знову вчителює. Плату за навчання одержував натурою від батьків.
Тільки на початку ХХ століття в 1904 році австрійський уряд побудував двокласну школу. На початку ХХ століття було відкрито в селі читальню, керівником якої був учитель Юрій Амброзяк (1859-1923рр). Він і був першим управителем школи у с.Раковець. Його дружина Анна Амброзяк (з Головінських) (1863-1914рр) також вчителювала в школі. Їхні могили на сільському кладовищі. В цьому ж році було закінчено будівництво нової греко-католицької церкви «Чесного Хреста» замість старенької почорнілої від часу церкви «Святого Миколая». Найбільшим землевласником перед Першою світовою війною був священик, який мав понад 80га землі.
Були також куркулі, в яких значна частина наймитувала і батракувала. У лютому 1915 року та серпні 1916 року на території Раківця (Дзюбри-Заріччя-Раківці) відбулися бої між російськими та автор-угорськими військами. Село було повністю знищено.
Рятуючись від нужди і лихої долі, жителі села виїжджали на заробітки в Канаду. Частина з них залишалась в Канаді, а частина повернулась у село. Дутчак Василь (Канадник – сільське прізвище), Луцак Дмитро Васильович. Частина жителів села були відправлені в табори в Чехію. Багато жителів села були в російському полоні, де стали свідками подій Жовтневого перевороту. Вчителів і священників вивозили в Росію при відступі російської армії.
Лінія фронту проходила через село Раковець. Австрійські воїни зайняли позицію в горах за річкою Бистриця Російські за селом, в напрямку Космач (горби). Сутички відбувалися тільки вдень. І так тривало більше як півроку.
Цікавим було й те, що солдати мали пункт, де могли обміняти австрійський ром на російські хліб і сало і навпаки.
Багато жителів села було в російському полоні, де стали свідками подій Жовтневого перевороту. Кожна селянська сім’я виживала із власного домашнього господарства. Тільки поодинокі могли знайти роботу у Дзвиняцькій солекопальні, або на заготівлі лісу.
У листопаді Австро-Угорська імперія розпалася і було проголошено утворення ЗУНР. У селян появилася надія на кращі часи, переміни, але вголос боялися говорити, та й інформації було недостаньо. Певну роз’яснюючу роботу і підтримку ЗУНР проявляли чотири брати Гуменяки. Із захопленням у 1919 році Польщею західноукраїнських земель, надії селян на кращі зміни розтанули. Житель села Фарфанюк Микола агітував за зміни, які могли зробити більшовики в Галичині.
В селі у 20-х роках були поширені такі захворювання як тиф, туберкульоз, дизентерія. Високою була смертність серед дітей. Тільки незначна частина селян могла собі дозволити запрягти коней у воза або сани і відвезти до хворого у Надвірну до лікаря. Жінки народжували в антисанітарних умовах по 12-14 дітей, з яких виживало 4-5 або і менше.
В 1929 році житель с.Раковець Вінтоняк Василь Миколайович купив млин у єврея Якова.
В 30-х роках в селі Раковець діяли підпільні члени КПЗУ Богославець Петро, Дрогобицький Іван та інші. Простому селянинові було важко розібратися у вирі таких складних подій. Голод, холод, злидні були постійними супутниками сельчан.
Більшовицька політика кричала про визволення с.Раковець з-під гніту, польських окупантів 22 вересня 1939 року. За наказом НКВС був встановлений і так званий революційно-селянський комітет, керівником якого був Сенчак В. Проголошувалось, що земля поміщика Вишковського та землі церкви належать селянам. Пан Вишковський жив на тому місці, де зараз побудована контора колгоспу «Верховина» і всі колгоспні приміщення бригади с.Раковець. Але фактично це був період страху і жахіть. Донощики винюхували серед сельчан хоч слово невдоволення і по селу почалися зачистки.
Якраз після так званого «золотого вересня» молоді хлопці і дівчата йдуть в партизанські загони, пізніше поповнюють ряди ОУН-УПА. (Близнюк Парасковія Миколаївна 1924р.н.; Гринішак Ганна Василівна 1925 р.н.; Дутчак Марія Василівна 192 р.н.; Дутчак Василь Степанович 1923 р.н.; Сенчак Василь Степанович 192 р.н.; Близнюк Василь Якович 192 р.н.; та ін.). За різними версіями від 40 до 60 родин були пов’язані з дією партизанських загонів від 1939 по 1954 роки.
Було відкрито семирічну школу, бібліотеку, клуб. Багато молоді навчалося в Солотвинській середній школі.
В червні 1941 року розпочалася радянсько-німецька війна і в липні цього ж року Рак овець було окуповано німцями. Урядом Радянської Армії було мобілізовано 30 жителів с.Раковець, повернулися тільки 8: Дутчак Петро І., Гоголь Дмитро Васильович, Гуменяк Іван Миколайович, Рудяк Михайло Михайлович, Гуменяк Ілля Васильович, Дутчак Михайло Ількович.
В роки німецько-фашистської окупації десятки жителів села були вивезені на каторжні роботи в Німеччину, де й багато загинуло і лише деяким пощастило вернутись додому. Більше двох десятків сельчан було вивезено на роботу у віці від 14 до 18 років. Це такі жителі: Гуменяк Дмитро, Сікора Федір, Гуменяк Яків, Гуменяк Микола, Магас Іван, Рудяк Михайло, Дутчак Михайло, Рудяк Федір, Гуменяк Степан, Бойчук Михайло, Гуменяк Михайло, Гринішак Дмитро, Семанчук Ілько, Дутчак Петро, Дутчак Михайло, Херманчук Іван, Хачко Юстина Іванівна, Сікора Юстина Іванівна.
Працювали у вугільній шахті 800 метрів під землею обл. Аахен, р-н Еркеленз,. місцевість Гількельгофен, назва шахти «Софія Янода», лагер «Клеін клірбах моль».
Більше 30 чоловік було вбито фашистами. У селян для потреб фронту забирали свиней, корів, коней, свійську птицю. Населення обкладалися великими податками.
В роки Великої Вітчизняної війни через село проходив загін Ковпака (із Крички на Маняву) та загін Кулагіна. 30 жителів села воювали в рядах Радянської Армії, тільки 8 чоловік повернулися до своїх домівок, інші загинули в бою. В боях за Сталінград воював Гуменяк Іван Миколайович, від 22 червня 1941 року по 9 травня 1945 року був на фронтах війни Гоголь Дмитро Васильович.
27 липня 1944 року село було звільнено від німецько-фашистських загарбників.
У селі було створено осередок ОУН. Організатором був житель села Гуменяк Василь Якович (кличка «Сталь»). Більшість жителів села брали активну участь в боротьбі за вільну незалежну Україну. Це Сенчак Василь Степанович – кличка «Ворон». Станичний булавний УПА. Вбитий у Лисці (біля Грабівців).
Близнюк Василь Якович – кличка «Дорошенко» - стрілець УПА. Рефенрантура пропаганди (складач топографії), засуджений до 25 років ГЛАГ (лагер).
Габорак Варвара Федорівна.
Дем’яник – кличка «Гамалія». Його першого вбили в с.Раковець. Загинув від рук більшовиків.
Багато жителів села було депортовано в Сибір і Північні райони. Херманчук Параска Миколаївна, 1924 року народження. У 1945 році в кінці серпня була вислана в Воркуту по політичній статті за участь в українському національно-визвольному русі. Була засуджена на 10 років. У 1992 році реабілітована.
Гринішак Ганна Василівна, 1.12.1928 р.н. Була репресована в 1946 році. Прийшли і забрали з хати, конфіскували майно. Була вислана в Сибір на 10 років. Реабілітована у 1992 році.
(Записала учениця 8А класі Писар Т.).
Січень 1946р. Сидорак-Сенчак Ганна Юрків на 1932 р.н. вивезена за свого тата, який був засуджений в армії воєнним трибуналом «трійкою» на 10 років без вивозу сім’ї і конфіскації майна, вивезена навічно, повернулась в жовтні 1965 року, реабілітована в 1992 році.
Січень 1946р. Сенчак Микола Степанович 1931 р.н. вивезений навічно за брата, який був в ОУН-УПА з конфіскацією майна, повернувся в жовтні 1965 року, реабілітований в 1992 року.
(Записала Дутчак Н. 8Б клас).
Записала Белей Оксана 8Аклас.
Нас забрали в Сибір в 1947 році. Я приїхала з своїми братами і сестрами. Нас зразу привезли в майстерню і ми там жили. Ми там дуже бідували, до нас все приходив ввечері вартовий і перевіряв наявність всіх. Їсти нам давали дуже погано. Мій тато з братом хворіли на тиф, його забрали в лікарню і брат помер, а тато видужав, почав працювати і знов захворів. Потім нам дали другий дім, ми там садили бульбу, але брали одну бульбу і розрізали на маленькі кусочки, бо було дуже мало у нас бульби. Родичі посилали нам дуже рідко посилки, бо самим не вистачало. Ми ходили на роботу через ліс, це було літом, одягали фуфайки і рукавиці, бо були комарі. Зразу було трохи важко працювати, а потім легше. Так ми прожили тяжких 13 років.
Зі слів Дутчак Євдокії Степанівни.
Спогади Дуфенюк Євдокії.
Ми були вивезені в 1947 році: мама, тато, я, сестра Параска, брати Мирон і Михайло. Везли нас цілий місяць в товарних вагонах. Один раз на добу поїзд зупинявся і нам давали їжу і ми могли набрати води. Привезли нас в Омську область, там нас везли машинами до ріки Іртиш, по ріці переправляли лодками. Далі везли фірами, які нас чекали, в поселення Майстерська. Привезли в майстерню, поробили двоповерхові ліжка (нари), де ми спали. Люди боялися в селі, що везуть бандерів, вночі не спали. Коли побачили, то сказали, що то такі самі люди, як і вони. Жили дружно. Там були латиші, поляки, німці, які були привезені швидше. Ходили на роботу і тоді вся сім’я захворіла на тиф. Після ви здоровлення почали робити в лісі, були під наглядом чоловіка, який провіряв два рази вдень. Перші роки погано жили, голодували. Відро картоплі коштувало 30 рублів, заробляли трохи більше як 100. Хліб давали по карточках, 200 гр. на чоловіка. Переважно діти ходили по хліб тому, що інколи дітям давали вище норми. Так і перезимували. Весною ділянки не було, самі пні, то сокирами рубали, щоб посадити трохи картоплі.
З часом купили корову, очистили ділянки, а спочатку траву їли. Через 13 років вернулися в рідні оселі. В 1952 році вийшла заміж, у 1958 році втратила чоловіка, а в 1960р. – переїхала з дітьми у рідне село. Були з нами вивезені Вінтоняк Михайло, Близнюк Параска, Волочій Олена.
Як писали більшовицькі історики, що «мирній праці жителів перешкоджають українські буржуазні націоналісти у соціалістичному будівництві». Але як розповідають тепер старожили, що часто більшовицькі енкаведисти перевдягалися і під виглядом бандерівців вбивали мирних людей. Тільки за одну ніч липня 1946 року було знищено 8 чоловік, спалено великий будинок і господарські прибудови разом із домашньою худобою.
Остаточно більшовицький режим переміг в 1954 році. У 1951 році в с.Раковець за вказівкою «згори» було створено колгосп «1 травня». Силою забиралося майно у заможних селян для колгоспу. Першим головою колгоспу був Гуменяк Михайло Васильович. Відкрито магазин , діти знову ходили до школи. В 1954 році в селі була створена партійна організація, яку очолив директор школи Ковтун С.М.
Після Жовтневого 1964 року Пленуму ЦК КПРС колгосп став спеціалізованим господарством. Основна галузь в рослинництві – льонарство, а в тваринництві - відгодівля худоби. Пізніше колгосп об’єднався з колгоспами других сіл і мав назву «Верховина». Багато чого було показового, гналися за показниками, обирали кумирів, нагороджували орденами і медалями. Улюбленим покаранням голови колгоспу Стефанишина Г.В. було відбирати присадибні ділянки у жителів села. Улюблена фраза його була : «Вам, що, радянська влада не подобається?!»
Незважаючи на авторитарні форми правління, задокументовано значний економічний ріст колгоспу, особливо після того, як головою колгоспу став Стефанишин Г.В.
Колгосп мав допоміжні промисли, а саме: столярний і кушнірний цехи, швейний цех, пилораму, цегельний завод. До центральної садиби колгоспу села Раковця були приєднані ще й інші села. Господарство мало 3318 га земельних угідь, два млини. В 1982 році чистий прибуток колгоспу становив 685 тис. радянських карбованців. Було одержано 11420 ц зерна та 3480 ц льону-довгунця. Державі продано 6100 ц м’яса. На зиму 1983 року закладено 5 тис. тонн сінажу, 1700 тонн силосу, 1985 тонн сіна, 1520 тонн соломи, 500 тонн гранулів. Колгосп утримував 3,5 тис голів худоби, 4 тис.голів овець, 63 автомобілі, 43 трактори, 9 комбайнів. За роки правління Стефанишина Г.В. (голова сільської Ради Писар П.М., парторга Рудяк Г.І.) в селі Раковець було збудовано дитячий садок, будинок культури, проведено повну газифікацію села, збудовано будинок побуту, приміщення двох магазинів, зроблено реконструкцію приміщення сільської Ради. Шкода, не дійшли руки до будівництва школи. І на сьогоднішній день діти навчаються у 7 приміщеннях, чотири з яких знаходяться у аварійному стані.
В 70-80- роках в селі працював хоровий колектив колгоспників, який неодноразово був нагороджений призами на районному та обласному огляді художньої самодіяльності.
На межі між Раківцем і Кривцем споруджено обеліск воїнам, що загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни.
Молодих хлопців забирали на службу в армію, були такі, які виконували інтернаціональний обов’язок в Афганістані: Герасименко О.М. 1965р.н.; Сливоцький В.С.1969 р.н.; Дутчак В.І. 1965 р.н.; Кузьмич В.Д. 1965 р.н..
За післявоєнний період різними формами навчання більше 1000 чоловік здобули середню освіту, 200 чоловік технікуми, 64 чол. здобули вищу освіту.
До 1990 року в бригаді колгоспу села Раковець нараховувалося 512 дворів, населення становило 1902 чол., в тому числі працюючих в колгоспі 312 чол.
У Раківці жив і працював вчитель співів у сільській школі самодіяльний композитор В.В.Шараневич. Також у нашій школі працював вчителем української мови і літератури самодіяльний поет Шебунчак Роман Дмитрович (з 1954р.). Крім учительської роботи проводив велику громадську роботу: довгий час був позаштатним кореспондентом обласної газети, районної, обирався головою літгрупи при районній газеті. Писати почав досить рано – вірші, оповідання, гуморески, репортажі та інші газетні матеріали.
Вперше синьо-жовтий прапор в Раковці було піднято біля Будинку культури вночі у серпні 1990 році невідомими. Після 1991 року життя в селі почало мінятися. Здавалося, що люди не знали як розпорядитися тою свободою, про яку мріяли століттями. Вітер перемін відчувався насамперед у свободі слова, віросповідання. Була збудована ще одна православна церква КП Успіння Пресвятої Богородиці. Багато людей почали виїжджати за кордон в пошуках роботи, бо скорочувалися робочі місця, закривалися підприємства. Колгосп потихеньку став занепадати. Були придбані у приватну власність будинок побуту, приміщення магазину і кафе. В селі сьогодні працює готельно-відпочинковий комплекс «Бистриця», який збудував підприємець Луцак Василь Іванович. Власником кафе «Зодіак» є Гоцанюк Богдан Миколайович. В селі діє відділення зв’язку і філія ощадбанку, медпункт, бібліотека, яка нараховує 10000 томів і має 300 читачів. Проведено розпаювання колгоспного майна і земельних угідь.
У 2006 році нашому селу Раковець виповнилося 385 років. Учні школи підготували святковий концерт для батьків і жителів села .
На Різдвяні свята (2007 р.) готельно-відпочинковий комплекс «Бистриця» приймав туристів з різних куточків України. Учні 8-9 класів виступали з вертепом, ходили з Маланкою, вітали гостей і господарів з Новим – старим роком .
На січень 2007 року в селі є 564 житлових будинки, 2000 чоловік населення, 217 учнів навчається в Раковецькій ЗОШ І-ІІ ступенів. Частим гостем у школі є Гуменяк Дмитро Васильович, який був учасником УПА за більшовицького режиму зазнав привселюдного приниження. Сьогодні він є членом партії «Наша Україна», бере активну участь у відновленні справедливості про воїнів УПА, зокрема займався організацією перепоховань останків загиблих вояків-односельчан у 1943-1944 роках, яке було проведено влітку 2003 року.
В центрі села на кладовищі висипана висока могила, на якій хрест з іменами тих, хто боровся за волю України. Гуменяк Дмитро Васильович, 1924 року народження, зі сльозами на очах згадує своїх побратимів, які не дожили до вільної і незалежної України, не побачили синьо-жовтого прапора і не заспівали відкрито Гімн України «Ще не вмерла Україна».
СЛИВОЦЬКИЙ ВАСИЛЬ СТЕПАНОВИЧ
Народився 14 січня 1969 року в с.Раковець Богородчанського району Івано-Франківської області в сім’ї колгоспників.
У 1976 році вступив у 1 клас, класовод – Холевчук М.М., а пізніше класний керівник Князевич Г.Р. За період навчання в школі брав активну участь у художній самодіяльності, вчився добре. Після закінчення Раковецької восьмирічної школи у 1984 році вступає у Дрогобицький нафтовий технікум.
У 1988 році після закінчення технікуму йде на службу до армії. Воїн – інтернаціоналіст. У 1990 році вступає у Дніпропетровський хімічний інститут, але залишає навчання і йде працювати на Надвірнянський переробний завод.
У цьому ж році вступає до Івано-Франківської духовної семінарії і направляється на навчання до Оломовського конвікту (Чехія), де вчиться 1 рік. Після конвікту поступає у Празький університет на теологічний факультет. Навчається 5 років і дістає ступінь магістра теології.
У лютому 1998 року одружується з Наталією Кардаш з Києва і йде на службу до міста Чеські Будійовиці греко-католицьким священиком. В сім’ї народжуються 2 хлопчики - Олександр і Іван.
У 2003 році стає вікарієм греко-католицької єпархії у Празі і одночасно настоятель церкви Святого Климентія у Празі.
На даний час живе і працює в Празі. Батьки: мама Сливоцька Ольга Михайлівна, бухгалтер, пенсіонерка; батько Сливоцький Степан Дмитрович, зоотехнік, помер.
Записав Дутчак Іван ,9Бкл.
зі слів сестри Херманчук Л.С.
КРАСІЛИЧ ІВАН ВАСИЛЬОВИЧ
Народився 1881 року, жінка Сенчак Катерина Григорівна на 3 роки молодша. Дітей було народжено 12, але четверо померли а живих восьмеро: Дмитро, Михайло, Микола, Григорій, Олена, Параска, Ганна, Варвара.
Красілич Іван займався різб’ярством по дереву і каменю. Багато нарізбив до греко-католицької церкви с.Раковець, образи святих.
На сільському цвинтарі є хрест великий з розп’яттям Ісуса Христа.
Біля церкви також хрести кам’яні - робота майстра.
На своєму городі побудував капличку.
У церкві був старшим братом і багато офірував на Храм Божий.
Син Дмитро був війтом, забрали на війну і не повернувся, загинув на Закарпатті. Залишилося троє дітей. Син Михайло не жонатим пішов на війну і загинув у Польщі. Син Микола воював – додому повернувся. Жив до глибокої старості. Дочекався 14 онуків і були правнуки. Помер у віці 75 років.
Дружина виховувала дітей, працювала на полі.
Записала учениця 9Б класу
Кузишин Катерина зі слів
Дутчак Ганни Іванівни, дочки.
ДУТЧАК МИХАЙЛО ВАСИЛЬОВИЧ
Народився 16 жовтня 1916 року. Батько Дутчак Василь Степанович, мама Богославець Анна, молодша на 14 років. Діти: Степан, Микола, Дмитро, Михайло, Юстина, Євдокія, Параска, Марія. А шестеро дітей померло.
У 7 років пішов до польської школи і навчався 7 років. Навчали і української (руська) і польської мови. Основні підручники були на польській мові.
Допомагав батькам по господарству. В 1941 році одружився з Красілич Ганною Іванівною. 13 лютого у греко-католицькій церкві, брали шлюб. Священником був Косєвич. Народилася дочка Параска. У 1943 році забрали до Німеччини на 3 роки на шахту Софія-Щоба. Дружина залишилася вагітною. З Німеччини, навіть не попавши додому, забрали в Радянську Армію 1946р., де прослужив 1 рік. За той час народився син Василь. В 1951 році працював завгоспом колгоспу «1 травня». Як зав’язували колгосп в сім’ї забрали стодолу, плуг, борони, коня. Примусово заставляли працювати в колгоспі. Дружина також працювала в колгоспі, сіяли льон, жали серпами пшеницю вручну.
В 1952 році обради головою колгоспу «1 травня» і за цей час в 1954 по 1956рр. працював заступником голови колгоспу, але знову обраний колгоспниками головою колгоспу і працював на цій посаді до 1961 року. Народилася третя дитина Ярослава (Галина). За час правління колгосп був передовим в Солотвинському районі. В 1953 році їздив на з’їзди працівників сільського господарства. У ряди КПРС не записався. Йому сказали: «Якщо не вступає в партію, то піде з роботи», бо він один був голова колгоспу на цілий район безпартійний. І так він був звільнений з посади.
У 1954,1955 році також їздив до Москви. З 22 лютого 1961 року був звільнений і працював з посади голови колгоспу і працював заступником голови колгоспу. В 1962 році працював бригадиром, а з 1963 року – різноробочим бригади.
Сестра Марія зустрічалася з воїном УПА Сенчаком Василем Степановичем і передавали через неї штефети. За це дівчину забрали у в’язницю міста Львова, де і загинула. Дружина Михайла возила передачу Марії, але вона не підписалася над передачею, її вбили. Хлопець також загинув у Лисівці.
На пенсію пішов в 1966 році. Дочекався 7 онуків і 2 правнуків, помер 27 січня 1991 року. Дуже хотів дочекатися, щоб була вільною Україна. Майнового ні земельного паю не одержував.
Дуже любив читати газети, займався політикою.
Записала учениця 9Б класу
Кузишин Катерина зі слів
Дутчак Ганни Іванівни, дружини.
КНЯЗЕВИЧ ОНУФРІЙ ФЕДОРОВИЧ
Народився 7 липня 1927 року. Навчався в Раковецькій семирічній школі, яку закінчив в 1946 році. Потім 2 роки навчається в Солотвинській вечірній школі. Навчався у Маринопільській державній однорічній сільськогосподарській школі з 1 листопада 1951 року по 15 жовтня 1952 року. Свідоцтво №351 видане 24 жовтня 1952 року Князевичу Онуфрію Федоровичу. присвоєно кваліфікацію Тваринник. Коли зав’язали колгосп працював і одночасно навчався.
У 1957 році одружився з Вінтоняк Анною Ільківною. 1 січня 1958 року народився син Степан. 2 вересня 1962 року народилася дочка Ольга. 30 травня 1964 року народився син Василь. Одруженим навчався заочно у Рогатинському ветеринарно-зоотехнічному технікумі з 1966 по 1969 рр. Закінчив повний курс названого технікуму по спеціальності «ветеринарія».Рішенням Державної кваліфікаційної комісії від 27.12.1979р. присвоєно кваліфікацію ветеринарний фельдшер. Диплом Р №424444. Нагороджений орденами і медалями, багатьма грамотами сільського господарства. Безпартійний. Дуже агітували до лав КПРС, але дружина не дозволила. Потім агітували і Степана – старшого сина, але і йому мама не дозволила.
Коли закінчив технікум працював на трьох посадах: ветлікар, голова ревізійної комісії, обліковцем..
Робочий стаж Онуфрія Федоровича становив 48 років. У 1987 році пішов на пенсію. 4 грудня 1990 року помер.
Записала Рошик Іванна, 9Акл.
зі слів Князевич Анни Ільківни,
дружини.
КНЯЗЕВИЧ МИКОЛА ІВАНОВИЧ
Народився в 1917 році в с.Раковець. Він був 5-ою дитиною в сім’ї. У нього були старші чотири сестри, а він – наймолодший Батька звали Іваном, а матір – Катерина. У 8 років пішов в школу. В 1939 році, оженився на Гуменяк Євдокії Юріївні. Коли народилося двоє дітей, Миколу Івановича у 1944 році забрали в Німеччину. Звідти він утік і пішком дібрався до рідної домівки. Потім ще народилося 4 дітей.
Князевич Микола займався столярством, різьбярством, деканством. У селі Яблунька в церкві є іконостас, який він власноруч вирізьбив. а також іконостас різьбив в село Кривець. багато різьбярської роботи є в Раковецькій церкві. Князевич Микола Іванович викладав трудове навчання в школі с.Раковець. Його сини перейняли професію. Василь, Михайло, Микола, Дмитро столярували у колгоспі «Верховина». Іван став художником. Його роботи є в церквах. В Манявській церкві є його намальована Хресна Дорога. А також оформлював каплиці, робив композиції. Вмів гарно чеканити.
Дочка Катерина протягом багатьох років працювала вчителем початкових класів.
У 1982 році Князевича Миколи Івановича не стало.
Записала Кузишин Катерина,
учениця 9Б калсу зі слів
Красілич Ганни, дочки.
ДУТЧАК БОГДАН МИХАЙЛОВИЧ
Народився 27 серпня 1957 року в с.Раковець. У 1964 році вступив у 1 клас. У Раковецькій восьмирічній школі навчався до 7 класу, восьмий клас закінчував у Манявській восьмирічній школі. Середню освіту здобував у Солотвинській середній школі Школу закінчив без трійок. Після закінчення поступав у Тамбовське вище авіаційне училище, але не пройшов по конкурсу. 1 рік, з 1974 по 1975 рік, працював з батьком Дутчаком Михайлом Федоровичем у Солотвинському лісництві лісорубом. У наступному, у серпні 1975 року і зарахований курсантом Тамбовського вищого авіаційного училища льотчиків. Ще курсантом одружився з Дутчак Надією Миколаївною. У 1979 році закінчив авіаційне училище, де здобув професію льотчик-винищувач. 3 листопада 1979 року по березень 1990 року проходив службу льотчиком-інструктором на офіцерських посадах та літав на літаках ТУ-154 в Челябінському ВВАУШ.
В кінці березня 1990 року за власним бажанням був переведений до Львівського гарнізону на посаду командира корабля літака ТУ-134, де проходив службу до листопада 1992 року.
З 1992 року був переведений на службу у військову частину №13784 м.Бориспіль на посаду шеф-пілот Міністра оборони України. Учасник бойових дій - за вильоти в Югославію (1995 рік.).
Нагороджений: «Лицар Ордена Богдана Хмельницького ІІ ступеня» за грамотні і чіткі дії при аварійній посадці державної делегації на борту.
25 лютого 2001 року – звільнений у запас в званні полковника, але продовжує льотну службу, як командир корабля на літаках ІЛ-76 в Українській авіаційній транспортній компанії. Опанував такі типи літаків ІЛ-28, ТУ-16, ІЛ-76, АН-124, АН-74, Л-29. За період льотної роботи має загальний наліт 5 тис.годин. На даний час проживає в м.Києві. Має двоє дітей: Анна (1980р.), Микола (1982р.) і 1 онук Павлик.
Дутчак Богдан Михайлович неодноразово побував в різних країнах світу і на всіх континента, крім Австралії
Батьки: Дутчак Ганна Іванівна, пенсіонерка, Дутчак Михайло Федорович, пенсіонер.
Записав Дутчак Ярослав, 7кл.
зі слів Дутчака Мирона, брата.
КНЯЗЕВИЧ ВАСИЛЬ СТЕПАНОВИЧ
Князевич Василь Степанович народився 8 січня 1966 року в с.Раковець. В 1973 році вступив у перший клас Раковецької восьмирічної школи, яку закінчив в 1981 році. Класний керівник Купчак О.Д. В цьому ж році поступив вчитися в медичне училище в Новгородській області м.Боровичі, яку закінчив у 1985 році. В 1985 році був призваний на військову службу, яку проходив у пограничних військах. У 1987 році одружився, дружина Русин Марія Василівна. В 1990 році народився син Князевич Віктор Васильович.
В 1987 році поступив вчитися в Московський університет Дружби народів імені Патриса Лумумби, який закінчив у 1994 році. В 1995 році влаштувався на роботу в Московську центральну лікарню №71 на посаду завідуючим травматологічного відділенням, лікар-хірург.
В 2005 році захистив докторську дисертацію.
Мати Князевич Марія Василівна, пенсіонерка, батько Князевич Степан Федорович, помер.
Записала Цінівська Яна, 6Акл.
зі слів Князевич Марії, матері.
ГУМЕНЯК МИКОЛА МИХАЙЛОВИЧ
Народився 19 серпня 1952 року в с.Раковець З дитинства полюбив музику. Будучи в четвертому класі, Микола разом з батьком грав по весіллях. Цим можна було гордитися, бо це на той час був заробіток для всієї сім’ї. В 1967 році він закінчив Раковецьку восьмирічну школу. Микола самотужки освоїв нотну грамоту і почав думати над тим, як би вчитись музики професійно. Спочатку були курси керівників художньої самодіяльності, а потім – Івано-Франківське музичне училище ім.Д.Січинського диригентсько-хорове відділення. Після закінчення музучилища Микола Гуменяк береться за організацію художньої самодіяльності у рідному Раківці. Незабаром у селі був створений хор. З 1976 року по 1992 рік – керівник хору колгоспу «Верховина». Неодноразово хор виступав на районних і обласних сценах, де займав призові місця.
Потім йде працювати художнім керівником Солотвинського будинку культури. На початку 90-х років створює хор медиків, вчителів. а з 1991 року керує хором греко-католицької церкви в селищі Солотвино. Також в 1991 році йому присвоєно звання заслуженого працівника культури України. В 1993 році став директором Солотвинського народного дому, де працює і по сьогодні. став співзасновником і художнім керівником родинного ансамблю Бойчуків із с.Космач.
Одружений, батько трьох дітей. Дружина – Ганна Миколаївна, вчитель фізичної культури Раковецької ЗОШ І-Іст. Дочка Наталія – бібліотечний працівник. разом із зятем Іваном подарували йому двох чудових онуків – Василька і Михайлика. Син Михайло – член Національної збірної України з лижних гонок, майстер спорту. Син Микола – старший лейтенант пожежної служби.
Микола Гуменяк виступав і на сільській сцені, і на сцені столичного палацу «Україна», а також в Росії, Румунії, Чехії. Мав можливість спілкуватися з співаками, яких знає світ: Дмитром Гнатюком, Марією Стеф’юк, Назарієм Яремчуком, Василем Зінкевичем.
Записав Мельник Василь, 6Б клас,
зі слів Гуменяк Ганни, дружини
ЛУЦАК ВАСИЛЬ ІВАНОВИЧ
Народився 4 березня 1960 року в с.Раковець в селянській сім’ї. Батьки Луцак Іван Васильович, мама Луцак Євдокія Іванівна – померли. В 1978 році закінчив середню школу, в 1980 році призвався в радянську армію в м.Іваново, служив 2 роки. Після армії закінчив курси машиніста котельних установ. З 1982 року працював в Івано-Франківському УБР. Заочно навчався на помічника бурильника четвертого розряду експлуатаційного і розвідувального буріння свердловин нафти і газу. В 1985 році одружився. Дружина – Луцак Віра Миколаївна, виховує 2 дітей – Василя і Наталю. В Івано-Франківському УБР працював до 1994 року.
В 1995 році почав підприємницьку діяльність. В 1997 році побудували перше кафе «Бистриця». Після того викупили магазин в с.Раковець. На даний час є 6 магазинів в селах Раковець, Яблунька, Солотвин. У 2000 році почали добудову до кафе «Бистриця» готельно-відпочинкового комплексу. В готельно-відпочинковому комплексі є 15 жилих кімнат, сауна, комп’ютерний зал, більярдні і тенісні столи. На території комплексу зроблено благоустрій, побудоване штучне озеро з фонтаном. В цьому році в комплексі відпочивали люди з різних куточків України. Їм надавались екскурсійні та різноманітні додаткові послуги.
З часу зайняття підприємницькою діяльністю надає спонсорську допомогу Раковецькій загальноосвітній школі та сільській Раді. На даний час роботою забезпечено більше 30 осіб. В майбутньому Василь планує розвивати туристичну діяльність в даній місцевості. Записала Бабійчук Надія,9Бкл.
зі слів Луцак Віри, дружини.
ВІНТОНЯК ВАСИЛЬ МИКОЛАЙОВИЧ
Народився 14 березня 1874 року в с.Раковець.Його дружина ВІнтоняк-Дутчак Анастасія Степанівна 26 березня 1878 року. Одружилися вони 28 лютого 1899 року. Прожили в мирі і злагоді до 1950 року. 4 грудня цього ж року Вінтоняк – Дутчак Анастасія померла. Вінтоняк Василь помер 11 липня 1952 року. Було в них 18 дітей. З них вижило тільки 10. Вісімнадцятим сином був Вінтоняк Микола. Їхні діти: Михайло 1901р, Євдокія 1903р.,Іван 1905р., Ілько 1909 р., Степан 1911р., Олена 1914р., Марія 1916р., Катерина 1918р., Варвара 1920 р., Микола 1921р.
Вінтоняк Василь на той час був заможним чоловіком. У його власності було багато землі і млин водяний. Млин він скуповував по частинах. Спочатку четверту частину, потім половину і 4 грудня 1929 року купив повністю у єврея Якова.
В Раковець з навколишніх сіл приїжджали люди змолоти збіжжя. В млині мололи не лише муку, а й робили різні крупи.
Перед смертю Вінтоняк Василь склав заповіт, в якому кожній дитині була вказана своя частка з його маєтку. Млин залишив у спадок двом своїм синам. Миколі (як наміснику своєму) і Ількови.
У важкі роки, коли люди помирали з голоду, вони безплатно роздавали людям зерно, муку. У 1951 році млин перейшов у власність колгоспу. А в 1983 році повністю зруйнували на комуністичному суботнику.
Записала Рошик Іванна, 9Акл
зі слів Князевич Ганни Ільк.
МАТЕРІАЛИ
учнів Раковецької ЗОШ І-ІІ ступенів
у проведенні Всеукраїнської
історико-географічної експедиції «Історія міст і сіл України»
2007 рік
ДЕМ’ЯНИК ВОЛОДИМИР МИХАЙЛОВИЧ
Народився 4 березня 1960 року в с.Раковець.
З 1967 по 1975 роки навчався в Раковецькій восьмирічній школі, перша вчителька Шараневич Я.І., класний керівник Шебунчак Р.Д., а з 1975 року по 1977 рік в Солотвинській середній школі. З 1978 року по 1980 рік служив в армії. З 1980р. по 1985 рік навчався в Львівському державному національному університеті. Після закінчення, з 1985 р. по 1989р. працював в Галицькому райвиконкомі завідуючим юридичним відділом. З 1989 рік по 1986 рік у Галицькій райпрокуратурі працював помічником прокурора. З 1996 року по 2000 рік - прокурором Рожнятівського району.
З 2000 року по даний час працює Долинським міжрайонним прокурором.
Одружений, має троє дітей і онука.
Записала Кузьмич Віталія, 6Акл.
зі слів Дем’яник Людмили, дружини.
ГУМЕНЯК МИХАЙЛО МИКОЛАЙОВИЧ
Народився 1 жовтня 1980 року в с.Раковець. У 1987 році пішов в 1-ий клас Раковецької ЗОШ І-ІІ ст. Перша вчитель – Вінтоняк Г.Д., класним керівником в старших класах – Бартків М.М. Закінчив Солотвинську ЗОШ І-ІІІ ст. своє спортивне життя почав із 10 років. Із 10 років почав захищати школу на районних змаганнях і здобув свою першу грамоту. Цього ж року, тобто в 1990 році, поїхав на обласні змагання із лижних гонок, там зайняв ІІ-ІІІ місце. З 1991 року почав тренуватися у Солотвинській ДЮСШ, тренером був Дембич В,М. Він дуже полюив спорт, а особливо лижний. Весь свій вільний час, Михайло, почав віддавати тренуванням. Але йому було замало, тому займався ще вдома. багато порад давала мама, вона вчитель фізичної культури.
У 1991 році Михайло зайняв І-ІІ-ІІІ місце в області на дитячих змаганнях. У 1992, 1993 роках, він почав брати участь у Республіканських змаганнях із лижних гонок сільських школярів, які проходили під гаслом «Хто, ти, майбутній олімпієць». В м.Чернігові, там він добився гарних результатів, привіз І-ІІ місця, нагороджений грамотами та подарунками. Із 1993 року почав вже серйозно займатися фізкультурою і спортом. Всі роки до 1997 року на республіканських змаганнях ставав призером, і в цьому ж році його було відібрано, як кращого юніора-спортсмена лижника України на «Малі олімпійські ігри» у Швецію у м.Сундеваль. Там він був 47 із 112 країн. Тепер вже остаточно, вирішив поступати в інститут фізичної культури і спорту. Після закінчення Солотвинської ЗОШ І-ІІІст. поступив у Київський державний університет фізичної культури і спорту.
Навчаючись у університеті його зарахували членом до юніорської збірної України, а потім і до дорослої. Хлопець почав захищати честь України на світовій арені. Має багато нагород: до 80 грамот, а до 35 медалей, правда, тільки українських. Має 2 медалі – 1-срібна, 1-золота, коли їздив у Болгарію, ще юніором, там так само проходили змагання під гаслом «Хто, ти, майбутній олімпієць», тоді здобув ці нагороди.
Зараз, він, член національної збірної України, тренується, їздить на Універсіади світу, Чемпіонати світу, які проходять в різних країнах світу: Італії, Австрії, Німеччині, Словенії, Польщі, Швеції, Голландії, Швейцарії, Норвегії, Фінляндії. Часто їздить на змагання та тренування в Мурманськ м.Кіровськ, а також Естонію, Білорусію, Москву.
Він увійшов у першу двадцятку кращих спортсменів-лижників на олімпійські ігри в Турині (Італія).
Записав Мельник Василь,6Бкл.,
зі слів Гуменяк Г.М., матері.
ГУМЕНЯК МИХАЙЛО ВАСИЛЬОВИЧ
Народився в с.Раковець в жовтні 1907 року в багатодітній сім’ї. Закінчив 4 класи. Працював у магазині продавцем. Потім був головою сільської Ради. У 1950 році був обраний першим головою колгоспу «1-ше травня» («Верховина»).
Після цього, у 1952 році, працював заготовачем у Солотвинській заготконторі до 1975 року.
Був одружений , мав 12 дітей (10 хлопців і 2 дівчат). Тільки 4 лишилися живими. На даний час живуть тільки двоє. Помер Гуменяк М.С. у грудні 1978 року.
Записав СІкора Микола, 6Акл.,
зі слів Сікори Марії, онуки.
ГОЦАНЮК МАГДАЛИНА СТЕПАНІВНА
Народилася 17 квітня 1937 року, закінчила 3 класи Раковецької сільської школи. В 1952 році пішла працювати в колгосп «1 травня» в ланку. Тяжко працюючи, дбала про двох синів, Івана та Василя, бо виховувала їх сама, без чоловіка.
В 1970 році пішла працювати нянькою в дитячий садок колгоспу «Верховина». Її дуже любили діти. Тут виявляється її талант як співачки. Її співанки, коломийки знали вихованці дитячого садка.
Гоцанюк Магда Степанівна – народна цілителька, людина, до якої поспішають з хворобами, і яка завжди старається допомогти. До неї ідуть звідусіль з проблемами різними – душевними і тілесними. Завжди розрадить добрим словом, допоможе, підтримає.
Має четверо онуків, троє правнуків.
Записала Макарович Леся, 5кл.
зі слів прабабусі Гоцанюк Магдалини
ГОГОЛЬ ДМИТРО ВАСИЛЬОВИЧ
Коли почалася грізна війна 1941-1945 років служив в рядах Радянської Армії, тобто був солдатом. Служив він тоді в Азербайджанській РСР в місті Кіровабаді, причому тут він служив уже вісім місяців. В 1943 році в складі другої частини девізії в восьмому танковому корпусі, підійшовши до Києва, Гоголь Д.В. звільняв його. В цьому ж році наш односельчанин, з іншими солдатами, зайняв Київ. Після взяття Києва, почались наступи на Північно-Західну Україну, Польщу, НДР. В 1944 році наші солдати, в т.ч. і Гоголь Д.В., зайняли такі великі міста, як Ровно, Луцьк, перейшли границю між СРСР і Польщею, а також визволили польські міста Люблін і Варшаву. В 1944 році в бою під Варшавою Гоголь Д.В. був поранений. Після деяких днів в лікарні, він знову вступає в ряди нашої армії. 13 січня 1945 року наші війська пішли в вирішальний наступ, після якого зайняли Східну Прусію, Центральну Німеччину. Завершив війну Гоголь Д.В. в Штральзупку, Німецькому місті.
Протягом війни Гоголь Д.В. був нагороджений деякими медалями. Першу нагороду він одержав в 1944 році під Варшавою. Він також нагороджений медаллю за бойові заслуги, нагороджений за активну участь у боях під містом Полков у Німеччині та іншими медалями та грамотами. Гоголь Д.В. був знайомий з Героєм Радянського Союзу генералом-лейтенантом Поповим, командиром восьмого танкового корпусу.
Після війни Дмитро Васильович працює з 1947 року на Дзвиняцькій фабриці, а з 1952 року аж до пенсії – шофером в нашому колгоспі «Верховина».
Гоголь Дмитро Васильович помер 25 червня 2003 року.
Записав Гоголь Василь, 8кл.
зі слів Гоголя Василя, сина.
ГУМЕНЯК ІЛЛЯ ВАСИЛЬОВИЧ
На війну пішов у 1944 році. Служив у 13-їй гвардійській дивізії 42 полку. Проходив підготовку у Польщі. Першим боєм Іллі Васильовича був бій у Стопниці. Фашисти стали відступати. Звідти пішли на місто Чинстухов і визволили місто від ворога. У боях за визволення цього міста багато воїнів нагороджено медалями. Наші гнали ворога далі на захід, до річки Одри. Тут ворог добре укріпився і прийшлося вести жорстокі бої. Підійшла підмога і ворог змушений був відійти за річку. Нашим воїнам вони старалися будь-якою ціною зірвати переправу. Над солдатами, які переправлялися, летіли німецькі літаки, била з берега артилерія. Та все ж таки вдалось переправитися на ту сторону річки. Фашистські літаки ще довго переслідували наш батальйон. Вони лютували, адже ми підходили до їхніх границь. В одному з боїв Гуменяка І.В поранили в ліву руку. Він знайшов санбат, щоб там йому надали першу допомогу. Потім він попав в лікарню уже на території Німеччини. Там пролежав 3 тижні. Після того його відправили в госпіталь в Чинстухов. Там йому ампутували ліву руку і відправили на Кавказ в місто Кіровокам. Звідти його комісували.
Нагороджений 7 медалями: 2 медалі за відвагу; медаль «За победу над Германией», медаль до 20-річчя Великої Вітчизняної війни, медаль до 50-річчя Збройних сил.
Гуменяк Ілля Васильович помер 19 січня 1996 року.
Записала Кузьмич Віталія,6Акл.
зі слів Глуханюк Ольги, дочки