Кава Назарій (м. Львів)
| Вид материала | Документы |
- Методические положения по анализу деловой активности Современное состояние спк «Кава», 630.96kb.
- Ministry of Education and Science, Youth and Sport of Ukraine, 382.75kb.
- Товариство з обмеженою, 820.52kb.
- Товариство з обмеженою, 820.97kb.
- Опубліковані основні праці, 10.05kb.
- На допомогу організатору охорони здоров’я, 89.45kb.
- Новий Рік в Європі-5ноч. (29. 12-05. 01. 12), 560.43kb.
- Товариство з обмеженою, 866.55kb.
- Подорож у часі Греція + Італія, 553.67kb.
- Програма курсу для студентів юридичного факультету Львів 2007, 1050.47kb.
І місце
Кава Назарій (м. Львів)
Куткір – багата історія та романтичні таємниці
Нарис-опис села Куткора
На лівому березі Полтви розташоване село з дивною назвою Куткір, яка може бути зрозуміла як “міцний стовбур” з уваги на чув. кут – “стовбур, комель” – міцний. Отже, міцний стовбур. Інше припущення походження назви: поселення розташувалося на куті двох річок: Полтви та її притоки Ставчанки (нар. назва Ставчина). Знаходиться воно за 13 км на південний захід від районного центру м. Буськ і в 6 км від залізничної станції Красне, та 49 км на схід від м. Львова. Площа – 177 га. Населення – 952 чол.
Приблизна історична дата заснування села 1 січня 1475 року, адміністративний орган управління Буська районна рада, орган управління місцевий – Куткірська сільська рада.
Сучасний стан досліджень: Життя і творчість Софії Караффи-Корбут а заразом історію села цікавилось багато науковців, дослідників, зокрема: Оксана Думанська, Марія Людкевич, Костя Гарбарчука як краєзнавець, професор мистецтвознавства Наталія Урса, Анжей Бетлей та багато інших письменників, мистецтвознавців.
Історична довідка: З 1585 р. село було власністю графів Лончинських. Жидачівський хорунжий Є. Лончинський 1727 р. отримав привілей короля Августа ІІІ на заснування на грунтах свого села Куткора у Львівській землі нового містечка Маріянова (на честь Діви Марії) на маґдебурзькому праві (до речі, тепер частина села носить назву Марушка), а також дозвіл на річні ярмарки й торги та інше. Лончинський розпочав планомірне будівництво нового містечка з ринковою площею (місце, де колись проходили ярмарки, називається «Містечко». Завдяки вигідному розташуванню на торгівельному шляху з Волині до Львова містечко швидко розбудовувалось, стало важливим осередком ремесел і торгівлі.
У 1753 р. в Куткорі поселилися монахи капуцини, на місті старого дерев`яного костела було збудовано новий цегляний і обведений муром. У 1788 – 1838 у селі діяла папірня, що випускала якісний папір, зокрема рисувальний, який мав великий попит у Галичині, окремо виготовляли папір для королівської документації. У 1798 р. продукція папірні досягла 1000 стіл рисувального і 2000 стіл пакувального паперу. Для маркування паперу власник Куткора генерал Ю. Лончинський використовував свої ініціали й герб. Інвентар від 21 жовтня 1838 р. – це остання згадка про Куткірську папірню. За переказами папірня згоріла.
У 1800 р. маєток належав графові Ю. Лончинському, який мав 450 морґів землі, 114 морґів лук і городів, 111 морґів пасовищ та 764 морґи лісу.
Для селян припало 498 моргів орної землі, 305 моргів лук і городів та 24 морги пасовищ. За переписом 1880 р. в Куткорі проживало 739 жителів, а в панському маєтку – 80 чоловік. Серед жителів Куткора 2/3 населення становили українці і 1/3 поляки.
Наприкінці ХVІІІ – ХІХ ст. в Куткорі була фабрика стрілецького пороху (нар. назва «порохівня»), що належала урядові. Вона знаходилася на краю сільського озера на спеціально вкопаних палях, оскільки продукт вибухонебезпечний і специфіка виготовлення вимагала постійного водопостачання. За переказами односельців порохівня підривалася тричі. Третій раз був надзвичайно сильний. Порох був дуже високої якості і виготовлявся на замовлення королівського війська.
Наприкінці ХVІІІ ст. було відоме виробництво шовкових поясів з написом «Куткір». До речі у сховищах Королівської кам‘яниці знаходяться ці пояси.
Тут функціонували млин, фабрика крохмалю, відома цеглярня, хмілярня, олійня, молочарня, бійня худоби, пекарня, п’ять магазинів, кінна пожежна, ковбасний цех. Після зруйнування Катериною ІІ Січі в Куткорі оселилося кілька козаків. Куткір, до речі, у XVIII ст. славився своїми ременями до кунтушів.
Сучасність. На жаль тепер від усього цього розвинутого містечка залишись палі на озері від порохівні, залишки старого магазину, молочарня.
Також була побудована дерев`яна греко-католицька церква, цегляна школа, читальня (Народний Дім).
Графський маєток і замок був розташований на правому березі ріки Полтви, поруч із мостом через ріку й недалеко від лісу. У графа працювало дуже багато людей, але він був добрим та дуже вихованою людиною. Зі спогадів моєї прабабусі Шевчук Стефанії Франківни, яка була донькою гайового Желізка Франка Адамовича у графа і хатина її сім‘ї знаходилась у лісі, згадувала, що граф дуже любив дітей, ніколи не забороняв бавитись на його подвір‘ї, часто підвозив маленьких школярів своєю бричкою від «гаївки» (так називалась місцина у лісі, де проживали гайові) до села у школу. Граф був мисливцем і дуже любив природу, тому, щоб було на кого полювати, він розводив дичину. Мій прапрадід доглядав фазанів, підгодовував козуль. Зі спогадів мого дідуся Приставського Ігоря Ярославовича у шістдесятих роках на розвалинах замку бавився з хлопцями і бачив, що там були підземні ходи та сховища, які вже за переказами вели до костелу капуцинів, хоча у той час вони частково були уже засипані. Побутує у селі легенда про чудо природи – Липову алею, як по-іншому її ще називають алеєю трагічного кохання. Майже 130 років у селі Куткорі росте липова алея.
У другій половині ХІХ століття село Куткір належало вже польському графу Генріху Лончинському. Граф з молодою дружиною Веронікою жили у палаці. Перед ним був природний парк з великим ставком, графиня дуже любила квіти, їх було дуже багато, із зміною пори року, змінювалися колористика та види квітів (так згадувала моя прабабуся, Шевчук Стефанії Франківни). У 1877 році сюди приїхали на маневри війська цісаря Австро-Угорщини, адже тоді цей край входив до складу імперії. За переказами старожилів, між Веронікою, молодою дружиною 37-річного графа, та 23-річним офіцером Станіславом Міцевським виник роман. Подробиці невідомі, але ситуація склалася досить серйозна. Розлючений та ображений граф Генріх викликав молодого офіцера на дуель. Станіслав виклик прийняв. Домовилися стрілятися із зав’язаними очима. Поєдинок проходив на узліссі за два кілометри від палацу. За жеребом графові випало стріляти першому, тому в цьому поєдинку пролунав лише один постріл – Станіслав Міцевський був убитий. Вероніка, взнавши про загибель коханого, дуже побивалася і коли його тіло несли у село, то графиня наказала на місцях, де падали краплі крові садити липи.
Таким чином від замку аж до лісу графинею було посаджено липову алею, як напам`ять про смерть коханого, що сталася внаслідок дуелі між чоловіком графині й коханцем. З місця дуелі мертвого офіцера привезли до графського маєтку. На вимогу графині Вероніки Станіслава поховали в дорогій труні у графській каплиці. До речі, там більше ніяких поховань немає.
Згодом вона розлучилася з Генріхом і виїхала з села. Останній раз графиня приїжджала сюди в похилому віці, наприкінці Другої світової війни. Відвідала могилу Станіслава, подивилася на руїни графського маєтку і побувала на алеї кохання.
Граф Генріх Лончинський прожив 63 роки і помер у 1903 році. Під старість він геть збіднів.
На старому цвинтарі, серед якого височіє напівзруйнована графська капличка. На табличці не видно навіть прізвища, лише можна розібрати ім’я «Станіслав» і дату смерті «24 квітня 1877 року».
Сучасність. Алея має статус пам’ятки обласного значення, але це тільки на папері. Ще після війни тут побудували бензоколонку та склад отрутохімікатів. Ліворуч – руїни ферм, току, автомайстерні, гаражі сільськогосподарської техніки. Біля алеї – засипані снігом купи сміття. Оскільки, місцеві жителі сюди вивозять весь непотріб. Боляче на це дивитися. Тому алея потребує охорони і захисту. Уже вкотре можна переконатися – ми не цінуємо того, що маємо. Палац стерли з лиця землі, залишився лише пагорб, а недавно знищили ще одну пам‘ятку природи – біля палацу ріс червоний бук. На жаль, сучасні «охоронці і любителі природи» випалили йому «душу».
Розвиток і забудова містечка Маріянова припинилася зі смертю графа Лончинського, хоча плани були грандіозні. Надалі Куткір залишився селом. У 1836 р. графиня Лончинська продала Куткір Ю. Вербицькому. Також у цьому році була проведена земельна реформа, за якою було скасовано кріпосне право.
В честь цієї дати громадою села було поставлено кам’яні хрести біля дороги, що розділяє село від графського маєтку, на дорозі до села Безброди, до села Острів, на дорозі до села Русилів. Хрести збереглися до нинішніх днів як пам`ятка історії. Граф здав частину лісу селянам, а на орних землях поселилися польські колоністи. І так виник на лівому березі річки Полтва на північний захід від Куткора хутір Марушка-Біла. А на протилежному боці села, під лісом виник другий хутір Винна, під час війни люди із хутора Винна прийшли у село і поселилися на території колишніх садів тепер ця місцина називається «Вишенька».
У 1920 році біля села відбувалися запеклі бої під час польсько-радянської війни. Тоді Перша Кінна ввійшла в село на чолі з С. Будьонним, який виступив на мітингу з балкону Народного дому «Просвіта».
Про події січових стрільців, що проходили через наше село описує Лев Станкевич у творі «Як з Бережан до Кадри» Мемуари ветерана дивізії «Галичина»:
«Після перечислення вже почало прояснюватись, сотні розділились і кожна відійшла в своєму напрямку, на призначені місця. Постоєм нашої 1-ї сотні було село Куткір, що 35 км. за Львовом, недоїжджаючи 7 км. до Красного. Стрільці поприходили змучені, бо не звиклі до маршів з великим обтяженням (екіпіруванням). Гарна українська ніч, над нами мерехтять зорі... Йдемо польовими доріжками... Збіжжя вже дозріває і, попри втому, на душі весело, бо ми на своїй землі. Вербицький Михась, хоча змучений, але жартує І підскакує. Снуємо плани переможного походу на схід. Тоді нікому й на думку не спадало, що через два тижні будемо вертатись назад, на захід. Червоне велике сонце викотилось на небо, як ми увійшли в село і затримались на площі, на середині нього. Село гарне і чисте. Навколо площі – хати. Від заходу – дорога на південь до станції, а за дорогою – великий фільварок, обгороджений муром. Вздовж села від сходу на захід тече ріка Полтва, а за нею великий монастир Бернардинів. Монахів не було і там заквартирував наш командир 43 батальйону зі своїм штабом. Від головної йшла сільська дорога, від фільварку селом в напрямі на схід.
Село мало вигляд наших малих містечок з типовим ринком. На середині площі була висока могила, насипана 1941 p., "Борцям за волю України". Там ми і затримались. Від полудневої сторони площу замикали хати, залишені поляками, які виїхали з села. Отже, перша і друга чота заквартирували в тих хатах при площі, третя чота ст. стрільця Лазурка і він – в школі, а четверта – зразу ж біля школи. Канцелярія сотні розмістилася в гарній великій хаті при дорозі, в напрямку на станцію. Там заквартирував в сусідстві і наш сотенний зі всіма німцями. Зброярня розмістилася в хаті при другі чоті, на розі близько дороги. Наші підстаршини: Нещеретний заквартирував при першій чоті, ст. стрілець Бабій – при другій, а ст. десятник Білий – при четвертій. Вербицький Михась, Максимець, Колодій і я, як без спеціального призначення, отримали квартиру в послідній хаті при дорозі, на східнім кінці села. За нашим городом плив потічок, що впадав до Полтви.»
Під час ІІ Світової війни воювало 20 жителів села, 11 з яких загинуло.
За підпільну боротьбу проти Радянської влади було вивезено в Сибір 12 сімей, сиділо в тюрмах 19 чоловік, серед яких трьох було закатовано на смерть. Зі спогадів мого дідуся, з яким я дуже любив говорити про війну, про місця служби дідуся, який колись дуже хотів стати військовим, розказав мені велику таємницю, що на всіх військових картах нанесений шлях руху військ через наше село, що ця дорога через річку Полтва мала стратегічно важливе військове значення. Про цю дорогу наступу і відступу повстанських загонів та радянських військ згадується у творі Романа Лазурка «На шляхах Європи»:
«Чотові до мене, говорю їм кількома словами, про те, що вони вже й так знають, хапаю за собою перший рій, щоб дістати із зброївні гострі набої і пару панцирних п'ястуків, з яких я один тільки на цілу сотню умію стріляти. До зброївні було яких триста метрів, а триста метрів в такому поспіху, це страшна купа довгого часу. Пробігли ми половину цієї дороги попід муром, що оточував палатку командира, а мур цей вже старий, порозбиваний в кількох місцях і в одному такому виломі сидить вже большевицький скоростріл і січе по дорозі, аж курява йде. Цей вогонь відтяв якусь частину Вермахту, яка тепер розбіглась по садах і городах…
З воріт фільварочного замку виривається авто з Кляйновом, заїжджає перед сотню, на хвилину зупиняється, але клекіт танків чути вже виразно і близько. Дивлюсь, а Кляйнов, бачу, як сьогодні, стоїть в відкритому авті і обидвома раменами махає в сторону заходу, авто рушило з місця і помчало за заслоною з дорожної куряви, в сторону моста. Проскочило, ми пориваємо всю сотню за нами в цей самий бік, але до моста підсувається вже Т34, сіючи вогнем по мості і по дорозі, що веде до нього. Другий танк став яких 150 метрів від нього на ліво і помагає йому своїм вогнем. Дорога накрита кулеметами, немає на ній що нам робити.
Ситуація погана. Дорога через міст тепер відрізана, а ми ще в селі з доброю частиною стрільців, узброєних у кріси без гострих набоїв…
Одинокий відкритий для нас вихід, між школою і фільварком, просто до Полтви. Річка ця невелика, але мулиста, а брудна, масна від зелених плямистих наростів, вода просто смердить на віддаль. Не пішов би я до неї купатися нізащо в світі. Але тепер нема вибору. Біжимо всі хильцем туди і перші з нас, подають руки іншим. Робимо живий ланцюг, переправляємо всіх на другий бік і за ними звиваємо ланцюг рук…
Большевики мабуть спинились на Полтві, самі не довіряючи собі, що їм так легко прийшлось взяти село, а це дало нам можливість віддихнути…
Так прийшли до присілка Куткір, де кватирувала третя сотня під командою німця, підпоручника Райша і в якій служив мій вуйко, Олександер X…
Ціла наша команда поїхала своїми автами, які ми їм виладували з поїзду, і як ми прийшли в село, вони вже спали, ми навіть не знали де. На площі серед села наша сотня пристанула. З одного боку відкрили ми шкільний будинок, з другого боку будівлі якогось просторого фільварку. Стійки вже стояли, хоч я не дуже певний, що вони знали, що робити на випадок якоїсь біди і я також поклався спати в цій сільській школі, на двох твердих лавках, з наплечником під головою, загорнувшись в коц.»
Незважаючи на супротив населення у 1949 році в селі було створено колгосп, за яким було закріплено 2261га землі в т.ч. 1687га орної.
Важливою подією для громади села стало заснування 11 березня 1990 р. Народного руху, який нараховував 23 чоловіки. У селі на цей час жваво відроджувалась національна свідомість людей, яка десятки років була пригнічена Радянською владою.
Про славний хлопців УПА із села Куткора пише письменник-новеліст Михайло Масютко у новелі «Він співав українські пісні»
Дерев'яні, залізні, кам'яні хрести та муровані склепи вкривають Куткірський цвинтар. Багато могил зворушують душу. Але одна вражає найдужче. Цю могилу зроблено з такого каменю, що, здається, на ньому повиступали краплини людської крови. А ще більше тіпає серце напис на тому камінні:
тут спочиває
| † МОРОЗ СТЕПАН 3.11.1924 – VI.1941 незабутній син-одинак |
Він тут спочиває уже 22 роки. Він спочиває під цим камінням довше, ніж прожив на світі.
– Скільки йому років було? Сімнадцять? Що привело так рано цього хлопця в могилу?
– Питаєте, що привело так рано цього хлопця в могилу? А подивіться на час смерти.
– Війна?
– Ні, не війна. Тут, на цьому цвинтарі, не один Степко Мороз похований у той час. І не лише на цьому цвинтарі.
Це було тоді, коли більшовики тікали з України від німців. Перед тим вони понабивали всі тюрми нашими людьми. Як тільки більшовики відступили, то люди кинулися рятувати своїх рідних і знайомих. Та нікого вони не врятували.
– Всі були вбиті?
– Вбиті, кажете? Не вбиті, а замордовані. Отак, як цей Степко. Коли його привезли з Золочівського криміналу, то неможливо було пізнати. Не було що пізнавати там. Що вони йому робили – кат їх знає. Очей не було, на місці носа рана, голий череп і жмут волосся на голові, а замість тіла купка м'яса і кісток.
– Кажете – війна. Що війна? У війну виступає оружний проти оружного. А то оружний бере тебе, беззбройного, і мордує як хоче. Проти того війна справжнє щастя.
– Хто ж того Степана знайшов все-таки серед куп людського м'яса?
– Сестра. Рідна сестра. Три дні лазила між людськими трупами і нарешті знайшла. Пізнала по ґудзиках від сорочки.
За тим Морозом все село плакало, бо він був з замордованих наймолодший, і всі любили його за кмітливість і дзвінкий голос.
Хлопці йому не таку могилу зробили були. Тут була могила – на весь цвинтар могила. Та коли прийшли москалі вдруге, не дали спокою Степкові й мертвому, бо прочитали правду про себе на тій могилі. Вони підклали вибухівку під гріб і висадили в повітря.
– За що ж замордували Степана москалі?
– За що? За що всіх мордували? Він співав українські пісні.
Львів-Куткір, 1962.
1991 р. – громадою висипана символічна могила борцям за волю Україну, відремонтовано Народний дім «Просвіта», а також створювались творчі колективи.
Духовна спадщина. Римо-католицька парафія існувати почала з 1719, чи 1725, чи 1727-ий – достеменно невідомо. Відомо, що в 1725 р. Єжи Антоній Лончинський привіз до Куткора з Люблинського єзуїтського кляштору образ Марії Сніжної і звів для нього дерев’яний костел (за іншими даними, костел існував вже в 1719р., а в 1725 р. просто не було належного вівтаря для привезеної ікони), де протягом більш як 150 років молилися предки Єжи Антонія – невідомо, за іншими даними ікона була викрадена з Любліна і перевезена до Кукора.
Костелом опікувалися по черзі домініканці, тринітари, а потім кармеліти. З 1753 р. Куткір як свою місію обрали три брати капуцини, хоча формально заснувати парафію в цих місцях їм дозволили аж в 1763 р. Парафія спочатку увійшла до Дунаївецького деканату. Потім перейшла до Буського. Відразу після заснування парафії почав зводитись і монастир для братів. Цей процес перервала смерть фундатора кляштора, Єжи: так і стояв певний час корпус на висоту вікон. Є якісь свідоцтва, що капуцини на той час жили в приміщеннях кармелітського монастиря.
На 1741 р. в храмі було три вівтарі: головний, присвячений Марії Сніжній, та бічні: св. Антонія і Христа на хресті. Що було з храмом і монастирем далі, сказати важко: документи фіксують лише ремонт в 1787 р. Мурований костел і кляштор з’явилися аж в 1803 р. Тоді ж було повністю розібрано старі монастирські будови. 4 жовтня 1803 р. костел було освячено Буським деканом Ігнацієм Треттером під титулом Марії Сніжної.
Місцевий кляштор діяв без перерв протягом двох століть. В 1811, 1815, 1829-1830, 1835 та 1849-1850 рр. відбувалися ремонти комплексу. В 1820 р. з’явився новий амвон, в 1825 р. – нова мурована дзвіниця. 18 травня 1828 р. святиню консекровал архієпископ Анджей Алоізі Анквіч. На той час костельне майно було надзвичайно скромним – так і мало бути за уставом капуцинського ордену. Останній спонсорував Юліан Вербицький, тодішній власник Куткора. Він же дав кошти і на оновлення костельного майна. Тоді ж з'явився новий орган. В 1851 р. львів'янин Станіслав Радецький розписав інтер'єр храму. Він же відновив вівтарі та образ марії Сніжної, який вважався чудотворним.
Тоді ж було розписано захристію, закуплено образи святих Григорія, Августина, Ієроніма та Марії Магдалини. Якийсь Теофіл Якубовський з Ольшаниці (Вільшаниці?) взявся до створення трьох образів на тему Misterium Passionis. В 1852 р. львів’янин Мартин Яблонський створив образи Христа (Esse Homo) та св. Франциска, а Алоїзій Рейхан знову відновив образ Марії Сніжної. 1857 р.: Томаш Кондзельській з Ушні малює 4 образи з життя Марії. 1882 р.: костел розписують брати Леонард і Войцех Захарські. Хех, там при належній реставрації мав би з’являтися один шар розпису за іншим!
1891 р.: новий орган. 1894 р.: новий дах на храмі. 1901 р.: до храму прибудовано каплицю, а на костельному даху з’явилася сигнатурка. Ну і так далі, хронологія кожної події кляштора запротоколована і описана.
Храму пощастило без жертв пережити Першу світову та польсько-українське протистояння. Щоправда, в цих стінах на той час квартирували солдати різних армій. В 1923 р. з Варшави прибули два дзвони: «Матка Боска» та «Св. Августин». Це були дзвони, які під час Першої світової війни на польських землях конфіскувала російська армія. В 1925 р. костел розписав Іполіт Сидор з Пшемисля. В 1926 р. прибув дзвін «Св. Франциск».
13 січня 1753 року засновник і представник від отців капуцинів підписали акт, у якому засновник віддавав капуцинам по вічні часи храм св. Юрія з усіма додатками: і дерев'яною резиденцією, і садом, і огорожею. Але капуцини не могли приймати вічного наслідування, тому засновник призначив їм щорічне утримання. Крім того капуцини могли вирубувати ліс, необхідний для опалення, ловити рибу в Пелтві, безкоштовно користуватися млином, броварнею, виноробним господарством. Капуцини зі своєї сторони зобов'язувалися опікуватися осередком у формі місії та проводити душпастирську роботу в Мар'янові, Куткорі, Острові і Безбрудах.
Монахи покинули кляштор в травні 1944 р. Капуцини при втечі зарали лише образ Марії Сніжної. І архів, і костельне майно лишилося в Куткорі. Дзвони було сховано. Образ же спочатку зберігався в Кракові, а потім в Сєдішові Малопольським.
Радянська влада влаштувала в кляшторі шпиталь, в 1955 р., потім сюди переїхала школа, потім в споруді знаходилося поштове відділення. З 1990 р. споруда стоїть пусткою. Дах костелу згорів в 1995 р. все, що могло знадобитися сусіднім господаркам, вже з кляштору винесено. Величезні пивниці забиті сміттям.
Монастирське подвір’я зараз перетворено на садок. Огорожа кляштору ще тримається, а от прикрашена скульптурами брама, виконана в 1908 р. Войцехом Самеком, вже не існує. Як і фігура богоматері, що колись стояла перед храмом. Каплицю розібрали в 1955 р. Тоді ж було змінено форму вікон.
Серед речей, які зникли з кляштору, були не лише релігійні начиння. В монастирю зберігалися портрети Людовика XIV в дитячому віці, Яна ІІІ Собєського, Єжи Антонія Лончинського та його дружини.
Неороманська каплиця на цвинтарі колись містила надробок, виконаний у формі античного саркофагу з гербами Нечуя та Домброва.
У селі Єжифом Лончинським була збудована дерев‘яна греко-католицька церква, яка освячена на Преображення Господнє, вона покрита гонтою, всередині церква розписана на стелі, на стінах образи. Дружина першого священика Мацібовича входила у філію «Общества руських женщин»
Освіта. В кінці ХІХ століття в Куткорі існувала трикласна школа, яка згоріла. На початку ХІХ століття, між 1908-1910 роками, за часів Австро-Угорщини, почали будувати кам’яну школу, мова навчання у ній була польська. У 30-х роках ХХ століття в Куткорі існувала шестикласна школа з польською мовою навчання. Вивчалась і українська мова (2 години у тиждень). У цей час початкову освіту здобувала у ній майбутня художниця-графік зі світовим ім’ям Софія Караффа-Корбут. У післявоєнні роки в Куткорі вже була семирічна школа. До 1983р. вона функціонувала у колишній плебанії,що знаходилась біля дерев‘яної церкви.
У 1983 році у зв’язку із збільшенням кількості дітей було реконструйовано 2-поверхову споруду, яка планувалась під житло педагогам цієї школи. В нову школу перейшли 5-9 класи, а 1-4 – у приміщення дитячого садка. У зв’язку з тим, що кількість дітей у школі за останні роки не зменшувалась (станом 01.01.07р. в школі навчається 114 учнів) і на перспективу зменшення дітей не передбачається, було прийнято спільне рішення громадськості села Куткір і місцевих органів влади про будівництво нового приміщення школи. Будівництво розпочалося весною 2002 року. Всього на будівництво школи, паливної системи та на благоустрій витрачено 1,5 млн.грн. Кошти на будівництво використовувались як з місцевого, так і з державного бюджетів. На проектні роботи – 12370 грн. Закуплено для шкільних класів-кабінетів, навчальної майстерні, спортивного залу обладнання на 70 тис. грн. Активну допомогу від початку до завершення будівництва надала громада села, сільські голови (п.п. С.Кульчицький, Р.Желіско), підприємці та підприємства с. Куткір. Громада села за свої кошти відновила мур, який відділяє територію школи від колишнього монастиря, надавала допомогу у підручних роботах та підготовці обідів будівельникам. Підприємці, лісництво забезпечували новобудову піском та водою.
З 1999 р. по даний час школу очолює Кучма Н.І., яка активно прилучилася до будівництва нової школи. 19 січня 2007 р. в селі було відкрито школу – першу новобудову області в новому році.
23 серпня 2009 року у селі було встановлено меморіальну дошку на школі, про те, що тут навчалася славетна донька України, художник-графік Софія Карафа-Корбут.
Так, село Куткір гордиться своїми видатними земляками, та людьми, яких хоч щось пов‘язує з даною місциною.
Камінський (Kaminski) Ян-Непомуцен (народився 16.V 1777, с. Куткір, тепер Буського р-ну Львівської обл. – 5.І 1855, Львів) – польс. актор, режисер і драматург. У 1800-03 очолював аматорський театр у Львові, 1803-05 – польс. профес. трупу в Кам'янці-Подільському, 1805-09 – польс.-рос. трупу в Одесі. В 1809-42 – директор і режисер польс. (у 1819-24 також нім.) театрів. У 1842-54 – режисер польс. театру у Львові. Ролі: Президент, Філіп ("Підступність і кохання", "Дон Карлос" Шіллера). Вистави: "Вигадане чудо, або Краків'яни і гуралі" Богуславського, "Дами і гусари" Фредро, "Ярослав, князь київський" Сума-рокова, "Забобон, або Краків'яни і гуралі, частина 2" за власним твором К. (муз. К. Курпінського).
Серед яких художниця Софія Карафа-Корбут. Народилася талановита майстриня пера в селі Куткір 23.08.1924 року в сім`ї вчителів. Закінчивши Куткірську школу, батьки її влаштували у Львівську школу-гімназію при монастирі Сестер Василіянок, пізніше закінчила художнє училище, а згодом і Львівську академію прикладного мистецтва. Увесь творчий шлях С. Карафи-Корбут, як ілюстраторки складається із 60-ти автономних творчих позицій, кожна з яких – певна протяжність графічних циклів. В 1996 р. С. Карафа-Корбут стала лауреатом Шевченківської премії. Померла видатна художниця 29.11.1996 р., і похована на своїй батьківщині в селі Куткорі. У селі ще проживає її двоюрідна сестра Наталія Лещишин, вчитель географії у сільській школі. Моя родина дуже добре знали сім‘ю Софії Петрівни: моя прабабуся жила у сусідстві з Корбутами, мою бабусю Софію і дідуся Ігоря української мови навчала рідна тета Євгенія Петрівна Береза, а Софія Петрівна, коли приїжджала у село, дуже любила малювати дітей, також малювала мою бабусю Соню та цьоцю Ярославу, замальовки зберігаються у шкільному музеї-кімнаті.
Софія Караффа-Корбут прожила дуже цікаве і водночас важке творче життя, не одержавши жодної державної нагороди. Її обминули і з Шевченківською премією, не внісши навіть у список „висуванців”, 1995-го року поквапливо вдрукувавши наступного року, без будь-якої надії на те, що її творчий доробок поцінують. Це відбувалося в часи української незалежності, коли виросло і досягло політичної зрілості покоління, що, напевно-таки, читало книжки проілюстровані Софією Петрівною.
Якась іронія долі: на Міжнародній виставці в Канаді Шевченків «Кобзар» 1967 року видання з ілюстраціями художниці удостоїли Першої премії.
Може, це і була її найвища і найдорожча довгоочікувана нагорода.
Художниця померла 29 листопада 1996 року, зранку... Відійшла у вічність тихо і спокійно. Просила тільки, щоб виконали її останню волю і поховали її біля матері в селі Куткорі на цвинтарі, де поховані її предки, її рід. На чорному мармурі надмогильного пам‘ятника – тонкостанна Мавка, що пробуджується від зимового сну. А на звороті надпис: вічні слова Софії Карафи-Корбут: «Я цінності оті марні давно пережила, і знаю головне в житті є тільки праця, віра, честь та добра пам‘ять по тобі, що теж живе недовго.»
На чорному мармурі надмогильного пам’ятника роботи відомого львівського скульптора, професора Академії мистецтв Івана Микитка, Мавка тягне свої долоні вгору, до сонця. Софія Караффа-Корбут довела, що навіть за несприятливих умов можна не втрачати честі, совісті людини, художника. Ці мало популярні нині поняття були для неї не просто високими й гарними словами, а нормою життя.
У день ювілею Софії Караффи-Корбут 23.08.2009 року в її рідному селі також відбулася виставка-продаж книг, ілюстрованих художницею, та видань, присвяченій її життєвому й творчому шляху. Декому із гостей пощастило отримати в подарунок унікальну ювілейну марку, видану стараннями свободівця Ігоря Іваськіва. Ця марка вийшла накладом усього 44 примірники й відразу стала філателістичним раритетом.
Сучасний художник-графік Володимир Гірний теж народився і проживає у рідному селі. Художник працює над екслібрисами до Шевченкіани. У 2010 році відбулась виставка його творів. Себе пан Володимир зображає у карикатурній формі у сполуці з деревом роду.
Гордістю школи є випускник Руслан Хващевський, неодноразовий призер і переможець обласних, всеукраїнських, міжнародних олімпіад з французької мови. Він блискуче закінчив Львівський національний університет імені І.Франка і університет в Сорбонні (Франція). Живе і працює в Страсбурзі.
Майбутнє і минуле тісно пов‘язує ще один елемент ланцюга історії – сучасність. Неможливо відокремлювати долю села від долі людини, тим паче народу. На жаль вітри історії не завжди все залишають недоторканним, та гірше вітрів, дощів, снігів може бути варварство, людська байдужість, що вирівнює все, не залишаючи по собі навіть сліду наяву, ні в душі, ні в пам‘яті. Ось чого найбільше треба боятися, а гордитись славним минулим, зберігати його для майбутнього трепетно, пам‘ятно. Багато ще таємниць та легенд зберігають навколишні ліси, поля, де колись були поселення.