Geum.ru

Удк 323: 327. 56(479. 22) “20” проблема врегулювання конфліктів в грузії

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
УДК 323:327.56(479.22) “20”


ПРОБЛЕМА ВРЕГУЛЮВАННЯ КОНФЛІКТІВ В ГРУЗІЇ.


Ганна Шелест


Більшість аналітиків класифікує конфлікти на території колишнього СРСР як етнічні. Але, на справді, на початку XXI ст. вже фактично не існує етнічних конфліктів у чистому вигляді – економічні, політичні аспекти, боротьба за владу та ресурси все більше впливають на розвиток будь-якого конфлікту. Конфлікти на території Грузії (Абхазія та Південна Осетія) прийнято називати етнічними. Однак при аналізі їх сучасного стану та причин ескалації не можливо залишити без серйозної уваги вплив «третіх сторін», так званий зовнішній фактор, який відіграє все більш значну роль у процесі ескалації та врегулювання цих конфліктів.

Початок сучасного протистояння між Грузією та Абхазією розпочався зі спроб місцевої влади відділитися від Грузії. Це призвело до серії сутичок у літку 1992 року та до розташування грузинською центральною владою своїх військових на території Абхазії. Проте багато дослідників вважає, що коріння цього конфлікту йдуть до старовинних часів, коли існувало дві незалежні країни. У 1921 році при тяжких внутрішніх та зовнішніх умовах була підписана угода між Грузією та Абхазією, на підставі якої остання стала частиною Грузинської соціалістичної республіки.

Відповідно до Московської угоди 1992 році територіальна цілісність Грузії підтверджувалася та гарантувалася усіма сторонами [1]. Після цього, в котре у світовій історії, вступили у протиріччя два основних положення міжнародного права – право націй на самовизначення та дотримання територіальної цілісності держави. Однак ця угода фактично не виконувалася.

Початок 90х рр. знаменувався ейфорією взаєморозуміння, довіри та співробітництва, тому ідея диверсифікації обов’язків та відповідальності щодо мирного процесу була сприйнята позитивно, та не було будь-якого опору світової спільноти, щоб саме миротворці СНД, які складалися виключно з російських військових, розпочали у 1994 році операцію у Грузії. Ідея, яка була у дусі «Порядку денного для миру» Бутроса Бутроса Галі, ідея, яка була чудовою на папері, однак у реальному житті не мала чітких механізмів реалізації та законодавчої бази. Дві міжнародні організації: ООН та ОБСЄ - взяли участь у вирішенні конфліктів на території Грузії, але вони були задіяні здебільш у гуманітарних операціях, або у якості спостерігачів. Фактично не сама ООН, а її організації-супутники ЮНІСЕФ та Верховний комісар у справах біженців реально впливають на мирний процес, залишивши військовій компонент миротворцям СНД.

Ситуація у Південній Осетії кардинально відрізняється від ситуації в Абхазії. Конфронтація, яка розпочалась наприкінці 80х рр., не мала історичних коренів. Перш за все тому, що ніколи не існувало незалежної Осетії, як це було у випадку з Абхазією. Термін «Південна Осетія» з’явився лише у XIX ст. у географічній науці, і тільки вже комуністична влада почала використовувати його як політичний термін. Історично ці землі називалися Самачабло, на яких осетини мешкали сторіччями [2].

Конфлікт у Південній Осетії пережив свій пік у 1993 році, тому не було необхідності у розгортанні військової місії ООН у регіоні, вважалося, що російського контингенту буде достатньо для підтримки безпеки. ООН та ОБСЄ обмежились спостерігачами, адже Російська Федерація бажала самостійно вирішувати конфлікти на пострадянському просторі. Це сталося не в останню чергу через небажання інших держав втручатися у ситуацію, що могло б призвести до погіршення їх стосунків з Росією. Але мала місце ситуація, коли ООН довелося послати спостерігачів для нагляду вже за російськими військовими, адже їх дії виходили за рамки миротворчих функцій та принципу нейтралітету, що прописано у всіх відповідних документах, які стосуються миротворчої діяльності. Офіційний Тбілісі неодноразово дорікав російським миротворцям, які перебувають у зоні обох регіональних конфліктів, у потуранні сепаратистам. Так 19 січня 2005 року міністр закордонних справ Грузії Саломе Зурабішвілі заявила, що Тбілісі може поставити під сумнів присутність російських миротворців у Абхазії, які фактично є гарантією збереження влади сепаратистського керівництва регіону. «Ми не проти присутності російських миротворців. Мова йде про легітимність їхнього знаходження в регіоні», – заявила Зурабішвілі агентству «Інтерфакс». «Росія повинна відігравати роль безстороннього посередника. У якісь моменти Росія перестає бути об'єктивної» - заявила голова зовнішньополітичного відомства [3].

Грузія багато разів пропонувала Україні та Азербайджану приєднатися до російських миротворців. Принципіальна згода існує, але обидві країни не є членами Ташкентського пакту, через що не можуть взяти участь у складі миротворчого контингенту СНД, тому пропонувалися варіанти приєднання на основі двосторонньої угоди (Азербайджан) чи під егідою ООН (Україна).

У серпні 2004 року між Грузією та Південною Осетією почалися чергові військові зіткнення, які призвели до небезпечного протистояння між південноосетинською міліцією та російськими найманцями, з одного боку, і грузинськими солдатами в самій Південній Осетії та по іншу сторону кордону - з іншої. Уперше після закінчення громадянської війни 1991-1992рр. спостерігалося таке зосередження грузинських військових, що не входили до миротворчого контингенту, на території Південної Осетії [4].

Транзитний потенціал країни, а також безпосереднє сусідство з країною-членом НАТО Туреччиною завжди робили Грузію стратегічно важливою для Росії та, зокрема, для розташування її військових баз. Крім того, на грузинській території розташовані важливі чорноморські порти, а також потенційні та наявні трубопроводи для транзиту нафти й газу. Так, наприклад, єдиний трубопровід, який поєднує Росію та її партнера Вірменію, проходить через територію Грузії. Проте великий інтерес Росії до боротьби з тероризмом на території Грузії та до природних ресурсів Кавказу привів і до зростання американського інтересу до цього регіону, що виразилося у направленні військових інструкторів для підготовки грузинської армії.

На думку завідувача інформаційно-аналітичного відділу Інституту політичного та військового аналізу Олександра Храмчіхіна, російські стратеги були стурбовані тим, що зрештою Вашингтон дійсно зможе надати допомогу у вирішенні численних регіональних конфліктів - включаючи Нагірно-Карабахський та Абхазький - і в такий спосіб забезпечити стабільність і безпеку на колишніх окраїнах Російської імперії. По цьому сценарію Сполучені Штати виступили би головним гарантом миру й процвітання на Кавказі, у той час як Росія осталася б «на самоті».

«Заявивши про готовність зберегти свою військову присутність у Грузії, Вашингтон фактично дав сигнал найбільшим світовим інвесторам, говорячи, що їхні інтереси на Південному Кавказі будуть захищені», – вважає грузинський політолог Рамаз Кліміашвілі [5].

Своїм втручанням у ситуацію у Південній Осетії та Абхазії, Росія, на думку Новозеландського історика Джеймса Грехема, втратила шанс, який був наданий розвалом СРСР на початку 90х рр., і відвернула від себе Грузію, яка все більше бачить своє майбутнє саме із Заходом та, зокрема, США, що звісно може статися лише за рахунок російських інтересів [6]. Постійне втручання Російської Федерації не дивне, адже вона має стратегічні інтереси у цьому регіоні, а саме:
  1. Дезінтеграція Радянського союзу призвела до втрати впливу у колишніх республіках, які традиційно вважали союзниками. Особливо загострилась ця ситуація після відмови Грузії стати повноправним членом СНД та підписати Ташкентський пакт. Після розвалу СРСР, Грузія почала шукати західних союзників та інвесторів, щоб підняти свою економіку та вийти з під домінантного впливу Росії. США, Туреччина та Євросоюз були заінтересовані у співробітництві з Грузією, яка мала стратегічне значення, і як безпосередній сусід НАТО, і як транзитна країна.
  2. Другий стратегічний інтерес Російської Федерації – це природні ресурси Кавказу та Каспію. Зрозуміло, що Росія бажає мати контроль над транспортуванням нафти та газу, а також над торговими потоками так званого Шовкового шляху.
  3. І останнє, Росія має свої військові бази на території закавказьких країн, які використовуються для охорони російських кордонів та забезпечення присутності у регіоні. Але Грузія та Азербайджан звернулися до НАТО за допомогою у проведенні військової реформи. Крім того вони мають за мету вступ до Північноатлантичного альянсу. І не зважаючи на проголошене співробітництво НАТО та Росії, остання все ще негативно дивиться на розширення впливу Альянсу. У результаті складних переговорів лише у травні 2005 року Росія та Грузія домовилися про виведення російських військових до кінця 2008 року, не зважаючи на те, що спочатку Москва наполягала на тому, що для цього буде потрібно 11 років [7].

9 вересня 2005 року Президент Грузії Михайло Саакашвілі обвинуватив Москву у мілітаризації Абхазії та Південної Осетії. Як заявив Саакашвілі агентству РІА "Новости" "іде передача сепаратистам нової зброї, що не повинне входити до інтересів Росії, але, по видимому, це відповідь на посилення Грузії". Саакашвілі і раніше висловлював думку, що проблема Абхазії та Південної Осетії насправді є проблемою відносин з Росією.

Починаючи з 2000 року грузинська влада декілька разів зверталася до Ради Безпеки ООН з проханням змінити резолюцію ООН, запровадивши пункт стосовно мирного втручання ООН у регіон. Вони наполягали на більш рішучих діях міжнародної спільноти, адже попередні резолюції не призвели до будь-якого результату. Однак для світової спільноти було нелегко зробити такий крок, адже на практиці важко дотриматись межі між миротворчим втручанням та гуманітарною інтервенцією. Після ескалації конфлікту у колишній Югославії, невдач у Руанді та Сомалі, ООН не взяла на себе відповідальності щодо більш рішучих дій у Грузії.

У березні 2003 року абхазькі лідери відкинули дипломатичну ініціативу, яка була спрямована на офіційне завершення громадянської війни 1992-1993рр. Суть цієї ініціативи, що виходила від групи «Друзів Генерального секретаря ООН», в яку входять Франція, Німеччина, Великобританія, Росія та США, була пропозиція надати Абхазії широку автономію під юрисдикцією Грузії. Однак абхазькі лідери наполягали на визнанні республіки незалежною державою [8].

Після приходу до влади, Саакашвілі оголосив вирішення конфліктів із грузинськими регіонами, одним зі своїх пріоритетних завдань. Однак, Абхазія та Південна Осетія відкинули пропозицію Тбілісі про надання їм особливого статусу у складі Грузії, якщо вони відмовляться від своїх сепаратистських прагнень.

У січні 2005 року, на прохання президента Михайла Саакашвілі урядом разом із різними неурядовими організаціями, був розроблений план, який президент представив на засіданні Парламентської асамблеї Ради Європи. Цей план завбачав і низьку положень щодо врегулювання конфлікту з Південною Осетією. Зокрема, передбачалося перетворити Грузію у федеральну державу, крім того, у грузинському парламенті передбачалась система квот для етнічних абхазів, зняття економічних санкцій і поновлення залізничного сполучення між Тбілісі та абхазькою столицею Сухумі (що було виконано у липні 2005 року). Очікувалось, що зі своєї сторони Абхазія відмовиться від прагнення до незалежності й погодитися на «федеральний» статус у рамках грузинської «федеральної держави» [3].

Схоже, що відносини між Грузією та Абхазією поступово налагоджуються, щонайменш сторони все більше погоджуються сідати за один стіл переговорів. 4 серпня 2005 року у Тбілісі були проведені, за посередництвом ООН, переговори між Абхазією та Грузією, які обидві сторони вважають конструктивними. Під час цих переговорів обговорювалися тільки загальні питання, які, втім, розглядалися як відправний пункт для більш докладних переговорів у майбутньому [9].

Вже у вересні 2005 року Михайло Саакашвілі, як інструмент вирішення проблеми самопроголошених республік і поліпшення відносин з Москвою, назвав скликання міжнародної конференції за участю Росії, США та міжнародних організацій, де будуть обговорені питання подальшої участі Росії в мирному процесі врегулювання конфліктів в Абхазії та Південній Осетії. Вперше висловили готовність долучитися до процесу врегулювання конфліктів в Грузії і США.

Грузинський уряд активно просуває план мирного врегулювання у Південній Осетії. Пропонований Тбілісі проект реінтеграції сепаратистського регіону користується підтримкою Організації по безпеці та співробітництву в Європі. Що стосується керівництва Південної Осетії, то воно не приховує свого холодного відношення до Тбілісі. 10-11 липня 2005 року Адміністрація Саакашвілі організувала конференцію в місті Батумі щодо подальшого просування свого плану мирного врегулювання. Незважаючи на відмову південоосетинських лідерів від участі у форумі, представники грузинського уряду й міжнародні експерти виразили надію, що мирні ініціативи будуть втілені в життя.

План пропонує:
  • Гарантії мовних прав і збереження культурної спадщини.
  • Компенсацію збитків, заподіяних під час конфлікту 1990-1992 рр.
  • Створення комісії з розслідування злочинів проти мирних громадян.
  • «Спрощений прикордонний режим» для осетин, що проживають уздовж границі з Росією.
  • Гарантії представництва Південної Осетії в центральному уряді Грузії.

У пропозиції Саакашвілі говориться, що «уряд Грузії забезпечить економічну реабілітацію Південної Осетії, виділить необхідні кошти з Державного бюджету Грузії на реабілітацію інфраструктури життєвого значення». Відповідно до мирного плану, відповідати за проведення економічної політики повинна місцева влада [10]. Пропонується також створити у Південній Осетії спеціальну економічну зону. Грузинський уряд лобіює адміністрацію Буша та міжнародні організації, призиваючи їх переконати Росію, яка підтримує адміністрації у Південній Осетії та Абхазії, у необхідності мирного процесу.

Фактично, якщо зробити висновки щодо сучасного стану конфліктів на території Грузії, то досить очевидним стає той факт, що саме Росія та її вплив на південноосетинську та абхазьку владу гальмує мирний процес у Грузії. Щоб Росія не проголошувала, але вона все рівно не зможе бути нейтральним посередником у врегулюванні цих конфліктів. Без її підтримки та прямого втручання у внутрішні справи цих двох регіонів, амбіції їх керівництва мають шанси зійти нанівець, адже вони не мають фінансового, економічного, ресурсного потенціалу незалежного існування без постійного вливання зі сторони Росії. Варіант створення федеральної держави із широкими повноваженнями регіонів є одним із найбільш сприйнятливих.

Що стосується Сполучених Штатів, то вони не є альтернативою Росії у врегулюванні цих конфліктів. Як і Росія, США сприймаються не як незалежні посередники, а як ті, що підтримують лише одну сторону. Тому, розумним було б активізувати роль ООН у врегулюванні цього конфлікту та замінити російських миротворців на багатонаціональний контингент. Логічним у цьому разі, було б залучення і українських миротворців, які позитивно сприймаються обома сторонами. Варто розглянути можливість розробки мирного плану, на подобі українського плану для Придністров’я 2005 року, однак ця ініціатива може викликати набагато більший спротив Російської Федерації ніж ситуація у Молдові, де Росія останнього часу і так фактично втратила свій вплив.


Література
  1. Summary resolution on the meeting in Moscow on the 3 September 1992. ссылка скрыта
  2. Нодия Г. Политическая смута и этнотерриториальные конфликты в Грузии. ссылка скрыта
  3. Македон Дж., Корсо М. Грузинский план мирного урегулирования в Абхазии не внушает оптимизма. 21.01.2005 ссылка скрыта
  4. Алпейри Дж. Южная Осетия: мир – понятие относительное. 31.I.2005 ссылка скрыта
  5. Торбаков И. Россия пытается нейтрализовать растущее влияние США на Кавказе. 09.06.2002 ссылка скрыта
  6. Graham J. Russia's Policy towards Ethnic Conflict in Independent Georgia ссылка скрыта
  7. ссылка скрыта 09.09.2005
  8. Девдариани Дж. В споры России и Грузии по абхазскому вопросу пытаются втянуть и Соединенные Штаты. 03.07.2003 ianet.org
  9. Римпл П. Готовы ли Абхазия и Грузия отправиться в путь на поезде мира? 08.08.2005 ссылка скрыта
  10. Корсо М. Грузия выдвигает план мирного урегулирования в Южной Осетии 13.07.2005 ianet.org/russian/departments/insight/articles/eav71305ru.shtml


Резюме

Статья рассматривает проблемные вопросы, которые возникают в процессе урегулирования конфликтов на территории Грузии, а также роль России, США и ООН в процессе развития и урегулирования конфликтов в Абхазии и Южной Осетии.


Надруковано: Науковий вісник. Одеський державний економічний університет. – Науки: економіка, політологія, історія. - 2006. - №1(21).