Київський національний економічний університет

Вид материала

Документы

Содержание Професійно-кваліфікаційна характеристика посади державного службовця Структура кожної типової характеристики включає такі складові: «Завдання, обов’язки та повноваження», «Має право», «Повинен знат Поряд з цим удосконалення професійно-кваліфікаційних характеристик потребує подальшого розвитку їх структури та методології розр Змінна складова

Подобный материал:

• «Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана», 277kb.
• «Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана», 436.12kb.
• «Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана», 361.22kb.
• Хоменко Ольга Володимирівна Кримський економічний інститут двнз «Київський національний, 178.27kb.
• Правила прийому до магістратури Державного вищого навчального закладу "Київський національний, 72.88kb.
• А. Ф. Павленко " " 2009 р. Правила прийому до Державного вищого навчального закладу, 45.01kb.
• Київський національний економічний університет фінансово-економічний факультет, 1499.14kb.
• Яка відбудеться 23 березня 2012 року в двнз «Київський національний економічний університет, 60.65kb.
• Двнз київський національний економічний університет, 699.76kb.
• Cols=2 gutter=47> Гордієнко, 40.87kb.

Специфіка професійної діяльності державного службовця, чіт­кі вимоги, які висуває ця діяльність до особистості, критерії її професійної придатності чи непридатності до роботи на посадах різного рівня і категорій сьогодні недостатньо досліджені та розроблені.

Тільки правова основа надасть можливість створити корпус державних службовців нового типу, заснований на професіоналіз­мі працюючих у ньому осіб, які мають високий рівень загальнокультурної освіченості та володіють сучасними інформаційними технологіями.

Такі правові засади створила Конституція України, де в ст. 3 однозначно стверджується, що зміст і спрямованість діяльності держави визначають права і свободи людини та їх гарантії. «Держава відповідає перед людиною за свою діяльність», — проголошує Основний Закон України. Кожний державний службовець повинен захищати насамперед права, свободи та законні інтереси людини.

Як свідчить світовий досвід, підвищенню ефективності діяльності всієї системи державної служби значною мірою сприяє розробка на нових концептуальних засадах та прийняття кодексів честі, етики, типових правил поведінки різних категорій державних службовців, різних нормативних актів, що регулюватимуть професійну діяльність і характер поведінки державних службовців.

Але сьогодні не менш важливою справою є удосконалення професійно-кваліфікаційних характеристик. Ст. 11 Закону України «Про державну службу» обумовлює наявність «Типових кваліфікаційних характеристик», на основі яких визначаються конкретні обов’язки та права державних службовців.

Основними принципами формування професійно-кваліфіка­ційних характеристик нового покоління є:

• системний підхід до визначення кінцевих цілей діяльності державного службовця, орієнтований на формування вмінь та особистих якостей державного службовця вирішувати сукупність професійних і соціально-професійних завдань діяльності;
  
• діагностичність кінцевих цілей, що забезпечує можливість оцінки досягнення поставлених цілей;
  
• відображення в характеристиках випереджаючого характеру професійно-кваліфікаційних вимог;
  
• двокомпонентність кваліфікаційної характеристики — об’єд­нання в одному документі двох складових вимог до державного службовця: державної та відомчої.
  

Питання розробки типових норм, системи вимог, які мали підвищити ефективність досягнення професійного результату і одночасно забезпечити найбільш сприятливі умови для громадянина, який користується тими чи іншими соціальними послугами, виникло ще на початку ХІХ ст.

Англійський філософ та юрист Ієремія Бентам (1748—1832) розробив концепцію науки про норми професійної поведінки людини, яка має владу, і виклав її в книзі «Деонтологія, чи Наука про мораль». Один із сучасних словників визначає, що деонтологія — це вчення, система знань про юридичні, професіональні та моральні обов’язки і правила поведінки професіоналів щодо своїх клієнтів.

В. В. Цвєтков, розмірковуючи про моральні якості та етику поведінки управлінських кадрів, зазначає, що «нові політичні та економічні реалії вимагають виробити нові морально-етичні стандарти суспільної поведінки». На його думку, виробнича етика державного службовця значною мірою характеризує відносини держави і громадянина. «Етика управління — це галузь деонтології державної діяльності, проблема обов’язку і незалежно­го», — стверджує В. В. Цвєтков¹.

Професійно-кваліфікаційна характеристика посади державного службовця — це нормативний документ, який визначає науково обґрунтований перелік професійних завдань, обов’язків та повноважень державного службовця, вимоги до його професійної підготовки, освітньої кваліфікації, досвіду практичної роботи.

Професійно-кваліфікаційна характеристика також встановлює місце посади в структурі органу державної влади, на основі правового статусу органу та його основних завдань відображає правовий статус державного службовця, у т. ч. права, повноваження, функціональні обов’язки, відповідальність і гарантії; визначає ви­моги щодо кваліфікації, компетентності та професіоналізму (ос­віти, необхідних умінь, знань, навичок), основних аспектів особистої культури.

Професійно-кваліфікаційна характеристика посади державного службовця є основним документом, за яким органи державної влади розроблятимуть посадові інструкції державних службовців.

Професійно-кваліфікаційні характеристики повинні окреслювати загальні вимоги до державних службовців, їх застосування призначено для: вирішення питань кадрового забезпечення органів державної влади висококваліфікованими фахівцями; визначення завдань, обов’язків та кваліфікаційних вимог до осіб, які займають посади в органах державної влади; визначення змісту професійного навчання і формування програм різних видів на­вчання державних службовців.

Формуючи професійно-кваліфікаційні характеристики, необхідно враховувати загальні вимоги до державних службовців, визначені законодавством, і необхідність володіння сукупністю знань і вмінь, що надавали б йому можливість:

• забезпечувати діяльність органу чи його структурного підроз­ділу відповідно до сучасних економічних, політичних та соціальних умов і вимог;
  
• поєднувати знання фундаментальних питань теорії з практикою, володіти сучасною методологією обґрунтування управлінських рішень з урахуванням загальнолюдських цінностей, інтересів особи, суспільства та держави;
  
• вільно орієнтуватись у питаннях законодавства, що стосу-
  ються сфери його професійної діяльності;
  
• критично оцінювати і прогнозувати політичні, економічні, екологічні, культурні та інші події і явища;
  
• розуміти суть економічних відносин, зовнішньої та внутрішньої політики держави;
  
• володіти стилістикою офіційних документів і дотримуватися правил діловодства;
  
• уміло користуватися досягненнями інформаційних технологій;
  
• у разі службової необхідності відповідно до посадових обов’язків знати якнайменше одну з іноземних мов на рівні професійного та побутового спілкування тощо.
  

Відповідно до посадової спеціалізації державний службовець у межах наданих йому повноважень має володіти вміннями аналізу конкретних проблем, прогнозувати наслідки своїх рішень, оперативно знаходити та застосовувати ефективні методи та засоби розв’язання існуючих та виникаючих проблем, пов’язаних з його професійною діяльністю.

Загальні вимоги також включають і коло основних особистих якостей і властивостей державних службовців, які повинні бути їм притаманні. У ст. 5 Закону України «Про державну службу» наведені деякі з них. Перелік цей може бути доповнений такими, як: відповідальність за долі людей; неупередженість; твердість моральних переконань; здатність постійно звіряти дії та вчинки з власною совістю; твердість і незалежність у відстоюванні свого судження; рішучість та врівноваженість; здатність до концентрації і швидкого переключення уваги; зібраність і психологічна стійкість; здібність до співчуття і милосердя тощо.

Не можна не погодитися з О. І. Денищиком, що особисту культуру державного службовця слід розглядати як синтез правової, психологічної, етичної, політичної та естетичної культури ¹.

Наведені загальні вимоги до державних службовців дозволяють сформувати загальну структуру професійно-кваліфікаційних характеристик посади державного службовця певної категорії.
У конкретному органі державної влади вона має складатись із нормативної та змінної складових. Перша формується на підставі аналізу професійної діяльності державних службовців однакових за категорією посад в органах влади з однаковим організаційно-правовим статусом шляхом виокремлення однакових за змістом і характером робіт.

Перша спроба запровадження професійно-кваліфікаційних характеристик, побудованих на принципі двокомпонентності, реалізована в «Довіднику типових професійно-кваліфікаційних посад державних службовців», розроблених Науково-дослідним інститутом соціально-трудових відносин Міністерства праці та соціальної політики України та затверджених наказом Головного управління державної служби України від 1 вересня 1999 р. № 65.

Структура кожної типової характеристики включає такі складові: «Завдання, обов’язки та повноваження», «Має право», «Повинен знати», «Кваліфікаційні вимоги».

До позитивних моментів цих характеристик слід віднести появу елементів типових професійних завдань у розділі «Завдання, обов’язки та повноваження» та кола прав у розділі «Має право». Відсутність переліку вмінь значно зменшує корисність цих нормативних документів.

Поряд з цим удосконалення професійно-кваліфікаційних характеристик потребує подальшого розвитку їх структури та методології розробки.

Нормативна складова розробляється на підставі аналізу професійних завдань державного службовця певної категорії та має структурно передбачати такі основні розділи:

• загальні положення щодо посади;
  
• завдання, права, обов’язки та повноваження;
  
• повинен уміти;
  
• повинен знати;
  
• кваліфікаційні вимоги.
  

Розділ «Загальні положення щодо посади» окреслює роль і міс­це у структурі органу та ієрархії його посад тощо.

Розділ «Завдання, права, обов’язки та повноваження» наводить опис основних, найбільш характерних для посад певної категорії професійних завдань, прав, обов’язків та повноважень.

Функціональні обов’язки службовця (посадової особи) характеризують сутність його діяльності, оскільки держава (орган державної влади) приймає на роботу громадянина, головним чином, з метою покладання на нього відповідних функціональних обов’язків (виконання певних видів робіт).

Перш за все визначаються основні та додаткові функціональні обов’язки. Потім — найбільш важливі поточні, щоденні, періодичні, тимчасові обов’язки щодо організації взаємодії з питань отримання, аналізу та обміну інформацією, співпраці з іншими посадовими особами, підрозділами органу державної влади, організаціями, установами, іншими структурами.

Функціональні обов’язки встановлюються з використанням організаційно-юридичної термінології (керує, затверджує, перевіряє, аналізує, організовує, розглядає, отримує, виконує, забезпечує, підготовляє, здійснює, контролює, бере участь, координує тощо).

Розділ «Повинен уміти» передбачає перелік умінь із запровадження регуляторних, регламентарних, нормо-проектних, організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій посади певної категорії.

Розділ «Повинен знати» містить перелік основних загальних та спеціальних фахових знань службової особи відповідно до функцій посади певної категорії.

Залежно від категорій посади державного службовця структура сукупності його вмінь і знань повинна змінюватись. Для посад вищих категорій, наприклад, характерним є збільшений обсяг умінь і знань аналітично-прогностичної та координаційної діяльності, що обумовлює розробку стратегії і тактики діяльності органу. Для посад нижчих категорій — необхідний обсяг умінь і знань з інформаційно-статистичної обробки матеріалів.

Уміння та знання з організаційно-розпорядчих і консультатив­но-дорадчих функцій передбачають спроможність створювати та запроваджувати механізми нормативно-правового, матеріально-технічного, фінансового, маркетингового та інших видів забезпечення функціонування підвідомчих структур. Слід зазначити, що організаційно-розпорядчі функції державних службовців визнача-
ються завданнями, обов’язками та повноваженнями, що полягають у діях узгодження (участі в узгодженні), координації, організації та забезпеченні відповідно до обсягів і характеру повноважень певних службовців. А консультативно-дорадчі функції державних службовців обумовлені завданнями, обов’язками та повноваженнями, що полягають у діях консультування, аналізу, підготовки пропозицій, прогнозів, порад і рекомендацій.

Координаційні та контрольні функції вимагають сукупності вмінь і знань, що накопичуються з досвідом професійної діяльності, вмінням використання законодавчої та нормативної бази.

Уміння та знання формують таку категорію, як навичка. Вона являє собою психологічну властивість поведінки особи, що доведена до вищого ступеня досконалості. За наявності навичок будь-яка дія (діяльність) виконується легко, швидко, економно, з найвищим позитивним результатом і в той же час з найменшою напругою зусиль та уваги, майже автоматично. Навички можуть бути виявленням усіх елементів психіки і, перш за все, інтелекту, волі та емоцій. Набуваються навички тільки в процесі практичної діяльності службовця.

Розділ «Кваліфікаційні вимоги» має визначати мінімальні вимоги до освітньо-кваліфікаційного рівня, напряму (групи напрямів) або спеціальності вищої освіти, а також вимоги до післядипломної підготовки, характеру та стажу практичної діяльності.

Змінна складова розробляється органом державної влади, враховуючи при цьому місце посади у структурі органу та горизонтальні взаємозв’язки, а також додаткові вимоги до вмінь і знань, освіти та досвіду практичної діяльності залежно від особливостей організаційно-правового статусу певного органу, сфери діяльності, галузі.

Для посад державних службовців певної категорії необхідним є визначення основних засад щодо формування переліку професійних завдань та обов’язків.

Розробка системи професійних завдань має базуватися на функціонально-цільовому призначенні посади державного службовця, а також прогнозуванні нових завдань, що виникають унаслідок удосконалення функцій та цілей діяльності органу державної влади, запровадження нових методів управління тощо.

При формуванні переліку професійних завдань та обов’язків доцільно використовувати існуючі посадові обов’язки з визначенням діагностичних та конкретизованих професійних завдань.

Професійні завдання посад певних категорій визначають сукупність умінь і знань, якими має володіти особа. Ця сукупність має забезпечити її спроможність до інноваційної професійної діяльності, що є передумовою створення та запровадження нормативно-правового, організаційно-розпорядчого і консультативно-дорадчого супроводу рішень органів державної влади.

Сукупність умінь і знань державного службовця повинна спрямовуватися на запровадження функціональних принципів управління та забезпечення виконання основних функцій органу державної влади: аналітично-прогностичних, нормативно-про­ектних, організаційно-забезпечуючих, координаційних, інформа­ційно-статистичних, контрольних.

З урахуванням викладеного, можна запропонувати загальні кваліфікаційні вимоги до державних службовців при призначенні їх на посади певної категорії.

На посади державних службовців І та ІІ категорій, як це нормативно встановлено Указом Президента України, призначаються особи за поданням Кабінету Міністрів України. Кваліфікаційні вимоги встановлюються Президентом України та Кабінетом Міністрів України.

На посади державних службовців ІІІ категорії повинні прийматися особи, які мають кваліфікацію магістра державного управління та стаж роботи на посадах керівного складу державних підприємств, установ і організацій, а також особи з кадрового резерву після успішного проходження навчання за професійними програмами підвищення кваліфікації державного службов­ця ІІІ категорії з числа докторів чи кандидатів наук, керівників та фахівців з керівного складу підприємств, організацій чи установ і державних службовців, які займають посади ІV категорії.

На посади державних службовців ІV категорії приймаються особи, які мають кваліфікацію магістра державного управління та стаж роботи державного службовця, а також особи з кадрового резерву після успішного проходження навчання за професійними програмами підвищення кваліфікації державних службовців ІV ка­тегорії з числа кандидатів наук, керівників та фахівців підприємств, організацій чи установ та державних службовців, які займають посади V категорії.

На посади державних службовців V категорії приймаються особи, які мають кваліфікацію магістра державного управління, а також особи з кадрового резерву після успішного проходження навчання за професійними програмами підвищення кваліфікації державних службовців V категорії з числа фахівців підприємств, організацій чи установ зі стажем трудової діяльності, які мають кваліфікацію магістра чи спеціаліста (за спеціальностями, професійно орієнтованими для державної служби) і державних службов­ців, які займають посади VI категорії.

На посади державних службовців VІ категорії приймаються особи з кадрового резерву після успішного проходження навчання за професійними програмами підвищення кваліфікації держав­них службовців VІ категорії з числа фахівців підприємств, організацій чи установ зі стажем трудової діяльності, які мають кваліфікацію магістра чи спеціаліста, та державних службовців, які займають посади VІІ категорії.

На посади державних службовців VІІ категорії приймаються особи із кадрового резерву після успішного проходження навчан­ня за професійними програмами підвищення кваліфікації держав­ного службовця VІІ категорії, а також фахівці підприємств, організацій чи установ та особи, які мають кваліфікацію спеціаліста або бакалавра.

Запропоновані підходи до формування професійно-кваліфі­каційних характеристик певною мірою забезпечують їх стандартизацію та можуть бути використані при створенні відповідної нормативної бази. Частково вони використані при розробці «Довідника типових професійно-кваліфікаційних характеристик посад державних службовців». Продовження цієї роботи потребує значних витрат як фінансових, так і людських, і часових. Це обумовлюється, насамперед, певною професійною і психологічною непідготовленістю державних службовців.

Однак розроблення та запровадження професійно-кваліфіка­ційних характеристик посад державних службовців створює реальні правові, організаційні, економічні та соціальні умови для реалізації громадянами України права на державну службу. Без них неможливе функціонування системи добору кадрів і проведення на належному рівні їх атестації, формування дієвого кадрового резерву, вивчення здібностей державних службовців, які зараховані до цього резерву.

Професійно-кваліфікаційні характеристики створюють можливості реалізувати вимоги чинного законодавства щодо правового статусу різних посадових осіб, визначити конкретні функціо­нальні обов’язки та права державних службовців.

З урахуванням вимог професійно-кваліфікаційних характеристик до знань, навичок і вмінь формуються на новій принциповій основі засади системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації всіх категорій державних службовців.

Історичний аналіз свідчить, що у перехідний період масштаби відносин, що можуть підпадати під корупційні діяння, значно зростають.

Прийняті у жовтні 1995 р. Закон України «Про боротьбу з корупцією», відповідні акти Президента та Кабінету Міністрів України створили організаційно-правову основу для проведення єдиної державної політики у сфері боротьби з корупцією, запобігання її проявів в органах виконавчої влади. До органів, які ведуть боротьбу з корупцією, віднесено підрозділи Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України, органів про­куратури України, інші органи та підрозділи, що створюються для боротьби з корупцією згідно з чинним законодавством.

Відповідними Указами Президента України затверджені та реалізуються Національна програма боротьби з корупцією, Концепція боротьби з корупцією на 1998—2005 роки.

Подальший процес реформ вимагає загальнодержавної уваги та підвищення ефективності боротьби з корупційними діяннями та організованою злочинністю.

Термін «корупція» означає багатолике явище. Узагальнено корупція — це зловживання службовим становищем у неслужбових цілях (наприклад: хабарництво, вимагання, лобіювання за винагороду, родинні зв’язки, шахрайство, «швидкі гроші», розтрата тощо). Хоча корупцію здебільшого розглядають як владу державного апарату, вона існує і в недержавному секторі. Справді, часто приватний сектор безпосередньо пов’язаний із зловживаннями в органах державної влади.

Закон України «Про боротьбу з корупцією» визначає корупцію, як діяльність осіб, уповноважених на виконання функцій держави, спрямовану на протиправне використання наданих їм повноважень для одержання матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг. У ст. 1 цього Закону визначено, що корупційними діяннями є:

а) незаконне одержання особою, уповноваженою на виконання функцій держави, у зв’язку з виконанням таких функцій матеріальних благ, пільг або інших переваг, у тому числі прийняття чи одержання предметів (послуг) шляхом їх придбання за ціною (тарифом), яка є істотно нижчою від їх фактичної (дійсної) вартості;

б) одержання особою, уповноваженою на виконання функцій держави, кредитів або позичок, придбання цінних паперів, нерухомості або іншого майна з використанням при цьому пільг чи переваг, не передбачених чинним законодавством.

Разом з тим, відповідно до роз’яснення Пленуму Верховного Суду України від 25 травня 1998 р. одержання кредитів або позичок, придбання цінних паперів, нерухомості, іншого майна з використанням пільг чи переваг, не передбачених законодавством (п. «б» ч. 2 ст. 1 Закону), визнається протиправним незалежно від того, чи пов’язані ці дії з виконанням особою функцій держави. Матеріальні блага чи послуги можуть бути одержані особою як безпосередньо, так і через членів її сім’ї, третіх осіб, поштою або в інший спосіб. Зазначені в Законі особи несуть відповідальність за одержання матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг як для себе особисто, так і для родичів, знайомих тощо.

Відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 травня 1998 р. правопорушення, пов’язані з використанням посадовими особами в особистих чи інших неслужбових цілях державних коштів, наданих їм у службове користування приміщень, засобів транспорту чи зв’язку, техніки або іншого державного майна, до корупційних діянь не належать.

Об’єктивна сторона корупційних діянь, передбачених ч. 2 ст. 1 Закону, полягає в незаконному одержанні матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг у будь-якому вигляді. Для відповідальності за цією нормою Закону не має значення, чи вчинила особа певні дії (або бездіяльність) на користь того, хто надав матеріальні блага, послуги, пільги чи інші переваги, та чи настали від цих діянь певні наслідки.

Одержання особою, уповноваженою на виконання функцій держави, гонорару чи іншої винагороди за наукову, викладацьку, творчу діяльність або медичну практику Законом не заборонено, а тому корупційним діянням не вважається.

Суб’єкт корупційного правопорушення підлягає відповідальності за сприяння фізичним чи юридичним особам у здійсненні ними підприємницької, зовнішньоекономічної, кредитно-банків­ської та іншої діяльності, а також в одержанні ними субсидій, субвенцій, дотацій, кредитів чи пільг (п. «а» ч. 1 та п. «а» ч. 3 ст. 5 Закону) за умови використання ними свого службового чи посадового становища з метою незаконного одержання за це матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг. Сприяння підприємницькій діяльності може полягати, наприклад, у діях, спря­мованих на одержання підприємцем ліцензії, сертифіката в обхід установленого законодавством порядку, в допомозі у реєстрації чи перереєстрації фірми, товариства тощо, у передачі споруд, обладнання, в організації технічного забезпечення (засобами транспорту, зв’язку), в інформаційному (комп’ютерному) обслуговуван­ні підприємця, прийнятті нормативно-правового акта, що забезпечує більш вигідне освоєння ринків збуту товарів і надання послуг.

Як сприяння зовнішньоекономічній діяльності слід розглядати, зокрема, розширення експортних або імпортних квот, видачу ліцензій, звільнення від мита, митних зборів чи їх зменшення, необґрунтоване спрощення митного контролю, надання допомоги в переведенні валютних коштів за межі України, транзиті товарів.

Під іншою діяльністю, передбаченою п. «а» ч. 3 ст. 5 Закону, необхідно розуміти, зокрема, діяльність у сфері приватизації, організації виробничого процесу, юридичної реєстрації політичних партій чи об’єднань громадян, відзначення державними нагородами, присвоєння почесних та спеціальних звань, визначення правового статусу певних груп державних службовців, здійснення паспортного контролю, спеціального страхування, а також епізодичну господарську діяльність різних фондів, об’єднань тощо. Сприяння фізичним чи юридичним особам у здійсненні зазначених видів діяльності, не пов’язане з використанням свого службового або посадового становища, наприклад, шляхом консультацій, не визнається правопорушенням, передбаченим п. «а» ч. 1 чи п. «а» ч. 3 ст. 5 Закону.

Щодо зайняття підприємницькою діяльністю особи, уповноваженої на виконання функцій держави, то слід враховувати, що згідно зі ст. 1 Закону України «Про підприємництво» під ним розуміється офіційно визнана, самостійна, систематична, на власний ризик діяльність з виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг чи зайняття торгівлею з метою одержання прибутків. Тому зайняття підприємницькою діяльністю без державної реєстрації чи без передбаченого законодавством спеціального дозволу (ліцензії) тягне відповідальність не за даним Законом, а за ст. 164 КпАП, а в разі вчинення таких дій протягом року після накладення адміністративного стягнення — за ст. 148/3 КК.

Необхідно мати на увазі, що для осіб, уповноважених на виконання функцій держави, Закон не встановлює обмежень щодо вкладення коштів у акціонерні товариства, тримання акцій та одержання дивідендів як рядовими акціонерами. Ця діяльність відповідно до Закону України «Про підприємництво» та Закону України «Про цінні папери і фондову біржу» не вважається підприємництвом і не тягне відповідальності за корупційне правопорушення. Проте безпосередня участь зазначеної особи як засновника у створенні підприємства розглядається як зайняття підприємницькою діяльністю, оскільки відповідно до ст. 8 Закону «Про підприємництво» засновник з моменту реєстрації підприємства набуває статусу підприємця.

За змістом п. «б» ч. 1 ст. 5 Закону під виконанням роботи на умовах сумісництва слід розуміти виконання працівником крім основної ще й іншої оплачуваної роботи незалежно від укладення трудового договору. Не визнається сумісництвом наукова, викладацька, творча діяльність, а також медична, ветеринарна практика. При з’ясуванні питання, чи є виконувана робота сумісництвом, необхідно керуватися постановою Кабінету Міністрів Украї­ни від 3 квітня 1993 р. № 245, Положенням про умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств і організацій (затверджене наказом Мінпраці, Мін’юсту і Мінфіну від 28 червня 1993 р. № 43) та доданим до цього Положення Переліком робіт, які не є сумісництвом.

Не є правопорушенням, пов’язаним з корупцією, також входження такої особи до редакційних колегій періодичних видань (газет, журналів), різного роду журі, консиліумів, навіть за умови, що ця особа одержує за цю діяльність винагороду, оскільки зазначені органи створюються з метою розвитку науки, культури, мистецтва, вдосконалення медичної практики.

Вирішуючи питання щодо винності особи в ненаданні, затриманні або наданні недостовірної чи неповної інформації, слід мати на увазі, що особа, уповноважена на виконання функцій держави, вправі відмовити в наданні інформації або надати її в неповному обсязі у випадках, передбачених ст. 28—38, 46 Закону України «Про інформацію», зокрема, коли інформація:

• є державною таємницею;
  
• є конфіденційною;
  
• стосується особистого життя людини, містить лікарську, комерційну таємницю чи таємницю грошових вкладів, телефонних розмов;
  
• є власністю організації;
  
• коли її розголошення порушить права людини на справедливий і об’єктивний розгляд справи в суді, створить загрозу її життю, здоров’ю, зашкодить оперативним заходам, розслідуванню чи дізнанню.
  

Правопорушенням, передбаченим п. «б» ч. 3 ст. 5 Закону, визнається будь-яке неправомірне втручання посадової особи в діяльність іншої посадової особи чи державного органу з метою перешкодити виконанню ними своїх повноважень. Під втручанням мається на увазі умовляння, шантажування, залякування, погрози, заяви про розголошення відомостей, що компрометують особу тощо.

Під іншими правопорушеннями, пов’язаними з попередженням корупції, слід розуміти також передбачені Законом порушення вимог фінансового контролю (ст. 6).

Корупція має тяжкі наслідки для всіх прошарків суспільства, вона деморалізує громадян, руйнує їхню довіру до держави, до її лідерів. Головна небезпека полягає в тому, що вона перетворює державу із засобу збалансованого забезпечення потреб усіх соціальних верств населення в знаряддя захисту інтересів вузьких груп за рахунок усього суспільства.

З метою запобігання поширення корупції необхідно враховувати низку чинників.