Geum.ru

Київський національний університет внутрішніх справ

Вид материалаДокументы

Содержание


Висновки до розділу
Примусове лікування в кримінальному праві україни
3.2. Порядок застосування примусового лікування
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8

Висновки до розділу:

1. Застосування примусових заходів медичного характеру у кримінальному праві України відбувається тільки з певною метою та за відповідними підставами. Визначення мети примусових заходів медичного характеру має важливе кримінально-правове значення, оскільки: а) окреслює межі і напрями застосування відповідного кримінально-правового впливу; б) сприяє встановленню законодавчих підстав необхідного медичного примусу; в) впливає на конкретизацію кола суб’єктів, на яких такий вплив спрямовується. У КК України 2001 р. (ст. 92) вперше була задекларована мета застосування примусових заходів медичного характеру – це, відповідно до закону, “обов’язкове лікування особи” та “запобігання вчиненню нею суспільно небезпечних діянь”. При цьому мета примусових заходів медичного характеру характеризується двома аспектами – медичним (обов’язкове лікування особи) та правовим чи юридичним (запобігання вчиненню нею суспільно небезпечних діянь). Незважаючи на нормативне закріплення мети примусових заходів медичного характеру, на наш погляд, її визначення не є досконалим, точним і таким, що гармонійно сполучає у собі як інтереси особи, так й інтереси всього суспільства.

2. На підставі аналізу низки наукових джерел (зокрема, юридичної, філософської, психологічної літератури тощо) нами було обґрунтовано, що задеклароване законодавцем “обов’язкове лікування особи” є не метою, а саме завданням примусових заходів медичного характеру, тоді як метою, за нашим переконанням, є вилікування чи поліпшення стану здоров’я відповідних категорій осіб (і це справедливе уточнення, оскільки будь-яке лікування, добровільне чи примусове – не має значення, призначається особі саме для того, щоб позбавити її хвороби повністю або максимально полегшити страждання хворого). Це, в свою чергу, підтверджується і абз. 1 п. 1 ППВСУ “Про практику застосування судами примусових заходів медичного характеру та примусового лікування” від 3 червня 2005 р. № 7, де, зокрема, зазначено, що метою застосування примусових заходів медичного характеру (а так само й примусового лікування) є вилікування чи поліпшення стану здоров’я осіб, названих у ст.ст. 19, 20, 76, 93 та 96 КК України, і працями багатьох вчених-правників.

Щодо конструкції “запобігання вчиненню нею суспільно небезпечних діянь” як мети примусових заходів медичного характеру, то вона безпосередньо слугує засобом забезпечення безпеки суспільства. Через це є сенс уточнити цю мету, замінивши її конструкцією “забезпечення безпеки суспільства”, котра краще відображає зміст примусового лікування з позиції кримінально-правового заходу безпеки та відповідає положенням чинного законодавства України (зокрема, ст. 1 “Порядку застосування примусових заходів медичного характеру до осіб, які хворі на психічні розлади та вчинили суспільно небезпечні діяння”, затвердженого наказом МОЗ України від 8 жовтня 2001 р. № 397, вказує, що першочерговою метою цих заходів визнано захист прав психічно хворих). Поряд з цим нами обґрунтовано недоцільність вказівки на такі складові мети як “забезпечення безпеки психічнохворого” і “виправлення та перевиховання особи”. У зв’язку з викладеним нами пропонується у ст. 92 КК України вказати, що примусові заходи медичного характеру застосовуються з метою вилікування чи поліпшення стану здоров’я та забезпечення безпеки суспільства.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

У другому випадку примусове амбулаторне лікування осіб, яким призначене кримінальне покарання, що пов’язане з позбавленням волі, покладається на адміністрацію і медичну службу тієї виправної установи, де особа відбуває покарання. Зміст такого лікування та періодичність його надання не мають суттєвих особливостей і виключень: засуджені до позбавлення волі забезпечуються психіатричною допомогою на підставах і в порядку, встановленим законодавством про охорону здоров’я. При погіршенні стану здоров’я хворого амбулаторна психіатрична допомога може бути замінена на стаціонарну.

7. Госпіталізація до психіатричного закладу із звичайним наглядом полягає у поміщенні особи до типової психіатричної лікарні (відділення), де проходять лікування й хворі, що не вчиняли протиправних діянь. До названих закладів відносяться психіатричні стаціонари із широким профілем відділень, які надають спеціалізовану допомогу як в примусовому, так і в добровільному порядку. Цей примусовий захід призначається особам, які хоча і не виявляють виражених тенденцій до порушень лікарняного режиму, але у зв’язку зі своєю підвищеною суспільною небезпечністю вимагають утримання, нагляду та лікування в стаціонарних умовах. Перевага цього заходу медичного характеру полягає в тому, що особи, які утримуються у психіатричному закладі, лікуються за тими ж принципами, що і звичайні пацієнти, без застосування спеціальних заходів безпеки, при цьому єдиною додатковою умовою є відсутність вільного виходу (проведення прогулянок лише на території лікарні тощо), тобто закритий характер відділення.

8. Госпіталізація до психіатричного закладу з посиленим наглядом полягає у поміщенні особи до психіатричної лікарні (відділення), що призначена виключно для відповідного контингенту – психічно хворих, які вчинили суспільно небезпечне діяння, не пов’язане з посяганням на життя інших осіб. У психіатричних закладах (стаціонарах) з посиленим наглядом хворі утримуються в умовах більш суворого контролю та нагляду (наприклад, застосування охоронної сигналізації, зовнішня охорона, ізольоване подвір’я, контроль за передачами тощо), а поряд з лікуванням суттєва роль у цих закладах належить психокорекційним, трудотерапевтичним, соціокультурним та іншим заходам. Особи, які стаціонарно лікуються в умовах посиленого нагляду, мають значну суспільну небезпеку, котра, зазвичай, не носить тимчасового характеру, оскільки обумовлена важкими загостреннями психозу, стійкими змінами особистості та антисоціальною життєвою позицією.

9. Госпіталізація до психіатричного закладу із суворим наглядом здійснюється щодо осіб, які хворі на психічні розлади і за своїм психічним станом та характером вчиненого суспільно небезпечного діяння становлять особливу небезпеку для суспільства. Таким закладом (причому єдиним на території України) є Українська психіатрична лікарня з інтенсивним (суворим) наглядом, що знаходиться у м. Дніпропетровську. Цей психіатричний заклад має найбільш суворий режим утримання, що забезпечується наявністю поряд з медичним персоналом спеціальних підрозділів ОВС, оснащених засобами контролю і сигналізації для охорони та нагляду за хворими (як у самих відділеннях, так і під час прогулянок, культурних заходів, занять працею тощо), а сам лікувально-реабілітаційний процес має різноманітні форми.

10. Порядок продовження, зміни або припинення застосування примусових заходів медичного характеру встановлений у ст. 95 КК України. При цьому такі дії здійснюються виключно судом, оскільки раніше подібної практики в Україні не дотримувалися, і для продовження (зміни або припинення) застосування примусового заходу обмежувалися наявністю висновку лікарської комісії (без рішення суду). Це, у свою чергу, породжувало випадки невиправданого довготривалого застосування примусового лікування, розриву стосунків з родичами, що у кінцевому рахунку підривало гарантії прав і свобод людини.

Продовження примусового лікування здійснюються судом за заявою представника психіатричного закладу (лікаря-психіатра), який надає особі медичну допомогу. До заяви додається висновок комісії лікарів-психіатрів, який, визначаючи стан психічного здоров’я особи та ступінь її суспільної небезпечності, обґрунтовує необхідність продовження застосування таких примусових заходів. Підставою для продовження примусових заходів медичного характеру є відсутність позитивної динаміки психічного розладу, а відтак збереження ступеню суспільної небезпечності хворого та можливості заподіяння істотної шкоди життю та здоров’ю оточуючих осіб або власному. Іншими словами, примусові заходи медичного характеру продовжуються судом за тими же підставам, що і призначаються.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl


РОЗДІЛ 3

ПРИМУСОВЕ ЛІКУВАННЯ В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ

3.1. Підстави та мета застосування примусового лікування

У межах цього та наступного підрозділу розділу 3 нашої дисертації проаналізуємо положення відносно підстав, цілей, суб’єктів примусового лікування, строків і порядку його застосування та припинення, що, в свою чергу, має неодмінно вплинути на подальше удосконалення механізму правової регламентації примусового лікування, а відтак, на підвищення ефективності правозастосовного процесу у цій сфері. Однак, спочатку, з урахуванням результатів попередніх досліджень, уточнимо співвідношення примусового лікування та примусових заходів медичного характеру. Зауважимо, що у більшій мірі це питання нами було проаналізоване в розділі 1 дисертації, на підставі чого ми дійшли до висновку про фактичну тотожність досліджуваних заходів за їх правовою природою, підставами, строками та метою застосування. Це абсолютно справедливо наштовхнуло нас на визнання недоцільності розмежування майже ідентичних словосполучень та використання вельми громіздкої назви аналізованого інституту “примусових заходів медичного характеру та примусового лікування”. Враховуючи зазначене, нами була висунута пропозиція перейменувати цей інститут (а отже і розділ XV Загальної частини КК України) на інститут “примусових заходів медичного характеру”, тобто запровадити єдине уніфіковане поняття. Відтак, наші наступні пропозиції щодо вдосконалення чинного кримінального законодавства України будуть викладені з урахування цього уточнення, а подальший аналіз наукового матеріалу, думається, більш ґрунтовно підтвердить справедливість авторської позиції.

Зауважимо, що інститут примусового лікування (алкоголізму та наркоманії, а згодом, небезпечних для здоров’я оточуючих хвороб) з моменту свого запровадження посів важливе місце як у системі кримінально-правових заходів боротьби з рецидивною злочинністю, у тому числі пенітенціарної, так і серед правових інструментів охорони здоров’я населення. Часом підтверджено, що він набуває все більшої актуальності з огляду на різке погіршення епідемічної ситуації в Україні, поширення серед населення інфекційних та паразитарних хвороб, а також й у світлі того, що “внаслідок активізації міжнародного тероризму на земній кулі виникла загроза розповсюдження біологічних збудників найнебезпечніших хвороб людини” [290, с. 7]. Більше того, міжнародна команда вчених зафіксувала різке розповсюдження смертельно небезпечних хвороб у всьому світі: за останні 50 років їх кількість стала у чотири рази більшою (зокрема, з 1940 по 2004 рр. їх з’явилося 335), 60 % вірусів передалося людям від тварин (навіть на окремих територіях нашого північного сусіда – Російської Федерації – зафіксовані непоодинокі випадки геморрагічної лихоманки з нирковим синдромом, хвороби Лайма, лептоспірозу, сказу, чуми, енцефаліту тощо) [238, с. 4.]. На особливу увагу заслуговує стан здоров’я молоді, серед якої невпинно поширюються венеричні захворювання, в тому числі ВІЛ-інфекція/СНІД, не кажучи вже про очевидну небезпеку поширення пияцтва та наркоманії (так, за результатами проведеного О.С. Стеблицькою дослідження у віковій групі 15-17 років число осіб, що вживали (вживають) алкогольні напої становить 77 % і майже п’ята частина (22 %) вже спробувала наркотики [248, с. 105]), за даними Національного координаційного комітету по боротьбі з наркоманією при Кабміні України, майже 90 % хворих на наркоманію – це підлітки та молоді люди віком від 12 до 25–27 років [2, с. 7], що, у свою чергу, не лише негативно впливає на стан здоров’я та благополуччя підлітків, розвиток суспільства загалом, але й є підґрунтям для вчинення злочинів.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Та чи можна прирівняти той негативний вплив від алкоголізму та наркоманії до небезпеки, що можуть становити хвороби саме для здоров’я людини, на кшталт інфекційним (адже небезпека цих захворювань для здоров’я оточуючих є беззаперечною)? Іншими словами, чи є “об’єктом впливу” зазначених соціально небезпечних захворювань саме “здоров’я людини”? Для початку розкриємо це поняття. Так, за тлумачним словником “здоров’я – це правильна, нормальна діяльність живого організму” [223, с. 345]. Як визначає М.І. Авдєєв, здоров’я – це стан рівноваги функцій усіх органів та організму людини із зовнішнім середовищем, за якого відсутні якісь хворобливі зміни [1, с. 130]. Нагадаємо, що алкоголізм та наркоманія – це хронічні захворювання, що виникають внаслідок систематичного вживання алкогольних напоїв або наркотичних засобів і зумовлюють залежність від вказаних речовин. Відповідно до МКХ-10 алкоголізм та наркоманія визнаються психічними захворюваннями – безпосередньо віднесені до Класу V “Хвороби психіки та поведінки” в якості “синдрому залежності внаслідок вживання психоактивних речовин” (для порівняння також нагадаємо, що інфекційні хвороби – це розлади здоров’я людей, що викликаються живими збудниками, передаються від заражених осіб здоровим і схильні до масового поширення) [151, с. 44–45].

Як видається, не треба бути фахівцем-медиком, щоб зрозуміти просту істину: наявність синдрому залежності в однієї людини, навіть тяжкого ступеню, не може безпосередньо порушити стан рівноваги функцій органів й організму іншої людини та спричинити в ньому хворобливі зміни. Відтак, абсолютно логічним буде припустити, що алкоголізм та наркоманія не можуть становити об’єктивну небезпеку (можливість якогось лиха, катастрофи, шкоди і т.п.) для здоров’я інших осіб [223, с. 413]. Як стверджував В.Б. Первомайський: медицина взагалі і психіатрія, зокрема, не знають інших медичних підстав для застосування примусового лікування, крім станів, які загрожують життю. Далі цей науковець обґрунтовує, що примусове лікування осіб, хворих на алкоголізм, не є таким, тому що алкоголізм, як хвороба не загрожує життю безпосередньо (це, насамперед, не медичний, а юридичний захід, це державне примушування до лікування як спосіб соціального захисту суспільства від можливого злочину, суттєвою причиною якого є алкоголізм чи наркоманія) [195, с. 118]. Також справедливо зауважує В. Курченко: по мірі руйнування людської етики під впливом пристрасті до наркотику наркоман стає небезпечним для суспільства [130, с. 30]. І якщо говорити відверто, то реальна небезпека походить від алкоголізму та наркоманії як явищ, а головну шкоду, за нашим переконанням, ці явища завдають не здоров’ю оточуючих людей, а саме “здоров’ю населенню” – врегульованій нормами права та моралі єдиній і цілісній системі відносин, що відображає реальний фізичний та психічний стан людей та створює основу збільшення тривалості активного їх життя та репродукції у суспільстві, оптимальних умов суспільно корисної праці та відпочинку, повноцінного буття і благополуччя, сприяє найбільш повному задоволенню матеріальних та духовних потреб усіх членів суспільства, є умовою їх подальшого гармонійного розвитку та прогресу суспільства [239, с. 44], причому небезпека для національного здоров’я від таких хвороб збільшується в геометричній прогресії [240, с. 310]. Той же професор А.А. Музика пише: “наркоманія як хвороба є протилежністю здоров’я населення (виділено нами – І. Ж.)" [153, с. 32–33].

Таким чином, можемо зробити висновок: алкоголізм та наркоманія не відносяться до хвороб, що становлять небезпеку для здоров’я інших осіб, а відтак, їх наявність у осіб, що вчинили злочин, не може бути підставою для застосування примусового лікування на підставі ст. 96 КК України. Такого ж висновку дійшов й О.В. Юношев [308, с. 146]. Отже, невипадково у п. 5 ч. 1 ст. 76 КК України законодавець розділяє, з одного боку, алкоголізм та наркоманію, а з другого, – небезпечні для здоров’я оточуючих захворювання (те, що це дійсно так, доводять логічний та мовний способи тлумачення закону). З цього приводу О.П. Горох зазначає про такий цікавий факт: у проекті КК України, що розглядався у другому читанні (реєстраційний № 1020), ст. 71 “Звільнення від відбування покарання з умовою” (аналог ст. 76 чинного КК) містила таке положення: “... пройти курс лікування від алкоголізму, наркоманії, венеричного або іншого захворювання, яке становить небезпеку для інших осіб”. Далі автор припускає, що “в результаті внесення чергових коректив до Проекту, слово “іншого” просто “випало” із тексту аналізованої норми” [54, с. 207]. У світлі викладеного вище цю точку зору ми не можемо визнати правильною, і взагалі, така редакція закону видається нам не зовсім коректною.

Отже, підсумовуючи викладене щодо підстав застосування примусового лікування, слід зазначити, що, на відміну від примусових заходів медичного характеру (де необхідна наявність трьох умов, основна з яких – суспільна небезпечність особи), підставою для застосування примусового лікування є сукупність юридичного і медичного критеріїв: 1) встановлений факт вчинення особою злочину (а точніше, її засудження до покарання будь-якого виду); 2) наявність захворювання, передбаченого Переліком особливо небезпечних, небезпечних інфекційних та паразитарних хвороб людини, затвердженого наказом МОЗ України від 19 липня 1995 р. № 133, що, у свою чергу, підтверджено висновком судово-медичної експертизи (ще раз підкреслимо – алкоголізм та наркоманія до них не віднесені).

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Перелік позитивних рис зазначеного заходу примусу можна продовжувати й далі. Тож логічно постає запитання про причини відміни примусового лікування алкоголізму та наркоманії. По-перше, як відзначає з цього приводу В.М. Волков, більшість наркоманів та алкоголіків не визнають себе хворими, не бажають лікуватися, більш того, вважають застосування такого лікування несправедливим та подекуди таким, що шкодить їх здоров’ю, а після проведеного курсу примусового лікування нерідко повертаються до згубної звички [39, с. 52-53]. У свою чергу Б.А. Спасенніков пише, що низька ефективність лікування алкоголізму та наркоманії осіб, які бажають лікуватися добровільно, призводить до усвідомлення того факту, що примусове лікування хворих, котрі страждають на алкоголізм та наркоманію, – безцільна трата сил та засобів державного примусу [242, с. 274]. І така думка є доволі поширеною. Однак О. Заросинський зауважує про те, що "у нашій країні медицина нині розробила і застосовує досить ефективні методи. Лікування допомогає організму людини позбутися отрути, яка там накопичилася, і зняти потяг до наркотиків (про що свідчить висловлення переважної частини наркоманів, які проходили вперше курс лікування, думки про те, що вони більше не будуть вживати наркотики). І дійсно, певний час вони цього не роблять" [80, с. 60]. Отже, можна припустити, що проблема полягає не у неефективності самого процесу лікування, а у можливо недостатній якості психолого-корекційної роботи, тобто недостатньому напрацюванню у хворого стійкої соціально-корисної “тверезої” життєвої позиції. При цьому нерідкі випадки повного вилікування від алкоголізму та наркоманії на ґрунті появи у хворого релігійних світоглядних установок.

Другою і основною, на наш погляд, причиною відміни примусового лікування алкоголізму та наркоманії була суттєва витратність його проведення. Так, фахівці медичної служби кримінально-виконавчої системи відзначали про значну нестачу коштів на здійснення такого примусового лікування, основною причиною чого, на їхню думку, було проведення його фінансування виключно за рахунок коштів кримінально-виконавчої служби, тоді як органи охорони здоров’я участі у фінансуванні не приймали.

Також примусове лікування засуджених до позбавлення волі алкоголіків та наркоманів може видатися недоцільним через те, що вони знаходяться в умовах ізоляції та позбавляються можливості вживати алкоголь та наркотичні засоби, що саме по собі може зумовити їх самовилікування. Та більшість правників виражають заперечення проти цієї позиції [217, с. 73; 26, с. 167]. Як відзначає С.Я. Улицький, дослідження з наркології засвідчують, що тривала ізоляція під час відбуття покарання за відсутності активного лікування не ліквідує хворобливого потягу, і після відбуття покарання проявляється у попередніх, а в деяких випадках і більш злоякісних формах [286, с. 11]. У цьому зв’язку вірогідно має рацію В.Д. Іванов, який переконує: відмовляючись від примусового лікування наркоманів, суспільство тим самим відмовляється від обов’язку охорони здоров’я його членів, сприяючи не тільки поширенню хвороби, перетворенню споживачів у злочинців, але й здійсненню злочинів, пов’язаних з наркотиками [82, с. 199–200]. Іншими словами, держава мимоволі створює умови для вчинення злочинів не тільки для осіб, що споживають наркотичні речовини, а й для осіб, що сприяють цьому. А як справедливо висловився Е.Г. Гасанов, виправити особу, хвору на наркоманію, за допомогою впливу тільки на його інтелектуальні й моральні сфери практично неможливо, тому законодавець й увів такий захід, як примусове лікування, яке може бути здійснено тільки за допомогою застосування медичних (виділене нами. – І. Ж.) заходів [44, с. 183]. Таким чином, рішення законодавця про недоцільність застосування примусового лікування алкоголізму та наркоманії видається не зовсім виваженим. Проте, так чи інакше, позитивним є те, що кримінально-виконавче законодавство України все ж таки передбачає можливість добровільного лікування засуджених від наркоманії та алкоголізму.


3.2. Порядок застосування примусового лікування

У даному підрозділі своїм завданням ми визначаємо розгляд досить важливого й актуального на сьогодні питання, а саме, порядку застосування примусового лікування. Нагальність його вирішення зумовлена, по-перше, відсутністю регулювання цих положень як у відповідних нормах КПК, так і у тлумаченнях ППВСУ “Про практику застосування примусових заходів медичного характеру та примусового лікування” від 3 червня 2005 р. № 7; по-друге, очевидними недоліками положень чинного КК України та їх неузгодженістю з положеннями інших галузей законодавства (зокрема, КВК України).

Почнемо з аналізу положень ч. 2 ст. 96 КК України, де зазначено таке: “У разі призначення покарання у виді позбавлення волі або обмеження волі примусове лікування здійснюється за місцем відбування покарання. У разі призначення інших видів покарань примусове лікування здійснюється у спеціальних лікувальних закладах” [116]. Очевидно, що, порівняно з більш менш детальною регламентацією порядку застосування примусових заходів медичного характеру, ця норма фактично не висвітлює аналогічний порядок застосування примусового лікування небезпечної хвороби, а тому відкритими залишаються чимало запитань. Зокрема, невизначеним є момент початку самого процесу лікування. Можна припустити, що таке лікування безпосередньо застосовується після вступу вироку в законну силу, а фактично – з моменту прибуття до УВП (якщо особа засуджена до позбавлення волі або обмеження волі). Тоді як здійснюється примусове лікування і коли воно розпочинається, якщо особі призначене покарання, наприклад, у виді штрафу? І чи змінюється щось у цьому процесі тоді, коли особа захворіла на дійсно небезпечну й заразну хворобу, приміром, активну форму туберкульозу або віспу? Щоб дати відповідь на ці та інші запитання, вбачаємо за необхідне ретельніше розглянути порядок застосування примусового лікування.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Розглянемо це питання детальніше. Всі особи, щодо яких вироки не набрали законної сили, отримують медичну допомогу на загальних підставах відповідно до законодавства про охорону здоров’я, котре, як нам відомо, передбачає можливість так званого “недобровільного” лікування6. Отже, хворі на небезпечне захворювання підслідні та обвинувачені за необхідності повинні підлягати обов’язковому лікуванню згідно з відповідними законами. Та на практиці, за проведеними нами опитуванням фахівців і бесідами з ними, реалізувати цей захід видається доволі проблематичним через відсутність механізмів забезпечення проведення такого лікування (приміром, тих же інструкцій чи інших нормативно-правових актів). І це стосується як хворих, що обвинувачуються у вчиненні злочину, так і громадян, яким призначена обов’язкова госпіталізація до протитуберкульозного закладу в порядку цивільного судочинства, – нерідко такі хворі після їх розшуку, приводу та госпіталізації до лікарні згодом самовільно покидають лікувальні заклади, після чого знову можуть бути госпіталізовані, і так неодноразово. Зрозуміло, що існуюча прогалина в правому регулюванні здійснення обов’язкового лікування хворих на небезпечні для здоров’я оточуючих захворювання неодмінно вимагає усунення, а тим більше, в умовах складної епідемічної ситуації в Україні.

У цьому плані показовим є досвід Республіки Білорусь, де процес призначення та проведення такого лікування детально регламентується Положенням про порядок примусового медичного освідування громадян, у відношенні яких наявні достатні підстави вважати, що вони мають венеричні захворювання або хворі на туберкульоз із бациловиділенням, та їх примусової госпіталізації та лікування [208]. Думається, схожий нормативний акт повинен бути представлений і в національному законодавстві. Наразі ж при відмові від лікування хворого, який перебуває у слідчому ізоляторі, основним засобом впливу на нього є систематичні бесіди з лікарями з метою переконання у хибності його рішення та необхідності лікування. Та й взагалі, використання інших методів змусити особу лікуватися, приміром шляхом фізичної сили, уявляється нам сумнівним. Так, хворому на туберкульоз, за даними, здобутими нами при вивченні матеріалів і пацієнтів у Дніпропетровській ВК-89, призначаються одночасно як мінімум п’ять чи навіть більше різних препаратів (ін’єкції, пігулки тощо). І якщо ін’єкцію можна ввести до організму хворого без його згоди, то всі інші препарати навряд чи. А беручи до уваги, що курс лікування триває в середньому шість місяців, то видається зрозумілим, що позитивних результатів у цьому процесі можна досягти лише переконавши хворого у необхідності лікуватися.

Які ж особливості процесу застосування примусового лікування (того, що здійснюється за місцем відбування покарання)? Отже, у випадку прибуття обвинуваченого до слідчого ізолятора, де обов’язково є в наявності медична частина, він підлягає ретельному медичному обстеженню з метою виявлення ознак інфекційних, венеричних та інших захворювань (такий огляд обов’язково проводиться й перед вибуттям особи зі слідчого ізолятора). Після встановлення діагнозу небезпечного захворювання з хворим проводиться бесіда про характер захворювання, правила поведінки, строки лікування та про чинне законодавство стосовно таких захворювань. Після набрання вироком чинності, хворих на активний туберкульоз та венеричні захворювання можуть зразу направити на лікування до дерматовенеричної або туберкульозної лікарні ДДВП. Інші хворі (з інфекційними та деякими паразитарними захворюваннями), якщо вони не пройшли встановлений курс лікування, можуть залишитися в слідчому ізоляторі до закінчення лікування або до того моменту, коли стан їх здоров’я дозволить направити їх до УВП.

Після прибуття до УВП усі засуджені з метою запобігання занесенню небезпечних захворювань проходять повне медичне обстеження, а прибулі хворі ставляться на диспансерний облік для подальшого проходження лікування та нагляду. При виявленні в УВП такого хворого, його госпіталізують в ізолятор медичної частини цієї установи або, в окремих випадках, в інфекційну лікарню (відділення) органів охорони здоров’я. Якщо у засудженого виникає гостре захворювання (загострюється хронічна хвороба), що загрожує життю, значно погіршує стан здоров’я, його госпіталізують у лікарні кримінально-виконавчої системи. Приміром, при виявленні в УВП хворих на венеричні захворювання (заразних форм сифілісу, гонореї), у разі потреби при наявності висновку фахівця, їх можуть госпіталізувати у шкірно-венерологічну лікарню кримінально-виконавчої системи; при захворюванні на активний туберкульоз – до протитуберкульозної лікарні. Після закінчення курсу лікування хворий повертається до УВП, за необхідності продовження амбулаторного лікування та нагляду таку медичну допомогу надає медична частина. Зрозуміло, що строк, протягом якого засуджений перебуває на лікуванні у лікарні, зараховується до загального строку покарання.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

В іншому випадку у ч. 4 ст. 309 КК України визначено таке: “Особа, яка добровільно звернулася до лікувального закладу і розпочала лікування від наркоманії, звільняється від кримінальної відповідальності за дії, передбачені частиною першою цієї статті”. Тобто, законодавець надав особі, яка хворіє на наркоманію, можливість добровільно звернутися за медичною допомогою в якості альтернативи притягнення її до кримінальної відповідальності. Адресатом звернення цієї особи є лікувальний заклад, яким можуть бути як державні лікарні, диспансери, поліклініки, так і установи недержавної форми власності, зареєстровані у встановленому законом порядку (наприклад, поліклініки, медичні центри, кабінети тощо) [25, с. 280]. При цьому акцент робиться саме на добровільності звернення до лікувального закладу, тобто за власною волею (хоча необов’язково за своєю ініціативою). Все це підтверджують і приклади з судової практики. Приміром, Козельщинським районним судом Полтавської області 31 січня 2008 р. була розглянута справа про обвинувачення Д. за ч. 1 ст. 309 КК України. За обставинами справи на початку вересня 2007 р. підсудний зірвав 11 кущів коноплі, що в сухому вигляді становить 310,8 г і є особливо небезпечним наркотичним засобом канабіс (маріхуана) та зберігав їх на горищі до 12 вересня 2007 р., коли вони були вилучені працівниками міліції. Допитаний по суті обвинувачення підсудний винним себе визнав повністю. Згідно поданої Кременчуцьким міським диспансером довідки, Д. почав амбулаторне лікування від наркотичної залежності з 22 січня 2008 р. Відповідно до ч. 4 ст. 309 КК України, особа, яка добровільно звернулась до лікувального закладу і розпочала лікування від наркоманії, звільняється від кримінальної відповідальності за дії, передбачені частиною першою ст. 309 КК України. Судом було встановлено, що на час розгляду справи в суді підсудний розпочав лікування, тому він підлягає звільненню від кримінальної відповідальності і провадження по справі підлягає закриттю. З врахуванням викладеного, суд ухвалив рішення звільнити Д. від кримінальної відповідальності, передбаченої ч. 1 ст. 309 КК України та закрити провадження по кримінальній справі на підставі ч. 4 ст. 309 КК України [14].