В., Томашук С. Список питань з історії міжнародних відносин І зовнішньої политки
Вид материала | Документы |
- Програма фахового вступного випробування на навчання за окр магістра зі спеціальності, 207.71kb.
- 1. Теоретичні засади аналізу зовнішньої політики Загальнотеоретична характеристика, 132.12kb.
- Програма фахових випробувань для вступників на магістерську програму факультету міжнародних, 614.41kb.
- Документи та Матеріали з історії міжнародних відносин періоду холодної війни Чернівці, 551.28kb.
- Опис модуля назва модуля: Теорія міжнародних відносин Код модуля, 15.58kb.
- 2. Системний підхід до вивчення міжнародних відносин, 2044.67kb.
- Реферат з основ теорії міжнародних відносин на тему: “деякі аспекти розвитку міжнародних, 166.53kb.
- Реферат на тему: "Україна в системі сучасних міжнародних відносин", 333.81kb.
- Реферат з основ теорії міжнародних відносин, 48.17kb.
- Реферат на тему: Вестфальська система міжнародних відносин, 233.43kb.
Тема А. набула актуаль-ті в груд. 79. СРСР завжди виявляв жваву зацікавл. цією стратегіч. для ньго важливою кр-ною, особл. після 45р- ек. допомога, прокладання шляхів, тунелів, спорудж. аеродромів, стипендії для студентів, військ. місії. Останній король Захір(33-73) дозволив своєму мін. Даудову довірити СРСР озброєння і підготовку армії. Потім Захір усунув Дауда від влади, а останній, якого підтримала ком.партія (Э1965), змусив зректись престолу Захіра та встановив диктатуру до 78. В А-кій компартії - 2 фракції “Халк” і “Парчам”. У 79 - 5000 комуністів з 17 млн населення - більшість селяни, ніяк не схільні до атеїстичного марксизму. “Халк” - Таракі; “Парчам”- Кармаль. Крім того Амін - 3 кер-ник партії (“Халк”). 18 квітня 78 - маніфестація обох фракцій. Дауд заарештував Таракі та Кармаля. 27 квіт. Амін здійснив держ. переворот. Дауда вбили(квітнева рев-ція). Існує думка, що його здійснив “Об’єднаний фронт компартії А.”. Проголосили Дем. Респ. А. Таракі-през-нт, Кармаль-віце, а Амін його поміник. “Халк”потрохи змістив “Парчам”. Кармаля відправили послом до Чехословат. Коли Таракі повертався їз візиту до Москви амін зробив йому пастку і Таракі вбито. Амін починає звертатися до СРСР за допомогою для аф. армії, тому що маса населення незадоволеа, а уряд організ. різанину.Вересень 79 заворушення зростали і рад. війська вступили до А. Амін хотів замінити рад. військами ненадійні частини в Кабулі, забезпечуючи надійну оборону Кабулу, а не лояльні частини відправити на фронт, забезпечити контроль над стратег. дорогами, аеродромами. Але верес-груд. Амін спробував знайти зближення з США. Кер-во СРСР виріш. підтримати Кармаля,Аміна було вбито. Народ знов не сприйняв нового пре-та. 14 січня 90 ГА ООН 104 голосами проти 18 засудила цю агресію. США та Китай - постачальн зброї. Пакістан - транзитний центр та притулок для 3 млн. цивілних афганців. У СРСР багато проблем. військові радники були не пігтовлені: не знали (виключення КГБ) місцевих мов, іст., культ.,ек., звичаї А. Для деякихрад-ів це було заслання, для інших засіб збагатчення. Вони скоріше команд. ніж давали поради, іноді навіть через голови безпосередніх командирів. Проявилось прагнення підштовх. аф-ців до того, щоб повністю копіювали та наполегливо впровадж. досвід КПРС. Кармаль говорив, саме кер-во НДПА на момент захопл. влади не уявляло ситуацію в кр-ні, настрой народу в цілому та окремих етносів. Що ж казати про рад. радників. 84 до Черненка доводились данні, що х-тер операцій СРСР набуває карательних рис, і що посуті армія втягнута у безперспект. війну з народом. У січні 84 Кабул проголосив курс на нац. примирення. В йогооснові - принцип відмови уряду Кабулу від наступ. операцій. Після свого обрання генсеком Горб заявив, що війну в А. необх. припинити, але вона Я лише через 4р. причини цьго:
подовження “холодн. війни”,
в’єтнамський синдром-побоювання мати вигляд відступаючих.
14 квіт. 88 у Женеві був підписан. пакет Женевськ, угод, який який окреслив політ. врегул-ня коло А. На жаль рез- тат цих угод тільки виведення рад. військ з А. (до 15 лют. 89), а в військ. дії в А. поновились з більш. силою як рез-тат боротьби за владу колишніх кер-ків моджахедів.
Рез-тати:
- Картер зняв з ратифік. Конгресу договір ОСО-2;
- Пообіцяв розмістити ракети середньої дальності в Євр.;
- Нови віток “хол. війни”;
- СРСР втратив багато друзів та викликав невдоволення в обох таборах;
- СРСР 13 тис вбитих;
- А. залишився ворожим;
- 5млр дол. на цю війну;
- Армія СРСР більш не була непереможною.
- Женевські наради по Лаосу.
16 травня 1961 р. в Женеві відкрилася нарада з урегулювання лаоського питання, робота якої надовго затягнулась у зв'язку з ускладненням внутрішньополітичного становища Лаосу. Лише за місяць після створення 23 червня 1962 р. уряду національної єдності Лаосу в складі представників Патріотичного фронту, правих сил та нейтралістів учасники міжнародної наради підписали Декларацію про нейтралі* тет Лаосу та Протокол до неї. В цих документах були підтверджені принципи суверенітету, незалежності, єдності та територіальної цілісності Лаосу, а також принципи невтручання у його внутрішні справи. Учасники наради — Бірма (М'янма), Великобританія, ДРВ, Індія, Камбоджа, Канада, КНР, Лаос, Південний В'єтнам, СРСР, США, Таїланд та Франція — взяли на себе зобов'язання сприяти мирному, демократичному розвиткові Лаосу, досягненню національної злагоди і єдності в цій країні, а також зміцненню миру та безпеки в Півдешю-Східній Азії.
Проте Лаосу не вдалося скористатися здобутками женевських угод і досягнути національної єдності. Розпочавши війну проти В'єтнаму, Вашингтон пішов на підрив женевських угод з Лаосу, на пряме втручання у внутрішні справи цієї країни. За його підбурювання війська правого угруповання розпочали в червні 1963 р. воєнні дії проти визволених районів, а 17 травня 1964 р. вже США приступили до бомбардування цих районів. Разом з американськими військами у воєнних діях брали участь підрозділи сайгонського режиму, а також наймані тайські військові. Заклик співголів Женевської наради 1954 р. (СРСР та Великобританії) до нормалізації становища в країні праві сили Лаосу не взяли до уваги. У свою чергу, Вашингтон відхилив пропозицію СРСР у липні 1964 р. про скликання нової наради 14 країн для врегулювання ситуації в Лаосі. Відтепер Лаос опинився міцно прив'язаним до Південного В'єтнаму в планах США з розширення війни в Індокитаї відповідно до «тонкінської резолюції».
- Завершення мирного врегулювання після першої світової війни. Вашингтонська конференція 1921-22 рр. та її рішення.
Вашингтонська конференція проходила з 12 листопада 1921 року до 6 лютого 1922 року. Основними проблемами, які мали бути вирішені на ній, були проблеми обмеження морського озброєння та проблеми тихоокеанського регіону. В цій конференції брали участь 9 країн: США та делегації Англії, Франції, Італії, Японії, Бельгії, Голандії, Португалії та Китаю. Всі ці країни вітали ініціативу проведення конференції, але кожна мала свої інтереси. Так, наприклад, Японія виступала за обговорення питань морського озброєння та зовсім не хотіла торкатися проблем тихоокеанського регіону, а саме проблем Китаю. Радянську Росію на конференцію не було запрошено, хоча все ж таки неофіційно прибула делегація від Далекосхідної Республіки, яка зіграла певну роль в розвитку конференції. Вона мала в своєму розпорядженні деякі секретні договори, які почала публікувати в пресі напередодні конференції. Це були документи про секретні спільні дії Японії з генералом Семеновим проти Радянської Росії, що свідчило про загарбницький характер Японії та матеріали таємних франко-японських переговорів про спільні дії, щодо витіснення США з Азії. Все це істотно загострило протиріччя в таборі колишніх соbuюзників.
Порядок денний Вашингтонської конференції містив два питання:
- Обмеження морських і сухопутних озброєнь, правила користування новими засобами війни.
- Тихоокеанське та далекосхідне питання.
Протягом цієї конференції було укладено ряд договорів (трактатів):
- “Договір чотирьох держав”, який 13 грудня 1921 року підписали США, Англія, Франція, Японія. Основна мета договору: надання взаємних гарантій недоторканості острівних володінь учасників договору в Тихому океані. Після ратифікації цього договору Англо-Японський союз 1911 року втрачав свою силу.
- “Договір п’яти держав”, який 6 лютого 1922 року підписали США, Англія, Франція, Японія та Італія. Основна мета договору: обмеження морських озброєнь. Заборонялося будівництво військових кораблей водотонажність яких перевищувала 35 тис. тон. Було встановленно співвідношення озброєнь:
Англія – 5
США – 5
Франція – 3
Японія – 1,75
Італія – 1,75.
“Договір дев’яти держав”, який 6 лютого 1922 року підписали всі держави-учасниці конференції. Основна мета: проголошення принципу поваги суверенності Китаю, поваги територіальної адміністративної недоторканності (але све це було лише на папері). Разом з цим було проголошено принцип “відкритих дверей та рівних можливостей” для всіх націй на території Китаю в галузі торгівлі та промисловості
- Завоювання незалежності Індією.
Боротьбу індійського народу за незалежність очолив утворений ще в 1885 р. Індійський національний конгрес.
У 1947 р. Індія отримала статус домініону. В країні поширилися масові індо-мусульманські сутички. Великобританія запропонувала «план Маунтбеттена», який передбачав поділ країни. В серпні 1947р. утворилися незалежні Пакистан і Індійський Союз.
- Закінчення другої світової війни Капітуляція Японії.
Після підписання 2 вересня І 1945 р. Акта про капітуляцію Японії міністерство закордонних справ Японії отримало наказ головнокомандувача союзних окупаційних військ генерала Макартура про встановлення на всій території Японії влади військової адміністрації. Окупаційні частини були головним чином американськими з невеликим контингентом військ Нової Зеландії й Австралії. Після капітуляції Японія перестала бути суб'єктом міжнародного права. Вона підпала під юрисдикцію союзних держав.
Ще 22 серпня 1945 р. уряд США запропонував Радянському Союзові заснувати консультативний орган — Далекосхідну консультативну комісію з питань Японії у складі представників США, СРСР, Англії, Китаю, і Австралії, Канади, Франції, Нідерландів, Нової Зеландії, Філліпін. Радянський уряд відповів згодою.
На відміну від Німеччини в Японії США проводили окупаційну політику через японський уряд, погодившись на його пропозиції про співпрацю з окупаційною владою.
Політичний курс США відносно Японії було викладено 23 вересня 1945 р. в Основних принципах політики США щодо Японії в початковий період окупації, де основною метою проголошувалося завдання «домогтись, аби Японія не могла знову становити загрозу для США або для безпеки в усьому світі». Тут же оприлюднювалися плани щодо демілітаризації Японії, ліквідації мілітаристської ідеології, забезпечення розвитку мирної економіки. На Лондонській сесії міністрів закордонних справ
СРСР, Англії, США й Франції 24 вересня 1945 р. Радянський Союз висунув пропозипД про заснування Контрольної ради щодо Японії за принципом союзних конт рольних комісій, які вже функціонували в Румунії й Угорщині.
В жовтні 1950 р. держдепартамент США розіслав країнам — членам Далекосхідної комісії спеціальний меморандум, який містив загальні принципи мирної угоди з Японією. У ньому наголошувалося, що учасниками угоди можуть стати лише країни, які перебувають у стані війни з Японією. Після підписання угоди учасники мають відмовитися від претензій, які постали внаслідок воєнних дій, що тривали до 2 вересня 1945 р.
Відносно територіальних питань у проекті зазначалося, що Японія визнає незалежність Кореї і майбутнє рішення Великобританії, США, СРСР і Китаю щодо статусу Формози, Пескадорських островів. Південного Сахаліну та Курильських островів. Передбачалося передаяня під фактичний контроль США японських островів Рюкю та Бонін.
У пам'ятній записці радянського уряду від 20 листопада 1950 р. містився перелік питань щодо американського меморандуму, принциповий характер яких ставив під сумнів можливість підписання спільної мирної угоди. Питання торкалися статусу Сахаліну, островів Пенхулєдао, Курил та Південного Сахаліну, термінів виведення окупаційних військ із території Японії, можливості збереження американських військових баз на території Японії після укладання мирної угоди.
У записці держсекретаря США відповідей на більшість питань радянського уряду не було. Фактично він підтвердив імовірність того, що американські війська залишаться на японській території.
Не маючи ілюзій з приводу позиції Радянського Союзу, США прагнули заручитися підтримкою союзників. На початку січня 1951 р. Конференція країн Британської співдружності націй ухвалила резолюцію про якнайшвидше підписання мирної угоди з Японією.
29 березня 1951 р. уряд США розіслав свій проект мирної угоди з Японією членам Далекосхідної комісії. У ньому передбачалася відмова Японії від усіх прав на Корею, Формозу, Пескадорські острови, на підмандатні території. Підтверджувалося повернення у склад СРСР південної частини Сахаліну й Курильських островів. Однак не були задоволені вимоги Китаю про повернення Тайваню, островів Пенхулєдао, хоча формально Японія відмовлялася від «прав і правооснов» на ці території.
18 квітня 1951 р. президент США Г. Трумен підтвердив намір США залишити американські війська в Японії після підписання мирної угоди.
Великобританія, побоюючися, що її інтереси не будуть ураховані, розробила свій проект мирної угоди, який був обговорений на нараді прем'єр-міністрів Британської співдружності в січні 1951 р. Особлива увага приділялася обмеженням суднобудівної й текстильної промисловості Японії, яка конкурувала з англійською експортною промисловістю. Окрім цього, Англія наполягала на залученні КНР до консультацій з питань про мирну угоду з Японією і на поверненні КНР Тайваню.
Нарада американських і англійських дипломатів з питань мирної угоди з Японією, що відбулася на початку травня 1951 р. у Вашингтоні, закінчилася безрезультатно.
В червні 1951 р. спеціальний представник президента США А. Даллес домігся згоди англійського кабінету брати участь у мирній конференції за умови, що США не запросять на конференцію ні КНР, з якою Англія у той час уже встановила дипломатичні відносини, ні уряд Чан Кайші. США відкинули пропозиції Англії про встановлення обмежень на окремі галузі японської промисловості, бо вони не конкурували з американськими фірмами.
Радянський уряд 7 травня 1951 р. надіслав заінтересованим країнам «Зауваження з приводу американського проекту мирної угоди з Японією». В них підкреслювалося ігнорування Сполученими Штатами міжнародних угод про повоєнний устрій Японії. Йшлося про непередання КНР Тайваню й островів Пенхулєдао, про вилучення з-під суверенітету Японії островів Рюкю та Бенін, про відсутність гарантій проти відновлення японського мілітаризму Окрім цього, радянський уряд наполягав на скликанні сесії Ради міністрів закордонних справ США, Китаю Англії й СРСР, щоб приступити до підготовки мирної угоди на засадах міждержавних угод, досягнутих у період війни.
6 липня держдепартамент США надіслав радянському урядові меморандум, до якого додавався проект мирної угоди. В меморандумі повідомлялося, що на початку вересня 1951 р. в Сан-Франциско буде скликана конференція для підписання мирної угоди. 12 липня 1951 р. «Проект мирної угоди з Японією» було опубліковано від імені США й Великобританії. В запрошенні на конференцію, переданому першому заступникові міністра закордонних справ СРСР А. Громико 20 липня, підкреслювалося, що йдеться про підписання мирної угоди з Японією, а не про поновлення переговорів про умови миру.
В Сан-Франциській конференції (4—8 вересня 1951 р.) взяли участь 52 країни. Серед учасників не було КНР, КНДР, МНР та ДРВ, відмовилися брати участь Індія та Бірма.
Конференція відкрилася вступною промовою президента США, потім англійський делегат виступив з роз'ясненням положень угоди. В проекті підтверджувалася відмова Японії від вищезгаданих територій, але не було сказано про повернення Курил і Південного Сахаліну до складу СРСР, а Тайваню і Пенхулєдао — до складу КНР. Передбачалася згода Японії на опіку 00Н (в особі США) над кількома японськими островами. Значна увага в проекті угоди приділялася питанням безпеки Японії.
Глава радянської делегації Громико виступив з різкою критикою американо-англійського проекту й сформулював низку доповнень та поправок до нього. Радянський Союз знову наполягав на визнанні Японією суверенітету СРСР над Південним Сахаліном та Курильськими островами і КНР — над Маньчжурією, Тайванем та островами Пенхулєдао. Радянська делегація пропонувала вивести всі збройні сили союзних держав не пізніше ніж через 90 днів і заборонити розміщення іноземних військ та військових баз на території Японії. Репараційні питання пропонувалося розглянути на спеціальній конференції заінтересованих держав. Передбачалося суворе обмеження розмірів збройних сил Японії.
Радянський Союз наголосив, що угода може набрати чинності лише після ратифікації її СРСР, США Англією та Китаєм.
Виступ радянської делегації підтримали лише їіред-ставники Чехословаччини й Польщі. Радянські пропозиції й поправки не були поставлені головою конференції на обговорення, бо це не передбачалося процедурою і порядком денним.
8 вересня 1951 р. представники 48 країн підписали мирну угоду з Японією. Угода складалася з 27 статей, згрупованих у сім глав. Представники СРСР, Польщі, Чехо-словаччини не прибули на церемонію підписання угоди, бо розглядали її як результат «змови Вашингтона з японським урядом».
- Заява М.С.Горбачова від 15 січня 1986 року
С 1985 по 1987 Горбачев стал выдвигать идею разоружения и даже такого, которое не предусматривало обязательного поддерживания пропорций между двумя лагерями. Говорилось уже не про ограничение, а про уничтожение!
Переговоры привели к соглашению в Вашингтоне 8 декабря 1987 предусматривая “двойной нулевой отсчет”: вывоз из Европы ядерных ракет “земля-земля” радиусом действия от 500 до 5000 км включительно.
Советская сторона согласилась на наземный контроль вместо спутникового.
15 декабря 1986 Горб предложил до 2000 уничтожить все ядерное оружие.
- Зміст договорів із союзниками Німеччини.
- Зміст системи колективної безпеки в Європі в 1933-1935 рр.
Дії агресивних держав іродемонстрували, що Ліга Націй - ненадійний інструмент миру. У ці роки в ній відбувається перегрупування сил. У березні Японія та у жовтні 1933 р. Німеччина вийшли з Ліги. У вересні 1934 р. до неї вступив Радянський Союз. Отже, проблема європейської безпеки охопила значно більші географічні регіони. Вона й раніше розглядалася з огляду на взаємовідносини західноєвропейських держав (Локарнські угоди, Рейнський арантійний пакт). З вступом СРСР до Ліги націй його можна було розглядати як нову силу у системі колективної безпеки.
В результаті переговорів між СРСР та Францією у 1934 р. було розроблено проект так званого Східного пакту, до якого мали увійти Німеччина, СРСР, Чехословаччина, Польща, Литва, Естонія, Фінляндія. Франція обіцяла приєднатися до пакту в ролі гаранта, а СРСР пропонував як гарант приєднатися до Рейнського гарантійного пакту. Так була б створена колективна система безпеки. Проте Англія, Німеччина, а також ряд східноєвропейських держав відхилили пропозицію щодо утворення Східного пакту, й можливість досягнення колективної безпеки в Європі було втрачено.
Іншою нагодою для цього стала низка двосторонніх договорів європейських держав, які послідовно об'єднувалися у систему. Так, у жовтні 1935 р. СРСР та Франція уклали договір про взаємну військову допомогу в разі нападу на одну з сторін будь-якої з європейських держав. Аналогічні договори було підписано між СРСР та Чехословаччиною, а також між Чехословаччиною та Францією.
Разом з тим, позиція Франції не була послідовною. Вона проводила спільну з Англією політику, яка припускала можливість збереження миру шляхом поступок агресору, зокрема шляхом «умиротворення» фашистської Німеччини.
- Зовнішня політика Української Народної Республіки.
- Індо-китайський збройний конфлікт 1962 року.
Розбіжності відносно конкретної лінії кордону між Індією і КНР і особливо заява китайської сторони про необхідність перегляду в цілому кордонів між двома країнами викликали в Індії серйозну стурбованість і протест, хоча обговорення проблеми в межах закритих дипломатичних контактів тривало. Індійсько-китайські прикордонні розбіжності стали в Індії загальнонаціональною проблемою першочергового значення, яка почала справляти визначальний вплив на всі аспекти її зовнішньополітичного курсу й міжнародного становища. Опозиційні сили Індії піддали різкій критиці головні принципи зовнішньої політики країни й особливо принцип неприєднання, а також курс уряду Д. Неру на добросусідські дружні відносини з Китаєм. Індійське неприєднання як курс зовнішньої політики стало об'єктом критики і з боку західної пропаганди, яка всилено нагнітала напруженість навколо індійсько-китайських відносин
Керуючись прагненням до нормалізації становища на кордоні, прем'єр-міністр Індії Д. Перу запросив у квітні 1960р. в Делі прем'єра Державної ради КНР Чжоу Еньлая для обговорення розбіжностей із прикордонних питань. Сторони виклали свої погляди з територіальних спорів, що, проте, не привело до їхнього врегулювання. Не дала результатів і вереснева 1960 р. зустріч двох прем'єрів у Пекіні, що відбулась у відповідності з досягнутою в Делі домовленістю.
Протягом 1961 р. знову активно стало порушуватися нетривале затишшя, що встановилося на кордонах двох країн у період індо-китайських переговорів. Після виникнення в липні 1962 р. загрозливого становища в районі Ладакху 8 вересня 1962 р. китайські війська перейшли «лінію Макмагона», що було сприйнято в Індії як розширення китайської агресії. 20 жовтня розпочалося масоване вторгнення китайських військ на західних та східних ділянках кордону. За кілька днів наступу китайські війська глибоко вклинилися на індійську територію, захопивши ряд міст на східній ділянці й ліквідувавши всі індійські прикордонні лінії. Індійські війська не змогли стримати китайського наступу й змушені були відступити. Розв'язуючи агресію проти Індії в розпал «карибської кризи», пекінське керівництво, певно, вважало, що зайняті своїми справами «наддержави» навряд чи змо-уть у цей час приділити Індії належну увагу. Першою офіційною реакцією Вашингтона були шок, викликаний насильницькими й агресивними діями комуністичного Китаю, і співчуття Індії. Проте, як показали подальші події, реакція Вашингтона не обмежилася висловленням співчуття.
В умовах відступу індійської армії уряд Д. Неру звернувся до всіх країн із проханням надати допомогу у відсічі китайській агресії. США й Великобританія негайно розпочали поставки в Індію зброї, боєприпасів та військового обладнання. Вашингтон так швидко прийшов на допомогу Індії, що навіть не дочекався укладення офіційної угоди між двома країнами. Перша партія американської зброї була доставлена 3 листопада, а двостороння індійське-американська угода підписана лише 14 листопада. Важливо підкреслити, що навіть у цій складній для Індії обстановці китайської агресії Д. Неру заявив у парламенті, що військові поставки Заходу здійснюватимуться без будь-яких умов і політичних зобов'язань з боку Індії перед країнами, що надають допомогу. Що стосується СРСР, то його уряд заявив, що головним є завдання побороти чад війни й розпочати переговори про мирне врегулювання, доклавши зусиль до ухвалення взаємоприйнятного рішення на основі розуміння й співробітництва. Однак розширення китайської агресії проти Індц змусило Москву зайняти активнішу позицію щодо нфлікту. Виявленням чіткої проіндійської позиції стали йідкрита радянська критика Китаю у зв'язку з розпочатою ним збройною акцією проти Індії й відмова поділити китайські аргументи та позицію в конфлікті.
В умовах різкого погіршення відносин з Індією КНР пішіла на зближення з Пакистаном. 28 жовтня 1962 р. було опубліковане спільне китайське'пакистанське комюніке, в якому говорилося про досягнення повної домовленості про кордони між Китаєм і суміжними з ним райо-тами, що перебувають під контролем Пакистану. Під «суміжними районами» розумілась територія Кашміру навколо якого постійно спалахували індійсько-пакистад ські незгоди. Індія ж не змінила свою точку зору щодо Тибету й Тайваню, а також постійно висловлювалась за відновлення прав КНР в 00Н.
Досягнувши в ході агресії проти Індії тих рубежів, які китайський уряд уважав кордонами КНР, 20 листопада 1962 р. він в односторонньому порядку заявив про припинення вогню і намір розпочати з 1 грудня відведення своїх військ на 20 км від лінії фактичного контролю, що склалася на 7 листопада 1959 р. Індійській стороні було запропоновано здійснити аналогічний відхід і суворо дотримуватись статус-кво, а на випадок його порушення Китай залишав за собою право завдати «відповідного удару». Зі своєї сторони індійський уряд негайно віддав армії наказ не поновлювати вогню, проте вироблення політичної відповіді на китайські пропозиції ускладнилося з огляду на тяжкі морально-політичні наслідки й матеріальні втрати, спричинені китайською агресією. Опозиція вимагала продовження опору китайській агресії, відмови від політики неприєднання і встановлення прямого вій-) ськово -політичного союзу із західними країнами. В умо-| вах, що склалися, багато хто в Індії висловлював побою-11 вання, що в обмін на американську допомогу Індії доведеться відмовитися від своєї політики неприєднання й увійти до західного військового блоку. Проте, як заявив у парламенті Д. Неру, прийняття допомоги не означає відмови від індійської політики неприєднання. «По суті, — сказав він, — глава однієї з західних країн, що надають нам зброю, в листі до мене написав, що не бажає відходу Індії від її традиційної політики неприєднання». Хоч Д. Неру і не назвав імені цього керівника, не важко було здогадатись, що він мав на увазі президента США Д. Кеннеді.
З ініціативи Шрі-Ланки 10—12 грудня 1962 р. в Коломбо відбулася конференція шести країн, що не приєднались (Бірма, Гана, Єгипет, Індонезія, Камбоджа та Шрі-Ланка), на якій були вироблені пропозиції, представлені згодом Індії й КНР як платформа для прямих двосторонніх переговорів з метою припинення вогню і мирного розв'язання пикордонного спору. Уряд Індії прийняв ці пропозиції в ЇтЬіому, а китайська сторона — із застереженнями з ряду Пунктів тлумачення», що, звичайно, не сприяло віднов-ттенню прямих політичних контактів. Зберігши за собою захоплену територію в західному секторі (Ладакх), Китай водночас мусив залишити окуповані райони східного сектора, оскільки лінії його комунікацій виявилися надто полягненими, що не давало змоги підгримувати тилове забезпечення.
Поразка у збройному конфлікті з Китаєм змусила Індію усвідомити необхідність зміцнення своєї обороноздатності, якій вона раніше приділяла недостатньо уваги. Індія розпочала негайне здійснення програм нарощування оборонного потенціалу, в чому їй надавали допомогу Австрія, Нова Зеландія, Франція, Італія, ФРН, Великобританія та США. Особливо значних розмірів набула військова допомога з боку Великобританії й США. Проте, всупереч запевненням індійського прем'єра, угоди Індії про поставки американської й англійської зброї та спорядження фіксували певні зобов'язання з її сторони. Зокрема, Індія погодилась на іноземну інспекцію за використанням поставленої зброї, взаємодію між американськими й індійськими розвідувальними службами, розміщення на індійських аеродромах протягом кількох місяців військових літаків США, Великобританії й Австрії на період запланованих спільних маневрів, що створювало загрозу для суверенітету Індії та її політики неприєднання.
Китайсько-індійський збройний конфлікт 1962 р., не привівши до врегулювання прикордонних спорів, спричинив тривалу політичну конфронтацію між двома країнами. На кордоні двох країн відбувалися постійні сутички індійських і китайських військ. Під час Пакистане-індійської війни 1965 р. Пекін оголосив Індію агресором і висловив тверду підтримку Пакистану. В 1968 р. в індійській пресі з'явились повідомлення про втручання КНР у внутрішні справи Індії, про підтримку Пекіном сепаратистів із племені нага на північному сході Індії. В цей період індійський уряд неодноразово надсилав ноти протесту КНР і Пакистану, звинувачуючи їх у порушенні суверенітету Дндії зв'язку збудівницгвом стратегічного шосе між китайською провінцією Синьцзян і районом Гілгіт У Кашмірі, яке призначалося для перевезення військових вантажів з Китаю до Пакистану і в стратегічному плані відкривало Пекіну вихід до Індійського океану.
Затяжна індійсько-китайська конфронтація ускладнювала загальну політичну обстановку в цьому регіоні. Переконавшись у неможливості вирішення спірних питань з Індією воєнними засобами, пекінське керівництво почало прагнути до усунення цієї конфронтації. Наявність дипломатичних відносин давала змогу обом сторонам час від часу зондувати грунт для з'ясування можливостей нормалізації двосторонніх відносин. Зокрема, під час розмови в травні 1970 р. Мао Цзедуна з повіреним у справах Індії в КНР Мао підкреслив, що китайський і індійський народи пов'язує традиційна дружба. Проте нормалізації індійсько-китайських відносин завадила війна Індії з Пакистаном, що закінчилася приєднанням князівства Сіккім до Індії. Це викликало негативну реакцію Пекіна, який значно активізував свої відносини з Ісламабадом, зокрема у військово-політичній сфері. Економічні відносини між двома країнами мали обмежений характер, оскільки КНР була не в змозі надати широку допомогу Пакистанові й забезпечити пакистанським товарам надійний ринок збуту.
Таким чином, індійсько-пакистанські відносини справляли безпосередній вплив на формування політичного курсу КНР щодо Індійської Республіки.
- Інтервенція США у В'єтнамі і її провал.
Главным центром приложения сил американского империализма в Индокитае стал Южный Вьетнам. Уже в 1960 году численность американской военной миссии и военных советников здесь достигала 2 тыс. Правительство США утвердило в конце 1961 года так называемый "план Стэйли-Тэйлора", предусматривающий "умиротворение" страны в течение 18 месяцев. Составной частью плана являлось создание широкой сети "стратегических деревень" - резерваций, в которых предполагалось согнать местных жителей, с тем чтобы они не оказывали помощи патриотическим силам. С принятием "плана Стэйли-Тэйлора" численность вооруженных сил США в Южном Вьетнаме значительно увнличилась. К концу 1963 года их насчитывалось уже более 12 тыс.
С приходом к власти президента Джонсона начался новый этап американской агрессии во Вьетнаме. Потеряв надежду выиграть войну руками сайгонских наемников, правительство США расширило масштабы вооруженной интервенции. Так возникла локальная война, которую с сентября 1965 года стали вести непосредственно американские соединения.
7 августа 1964 года конгресс США принял по просьбе президента Джонсона так называемую "тонкинскую резолюцию", которая предоставляла президенту неограниченные полномочия для ведения военных действий во Вьетнаме.
Агрессия США началась в августе 1964 года с обстрела американскими кораблями и воздушной бомбардировки прибрежных населенных пунктов на территории ДРВ. Война во Вьетнаме явилась составной частью сформулированной Джонсоном в июле 1966 года "тихоокеанской доктрины Джонсона". В ее основу были положены притязания США на право установливать угодные им порядки в странах этого региона.
Американская дипломатия прилагала большие усилия для интернационализации войны, вовлечения в нее своих партнеров по военным союзам. Однако ряд союзников США прямо или косвенно осудил американскую агрессию во Вьетнаме. Наиболее последовательно с осуждением американской агрессии выступала Франция. Глаыв государств и правительств ОАР, Индии и Югославии во время встречи в Дели в октябре 1966 года потребовали прекращения бомбардировок ДРВ и решения вьетнамского вопроса на основе Женевских соглашений 1954 года.
Национальный фронт освобождения Южного Вьетнама и правительство ДРВ, со воей стороны, выдвинули 22 марта и 8 апреля 1965 года программу мирного урегулирования, которая предусматривала:
- признание за вьетнамским народом принадлежащих ему национальных прав,
- вывод американских войск из Южного Вьетнама,
- решение его внутренних проблем самим народом,
- мирное воссоединение страны на основе волеизлеяния населения Южного и Северного Вьетнами.
Администрация Джонсона отвергла эти условия.
После начала американской агрессии помощь из СССР и других социалистических стран, направляемая на нужды укрепления обороноспособности ДРВ, значительно возросла. Страна получила большое количество самого современного вооружения и боеприпасов. Была создана мощная система противовоздушной обороны. Кроме того социалистические страны предоставляли крупные финансовые средства (десятки соглашений об экономической и военной помощи).
К концу 60-х годов стало очевидно, что выиграть войну во Вьетнаме США не удасться. В США нарастало движение против войны, которая отрицательно сказывалась на американской экономике.
31 марта 1968 года администрация США отдала приказ об ограничении бомбардировок территории ДРВ и выразила готовность вступить в переговоры с ее правительством. 13 мая в Париже начались официальные переговоры между представителями ДРВ и США о путях мирного урегулирования ситуации во Вьетнаме. 1 ноября 1968 г. США полностью прекратили бомбардировки ДРВ.
- Капітуляція Німеччини. Потсдамська конференція та її рішення.
17 липня 1945 p. у передмісті Берліна - Потсдамі - розпочалася остання конференція в історії антигітлерівської коаліції. Її склад та позиції дещо відрізнялися від попередніх. Радянський Союз представляв Й.Сталін, Англію на початку конференції - У. Черчілль, згодом К.Еттлі (якій переміг на виборах у Великобританії), делегацію США очолював новий президент країни Г.Трумен (Т. Рузвельт помер 12 квітня 1945 p.).
Конференція тривала з 17 липня по 2 серпня 1945 p. Були розроблені принципи політики союзників щодо Німеччини: 4Д= демілітаризація, демократизація, декартелізація й денацифікація. Було вирішено розпочати підготовку мирних договорів з Німеччиною та її колишніми союзниками в Європі, для чого було створено Раду міністрів закордонних справ (РМЗС) США, СРСР, Англії, Франції та Китаю. Після дебатів вдалося врегулювати питання про нові кордони Польщі. Був утворений Міжнародний трибунал для покарання головних воєнних злочинців.
За підсумками конференції Німеччину було поділено на чотири зони окупації, кожна з яких відповідно контролювалася командуванням військ СРСР, США, Англії та Франції. Були зафіксовані нові німецькі кордони.
СРСР підтвердив свій намір вступити у війну з Японією.
Головною сферою обговорень були європейські справи, насамперед те, що стосувалося всебічного вирішення «німецького питання».
Оцінюючи досягнуті в Потсдамі домовленості: вони зафіксували об'єктивне співвідношення сил та інтересів — насамперед великих держав — на момент укладання відповідних угод. Адже територіальний устрій у більшості частин Європи залишається в основному таким, яким його було встановлено в Потсдамі.
- Карибська криза.
Міжнародні відносини у 50-ті -60-ті pp. багато в чому визначалися станом радянсько-американських відносин. У міжнародній атмосфері домінували конфліктність та ворожнеча. У другій половині 50-х pp., після викриття культу особистості, у політиці СРСР, як у внутрішній, так і зовнішній, виникли певні позитивні зміни, що увійшли в історію як «хрущовська відлига». Було розпочато реформи в країни, висунуто ініціативу зустрічі на вищому рівні з США, здійснено конверсію військового виробництва та персоналу. Проте, ряд серйозних міжнародних інцидентів зірвали ці ініціативи.
У листопаді 1960 p. на виборах в США перемогу одержала демократична партіям президентом став Дж-Кеннеді. У 1961 p. розпочалася так звана карибська криза, що відбулася в результаті висадки десанту кубинських контрреволюціонерів на Кубі та яку було підтримано флотом й авіацією США. Десант було знищено урядом Ф.Кастро. Згідно з таємною угодою між СРСР та Кубою, на території останньої були розміщені радянські ядерні ракети середнього радіусу дії. Цей крок Радянського Союзу був не стільки помилковим, скільки авантюристичним й мало не спричинив до міжнародної катастрофи. У відповідь на це США оголосили блокаду Куби. Небезпека сутички між СРСР та США стала більш ніж реальною. Тільки завдяки серії компромісів під час переговорів американського та радянського лідерів загрозу військового конфлікту було ліквідовано.
На виконання досягнутої домовленості СРСР вивів свої ракети з Куби, а США - з Туреччини. Сполучені Штати обіцяли надалі поважати недоторканість Куби. Мирне вирішення даного конфлікту стало переломним моментом радянсько-американських відносин у 60-ті pp.
Після низки небезпечних міжнародних криз США та СРСР дійшли ще достатньо хиткого усвідомлення необхідності розрядки міжнародної напруженості. Після завершення карибської кризи було ухвалено ряд важливих документів, які позначили перехід від конфронтації до переговорів та укладення перших угод, що послабили міжнародну напруженість. Так, у серпні 1963 p. було укладено Московський договір трьох держав про заборону ядерних випробувань у трьох середовищах (атмосфері, повітрі та під водою). У 1968 p. було підписано Договір про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ).
- Квітнева революція в Афганістані і радянська агресія в ДРА
Республіканський режим в Афганістані після повалення в 1973 р. королівської влади Мухаммедом Даудом, швидко виродився у військово-бюрократичну диктатуру. Найбільш прогресивно мислячі політики і військові відсторонялися від руля управління державою, в країні посилювалися репресії, росло невдоволення режимом. Народно-демократична партія Афганістану (НДПА) очолила діяльність по об'єднанню всіх прогресивних антиурядових сил. Розуміючи, що його влада не спирається на широку соціальну базу, президент М. Дауд прагнув заручитися підтримкою Заходу і найбільш консервативних сил регіону шахского Ірану, держав Аравійського півострова, Єгипту.
Навесні 1978 р., коли в країні назрівала революційна ситуація, власті арештували генерального секретаря ЦК НДПА Нур Мухаммеда Тараки і ряд інших членів керівництва партії. Тоді вірні НДПА частини афганської армії 27 квітня підняли повстання, захопили президентський палац і скинули уряд М. Дауда. Революційна Рада, що прийшла до влади 30 квітня проголосила країну Демократичною Республікою Афганістан (ДРА). Керівники республіки заявили, що вони стоять на позиціях марксизму-ленінізму, і оголосили широку програму соціальних перетворень: створення незалежної економіки, проведення аграрної реформи, ліквідація залишків феодалізму і панування іноземних торговців, забезпечення розвитку національних мов і культур всіх народів Афганістану і інш.
Однак на практиці проголошені реформи зіткнулися з широким опором з боку великих землевласників, підтриманих релігійними колами і навіть самими селянами.
У результаті нова влада стала перед загрозою широкої опозиції, яка апелювала до мас, використовуючи знайомі народу поняття, часто вдягаючи свої заклики в образи релігійного характеру. Влада почала гоніння проти ісламського духовенства і мас, що йшли за ним. Це протистояння стало прологом громадянської війни, що розширялася в Афганістані. Невдоволення населення політикою, що проводилася урядом НДПА і жорсткі заходи нової влади викликали масовий потік біженців з країни. Опозиція, заручившись підтримкою міжнародних ісламістських сил, буквально через декілька тижнів після квітневої революції почала створювати бази на території Пакистана і Ірану, де проходили підготовку її бойовики. Тільки в Пакистані з червня по листопад 1979 р. пройшли підготовку більше за 30 тис. бойовиків.
Всі ці сили отримували активну підтримку і значну матеріальну допомогу з боку Пакистана, Ірану, КНР і консервативних режимів Персидської затоки. З кінця 1978 р. проти ДРА, по суті, розгортається неоголошена війна.
Зі своєї сторони уряд ДРА намагався укріпити не дуже міцні внутрішньополітичні позиції за рахунок розвитку тісних зв'язків з Радянським Союзом. У грудні 1978 р. між урядами ДРА і СРСР був укладений Договір про дружбу, добросусідство і співпрацю. Його четверта стаття передбачала проведення взаємних консультацій в області забезпечення безпеки, незалежності і територіальної цілісності обох країн. У країну широким потоком пішла різноманітна, в тому числі військова, радянська допомога. Неодноразово (більш 15 разів) афганські керівники і Н. М. Тараки, і Хафізулла Амін зверталися до Радянського Союзу з проханнями про напрям радянських військ в Афганістан для боротьби проти бойовиків опозиції і стабілізації обстановки в країні, але діставали відмову.
Тим часом саме афганське керівництво роздиралося міжфракційними протиріччями і боротьбою за владу. У вересні 1979 Це ще більше загострило ситуацію і загрожувало розколом в НДПА. Обстановка остаточно дестабілізувалася і загрожувала втратою НДПА влади і крахом режиму. У цих умовах Москва ухвалює рішення про введення радянського військового контингенту в Афганістан, і 27 грудня 1979 р. радянські військові частини загальною чисельністю біля 100 тис. чоловік входять в цю країну. Насамперед спецпідрозділи радянських військ усувають Х. Аміна; створюється нове керівництво НДПА і ДРА на чолі з Бабраком Кармалем.
Міжнародна реакція на введення радянських військ в Афганістан була дуже швидкою і жорсткою. Воно було осуджено більшістю держав світу; питання про положення в Афганістані було поставлене в Раді Безпеки ООН 5 січня 1980 р., однак рішення було заблоковано представниками СРСР і НДР, що голосували проти резолюції, що закликала до "негайного і безумовного виведення" радянських військ з Афганістану, .
Відразу ж після введення військ радянське керівництво заявило, що вони можуть бути виведені за умови припинення іноземного втручання у внутрішні справи ДРА. Пізніше, в грудні 1980 р. і на XXVI з'їзді КПСС, ця пропозиція була доповнена готовністю СРСР розглядати проблеми Афганістану в більш широкому контексті безпеки в районі Персидської затоки. Зрозуміло, ця ув'язка була рішуче знехтувана Заходом, насамперед США, які різко посилили свою підтримку афганської опозиції, що виступала тепер не тільки проти уряду ДРА, але також і проти радянських військ.
Аж до середини 80-х рр. афганське питання, залишаючись однією з нагальних проблем світової спільноти, ніяк не міг отримати свого вирішення, хоч певні спроби в цьому напрямі робилися як урядами ДРА і СРСР, так і міжнародними структурами. У лютому 1981 р. генеральний секретар ООН К. Вальдхайм призначив Х. Переса де Куельяра своїм уповноваженим по Афганістану (після обрання останнього генеральним секретарем ООН на початку 1982 р. на цьому посту його змінив Дієго Кордовес), який почав обговорення шляхів урегулювання з всіма зацікавленими сторонами. Такий підхід дозволив виробити концепцію міжнародних зусиль по розв'язанню кризи. Партнерами по переговорах повинні були стати Афганістан, Пакистан і Іран (Тегеран відразу ж відмовився від участі в них), а США і СРСР повинні були виступити на наступному етапі як гаранти. Перший раунд переговорів відбувся в Женеві в червні 1982 р.
Вже на цьому етапі виявилися чисельні складнощі. Пакистан, що не визнавав уряд в Кабулі, відмовлявся від прямих переговорів, і Кордовесу доводилося проробляти і уточнювати позиції з кожною делегацією окремо. Усього до квітня 1988 р., коли були підписані угоди по Афганістану, було проведено декілька раундів переговорів, на яких обговорювалися нарівні з виведенням радянських проблеми біженців і самовизначення Афганістану без втручання ззовні.
Новий підхід СРСР до зовнішньополітичних проблем не міг не порушити і радянську позицію по Афганістану. Це цілком природно. Афганське питання ускладняло відносини Радянського Союзу у багатьох напрямах зовнішньої політики. Крім того радянські війська несли втрати, і афганська проблема досить виразно мала внутрішньополітичний аспект. Виступаючи в липні 1986 р. у Владивостоку, М. С. Горбачев указав на зацікавленість СРСР в повному виведенні з Афганістану і оголосив про виведення шести полків до кінця 1986 р. Одночасно СРСР наполягав на змінах в політиці самого афганського керівництва, домагаючись переходу до політичних методів розв'язання афганської проблеми. У травні 1986 р. по наполяганню Москви Б. Кармаля на посту керівника ДРА змінив М. Наджібулла, що оголосив про проведення політики національного примирення. Це зміцнювало політичні позиції Кабула, сприяло деякій нормалізації обстановки в Афганістані. У країну навіть почали в невеликих кількостях повертатися біженці. У лютому 1988 р. СРСР обнародував графік виведення з Афганістану: вони повинні були бути виведені протягом 10 місяців починаючи з 15 травня при умові успішного завершення женевських переговорів.
14 квітня 1988 р. в Женеві були підписані п'ять документів з питань політичного врегулювання ситуації навколо Афганістану. У їх число входили афгано-пакистанська угода про принципи взаємовідносин, що включали невтручання у внутрішні справи один одного і відмову від інтервенції; афгано-пакистанська угода про добровільне повернення біженців; Декларація про міжнародні гарантії (підписана СРСР і США як міжнародними гарантами); угода про взаємозв'язок, а також меморандум порозуміння. 15 лютого 1989 р. останні радянські війська покинули територію Афганістану, однак негайного падіння режиму, що передбачалося багатьма експертами М. Наджібулли не сталося; матеріальна підтримка Москвою уряду Афганістану не припинялася. І лише після прийнятого осінню 1991 р. рішення уряду Росії про припинення з 1 січня 1992 р. всякої допомоги Афганістану співвідношення сил між Кабулом і опозицією, що продовжувала отримувати значну військову підтримку ззовні, різко змінилося, і в квітні 1992 р. опозиційні сили зуміли взяти столицю країни.
Республіканський режим в Афганістані після повалення в 1973 р. королівської влади Мухаммедом Даудом, швидко виродився у військово-бюрократичну диктатуру. Найбільш прогресивно мислячі політики і військові відсторонялися від руля управління державою, в країні посилювалися репресії, росло невдоволення режимом. Народно-демократична партія Афганістану (НДПА) очолила діяльність по об'єднанню всіх прогресивних антиурядових сил. Розуміючи, що його влада не спирається на широку соціальну базу, президент М. Дауд прагнув заручитися підтримкою Заходу і найбільш консервативних сил регіону шахского Ірану, держав Аравійського півострова, Єгипту.
Навесні 1978 р., коли в країні назрівала революційна ситуація, власті арештували генерального секретаря ЦК НДПА Нур Мухаммеда Тараки і ряд інших членів керівництва партії. Тоді вірні НДПА частини афганської армії 27 квітня підняли повстання, захопили президентський палац і скинули уряд М. Дауда. Революційна Рада, що прийшла до влади 30 квітня проголосила країну Демократичною Республікою Афганістан (ДРА). Керівники республіки заявили, що вони стоять на позиціях марксизму-ленінізму, і оголосили широку програму соціальних перетворень: створення незалежної економіки, проведення аграрної реформи, ліквідація залишків феодалізму і панування іноземних торговців, забезпечення розвитку національних мов і культур всіх народів Афганістану і інш.
Однак на практиці проголошені реформи зіткнулися з широким опором з боку великих землевласників, підтриманих релігійними колами і навіть самими селянами.
У результаті нова влада стала перед загрозою широкої опозиції, яка апелювала до мас, використовуючи знайомі народу поняття, часто вдягаючи свої заклики в образи релігійного характеру. Влада почала гоніння проти ісламського духовенства і мас, що йшли за ним. Це протистояння стало прологом громадянської війни, що розширялася в Афганістані. Невдоволення населення політикою, що проводилася урядом НДПА і жорсткі заходи нової влади викликали масовий потік біженців з країни. Опозиція, заручившись підтримкою міжнародних ісламістських сил, буквально через декілька тижнів після квітневої революції почала створювати бази на території Пакистана і Ірану, де проходили підготовку її бойовики. Тільки в Пакистані з червня по листопад 1979 р. пройшли підготовку більше за 30 тис. бойовиків.
Всі ці сили отримували активну підтримку і значну матеріальну допомогу з боку Пакистана, Ірану, КНР і консервативних режимів Персидської затоки. З кінця 1978 р. проти ДРА, по суті, розгортається неоголошена війна.
Зі своєї сторони уряд ДРА намагався укріпити не дуже міцні внутрішньополітичні позиції за рахунок розвитку тісних зв'язків з Радянським Союзом. У грудні 1978 р. між урядами ДРА і СРСР був укладений Договір про дружбу, добросусідство і співпрацю. Його четверта стаття передбачала проведення взаємних консультацій в області забезпечення безпеки, незалежності і територіальної цілісності обох країн. У країну широким потоком пішла різноманітна, в тому числі військова, радянська допомога. Неодноразово (більш 15 разів) афганські керівники і Н. М. Тараки, і Хафізулла Амін зверталися до Радянського Союзу з проханнями про напрям радянських військ в Афганістан для боротьби проти бойовиків опозиції і стабілізації обстановки в країні, але діставали відмову.
Тим часом саме афганське керівництво роздиралося міжфракційними протиріччями і боротьбою за владу. У вересні 1979 Це ще більше загострило ситуацію і загрожувало розколом в НДПА. Обстановка остаточно дестабілізувалася і загрожувала втратою НДПА влади і крахом режиму. У цих умовах Москва ухвалює рішення про введення радянського військового контингенту в Афганістан, і 27 грудня 1979 р. радянські військові частини загальною чисельністю біля 100 тис. чоловік входять в цю країну. Насамперед спецпідрозділи радянських військ усувають Х. Аміна; створюється нове керівництво НДПА і ДРА на чолі з Бабраком Кармалем.
Міжнародна реакція на введення радянських військ в Афганістан була дуже швидкою і жорсткою. Воно було осуджено більшістю держав світу; питання про положення в Афганістані було поставлене в Раді Безпеки ООН 5 січня 1980 р., однак рішення було заблоковано представниками СРСР і НДР, що голосували проти резолюції, що закликала до "негайного і безумовного виведення" радянських військ з Афганістану, .
Відразу ж після введення військ радянське керівництво заявило, що вони можуть бути виведені за умови припинення іноземного втручання у внутрішні справи ДРА. Пізніше, в грудні 1980 р. і на XXVI з'їзді КПСС, ця пропозиція була доповнена готовністю СРСР розглядати проблеми Афганістану в більш широкому контексті безпеки в районі Персидської затоки. Зрозуміло, ця ув'язка була рішуче знехтувана Заходом, насамперед США, які різко посилили свою підтримку афганської опозиції, що виступала тепер не тільки проти уряду ДРА, але також і проти радянських військ.
Аж до середини 80-х рр. афганське питання, залишаючись однією з нагальних проблем світової спільноти, ніяк не міг отримати свого вирішення, хоч певні спроби в цьому напрямі робилися як урядами ДРА і СРСР, так і міжнародними структурами. У лютому 1981 р. генеральний секретар ООН К. Вальдхайм призначив Х. Переса де Куельяра своїм уповноваженим по Афганістану (після обрання останнього генеральним секретарем ООН на початку 1982 р. на цьому посту його змінив Дієго Кордовес), який почав обговорення шляхів урегулювання з всіма зацікавленими сторонами. Такий підхід дозволив виробити концепцію міжнародних зусиль по розв'язанню кризи. Партнерами по переговорах повинні були стати Афганістан, Пакистан і Іран (Тегеран відразу ж відмовився від участі в них), а США і СРСР повинні були виступити на наступному етапі як гаранти. Перший раунд переговорів відбувся в Женеві в червні 1982 р.
Вже на цьому етапі виявилися чисельні складнощі. Пакистан, що не визнавав уряд в Кабулі, відмовлявся від прямих переговорів, і Кордовесу доводилося проробляти і уточнювати позиції з кожною делегацією окремо. Усього до квітня 1988 р., коли були підписані угоди по Афганістану, було проведено декілька раундів переговорів, на яких обговорювалися нарівні з виведенням радянських проблеми біженців і самовизначення Афганістану без втручання ззовні.
Новий підхід СРСР до зовнішньополітичних проблем не міг не порушити і радянську позицію по Афганістану. Це цілком природно. Афганське питання ускладняло відносини Радянського Союзу у багатьох напрямах зовнішньої політики. Крім того радянські війська несли втрати, і афганська проблема досить виразно мала внутрішньополітичний аспект. Виступаючи в липні 1986 р. у Владивостоку, М. С. Горбачев указав на зацікавленість СРСР в повному виведенні з Афганістану і оголосив про виведення шести полків до кінця 1986 р. Одночасно СРСР наполягав на змінах в політиці самого афганського керівництва, домагаючись переходу до політичних методів розв'язання афганської проблеми. У травні 1986 р. по наполяганню Москви Б. Кармаля на посту керівника ДРА змінив М. Наджібулла, що оголосив про проведення політики національного примирення. Це зміцнювало політичні позиції Кабула, сприяло деякій нормалізації обстановки в Афганістані. У країну навіть почали в невеликих кількостях повертатися біженці. У лютому 1988 р. СРСР обнародував графік виведення з Афганістану: вони повинні були бути виведені протягом 10 місяців починаючи з 15 травня при умові успішного завершення женевських переговорів.
14 квітня 1988 р. в Женеві були підписані п'ять документів з питань політичного врегулювання ситуації навколо Афганістану. У їх число входили афгано-пакистанська угода про принципи взаємовідносин, що включали невтручання у внутрішні справи один одного і відмову від інтервенції; афгано-пакистанська угода про добровільне повернення біженців; Декларація про міжнародні гарантії (підписана СРСР і США як міжнародними гарантами); угода про взаємозв'язок, а також меморандум порозуміння. 15 лютого 1989 р. останні радянські війська покинули територію Афганістану, однак негайного падіння режиму Наджібулли, що передбачалося багатьма експертами, не сталося; матеріальна підтримка Москвою уряду Афганістану не припинялася. І лише після прийнятого осінню 1991 р. рішення уряду Росії про припинення з 1 січня 1992 р. всякої допомоги Афганістану співвідношення сил між Кабулом і опозицією, що продовжувала отримувати значну військову підтримку ззовні, різко змінилося, і в квітні 1992 р. опозиційні сили зуміли взяти столицю країни.
- Конголезька криза.
Небезпечний конфлікт у Конго виник у цій колишній колонії Бельгії після здобуття незалежності ЗО червня 1960р. Всі провідні посади в державному апараті й офіцерські посади в армії обіймали бельгійці або інші європейці. Тому відразу після проголошення незалежності почалися виступи солдатів проти бельгійських офіцерів і цивільного населення проти засилля іноземців. Під приводом відновлення порядку бельгійські війська, розташовані тут на двох базах, увійшли в ряд міст без згоди конголезького уряду Лумумби. Тим часом Чомбе — президент однієї з провінцій — Катанги проголосив її незалежність як окремої держави. В цих умовах керівництво Конго звернулося по допомогу до 00Н.
14 липня 1960 р. Рада Безпеки закликала Бельгію вивести свої війська з Конго й уповноважила Генерального! секретаря Дага Хаммаршельда забезпечити конголезької му урядові військову допомогу, яка має надаватися доти, доки сили національної безпеки не стануть здатними виконувати свої функції.
Вже наступного дня в Конго прибули контингенти з Гани й Тунісу. Через місяць в Операції 00Н у Конго вже брало участь 14 тис. чоловік. Керівництво 00Н виходило з того, що контингент не повинен втручатися у внутрішні справи Конго і має використовувати силу тільки для самооборони. Але розвиток подій висував перед операцією й завдання, які важко було здійснити, не порушуючи принцип цілковитої нейтральності. Завдання, поставлені в ряді резолюцій Ради Безпеки і резолюції від 20 вересня 1960 і ухваленої надзвичайною сесією Генеральної Асамблеї, зводилися до такого: відновлення і підтримання закону й порядку, захист життя людей і власності на території всієї країни, відновлення і підтримання територіальної цілісності Конго, відвернення громадянської війни і врегулювання міжплемінних конфліктів, захист Конго від зовнішнього втручання у внутрішні справи, насамперед шляхом усунення іноземних найманців у сепаратистській Катанзі, тощо. Виконання цих завдань безумовно виходило за межі «буферної» ролі контингенту.
Трагедією конголезького народу став розкол у його керівництві, зокрема між президентом Касавубу, на якого робили ставку країни Заходу, і прем'єр-міністром Лумум-бою, якого підгримував СРСР. Загострення суперечностей призвело до того, що Касавубу звільнив Лумумбу з посади прем'єр-міністра, а Лумумба у відповідь звільнив Касавубу з посади президента. В цих умовах начальник штабу Мобуту розпустив парламент і заарештував Лумумбу. Керівництво 00Н вважало неможливим силою визволяти його, бо це означало б втручання у внутрішні справи Конго. Після невдалої втечі Лумумба був знову заарештований і переданий у Катангу, де його стратили.
На початку 1961 р. в Конго одразу функціонувало кілька урядів: уряд Касавубу—Мобуту в Леопольдвілі, який був визнаний більшістю членів 00Н; уряд прихильника Лумумби Гізенги в Стенлівілі, який визнали соціалістичні країни і кілька африканських країн; у Катанзі діяв режим Чомбе, а в провінції Касаї прагнув до автономії місцевий керівник.
За таких суперечливих обставин, особливо у зв'язку з загибеллю Лумумби, посилилася критика з боку СРСР на адресу Дата Хаммаршельда. Була висунута пропозиція про усунення його з посади Генерального секретаря.
В серпні й вересні 1961 р. відбулися військові сутички між силами Чомбе і військами 00Н. З метою врегулювання конфлікту в Катанзі Даг Хаммаршельд домовився про особисту зустріч із Чомбе. Але 17'вересня 1961 р. Даг Хаммаршельд загинув в авіаційній катастрофі на шляху в Ндолу, де мали проводитися переговори про припинення воєнних дій.
В умовах порушення катанзькими сепаратистами угод про припинення вогню Рада Безпеки 24 листопада 1961р. надала безпрецедентні повноваження виконуючому обов'язки Генерального секретаря У Тану. Мова йшла про застосування радикальних заходів, навіть воєнних у разі необхідності, для негайного усунення і депортації з Ка-танги всіх іноземних військових і політичних радників* що не входили в контингенти військ 00Н. З метою самооборони військам 00Н було дозволено проводити обме-* жені воєнні дії. То був певний відхід від принципів про-< ведення операцій з підтримання миру.
Після довгих зволікань у січні 1963 р. Чомбе мусив відмовитися від ідеї утворення сепаратної держави. Це означало, що мета операції 00Н в основному була досягнута: єдність Конго відновлена; іноземні найманці усунуті; поступово відновлювався порядок у країні. Д лютому 1963 р. почалося планомірне виведення військ ООН яке остаточно завершилося ЗО червня 1964р
- Корейська війна.
Воєнний конфлікт на Корейському півострові 1950—1953 рр.
- Відповідно до угод між союзниками про організацію повоєнного миру на Далекому Сході територію Кореї було поділено по 38-й паралелі на дві зони відповідальності: на північ — Радянської Армії, на південь —американських військ.
Це розмежування мало суто тимчасовий характер, а його мета полягала в поділі зусиль із розгрому дислокованих там японських військ, прийнятті їхньої капітуляції, ліквідації наслідків сорокарічного колоніального панування Японії та створенні корейської демократичної держави.
Ця домовленість стала наслідком компромісу між СРСР і США.
СРСР бачив майбутнє Кореї після розгрому Японії як незалежної та неподільної держави, маючи на увазі, що на Корейському півострові буде створено уряд, що влаштовував би радянське керівництво.
Сполучені Штати запропонували власний план, який передбачав установлення опіки над Кореєю та перехідний період терміном у 20—ЗО років, після якого можна буде надати незалежність корейському народові. Реалізація цього плану привела б до створення на Корейському півострові держави — союзника США.
Радянська Армія, розгромивши японську Квантунську армію в північно-східному Китаї та угруповання японських військ на Корейському півострові, наприкінці серпня 1945 р. вийшла на лінію 38-ї паралелі. Війська США висадилися на півдні Кореї 8 вересня, тобто за шість днів після капітуляції Японії, і по суті не брали участі в розгромі японських військ на корейській території.