Geum.ru

Реферат на тему: Вестфальська система міжнародних відносин

Вид материалаРеферат

Содержание


Вестфальський мир, 1648 –
Хронологія подій
Подобный материал:

Реферат на тему:

Вестфальська система міжнародних відносин


Становлення нової системи міжнародних відносин стало наслідком Тридцятилітньої війни – конфлікту, в ході якого було зруйновано основні підвалини попереднього світового порядку.

Тридцятилітня війна, 1618-1648 – міжнародний конфлікт загальноєвропейського масштабу, боротьба протестантських монархів Німеччини, підтриманих рядом національних держав Європи проти влади Священної Римської імперії, на боці якої виступили католицькі монархи Німеччини, Річ Посполита та папа римський, наслідком чого стало тривале закріплення політичної роздробленості Німеччини та формування Вестфальської системи міжнародних відносин.


На боці Габсбургів (австрійських та іспанських) у війні взяли участь католицькі князі Німеччини, папа римський та Річ Посполита; в антигабсбурської коаліції – Франція, Швеція, Голландія, Данія, Англія, Московське царство та протестантські князі Німеччини, а також антигабсбурські рухи в Чехії, Трансільванії та Італії.

З кінця XVI ст. зближення іспанської та австрійської гілок дому Габсбургів створило можливість для відновлення імперії Карла V. Заважала цьому незалежність німецьких протестантських князів, закріплена Аусбурзьким релігійним миром 1555. У відповідь на спроби імператора Рудольфа ІІ їх підкорити, протестантські князі об'єдналися в Протестантську унію в 1608, яку підтримали Франція та Англія. З іншого боку, католицькими князями було утворено Католицьку лігу у 1609, яку підтримали Іспанія та папа римський.

У 1617-1618 Габсбурги підсилили тиск на Чехію, порушивши т.зв. “Грамоту Величності” імператора Рудольфа ІІ, за якою чеським протестантам дозволялося будувати протестантські церкви. У відповідь на це спалахнуло Чеське повстання 1618-20, першими кроками якого було звернення до Протестантської унії та обрання королем Чехії її голови Фрідріха Пфальцського.

З цього починається перший, чеський, або чесько-пфальцький, період (1618-23) Т. в. Окрім Чехії, повстання проти влади Габсбургів виникли і в інших регіонах, зокрема в Трансільванії. Спираючись на допомогу Католицької ліги (уклавши з нею союз в 1619), імператор Фердінанд ІІ розбив чеських протестантів біля Білої Гори 8.11.1620, після чого почав відновлювати католицтво в Чехії. Війська Католицької ліги та Іспанії зайняли Пфальц в 1621-23 після перемог імперського полководця Тіллі під Вімпфеном та Хьохстом. Землі Фрідріха Пфальцського було конфісковано імператором, Верхній Пфальц відійшов до союзника імператора – Баварії. Період 1621-23 років Т. в. іноді називають Пфальцським.

Другий період Т. в. – датський (1625-29) – характеризується втручанням сусідніх держав у хід війни. Підтримана субсидіями з боку Франції, Англії та Голландії за умовами Гаагської конвенції про субсидії 1625 року, першою втрутилася у війну Данія, розраховуючи захопити південне узбережжя Балтійського моря. Основні сили Голландії при цьому було спрямовано на війну проти Іспанії, що відновилася 1621 року після т.зв. Дванадцятилітнього перемир'я 1609. Французький уряд Ришельє намагався залучити до війни проти імперії Швецію, але останню було втягнуто у війну із союзником Габсбургів, Річчю Посполитою.

Війська імперії та Католицької ліги нанесли ряд відчутних поразок силам антигабсбурської коаліції (перемога імперського полководця Валленштейна над генералом коаліції Мансфелдом при Дессау 25.04.1626; перемога Тіллі над королем Данії Крістіаном IV біля Луттера 27.08.1626) та вигнали війська Данії з території Німеччини в 1627-28. Північну Німеччину було окуповано військами Валленштейна, який планував вторгнення в Данію і розпочав будувати флот. Данія була змушена укласти Любекський мир 1629 року на умовах відновлення довоєнного стану і виходу з війни. Реституційний едикт, виданий Фердінандом ІІ 1629 року, було направлено на підрив положень Аусбурського релігійного миру 1555, протестантські титули оголошувались недійсними. Норми едикту підсилили спротив протестантів владі Габсбурга. В 1628-31 роках розгорнулися бойові дії між Імперією та Францією в Північній Італії – т.зв. війна за Мантуанський спадок, яка іноді виокремлюється як самостійний період Т. в. При цьому метою зовнішньої політики Франції залишалося залучення Швеції до війни. За посередництва Франції, Англії та Голландії між Швецією та Річчю Посполитою було укладено Альтмаркське перемир'я 1629 року, що дозволило Швеції згодом вступити у віну проти Габсбургів.

Третій, шведський, період Т. в. (1630-35) розпочався вторгненням шведського короля Густафа ІІ Адольфа в Північну Німеччину. Швецію підтримали Франція (субсидіями, за умовами франко-шведської угоди в Бервальді 1631 року) та Московська держава (через продаж збіжжя Швеції на пільгових умовах). Цілі Швеції у війні полягали в завоюванні панування в басейні Балтійського моря. Перемігши при Брейтенфельді армію Тіллі 17.09.1631, Густав ІІ Адольф згодом зайняв Мюнхен, столицю Баварії. Армія Саксонії, союзника Швеції за угодою від вересня 1631, вступивши до Чехії, зайняла Прагу.

Валленштейн, відсторонений від керівництва армією в 1630 році, повернувся на свою посаду в 1632. Битва при Лютцені (Саксонія) 6.11.1632 завершилася перемогою шведів, але короля Швеції Густава ІІ Адольфа було вбито.

В 1632 році Московська держава розпочала війну проти Речі Посполитої (т. зв. Смоленська війна), але після поразки під Смоленськом уклала з нею Поляновський мир 1634.

В 1634 році було вбито Валленштейна, після чого об'єднані імперські та іспанські сили здобули перемогу під Нордлінгеном в Південній Німеччині 6 .09.1634. Курфюрст Саксонський уклав із імператором Празький мир 1635, до якого пізніше приєдналися ряд інших протестантських князів. За цією угодою було переглянуто норми Реституційного едикту, в результаті чого вдалося досягти примирення між католиками та протестантами. Празький мир було прийнято майже всіма німецькими князями та вільними містами. Об'єднана імперська армія готувалася до боротьби із рештками шведських сил на території Німеччини.

Франція, невдоволена таким розвитком подій, вирішила вступити у війну у 1635. Останній, франко-шведський, період (1635-48) Т. в. розпочався після укладання шведсько-польського Штумсдорфського договору 1635 року та шведсько-французького Сен-Жерменського договору 1635 року. Бойові дії тривали на великій частині території Європи: в Нідерландах, де голландці та французи протидіяли іспанцям; в Італії, за панування над якою боролися іспанці та французи; в Німеччині; у Франції; на Іберійському півострові, де повстання португальців було підтримане французами; на півночі Європи, де Данія боролася із Швецією.

Після перемог при Віттстоці 1636, при Брейтенфелді 2.11.1642, при Рокруа 19.05.1643, при Янкові 6.03.1645 перевага Франції і Швеції стала очевидною. В той же час вплив англійської буржуазної революції і французької Фронди змусив уряд Франції шукати миру.

Мирні переговори розпочинались і до 1640 року, але просувалися повільно і часто переривалися; бойові дії при цьому тривали. Нарешті, після декількох програних імперією кампаній, мирними конгреси було розроблено умови і згодом підписано Вестфальський мир, який завершив Т. в.

Наслідками війни стало суттєве зменшення населення Німеччини; руйнація сільського господарства країни, її промисловості та торгівлі. Священна Римська імперія фактично припинила існування як політична одиниця. Т. в. в цілому завершила епоху релігійних конфліктів, а Вестфальський мир став кроком на шляху до віротерпимості.

Підписуючи мирні договори та спілкуючись між собою під час мирних конгресів, майбутні автори Вестфальського миру навряд чи усвідомлювали, що не лише перерозподіляють території за наслідками тривалої та виснажливої війни, але закладають основи нового світового порядку, елементи якого зберігатимуться більш ніж 300 років. З їхнього погляду, все, мабуть, здавалося знайомим та очевидним: інтереси Франції або Швеції важко було відрізнити від інтересів правлячих династій; проблематика співвідношення прав імператора та монархів дрібних німецьких князівств існувала на порядку денному Європи вже більше п’яти століть; а формальне невтручання держав у справи одна одної було не більше ніж декларацією.

Справжнє історичне значення та політичний вплив Вестфальського миру проявляються пізніше. Кожна із зазначених «банальностей» набула цілковито завершеного і нового значення, як тільки провідні європейські держави «дозріли» до такого розуміння норм договору. Таким чином, сформулювалися основні принципи нових міжнародних відносин:

- Принцип внутрішнього державного суверенітету. Інтереси й воля держави були вищим джерелом влади в суспільстві. Пізніше «держава» перетворилася у «державу-націю». Для зовнішньої політики це означало остаточне утвердження панування raison d’etat.

- Принцип зовнішнього державного суверенітету. Він не дозволяв державам втручатися у справи одна одної, створюючи ілюзію політичної рівності. Звичайно, спроб втручатися у справи сусідів не поменшало, але, починаючи із 1648 року, кожна така спроба привертала увагу всього «світового співтовариства», сигналізувала про порушення силової рівноваги та спонукала інших до активних дій.

- Принцип дії міжнародного права та застосування дипломатії у міжнародних відносинах. Європейські монархи усвідомили практичну можливість ідей Гоббса, Гроція та інших філософів, які наголошували на важливості обмеження анархії міжнародної системи. Дотримання договорів стало найважливішим елементом такої практики, а міжнародне право та регулярна дипломатична практика – невід’ємним атрибутом відносин між державами.

 Теоретики дещо розходяться в оцінках системного значення Вестфальського миру. Одними, насамперед політичними реалістами, визнається його значення як такого, що поклав початок «впорядкованим» міжнародним відносинам, при чому впорядкованим саме на реалістичних засадах державного егоїзму та національних інтересів. Опоненти, однак, вказують на те, що сам договір мало що змінив у повсякденній практиці європейської ворожнечі. З точки зору останніх, Вестфальський договір став просто масштабним перерозподілом територій та сфер впливу в Європі.

Вестфальський мир, 1648 – завершив Тридцятилітню війну 1618-1648; підписано 24.10. в Мюнстері (Вестфалія) в формі 2 мирних договорів, підготовлених на Оснабрюкському конгресі 1645-48 між імператором Священної Римської імперії та його союзниками, з одного боку, та королем Швеції та союзниками, з іншого; а також на Мюнстерському конгресі 1645-48 між імператором Священної Римської імперії та союзниками, з одного боку, та королем Франції і союзниками – з іншого.

Швеція отримала всю Західну і частину Східної Померанії з містами Штеттин, Дамм, Гольнау, о-ви Рюген та Волін, м. Вісмар із гаванню, а також єпископства Бременське та Верденське (гирло Везера), які перетворювалися на світські князівства; було домовлено, що старі ганзейські міста – Вісмар, Бремен, Щтральзунд, Верден та ін. – зберігають свої привілеї. Як суверен цих володінь Швеція вступила в состав імперії і отримала право направляти своїх депутатів на імперські сейми. Швеції також було виплачено 5 млн. талерів на покриття військових витрат.

Оскільки територіальні поступки на користь Швеції було зроблено за рахунок Бранденбурга та Мекленбурга, останніх компенсували за рахунок секуляризованих єпископств та монастирів. Бранденбург отримав єпископства Гальберштадт, Камін, Мінден та право на приєднання архієпископства Магдебург після смерті архієпископа. Мекленбург отримав єпископство Шверин і Ратцебург, а також інші церковні території.

Франція приєднала 3 лотаринзьких єпископства – Мец, Туль та Верден – і отримала весь Ельзас, крім Страсбурга. Баварія зберегла Верхній Пфальц та пов'язане із ним курфюрство. Були визнані самостійними та вийшли із складу імперії Швейцарія та Республіка Об'єднаних Провінцій (Нідерланди). Головними гарантами виконання В. м. було проголошено Францію і Швецію – держави-переможниці.

В релігійній своїй частині Вестфальский мир  зрівняв в правах кальвіністів, католиків та лютеран Німеччини; узаконив секуляризацію церковних земель, проведену до 1624, За німецькими князями залишилося право визначати релігійну приналежність підданих, але останнім дозволялося молитися таким чином, як вони це робили до 1624.

Вестфальський мир визнав за князями право укладати договори між собою та з іншими державами, закріпивши в цілому політичну роздробленість Німеччини.

З метою оцінити ступінь системного впливу Вестфальського миру ми коротко розглянемо еволюцію міжнародних відносин із 1648 до 1789 року.

Як і кожний масштабний мирний договір, Вестфальський мир зафіксував нове співвідношення сил в рамках регіональної міжнародної системи. В даному випадку, це було співвідношення сил держав, які виходили із нечувано виснажливої війни, активна фаза якої тривала близько 30 років. Здавалося б, що ця обставина повинна була зробити умови миру та принципи, на яких його було досягнуто, нетривалими, а самі відносини між державами – динамічними та непередбачуваними. Натомість, закладене у договорі співвідношення прав та обов’язків виявилося достатньо гнучким, внаслідок чого Вестфальська система міжнародних відносин зберігалася близько 150 років. Періодично, однак, відбувалося пристосування окремих її підсистем до змінах status quo.

Найбільшими державами-бенефіціантами Вестфальського миру стали Франція та Швеція – формально проголошені держави-переможниці та гаранти нового миру. Численні здобутки цих держав стали наслідком вдалого використання послабленого в ході війни центру Європи. Зміцніле геополітичне становище надало можливість Франції фактично контролювати західні німецькі держави та втручатися у справи Імперії, а Швеції – здобути гегемонію на Балтійському морі. Окрім цих двох «офіційних» переможців були й інші. Так, Вестфальський мир, послабивши Іспанію та Імперію, створив можливості для швидкого й відносно безпечного економічного розвитку Нідерландів, який згодом перетворив цю державу на колоніальну потугу. Послаблення Іспанії мало наслідком і поступове зростання могутності Англії, тим більше, що Португалія, яка здобула незалежність від Іспанії, стала «природнім» її союзником. У трикутнику Франція-Англія-Нідерланди точитиметься боротьба за та проти гегемонії першого періоду існування Вестфальської системи міжнародних відносин.

Умовна періодизація розвитку Вестфальської міжнародної системи включає три основні етапи:

1648-1714 роки;

1714-1763 роки;

1763-1789 роки.

 Змістом першого етапу була переважно боротьба між Францією, Англією та Нідерландами на Заході та консолідація Московського царства на Сході. Підсумком цих процесів стали, відповідно, війна за іспанську спадщину та Утрехтський мир 1713 року із Раштаттським миром 1714 року, й Північна війна та Ніштадтський мир 1721 року.

Як вже було зазначено, західноєвропейську підсистему Вестфальського світового порядку можна охарактеризувати як мультиполярну. Ця структурна особливість не дала можливості жодній з держав встановити регіональну гегемонію, хоча Франція за Людовика XIV була найближчою до такого статусу. Можна сказати, що історія Вестфальського світу почалася і закінчилася боротьбою Франції за всеєвропейську гегемонію.

Незважаючи на це, першим серйозним конфліктом, в якому судилося випробувати принцип силової рівноваги, стали війни без прямої участі Франції – англо-нідерландські війни. Із перервами вони тривали з 1652 до 1674 року. Перша з трьох війн була локальною, незважаючи на те, що театр військових дій охоплював Середземне море та Індійський океан, стосувалася торгівельних привілеїв та швидко закінчилася, продемонструвавши наявні переваги англійського флоту. Друга війна визначала права територіальних володінь в Америці, а отже стосувалася колоніального суперництва Франції та Англії. Нідерланди були підтримані в цій війні Францією та Данією, перемогли та повернули собі колонію Сурінам. У третій англо-нідерландській війні, згідно із теоретичними розрахунками прихильників балансу сил, противники помінялися місцями: англо-французька коаліція за підтримки Швеції та німецьких держав воювала із Нідерландами, який підтримали Іспанія, Данія, Імперія та деякі німецькі князівства. Зрештою, в ході війни коаліція Англії та Франції розкололася, а Нідерландам за її підсумками вдалося зберегти статус великої морської та колоніальної держави. Із системної точки зору, англо-нідерландські війни показали, як можуть і мають співіснувати декілька сильних держав, з яких жодна не здатна накинути власне панування іншим.

На сході Європи в цей час відбувалися дещо інші процеси. Московсько-польська боротьба за території України була біполярним протистоянням, при чому співвідношення сил сторін поступово ставало нерівним. Ці зміни було зафіксовано, зокрема, у т.зв. «Вічному мирі».

Вічний мир, 1686 – укладений 6 травня в Москві між Московською державою та Річчю Посполитою. В переговорах, які тривали сім тижнів, з польської сторони брали участь посли Гжимултовський і Огінський, з московської - Голіцин. Текст договору складався з преамбули та 133 статей.

В. м. підтвердив територіальні зміни, визначені Андрусівським договором 1667. Договір було укладено на основі Андрусівського перемир'я 1667. За В. м. Річ Посполита визнавала за Московським царством Лівобережну Україну, Київ, Запоріжжя, Чернігово-Сіверську землю з Черніговом і Стародубом. Польща відмовлялася від претензій на Київ, за що отримувала 146 тис. крб. компенсації. Брацлавщина та Південна Київщина ставали нейтральною незаселеною зоною між Польщею і Московією. Північна Київщина, Волинь і Галичина відходили до Польщі. Поділля залишалося під владою Туреччини (в 1699 було приєднано до Польщі).

Московське царство анулювало попередні договори з Туреччиною та Кримським ханством і вступило до антитурецької “Священної Ліги” (Польща, Священна Римська імперія, Венеція) зобов'язувалось організувати воєнний похід проти Кримського ханства (Кримські походи 1687 і 1689).

В. м. гарантував свободу віросповідання для православних в Речі Посполитій, визнавав за Московською державою право представлень щодо їх захисту. В. м. набирав чинності одразу, але був ратифікований польським сеймом лише в 1710.

 В цих умовах настає криза регіональних систем, в результаті якої від встановлення регіональної гегемонії може врятувати лише втручання зовнішніх акторів. Кримські татари вочевидь не могли системно впливати на хід подій в цьому регіоні, підтверджуючи те, що Вестфальський світ належав сильним централізованим державам. Однак, розширюючи сфери свого впливу, Московське царство неодмінно зіштовхувалось із новими геополітичними противниками. Таким чином, до вирішального конфлікту із Швецією, який ще міг змінити структуру регіональної міжнародної системи, на Сході Європи виник потенційний гегемон, в той час як на Заході встановилася рівновага між декількома центрами сили.

Тим не менше, ця рівновага постійно випробовувалась експансіоністською та агресивною зовнішньою політикою Франції. Використання військової та кількісної переваги французької армії, нескінченні територіальні претензії та постійне втручання у справи сусідів – все це характеризує зовнішню політику Людовіка XIV, правління якого (1643-1715 рр.) майже повністю збігається із першим періодом існування Вестфальскої міжнародної системи і віддзеркалює зовнішньополітичні цілі Франції на той час.

Боротьба проти французької гегемонії спочатку була безсистемною, включала опір Нідерландів у вже згаданій війні, боротьбу окремих німецьких князівств та ворожість Іспанії та Імперії. Зрештою, система організувала себе таким чином, щоб якомога ефективніше протидіяти гегемоністським прагненням Франції. Було застосовано традиційний механізм підтримки силової рівноваги – коаліції проти спільного ворога.

Найбільш послідовною спробою такого роду було утворення т.зв. «Великого альянсу» у 1688 році. Діяльність цієї коаліції мала на меті зупинити поширення французького впливу та здійснювалась в Європі, Ірландії та Північній Америці. Провідну роль у коаліції відігравали Нідерланди та Англія – держави, для яких французька гегемонія мала прямі загрозливі наслідки. Розширене трактування Великого альянсу включає також і війну за іспанську спадщину 1701-1714 років.

Початкові дії Великого альянсу були продовженням тієї боротьби, що точилася між Францією та Нідерландами в ході Другої англо-нідерландської війни. Відмінність полягала в тому, що Англія, під проводом Вільгельма ІІІ Оранського, активно виступила на боці Нідерландів, усвідомлюючи небезпеку утвердження французької гегемонії в Європі, зокрема встановлення контролю над територією сучасної Бельгії. Це прямим чином загрожувало б безпеці Англії. Керуючись цими міркуваннями, Англія виступила проти Франції, і у 1688-1697 роках боротьба між Людовиком XIV та Вільгельмом ІІІ тривала по всій Європі, а також в Ірландії, де Яків ІІ намагався використати французів для повернення на престол.

Розширення кола союзників було обумовлено загальноєвропейським страхом французької гегемонії. Геополітична особливість ситуації полягала у тому, що Франція могла у XVII ст. чинити значний вплив на центр континенту, безпосередньо погрожувала Іспанії, німецьким землям та Англії, займаючи, таким чином, панівне становище на континенті. Це розширювало можливості, але також множило кількість противників.

Згодом до Нідерландів та Англії приєдналися континентальні суперники французів, утворивши т.зв. «Аусбурзьку лігу», яка включала також Імперію, Савойю, Іспанію та Швецію як активних учасників. Війни Аусбурзбкої ліги були взаємно виснажливими та зрештою призвели до бажаного результату – нічиєї, що закріпила існуючий status quo та заперечила французькі гегемоністичні прагнення. Ріксвікський мир 1697 року зафіксував відновлення рівноваги.

Однак майже одразу цю рівновагу було порушено внаслідок спроби Людовіка XIV встановити контроль над Іспанією. Вона спровокувала війну за іспанську спадщину, приводом до якої стала смерть бездітного іспанського короля Карла ІІ Габсбурга. На його «спадщину», що включала території самої Іспанії, землі в Італії, Південних Нідерландах, Північній та Південній Америці, Африці та ряд острівних територій, претендували король Франції та імператор Священної Римської імперії, Леопольд І Габсбург. Під впливом небезпечного та, можливо, смертельного для Англії франко-іспанського зближення, Вільгельм ІІІ Оранський ініціював утворення Великого Гаазького альянсу, в якому об’єдналися Англія, Нідерланди, Імперія та ряд дрібних європейських держав. Протягом 1701-1714 років тривала війна за іспанську спадщину, в результаті якої європейські володіння Іспанії були розподілені між різними державами, її королем став Філіп V, герцог Анжуйський, який відмовився від прав у майбутньому зазіхати на французький престол. Французькі ж Бурбони, в свою чергу, відмовилися від спроб додати Іспанію до своїх династичних володінь.

Ця війна, як і вся діяльність Великого Альянсу продемонструвала рішучість європейських монархів протидіяти будь-яким спробам нав’язати гегемонію на континенті та підтримувати силову рівновагу – запоруку виживання кожної із держав. Застосування цього принципу було вже не спонтанним, але системним. Європейські політичні діячі усвідомлювали, що діють саме в ім’я підтримання такого співвідношення сил, яке б не загрожувало європейській стабільності. Робота англійського економіста Чарльза Давенанта «Есе про силову рівновагу» стала бестселером під час підготовки мирних договорів та їхнього втілення у життя. Спроби перевірити міцність балансу сил були змістом першого етапу розвитку Вестфальського світового порядку і в цілому завершилися до 1714 року.

Ймовірно, невипадково розвиток подій у Західній Європі збігся у часі із встановленням нового співвідношення сил на Сході. Вирішальна для цього процесу Північна війна виникла в результаті тривалої дипломатичної підготовки, розрахунків сил та орієнтації на перипетії загальноєвропейських процесів. В її ході як Швеція, так і Московське царство розраховували утвердити статус провідної держави на Балтійському морі. В результаті війни, яку Швеція програла, цей статус отримала Москва, разом з ним змінивши і назву – на Російську імперію. Цим підкреслювалася та роль, що її в майбутньому розраховували грати у європейських справах російські монархи. Піднесення Росії на Сході Європи відкриває другий етап еволюції Вестфальської міжнародної системи.

Між 1714 та 1763 роками Вестфальський світовий порядок консолідується та проходить ряд серйозних випробувань. Вони пов’язані як із традиційною мінливістю співвідношення сил між великими державами, так і з виникненням нового центру сили – королівства Пруссії. Можливо, якщо б Пруссія виникла в якійсь іншій частині континенту, вплив цієї події на політичні процеси був би мінімальним. Але Пруссія розташована в центрі Європи, в зв’язку із чим перед нею відкрилися можливості консолідації німецьких територій. Така консолідація підривала ту геополітичну реальність – послаблену Німеччину – на якій будувалася вся стабільність Вестфальського світу. З цієї причини посилення Пруссії створило тривалий кризовий етап в його еволюції.

Протягом неповних п’ятнадцяти років політика Пруссії спровокувала дві масштабні війни на континенті: війну за австрійську спадщину 1740-1748 років та Семилітню війну 1756-1763 років. Обидві війни підірвали засади мирного врегулювання після Тридцятилітньої війни, але масштаби потрясінь були різними. Війна за австрійську спадщину ще могла розглядатися як відгомін старих династичних проблем. Смерть Карла VI Габсбурга, у якого не було синів-спадкоємців, ввела в дію т.зв. «Прагматичну санкцію» 1713 року – документ, що надавав права на австрійський престол доньці померлого імператора Марії Терезії. Але на той час в Європі, і насамперед в Німеччині, існували монархи, які бажали б скористатися цим приводом для подальшого послаблення імперії на власну користь. Пруссія, Баварія, Саксонія, Іспанія та Франція зайняли найбільш агресивну позицію, мобілізували війська й вторглися у володіння Марії Терезії. Блискавично захопивши Сілезію, Пруссія незабаром вийшла з війни, підписавши сепаратний Бреславльський мир із Австрією у 1742 році. Після цього Австрії вдалося поодинці розбити армії свої противників, після чого Фрідріх ІІ, прусський король, застосував принцип силової рівноваги в локальному масштабі, знову вступивши до війни. Цікаво, що підтримали Австрію ті ж самі традиційні противники французької могутності – Англія та Нідерланди. Бойові дії поширилися за межі Європи, охопивши морські комунікації та заморські території. Пізніше, у 1747 році, на бік Австрії стала і Росія, надавши війні характер всеєвропейської.

Серія битв, домовленостей та їх порушення продемонструвала дію принципу силової рівноваги на практиці. Гнучкість позицій сторін, відсутність явного гегемона робили військові цілі обмеженими, а самі війни – відносно толерантними. Мобілізовані армії були невеликими, втрати сторін – незначними. Війни слабо позначалися на соціальному та економічному житті країн-учасниць. Всі розуміли, що тотальної гегемонії досягти не вдасться, тому мобілізація ресурсів для війни була незначною.

Війна за австрійську спадщину завершилася у 1748 році підписанням Аахенського мирного договору. За ним відновлювалися довоєнні територіальні володіння сторін, за виключенням більшою частини Сілезії, яка відійшла до Пруссії, та ряду територій в Італії, контроль над якими перебрала Іспанія. Прагматичну санкцію було підтверджено й гарантовано. Чергове масштабне за географічним охопленням протистояння в Європі завершилося внічию.

Окрім піднесення Пруссії в Європі тривало зміцнення позицій Росії. У 1741-1743 роках йшла російсько-шведська війна, в якій Швеція намагалася взяти реванш за поразку у Північній війні, але натомість була змушена поступитися ще й Фінляндією за умовами Абоського миру 1743 року, а разом із Фінляндією – і статусом великої європейської держави. Після цього увага Росії до європейський справ зростає, а її участь у війні за австрійську спадщину сигналізує про необхідність враховувати інтереси й можливості ще одного центру сили.

Семилітня війна – своєрідна кульмінація Вестфальського світоустрою – стала в цьому відношенні інтегруючою. В ній взяли участь всі претенденти на звання й статус центру сили в Європі та світі. Війна вийшла за рамки континенту, охопивши колоніальні володіння та створивши передумови для боротьби північноамериканських колоній за незалежність. Одним словом, значення цього конфлікту важко переоцінити.

Із системної точки зору війна стала можливо єдиним засобом вирішити суперечки, що накопичувалися в європейських міжнародних відносинах із часів підписання Вестфальського миру. Єдиний інструмент, який був у розпорядженні європейських лідерів для вирішення поточних проблем – принцип силової рівноваги – був занадто абстрактним, створюючи час від час спокусу перевірити на практиці ступінь готовності партнерів до різного роду авантюр. Ризик йшов у Вестфальській системі поруч із точним розрахунком співвідношення сил.

Поєднання ризику і розрахунків із певного моменту стало прикметою зовнішньої політики німецьких держав. Стратегія Пруссії в цьому відношенні передувала плану Шліффена або бліцкригу – всі вони намагалися максимально використати переваги географічного розташування, й звести до мінімуму негативний вплив стратегічного дефіциту ресурсів. Зовнішня політика Пруссії була небезпечним викликом всьому Вестфальському порядку, оскільки в її основі лежало забагато ризику.

Семилітня війна розпочалася, так би мовити, без прямої участі Пруссії. У 1756 році Велика Британія, чиє колоніальне суперництво із Францією не піддавалося врегулюванню традиційними засобами, оголосила останній війну. Дуже швидко відбулася ескалація цього конфлікту, яка зробила його безпосередніми учасниками більшість великих європейських держав. Театр військових дій охопив Європу, Північну Америку, Африку, Індію, Філіппіни. Уінстон Черчілль назвав Семилітню війну «першою світовою».

Самій війні пережувала цікава подія, що отримала назву «дипломатичної революції». Ним позначається несподівана зміна альянсів між найбільшими європейськими державами, що сформувалися в ході війни за австрійську спадщину, та розглядалися багатьма як запорука європейської стабільності та миру. Коаліція Австрії, Англії та Росії, яка протистояла франко-прусському альянсу, розпалася. Англія підтримала Пруссію, нібито виходячи із своєї турботи за долю володінь у Ганновері, а Франція, Австрія та Росія сформували противагу.

«Дипломатична революція» продемонструвала цікаву особливість Вестфальської міжнародної системи. Як стало очевидним, в основі її стабільності лежав принцип вільного формування коаліцій, які засновувались на міркуваннях тактичної користі або короткострокових інтересів. Гнучкість та мінливість альянсів збережуться і у Віденській системі міжнародних відносин, гарантувавши їх тривалі періоди мирного розвитку.

Запобігти Семилітній війні «дипломатична революція» не змогла. Навряд чи її учасники чогось подібного очікували. Масштабний конфлікт у Європі назрівав давно, його причини були комплексними та різноманітними. Результат війни міг як зберегти стабільність Вестфальської системи, сформувавши та зафіксувавши нове співвідношення сил, так і  стати початком її кінця.

Детальний аналіз ходу військових дій не входить до наших цілей. Війна була достатньо тривалою й масштабною. Середня оцінка втрат коливається близько 600000 військових та 700000 мирного населення. Масштабності конфлікту відповідала й масштабність політичних наслідків. За результатами війни Франція втратила території у Північній Америці на користь Англії та Іспанії, а Пруссія зберегла контроль над більшою частиною Сілезії.

Семилітня війна поклала край другому етапу розвитку Вестфальської міжнародної система та перевела її у фазу поступового занепаду. Із 1763 до 1789 року співвідношення сил та сфери політичних інтересів основних гравців кардинально змінюються, в системі виникають нові елементи, хоча принципи силової рівноваги зберігаються. В той же час, підтримувати таку рівновагу стає складно. В системі явно проявляється криза її геополітичних основ – центр Європи дедалі більше підпадає під контроль сильних держав та консолідується. Посилення Пруссії доповнюється драматичним занепадом Речі Посполитої та розподілами Польщі у другій половині XVIII ст. В результаті цього «буферних зон» між Росією, Пруссією та Австрією не залишилося.

Двома подіями, що обумовили крах Вестфальської міжнародної системи, стали Війна за незалежність в Америці та Велика французька революція. Зв’язок між ними був настільки ж прагматичним, наскільки й символічним.

Отримання північноамериканськими колоніями незалежності та утворення Сполучених Штатів Америки означало початок кінця євроцентричного світу. Починаючи із епохи Великих географічних відкриттів, світова політика творилася в Європі, і лише в Європі співіснували силові полюси світу. В той же час, колоніальні володіння виступали периферійним театром конфліктів, війн та з’ясування співвідношення сил. Наприкінці XVIII ст. такий стан речей назавжди змінився, а європейські держави були приречені перенести більшість своїх побоювань, прагнень та суперечок на відносно невелику територію Європи.

Велика французька революція зруйнувала «тверезий та неупереджений» розрахунок співвідношення сил між основними міжнародними акторами. Її наслідком стала інкорпорація ідеологічного та національного елементів в структуру світового порядку, після чого на шляху вільного силового балансування з’явилися принципові перешкоди. Разом із ними прийшли тотальна мобілізація та підпорядкування суспільного життя військовим потребам. Дві тотальні війни ХХ ст. продемонстрували європейцям логічний підсумок такого розвитку.

Хронологія подій:

1648 р.
Вестфальський мир.

1648-1653 рр.
Фронда у Франції.

1648 р.
Початок козацького повстання на Україні.

1649 р.
Англію проголошено республікою.

1649-1652 рр.
Завоювання Ірландії англійцями.

1652-1654 рр.
Перша англо-нідерландська війна.

1654-1667 рр.
Московсько-польська війна. Завершилася Андрусівським перемир’ям.

1654 рр.
Переяславська рада.

1655-1660 рр.
Перша Північна війна.

1660 р.
Відновлення монархії в Англії.

1665 р.
Визнання Іспанією незалежності Португалії.

1665-1667 рр.
Друга англо-нідерландська війна.

1672-1678 рр.
Третя англо-нідерландська війна.

1678 р.
Німвегенський мир.

1681 р.
Бахчисарайський мир.

1684 р.
 Утворення антитурецької Священної ліги.

1686 р.
Утворення Аусбурзької ліги.

1686 р.
«Вічний мир»

1688 р.
Утворення «Великого Альянсу»

1700-1721 рр.
Північна війна. Ніштадтський мир.

1701-1714 рр.
Війна за іспанську спадщину. Раштаттський мир.

1740-1748 рр.
Війна за австрійську спадщину. Аахенський мир.

1756-1763 рр.
Семилітня війна. Паризький мир.

1772 р.
Перший розподіл Польщі.

1775-1783 рр.
Війна за незалежність у Північній Америці.

1783 р.
Версальський мирний договір. Англія визнає незалежність США.

1789 р.
Початок Великої французької революції.