Пайовик Б. Д., Матисякевич М., Матейко Р. М. Л22 Економічна історія України І, світу: Підручник/ За ред. Б. Д. Лановика

Вид материала

Содержание

1.2. Агрокультура і сільськогосподарська техніка

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 45

років XII ст. з'явилася нова тенденція, яка полягала у по-
ширенні системи оренди манорів, комутації (заміни) відро-
біткової ренти натуральною платою. З XIII ст. у зв'язку з
можливістю збільшити прибутки за рахунок продажу то-
варів доменіального господарства відбулася так звана ма-
норіальна реакція: рекомутація ренти, панщина стала ре-
гулярною, 3 — 4 дні на тиждень. Посилилася особисто-спад-
кова залежність селян. Лорди захопили більшу частину
громадських земель. Однак у середніх і невеликих мано-
рах використовувалися феодальний найм, праця найманих
сезонних робітників. Неефективність панщизняних робіт,
зростання товарних відносин у останній третині XIII ст.
знову призвели до комутації панщини грошовою рентою.

У Німеччині феодальне господарство досягло зрілості
в XII—XIII ст. Розвивалася сеньйоріальна система з доме-
ніальним господарством і відробітковою рентою. Зросла
роль судово-адміністративної та військово-політичної вла-
ди феодалів. Вирівнювалося становище різних категорій
селянства, але в правовому відношенні селяни, як і раніше,
поділялися на тих, що були в особистій залежності спад-
ково, і залежних від сеньйора лише на час користування
наділами землі. Особливістю німецького села була значна
кількість челяді, яка жила на панському дворі, не мала
власного господарства. З кінця XII—XIII ст. почалася
перебудова доменіального господарства: комутація пан-
щини, поширення оренди землі за плату, що збігалася з
розміром продуктивного і грошового оброків. Селяни
звільнялися від особисто-спадкової залежності, обмежень
щодо розпорядження землею. Форми залежності селян по-
ділялися між різними сеньйорами, і селяни мали кількох господарів.

З другої половини XII ст. активізувалася експансія на
заельбські слов'янські та пруські землі. За дорученням
власників землі спеціальні локатори вербували селян, які
отримували на колоніальних землях спадково-чиншові на-
діли. Чинш був фіксованим, збирався грішми або в грошо-

66

во-продуктовій формі. Наприкінці XIII ст. він перетворився
на постійний земельний податок.

Звільнення селян від примусів особистого характеру,
фіксація ренти, розширення прав на спадкове користуван-
ня землею, зміцнення самостійності селянських господарств
і залучення їх до товарних відносин були властиві Північній
Італії, державам Піренейського півострова.

У Візантії протягом XI—XIII ст. аграрні відносини мали
ознаки західноєвропейських. Зросли державні дарування
феодалам і церкві земель на умовах повної або службової
власності та імунітетних привілеїв. Доменіальні землі на-
давалися в оренду, переважала грошова рента. Виникла
типова для Заходу ситуація, коли селянин був зобов'язаний
платити ренту одночасно різним сеньйорам. Однак не скла-
лася ієрархічна структура власності, не було баналітетних
платежів.

Основні риси зрілої сеньйорії західноєвропейського типу
були властиві маєткам Центральної Європи. У Чехії, Польщі,
Угорщині широкі масштаби внутрішньої колонізації при-
звели до зменшення королівських володінь і швидкого зро-
стання приватних сеньйорій. Приплив іноземних, насампе-
ред німецьких, колоністів сприяв виникненню на чеських і
польських землях нових відносин між феодалами і селяна-
ми, які регулювалися правовими нормами, перенесеними з
Німеччини, звідки і походить назва "німецьке право". Ос-
новні положення традиційних "чеського" і "польського"
прав (посмертні побори, плата за спадщину тощо) поступо-
vbo втратили силу. В Угорщині зросла кількість селян,
.Вільних від особисто-спадкової залежності, які користува-
|їлися фактичною свободою переходу. Зникати примітивні
бдідробітки. Як основні форми ренти утвердилися натураль-
ний і грошовий чинш.

Отже, у XI—XIII ст. в усіх регіонах Європи господарська
структура сеньйорії мала спільні ознаки. Зросли доменіальні
володіння за рахунок лісів, луків, пасовищ, зменшилася
панська оранка. Розширилися і зміцніли сеньйоріальні

67

права. Селяни-власники наділів платили натуральну і гро-
шову ренти. Роль сеньйорії у загальній системі феодальної
експлуатації була більшою порівняно з державною юрис-
дикцією.

Протягом XI—XIII ст. в Європі зберігалося нечисленне вільне селянство, яке не належало ні до королівських, ні до
приватних сеньйорій (так звані державні селяни). Ці дрібні
землевласники: вільні люди короля у Франції, фрігольдери
в Англії, "вільні селяни" у Візантії, "імператорські" вільні
у Німеччині самостійно розпоряджалися землею, переселя-
лися з місця на місце, судилися тощо. Проте всі вони були
феодальне залежними через представників королівської
(князівської, імператорської) влади. За користування зем-
лею, відчуження її селяни платили податки та виконували
державні примуси значно менші, ник селяни сеньйорій.

У XIV—XV ст. у різних регіонах відбувся новий аграр-
ний переворот, що змінив господарську структуру феодаль-
них сеньйорій. Зміни були зумовлені сукупністю соціаль-
но-економічних причин. З перших десятиліть XIV ст. до
кінця XV ст. фактично всі країни Європи охопила демо-
графічна криза. Лише під час чуми 1347—1350 pp. загину-
ло 40 % населення Франції, третина в Англії, четверта час-
тина в Німеччині. На 40—60 % зменшилася чисельність
жителів міст в Італії. В середині XV ст. населення Європи
порівняно з серединою XIV ст. зменшилося на третину.
Спустошувалися орні землі, які заростали лісом і перетво-
рювалися на пасовиська. Зникали поселення, зокрема в
Англії — 23 % загальної кількості, в Німеччині — в серед-
ньому 20 %, в Італії — від 10 до 50 % у різних районах.
Населення мігрувало до міст і приміських зон. Погіршували
становище війни, феодальні усобиці. Обсяг сільськогосподар-
ського виробництва різко зменшився. Загострилися вну-
трішні суперечності феодального маєтку, економічні мож-
ливості якого не задовольняли потреби феодалів і селян.

З розквітом міст і товарного виробництва господарський
розвиток сеньйорій підпорядковувався ринковим відноси-

68

нам. Потребували грошей хрестові походи. Різко збільши-
лися масові народні рухи проти посилення феодального
гноблення, за фіксацію примусів, збереження громадських
земель.

Шляхи перебудови господарства були різними в кожній
країні. У Франції головними господарськими формами ста-
ли цензива, оренда та найми. Цензива — умовне спадкове
володіння на основі виплати фіксованого грошового цензу
(чиншу) — давала змогу селянам без обмежень з боку сеньйо-
ра продавати, заповідати, закладати землю, давала макси-
мум господарських і правових можливостей. Доменіальні
землі передавалися в оренду на 3 — 9 років, що давало мож-
ливість швидко пристосовуватися до змін економічної кон'-
юнктури. Там, де такі землі зберігалися, їх обробляли най-
мані робітники. На півночі Франції переважала велика
селянська оренда, орієнтована на ринок, на півдні — дрібно-
селянська половинщина. Оренда забезпечувала до 80% до-
ходів сеньйорії. Частка її в загальній експлуатації селян
скоротилася. Зросли негосподарські джерела доходів за
рахунок збільшення загальнодержавних і місцевих податків,
нових привілеїв дворянства. Визначилася тенденція до
формування селянської земельної власності. Заможні се-
ляни скасували цензиви у збіднілих односельців.

В Англії процес сеньйоріальної перебудови відбувався у
кілька етапів. У першій половині XIV ст. комутація пан-
щини охопила дрібні та середні сеньйорії. Наприкінці XIV
— на початку XV ст. внаслідок несприятливих факторів: запустіння земель, нестачі робочих рук та їх дорожнечі після
І чуми почався короткий період "сеньйоріальної реакції", що
І-виявилася у рекомутації панщини і спробах прикріпити
Цївілланів до землі. У XV ст. комутація панщини стала по-
всюдною і остаточно завершилася. Біплани перетворилися
на копільгольдерів — землекористувачів на "строк життя"
за спеціальними документами, копії яких зберігалися в
місцевій церкві, з виплатою незмінної щорічної ренти. Спад-
кових прав на землю, як у Франції, англійські селяни

69

не домоглися. Домени передавалися цілком або частинами
в оренду переважно комерційного типу. Практикувалися
дрібноселянська термінова половинщина та наймана пра-
ця батраків. Зменшення орних земель сприяло розвитку
тваринництва, насамперед вівчарства, що не вимагало вели-
ких коштів і давало значні прибутки. Лорди, багаті селяни
почали зводити доменіальні землі в одну ділянку і обгоро-
джувати їх. Такі землі виходили з примусової сівозміни,
на них можна було господарювати самостійно. Як і у
Франції, роль манора в експлуатації селян зменшилася, а
значення державно-централізованих податків зросло.

На німецьких землях на захід від Ельби в XIV— першій
половині XV ст. тривало руйнування доменікально-панщин-
ної системи. Селяни за умови сплати ренти розпоряджали-
ся своїми наділами, визначали напрям спеціалізації, торгу-
вали продуктами свого господарства. Значно посилилася
майнова диференціація. Окремі селяни мали 4—7 повно-
надільних господарств. При цьому 40—60 % селян у різних
районах Німеччини були малоземельними або зовсім не
мали наділів.

Поширилися великоселянська оренда і дрібноселянська
половинщина. Власниками грунтів ставали мешканці міст.
У села активно проникав лихварський капітал. З другої
половини XV ст. аграрний розвиток визначала "сеньйорі-
альна реакція". Відновлювалися доменіально-панщинне
господарство і особисто-спадкова залежність селян. Пору-
шувалися права орендарів і традиційних власників наділів,
яких з спадкових землекористувачів переводили в термі-
нові. Зросли сеньйоріальні примуси селян, спроби встано-
вити кріпосний статус деяких з них. Особливо ця тенден-
ція поширилася на схід від Ельби. На цих землях почали
створюватися фільварки — багатогалузеві господарства,
засновані на відробітковій ренті та орієнтовані на ринок.

Своєрідністю аграрних відносин у Центральній і Пів-
нічній Італії було перетворення на землевласників багатої
торгово-промислової верхівки міст. Замість парцелярного

70

і спадкового селянського землекористування переважними
його формами стали половинщина і оренда за фіксований
натуральний або грошовий чинш. Міська сеньйорія обме-
жувала права орендарів, збільшувала їхні особисті приму-
си, регламентувала торгівлю. Лише на півночі Італії на-
прикінці XV ст. поширилася комерційна оренда, що грун-
тувалася на найманій праці.

В Іспанії господарське і судово-політичне значення
сеньйорій зберігалося. Однак повсюдно звільнилися селя-
ни від спадкової залежності. Селянські платежі та приму-
си замінювалися грошовим внеском.

У скандинавських країнах лени стали спадковими, зросла
господарська роль феодальних маєтків. Чисельність вільних
селян-власників зменшилася. Більшість селян стали тим-
часовими орендарями землі. Нестача робочих рук, сприят-
лива економічна ситуація (розширення балтійського екс-
порту сільськогосподарських культур), слабкість міст, сильні
політичні позиції феодалів зумовили зростання панщин-
ної системи, поземельних платежів і державних податків.
Розпочалося обмеження права переходу селян.

Посилення феодальної реакції, зародження кріпосницьких
тенденцій були характерні для країн Центральної Європи та
Росії. У Чехії, Угорщині, Польщі феодали почали розширю-
вати або започатковувати доменіальні господарства, зросла
торгова активність маєтків, орієнтованих на ринок. У кінці
XV ст. у Чехії відробітки досягали 12 днів на рік, у Польщі
— один день на тиждень з лану, а в деяких селах — 2—3 дні.
У загальнодержавних масштабах поширювалися норми крі-
посного права. У Польській, Чеській державах перехід селян
дозволявся лише за умови сплати всіх примусів і податків
або якщо селянин замість себе залишив іншого. Вісліцький
(1347 p.) і Петрковський (1496 p.) статути у Польщі узако-
нили перехід одного селянина-кмета на рік із села без дозво-
лу землевласника. В Угорщині запроваджувалися заповідні
роки, коли селянам заборонявся перехід, встановлювалися
І певні строки розшуку і повернення селян.

У Східній Європі з другої половини XII ст. на північно-
східних і північно-західних землях Київської держави вна-
слідок її феодального роздроблення утворилися самостійні
феодальні державні утворення, що розвивалися в умовах
залежності від Золотої Орди. З XIV ст. найбільш економіч-
но і політичне сильним стало Московське князівство, яке
об'єднало руські землі в єдину державу. Протягом XII—
XV ст. на цих землях інтенсивно формувалося вотчинне
землеволодіння на основі князівських дарувань, займанщини,
закупів землі. На межі XII—XIII ст. склалася система
кормлінь, коли князь делегував збирання державних по-
датків і примусів світським феодалам за виконання обо-
в'язків намісників, судово-адміністративних, фіскальних
функцій. З часом право на кормління стало спадковим,
територія поширення їх перетворилася на вотчини. Помітної
ролі набуло умовне помісне землеволодіння типу західно-
європейського бенефіція. Рівень сеньйоріальних прав вот-
чинника був меншим, ніж у Західній Європі. Найбільшого
розвитку імунітетні привілеї досягли у другій половині XII
— першій половині XV ст. Поєднувалися всі три форми
земельної ренти, однак переважала натуральна. Грошовий
чинш пов'язувався з судово-адміністративними правами
феодалів. Значні землі перебували в "чорному" землево-
лодінні. В історико-економічній літературі воно трактуєть-
ся по-різному: як селянська власність, що заперечує існу-
вання феодальної державної власності на землю; як влас-
ність, поділена між державою і громадою, як корпоративна
(сукупна) власність феодалів у особі государя, який мав певні
права на чорносошних селян з їхніми правами на володін-
ня землею. Наприкінці XV ст. чисельність чорносошних
селян помітно зменшилася.

У другій половині XV ст. в господарському розвитку
визначилися дві протилежні тенденції: з одного боку, в
умовах товарно-грошових відносин зросли умовне землево-
лодіння та відробіткова рента, з другого — зміцнювалися
економічні позиції селянства, обмежувався імунітет вотчин-

72

ників з одночасним зростанням державних податків. По-
силилася особиста залежність селян. У 1497 p. був вида-
ний Судебник Івана III, що обмежив перехід селян тижнем
до Юрьєвого дня (26 листопада) і тижнем після нього за
умови виконання всіх примусів і сплати комірного за ко-
ристування двором і господарськими будівлями.

Така спрямованість еволюції аграрних відносин у Німеч-
чині, Північній і Центральній Європі, Росії зумовлювалася
розвитком внутрішнього і зовнішнього ринків збуту сіль-
ськогосподарської продукції, слабкістю міст, колонізацій-
ними можливостями, які в умовах нестачі робочих рук
ускладнювали організацію феодального господарства. У
Німеччині цьому сприяла ії економічна та політична роз-
дробленість.

Отже, у Західній Європі у період зрілого феодального
господарства зменшилося економічне значення доменіально-
го сеньйоріального господарства і зросла роль селянського.
Розширилися майнові та правові можливості селян. Однак
ці зміни не свідчили про знищення феодальної експлуата-
ції. Феодали залишалися монопольними власниками землі.
Зберігалися поземельна рента, елементи особистої залеж-
ності селян від землевласника. Діяли баналітети, сеньйо-
ріальний суд, зросли сеньйоріальні повинності, державні по-
датки. Спробам "сеньйоріальної реакції" протидіяли се-
лянські рухи, які об'єктивно сприяли структурним змінам
в організації господарства. У країнах на схід від Ельби
прогресивні форми перебудови сеньйоріально-селянських
відносин почали витіснятися кріпосницькими тенденціями.

1.2. Агрокультура і сільськогосподарська техніка

Сільське господарство, що традиційно поділялося на
рільництво, городництво, садівництво, тваринництво, було
панівною формою європейської економіки протягом V —
XV ст. Його еволюція тісно пов'язана з розвитком фео-
дальних відносин.

73

На територіях, що належали до Римської імперії, зберег-
лася антична матеріальна культура: орне землеробство, сади,
виноградники, маслинові гаї, кращі породи свійської худо-
би, методи інтенсивної агрокультури. Господарство варвар-
ських племен порівняно з античним було примітивнішим.
У салічних франків практикувалося орне землеробство з
підсічно-вогневою та перелоговою системами рільництва.
Останні дві переважали у зарейнських германських пле-
мен, Центральній Європі. Таке землеробство було неорним
і включало чотири етапи обробітку землі: підготовку ділян-
ки, вирубування лісу, випалювання, посів безпосередньо в
золу. Вже в VII ст. внаслідок формування земельної влас-
ності, обмеженості земельних угідь, виникнення правових
нормативних кодексів користування природними угіддя-
ми, їхньої екстенсивної експлуатації, оволодіння тягловими
знаряддями праці утворилося двопілля, коли половина
площі реалізувалася як рілля, а друга залишалася під па-
рами. У той час були відомі вісім видів основних робіт: випалювання, оранка, внесення добрив, посів, боронування,
сапання, збирання врожаю, спалювання соломи. В докумен-
тах VIII—IX ст. з'явилися перші згадки про трипілля.

У період генези феодального господарства у всіх країнах
Європи фактично використовувалися однакові сільськогос-
подарські знаряддя праці. Для оранки — мотика та широ-
колопатеві полозові та вузьколопатеві рала, якими борону-
вали землю глибиною до 7 см і підрізали кореневу систему,

У районах з античною спадщиною землю орали легким
безколісним дерев'яним плугом з залізним сошником.
Ріллю розпушували граблями і бороною, траву косили ко-
сами, а врожай жали серпами. Молотили ціпами або за до-
помогою худоби, що копитами вибивала зерно з снопів чи
тягла спеціальний каток або молотильну дошку. Для різних
робіт застосовували лопату, сокиру, ніж.

Серед сільськогосподарських культур перше місце на-
лежало різновиду пшениці — полбі. Друге місце за пло-
щею і значенням займала пшениця: тверда яра, завезена зі

74

Сходу, і м'яка, як озима, так і яра, яку здавна сіяли в Серед-
земномор'ї. Жито, що спочатку вважалося бур'яном, протя-
гом V—Х ст. стало самостійним озимим злаком і поши-
рилося з південного сходу на північний захід Європи. По-
всюдно сіяли просо — найдавнішу злакову культуру. Ячмінь
і овес переважали на схід від річки Рейн. Врожайність була
низькою: сам-два, сам-три.

З технічних культур вирощували льон, коноплю, з бобо-
вих — боби, горох (з VIII ст.), сочевицю (з Х ст.). У VIII ст.
після завоювання арабами Іспанії європейці познайомили-
ся з рисом.

Господарські документи, зокрема франкський "Капіту-
лярій про вілли" (VIII ст.), німецький "Взірці опису цер-
ковних і королівських земель" (IX ст.), нараховують майже
100 садових й городніх культур різних сортів: яблуні, груші,
вишні, сливи, горіхи, шовковиця, айва, персики, каштани,
горобина, кизил, виноград, аґрус, ріпа, редька, хрін, огірки,
дині, гарбузи, квасоля тощо. Культивували лікарські рос-
лини, квіти. З Центральної та Південної Європи виноград
поширився до Одеру. Сади та городи мали присадибний
характер. Тваринництво втратило першорядну роль. Воно
було екстенсивним, худоба паслася на пасовиськах, пусти-
рях, в лісах, на полях після збирання врожаю, часто без па-
стухів. Розводили велику рогату худобу, волів як тяглову
силу. Кількісно переважали дрібні тварини: свині, кози, кури,
качки, фазани. Окремою галуззю стало конярство. Коней
розводили для верхової їзди, а з Х ст. із запозиченням зі
Сходу хомута — для землеробських робіт і перевезення
вантажів.

Важлива роль у забезпеченні прожиткового мінімуму
населення належала сільським промислам: полюванню, ри-
бальству. Полювання було також формою розваги феодалів.

У XI—XV ст. сільське господарство повільно прогресу-
вало у зв'язку з освоєнням нових земель, удосконаленням
знарядь праці та системи рільництва, підвищенням вироб-
ничого досвіду селян. Це зумовлювалося завершенням про-

75

цесу феодалізації, зростанням міст, що стали постійним
ринком збуту продуктів харчування та сировини, розвит-
ком товарного виробництва. Важливе значення мало по-
ліпшення демографічної ситуації у XI—XIII ст.

Освоювалися нові землі. Населення мешкало в селищах,
де природна родючість грунту за тодішнім рівнем агро-
культури забезпечувала прожитковий мінімум. На обжи-
тих територіях землі не вистачало, тоді як частина земель
не використовувалася. Агротехнічний розвиток зробив мож-
ливою їх колонізацію, хронологічні межі якої в Західній
Європі охоплювали другу половину XII — першу половину
XIV ст., в Центральній та Східній Європі — XII—XVII ст.

Розширювалися культивовані землі, збільшувалися двори
в обжитих поселеннях. Утворювалися поодинокі подвір'я
та хутори у важкодоступних місцях. Освоювалися необ-
житі землі і виникали нові поселення. Під час освоєння
земель вирубувалися ліси, проводилися осушувальні та іри-
гаційні роботи, будувалися дамби. Ініціаторами колонізації
були окремі селяни, громади, світські та духовні феодали,
королі. У ролі агентів з заселення необжитих земель ви-
ступали монастирі, частіше — спеціальні підрядники-лока-
тори. В Італії, Нідерландах велика роль у освоєнні земель
належала містам. Землевласник укладав договір з локато-
ром, який зобов'язувався знайти поселенців-госпітів, а за
свої послуги отримував у два-три рази більший наділ, ста-
вав старостою або суддею, будував млин, корчму тощо. В
цілому площа освоєних земель зросла у Франції на 15, в
окремих районах Англії — на 25—50 %, були освоєні всі
родючі землі заельбської Німеччини. У Польщі орні землі
в XIV ст. становили 25 % всієї території, тоді як у XI ст.—
16 %. Наприкінці XIII ст. завершилася слов'янська коло-
нізація басейнів Верхньої Волги і Оки, у XIV—XV ст. —
основних районів Заонежжя, Подвіння, Помор'я, була окуль-
турена земля Північно-Західної і Північно-Східної Русі.

Успіхи колонізації тісно пов'язувалися з досягненнями
в агротехніці. Повсюдно утвердилася трипільна система

76

рільництва, що порівняно з двопіллям збільшувала ріллю,
розширювала види культур у сівозмінах (озимі, ярі, пари),
при тих самих витратах давала змогу отримувати у півто-
ра раза більше продукції, зберігала врожай при стихійних
лихах, оскільки строки його садіння і збирання були різні,
розподіляла сільськогосподарські роботи більш рівномірно
протягом року. На менш родючих землях зберігалося дво-
пілля, у лісових районах — підсічна і перелогова системи.
З кінця XVI ст. виникли складні сівозміни. Після парів
сіяли кормові культури (буряк, вику), парове поле засівали
травами і використовували як пасовиська. Інколи взагалі
відмовлялися від парів, засіваючи поле кормовими, бобови-
ми культурами. Землю підживлювали гноєм, мергелем
(суміш вапняку, глини, піску), попелом, компостом, торфом,
за рахунок випасання худоби. Англійські агрономи ради-
ли залишати солому і спалювати або приорювати її. Інко-
ли використовували зелені добрива (люпин), котрі заорю-
вали перед посівом зернових. Встановлювалися норми ви-
везення гною, що став предметом купівлі-продажу. До при-
мусівселян входили вивезення мергелю на поля, збирання
гною на вулицях. Особливо цінувався послід птиці та овець.

Поступово протягом IX—Х ст. головним орним знаряд-
дям став плуг, конструктивними деталями якого були
відвальна дошка, за допомогою якої розсувався і змішував-
ся грунт, асиметричні залізні лемеші та чересло. Відомо
кілька видів плугів. Важкий колісний плуг застосовували
для розорювання цілини та в доменіальному господарстві.
Легкий плуг без коліс — на наділах селян, ним також дро-
били землю. У Німеччині, Фландрії у XV ст. з'явився лег-
кий одноколісний плуг. У Центральній Європі, Росії поши-
рилася соха, що була продуктивнішою від рала, легшою і
конструктивнішою порівняно з плугом. Тягловою силою
залишалися воли, буйволи, мули, яких у важкий плуг впря-
гали 3—4 пари. Тому селяни для обробітку землі викори-
стовували супрягу, об'єднуючи тягло двох або кількох
подвір'їв. Коней запрягали у легкий плуг, який дістав на-

77

зву парокінного. Наприкінці XV ст. коні стали головною
тягловою силою. Застосовували дво-, три-, рідко чотирира-
лову оранку. Більшість знарядь праці не зазнала змін. Після
оранки землю розпушували і прикривали насіння бороною,
в яку впрягали коня, або дубовими циліндрами з шипами,
катком. Урожай до XIV ст. продовжували збирати серпа-
ми, з XV ст. бобові, овес, ячмінь — косами. Почали будувати
криті токи і переносити молотьбу на зиму. Зерно віяли на
вітрі, м'якушем годували худобу. Для помолу зерна з XI
ст. поширилися нижньобійні водяні млини, з XIV ст. —
верхньобійні, а з XIII ст. — вітряки, запозичені зі Сходу.

Переважало зернове господарство. Полбу витіснила
пшениця, яка переважала у Франції, Італії, Англії. У Німеч-
чині, Росії на першому місці було жито. Широкого поши-
рення набули ячмінь, овес, що йшли на пиво, хліб, фураж.
Менше сіяли проса. Збільшилися посіви бобових (боби, го-
рох, квасоля, сочевиця, вика), що перемістилися з городів на
поля і використовувалися як продукт харчування та фу-
раж. З XV ст. у Західній- Європі вирощують гречку, а рис,
крім Іспанії та Сицилії, — в Італії. Новими культурами
для Європи стали ріпа і конюшина. Врожайність їх зале-
жала від сорту та району вирощування. В агрономічній літе-
ратурі нормальними вважалися врожаї для пшениці — сам-
п'ять, жита — сам-сім, ячменю — сам-вісім, вівса — сам-
чотири, гороху та сочевиці — сам-шість. Однак середній
врожай становив сам-три, сам-п'ять, у родючих долинах —
сам-шість, сам-вісім.

Зростання промисловості зумовило розширення посівів
технічних культур: льону, коноплі, красильної резеди, ма-
рени, шафрану, синильника, вайди.

Садівництво, городництво, виноградарство характеризу-
валися більш високим рівнем агротехніки порівняно з
рільництвом. У приміських районах вони набули промис-
лового значення. Сади та городи, які переважно належали
королям, монастирям, феодалам, виходили з присадибних
ділянок. У південних районах садово-городнє господарство

78

велося на іригаційних землях. З'явилися нові культури: цитрусові, шовковиця, абрикоси, полуниця, бавовна, цукро-
ва тростина, спаржа, артишоки, буряк.

Тваринництво до кінця XIII ст. мало другорядне зна-
чення після рільництва, а в XIV—XV ст. у районах з не-
сприятливими умовами для вирощування зернових набуло
першорядного значення. Збільшилося поголів'я худоби,
співвідношення між великою і дрібною становило приблизно
1

Blog

Пайовик Б. Д., Матисякевич М., Матейко Р. М. Л22 Економічна історія України І, світу: Підручник/ За ред. Б. Д. Лановика

Содержание