Geum.ru

Пайовик Б. Д., Матисякевич М., Матейко Р. М. Л22 Економічна історія України І, світу: Підручник/ За ред. Б. Д. Лановика

Вид материалаДокументы

Содержание


2.4. Розвиток українського національногоринку. Фінанси
Подобный материал:
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   45

148523


417




Розвивалося виробництво скла. У другій половині XVIII
ст. в Україні діяло приблизно 135 гут. Гути виготовляли
листове скло, скляний посуд, кришталеві вироби. Чи-
сельність робітників становила 15—26. Існував сталий роз-
поділ праці. Використовували в основному найману працю,
а також поденну.

Зароджувалися і розвивалися нові форми виробництва
у ткацтві. Центрами його в Західній Україні були Львів,
Броди, на території Волині — Луцьк, Кременець, Володи-
мир, у Гетьманщині — північні полки. Технічною основою
були ткацький верстат і фолюші (терки, що труть сукно),
ручні або при млинах. Виробництво організовувалось у
формі децентралізованої мануфактури. Протягом XVII —
XVIII ст. поглибилася спеціалізація, удосконалилися зна-
ряддя праці та технологія. Продукція йшла на ринок. За-
мовником сукна було Військо Запорозьке.

Розвивалися лісові промисли: виробництво смоли, дьог-
тю, лісопильні. Найпоширенішою галуззю було виробницт-
во поташу, що пояснювалося великим попитом на внутріш-
ньому і, особливо, на західноєвропейському ринках, оскіль-
ки його використовували у виробництві скла, мила, для
фарбування тканин. У середині XVII ст. на українських
землях налічувалося не менше 140 буд. Торгівля поташем
була монополізована державною скарбницею, її вели через
Архангельськ, Ригу. На будах було зайнято від 60 до 100
робітників, насамперед найманих. На феодальних і монас-
тирських будах використовували кріпосних селян. Працю-
вали робітники таких фахів: коритники, поташники, бон-
дарі, пакувальники, пилярі, фірмани.

Підприємствами мануфактурного типу були солеварні.
Соляні промисли розвивалися в Прикарпатті — Перемиш-
лянському. Дрогобицькому, Коломийському староствах Ру-
ського воєводства. Володіли ними держава, феодали, горо-
дяни і селяни. Із зростанням феодальної залежності селян
їм забороняли виробляти сіль.

Виробництво солі в 1773 p. становило в Прикарпатті

418

50—100 тис. т, у районі Солотвино в Закарпатті — близько
ЗО тис. т на рік. На жупах був досить розвинений поділ
праці. Тут працювали рудокопи, "жабні" робітники, які до-
бували сіль, "ратні" люди, що піднімали її з кліток, варни-
ки, лопатники, рубачі, пакувальники, бондарі, мулярі, в'я-
зальники. На кваліфікованих роботах переважала найма-
на праця, на допоміжних — праця кріпосних селян.

У деяких містах був поширений пороховий промисел.
У Львові в першій половині XVII ст. існувало дві порохівні.
Відома Кам'янець-Подільська порохівня, яку називали "мли-
ном для виробництва пороху".

Початковою формою мануфактури були виробництво
гармат і дзвонів, а також підприємства для карбування мо-
нет. У XVII ст. у Львові було засновано велику монетарню
з чітким поділом праці, що розміщалася в шести великих
майстернях.

Значного поширення набули шкіряний і гончарний про-
мисли, суднобудування, виробництво будівельних матеріалів.

Отже, наявність підприємств із застосуванням певних тех-
нічних засобів, зокрема гідравлічного двигуна у вигляді водя-
ного колеса, з початковим або виразним поділом праці й
застосуванням найманої праці, значною товарністю продукції
свідчила про те, що в Україні відбувався процес створення
початкових форм мануфактур. Тільки в Лівобережній і
Слобідській Україні в кінці XVII — XVIII ст. їх налічувалося
понад 200. Вони виробляли більшу частку продукції, що надхо-
дила на внутрішній ринок, і охопили такі галузі промисловості,
як залізоробну, паперову, винокурну, скляну, поташну, селітряну,
будівельних матеріалів, борошномельну та ін. Сформувалися
кадри постійних робітників. Найману працю широко застосо-
вували в купецьких, козацьких і селянських мануфактурах.
Протягом XVIII ст. в Лівобережній і Слобідській Україні від-
бувався процес монополізації багатьох галузей промисловості.
У західних і правобережних землях усі галузі промисловості
належали шляхті та магнатам. Проте значна частина підпри-
ємств перебувала на оренді, експлуатувалася наймана праця,

419

сировину закуповували, а готову продукцію реалізовували на
ринку.

Отже, розвиток мануфактурного виробництва в XVI —
XVIII ст. підготував умови для поширення великих розвине-
них централізованих мануфактур, їх створення почалося в
Лівобережній і Слобідській Україні. На кінець XVIII ст.
налічувалося 40 великих мануфактур — казенних, посесій-
них, вотчинних, купецьких. Розвинені мануфактури виникли
в текстильній промисловості, що підпорядковувалася Ма-
нуфактур-колегії .

В Україні найрозвиненішим виробництвом текстиль-
ної промисловості було суконне. Найбільшою суконною
мануфактурою була посесійна Глушківська (Путивльська),
заснована 1719 p. Наприкінці XVIII ст. на ній працювало
9 тис. робітників, щороку вироблялося близько 200 тис. ар-
шинів сукна. Овечий завод при мануфактурі налічував у
80-х роках 17 тис. овець. На 1797 p. існувало 12 мануфак-
тур з обсягом виробництва 304 620 аршинів сукна. Більша
частина продукції припадала на мануфактури Лівобереж-
жя і Слобожанщини— 88,6%. На мануфактурах Правобе-
режжя виготовляли 7,7%, а Півдня — 6,7 % продукції.
Значне місце займали вотчинні суконні мануфактури, на
яких виробляли 96 % сукна. Серед них Ряшківська (в При-
луцькому повіті), що належала князю Юсупову, Батурин-
ська графа К. Розумовського, Салтівська в Слобожанщині,
що належала поміщикові Л. Тендрикову.

У 1726 p. в Почепі було засновано полотняну мануфак-
туру, на якій працювало 220 українських і російських робіт-
ників. Пізніше вона злилася з Шептаківською мануфакту-
рою (Стародубський полк) Строганових. Великою була па-
русно-полотняна мануфактура П. Рум'янцева в Топальській
сотні Старо дубського полку. В місті Корці на Волині діяли
суконна і полотняна мануфактури.

З'явилися мануфактури з виробництва шовку-сирцю і
шовкових виробів. У 1774 p. у слободі Нова Водолага за-
сновано казенну шовкову мануфактуру, до якої було при-

420

писано 5 тис. селян. Одночасно посаджено 2 тис. шовковиць
і розіслано насіння всім бажаючим. Продукція мануфак-
тури не перевищувала 3 пудів шовку-сирцю на рік. Успіш-
ніше працювала Кременчуцька, пізніше Катеринославська
(у місті Кадак під Катеринославом) казенна мануфактура з
виробництва шовкових, бавовняних, конопляних панчіх, що
призначалися для царського двору, а також продавалися.
На ній працювало 136 верстатів, вартість річної продукції
дорівнювала 26,7 тис. крб.

У 1794 p. була заснована Новоросійська суконна фабрика,
до якої належало дві фабрики: суконна і шовково-панчішна.
Для них на аукціоні закупили робітників на 16 тис. крб.

Приписною мануфактурою була Києво-Межигірська фаян-
сова фабрика, побудована на території колишнього Межигір-
ського Спасо-Преображенського монастиря (1798 p.). На ній
виготовляли чайний і столовий посуд, скульптурні вироби.

Почалося мануфактурне виробництво зброї. У 1736 p.
був побудований і працював з деякими перервами Шост-
кинський пороховий завод, що належав державній скарб-
ниці. В 1788 p. він мав 15 порохових млинів і на ньому
працювало близько 500 казенних селян, а потім солдати,
які відбували довгострокову службу в армії. Тут виробля-
ли майже 12 тис. пудів пороху на рік. У 1764 p. було відкри-
то казенний збройовий завод "Арсенал" у Києві, в 1789 p.
— завод з ремонту зброї в Кременчуку. На них працювали
як приписні селяни, так і наймані робітники.

У Слободській Україні першими мануфактурами були
казенні Бахмутський і Торський (Слов'янський) соляні за-
води. У 1782 p. роботу їх було припинено, оскільки варіння
солі призводило до знищення лісів, а головне — не давало
достатніх прибутків. У першій чверті XVIII ст. виникли
Чугуєвський шкіряний завод Ф. Шидловського і Сумський
Ф. Буташевича. На них працювали кріпосні селяни, а май-
страми були наймані робітники.

У 1799 p. дав перший чавун Луганський чавуноплавиль-
ний завод. Розвивалася капіталістична мануфактура. В


14"8 525


421




Києві було засновано шовкову мануфактуру купця Сморо-
діна, в Ніжині — дві шовкові мануфактури купців Іванова
й Алісова. З 70-х років на Топальській мануфактурі вико-
ристовували найману працю.

Виникнення великих розвинених мануфактур було тісно
пов'язано з воєнними і господарськими завданнями Росій-
ської держави, з фінансовою допомогою, яку вона надавала
промисловості. Царський уряд підтримував підприємницькі
намагання. Держава надавала безпроцентні грошові пози-
ки, підтверджувала монопольні права власників мануфак-
тур на скуповування вовни і овечих шкур, дозволяла мати
власні вівчарні, завозити з-за кордону напівфабрикати (пря-
дену і сучену вовну). Держава була великим споживачем
товарів мануфактурної промисловості, вона часто зобов'я-
зувала власників мануфактур постачати своїми товарами
державні відомства. Створювались обов'язкові відносини
між мануфактурами та державою, які уряд контролював.

У західних і правобережних українських землях великі
мануфактури з'явилися в другій половині XVIII ст. В 70-х
роках вони виникли в текстильній промисловості. Відома
суконна мануфактура графа Потоцького в м. Тульчині на
Брацлавщині, на якій працювали як кріпаки, так і вільно-
наймані робітники, всього понад 20 чоловік. Вона мала 95
верстатів, виробляла 5 тис. аршинів сукна на рік.

У місті Корці на Волині на суконній мануфактурі Чор-
торийського працювало майже 140 робітників. Тут вироб-
ляли 10 тис. аршинів сукна щорічно. На полотняній ману-
фактурі в Немирові було зайнято майже 300 робітників.

У Галичині в 60—70-х роках діяла суконна мануфакту-
ра в Заліщиках у королівському маєтку, на якій працюва-
ли селяни-кріпаки та 18 сукнярів-німців. Існувала полот-
няна мануфактура в місті Мукачеве в Закарпатті. Спроби
швейцарських власників заснувати бавовняно-прядильну,
а пізніше і шовкову фабрику в Бродах зазнали невдачі.

У кінці XVIII ст. в Правобережному Поліссі виникли
великі металургійні мануфактури — Високопіщанська,

422

Кропивнянська, Чижівська, Городеська, в Закарпатті — у
селах Кобилецька Поляна і Тур'я-Ромети.

У 1778 p. у Винниках під Львовом була заснована дер-
жавна тютюнова мануфактура, де працювало близько 800
найманих робітників. Виникли фаянсова мануфактура у
Глинську (біля Львова), два лікеро-горілчаних заводи у
Львові з 10—20 найманими робітниками. Великим соле-
видобувним підприємством була солеварня у селі Стара
Сіль у Прикарпатті.

Із загарбанням західних земель України Австрією по-
чалася монополізація державою окремих галузей промис-
ловості. Так, у 1774 p. була створена "Австрійська держав-
на соляна монополія". Поширилася тютюнова монополія.
Вирощувати, переробляти і торгувати тютюном мала право
лише держава. Значними були позиції держави у залізодо-
бувній промисловості.

Отже, протягом XVI—XVIII ст. в українській промисло-
вості відбулися великі прогресивні перетворення. На зміну
цеховому виробництву прийшла мануфактура. У XVIII ст.
розпочався період розквіту мануфактурного виробництва.
На відміну від Західної Європи, де існувала одна форма
мануфактур — на основі вільнонайманої праці, в Україні в
умовах панування панщинно-кріпосницької системи госпо-
дарства працювали мануфактури, що грунтувалися не лише
на вільнонайманій, а й на кріпосницькій праці (вотчинні,
посесійні, казенні). Кріпосна мануфактура була специфіч-
ною формою товарного виробництва, що здійснювалося на
феодальній основі. Викликана до життя розвитком товар-
но-грошових відносин, вона сприяла розкладу феодалізму.

2.4. Розвиток українського національного
ринку. Фінанси

Зрушення в сільському господарстві, ремеслах і промис-
ловості України зумовлювали пожвавлення торгівлі, розви-
ток економічних зв'язків між різними населеними пункта-

14.8 525 423

ми, ринками і землями. Чим глибшим був суспільний поділ
праці, тим більшою ставала потреба різних соціальних та
професійних груп у виробничому спілкуванні. Неабияку
роль у цьому відігравали міські торги та базари, на які при-
їжджали переважно жителі навколишніх сіл і міст. На них
скуповували товар оптом для продажу на ярмарках та
вроздріб. Право проводити торги на базарах надавалося
містам, містечкам і селам спеціальними привілеями. Кіль-
кість їх постійно зростала. На кінець XVIII ст. на території
Східної Галичини та Північної Буковини їх діяло щорічно
майже 5000, на території Лівобережної України — 8680,
Слобожанщини — близько 2 тис. Виділялися своїми база-
рами міста Південної України: Одеса, Єлизаветград, Кате-
ринослав та ін.

Торги та базари проводили раз або двічі на тиждень у
визначені дні. Торги спеціалізувалися на продажу певного
виду товарів. Так, у Дрогобичі в 1523 p. був установлений
вільний торг на м'ясо, який відбувався в понеділок, від свя-
та Петра до Різдва. У Стрию й Самборі торги проводилися
лише в четвер. Самбору привілеєм від 1623 p. було надано
право ще на два торги протягом тижня. На Лівобережжі
вони проходили найчастіше в понеділок і п'ятницю. Про-
давали продукти харчування, сільськогосподарську сиро-
вину, вироби ремісників. Асортимент товарів свідчив про
певну господарську спеціалізацію районів. У містечку Опіш-
ня на Лівобережжі крім "красного товару" і харчових про-
дуктів продавали дерев'яний, глиняний і скляний посуд. У
Глухові, Конотопі, Борзні — хліб, Полтаві, Ромнах, Ніжині

— тютюн. У Прикарпатті в містечку Лисець торгували
шкіряними виробами, у Бережанах — вовною і полотном,
на торгах і базарах Заліщиків і Збаража — зерном, у Львові

— худобою і хлібом.

Торги проходили просто неба. Приїжджі купці та селя-
ни продавали товари з підвод, а міські ремісники — в ят-
ках, які ставили у визначених магістратом місцях.

Магістрати і ратуші слідкували за якістю продукції і за

424

тим, щоб продукти харчування передусім потрапляли до
міщан, а не до перекупників.

Обмежувалися права торговців, які не належали до відпо-
відних цехових організацій. Так, "вільна" торгівля м'ясом
у місті Дрогобичі в 1523 p. відбувалася щопонеділка за
такою умовою: якщо чужі люди будуть продавати м'ясо,
мають дати замку від кожної голови худоби лопатку; міща-
ни від вола або ялівки заплатити по одному грошу, від свині,
вівці та теляти — півгроша.

За місце на торзі брали відповідну плату, що не була
постійною і однаковою для всіх міст, її визначали залежно
від товару. В 1563 p. на торзі в Самборі від воза з горшками
брали по 4 гроша, від вола та ялівки — по одному грошу,
від теляти, барана — 6 динарів. Доход йшов на користь
замку.

Починаючи з XVII ст. польський уряд приділяв належну
увагу встановленню єдиної метрологічної системи, яка до
того часу була неоднакова. У багатьох містах України існува-
ли власні міри на зерно (колоди, корці, маці), які значно
відрізнялися від мір інших міст. Заборонялося використову-
вати власні ваги та міри. Всі вони були державною або
феодальною власністю і повсюдно були передані в оренду.
Якщо хтось із купців важив своєю вагою, то магістрат їх
карав.

Якщо базари та торги обслуговували лише місцеві неве-
ликі ринки, забезпечуючи економічний зв'язок між містом
і селом, то ярмарки зв'язували між собою різні райони Украї-
ни, вони стали першою ознакою становлення внутрішнього
ринку. Кількість їх постійно зростала. За переписом 1666 p.,
в лівобережних містах кількість їх становила 76, у кінці
XVII ст. — 390, у Слобожанщині — 271, у Галичині й Буко-
вині — близько 120, у Закарпатті — понад 70. У Правобе-
режній Україні в першій третині XVIII ст. виникло 16 яр-
марків, в 40—60-ті роки — 42.

Кількість і тривалість ярмарків були різними. Напри-
клад, один раз на рік відбувались ярмарки в Борисполі, Тлу-

425

мачі, Баворові, Бариші; двічі — у Києві, Житомирі, Бучачі,
Чорткові, Кременці, Василькові, Калуші, Монастириськах,
Ковелі, Надвірній, Ягольниці; тричі — у Чернігові, Терно-
полі, Барі, Зборові, Бродах, Володимирі-Волинському, Гуся-
тині, Фастові; по чотири рази на рік — в Жовкві, Снятині,
Борщеві; п'ять разів — у Самборі та інших. Ярмарки три-
вали по одному і більше тижнів. Наприклад, у Києві, Жито-
мирі, Чернігові, Ніжині, Володимирі-Волинському, Бродах
вони відбувалися протягом двох тижнів, в Стародубі —
трьох, у Львові, Ярославі — чотирьох, Жовкві — шести тиж-
нів. Більшість ярмарків приурочували до релігійних свят,
що давало їм назву — хрещенський, воздвиженський, трої-
цький, георгіївський, іллінський, покровський та ін.

Склалася певна періодичність ярмарків. Найбільше їх
збиралося восени і взимку. В XVIII ст. у Галичині в червні,
вересні, листопаді, січні відбувалося до 50 % ярмарків. Це
пояснювалося станом доріг і погодними умовами, наявні-
стю товарних лишків, потребою в грошах і товарах селян,
нерівномірним розподілом основних релігійних свят. Не-
одночасність ярмарків давала змогу купцям відвідувати
по кілька їх, перевозити непродані товари та поповнювати
асортимент. Так, у Сумах відбувався Введенський ярмарок
(у листопаді — грудні), у Харкові — Хрещенський (в січні),
Троїцький (у травні — червні), Іллінський у Ромнах (у липні

— серпні), Воздвиженський у Кролевці біля Сум (у серпні

— вересні), Успенський і Покровський у Харкові (в серпні

— жовтні). У Закарпатті зимові ярмарки відбувалися в
Березові з 10 грудня, Мукачеві — з 7 січня, відповідно вес-
няні — 6 квітня і 7 травня, 19 березня і 24 квітня; літні —
24 і 29 серпня; осінні — 2 і 12 листопада.

Значну роль відігравали контрактові ярмарки у Львові
та Києві, що збиралися щорічно. У Львові такі ярмарки
(початок січня — лютого) перетворилися на біржі, де купу-
вали, продавали, закладали, здавали в оренду маєтки, укла-
дали кредитні угоди, надавали позики. В 1775 p. було укла-
дено 1205 угод на суму 39,3 млн польських золотих,

426

кількість учасників становила 4000 чоловік. На Хрещен-
ський контрактовий ярмарок у Києві, що був відкритий
в 1797 p. замість ярмарку в Дубно на Волині, приїжджало
5 тис. чоловік.

За торговим обсягом ярмарки поділялися на великі,
середні та дрібні. На великих ярмарках відбувалася торгівля
оптом і вони збиралися рідко. Виділялися значними обо-
ротами ярмарки в Києві, Ромнах, Кролевці, Стародубі, Ніжині,
Харкові, Сумах, так звані святоюрські (червень і листопад)
ярмарки у Львові на площі біля церкви св. Юра. На Іллін-
ський ярмарок у Ромнах наприкінці XVIII ст. привозили
товарів на 1—2 млн крб., на три Ніжинські — на 1,8, на три
Почарські — на 1,1. Великі ярмарки постачали товарами
середні та дрібні. Середні ярмарки обслуговували навко-
лишні регіони, торгували місцевими та іноземними товара-
ми невеликими партіями. Дрібні ярмарки мали локальний
характер, на них місцеве населення продавало лишки про-
дукції своїх господарств, торгувало вроздріб. Розміри ярмар-
кової торгівлі були меншими: від 2 до 100 тис. крб. Значну
роль на середніх і дрібних ярмарках відігравали торговці-
скупники.

У лівобережних містах у другій половині XVII—XVIII ст.
за дотриманням правил торгівлі слідкували ярмаркові судді
або козацька старшина. Торговці сплачували різні збори,
зокрема мито від місця, кількості й різноманітності товарів,
за його ввезення. Іноземні купці платили по ЗО, українські
та російські — по 10, торгові люди — по 4—6 кіп грошей
від одного воза товарів. У багатьох містах і селах ярмар-
кові збори здавалися на відкуп.

Ярмарки були універсальними. Торгували на них тек-
стилем, галантерейними і господарськими товарами інозем-
ного походження, залізним крамом, виробами ремесел, про-
мислів, мануфактур, продуктами сільського господарства.
Одночасно відбувалася спеціалізація ярмаркової торгівлі.
Окремі ярмарки ставали центрами торгівлі вузького виду
товарів ремісничого, промислового виробництва та сільсько-

427

господарської продукції. У Бродах і Тернополі відбували-
ся великі ярмарки коней, у Станіславі та Чернівцях — по-
лотна і худоби. Традиційно торгували худобою на ярмар-
ках міст Турки, Калуша, Коломиї, Старого Самбора, Пере-
мишля, Чернівців, Кіцмані, Яворова, Ярослава. Практично
всі великі ярмарки в Лівобережжі й Слобожанщині розпо-
чинали кінними торгами.

Густа мережа базарів, торгів, ярмарків сприяла зміцнен-
ню торгових зв'язків між містами і селами, окремими гос-
подарськими районами. На цій основі відбувалися злиття
місцевих ринків і подальша економічна консолідація ліво-
бережних, слобожанських, запорозьких, правобережних, при-
карпатських, закарпатських і північноукраїнських земель.
Торгові зв'язки між українськими землями значно зміцніли,
що зумовило встановлення тісних економічних зв'язків між
ними. Ярмарки набули загальноукраїнського характеру.

Волинський і Подільський хліб збувався у містах Київ-
щини. Київські купці продавали в Галичині дніпровську
рибу, подільських волів, ремісничі вироби. Львівські купці
возили сукно, полотно, мечі, плужне залізо, прикраси в Ярос-
лав, Снятин, Кам'янець-Подільський, інші міста Волині й
Наддніпрянщини. Кам'янець-подільські купці привозили
до Львова волів, віск, шкіри, до Луцька — худобу, а звідти
брали полотно, хутро. Бродівські купці доставляли до Киє-
ва вино, до Бара і Ярослава — шапки, до Самбора — цвяхи.

В описах ярмарків і торгів Гетьманщини згадувалися
купці з усіх земель України. Б. Хмельницький своїм уні-
версалом 1657 p. наказав, щоб козацькі старшини "з людь-
ми Львова як з власними нашими поводилися і в усякій
торгівлі купецтву не робили перешкоди". Міста Полтав-
ського полку встановили регулярні зв'язки з містами Хар-
ківського, Гадяцького і Ніжинського полку — з містами
Сумського, полку. Слобідські купці продавали на лівобереж-
них ярмарках хліб, горілку, в'ялену рибу, клей, шкіри, реме-
ні, худобу, а також товари, привезені з російських міст. При-
возили тонкі сукна, срібний, олов'яний і мідний посуд, залі-

428

зо. Масовий характер мала торгівля сіллю на Торських озе-
рах. На слобідський ринок із Лівобережжя надходили хліб,
товари, що привозилися з правобережних і західних україн-
ських земель, Польщі, Сілезії, Німеччини та інших країн.

Купці з правобережних і західноукраїнських міст тор-
гували на ярмарках Ніжина, Ромен, Стародуба, Харкова, Сум
та інших міст вином, бакалійними товарами, селянськими
ремісничими виробами (кожухами, свитами, полотном), дьог-
тем. Лівобережні торговці (коломийці) спеціалізувалися на
доставці солі з Коломиї. За переписом