Пайовик Б. Д., Матисякевич М., Матейко Р. М. Л22 Економічна історія України І, світу: Підручник/ За ред. Б. Д. Лановика

Вид материалаДокументы

Содержание


2.3. Мануфактурний період українськоїпромисловості
Подобный материал:
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   45
П**8 S? ООІ7

загородова і безземельна шляхта — шляхта-голота. Це були
нащадки староруських бояр, вільних поселенців, жителі
шляхетських сіл, що здобули нобілітацію. Вони в основно-
му "сиділи" на дрібних наділах землі або тільки у садибах
— загородах, виконуючи чиншові повинності, дрібні послу-
ги для власника землі. В XVIII ст. на Тернопільщині, При-
карпатті було багато "бояр", вільних від повинностей, які
поступово злилися з чиншовою шляхтою.

Більшість шляхти отримувала маєтки на умовах васаль-
ної залежності, оренди, служила управителями, економами,
адміністраторами, у воєнних загонах магнатів.

Великими землевласниками були духовні феодали. У
Київському воєводстві 8 монастирів володіли 74 селами. У
Галичині монастирі, церкви мали великі земельні володін-
ня, проте більша частина їх належала римсько-католицькому
духовенству. Греко-католицькі священики за матеріальним
становищем майже не відрізнялися від селян і виконува-
ли службові обов'язки як різновид панщини.

У Закарпатській Україні земельна власність належала
угорським, німецьким, молдавським феодалам. Так, четвер-
та частина всіх поселень Закарпаття (200 міст, 4 містечка)
входила до Мукачево-Чинодієвської латифундії графа Шен-
борна. У другій половиш XVIII ст. у Закарпатті нарахову-
валося понад 6 тис. родин шляхти. У Північній Буковині
великими землевласниками були монастирі, бояри молдав-
ського походження. Середні та дрібні землевласники були
українського походження.

Характер селянського землеволодіння мав свої особли-
вості. В Галичині земля доміній поділялася на двірську
(фільваркові поля) і селянського користування. Залежні
українські селяни не мали права спадкового володіння та
розпорядження землею. Вони лише "сиділи" на землі, маю-
чи право посілості й користувалися наділом доти, доки
виконували примуси на користь двору. В спадок передава-
лися повинності, від виконання яких залежало користування
землею. Селянські поселення входили до складу доміній

390

як їх частина. Громади існували не як економічна спільність,
а як двірська.

У Придністровських районах зберігалося перемінне
землекористування. Щороку селянським дворам надава-
лося стільки землі, скільки вони могли обробити, виходячи
з наявності робочої сили, худоби. У деяких районах Східної
Галичини, зокрема в Косівській волості, існувало закупне
землекористування. Закупний підданий мав право спадково-
го користування землею з твердо встановленими примусами.

У Правобережній Україні козацьке землеволодіння було
знищене в кінці XVII—XVIII ст. До середини XVIII ст. се-
ляни втратили право власності на землю.

На території Брацлавського, південно-східної частини
Подільського, Київського воєводств відновлення феодаль-
ної власності здійснювалося за рахунок організації слобід.
Селяни на 4—6 років звільнялися від примусів, створюва-
ли своє господарство. Оскільки це були в основному втікачі,
феодали давали позику у вигляді хліба, худоби, знарядь
праці. Двірських земель не було, магнатське господарство
складалося з промислів і промислових підприємств. Про-
тягом ЗО—60-х років XVIII ст. скоротилися строки слобід,
запанувала фільварково-панщинна система господарства.
Магнатські маєтки з переважанням доменіальних земель
панували у Волинському, північно-західній частині По-
дільського і Київському воєводствах. Протягом XVIII ст.
вони поширилися по всьому Правобережжі.

Незначні земельні володіння належали містам. Львів
продовжував володіти 13 тис. моргів землі на основі коро-
лівських грамот XIV—XV ст. Міщани міст користувалися
землею з чиншовими примусами.

Основними групами селян за підданством були державні
та приватні, що перебували у спадковій власності земель-
ної шляхти. Так, у Галичині на кінець XVIII ст. державних
селян було 22 %, а приватних — 78 % загальної кількості
сімей.

Селянські господарства різнилися між собою і за госпо-

Ш!, <-)< 391

дарськими функціями в фільварково-панщинній системі.

Залежно від забезпеченості землею і робочою худобою
кмети (рольники) поділялися на парових, поєдинкових,
піших. У Галичині парові селяни, як правило, користува-
лися наділом у 16—24 моргів польової землі та 4—8 моргів
сіножаті, мали три-чотири голови робочої худоби. Поєдин-
кові отримували в користування половинний наділ і пра-
цювали у фільварку з одним конем. Піші "сиділи" на чверті
наділу, працювали на ручних роботах. Більшість селян ста-
новили мало- та безземельні коморники, загородники, ха-
лупники, які не мали орної землі, користувалися городами
і громадськими пасовищами. Комірники не мали ні землі,
ні городу, жили або в своїх хатах, або у заможного селяни-
на, були обов'язковою частиною господарства кметів на пра-
вах батраків. Пани примушували кметів мати коморників,
які допомагали виконувати феодальні примуси. В другій
половині XVII ст. майже третина селянських господарств
була безземельною, повні наділи мали лише 2 % кметів. У
середині XVIII ст. чисельність безземельних господарств
дорівнювала майже половині. Згідно з даними земельного
кадастру 1786—1789 pp. у Галичині одна селянська роди-
на в середньому користувалася 16,42 морга землі.

Розміри землі, що перебували в користуванні селянських
господарств на Правобережжі, були різними. У Подільському
воєводстві паровий наділ дорівнював 7,5—13 десятин, по-
єдинковий — 2,7—7,5, піший — 1,8—0,3 десятини. Були
селяни, які володіли наділами в 15—25 десятин, 58 % се-
лянських господарств не мали землі. Середня забезпеченість
селянських господарств робочою худобою була низькою —
1—2,5 голови. Так, у маєтках південно-східного Правобе-
режжя 67,3 % селянських господарств були безтягловими
або однотягловими, 30,7 % мали по 2—3 воли і лише 2 %
господарств — від 4 до 17 волів.

Майже половина селян Закарпатської України володі-
ла 1/4 і ще меншою частиною земельного наділу. Чисель-
ність безземельних і безтяглових господарств (так званих

392

желярів і піджелярів) зросла з 2/3 в кінці XVII ст. до 80 %
у середині XVIII ст. Один кінь припадав на 17, один віл —
на 2 господарства. Свиней було по одній голові на дві сім'ї,
овець і кіз — по одній, корів — менше, ніж по одній на
сім'ю. Втратило свої привілеї особисто вільне населення
Закарпаття ("лібертині") та Буковини ("решезі").

Залежно від майнового стану селянських господарств
визначалися розміри феодальної ренти. В Галичині на
кінець XVII ст. звичайна, дарова, шарваркова у королів-
щині панщина становила в середньому 78 днів на рік, у
приватних маєтках — 133 дні. Одне селянське господар-
ство обробляло 2 га двірської землі. До панщини належав
гужовий примус (близько 14 днів, або 8 злотих). З усіх
кріпосних примусів на відробіткову ренту припадало 68,2 %.
Селяни сплачували грошовий чинш за користування пасо-
вищами і лісами (26,6 %), данину зерном (осип) (1,7 %),
пряжею (2,2 %), продуктами харчування (1,3 %), виконува-
ли роботу у дворі, відбували варту. Селяни королівщини
постачали рекрутів і обробляли їх поля. Селяни церковних
маєтків утримували військові частини. Всі селяни плати-
ли державні податки — подимне, церковну десятину.

У карпатських районах кріпосне право існувало на ос-
нові так званого волоського права. Селяни були власника-
ми рухомого майна, їх залежність виявлялась у вигляді чин-
шу, праці на промислових підприємствах своїх власників.
Орної землі у селян часто не було, основним багатством
вважалася худоба.

На Правобережній Україні з утвердженням фільварко-
во-панщинної системи в кінці 60-х років XVIII ст. панів-
ною стала відробіткова рента. На Волині селяни із загаль-
ним наділом в 1/4—1/6 волоки відробляли 3—4 дні влітку
і 2—3 дні взимку.

Розміри грошової ренти визначалися за тяглом. Для
піших вона становила 4, для тяглових — 6—18 злотих. Се-
ляни, які мали 5—6 волів, платили ЗО—40 злотих. Отже,
для аграрних відносин у західних і правобережних україн-

393

ських землях другої половини XVII—XVIII ст. було харак-
терним зростання й зміцнення феодальної власності на зем-
лю, її концентрація в руках магнатів. Розвиток господар-
ства відбувався на основі фільварково-панщинної системи,
що на кінець 60-х років XVIII ст. поширилася по всій те-
риторії. В західноукраїнських і правобережних північно-
західних землях продовжувала панувати відробіткова рен-
та. У північно-східних районах Правобережної України
еволюція йшла від особистої свободи селян до слобід, гро-
шової, відробіткової ренти, що свідчило про повторне закрі-
пачення селян. Відбувалося майнове розшарування селян,
збільшення чисельності мало- та безземельних, зміцнення
заможних за рахунок оренди землі. Головна роль в органі-
зації виробництва перейшла від селянського до феодально-
го господарства.

Провідну роль в економічному житті України продов-
жувало відігравати сільське господарство. Хліборобство
розвивалося в основному екстенсивне, за рахунок освоєння
пусток, луків, заболочених місць, нових земель у Наддніпрян-
щині, Лівобережжі, Слобожанщині, Північному Причорно-
мор'ї. На всій території України існувала дво- і трипільна
системи рільництва з локально-територіальними варіанта-
ми. В степовій зоні домінувала перелогова система, що ево-
люціонувала в парову. В районах Полісся, Волині, Карпат
застосовувалася підсічна система. В кінці XVII — на по-
чатку XVIII ст. на обробіток однієї десятини землі за три-
пільною системою витрачалося 10, за підсічною — 70 днів.

Став інтенсивнішим спосіб підживлення грунту. За Ли-
товським статутом 1529 p., удобрені грунти коштували вдві-
чі дорожче за неудобрені. У Галичині в XVIII ст. було три
види удобрення грунту: поправлення (внесення гіпсу, вап-
на), угноєння (внесення гною, приорювання зеленого добри-
ва), обробіток грунту (посилення його родючості за допомо-
гою орних знарядь). Найпростішим способом підтримання
родючості грунту було виділення орних площ під пасови-
ща. У Бойківщині, Лемківщині, Полтавщині існувала прак-

394

тика, коли частину поля займали під овес, на другий рік на
ній випасали худобу. В Прикарпатті землю під пасовища-
ми використовували один-два роки. У Карпатах практику-
валося кошарування худоби, особливо овець. За трипільною
системою грунт підживлювали раз на три роки під озимі
культури.

Для підвищення родючості грунту використовували різні
форми сівозміни. Парове поле займали лише житом, яке
замінювали ярими культурами, потім залишали для толо-
кування. Після вівса земля виснажувалася і заростала тра-
вою. З появою картоплі трипілля видозмінилось у чотири-
пілля або нерегулярну парову систему. У сівозміну вводи-
ли технічні культури. В маєтках великих землевласників
почали запроваджувати багатопільну систему.

Головним знаряддям обробітку землі залишався тра-
диційний український плуг, в який впрягали по три-чоти-
ри пари волів, а у легкий німецький — чотирьох коней.
Поряд з плугом у південному Поліссі й зоні Лісостепу за-
стосовували безполозові, одно- та багатозубі (грабле- і боро-
новидні) рала. Ними орали м'який грунт або культивували
його, впрягаючи одного-двох волів або коней. Застосову-
валась двозуба соха. Вдосконалювались і мали регіональну
специфіку ручні знаряддя: мотики, сапи, заступи. Сіяли й
збирали врожай вручну за допомогою традиційних знарядь
— серпа, коси, грабель, вил, ціпа. Поширилася молотьба на
відкритому току в полі за допомогою худоби. З XVII ст.
для очищення зерна почали застосовувати дерев'яні млинки.
Дотримувалися чотириетапної сезонної оранки: 1) весняна
оранка під парові культури; 2) оранка чорного пару; 3) літня
оранка толоки і обробіток стерні під озимі культури; 4) зяб-
• лева оранка. Внаслідок слабкої забезпеченості тягловою
силою основна маса селян обробляла землю супрягою, об'єд-
нуючи тягло кількох господарств.

Хліборобство в Україні мало в основному зерновий харак-
тер. Як і раніше, культивували жито, пшеницю, ячмінь, овес,
гречку, горох. Встановилася стійка структура посівів. У Га-

395

личині овес становив 34 % обсягу посіяного зерна, жито —
24, ячмінь — 16, гречка — 12, пшениця — 9 %. Посіви ози-
мини займали 1/3 площі. У фільварках Правобережжя жито
становило до 40 % посіяного зерна, овес — 25—35, пше-
ниця — 10—12, гречка — 12—13, ячмінь — 9—12 %.

Зросли посіви технічних культур: коноплі, льону, тю-
тюну. За гетьмана Скоропадського за наказом Петра І була
спроба перетворити південну частину Лівобережжя на ра-
йон високоякісного тютюнництва. Поблизу міста Ромни
створили зразкову плантацію, до якої приписали козаків
Каплунівської сотні. Організацією робіт займався францу-
зький майстер. У 1723 p. на Лівобережжі було зібрано до
100 тис. пудів тютюну. У Східній Галичині виробляли понад
20 тис. центнерів тютюну на рік. З кінця XVIII ст. почали
вирощувати картоплю і конюшину, ефективно розводити
шовкопряд.

У Закарпатській Україні панівною залишалася двопільна
система рільництва. У гірських селах вирощували овес, жито,
просо, в низинах — пшеницю, озиме жито, ячмінь. З почат-
ку XVII ст. поширилася кукурудза, що стала основним
харчовим продуктом, її культивували також у Покутті та
на півдні Поділля.

Врожайність зернових і технічних культур навіть при
сприятливих умовах була невисокою. Враховуючи, що час-
тину врожаю селяни віддавали як чинш, а частину пере-
робляли на горілку, зерна для споживання не вистачало і
це призводило до голодування селян, особливо в гірських
районах, на чернігівській землі.

Крім зернових і технічних культур селяни вирощували
багато городніх культур: капусту, ріпу, гарбузи, часник, ци-
булю, баштанні культури, пастернак, хрін, петрушку. У
фільварках магнатів з'явилися парники.

Відбулися зрушення в садівництві. Зросли площі садів,
з'явилися нові сорти, почали застосовувати щеплення де-
рев. Сади були при кожному домі. Ними славилися міста
Кропивне, Ніжин, Полтава, Київ, а також монастирі. З першої

396

чверті XVIII ст. у Києві існував казенний сад. В 1764 p. в
ньому нараховувалося 2583 фруктових дерева і 43 401 ви-
ноградна лоза.

У Галичині овочів, фруктів культивували мало. Однак
зростало господарське значення тваринництва. Наявність
худоби визначалася внутрішніми потребами господарств,
розмірами орної землі, сіножатей. Чисельність худоби була
значною. Це пояснювалося двома факторами: наявністю
багатих пасовищ і великими запасами барди на ґуральнях.
На заводах К. Розумовського у 1772 p. у чотирьох волос-
тях налічувалося 5000 коней, 2300 волів, 3640 корів, близь-
ко 11,5 тис. овець.

У фільварках Правобережної України тваринництво в
основному використовувалося на потреби панського маєт-
ку. Утримували в середньому ЗО—90 і більше голів вели-
кої рогатої худоби, 20—70 свиней, 1500 овець. У Східній
Галичині на 100 га сільськогосподарських угідь припадало
8 волів, 7 коней, 13—15 корів, 9 свиней, 13 овець. У фільвар-
ках появилося молочарське господарство.

Важливе місце в господарському житті займало вівчар-
ство. На розведенні овець спеціалізувалося багато сіл захід-
ноукраїнських земель. За даними люстрації 1565 p., у селах
Самбірської економії нараховувалося приблизно 16,3 тис.
овець. Овече молоко переробляли в селах, або так званих
шалашах, якщо пасовища були розташовані далеко від сіл.
Шалаші були як виробнича ланка і як форма кооперації
селян. На село припадало 2—3 шалаші, кожен з яких оподат-
ковувався. В селах і містах були "мирские стада", для яких
відводилися пасовища. ,

Царський уряд, зважаючи на сприятливі природні умо-
ви, намагався перетворити Лівобережну Україну на район
високоякісного вівчарства. В полки направлялися випи-
сані з Польщі та Сілезії фахівці-шахместри, обов'язком яких
було навчити жителів методам розведення та стриження
високоякісних порід овець. За кордоном готували фахівців.
На заводах для нагляду за вівцями та інструктажу вівчарів

397

встановлювалися спеціальні посади — "отборних овець ов-
чарів", "комиссаров овчарних заводів".

Розвиток тваринництва ставив питання про корми. В
окремих господарствах Лівобережжя сіножаті займали до
250 десятин. Зросла ціна на сіно. Якщо в 40-х роках XVIII ст.
10 копиць сіна (з однієї десятини землі) коштували 2,25 крб.,
то в 1755 p. — 3,2 крб. Взимку худобу годували ячмінною,
вівсяною, гречаною соломою, поживні якості якої були нижчі
за культурні трави.

Протягом XVIII ст., особливо в другій половині, погли-
билася спеціалізація сільськогосподарського виробництва.
На Лівобережжі та Слобожанщині вирощували більше ози-
мого жита (до 50 % площі), на Півдні — пшениці (арнаут-
ка), на Волині — озимої пшениці (до ЗО %). Для Галичини
був характерним гречано-вівсяний напрям. Чернігівський,
Стародубський, Сумський полки були головними районами
посівів коноплі, Чернігівський, південні полки, землі між
Дністром і Прутом — тютюну. В лісостепових і лісових
районах розводили переважно волів, у степових — коней.

Поряд із хліборобством і тваринництвом дедалі більшу
роль відігравали сільськогосподарські промисли — бджіль-
ництво, рибальство, мисливство.

У Польщі в XVI ст. появляються трактати з сільського
господарства. В 1534 p. вийшла перша друкована книга
"Про злаки, тварин, птахів, риби". Всього протягом XVI ст.
було надруковано 25 трактатів із сільського господарства.

Для сільського господарства в XVI — XVIII ст. харак-
терним було зростання його товаризації. Значна частина
зерна реалізовувалася на внутрішньому ринку для харчу-
вання міського населення і виробництва горілки, решта —
експортувалася.

Значні доходи мала старшина від продажу тютюну, про-
дуктів тваринництва, промислів, пов'язаних з переробкою
сільськогосподарської продукції (млинарства, ґуральницт-
ва, олійниць, свічкарень та ін.), а також від лісопилень, ру-
день, гут, цегелень, поташень, селітряних варниць.

398

Старшинські господарства мали великі площі лісів, що
були об'єктом купівлі-продажу. У 60-ті роки один гектар
лісу коштував приблизно 15—16 крб.

Найбільш прибутковими були млинарство та ґуральниц-
тво. Річний прибуток з двох водяних млинів військового
товариша Т. Свічки в 1767 p. становив 398 пудів борошна
та 71 пуд пшона. В середині XVIII ст. (1749 p.) у маєтках
старшини нараховувалося 1522 казани, 19 винокурень Ко-
чубеїв давали більше 27 тис. відер, а 14 винокурень П. Ру-
м'янцева — 13,2 тис. відер горілки на рік.

Одночасно старшина закуповувала сільськогосподар-
ський інвентар, хліб для ґуральництва, сировину для про-
мислів, худобу, місцеві та закордонні промислові вироби,
предмети розкоші,

Селянські та козацькі господарства залишалися нату-
рально-споживчими, їхньою основою було хліборобство. У
другій половині XVIII ст. посіви сільськогосподарських
культур коливалися в таких межах: жито — до 4 десятин,
пшениця — до 0,5, гречка — до 2, ячмінь — до 1,5, просо —
0,25, коноплі — до 0,5, льон — до 0,5 десятини. Однак по-
треба грошей для сплати ренти, податків, купівлі необхід-
них товарів змушувала селян і козаків дедалі більше про-
дуктів вивозити на ринок.

Заможні козаки часто здавали землю в оренду. Значну
роль в їхніх господарствах відігравали промисли, пов'язані
з сільським господарством, — обробка льону, коноплі, мли-
нарство, ґуральництво, а також з гутництвом, рудництвом,
чумацтвом, торгівлею. У другій половині XVIII ст. річний
прибуток виборних козаків м. Борисполя, які займалися
сільським господарством, в середньому дорівнював 7 крб.,
торгівлею — 15, промислами і землеробством — 20 крб.

Млини та ґуральні в селянських господарствах обслу-
говували власні потреби. З 1667 p. селяни Лівобережжя
мали право викурювати горілку за відповідну плату лише
на весілля, похорони. В 1761 p. гетьман К. Розумовський
заборонив селянам займатися ґуральництвом, проте воно

399

продовжувало існувати. В основному селяни мали 1—2, а
окремі — 7—10 казанів.

Важливою статтею грошових прибутків у латифундіях
були оренда і посесія (заставна оренда, за допомогою якої
феодал розплачувався за борги з кредиторами). Посесор уп-
равляв маєтком на основі контракту, в якому записували
суму боргу, обов'язки селян і посесора. Однак останні сис-
тематично порушували договори і, як наслідок, господарю-
вання посесора призводило до розорення маєтків, про що
свідчили численні судові справи. В оренду здавали право
прорінації, млини, ставки, промисли, збір повинностей. У
60-х роках XVIII ст. третина володінь Потоцьких здавалася
в оренду і посесію.

У карпатських районах в умовах недостатньої кількості
орної землі основу господарства доміній становило промис-
лове виробництво (металургія та добування солі).

Товарний характер селянських господарств обмежува-
ло розширення фільварково-панщинної системи. Оскільки
для забезпечення сім'ї хлібом необхідно було мати наділ
у 10 моргів (1/3 волоки), то більшість селянських госпо-
дарств не могла виходити на ринок із своєю продукцією.
У ринкових відносинах брали участь чиншові господарства,
ті, щомали не менше двох волів, орендарі землі у магнатів,
селяни, які займалися ремеслом, торгівлею, чумацьким про-
мислом.

Негативно впливала на розвиток селянського господар-
ства система орендних і посесійних відносин. Орендарі та
посесори примусово купували у селян хліб, худобу за зани-
женими цінами, захоплювали майно, вимагали додаткових
повинностей. У магнатському господарстві ця система
відігравала роль лихварського капіталу.

Під впливом товаризації сільського господарства у
XVIII ст. в українському селі широко застосовувалася пра-
ця наймитів. Існували такі форми найму, як вільний, ка-
бальний, примусовий. Людей примушували орати поле, жати,
молотити, косити сіно, копати стави, будувати. Запрошува-

400

ли також фахівців із садівництва, тваринництва, пасічників,
для роботи на промислових підприємствах.

На рубежі XVII — XVIII ст. в Гетьманщині плата най-
маних женців становила третину врожаю, в кінці XVIII ст.
— п'яту частину, молотників — десяту, день оранки опла-
чувався 4 копійки (у XVIII ст. 1 кг пшениці коштував 0,2
копійки).

Відносини між господарем і наймитом регламентува-
лися звичаєвим правом. Якщо наймит порушував угоду і
кидав роботу до закінчення обумовленого строку, то гроші
йому не сплачувалися за весь договірний час роботи. Якщо
господар розривав угоду, то сам платив наймиту за всю
домовлену роботу.

Використання вільного найму поєднувалося з примусо-
вим. Селян примушували возити горілку до Києва за ви-
значену плату, займатися поденною роботою в маєтках стар-
шини. Постійні робітники жили при економіях у побудо-
ваних для них хатах. У деяких маєтках південної частини
Лівобережжя застосовували переважно найману працю, яка
використовувалась у козацьких і селянських господарствах.
Наприклад, у другій половині XVIII ст. у Топальській сотні
Старо дубського полку 35,7 % козацьких господарств мали
найманих робітників, у Конотопській сотні Ніжинського
полку — 16 % .

У Галичині та Правобережжі в кожному фільварку пра-
цювало до десяти постійних найманих "паробків". Поши-
рилося челядництво — праця у дворі феодала замість пан-
щини без норми. Поступово вона перетворилася на різно-
вид примусового найму за оплату натурою і грошима. Пла-
тили у XVIII ст. за день 12—20 грошей. Постійним яви-
щем став кабальний найм. Селяни купували в борг у шляхти
хліб, волів, корів. При цьому укладали договір і селяни
відробляли борг, працюючи на феодала. У другій половині
XVIII ст. за вільним наймом працювали чиншові селяни
Брацлавського, південно-східної частини Подільського і
Київського воєводств.

401

Бідні селяни часто відходили на заробітки, заможні зай-
малися підприємництвом (промислами, зокрема чумацьким).

Отже, у сільському господарстві України відбувалися
певні зрушення. Розширилися посівні площі, зросло зна-
чення зернового господарства, поглибилася спеціалізація
окремих районів, важливого значення набули племінна і
селекційна робота. Садівництво, сільськогосподарські про-
мисли мали допоміжне значення. Характерною рисою гос-
подарства магнатів Західної та Правобережної України,
козацької старшини було підприємництво, використання
найманої праці. Магнати вкладали значні кошти в органі-
зацію виробництва. Товарно-грошові відносини сприяли
майновій диференціації селянства та козаків. Заможні
зміцнювали зв'язки з ринком за рахунок продажу про-
дукції свого господарства, промислової та торговельної
діяльності, застосовували працю наймитів. Мало- та беззе-
мельні селяни формували ринок праці.

2.3. Мануфактурний період української
промисловості


У господарському житті України велику роль відігра-
вала промисловість, у тому числі хатня, якою селяни і коза-
ки займалися у вільний від землеробства час, виготовляю-
чи насамперед вироби побутового призначення. Феодальне
залежне селянство сплачувало натуральну ренту пряжею,
полотном, сукном та ін. Відбувався подальший розвиток
міського і сільського ремесла, що в умовах товарно-грошо-
вих відносин з роботи на замовлення переросло у дрібне
товарне виробництво. На його основі формувалось і утвер-
джувалося мануфактурне виробництво.

Важливим показником розвитку ремесла в містах була
кількість ремісників, їх професій. Так, у кінці XVI — першій
половині XVII ст. у Руському і Волинському воєводствах
налічувалося понад 8000 ремісників. За даними перепису
1666 p., в 36 містах Лівобережної України 26 % жителів

402

були ремісниками. Внаслідок політики московської влади,
що обмежувала розвиток української промисловості, в кінці
XVIII ст. серед населення Гетьманщини ремісники стано-
вили незначну кількість: у Чернігові — 4,5 %, у Гадячі —
16 % всіх жителів. Значними ремісничими центрами були
Ніжин — 42,3 % дворів ремісників, Стародуб — 48,5 %. У
Києві працювало 4 тис. ремісників. У Харківському на-
місництві ремеслом займався 1 % населення, в Катерино-
славському намісництві — 4 %. За даними австрійського
перепису 1773 p., у Галичині нараховувалося майже 60 тис.
ремісників і торговців. У Закарпатті 1715 p. було 119 реміс-
ників (0,46 % мешканців міста), а в 1780 p. тільки в Ужго-
роді їх налічувалося 226.

Внаслідок технічного прогресу міське ремесло вдоско-
налювалося, появилися нові галузі виробництва. У першій
половині XVII ст. у містах України налічувалося понад 270
ремісничих спеціальностей. У кінці XVIII ст. кількість ре-
місничих спеціальностей зросла до 300. Окремі міста ста-
ли центрами ремісничого навчання.

Найпоширенішими міськими ремеслами були кравецт-
во, шевство, ткацтво, сукноробство, ковальство, зброярство,
ювелірна справа, бондарство, гончарство, кушнірство, цегель-
ництво, теслярство, виробництво пороху, суднобудування. В
окрему галузь виділилося виготовлення продуктів харчу-
вання і напоїв. Існували численні загони фірманів і сплав-
щиків, які перевозили товари гужовим і водним транспор-
том. Посилилася спеціалізація ремесел. Існувало 34 спе-
ціальності з деревообробки, 22 — будівельної справи, 17 —
виробництва одягу, 25 — харчової і винокурної промисло-
вості. Ремісники застосовували передові для того часу тех-
нології виробництва, що ставило їх вироби в один ряд з
кращими зразками західноєвропейського ремесла.

У XVI — першій половині XVII ст. кількість цехових
об'єднань збільшилася. Чисельність ремісників у цехах була
різна: від 4 до 50 майстрів. Після Визвольної війни середи-
ни XVII ст. продовжувався процес створення цехів. Типо-

403

вим явищем стало об'єднання в одному цеху ремісників
різного фаху. За царською грамотою 1660 p. усі київські
ремісники (понад ЗО спеціальностей) належали до чотирьох
цехів. У 1762 p. у Києві існувало 12 цехів.

Діяльність цехів регламентувалася цеховими статута-
ми, де контролювалися кількість годин робочого дня, розмір
плати підмайстрів і учнів, строки учнівства, кількість сиро-
вини, що закуповувалась. Утруднювався вступ до цеху но-
вих членів, для цього збільшувалися строки учнівства, а від
членів вимагали "чистоти походження". Польсько-німецька
міська верхівка не допускала українців до багатьох цехів,
забороняла їм мати свої майстерні. Однак з розвитком
товарно-грошових відносин, розширенням ринку цехи не
могли забезпечити попиту на міські ремісничі вироби, який
насамперед задовольнявся партачами (позацеховими май-
страми). У першій половині XVII ст. питома вага партачів
у суспільному виробництві міст України була досить знач-
ною. У Львові вони становили понад 40 % усіх ремісників.
На відміну від цехових ремісників, які були під юрисдик-
цією магістрату, партачі були під захистом шляхти, духо-
венства, замку й обслуговували їх потреби. Одночасно вони
працювали на ринок, підриваючи своєю конкуренцією це-
хове ремесло.

Шляхта, підтримуючи нецехове ремесло, домоглася в 1538
і 1542 pp. сеймових постанов про заборону цехів. Король
доручив старостам і воєводам не дозволяти їх створення.
Проте, оскільки промисловість збільшувала прибутки влас-
ників міст, король і шляхта в своїх містах і містечках до-
сить часто були ініціаторами створення цехів, надавали їм
привілеї. Це обмежувало самостійність цехів, які віддавали
засновникам частину продукції та доходів.

У ході Визвольної війни середини XVII ст. українські
ремісники завоювали право вступати в будь-який цех і зай-
матись усіма видами ремесла. В Лівобережній Україні та
Слобожанщині козацька і російська адміністрація активно
втручалася в справи цехів: підтверджувала привілеї, дава-

404

ла дозвіл на відкриття нових, визначала їх права і статус
ремісників. У Правобережній та Західній Україні діяльність
цехів контролювалася з питань прибутків на користь влас-
ників міст.

Царський уряд офіційно дозволив займатися ремеслом
партачам. Місцева влада встала на захист цехів, але чи-
сельність партачів зростала. У більшості українських міст
на двох цехових ремісників припадав один позацеховий.
Посилилася конкуренція між цехами і позацеховим ре-
меслом. Укладались угоди міських цехів з нецеховими ре-
місниками про поділ функцій, сплату певних податків.

Протягом XVI—XVIII ст. в ремеслі розвивалися товарні
відносини. Ремісники поступово переходили від роботи на
замовлення до виготовлення продукції на ринок. У бага-
тьох цехах відбувався процес майнової диференціації. Багаті
ремісники, нехтуючи статутом цехів, самовільно збільшу-
вали чисельність підмайстрів і учнів.

Стала звичайним явищем практика використання най-
митів, кількість яких становила 10—15 чоловік. На їх ста-
новище переходили підмайстри й учні. Цехи втратили мож-
ливість ефективно регулювати виробництво. Протягом
XVIII ст. у західних і правобережних землях кількість цехів
зменшувалася порівняно з першою половиною XVII ст. Так,
у Львові діяло лише 13 цехів, а в інших містах — по 6—9.

У кінці XVIII ст. нищівного удару по цеховій системі в
українських землях завдала урядова політика Російської
й Австрійської монархій. У Росії цеховий ремісничий устрій
було створено на основі виданих Петром І "Регламентів
Головного майстрату" (1721 p.) і указу "Про цехи" (1722 p.).
До цехів приймалися представники всіх станів, не обмежу-
валися розміри виробництва, не регламентувалася кількість
учнів і підмайстрів. "Ремісничим регламентом" (1785р.)
розширювалося самоврядування цехів, в містах, де вже існу-
вали цехи, заборонялася реміснича діяльність поза межами
цехів. Проте протягом XVIII ст. цехи вже не відповідали
потребам економічного зростання, вони перетворилися на

405

державні органи для збирання податків та виконання інших
примусів. У 1785 p. загальноросійські закони були поши-
рені на українські цехи Лівобережжя.

Постанови австрійського уряду 70—80-х років XVIII ст.
обмежили вплив цехів, полегшили вступ до них ремісників,
ліквідували регламентацію щодо виготовлення продукції,
кількість учнів і підмайстрів, звільнили усіх членів від осо-
бистої залежності від пана. Ці постанови надали пільги
купцям і ремісникам незалежно від віросповідання, підпо-
рядковували цехи державній владі. Одночасно продовжу-
валось онімечення західноукраїнських міст. Прибулі ремі-
сники отримували міське право, звільнялися на 10 років
від усіх податків, а їхні сини — від військової повинності.

Протягом XVI—XVIII ст. набули поширення сільські
ремесла та промисли, які дедалі більше відокремлювалися
від землеробства та інших галузей сільськогосподарського
виробництва. У селах зросла кількість ремісників різного
фаху, для яких ремесло стало основним заняттям, а не до-
датком до сільського господарства.

У першій половині XVII ст. серед сільських ремісників,
які становили 3 % населення, налічувалося 200 ремісничих
професій. Серед них помітне місце займали ткацтво (ви-
робництво полотна, селянських сукон, килимів, хусток,
рушників, ряден), гончарство, обробка дерева (виготовлення
возів, дерев'яного посуду, скринь, знарядь пращ).

Окремі села були відомі своїми ремісниками та їх виро-
бами. Наприклад, село Смолевичі на Чернігівщині слави-
лося виробництвом килимів, села Роменського і Миргород-
ського повітів на Полтавщині — ряднинами. На Чернігів-
щині цілі села жили з продажу дерев'яних і гончарних
виробів, дьогтю, смоли. У передгірських і гірських районах
Галичини поширилося сільське ткацтво на місцевих льоні
та коноплі, що там вирощували. За обсягом виробництва
воно перевищувало цехове. Селяни містечка Комарно по-
близу Львова у XVII ст. щорічно виготовляли 16—18 тис.
штук полотна (близько 400 тис. пог. м).

406

Поступово відбувався процес підпорядкування сільського
ремесла міському. Внаслідок певної насиченості сільсько-
го ринку ремісник намагався збути свій товар у місті. Про-
те це вдавалося їм з великими труднощами. Адміністрація
міста штрафувала чи конфісковувала товар сільського ре-
місника, який втручався в монополію цехових ремісників.
Сільські ремісники намагалися переселитися в місто. Пе-
реважна більшість втікачів поповнювала ряди партачів.

Якщо в XI—XV ст. ремісник контролював виробництво
і збут своїх товарів, то в XVI—XVIII ст. він втратив владу
над своїм продуктом. Сформувалася нова соціальна група

— скупники, які ставали посередниками між виробником
і споживачем. Широко користувалися послугами скупників
партачі Львова, Острога, Луцька та інших міст. Власники
майстерень, купці перетворювалися на підприємців, а час-
тина підмайстрів, позацехові ремісники — на найманих
робітників. Створювались умови для переростання дрібно-
го товарного виробництва у нову, вищу форму промисло-
вості — мануфактуру.

Розвиток ремесла в Україні сприяв зростанню старих і
виникненню нових міст. У середині XVI ст. вони стали
важливими господарськими, політичними та культурними
центрами. У 40-х роках XVII ст. в Україні налічувалося
970 міст і містечок, в тому числі у Руському воєводстві —
177, Волзькому — 32, Холмській землі — 23, у Волинському
воєводстві — 150, Подільському — 111, Брацлавському —
122, Київському — 385, Чернігівському — понад 40, на Сло-
божанщині — близько 20, Північній Буковині — 10, у За-
карпатті — понад 20. Виникли такі міста й містечка: Ко-
нотоп, Фастів, Лисянка, Шаргород, Гадяч, Миргород, Базалія,
Яготин, Костянтинів, Умань, Рокитне, Кролевець, Савиши,
Бориспіль, Гайсин, Бердичів, Бобровиця та ін.

Ініціатива у створенні міст належала польським магна-
там, але будували їх та мешкали у них українці. Магнати
або королівські старости шукали собі нові джерела доходів

— податки з ремісників, плата за проїзд у місті, за місце на

407

ринку. Люстрації XVI ст. свідчать, що містечко давало па-
нові у 5—10 разів більший прибуток, ніж село, на грунті
якого воно виникло. Крім того, міста створювали сприят-
ливі умови для збуту сільськогосподарської продукції. До-
ходи від сіл, розташованих поблизу міст, завжди були
більшими.

Містечка були порівняно невеликими, половина з них
налічувала до 100 подвір'їв. Існували й такі містечка, що
мали до 20 "ринкових" будинків. У заснованих містечках
зароджувалися ремесло і торгівля. Проте більшість насе-
лення становили землероби, від селян вони відрізнялися
тим, що за статутами міст не відробляли панщини, а лише
сплачували натурою чинші та данину. Містечка, залишив-
шись аграрними, з десятками ланів землі, незначною
кількістю ремісників і купців, відрізнялися від звичайних
сіл тільки ярмарками й торгами.

Більшість міст України протягом XVI — першої поло-
вини XVII ст. нараховувала по 100— 300 будинків. Однак
в окремих містах кількість їх зростала до 1750 (у Києві). У
більшості міст України було від 1 до 3 тис. мешканців, а у
містечках — 700—800.

У другій половині XVII—XVIII ст. продовжували ство-
рюватися міста. У XVII ст. в Лівобережній Україні налічу-
валося понад 100 міст і містечок, у середині XVIII ст. —
200. З освоєнням південних земель були засновані міста
Олександрівськ (Запоріжжя), Катеринослав (Дніпропет-
ровськ), Херсон, Маріуполь, Миколаїв, Севастополь, Одеса.
Однак міста залишалися невеликими і малонаселеними.
За переписними книгами 1666 p. міське населення Лівобе-
режної України становило 46 %, а в 90-х роках XVIII ст. в
містах жило лише 6,5 % населення. У Києві налічувалося
2454 будинки, в Полтаві — 1000, в Стародубі — 800, в Ніжині
— 900.

Міста Слобідської України виникли на основі поселень
українських переселенців. У кінці XVIII ст. жителі міст
становили 6,8 % населення, де більша частина їх були

408

військові, селяни, в основному українського походження з
колишніх козаків. Торгово-промислові люди, або міщани,
становили 12,1 % міських жителів.

Правобережні та західноукраїнські міста після значних
руйнувань під час воєнних дій другої половини XVII —
початку XVIII ст. відроджувалися повільно. Зменшилося
значення Кам'янця-Подільського, Брацлава, Луцька, Воло-
димира-Волинського, Кременця, зросло значення Білої Церк-
ви, Черкас, Вінниці, Сатанова, Могилева, Бродів, Самбора.

Соціально-економічний розвиток міст і становище їх
мешканців залежали від правового статусу. У складі Речі
Посполитої міста поділялися на королівські (державні) та
приватновласницькі (панські й церковні). Перші розташо-
вувалися на державних землях, як правило, були адмініст-
ративними центрами королівської влади на місцях. В управ-
лінні вони керувалися магдебурзьким правом, яке перед-
бачало самоврядування, привілеї, ремесла тощо. Містечками
з міщанським населенням керували ратуші. Більшість міст
(80 % були приватною власністю магнатів і шляхтичів, а
також католицької та православної церков.

Близькими за своїм становищем до приватновласни-
цьких міст були юридики в королівських містах — це шля-
хетська чи церковна власність на території міст (двори, бу-
динки), яка впліталась у господарство міст, але не підляга-
ла їм ні юридичне, ні економічно. Незважаючи на заборо-
ну королівської конституції 1611 p., власники юридиків з
метою збагачення поселяли в своїх володіннях ремісників,
купців, робітників промислів. Подекуди юридики досягали
значних розмірів і давали великі доходи. Вони негативно
впливали на економічний розвиток міст, підривали ремес-
ло й торгівлю, свідчили про пряме втручання феодалів у
міське життя.

З подальшим розвитком ремесла, промислів та торгівлі
В в XVI — першій половині XVII ст. в Україні посилилася
| диференціація міського населення. Виділилися три основні
"групи: 1) найбагатша купецько-лихварська верхівка —

409

патриціат; 2) середні та дрібні крамарі, цехові майстри, за-
можні міщани — бюргерство; 3) експлуатована й зовсім
безправна біднота — плебс (плебейство).

До патриціату належали сім'ї польських і покатоличе-
них українських міщан, розбагатілі родини німців, вірменів
та інших національностей.

Бюргерство створювало опозицію патриціату і вимагало
місця для себе у міському управлінні. Так, у 1577 p. насе-
лення Львова набуло права обирати "колегію мужів" із об-
меженими контрольними функціями.

Плебейство (позацехові, незаможні ремісники, підмайстри
наймити) становили переважну більшість міського населен-
ня. Реєстр подимного Київського воєводства за 1631 p.
відрізняв у містах або містечках будинки "ринкові", "вулич-
ні" й "убогі", або "нужденні халупи". Значну частину горо-
дян становили "загородники", "коморники", "підсусідки".

Крім трьох основних груп, у містах України проживала
значна частина населення, яка не підлягала міській владі
— козацтво, козацька старшина, шляхта, жовніри та ін.

Козаки, які становили значну частину населення міст
Брацлавщини, Подніпров'я, відігравали значну роль у еко-
номічному розвитку міст, займалися торгівлею, промисла-
ми, ремеслом. За офіційними документами, їх називали "не-
послушними", оскільки вони не були підпорядковані міській
управі, не виконували повинностей і вважали себе вільни-
ми. Крім українців, у містах проживали поляки, німці, євреї,
вірмени, греки, татари та ін. У Наддніпрянській Україні
міста мали український характер.

Українське населення міст обмежувалося в правах зай-
матися торгівлею та ремеслом, не допускалося до міського
самоврядування. Наприклад, у Львові православні українці
не мали права займати жодної посади і мешкали лише на
невеличкій ділянці міста (Руська вулиця). Мешканці пла-
тили податки і виконували повинності на користь короля,
церкви, приватних власників, старост і орендарів у "королів-
щинах", — грошима, натурою, відробітками. Останні були

410

різноманітними (тижнева панщина, ремонт млинів, підвод-
на, толоки, шарварки, сторожування). Великим тягарем для
міського населення було покриття витрат на військові по-
треби Польщі, утримання жовнірів. Городяни виконували
повинності на користь місцевих церкви чи костьолу.

Значної шкоди завдавали свавілля королівської та
міської адміністрації, міжусобна боротьба магнатів і шлях-
ти, знущання польських жовнірів і найманих іноземних
військ, а також оренда і застава міст.

Під час Визвольної війни українського народу середини
XVII ст. в становищі міст і міщан відбулися важливі зміни.
Міста з магдебурзьким правом зберігали свої привілеї. Так,
Б. Хмельницький видав кілька універсалів про охорону
Києва від постоїв козацьких військ, погрожував покаран-
ням за кривди міщанам, звільнив Київ від воєводського
податку, надавав пільги заможним селянам у торгівлі, за-
бороняв місцевим селянам користуватися землями і сіно-
жатями, що належали місту. Приватновласницькі та ко-
ролівські міста опинилися під юрисдикцією уряду, і керу-
вали ними ратуші, що підлягали компетенції загальної ко-
зацької влади в краї.

Деякі міщани покозачилися (близько 60—80 %), деякі
селяни записалися в міщани. В окремих містах (Черкаси,
Канів, Переяслав) більшу частину населення становили ко-
заки. Зросла міська верхівка з бюргерства, козацької стар-
шини, шляхти. Більшість населення була українцями.

У Східній Галичині 90—94 % міст належали магнатам,
шляхті, духовенству. Міста королівщини становили 6—10%
усіх міст. Лише Львів мав права вільного міста. Приват-
новласницькими і королівськими були міста Правобереж-
жя. У містах із магдебурзьким правом зберігалися юри-
дики. Значну частину жителів міст становили міщани, що
займалися ремеслом і торгівлею (ЗО—40 %). Міщани були
складовою частиною доміній і так само, як селяни, викону-
вали всі феодальні повинності. Єдиним привілеєм, яким
користувалися міщани, було право ярмаркової торгівлі.

411

Отже, XVI—XVIII ст. були періодом бурхливого проце-
су виникнення і розвитку міст, зростання їх ролі в господар-
ському житті України. Проте на відміну від міст Західної
Європи вони зберігали феодально-аграрний характер, були
невеликими.

Процес формування промислово-торговельного населен-
ня йшов повільно. У Галичині та Правобережжі значна ча-
стина його була іноземного походження, що пояснювалося
несприятливими для українців політичними та соціальни-
ми умовами феодально-шляхетської Речі Посполитої. Од-
ночасно міста були центрами ремесла і торгівлі, важливим
фактором у розвитку товарного виробництва.

Розвиток дрібного виробництва в містах і селах сприяв
виникненню мануфактур. Початок мануфактурного періоду
в Україні в історико-економічній літературі датується по-
різному: від XVI ст. до другої половини XVIII ст. Найбільш
переконливою є точка зору, що мануфактурне виробництво
в Україні пройшло дві стадії— нижчу, яка характеризува-
лася розвитком початкових форм мануфактур, і вищу, коли
почали панувати великі централізовані мануфактури.

Початкові форми мануфактури — це переважно дрібні під-
приємства, в яких поділ в процесі виробництва відігравав уже
значну роль, панувала ручна ремісницька техніка, а в деяких
галузях почалася механізація виробничих процесів. Такт
мануфактури були попередниками розвинених мануфактур,
перехідною формою від дрібного товарного виробництва до
мануфактурного, їх поява в найважливіших галузях промис-
ловості свідчила про початок мануфактурного періоду.

У XVII ст. мануфактурне виробництво відіграло значну
роль у Лівобережній Україні та Слобожанщині. У 20-х ро-
ках XVIII ст. на цих землях під впливом перетворень Пет-
ра І почалося будівництво великих централізованих ману-
фактур. У Західній та Правобережній Україні вони ство-
рювалися в 70-х роках XVIII ст.

Виникнення мануфактур відбувалося двома шляхами:

дрібні підприємства перетворювалися на великі самостійні

412

виробництва, майстерні підпорядковувалися торговому ка-
піталу, який активно проникав у виробництво.

Особливо сприятливим середовищем для виникнення
мануфактурного виробництва були міські та сільські про-
мисли. Вони не обмежувалися цеховими майстернями, тому
були більш придатними для впровадження нових механіч-
них процесів, прогресивних форм організації виробництва
й праці. Важливе значення мало те, що в XVI — першій
половині XVII ст. власниками промислів були представни-
ки всіх прошарків населення України (купці, шляхта, міща-
ни, козаки, селяни). Найбільшими в економічному та воєн-
но-стратегічному відношеннях промислами володіла дер-
жава. Це зумовило широке використання найманої праці.
Однак в умовах фільварково-панщинної системи шляхта
почала запроваджувати мануфактурне виробництво, вико-
ристовуючи не лише найману, а й кріпацьку працю. Отже,
в Україні виникали як капіталістичні, так і кріпосні та змі-
шані мануфактури. Формувалися кадри постійних робіт-
ників, які жили за рахунок заробітків у промисловості.

Збереження кріпацтва на західноукраїнських і правобе-
режних землях після Визвольної війни середини XVII ст.,
його поступове утвердження на Лівобережжі та Слобожан-
щині в умовах зростання товаризації феодального господар-
ства створили умови для подальшого розвитку виробництва
на основі примусової кріпацької праці селян у формі феодаль-
них (вотчинних) і посесійних мануфактур. Останні утворюва-
лися як казенні, а потім передавалися в посесію (умовне спад-
кове користування) приватним особам чи одразу виникали
як посесійні. На них працювали або приписні державні селяни,
або куплені селяни спеціально для роботи на підприємствах.
Частина поміщицьких мануфактур передавалася в оренду.

Більшість вчених вважають, що кріпосницькі мануфак-
тури були своєрідним явищем, специфічною формою то-
варного виробництва, яке, розвиваючись в рамках феодаліз-
му, широко використовувало натуральні ресурси маєтків і
Грунтувалося на праці кріпаків.

413

Технічною передумовою для зародження мануфактур в
Україні було широке використання водяного колеса, що зна-
менувало перехід від дрібного ручного виробництва до меха-
нізованого. У кінці XVIII ст. на території Лівобережжя на-
лічувалося 3362 водяних і 12 732 вітряних млинів, на Слобо-
жанщині — близько 645, у Східній Галичині — 5117. Значна
частина з них була великими підприємствами мануфактур-
ного типу з кількома відділеннями: борошномельним, крупо-
рушним (очищення і подрібнення круп), сукноваляльним,
лісопильним (тартаки). Коштував такий млин 3 тис. золо-
тих. Млини обслуговували наймані селяни. Поширена була
оренда млинів мельниками, заможними селянами, козаками.

У Гетьманській державі на будівництво й експлуатацію
млинів видавалися спеціальні універсали гетьмана. Мли-
ни з орними землями, на яких засновувалися хутори або
слободи, часто належали кільком власникам. Млинарство
велося на високому рівні. Українські майстри-млинарі за-
прошувалися до Росії.

Розвивалося винокуріння (ґуральництво, броварництво,
медоваріння). Сировиною для виготовлення горілки і пива
були жито, ячмінь, гречка, овес, пшениця. Дрібні ґуральні
та пивоварні діяли в кожному фільварку, маєтку, селі Украї-
ни. Винокуріння давало прибуток в 2—4 рази більший, ніж
продаж хліба. В кінці XVIII ст. налічувалося понад 10 тис.
ґуралень.

У Гетьманщині та Слобожанщині винокурні належали
монастирям, козацькій старшині, купцям, міщанам, козакам
і селянам. На кінець XVIII ст. винокуріння повністю пе-
рейшло до дворянства. У правобережних і західноукраїн-
ських землях право пропінації (виробництво і торгівля ал-
когольними напоями) належало лише шляхті.

У XVIII ст. більшість винокурень мала дрібнотоварний
характер. Певна їх частина за розмірами і обладнанням
належала до початкових форм мануфактур. Це були ве-
ликі винокурні (гожельні), їх обслуговували в середньому
14 осіб.

414

Винокуріння мало високий ступінь товарності. Купува-
ли сировину, паливо, обладнання, продавали продукцію — в
шинках уроздріб, збували оптом. Обсяги виробництва були
досить значними: в 1801 p. у Лівобережній, Слобідській,
Південній Україні вони становили 4,3 млн відер горілки, в
Подільській і Волинській — 760 тис. відер. На винокурнях
широко використовували найману працю, яка на межі XVIII
— XIX ст. в Слобожанщині на поміщицьких винокурнях
становила 39—42 %. Поширеним був найм поміщиками
для роботи своїх селян.

Продовжувало розвиватися металургійне виробництво,
найпоширенішою формою якого були рудні. Місцем їх
найбільшого зосередження були Чернігівщина, Волинь, Яно-
цька, Стрийська, Самбірська землі Руського воєводства. У
XVI ст. в Україні діяло 70, в першій половині XVII ст. —
120 рудень.

В Українській козацькій державі рудні старшини мона-
стирів були під суворим контролем Генеральної військо-
вої канцелярії, на користь якої надходила десята частина
виробленої продукції. Для будівництва рудні був необхід-
ний дозвіл гетьмана. Рудні будувалися не власником, а "кош-
том й стараньем" фахівців рудної справи, які отримували
промисли в оренду. Першими рудниками в Лівобережній
Україні були вихідці з Правобережної України і Польщі.
Орендну плату внос'или як натурою, так і грішми. Для роз-
витку залізоробної промисловості велике значення мав указ
: Петра І від 1719 p. під назвою Берг-привілей. Згідно з цим
; указом майстрів звільняли від грошових поборів, військо-
[вої служби, їм гарантували спадкові права власників. У
Слобідській Україні рудні не мали великого поширення, їх
|відомо лише кілька.

Рудні складалися з млина, димарні, де з руди виплавля-
[ залізо, і кузні. Виробничий процес поєднував залізоруд-
(добування руди), металургійне та металоробне вироб-
ництво. Чисельність працюючих була в межах від 7 до 24
Осіб. Це давало змогу здійснювати мануфактурний поділ

415

праці. Існували такі основні професії, як рудокопи, рудово-
зи, димарі, ковалі, курачі, серед яких також був поділ праці.
Робітники на руднях були найманими. На допоміжних ро-
ботах використовували примусову працю панщинних се-
лян. Продукція рудень в першій половині XVIII ст. стано-
вила по 500—700 пудів сиродутного заліза на рік.

В останній чверті XVIII ст. з'явилися перші доменні
мануфактури. Одноступінчастий сиродутний спосіб вироб-
ництва був замінений на двоступінчастий, при якому в до-
менній печі виплавляли чавун, а потім у кричній печі пе-
реплавляли його на сталь. На цих підприємствах працюва-
ло до 100 робітників. Першими доменними мануфактура-
ми були Високошчанська, Кропивенська, Городоцька в Пра-
вобережній Україні. Доменні мануфактури діяли в-селах
Мізуні й Демні Стрийського, Смільній Самбірського, Руді
Ромажнецькій Жовківського округів Східної Галичини, в
Чинадієві й Кобилецькій Поляні в Закарпатті.

Рудні Лівобережжя не перетворилися на великі мета-
лургійні підприємства, причиною чого були бідність сиро-
винної бази, низька якість і дорожнеча заліза. Рудні не
витримали конкуренції російського заліза. В умовах зане-
паду рудень їх власники закріпачили рудників.

У першій половині XVI ст. в Україні почало розвивати-
ся паперове виробництво, що виникло у формі початкової
мануфактури, минаючи ремісничу стадію. Протягом XVI
ст. було засновано 10 папірень, перша в м. Янові (1522 p.)
біля Львова. Працювали вони в Перемишлі, Луцьку, Бу-
ську, Острозі, Жашкові, Брюховичах, Радомишлі. У Лівобе-
режній Україні перші папірні виникли в кінці XVII ст.
Протягом XVIII ст. їх налічувалося 9. Виробничий процес
на папірнях характеризувався значною спеціалізацією,
здійснювали його робітники таких професій: ганчірники,
дереворуби, візники, кочегари, черпальники, формувальни-
ки, сушильники. У XVI—XVII ст. власниками папірень
часто були городяни, які експлуатували найману робочу
силу. Панські папірні були на оренді, працювали на ринок.

416

У Лівобережній Україні папірні належали монастирям і
козацькій старшині.

У XVI ст. в Україні з'явилося книгодрукування: у Львові
(1573 p.) і Острозі (1580 p.). Працювали польські та вірмен-
ські друкарні. У 1616 p. була заснована друкарня Києво-Пе-
черської лаври, в 40-х роках XVII ст. — Єлецького монасти-
ря в Чернігові. На Волині в XVIII ст. працювали дві пере-
сувні друкарні. Обладнання, кількість найманих робітників,
праця на ринок свідчили, що друкарні були мануфактурами.

Особливе місце в промисловості належало виробництву
селітри в Лівобережній та Слобідській Україні. Осередком
цього промислу були басейни річок Псла, Ворскли, Орелі,
нижнього Дніпра та Бугу, райони поблизу Чугуєва і Путив-
ля. У період польсько-шляхетського панування існувало
майже 20 селітроварень, виробництво на яких було монопо-
лізовано урядом Польщі.

Під час Визвольної війни середини XVII ст. селітрови-
ми заводами керувало козацьке військо. У XVIII ст. буду-
валися казенні та приватні селітряні варниці, що належали
козацькій старшині, козакам і городянам.

Сировиною для одержання селітри була земля городищ,
старих могил, кріпосних валів і попіл. З 40-х років XVIII
ст. поширився штучний буртовий спосіб виготовлення селі-
три. У кінці 80-х років XVIII ст. лише в Слобожанщині
налічувалося понад 500 селітряних буртів.

З кінця 30-х років XVIII ст. були організовані селітряні
компанії: Опошнянська (об'єднувала селітрозаводчиків
м. Опішні), купця Щедрова, Російська (заводи були в Харків-
ській губернії та в Полтавському полку) та ін.

Основним покупцем української селітри в XVIII ст. була
Російська скарбниця. Примусова система збуту негативно
.впливала на розвиток селітроваріння. Великою була забор-
гованість скарбниці власникам заводів. Лише в 90-х роках
XVIII ст. був дозволений вільний продаж селітри, що зали-
шалася від постачання у скарбницю. Це сприяло розши-
ренню селітроваріння.