Книга є першою у серії видань «Україна на Старому Арбаті»
| Вид материала | Книга |
- Правила прийому до Кам'янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка, 2159.32kb.
- Ministry of Education and Science, Youth and Sport of Ukraine, 382.75kb.
- Д о в І р е н І с т ь місто Київ, Україна, дві тисячі року, 25.1kb.
- Методичні рекомендації «Облік та збереження юридичної літератури, збірників актів законодавства,, 228.7kb.
- Книга в житті дитини, що І як читають діти, сімейне читання ці питання постійно вивчаються, 202.05kb.
- Берестейщина – регiон в лабетах геополiтики, 488.93kb.
- Cлово до читача Вступ Розділ І. Історико-теоретичні, методологічні основи українознавства, 8835.25kb.
- Міжнародний досвід щодо запобігання та протидії корупції, 162.66kb.
- Додатково вказуємо міжнародний стандартний серійний номер (issn) для видань далекого, 12.2kb.
- Краткая биография а. П. Чехова, 230.93kb.
Виступ на круглому столі-презентації Шевченкової
книги-білінгви «Я так її, я так люблю...» видавництва «Либідь»
(червень 2004 року)
Хочу, передусім, нагадати, що ця книга готувалася Культурним центром для організацій української діаспори в Росії. Багато хто сумнівався в тому, що вона побачить світ, але ми таки зробили те, що обіцяли.
Михайло Грушевський, якого тут уже згадували, задовго до сторіччя з дня народження Великого Кобзаря наголошував, що цей ювілей вимагає від українців «чогось більшого, чогось нового понад наші звичайні Шевченкові свята...» Зокрема він закликав тоді «взятися до здвигнення йому пам’ятника, гідного його і нас, не тільки во славу поета, а і во славу нашої національної ідеї».
Ці слова мали б стати ключовими у підготовці до двохсотрічного ювілею Тараса Шевченка, який вже не за горами. Що в наш час — на початку нового століття й тисячоліття — є справді достойним пам’ятником Шевченку во славу його і нашої національної ідеї? Питання для кращих умів української нації. Питання також і для нас з вами. Ясно, що «в теперішній момент наша честь і любов для нього повинна знайти... у всій українській суспільності ще інший вираз» (Грушевський).
Нагадаю, до речі, що століття з дня народження Тараса Григоровича у 1914 році Грушевський назвав «великими роковинами» й писав тоді з приводу цього: «Шевченкове століття, що ми поминаємо сього року, являється заразом ювілеєм українського відродження — святом, переглядом, обрахунком його розвою на протязі сього століття, так тісно зв’язаного з культом його національного поета».
Здається, що ця думка ще більше стосується наступного — другого століття Шевченкового безсмертя.
Вже давно час готуватися до великого ювілею. Багато чого ми вже не встигнемо зробити. Адже йдеться не про якийсь один святковий, ювілейний захід, а про суму концептуальних пропозицій, ідей, думок, стратегічно важливих духовних проектів.
Хочу висловити одну конкретну ідею. Треба, щоб була створена державна програма пропагування творчості Шевченка за кордоном, зокрема, в Росії. На рівні меценатства й, тим більше, з одним ентузіазмом ми таку велику справу не піднімемо. Ця книжка Шевченкових поезій, видана українською і російською мовами, — лише краплина в морі, це тільки декларація нашої волі, декларація наших устремлінь. Без духовної програми, без державного фінансування, пропаганда творчості Шевченка за кордоном залишиться важливою, потрібною, але любительською справою.
На мій погляд, держава поки що скоріше голосно декларує свою увагу до української діаспори в світі, ніж реально працює з її проблемами, особливо в Росії. Ми втрачаємо тим самим величезний інтелектуальний потенціал, який життєво важливий для України.
По-різному говорили тут про Росію. Але вона — наша сусідка, й про це не треба забувати. Ми повинні цивілізовано співпрацювати, особливо в духовній сфері. Взагалі культура по-справжньому живе лише в режимі інтенсивного обміну.
«Книжник review», 2004, № 13—14.
«Частий наш гість — Богдан Ступка»
Якось так уже сталося, що про українців, які перебувають у Росії, звикли розповідати як про принижених заробітчан. Дуже рідко почуєш про їхні здобутки. А тим часом уже шостий рік у самому центрі Москви, на Старому Арбаті, 9, біля входу до ошатного чотириповерхового будинку майорить блакитно-жовтий прапор. Тут — Культурний центр України. Наша кореспондентка Тетяна Шевченко попросила розповісти про його роботу директора, Володимира Мельниченка — доктора історичних наук, члена-кореспондента Академії педагогічних наук, заслуженого діяча науки і техніки України, члена Спілки письменників Росії.
— Коли створено ваш Центр?
— У 1993 році вийшла спеціальна постанова Кабінету Міністрів України. Потім ось цей дім реставрували, а сам Центр почав працювати з кінця листопада 1998 року. Будинок має чотири поверхи, його площа — близько чотирьох з половиною тисяч квадратних метрів. Тут є зал, у якому влаштовують художні виставки. У концертному ж залі може поміститися до чотирьохсот чоловік. Є ще невеличкий конференц-зал, працює бібліотека. До слова, це поки що єдиний державний закордонний Культурний центр України.
У самій Москві є чимало іноземних культурних центрів. Але я не без гордості можу сказати, що наш центр — найпотужніший: за масштабом роботи, кількістю заходів, за аудиторією, яку ми залучаємо. І це не лише наша думка. Зокрема, я чув такі оцінки і від людей з Державної думи Росії.
— Кілька слів про себе...
— Я в Росії вже п’ятнадцять років, тож у дев’яностих автоматично став громадянином Росії. Зв’язків з Україною ніколи не поривав, тим більше, що моя дружина — актриса Національного театру імені Франка. Та й сам я три монографії про Богдана Ступку написав. На початку 2001 року став директором Культурного центру і змінив громадянство. Тепер я громадянин України. Сам я вихідець із Київщини, закінчив історичний факультет Київського університету.
— Як тут ставляться до вашого Центру?
— Звісно, люди радіють з того, що мають можливість прийти у Москві до нашого Центру. Тут вони чують рідну мову, спілкуються з українськими артистами, науковцями, майстрами культури, діячами науки. У нас щомісяця буває близько тисячі чоловік, причому не лише українців.
— Чи траплялися якісь незвичайні випадки?
— Одного разу серед ночі якісь бешкетники вкрали в нас прапор і побігли з ним по Арбату. Наші охоронці наздогнали їх. Колись кинули пляшку із запалювальною сумішшю під двері, іншим разом розбили вікно. Був випадок, коли якийсь обірванець крикнув: «Украина принадлежит России!» Як на мене, це випадки, в яких більше хуліганства, аніж політики.
— До яких верств належать ваші відвідувачі?
— У нас бувають різні люди. На художні виставки приходить московська еліта, зокрема митці, які цікавляться творчістю українських митців, або родом з України, або їхня творчість пов’язана з Україною.
На вечорах пам’яті Тараса Шевченка у нас можна побачити, крім представників української діаспори, також і корінних москвичів. На наукові конференції приходять московські вчені. На дитячі заходи — батьки з дітьми.Представлені майже всі прошарки.
— Скільки українців живе в Москві?
— Колись офіційно було понад чотириста тисяч. Гадаю, на папері тепер стало менше. А насправді — їх значно більше.
— Чи є українські школи в Москві?
— В Росії є всього дванадцять українських шкіл. А у Москві, лише в лінгвістичному ліцеї № 1555 є клас з викладанням української мовою. У лінгвістичному університеті є група студентів, які вивчають українську мову. Так само в кількох університетах у Росії є студенти, які вивчають українську. Невеличкі групи, але вони є. І цевже велике досягнення.
На нашій сцені виступають дітки, які вивчають українську мову, вони й співають українською.А ще проводимо щороку серед московських школярів конкурси на краще читання творів Тараса Шевченка.
До речі, на наших курсах української мови вчилися чимало людей, в тому числі іноземці.
— Як знаю, ваш Центр провадить видавничу діяльність...
— Для української діаспори ми готуємо видання «Панорама культурного життя України». Прикметною рисою плану нашої роботи є календар пам’ятних дат, в якому щомісяця подається наукова інформація про найважливіші дати в історії української держави. Ми випустили монографії «Україна на Арбаті, №9» і «Прапор України на Арбаті».
Публікаторська діяльність ведеться також у рамках фундаментальних проектів «Григорій Сковорода», «Михайло Грушевський», «Тарас Шевченко», «Діаспора», «Прем’єра», «Видатні українці в Росії».
— Як фінансується ваш центр?
— Ми знаходимося на госпрозрахунку, Україна на наше утримання грошей не дає. Колись у цьому будинку були ресторан і кафе. А не так давно відкрився новий ресторан, який називається «Хрещатик». І за рахунок здачі певної площі в оренду значною мірою оплачуємо комунальні послуги, виплачуємо нашим працівникам зарплату.
Коли ми запрошуємо артистів, то зазвичай оплачуємо дорогу, проживання в готелі й даємо добові. Наприклад, до нас приїжджали актори Національного театру імені Франка, були й заньківчани зі Львова. Частий наш гість — Богдан Ступка. Тут виступала вокальна формація «Піккардійська терція» та інші відомі митці з України.
— А чи бувають у вас російські митці українського походження?
— У нас пройшов розкішний вечір кінорежисера Володимира Бортка, який зібрав вершки еліти. Був вражаючий вечір Клари Лучко. Виступали Василь Лановий, Олексій Петренко. Готуємо вечір Олександра Морозова, Еліни Бистрицької. Частий гість у нас Йосип Кобзон. З усіма зірками маємо постійні контакти, і, як правило, нам ніхто не відмовляє.
«Експрес» (Львів), 11—13 червня 2004 року.
Флаг Украины на Арбате
В самом начале Арбата, т.е. в центре российской столицы, на одном из домов «гордо реет на ветру» желто-голубое знамя — государственный флаг независимого государства Украины. Здесь расположен Культурный центр Украины. Накануне Дня независимости Украины мы побывали в КЦУ и попросили директора этого необычного и в какой-то мере культового учреждения В.Е. Мельниченко ответить на ряд наших вопросов. Беседу вел В.Пимонов.
— Владимир Ефимович, расскажите об истории создания Культурного центра Украины в Москве. Кто и когда выступил инициатором? Основные, так сказать, вехи развития.
— Всё начиналось с книжного магазина. С начала 30-х годов прошлого столетия в доме № 9, строение 1 по Старому Арбату находился магазин «Украинская книга», который запомнился многим москвичам и гостям города. Именно магазин явился историческим поводом постановки молодым украинским государством вопроса о передаче старого, запущенного здания для реконструкции под Культурный центр Украины в Москве. Осенью 1992 года дом был сдан Украине в аренду «для размещения Культурного центра». 14 мая 1993 года, то есть в то время, когда Арбат праздновал своё пятисотлетие, премьер-министр Украины Леонид Кучма подписал постановление Кабинета Министров Украины «О создании Культурного центра Украины в Москве». Строительство (реконструкция) здания велись с весны 1994 года по лето 1998 года за счёт денег, выделенных из государственного бюджета. Культурный центр открылся 27 ноября 1998 года. В начале 2002 года юридически оформлено право собственности Украины на здание Культурного центра.
— Каковы цели и задачи центра? Какой видится его миссия, исходя из реалий сегодняшнего дня?
— Если кратко, то это пропаганда украинской культуры, самобытности, ментальности. Это – всестороннее содействие в утверждении Украины как суверенного государства, в укреплении её международного авторитета. Это – развитие и обогащение культурных связей между Украиной и Российской Федерацией, укрепление дружбы между народами Украины и России, другими странами и народами. Культурный центр является своеобразным духовным посольством Украины в России.
Впрочем, мы не преувеличиваем нашу миссию и вовсе не понимаем её таким образом, что, дескать, только исключительно через Центр проходят все культурные связи Украины с Россией. Нет, сие невозможно и не нужно. Но культурная политика украинского государства за границей, прежде всего в России, уже не может осуществляться без учёта нашего опыта, наших наработок и возможностей.
— Россия и Украина… Недавние близкие родственники по Советскому Союзу…И, как водится, после раскола, развода, распада – как хотите назовите – очень непростые взаимоотношения (вспомним Тузлу)… Владимир Ефимович, как подобные политические коллизии влияют на работу центра? Не приходилось ли, грубо говоря, объявлять чрезвычайное или осадное положение?
— Не приходилось. Хотя в непростые, как Вы говорите, моменты определённое напряжение разлито в воздухе и мелкие инциденты случались. Однако, слава Богу, мы работаем в цивилизованной среде и в духовном а не политическом пространстве. Безусловно, всё связано, но духовность и политика – разные миры.
— У вас регулярно проводятся интереснейшие мероприятия. В мае, к примеру, состоялся кинофестиваль фильмов Артура Войтецкого, созданных по произведениям Чехова, а также вечер, посвященный 125-летию Симона Петлюры и т.д. Честно говоря, афиша поражает разнообразием, а порой даже смелостью тем. И вход на эти мероприятия всегда бесплатный. И коллектив у вас не такой уж большой… Владимир Ефимович, как Центру удается выдерживать такой напряженный график?
— В том же мае, мы торжественно отметили День славянской письменности и культуры. У нас открылись международные книжная и художественная выставки, в организации которых взяли участие культурные центры Болгарии, Польши, Словакии, Украины, Чехии, издательство «Фонд развития отечественного книгоиздания имени И.Д.Сытина» (Россия). Нашими гостями были директора славянских культурных центров, с которыми мы договорились весной следующего года совместно провести Фестиваль славянских культур. Это и есть работа во имя «единомыслия и братолюбия», о чём мечтал Тарас Шевченко.
Кстати, в этот день я побывал и в Московском доме национальностей, где подарил мэру Москвы Юрию Лужкову великолепно изданную книгу избранных произведений Тараса Шевченко на украинском и русском языках, которую подготовили сотрудники Центра к 190-й годовщине со дня рождения Кобзаря. Тогда же было объявлено, что Культурный центр Украины награждён Российской Академией наук памятной медалью «За выдающийся вклад в развитие культуры».
Всё это произошло в один день – 25 мая. В нашей работе без напряжённого графика многого не добьёшься. Мы же хотим добиться успеха, мы хотим нравиться людям, мы стремимся к тому, чтобы Культурный центр Украины знали всё больше и больше людей в Москве и в России.
–– С какими российскими организациями и учреждениями приходится сотрудничать?
–– Со многими. В первую очередь, это организации, чья деятельность непосредственно связана с реализацией культурных программ и проектов, проведением международных культурных акций, выставок, фестивалей и конкурсов. Выделю деловые и творческие контакты Культурного центра с Министерством культуры и массовых коммуникаций РФ, Комитетом по культуре Правительства Москвы. Например, совместно с ними мы проводили различные творческие мероприятия в рамках «Года Украины в России», «Года России в Украине». В течение последних трех лет в сотрудничестве с Комитетом по культуре Правительства Москвы осуществляется проект «Юные таланты нового столетия», который дает возможность московским детям и детям из украинских семей знакомиться с достижениями украинской и русской музыкальной культуры...
Постоянно укрепляем связи Культурного центра с Российской государственной библиотекой, скажем, Культурный центр неоднократно проводил там крупные книжные выставки. В настоящее время мы сотрудничаем по вопросам, связанным с организацией постоянного обмена литературой между РГБ и Национальными библиотеками Украины, прерванного в начале 90-х годов прошлого столетия. Руководство библиотеки участвует в мероприятиях Центра, например, в литературно-художественном вечере, посвященном 200-летию со дня рождения Владимира Даля. В этом плане можно говорить и о тесном сотрудничестве с московскими городскими библиотеками им. Н.В. Гоголя, им. Н.А. Добролюбова, крупными московскими архивами.
Несколько лет кряду Культурный центр реализует программу исторических чтений «Украина сквозь века», в которых принимают участие крупные ученые Института российской истории РАН, например, доктор наук Илья Зеленин участвовал в обсуждении проблем голодомора в Украине 1932-33 годов, доктор наук Владимир Булдаков выступил в обсуждении острых проблем украинской революции.
Те же примеры характерны и для тесных контактов Центра с рядом ученых Института славяноведения РАН, которые неоднократно представляли в КЦУ свои научные труды, посвященные важным проблемам истории украинской культуры: «украинский театр», «мир Григория Сковороды», «история Острожской академии», «сопоставление жизненного и творческого пути Т. Шевченко и Н. Гоголя» и др. У нас побывали доктора наук Юрий Барабаш, Людмила Сафронова и др.
Культурный центр поддерживает постоянные контакты с Московским государственным лингвистическим университетом, на базе которого организован центр украинистики, московским лингвистическим лицеем № 1555, где в старших классах ведется обучение украинскому языку и литературе.
Мы сотрудничаем с российскими средствами массовой информации Москвы, в частности с газетами «Трибуна», «Труд», «Литературная газета», журналами «Этносфера», «Профиль» и др., радиостанцией «Говорит Москва». Среди ведущих телеканалов, которые размещали репортажи из КЦУ в эфире, следует выделить 1-й государственный канал, НТВ, ТВЦ, Телеканал «Культура». На постоянной основе Культурный центр сотрудничает с телестудией «Телевик».
–– Как складываются отношения с диаспорой украинцев в Москве, с землячествами?
— В Культурном центре работает Отдел информации и диаспоры, возглавляемый Александром Руденко-Десняком, который является и председателем Федеральной национально-культурной автономии «Украинцы России». Непосредственно в Центре проводят мероприятия Украинский исторический клуб, Клуб любителей музыки, Секция украинских художников г. Москвы, Международная хоровая капелла «Славутич» и др. Вокруг Культурного центра сплотились и московские землячества — Донецкое, Днепропетровское, Луганское, Черниговское, Севастопольское, и др. Недавно создан Совет землячеств, который координирует свою работу с нами.
Мы постоянно и активно сотрудничаем с диаспорными организациями, но не вмешиваемся в их внутренние дела.
— Назовите наиболее значимые громкие мероприятия, которые проводятся Центром.
— В каждой сфере нашей деятельности можно назвать немало крупных акций... Среди творческих вечеров назвал бы встречи с Президентом Национальной Академии наук Украины, академиком Борисом Патоном, кинорежиссером Владимиром Бортко, актрисой Кларой Лучко, вечер, посвященный памяти Леонида Быкова… Среди художественных выставок — вернисажи Татьяны Яблонской, Валерия Франчука…
Серьезной презентацией лучших достижений украинского искусства являются ежегодные торжественные концерты, проводимые в Центре ко дню рождения Тараса Шевченко, Дню независимости Украины. Вообще любое мероприятие становится значимым, если в нем принимают участие артисты, широко известные и в Украине и в России, например, Богдан Ступка, Нина Матвиенко, Лариса Кадочникова, Иосиф Кобзон, Александр Морозов и др.
В рамках крупномасштабного проекта «Тарас Шевченко» весной этого года мы издали упомянутый уже сборник произведений Кобзаря, выход которого, по оценкам специалистов является исключительно важным событием в мировой книжной Шевченкиане.
— Нам известно, что вышли в свет и другие книги, подготовленные Центром. Более того, в них раскрывается история Арбата, вносятся предложения по его современному переустройству.
— Да, в Москве на украинском языке вышли две книги «Украина на Арбате, 9» и «Флаг Украины на Арбате», в которых рассказывается о работе Культурного центра. В них также прослеживается история Старого Арбата, с которого есть пошла русская интеллигенция, который был оплотом русской духовности. Борис Зайцев, блестяще воспевший Арбат, называл его Миколиной улицей по церквам Святого Николая, которые тут находились: «Священники звонят в церквах Арбата — Никола Плотник, Никола на Песках и Никола Явленный…» Все эти храмы снесены в 30-х годах прошлого века, и я предлагаю восстановить хотя бы прекрасную церковь Николая Явленного на изгибе Арбата у Серебряного переулка. Тем более, что и место для нее сам Бог сохранил…
Сейчас в Культурном центре готовится монография «Грушевский на Арбате». Выдающийся украинский историк и государственный деятель снимал квартиру на Арбате, 55 с сентября 1916 по март 1917 годов. Это тот дом, в котором родился и четверть столетия жил Андрей Белый(!). Какая великолепная возможность сделать неожиданный творческий ход — в мемориальной квартире Андрея Белого на Арбате устроить хотя бы небольшой уголок, посвященный великому украинцу1. А на самом доме установить мемориальную доску. Весь украинский народ был бы благодарен Арбату и России.
— Есть ли Центры, подобные вашему, в других странах?
— К сожалению, наш Культурный центр является единственным государственным учреждением Украины за границей. К счастью, в эшелонах власти есть люди, которые хорошо понимают необходимость создания филиалов нашего Центра по всей России и открытия новых украинских культурных центров в других странах мира. Верю, что так и будет.
— На последнем конкурсе Евровидение украинская певица Руслана Лежичко уверенно заняла первое место. Есть ли в планах организовать концерт Русланы в большом зале вашего Центра?
— Мы с удовольствием предоставим нашу сцену Руслане. На безоплатной основе.
_____________________
1 Ця ідея була реалізована нами в лютому 2005 року.
— Владимир Ефимович, редакция «Родомысла» от всей души поздравляет Вас и весь коллектив Культурного центра Украины в Москве с наступающим Днем независимости Украины!
«Родомысл» (Москва), 2004, № 3—4. С. 17—21.
Великий українець на Арбаті
В Культурному центрі України в Москві відбулася презентація грунтовної монографії (28 друк. арк.) генерального директора Центру, доктора історичних наук Володимира Мельниченка «Михайло Грушевський: «Я оснувався в Москві, Арбат 55», що вийшла в Москві українською мовою (!) у видавництві ОЛМА-ПРЕСС. Вперше в українській і світовій історіографії автор глибоко й докладно розкриває життя та діяльність великого українця в Москві з вересня 1916 року по березень 1917 року. Книга видана в рамках масштабного проекту «Михайло Грушевський», який здійснює Культурний центр України в Москві. Цим виданням Центр розпочав підготовку до 140-ї річниці від дня народження Михайла Грушевського у 2006 році. Ми зустрілися з Володимиром Мельниченком.
— Передмову до Вашої книги написали академік Микола Жулинський і доктор історичних наук Владислав Верстюк...
— Мені дуже хотілося, щоб першими прочитали монографію професіонали найвищого класу. Директор Інституту літератури ім.Т.Г.Шевченка НАН України Микола Жулинський був одним із ініціаторів фундаментального багатотомного видання «Листування Михайла Грушевського». Коли вийшов перший том, я зустрів у ньому лист Грушевського до Сергія Єфремова, написаний у вересні 1916 року: «Я оснувався в Москві, Арбат 55, кв.8 (угол Денежного)». Так народилася ідея і назва книги... До речі, згадане листування видається з активною участю Українського історичного товариства, яке очолює видатний грушевськознавець Любомир Винар. Мені особливо дорога його схвальна оцінка виходу в світ книги.
Микола Григорович Жулинський приїжджав у Москву на презентацію. На ній виступили також лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Юрій Барабаш, льотчик-космонавт СРСР, двічі Герой Радянського Союзу Павло Попович, завідувачка Меморіальною квартирою Андрія Бєлого на Арбаті Моніка Співак...
— Наскільки пам’ятаю, якраз у цьому будинку де жив Грушевський, народився у 1880 році Андрій Бєлий...
— Саме так. У день презентації книги ми зробили, здається, фантастичну справу: в експозиції Меморіальної квартири Бєлого відкрили стенд, присвячений Грушевському. Міцні творчі зв’язки встановилися у нас з Архівом М.Горького. Разом з його співробітниками ми нещодавно презентували в центрі листи Грушевського до Горького, написані з Арбату 55.
— Чималий шматок Вашої книги присвячений якраз історії Арбату.
— Справді, історія найвідомішої вулиці Росії досліджена до того часу, коли на ній поселився Грушевський. В цю багату й різнобарвну історію життя вкрапило дивовижні українські сюжети. Мені здається, що саме цей матеріал дає можливість читачеві зримо уявити тут героя книги в контексті історичного часу.
— Привертає увагу, що цілий розділ присвячено прибуттю Грушевського в Москву, влаштуванню в квартирі на Арбаті, історії будинку, в якому він поселився...
— Справа в тому, що це новий, переважно невідомий матеріал. Політичний засланець Грушевський зазначав, що «після віденського сидіння, лук’янівської одиночки і казанської глухої провінції московське показувалося не знать яким добром». Разом з тим, у розділі описані труднощі й незгоди, які долала сім’я Грушевських, їх нелегкий побут і щоденні турботи. На основі нових архівних документів уперше розкриті стосунки піднаглядного Грушевського з поліцією, умови, в яких він нелегально вів велику громадсько-політичну роботу, працював над восьмим томом «Історії України-Руси», брав участь у роботі часописів «Украинская жизнь» і «Промінь».
— До речі, у Вас всі розділи й навіть підрозділи книги названі словами самого Грушевського. Це вражає. Особливо нам сподобалася назва останнього розділу — «Во славу нашої національної ідеї».
— Я прагну, щоб у книзі якнайчастіше говорив сам Михайло Сергійович, і читач має можливість уважно прислухатися до нього, з його вуст почути розповідь про життя на Арбаті. Щодо згаданого розділу, то в ньому розповідається про зустріч Михайла Грушевського з Максимом Горьким на Арбаті 55 та про спільний проект унікального наукового збірника «Україна і Москва в їх духовному житті», реалізація якого не втратила значення й сьогодні. Розкриваються роздуми й вчинки Михайла Грушевського в ті кілька днів від початку революції в Росії і до його від’їзду в Київ, де він уже був обраний головою Центральної Ради.
— Микола Жулинський пише в передмові: «Думаю, сам Володимир Мельниченко вповні не уявляв, який огром відкриттів таїть у собі Старий Арбат — ця, за словами Михайла Грушевського, «велика московська артерія». Справді так?
— Мудрий Микола Григорович має рацію. Книга про життя великого українця на Арбаті ледь встигла вийти, а я вже знайшов нові архівні документи. Взагалі, чим більше занурюєшся в історичний матеріал, чим більше залучаєш нові джерела, тим невичерпнішою здається українська тема на Арбаті. Зараз готую велику монографію «Україна на Старому Арбаті».
«Культура і життя», 2 березня 2005 року.
Виступ на IV конгресі Об’єднання українців Росії
9 квітня 2005 року
Шановні делегати Конгресу та З’їзду, дорогі друзі, пані і панове!
Дозвольте привітати вас від імені колективу Культурного центру України в Москві!
Надворі весна. Весна, як прекрасна пора року, весна нової України, нової гуманітарної концепції держави, нових починань і нашої нової співпраці.
Що найголовніше в цій історичній ситуації? Що дозволить адекватно й швидко відповісти на нові запити й виклики часу? На мій погляд, у всі часи відповідь була і є одна — конкретна робота. Забалакати можна все, що завгодно, в тому числі революцію.
Майже дев’ять десятиліть назад, відразу після Лютневої революції 1917 року, Михайло Грушевський, який жив тоді на Арбаті, тут у Москві застерігав українців від ейфорії (дослівно):
— Не про «широчайші перспективи» треба думати, а про народну школу, про популярну книгу, про пресу для народу... Інакше все розпорошиться, розлетиться в сій погоні за широчайшими перспективами, розділиться , розвалиться і на тім скінчаться здобутки від революційного моменту.
Давайте будемо мудро пам’ятати ці слова великого українця.
Пропоную гранично конкретні речі.
Культурний центр України в Москві зараз працює за крупними, масштабними проектами, які дозволяють об’єднати навколо них різноманітні заходи в різних сферах — культурі, науці, економіці. Скажімо, проект — «Тарас Шевченко». До речі, три роки тому на Ш конгресі я обіцяв з цієї трибуни, що ми видамо збірник творів Шевченка українською і російською мовою. Ми це зробили. Зараз готується монографія «Шевченко в Москві».
Так от, ми здійснюємо концептуальні проекти «Григорій Сковорода», «Тарас Шевченко», «Михайло Грушевський», «Лесь Курбас», «Презентація», «Прем’єра», «Видатні українці в Росії» та ін.
Прошу вас під час роботи з’їзду підійти до мене чи до будь-кого із моїх заступників і внести конкретні пропозиції щодо участі ваших організацій у проектах Центру. Всі вони будуть реалізовані.
Друге. В Центрі здійснюється проект «Діаспора», який передбачає повномасштабну і всебічну презентацію роботи організацій української діаспори. Так само пропоную зголоситися в ці дні тим організаціям, які готові найближчим часом чи в перспективі представити в Москві свою культурну, пропагандистську, наукову роботу, показати художні виставки, дати концерти на нашій сцені.
В результаті ми могли б уперше скласти перспективний план спільної роботи, принаймні, на рік уперед.
Нарешті, давайте на цьому конгресі чітко скажемо, що є цілий ряд серйозних проблем, які можна розв’язати лише на державному рівні:
Ось лише кілька з них:
— Створення системи національної освіти, що містила б у собі чітко визначений етнокомпонент та повноцінне методичне забезпечення;
— Створення на федеральному рівні українських засобів масової інформації;
— Комп’ютеризація всіх організацій української діаспори в Росії, налагодження їх оперативного, щоденного зв’язку з Культурним центром і між собою.
— Перетворення книгарні Культурного центру в державну. Організація централізованого фінансування поставок українських книжкових та періодичних видань до Російської Федерації;
— Державна підтримка інформаційної, науково-дослідної та архівно-пошукової роботи Культурного центру.
Для розв’язання цих непростих проблем, у яких давно виросли бороди, потрібні не лише кошти, а й те що, Шевченко називав єдиномислієм і братолюбієм. Ох, як вони необхідні всім українцям задля спільної справи в ім’я нашої неньки. Тож закінчу словами поетової «Молитви»:
А всім нам вкупі на землі
Єдиномисліє подай
І братолюбіє пошли.
Друкується вперше.
Украинский след на Арбате
Москвичей, гуляющих по Арбату, непременно привлечет дом, из окон которого часто льются знакомые украинские мелодии. У входа обязательно висит афиша, приглашающая ознакомиться с картинами художников, побывать на концерте, посмотреть фильм.
Вы можете увидеть здесь маститого ученого и известного дипломата, знаменитого композитора и актера с мировым именем. Дом этот вполне оправдывает свое название: «Культурный центр Украины в Москве». Пятый год его возглавляет доктор исторических наук, писатель Владимир Мельниченко. С ним беседует журналист Леонид Галинский.
— Владимир Ефимович, дом № 9 на Старом Арбате давно имеет «украинскую репутацию». А как это начиналось?
— С начала 30-х годов здесь работал магазин «Украинская книга». Это стало историческим поводом для постановки вопроса о передаче здания под Культурный центр Украины в Москве. Решение о его создании было принято украинским правительством 14 мая 1993 года. Реконструкция велась пять лет, 27 ноября 1998 года центр был открыт. Сегодня это уникальное и пока что единственое в мире государственное учреждение, популяризирующее украинскую культуру за рубежом. Центр призван знакомить москвичей и широкую российскую общественность с историей, внутренней и внешней политикой Украины, её достижениями в области культуры, науки, образования, экономики. Он помогает посольству Украины в Российской Федерации реализовать программы международного сотрудничества в гуманитарной, научно-технической, культурной и информационной сферах.
— Вы — член нескольких творческих союзов Украины и России. Не сомневаюсь, что это существенно влияет на работу Центра. В своих книгах, изданных в Москве, вы рассказываете об истории дома № 9, раскрываете, насколько тесно связан Арбат с Украиной. Причём Ваши арбатские «раскопки», на мой взгляд, открывают новые страницы и в истории, и в литературоведении...
— В доме № 9 бывали Лев Толстой, Антон Чехов, Владимир Гиляровский, Андрей Белый, Сергей Есенин, Владимир Маяковский, Борис Пастернак... Впрочем, я не сомневаюсь, что многие нынешние гости Культурного центра точно так же будут вписаны в историю культуры Украины и России.
Что же касается «украинского следа» на Арбате, то я действительно немало написал об этом и собираюсь собрать интереснейший материал в отдельную книгу. Мало кому известно, например, что Тарас Шевченко бывал во многих местах арбатского и приарбатского ареалов, — на Поварской и Спиридоньевской улицах, «под Новинским», на Тверском бульваре, в Газетном переулке. Когда гроб с телом Шевченко перевозили из Петербурга в Украину, то 27 апреля 1861 года он был установлен в храме святого Тихона Амафунтского у Арбатских ворот. Нам удалось найти в архиве имена российских церковнослужителей, которые отслужили панихиду над прахом украинского гения. Называю их впервые: священик Николай Левитский, дьякон Павел Фивейский, пономарь Петр Беляев. Кстати, на месте, где находился храм Тихона, снесённый в 1933 году, следовало бы поставить памятный знак (недалеко от кинотеатра «Художественный»).
— Я знаю, что у вас есть конкретные предложения по, так сказать, духовному переустройству Арбата.
— Прежде всего, считал бы крайне важным для Москвы и даже для всей России воссоздать дивной красоты церковь Николая Явленного, стоявшую на углу Арбата и Серебряного переулка. Тем более что, кажется, сам Бог оставил для неё место. Поистине прав был Андрей Белый: «Сам Арбат — что, коли не Миколина улица?» Хотелось бы помечтать о том, чтобы на Арбате открылись еще несколько книжных магазинов, кроме «Украинской книги» в Культурном центре. Известный русский писатель Борис Зайцев сказал о предреволюционном Арбате: «Из книжных магазинов книги смотрят...» Вместо вульгарных сувенирных палаток, которые уродуют Арбат, хорошо бы разместить книжные развалы. Впрочем, это утопия... Пришло время наконец выработать концептуальный подход к размещению новых мемориальных досок и памятных знаков, продумать систему включения в инфраструктуру Старого Арбата литературных героев, которых в свое время «поселили» здесь Иван Тургенев, Лев Толстой, Иван Бунин, Михаил Булгаков, другие классики русской литературы...
— Культурный центр Украины является наряду с Театром им. Е.Вахтангова и Квартирой-музеем А.С. Пушкина, важной духовной точкой опоры на Старом Арбате. Что лежит в основе концепции вашей работы?
— Это — масштабные долговременные проекты. Их названия говорят сами за себя: «Григорий Сковорода», «Тарас Шевченко», «Михаил Грушевский», «Лесь Курбас», «Диаспора», «Диалог культур», «Презентация», «Премьера»... Скажем, в рамках проекта «Тарас Шевченко» мы издали книгу избранных произведений поэта на украинском и русском языках, готовим книгу об его пребывании в Москве, открыли мемориальную комнату его имени, провели презентацию книги московского учёного Юрия Барабаша о Шевченко и Гоголе, которая в прошлом году была удостоена Национальной премии Украины им. Т.Г. Шевченко... Проект «Известные украинцы в России» представил творческие встречи с Кларой Лучко, Владимиром Бортко, вечера памяти Александра Довженко, Леонида Быкова...
— Я с огромным удовлетворением узнал, что Российская Академия наук наградила Культурный центр памятной медалью «За выдающийся вклад в развитие культуры России». Это феноменальное событие для меня вполне понятно. Вы ведёте научные исследования в области истории культуры староарбатского ареала, очень важные для российской духовности, содействуете совместной работе учёных-культурологов двух стран. Хорошо помню выставки в Центре народного художника России А.Зыкова «Все цветы Пушкину» и российской художницы Е.Сухомлиновой «Реализм в цвете». Что нового на этом участке вашей деятельности?
— Профессиональная и научно поставленная работа во имя нашего государства неизменно приносит добрые плоды и для государства российского. Скажем, совместно с Архивом Горького Института мировой литературы им. А.М. Горького мы впервые провели презентацию переписки Алексея Максимовича и выдающегося государственного и политического деятеля Украины Михаила Грушевского в 1916—1917 годах. Впервые была обнародована также информация о том, что Горький посетил Грушевского в ноябре 1916 года на Арбате, 55, где тот жил, находясь в политической ссылке. Два выдающихся деятеля договорились тогда об издании сборника статей «Украина и Москва в их духовной жизни», который в огне Гражданской войны появиться не мог. Впрочем, замысел уникального научного сборника не утратил своего значения и сегодня.
— Насколько я помню, в доме № 55 и жил Андрей Белый...
— Вот именно! Разве мы могли не наладить творческие контакты с Мемориальной квартирой Андрея Белого? Сейчас в экспозиции музея-квартиры находится стенд, посвящённый еще одному известному жильцу этого дома — Михаилу Грушевскому. Нынче мы работаем с Домом-музеем М.С. Щепкина с целью освещения в его экспозиции темы «Щепкин и Шевченко». Сотрудничество с удивительными московскими музейщиками чрезвычайно интересно и плодотворно.
— Недавно мне довелось видеть вас в Международном центре-музее имени Николая Рериха...
— Там проходила выставка украинского художника Владимира Козара «От Карпат к Гималаям. Вехи на пути», организованная при поддержке Комитета по культуре и духовности Верховной Рады Украины. В июне живопись художника будет представлена в нашем Культурном центре. Этот некоммерческий проект способствует укреплению культурных связей между Россией, Украиной и Индией.
Мы сотрудничаем с культурными центрами Болгарии, Польши, Словакии, других стран. 25 мая, в День славянской письменности и культуры, в Культурном центре Украины были открыты международные книжная и художественная выставки. Кстати, на книжной выставке один стенд был отведён для крупнейшего российского издательства «ОЛМА-ПРЕСС», которое издало несколько книг, подготовленных центром, на украинском языке (!).
— Могли бы назвать наиболее важные направления работы с украинской диаспорой, которые требуют особого внимания российского государства?
— Назову два важнейших — создание единой системы украинцев России с чётко выраженным этнокомпонентом и создание на федеральном уровне украинских средств массовой информации: газеты, журналы, радио и телевидение.
— Как влияют на вашу работу политика и вообще современные изгибы отношений между Россией и Украиной?
— Текущие политические процессы не могут изменить стратегический курс обоих государств на плодотворное культурное сотрудничество, а, значит, и на пропаганду Центром украинской культуры и духовности в России. Мы осознаём свою ответственность перед украинским и русским народами и стараемся достойно представлять свою страну в Москве, на Старом Арбате. Заходите к нам! Будем рады!
«Россия» (Москва), 16—22 червня 2005 року.
Вересень у Культурному центрі України в Москві
Вересень у Культурному центрі був особливо насичений. Пройшли книжкові виставки, зокрема до 160-річчя з дня народження І.К.Карпенка-Карого, показані відеопрограми, скажімо, документальні фільми «Українське мистецтво. Світові величини» з Дмитром Горбачовим і «Консонанс» про хороспів українців (автори Ігор Жук і Валентин Марченко). Відбулася презентація «Українсько-англійсько-японського розмовника» (Львів, 2005; автор ─ професор Андрій Медведєв). Пройшов черговий Український музичний салон.
Хвилюючим був вечір пам’яті протестних виступів Василя Стуса, В’ячеслава Чорновола, Івана Дзюби проти хвилі арештів української інтелігенції(1965 рік). Ми запросили до себе доктора історичних наук Георгія Касьянова та колишнього політв’язня, правозахисника Василя Овсієнка, який півтора роки знаходився у в’язниці разом із Василем Стусом. Ішлося також про сучасне паломництво українців до Сандармоху та Соловків: нині у Культурному центрі розгорнута фотовиставка «Проща до Голгофи українців. 2005 рік», підготовлена активістами української діаспори в Москві Тарасом Дудком, Христиною Кашубою, Віталієм Ляшуком.
На початку вересня Культурний центр взяв активну участь у підготовці українського сегменту XVIII Московської міжнародної книжкової виставки-ярмарку. Центр мав на ній окремий стенд, на якому були виставлені кілька наших книг, виданих українською мовою в Москві, зокрема «Прапор України на Арбаті» та «Михайло Грушевський: „Я оснувався в Москві, Арбат 55”».
Виокремлю два дні роботи Центру наприкінці місяця. 28 вересня вранці в Меморіальній кімнаті, присвяченій Тарасу Шевченкові й Михайлу Грушевському (відкрита у нас у квітні цього року за участю президента Академії педагогічних наук України, академіка Василя Кременя), пройшов Шевченківський урок з українським класом Московського лінгвістичного ліцею № 1555. Діти вперше дізналися про те, що поет неодноразово бував в арбатському ареалі, блукав по його «закарлючистих вулицях».
Ввечері в рамках масштабного проекту «Презентація» Станіслав Лазебник представив свою та Ольги Гавури книгу про українців Канади «Роздуми на мосту з двобічним рухом» (Київ, видавництво «Етнос», 2004). Зі свого боку, заслужений журналіст України Олег Гусєв презентував першу в світі книгу, присвячену Помаранчевій революції: «Преображення на Помаранчевому майдані», що була надрукована вже наприкінці 2004 року.
29 вересня, в день народження Михайла Грушевського, працівники Культурного центру та Посольства України поклали квіти до меморіальної дошки Грушевському на вул. Погодінській, 2/3, де Михайло Сергійович жив на початку 30-х років минулого століття. «Вот уже 4-ый год живу я подневольно в Москве, оторванный от Киева»,─ писав учений в гіркому й відчайдушному листі до В’ячеслава Молотова незадовго до смерті. Тоді Грушевський в одному реченні підбив найважливіший підсумок свого життя: «Я всю жизнь свою посвятил исследованию истории Украины».
Того дня Культурний центр вперше організував панахиду по Михайлу Грушевському в храмі Св. Архистратига Михайла, що поруч із будинком, де жив великий українець.
Цент презентував персональну виставку гобеленів народної художниці України, академіка Академії архітектури України Людмили Жоголь, яка зібрала зацікавлених українців, московську творчу еліту в галузі декоративного мистецтва. Всі витвори золотих рук майстрині дихають Україною, передають її самобутні й неповторні життєві барви. Перед гобеленами Жоголь спливають у пам’яті слова Василя Симоненка: «Україно, ти для мене диво...» Ми домовилися з Людмилою Євгенівною про те, що вона витче гобелен спеціально для Українського дому в Москві.
Під час відкриття виставки Людмили Жоголь відбулася презентація унікального альбому-каталогу Зої Чегусової «Декоративне мистецтво України кінця XX століття», що розгортає захоплюючу картину творчості провідних художників професійного декоративного мистецтва.
Тоді ж у Культурному центрі пройшов круглий стіл «Російська поезія в Україні» в рамках четвертого Московського міжнародного фестивалю Бієнале поетів, у якому взяли участь поети з Дніпропетровська, Харкова, Одеси, Івано-Франківська, Сімферополя.
У вересні у нас побували з діловим візитом голова Комітету телебачення і радіомовлення України Іван Чиж і перший заступник керівника Державного управління справами Президента України Юрій Лузан. 23 вересня міністр закордонних справ України Борис Тарасюк провів у Центрі зустріч з активом української діаспори в Росії, відзначивши активну і плідну роботу нашого колективу в царині пропаганди української культури та духовності. Глава Адміністрації Президента України Олег Рибачук, який уважно познайомився з роботою Центру, записав у книзі почесних гостей: «Культурному форпосту європейської країни з щирим захопленням від того, що ви робите, від вашого духу, ентузіазму й професійності!»
Погодьтеся, що Культурний центр України в Москві живе цікаво й розмаїто.
«Слово Просвіти», 13—19 жовтня 2005 року.
Як Шевченко Москву споглядає
Давно маю намір розповісти на сторінках «Слова Просвіти» про єдиний за межами нашої держави Культурний центр України, адреса якого більше, ніж промовиста: Москва, Арбат, 9. Центр почав діяти ще в листопаді 1998 року, він є власністю України, підпорядковується адміністрації Президента. Постійно репрезентуючи національну культуру і духовність, Центр веде статистику своєї діяльності: відвідувачів і користувачів послугами Центру — понад сто тисяч, заходів — близько тисячі. Презентований цей заклад, по суті, має бути серцем української діаспори в Росії, культурним представництвом нашої вітчизни в Москві. Мій задум не лише визрів, а й мав потужний поштовх — цьогорічний День незалежності я провела саме там — у «форпості української духовності на московській землі». Почула й побачила багато, тож пропоную читачам нову рубрику для циклу матеріалів: «Україна, Арбат, 9».
Для прем’єри рубрики обираю перше знайомство. Сподіваюся, що постать доктора історичних наук Володимира Мельниченка, генерального директора Культурного центру України в Москві, науковця, журналіста, автора багатьох книг і публікацій, наших читачів вельми зацікавить. Значна частина його книг — «Україна на Арбаті, 9», «Прапор України на Арбаті», «Михайло Грушевський: я оснувався в Москві, Арбат, 55» створені саме тут, на Старому Арбаті, починаючи з 2001 року, коли Володимир Юхимович очолив колектив Культурного центру.
Генеральний директор В.Ю. Мельниченко — сьогодні наш гість. І крім його розповіді про щоденну діяльність Центру у вересні наша розмова торкалася чи не найголовнішого ідеологічного напрямку роботи Центру — його Шевченківського проекту.
Любов Голота: Володимире Юхимовичу, розкажіть просвітянам, що тут діється на Арбаті, 9, під українським прапором у серці Москві?
Володимир Мельниченко: Культурний центр — унікальна, поки що єдина за кордоном українська державна установа такого роду. Його завдання — всебічне сприяння утвердженню й зміцненню міжнародного авторитету України. Конкретніше — пропаганда української культури й духовності в Росії, ознайомлення зарубіжної громадськості з історією, культурою, внутрішньою та зовнішньою політикою України, її досягненнями в супільному й культурному житті. Це — участь у реалізації програм міжнародного співробітництва у галузі розвитку гуманітарних, науково-технічних, культурних та інформаційних зв’язків. Особливо важливий напрямок роботи — робота з українською діаспорою в Російській Федерації, співробітництво з українськими національно-культурними автономіями та організаціями, реалізація освітніх програм.
Л.Г.: Володимире Юхимовичу, я щойно прочитала Ваш рукопис «Тарас Шевченко: “Пустилися ми Москву споглядати»«. Скоро він стане книгою, яка, безсумнівно, додасть нових штрихів до кількох перебувань Тараса Григоровича в Москві, його останньої, смертної дороги в Україніу через Москву. У якому контексті Ви провадили своє дослідження?
В.М.: Не ставлячи під сумнів модерні та постмодерні технології в шевченкознавстві, нітрохи не заперечуючи вивчення життя і особистості Шевченка крізь призму психоаналізу та впровадження етнопсихологічного дискурсу в дослідження творчості поета і т. ін., відчув потребу продовження традиційних історичних досліджень. Можна сказати, що я перебував у річищі підготовленої Інститутом літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України чотиритомної Шевченківської енциклопедії та синтетичної наукової біографії Кобзаря. На мій погляд, у перспективі треба також створити багатотомну Шевченківську біографічну хроніку.
Л.Г.: А які московські хроніки, що до цього не використовувалися, стали джерелами Вашого дослідження?
В.М.: Основне джерело, безперечно, — щоденники та листи самого Тараса Григоровича, в яких він розповідає про своє перебування в Москві, його твори, зокрема, написані в місті або під впливом московського перебування. Автори книги «Шевченко в Москве» навіть стверджували таке: «Без перебільшення можна сказати, що Москву він (Шевченко) згадує мало не на кожній сторінці «Щоденника». Насправді, це перебільшення, проте Москва згадується поетом в ньому таки часто (понад 30 разів), а в листах — понад 40 разів. За цими безцінними Шевченковими документами йдуть спогади, щоденники, листи та інші матеріали поетових знайомих, які зустрічалися з ним у Москві, або людей, які мали певну інформацію про його відвідини міста.
Велике значення мають документи, що дали змогу встановити конкретні адреси перебування Шевченка в Москві. Це — архівні матеріали, різноманітні путівники по Москві і довідники («Книга адресов жителей Москвы», «Адрес-календарь жителей Москвы», «Вся Москва», інші адресні книги жителів Москви, в тому числі чиновників і службовців); плани міста середини ХІХ століття; маловідомий «Алфавитный указатель» до планів усіх адміністративних дільниць Москви, що містить перелік тодішніх міських соборів, храмів, монастирів, готелів, поліцейських будок, а також «казенных, общественных и владельческих домов».
Серед історичних документів, які розкривають перебування домовини з прахом Шевченка в храмі Тихона біля Арбатських воріт, на першому місці стоять спогади очевидців цієї події, передусім Олександра Лазаревського, маловідомі матеріали людей, причетних до неї, наприклад, студента Московського університету з України Миколи Шугурова. Мною також уперше залучено архівні документи Центрального історичного архіву Москви, що розповідають про храм святого Тихона та його священиків, які відслужили панахиду над прахом Тараса Шевченка.
Великою підмогою у висвітленні московської атмосфери часів Кобзаря стали вперше використані нариси та спогади сучасників тодішньої Москви, зокрема давно забутих побутописців міста І.Кокорєва, П.Вістенгофа, приват-доцента Московського університету М.Давидова, академіка М.Богословського, а ще корінного москвича і найпліднішого перекладача та видавця творів Шевченка російською мовою І.Бєлоусова та ін.
Л.Г.: Які дослідницькі завдання ставили перед собою?
В.М.:Хотів зосередитися на малодосліджених або зовсім нерозкритих сюжетах перебування Шевченка в Москві і мав перед собою такі завдання: розповісти про те, як поет, кажучи його словами, «споглядав Москву», де і в кого він у місті побував, що встиг побачити та оцінити, якими московськими бульварами, вулицями й провулками проходив чи проїжджав, які будинки, палаци, церкви й поліцейські будки його оточували. Оскільки значну частину часу в Москві поет провів у староарбатському та приарбатському ареалах, які є предметом нашої особливої уваги, мені хотілося доповнити сучасною інформацією щоденникові записи Шевченка про його відвідини Москви в березні 1858 року, встановити адреси москвичів, у яких побував Тарас Григорович, — із тим, щоб у найближчому часі скласти нарешті карту його перебування в місті, акцентувати деякі моменти впливу Москви й московських знайомств на творчість і долю Шевченка. І, звичайно ж, уточнити прізвища учасників панахиди, розкрити історію перебування домовини з прахом Кобзаря в храмі святого Тихона на Старому Арбаті 27—28 квітня 1861 року.
Можливо, на цих напрямах дослідження мені вдалося додати нові штрихи до московських сторінок біографії Тараса Шевченка.
Л.Г.: Володимире Юхимовичу, Культурний центр України в Москві здійснює масштабний проект «Тарас Шевченко», що має завершитися до 200-річного ювілею з дня народження Тараса Григоровича Шевченка.
Нам є чим звітувати перед державою в царині пропаганди в Росії життя і творчості національного генія. Щороку в березні в Культурному центрі проходять урочисті вечори й концерти, присвячені Шевченкові, на які ми запрошуємо відомих артистів, діячів науки і культури. Скажімо, в 2002 році до нас приїхав із Санкт-Петербурга народний артист України й Росії Валерій Івченко. Зал буквально завмер, коли Шевченкові поезії читав народний артист Росії Олексій Петренко.
2003 року на урочистості, присвячені Кобзареві, до Центру приїхав із шевченкіаною народний артист України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Анатолій Паламаренко. В урочистому вечорі, присвяченому 190-й річниці з дня народження Шевченка, взяли участь Надзвичайний і Повноважний Посол України в Російській Федерації Микола Білоблоцький і народний депутат України, директор Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка Національної Академії наук України, академік Микола Жулинський. В 2005 році на Шевченківських святах в Культурному центрі побував народний депутат України, голова Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Т.Г. Шевченка поет Павло Мовчан. В урочистому концерті взяв участь ансамбль солістів «Благовіст» Українського академічного фольклорно-етнографічного ансамблю «Калина». Поетичну композицію «Не питайте свою долю» за баладами і думами Тараса Шевченка блискуче виконала народна артистка України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Раїса Недашківська.
В рамках проекту «Тарас Шевченко» в Центрі раніше ніж в Україні відбулася презентація перших томів Повного дванадцятитомного зібрання творів Кобзаря. Так само у нас пройшла презентація документального телефільму «Мій Шевченко», знятого на «Студії 1+1». Глядачі зустрілися з авторами фільму Юрієм Макаровим і Оленою Чекан. Постійно приїздять до Центру лауреати Національної премії імені Тараса Шевченка, скажімо Богдан Ступка вже став його живим талісманом. У нас виступали Ніна Матвієнко, Марія Стеф’юк, Євген Станкович, Мирослав Скорик, пройшла фотовиставка Василя Пилип’юка, кілька разів виставлялися гобелени Людмили Жоголь... Навесні 2003 року ми запросили до себе співробітників Шевченківського національного заповідника в Каневі і разом з ними відкрили книжкову виставку «Безсмертне слово Кобзаря» з фондів заповідника. На ній було представлено понад 100 унікальних музейних експонатів: прижиттєві видання творів Шевченка, література ХІХ і ХХ століть про життя і творчість Кобзаря, художні листівки шевченківської тематики, портрет Тараса Григоровича роботи відомого українського художника Івана Марчука. Відвідувачі Центру мали змогу подивитися відеофільм про Шевченківський заповідник і Тарасову гору.
Л.Г.: Це був масовий український десант, успішному представництву якого Ви сприяли. А які творчі розробки Центру вразили Москву і її мешканців?
В.М.: До 190-річчя з дня народження поета в Культурному центрі пройшла презентація монографії лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка, доктора філологічних наук Юрія Барабаша «Коли забуду тебе, Єрусалиме...»
Щороку Центр організує конкурс на краще читання поетичних творів Шевченка серед московських студентів і школярів, а в московському лінгвістичному ліцеї № 1555 проводить Шевченківські уроки.
Проте найголовнішим нашим подарунком до Шевченківського ювілею став вихід у світ збірки вибраних поетичних творів Кобзаря українською і російською мовами, упорядкований в Культурному центрі за підтримки Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка Національної академії наук України та Національного музею Тараса Шевченка. Збірник покликаний популяризувати творчість національного генія серед української діаспори в Росії та інших країнах СНД. Видання щедро ілюстроване малюнками, офортами та малярськими творами Шевченка, які віддзеркалюють ще одну яскраву грань його могутнього таланту, наочно підтверджують його неосяжний мистецький потенціал. Глибоку передмову до збірки написав академік Микола Жулинський. Книгу було прекрасно видано до 190-ї річниці з дня народження поета Державним видавництвом «Либідь» у Києві. Ми розіслали її в усі організації української діаспори в Росії та в обласні російські бібліотеки.
Наступним важливим кроком, який обов’язково матиме добре продовження в майбутньому, стало відкриття в Центрі 27 квітня 2005 року Меморіальної кімнати, присвяченої Тарасу Шевченку й Михайлу Грушевському. Тепер кожний бажаючий може отримати потрібну інформацію про перебування Кобзаря в Москві. З часом ми підготуємо пішохідну й автобусну екскурсії по Шевченківських місцях Москви.