Geum.ru

Міфологема вічного мандрівника: український контекст

Вид материалаДокументы

Содержание


Умовні знаки
К – каяття; к' – спам’ятання; С
Умовні знаки
Т – труднощі перед народженням; т' – тяжка тривала (1 р.) вагітність; СВ(м)
The mytheme of the everlasting wanderer
Подобный материал:
  1   2   3

МІФОЛОГЕМА ВІЧНОГО МАНДРІВНИКА:УКРАЇНСЬКИЙ КОНТЕКСТ



Численні легенди про Вічного Жида (а їх нараховують близько 100, причому значна частина з них має велику кількість варіантів), який за зневагу Ісуса Христа проклятий вічно блукати по світі, сягають своїм корінням епохи Середньовіччя, коли в окрему групу сформувалися перекази про воїна – свідка розправи над Спасителем, приреченого на мандри у вічних муках в очікуванні Христового повернення на землю.

Одним із варіантних розгалужень легенди є оповідь про Картафіла – сторожа у преторії Пилата, який, підганяючи Христа під час Хресної Дороги на Голгофу, ударив Його у спину, за що й був проклятий на вічне існування1. За іншими переказами, Картафіл не вдаряв Христа і навіть не розмовляв із Ним, але під час страти Ісуса вигукував: "Почекайте мене, я теж хочу подивитися на розп'яття неправдивого пророка!", після чого Христос прокляв його на вічний неспокій і мандри. Характерною ознакою легенди є впадання Картафіла в невиліковну хворобу кожного разу, як він досягав столітнього віку, а по тому швидке одужання і повернення до тридцятилітнього віку очевидця Христа 2.

Італійська за походженням легенда виводить ім'я Малха (Марка, Малхуса), який за провину перед Христом приречений на вічне життя під землею: ходити без упину навколо колони, очікуючи повернення Христа. Під його ногами утворилися ями, опустилася земля, а він у відчаї б'ється головою об колону, та померти не може3. Ще одна легенда розповідає про Яна Родуїна – схопленого очевидця Христового розп’яття, якого тримають в ув’язненні за дев’ятьма дверима. Це гола людина, тіло якої обросло волоссям. Вона перебуває у глибокому мовчанні, але при зустрічі із людьми завжди питає лише про одне: "Чи вже йде людина з хрестом?", як його і закляв Ісус4. Останнє ім'я, яке стоїть дещо осібно від попередніх, – Лонгин-сотник, який пробив Ісуса на хресті або, за іншою версією, вдарив Христа по щоці, за що покараний на вічні муки: тричі на день його поглинає дикий звір і тричі Лонгин знову оживає.

Прикметною рисою наведених легенд є наявність у них спостережуваних рудиментів міфологічного світогляду, що виявляється у характерній для них усіх ідеї циклічності, вираженій як:

– напад хвороби кожного разу, коли Вічному Жидові виповнюється 100 років, і повернення

до здорового 30-літнього віку (Картафіл);

– поглинання і випльовування диким звіром тричі на день (Лонгин);

– кружляння навколо стовпа у підземеллі (Малх).

В українській фольклорній традиції також поширені легенди про Агасвера, однак із притаманними їм відмінностями5. У порівнянні із європейським інваріантом, українська легенда цікава тим, що, окрім Вічного Жида, витворює й образ Вічної Жидівки*; відтак особливостями даної легенди стають нарізні мандри Вічного Подружжя, їхня періодична зустріч раз на 100 років та розлука.

Як бачимо, в українських переказах, пізніших – щодо європейських – за своїм походженням, образ вічного блукальця фігурує під узагальненим іменем Вічного Жида. У подальших апокрифічних текстах спостерігається процес затрати домінантних структурних елементів інваріантної оповіді з наступним переносом індивідуальної провини перед Христом на всю націю: "Є такі Жиди, що будуть до кінця світу ходити. То ті Жиди, що Христові ніколи спокою не давали"6; навіть більше – із виходом за рамки самої легенди, як-от у переказі про Цигана, який, зневаживши Христа (для розп'яття Месії він виготовив більше цвяхів, ніж вимагалося, і насміхався з приводу цього), зазнає “канонічного” прокляття: "Бачиш, як той цвях не має ніде пристановища, так само і ти не будеш мати аж до скінчення світу! Тому цигани так триндаються від міста до міста"7. Глибшої трансформації у цьому контексті зазнає сюжет переказу "Вічний танець", в якому залишаються лише зовнішні атрибути – провина перед Богом і покарання за нього, що триватиме вічно, натомість зміст наповнюється суто етичною проблематикою*.

Поряд із модифікованими варіантами західноєвропейського апокрифу про Агасвера, українська етноментальність зафіксувала оригінальні перекази про грішника, який спокутує свої злочини перед Богом у вічному проклятті; він фігурує під інваріантним іменем Марка Проклятого. Типологічно спорідненими рисами обох персонажів (Агасвера і Марка Проклятого) є:

– зв'язок імені з долею грішника;

– скоєний злочин;

– покарання безсмертям на вічні мандри без права спочинку;

– усвідомлення своєї гріховності;

– допомога людям як покута за гріхи;

– віщування нещастя своєю появою;

– ізгойництво в суспільстві.

Диференційні ознаки сфокусовані навколо домінантних рис: Агасвер зневажив Христа – Бога, тому вимір його вчинку сягає розмірів Усесвіту, а Марко вбив рідних – людей; вимір його злочину обмежується рамками суспільства. Суттєві відмінності відображені в семантиці імені: у першому випадку наголошується на вічності прокляття, у другому – на самому проклятті – факті покарання. Цим зумовлюється й характер змістового розподілу: проблематика легенд про Агасвера набуває філософського звучання, натомість про Марка Проклятого – морально-релігійного потрактування (Див. Додаток.1 у кінці статті). Відтак у зазначеному сенсі український вічний мандрівник більше спільних рис має із старозавітним вигнанцем Каїном, аніж із апокрифічним персонажем Агасвером. Вони, окрім убивства рідних (Марко – матері, сестри/брата; Каїн – брата) і вічного прокляття у мандрах, приречені носити на собі сліди свого злочину: торби з головами жертв усередині/торби з камінням як еквівалент убитих душ/обруч на голові розбійника (легенди про Марка Проклятого) – знак на чолі (Старий Завіт)/тіло вбитого Авеля на спині Каїна (балканський фольклор)8. Але і тут наявні відмінності, що виокремлюють власне українські за походженням легенди: адже і торби з камінням, і залізний обруч на голові спадають, або торби з головами жертв легшають щоразу після доброго вчинку грішника, символізуючи у такий спосіб повне або часткове прощення гріха. Таким чином, в українських переказах передбачено імовірне звільнення від фатального прокляття, тоді як західноєвропейські легенди виключають можливість прощення взагалі.

Глибший аналіз міфологічної основи легенд про Марка Проклятого виявляє редуковану форму їхньої спорідненості із поширеними переказами про святих, зокрема із народним варіантом оповіді про Андрія Первозванного9, що, своєю чергою, містить у собі два окремі сюжети, які поза даним текстом (тобто оповіддю про Андрія Первозванного) функціонують як два незалежні цикли, умовно названі тут 1) циклом легенд про розбійника в лісі та 2) циклом легенд про кровозмісника.

Зміст переказів 1-го циклу зводиться до інваріантної розповіді про злочинця, який живе в лісі після скоєння численних убивств, серед яких – жахливе вбивство батьків (і рідних). Розкаюючись за свої вчинки, він сповідається й отримує тяжку покуту: виростити дерево (переважно яблуню), підливаючи його водою, яку він повинен навколішки носити до дерева або в долонях, або у роті. Абсолютне прощення гріхів відбувається за умови, що з дерева спадуть усі дозрілі плоди. Якщо ж на ньому залишаться два плоди (вони символізують душі убитих матері і батька), це означатиме, що прощення не остаточне. Варіативність даного циклу легенд узагальнено можна відобразити у схемі:


№

з/п10

РЛ

УБ
ЗВ

К
С

П
Пр

432
Йинох Йоноходий
+; ┴
яблуневий кий
+


(р)
–

332
+
–
палиця
+
–
(д)
Пр'

333
г
+;┴
–
–


(р)


335
+
–
–
к'
(л)
(т)
Пр''

336
г
+; ┴
–
–


(о)
Пр''

338
+
+
яблуневий костур
+
(г)
(д)
Пр'

339

340
Мадей
┴
бук з квасниці
+
+
(д)


341
рл'
+; ┴
–
+
+
(д)