Всеукраинская научно-теоретическая Интернет-конференция охватывает философский, социологический, психологический и культурологический анализ личности, проблемы ее формирования на современном этапе становления информационной цивилизации

Вид материала

Андрієнко О.В., к. філос. н., доц., Донецьк, ДонНУ
Рефлексия античного наследия
О популяризації філософської думки
Філософські погляди г.с. сковороди
The philosophical and ethical ground of economics
Філософія постмодернізму

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6 7 8

Андрієнко О.В., к. філос. н., доц., Донецьк, ДонНУ

ПСИХОТЕРАПЕВТИЧНА ФУНКЦІЯ ФІЛОСОФІЇ

В УМОВАХ РОЗБУДОВИ ДЕМОКРАТІЇ

Філософія виконує у суспільстві важливу психотерапевтичну функцію, що є особливо значимим в умовах розбудови демократії, оскільки в цей час суспільство відрізняється підвищеною динамікою і нестабільністю. Це знаходить відображення у психологічній занепокоєності і зростанні почуття страху в різних його варіаціях.

Митою даної роботи є аналіз психотерапевтичної функції філософії у контексті розбудови демократичного суспільства.

Психотерапевтична функція філософії була відома вже за часів греко-римської Античності і проявляється у декількох напрямках. По-перше, філософія може бути представлена як спосіб виховання душі та боротьби зі страхами. Тут важливо підкреслити різницю між емпіричним страхом, який може і повинен бути подоланий психологічними методами, та страхом метафізичним. Останній носить ірраціонально-аксіологічний характер і є невід’ємною складовою людської природи. Метафізичний страх безпосередньо пов'язаний з почуттям суспільної та індивідуальної відповідальності. Позбавити людину метафізичного страху як світоглядної універсалії може тільки безсмертя. Розкрити цей конструктивний аспект страху для розвитку демократичного суспільства допомагає саме філософьска рефлексія. Перефразовуючи Р. Декарта, у даному контексті можна сказати: «Жахаюсь – значить існую».

По-друге, філософія може виступати шляхом цільової раціоналізації людської життєдіяльності, і тим самим сприяє формуванню здорового суспільства, яке складається з активних та свідомих громадян, які здатні на самостійну організацію своєї активності.

По-третє, психотерапевтичний вплив філософії на демократичне суспільство проявляється у синтезі філософського і медичного знання (передусім, психіатрії та психології). У цьому контексті філософія виступає шляхом подолання відчуття невдоволеності життям і кризи самоідентичності, яка є характерною для розвинених демократій з їх варіативністю можливостей та ідеєю людини, яка творить себе сама.

Такі відомі філософи як М. Фуко і К. Ясперс активно займалися проблемами психіатрії та психології. Ще більш типовою ідея лікаря-філософа є у східній культурі (наприклад, у даосизмі з його системою внутрішньої алхімії). Слід відзначити, що, разом з демократизацією релігійного життя, інтерес до східних вчень і практик серед українських громадян стрімко зростає.

Використання філософії з психотерапевтичною метою давно відомо у розвинутих демократичних суспільствах Заходу, про що свідчить багато фактів. Наприклад, наприкінці ХХ ст. при університеті Джона Хопкінса було розпочато видання наукового журналу під назвою «Філософія. Психіатрія. Психологія», у Кембриджі студентам філософського факультету читаються курси з проблем інтелектуального здоров’я, філософії психології, біоетики, а в Оксфорді майбутні філософи слухають курси під назвою «Філософія психології та неврології» та «Психологія, філософія і фізіологія». Цілком правим є Ю. Абдаєв, який пише про те, що філософія і медицина – це найдавніші феномени культури, які покликані допомогти людині адаптуватись у навколишньому світі. Філософія допомагає медицині йти шляхом прогресивного розвитку, який витікає з розуміння людини як складного біосоціального організму.

Загалом, синтез філософського та медичного знання допомагає робити нові відкриття і не потрапляти в полон вузькоспеціальних даних. Пошуки такого синтезу не випадково ведуться в умовах сучасних демократичних систем, адже демократичне суспільство має свої специфічні проблеми, пов’язані з фізичним здоров’ям та психологією особистості.

Гришанова Е.В., Донецк, ДонНУЭТ

РЕФЛЕКСИЯ АНТИЧНОГО НАСЛЕДИЯ

П. Тейяр де Шарден писал: “Рефлексия – это приобретенная сознанием способность сосредоточиться на себе самом и овладеть самим собой как предметом, обладающим своей специфической устойчивостью и своим специфическим значением, способность уже не просто познавать, а познавать самого себя; не просто знать, а знать, что знаешь” [1, 136]. Эти слова отражают наиболее общее понимание рефлексии в философском аспекте. Именно благодаря рефлексии человек выделился из царства животных, смог сосредоточиться на самом себе, овладеть самим собой как предметом и получил возможность не просто познавать окружающий мир, но и познавать самого себя. Во все времена люди желали познавать свой внутренний мир и внутренний мир людей для того, чтобы управлять ими. Ученые всех времен соотносили образ человека с культурными эпохами (Античностью, Средневековьем, Новым и Новейшим временем), чтобы понять, какова же граница между культурами.

В античности рефлексия предполагала социально обусловленное, сознательное заимствование идей, материалов, мотивов, берущихся за образец, с целью поставить его на службу интересам современной им культуры. Понятие «рефлексия» (лат. reflexio - обращение назад). Термин, означаючий отражение, а таже исследование познавательного акта [2, 316]. Термин «рефлектировать» означает обращать сознание на самое себя, размышлять над своим психическим состоянием.

Опираясь на представленный анализ определений, можно полагать, что сущность рефлексии заключается в её возвратно-поступательном характере, точнее в её действенности, в возможности изменения оснований деятельности личности для управления собственным состоянием, а значит и поведением, где осознание выступает как важнейшее и необходимое условие изменения. Рефлектируя условия и результаты познания внешнего мира, разум приходит к внутреннему самопознанию. Рефлексия античного наследия показывает, как греческие философы относились к пониманию мира.

Сократовское проникновение в существо человеческих проблем требовало новых, истинных путей познания. Его принцип «Познай самого себя» послужил толчком к философствованию и предопределил основное направление его философских поисков истины. Сократ воспринял это изречение как призыв к познанию вообще, к выяснению смысла, роли и границ человеческого познания в соотношении с божественной мудростью. Речь, таким образом, шла не о частостях, а о принципе познания человеком своего места в мире.

Философский интерес Сократа к проблематике человека и человеческого познания знаменовал собой поворот от прежней натурфилософии к моральной философии, потому человек и его место в мире стали центральной проблемой этики Сократа и главной темой всех его бесед.

Основоположником идеализма считался Платон. Именно он учил, что в основе мира лежат абсолютные идеи (эйдосы), производным от которых является мир чувственных вещей. Идеи представляют некое божественное царство, в котором до рождения пребывают бессмертные души людей, созерцая истинно сущее. Соединясь с телом душа забывает то, что созерцала на небе. В процессе жизни, воспринимая материальные предметы, душа вспоминает то, что созерцала в мире идей. Платон, как и Сократ, разрабатывает диалектический метод познания. Именно этот метод был заложен в основанной Платоном Академии, которая вскоре была закрыта императором. Однако интерес к платонизму не угас.

По мнению Платона, не занимаются философией только Боги или те, кто полностью невежествен и самонадеянно считает, что знает все. И, напротив, философией занимается только тот, кто чувствует потребность в знании и охвачен желанием познать мудрость. Изучение философии Платона было продолжено в Италии в ХV веке.

«Большинство первых философов, - говорит Аристотель, - считало началом всего одни лишь материальные начала, а именно то, из чего состоят все вещи, из чего, как первого, они возникают и во что, как в последнее, они, погибая, превращаются, причем сущность, хотя и остается, но изменяется в своих проявлених, - это они считают элементом и началом вещей» [3, 71].

Он подверг критике учение Платона за отрыв идей от вещей, полагая, что идея как сущность вещи не может находиться вне самой вещи. Вещь есть единство материи и формы и возникает благодаря действию причины. Форма есть действительность того, возможностью чего является материя. Лестница форм ведет нас к высшей форме или “форме форм” – эта предельная форма есть бог - неподвижный перводвигатель.

Аристотель продолжает развивать учение о государстве и человеке, понимая человека как общественное и политическое существо.

Изучая внешний мир, древнегреческий философ Плотин обратил внимание на то, что для начала надо изучить свой внутренний мир «…когда мы смотрим внутрь, мы видим нус (ум), который божествен, а когда мы смотрим вовне, мы видим несовершенство чувственного мира» [4].

Он говорил, что любое существо остается собой лишь благодаря своему единству: отними единство – существа нет. Форма единства есть на разных уровнях, но все они подчинены высшему принципу единства, которое именуется Единым.

Плотин отвернулся от зрелища разорения и нищеты в реальном мире, чтобы созерцать вечный мир блага и красоты. Для него философия – это не просто внутрення красота человека, это вечный поик божественного, поиск красоты, рождающей в душе человека любовь. В своих трудах он пытается прояснить отношения между душой, духом и телом. Поэтому особое внимание в этих отношениях уделяется, прежде всего, “отражению”, “рефлексии”, выражению "самого себя через себя".

Наследие ученых всех времен оказало громадное влияние на европейскую философию. Систематическое изучение философии мыслителей продолжалось в течение всего античного периода.

Таким образом, мы видим, что традиция рассмотрения античности в качестве классического наследия позволяет трактовать ее как систему ценностей, созданных греко-римским миром, которая является одной из оснований современной культуры.

Список литературы:

1. Тейяр де Шарден П. Феномен человека. – М.: Наука.1987. – с. 240.

2. Философский словарь / Под ред. И.Т. Фролова. – 4-е изд. – М.: Политиздат, 1981. – 445 с.

3. Аристотель. Соч.: В 4 т. – М.: Мысль, 1976. – Т.1. – 550с.

4. Плотин. Эннеады. Киев, 1995.

5. Введение в философию. Учебно-методическое пособие (для студентов-заочников). Под ред. Л.Н. Никитина, - Донецк, ООО «Лебедь», 1998, 99 с.

6. Узбек К.М. Развитие рациональности в античной математике и философии. Монография. – Донецк: ДонГУЭТ им. М. Туган-Барановского, 2003. – 357с.

Ємельянова А.В., к. філос. н., доц., Донецьк, ДонНУЕТ

О ПОПУЛЯРИЗАЦІЇ ФІЛОСОФСЬКОЇ ДУМКИ

Філософії у розвинених суспільствах ніколи не буває забагато, адже завжди існує підвищений попит на світоглядні орієнтири, методологічні програми, життєві та суспільні стратегії, ідеали тощо. Слід урахувати, що такі суспільства час від часу переживають переоцінку колишніх цінностей, тому світоглядний компас у вигляді філософських раціональностей завжди має бути в наявності у сучасної людини, бо вона знаходиться в морі ідеологічних пропозицій і постійно змушена щось вибирати. Прийняття виважених рішень потребує філософського мислення та високого рівня моральної свідомості.

Мені дуже близька позиція нашого українського філософа Віктора Малахова, яку він постійно озвучує, глибоко і оригінально досліджуючи фундаментальну природу справжнього філософування як моралісного, а не тільки інтелектуального зусилля. Філософське покликання він визначає як прояснення та обґрунтування етосу норми, зазначаючи, що сьогодні є більш доречною не здатність філософа до шокуючої інтелектуальної провокації..., а наполеглива духовна робота спрямована на те, щоб допомогти людям зібрати себе докупи, знову набути надійного усвідомлення первісних очевидностей і цінностей свого буття (Див.: 2, 45-48).

Ці думки щільно пов’язані з вічно сучасним висновком І.Канта, - якщо й існує наука, справді потрібна людині, то це – філософія, що вчить, як належним чином посісти визначене людині місце у світі, філософія, з якої можна навчитися, якої бути людині, щоб бути Людиною.

Такий підхід, по–перше, дає можливість радикально проблематизувати сам феномен етосу філософії, а по-друге, концептуалізувати інваріантні позитивні ознаки цього етосу не ретроспективно, а саме проективно – не як історичний, а як універсальний феномен.

До такої точки зору схиляються і французькі філософи А. Конт-Спонвіль і Л. Феррі, які вважають, що сучасна філософія, головним чином, повинна займатися саме моральними проблемами, так як тут її ніхто не замінить. Філософія, ставлячи моральні проблеми, звертається до людини (Див.: 1, 552).

Філософи, які з’явилися в V-V ст. до н. ери в грецьких містах, із самого початку сприймались оточенням як люди чудернацькі, дивні. І їх несхожість на інших полягала не в тому, що вони цікавились речами далекими і невидимими, як, наприклад, їм було мало бачити прекрасні предмети, їм хотілось знати, що таке прекрасне само по собі. Їх дивацтво було в іншому: речі далекі і невидимі значили для них більше, ніж близькі і зримі. Філософи виходили із іншої системи цінностей, несли іншу будову життя. Філософувати – значить учитися вмирати, говорив Платон. Учитися умирати значило для нього вчитися відокремлювати душу від тіла і жити потребами безсмертної душі. Тому в філософії поєднувалися, з одного боку, дослідження принципової можливості раціонального пізнання світу, з іншого – певний спосіб життя. Вона вчить гідного життя в межах і засобами правильного мислення. Серед мотивів, які викликали до життя філософію і були її внутрішньою рушійною силою, виключно важливу і незамінну роль відіграє моральний пафос досконалого життя.

Філософія не обмежується просто конструюванням ідеальної моделі світу. Вона доходить у своєму розумінні світу до визначеності абсолютних основ людської поведінки, які, як правило, самими філософами сприймаються в їх морально обов’язковому значенні. Відповідь на питання „Що я повинен робити?”, де під „я” розуміється той, хто задає питання, входить у специфічну предметність філософії. Філософські образи світу малюють не просто бажане майбутнє, а обов’язково діяльне майбутнє, яке виступає як моральний проект, перспектива розумного життя. Античні філософи розробляли рекомендації для життя у відповідності з певними моральними принципами (які координувались із уявленням про світ) і продовжували нові практики „філософського життя”: стоїчний мудрець, гедоніст-епікуреєць, кінік та інші. В нашій українській культурі це зробив Г.Сковорода, який вчив, що філософія – це життя, а життя і є філософія і їх основою є моральне самовдосконалення.

Коли Канту було 70 років, він написав статтю в „Берлінському тижневику” (червень 1794 р.). Ця стаття – взірець іронічної філософської публіцистики, яка має в наш час особливу актуальність і глибокий моральний смисл. У статті говориться про кінцеву мету людського буття, або, скоріше, про участь всього людства, що утаєно в моральній стороні справи. Кінець всьому сущому, з точки зору Канта, може бути троякого роду: 1) природний, відповідно моральним цілям божественної мудрості; 2) надприродний – під впливом причин, нашому розумінню неприступний; 3) протиприродний, який ми викликаємо самі внаслідок невірного розуміння кінцевої мети. Це звучить як пересторога для сучасних поколінь людей і слугує підставою для більш глибокого розуміння студентами сутності екологічної проблеми й високої моральності як основи її рішення.

В Україні ще з радянських часів склалася хибна стереотипна стратегія розуміння філософії не тільки як другорядного і маргінального, а навіть штучного осередку диваків. Європа давно оминула такий підхід і абсорбувала у своє соціокультурне буття філософів як активних індивідів, що нерозривно пов’язані із конструюванням культурного клімату країни, відповідно до класичного розуміння ролі філософа із часів Стародавньої Греції – як вихователя у широкому значені слова. Тому існує нагальна необхідність і нам, українським філософам активно і цілеспрямовано виконувати цю роль, в першу чергу, в середовищі студентської молоді.

В наші дні молодь, затьмарена чарами „віртуальної реальності”, позбавляється звички по-справжньому читати і думати в умовах, коли розгортається без всяких правил і меж гра не пониження основних людських цінностей, заперечується існуванням ідей, яким можна присвятити життя; стверджується, що егоїстична користь і насолода – єдині мотиви людської поведінки, з якими слід рахуватись, що „атомом” соціальності є вже не особистість, а деперсоніфікована спільнота, якою можна як завгодно маніпулювати.

Саме на тлі повсюдного розповсюдження егоїстично-прагматичного відношення до життя, панування ідеології „крутизни” і сили, необхідно знов і знов говорити молодим людям про глибоку, власне, людську ідентичність, про крихку і загадкову людяність і здатність чинити по-людськи, що в сучасному світі так легко втратити. Небезпечна внутрішня порожнеча псевдогуманізма, який закликає підпорядковувати культурні цінності індивідуалістичним домаганням людини. По суті, це зневажання, а не піднесення людини, знищення перспективи її розвитку. Адже універсальні культурні цінності виступають орієнтирами особистої і суспільної поведінки, відношенням до світу, людям і самого себе, і разом з тим, межами, в яких здійснюється наше життя „всередині”. Це межі, які не можна переступити, не опинившись в тяжкому конфлікті із самим собою.

Філософські питання – це питання, рішення яких пов’язано не з реалізацією професійних прагнень, а вільним вибором власної життєвої позиції. Перед кожною людиною в певний час постають питання: Бог – це реальність чи фантазія; чи дійсно існує дружба, любов, вірність, справедливість, або це лише красива ілюзія? Можемо ми довіряти своїм відчуттям чи вони заводят нас в оману? А що є більшим благом – вдячність і шана близьких людей чи банківський рахунок?

Уважно придивившись до цих питань, можна побачити, що всі вони є частковими формами філософських питань: „Що значить бути?”, „Що є істина?”, „Що є благо?”. Відповіді на подібні питання визначають не то, який ти економіст, технолог, маркетолог і т.ін., а то, яка ти людина. Спроба відповісти на них – це вже початок філософування, а специфічність таких питань в їх парадоксальності – в принциповій неможливості однозначних і остаточних відповідей на них і разом з тим необхідності таких відповідей.

Необхідність і неможливість однозначного вирішення філософських питань зумовлене тим, що їх вирішення пов’язано із самовизначенням особистості. Якщо людина бажає визначити власну життєву позицію, вона повинна здійснити акт самовизначення, зважившись на свій унікально-неповторний спосіб буття в світі. Підкреслюючи глибокий зв’язок людського „Я” із рішенням саме філософських питань, Иоган Готлиб Фіхте писав: „Яку філософію хто вибере, залежить від того, яка хто людина, так як філософська система – не мертве, начиння, яке можна було б відкладати або брати по бажанню; вона одухотворена душею людини, яка володіє нею” (3, с.460). Кожна людина рано чи пізно опиняється перед необхідністю такого вибору. Існують чотири основних способи його реалізації: по-перше, людина може зробити вибір, орієнтуючись на деякі загальноприйняті норми; по-друге, наслідуючи якийсь авторитетний взірець; по-третє, вона може робити вибір самостійно, але кожен раз спочатку, ігноруючи при цьому узгодженість своїх виборів; і, нарешті, роблячи свій вибір людина може спробувати побудувати на його основі цілісну, внутрішню узгоджену і взаємопов’язану систему власних поглядів. Саме в цьому способі максимально присутній елемент філософування.

Рефлексія завжди була і є специфічною особливістю філософії. Сьогодні саморефлексія стає в значній мірі потребою пересічної людини, так як людина сучасного суспільства все частіше зіштовхується із незвичними ситуаціями. В цих випадках звичні способи мислення і дії мало чим можуть допомогти і виникає потреба нестандартних рішень, що передбачає здатність до критичного, творчого і рефлексивного мислення. Побутує думка, що кращий спосіб виховання критичної і творчої особистості - це філософська дискусія, щось подібне до сократичного діалогу. В ході якого учасники ставлять один одному питання, відповідають на них, висувають аргументи проти відповідей, формулюють контраргументи, ставлять нові питання і т.ін. Під час такого діалогу його учасники набувають навичок не лише розмірковувати, але й находити аналогії, висувати гіпотези, пропонувати незвичні рішення. У них формується як критичне, так і творче мислення.

Але слід відзначити, що спеціалісти в області теорії і практики освіти вважають, що долучати до філософського мислення потрібно дітей вже в школі, що зробить результативними філософські дискусії в студентському середовищі, з метою формування критично мислячих і творчих особистостей з гуманістично-моральними цінностними орієнтирами.

Визначення якісного боку викладання і відповідно засвоєння філософських знань передбачає мотиваційну, вольову та соціальну готовність до філософування. Для цього необхідний певний настрій, створення сприятливої атмосфери. Якщо заняття з філософії у п’ятницю на останній парі та ще й після контрольної роботи з математики, то, звісно про яке філософування та його ефективність може йтися.

Мене як вузівського викладача не можуть не радувати позитивні зміни в студентському загалі, що стали відчутні останнім часом на тлі всіх наших негараздів, а краще сказати – всупереч ім. Коли до аудиторії приходять допитливі молоді люди , котрі прагнуть істини й цінують інтелектуальну чесність, - є підстави сподіватися на краще.

Таким чином, аби зберегти духовну свободу в сучасному масовому суспільстві, потрібно творити вищі духовні цінності. А така творчість – по суті, філософська. Фактично філософія надає людині додаткового ступеня свободи духу та допомагає самозбереженню особистості. Саме філософія примушує людину задуматися над смислом і цінностями свого життя, окреслює для неї основні контури світу культури, говорить про те, що добро і краса не менш важливі для життя, ніж істина. Філософія формує в молодій людині особистість – мислячого і відповідального творця власного життя, громадянина своєї країни і людської співдружності, залишаючись духовним серцем суспільства, місцем, де сходяться розум, воля і сумління.

Список літератури:

А Конт-Спонвиль, Л.Ферри. Мудрость современности. Десять вопросов нашего времени. Пер. с франц. Под ред. А.М. Руткевича. М.: РУДН, 2009, с. 552.
Малахов В.С. Про тиск буттєвості, що єднає Владу і час // Філософська думка, 2010, № 2, с.45-48.
Фихте И.Г. Первое введение в наукоучение // Соч. В 2 т. Т. 1- М., 1993, с. 460.

Єрофєєв А., Кулешова В.А., ас., Донецьк, ДонНУЕТ

ФІЛОСОФСЬКІ ПОГЛЯДИ Г.С. СКОВОРОДИ

Розкриваючи питання про видатних філософів України, неодмінно спадає на думку творчість і діяльність Григорія Савича Сковороди. Метою моєї роботи є розглянути творчий та науковий спадок цього українського діяча.

Актуальність даної роботи полягає у розкритті та подальшому просуванню філософських думок українського діяча, які наштовхують людей замислитися над важливими питаннями та принципами буття суспільства.

Актуальність цієї роботи ще й у тому, щоб людина усвідомила, що вона повинна залишатися «людиною», яка має свої міркування і залишається сама собою.

Основним напрямом діяльності роботи Сковороди є дослідження людини, її існування. Тому перед філософом постає питання, якою повинна бути людина, у чому сенс її життя. За словами самого Сковороди «наука про людину та її щастя – найважливіша з усіх наук».

"Скрізь любов та віру людина пізнає себе", – твердить Сковорода. Принцип "Пізнай себе", як відомо, не вперше з'являється у Сковороди. Пріоритет у цьому плані, звичайно ж, належить Сократу. Але принципово новим у Сковороди є те, що він не просто стверджує думку про необхідність пізнання природи людини, а звертає увагу на пізнання природи людської душі з урахуванням чинників її формування – віри, надії, любові. Більше того, мислитель іде ще далі, він розглядає віру і любов не тільки як підґрунтя душі, а й як органічний прояв духовності людини, а причиною цього прояву є, як він вважає, насамперед природні прагнення людини. Проте одним з центральних філософських принципів для Сковороди становить процес самопізнання. Вислів «пізнай самого себе» був написаний над входом до храму Аполлона у Дельфах. Погляди Сократа та Сковороди на відображення цієї думки мають свої характерні відмінності. Сократ стверджував, що самопізнання являє собою інтелектуальний процес, в результаті якого людина здобуває певні знання про навколишнє середовище. Шлях самопізнання відрізняється від пізнання світу не лише об’єктом. Мета самопізнання, з погляду Сковороди, взагалі не може бути реалізована як інтелектуальний акт, вона втрачає гносеологічний характер. Надприродна реальність пізнається тільки в переживанні, а тому самопізнання є насамперед життєвий процес, що концентрує в людині енергію саморозвитку. Тому органом цього процесу є серце, а пізнання людиною себе є акт любові.

Сковорода переконував, що самопізнання становить глибинні основи існування, спираючись ще на такі поняття як віра, надія, любов. За допомогою цих понять формується на думку філософа щастя. Таким чином, якщо людина йде шляхом любові та віри, то вона досягне свого щастя. Люди сприймають за щастя багатство, владу тощо. Але це не істинний шлях щастя. А істину формує щирість, відвертість серця. Щастя філософ розглядає насамперед як стан незалежності та душевного спокою, що досягається шляхом звільнення від тиску навколишнього світу. Тому шлях до щастя полягає через моральне вдосконалення людини.

Для нього людина – це маленький світ, мікрокосм зі своїм устроєм. зі своїми законами існування. У людині зосереджений метафізичне увесь Всесвіт, зокрема у цьому мікрокосмі є й Бог. Головне, чим відрізняється людина від всього іншого, що живе у світі. – це вільна воля людини та моральність в обранні життєвого шляху.

Людина як мікрокосм містить у собі також два начала, які поєднуються один з одним: у тлінному відображається нетлінне. В людині над тлінним стоїть дух. До нього й зводив Сковорода сутність життя. Плоть не має істинного значення для людини. Залишаючись тільки плоттю, не намагаючись вийти за її межі, людина губить свою схожість до образу та подібності Бога і в кінцевому підсумку перетворюється в прах. Філософ вважає, що наше зовнішнє тіло саме по собі не працює, воно перебуває у рабстві нашої думки. Плоть іде слідом за всіма рухами мислі. Мисль, думка – це головна точка, тому її Сковорода часто називає серцем.

Сковороду також турбували питання етики. Розкриваючи цей аспект, акцентовану увагу слід приділити концепції «сродної праці». Сковорода стверджував, що кожна людина схильна до чогось свого, що їй по душі. І саме цим вона повинна займатись, виконувати ту роботу, яка приносить задоволення. Сучасна екологічна криза - це свідчення того, що людство займається в основному "неспорідненою" працею і ще не усвідомило роль "спорідненої" праці, пов'язаної з суттю самої людини. Тільки на основі пізнання людиною своїх природних здібностей - своєї функції в природі, можна перейти на перспективну траєкторію розвитку.

Передова частина людства чуйно вловлює цю думку Сковороди. Світова громадськість зараз визнає, що щастя і мир на планеті залежать в більшій мірі не від того, що люли уміють робити, а від того, на що направлена їх діяльність.

Сковорода належав до тих видатних прогресивних мислителів, які століттями шукали шляхи до щасливого життя у моральній сфері. Філософ вірив, що шляхом морального вдосконалення та освіти людей можуть бути перебудовані суспільні відносини на основі «сродної» праці.

Таким чином, Сковорода зробив значущий внесок не тільки в розвиток науки, літератури, але й філософії. Важко переоцінити діяльність філософа, адже саме ним порушуються питання, які хвилювали тогочасне суспільство. Більш того, ці питання стосуються і сучасного світу. Тому недарма Сковороду називають народним філософом, українським Сократом.

Zhmaka N.V., Svinarchyk K.O., IE-11a

Andriyenko O.V., cand of Ph. docent, Donetsk, DonNUET

THE PHILOSOPHICAL AND ETHICAL GROUND OF ECONOMICS

Like many of the social sciences economics grew out of philosophy and the concerns of economists continue to intersect with those of philosophers. Philosophical reflections on scientific method and social ontology, on the nature of rationality, self-interest, and preference; and on welfare, justice, equality, and freedom are of abiding significance to economists and other social scientists.

The aim of our work is the analysis the role and place of philosophy in economical science.

The problem of interconnection of philosophy and economics has been investigated many authors: Aristotle, Adam Smith, David Hume and Isaac Newton and others. But the question still remains open. Thus, this problem needs the careful studying and we try to help to review it.

Contemporary economic methodology moves in many directions. Although some of them are directed toward the conduct of economics, one regularly finds a sort of methodological schizophrenia whereby in theory economists cling to positivist or Popperian philosophical views that are radically at odds with their practice, which is roughly Millian. Other work in methodology is oriented toward philosophy of science, and it appears that the study of economic methodology has made significant contributions to philosophical investigations of causation and explanation. It is controversial whether methodology can or should be a distinct and relatively self-contained field rather than addressing itself toward economists or toward philosophers.

The study of rationality, preference, and self-interest is an area of overlap between economics and philosophy. Mainstream economic theory is built around a variant of 'folk psychology'. According to folk psychology, human actions are the consequence of beliefs, desires, and circumstances that determine the feasibility and consequences of actions. The same elements figure in economic theories of choice. Sometimes economists suppose that agents have complete knowledge and thereby avoid having to refer specifically to beliefs, but in other contexts beliefs are explicitly modeled-most typically as subjective probability judgments. In place of desires, economists postulate that economic agents possess stable, complete, and transitive preferences.

The previous ideas presents the standard theory of choice as an empirical theory purporting to describe, predict, and explain how agents choose in fact. But the same theory also functions as a theory of rationality: Preferences are rational if they are complete and transitive (and perhaps satisfy other axioms, too). Degrees of belief are rational if they satisfy the axioms of the calculus of probability. Choices are rational if they are utility maximizing. Given this model of rationality, the empirical claim of the standard theory of rational choice can be restated simply as the claim that economic agents are in fact rational.

Theories of rationality are normative theories. They prescribe what one ought to do not, to be sure, as a matter of morality, but as a matter of rationality or prudence. (Irrationality is foolish rather than evil.) Incorporating as it does a normative theory, economics is unlike any of the natural sciences. The reason why economics incorporates a theory of rationality is that human actions, unlike the actions of oak trees or potassium, can be criticized or justified as well as explained. This fact has important methodological consequences and indeed (as just argued) establishes one important distinction between the social and the natural sciences.

Economists have an ambivalent attitude toward ethics. On the one hand, many have been concerned to insist that mainstream economics is a “positive” science, whose conclusions are entirely independent of any moral commitments. On the other hand, economists freely give out normative policy advice. Some of this advice is purely technical, like the advice that a civil engineer might offer on where to locate a bridge, but much of it is not. Most mainstream economists are in fact committed to a specific view of ethics that emphasizes welfare, and they also adopt a distinctive theory of welfare. (When economists emphasize efficiency they are virtually always concerned with efficiency at promoting individual welfare.) These features of normative economics are not entailed by positive economics or the theory of rationality, but they are heavily influenced by them.

There are a great variety of different ethical bases for assessing social arrangements. In addition to considering the welfare of the members, one can also ask whether the rights of the members are protected and whether procedures and the distribution are just, whether the members are treated equally, and what sorts of freedoms and opportunities people enjoy. All of these considerations are important, but in economic policy pronouncements and normative theory (which indeed is called “welfare economics”) typically only considerations of welfare enter.

Most normative economics is thus doubly narrow. Not only is it characterized by an almost exclusive preoccupation with welfare, but it is also committed to a particular view of welfare as the satisfaction of preferences. This double narrowness is doubly unfortunate. The limitation to considerations of welfare means that in policy discussions economists treated non-welfarist ethical criteria as exogenous constraints to be left for someone else to worry about. The commitment to a preference satisfaction view of welfare has the drawback that this view of welfare is false. Because individuals are not always self-interested and because their beliefs are not always true, individuals do not always prefer what is good for them. There are a variety of good reasons to be hesitant about paternalism, but the view that individuals are always perfect judges of their own good is not one of them.

Therefore, mainstream economists, whether engaged with positive theory, the theory of rationality, or with normative and policy investigations, are overwhelmingly committed to an exaggerated simplification of a plausible view of individual agents as possessing stable and consistent preference rankings, which, given the constraints, determine their choices. Market outcomes are the unintended consequences of these choices. Rationality is defined by this structure of choice. Welfare, like choice, is determined by these same preference rankings. Although there are philosophical issues concerning economics that have no particular connection to this core commitment, most work in philosophy of economics has attempted to comprehend and evaluate the basic model of choice and its applications in positive economics, normative economics, and the theory of rationality.

Колос І.В., асп., Донецьк, ДонНУЕТ

ФІЛОСОФІЯ ПОСТМОДЕРНІЗМУ

Останні десятиліття ХХ - початок ХХІ століття відмічені подіями, що істотним чином трансформували сучасну соціокультурну реальність. Мова йде про активне входження в життя суспільства новітніх інформаційних технологій, яке виникло в результаті стрімкого розвитку електроніки; а також про формування та розповсюдження специфічного типу світосприйняття, концептуалізованого в низці філософських, соціологічних і культурологічних теорій й отримавшого широке значення під загальною назвою «постмодернізм».

Постмодернізм – явище не зовсім філософське, або не тільки філософське. Як особливе культурне, духовне явище він спочатку фіксується у архітектурі, літературі, мистецтві розвинутих західних країн, набуваючи поширення в області суспільних та гуманітарних наук.

Поняття «постмодернізм» позначає ситуацію в культурній самосвідомості країн Заходу, що склалася в кінці XX сторіччя. Дослівно цей термін означає «постсучасність». Модернізмом називали авангардні течії, що заперечували реалізм як обмеження творчості певними рамками і затверджували принципово інші цінності, спрямовані в майбутнє. Це доводить зв'язок модернізму та постмодернізму як певних стадій розвитку. Модернізм маніфестував новаторські напрями на початку XX століття, які, втративши деякий епатаж, стають вже традиційними. Тому в даний час не стихають суперечки про те, чи існує постмодернізм як самостійний феномен або ж це законне продовження і розвиток модернізму [3].

Загалом і в цілому епоха модернізму прагнула відкриття загальних наукових законів розвитку природи і суспільства й їх використовуванню в діяльності людства. Її представників об'єднувала віра в соціальний і науковий прогрес й встановлення на цій основі панування людини над природою, соціальної справедливості та гуманізму.

Постмодернізм визначається як тенденція в культурі останніх десятиріч, що торкнулася самих різних галузей знання, у тому числі і філософії. Постмодерністські дискусії охоплюють велике коло соціально-філософських проблем, що стосуються зовнішнього і внутрішнього життя індивіда, політики, моралі, культури, мистецтва і т.д. Основною характеристикою постмодерністської ситуації став рішучий розрив з традиційним суспільством, його культурними стереотипами. Все піддається перегляду рефлексії, оцінюється не з позицій традиційних цінностей, а з погляду ефективності. Постмодернізм розглядається як епоха радикального перегляду базисних установок, відмови від традиційного світогляду, епоха розриву зі всією попередньою культурою.

Яскравий представник постмодернізму - Жак Деррида, який відкинув всяку можливість встановити для тексту яке-небудь єдине і стійке значення. З його ім'ям пов'язаний спосіб прочитання і осмислення текстів, який він назвав деконструкцією і яка виступає у нього основним методом аналізу та критики попередньої метафізики і модернізму. Єство деконструкції зв'язано з тим, що будь-який текст створюється на основі інших, вже створених текстів. Тому вся культура розглядається як сукупність текстів, з одного боку, що беруть початок в раніше створених текстах, а з іншого, - генеруючих нові тексти. Мета деконструкції – розхитати уявну непорушність метафізичних понять, віднайти в них «розриви» у розумінні, послабити принцип тотожності на користь «відмінності», «розрізнення».

Всіх представників постмодернізму об'єднує стиль мислення, в рамках якого віддається перевага не постійності знання, а його нестабільності; цінуються не абстрактні, а конкретні результати досвіду; затверджується, що дійсність сама по собі, тобто кантівська «річ в собі», неприступна для нашого пізнання; робиться акцент не на абсолютність істини, а на її відносність. Тому ніхто не може претендувати на остаточну істину, бо всяке розуміння є людським тлумаченням, яке не буває остаточним. Крім того, на нього роблять істотний вплив такі факти, як соціально-класова, етнічна, расова, родова і т.д. приналежність індивіда.

Характерна риса постмодернізму - негативізм, «апофеоз безґрунтовності» (Л. Жердин). Все, що до постмодернізму вважалося надійним і визначеним: людина, розум, філософія, культура, наука, прогрес - все було оголошено неспроможним і невизначеним, все перетворилося на слова, міркування і тексти, які можна інтерпретувати, розуміти і «реконструювати», але на які не можна спертися в людському пізнанні, існуванні й діяльності.

Неоднозначно сприймається концепція французького філософа та соціолога Ж. Бодрійяра. Він розробив теорію історичного розвитку способу позначення. З його точки зору, ера знаків починається разом із епохою Відродження, коли коди отримують самостійність від референтів. Ця самостійність стає повною в кінці ХХ ст. Цікавою видається його концепція соціальної історії витіснення смерті. За нею, слідом за мертвими із соціального простору послідовно усуваються дикуни, божевільні, діти, старі люди, неосвічені, бідняки, збоченці, жінки, інтелектуали. Смерть, на думку Бодрійяра, є «іншим» у системі, яка прагне своєї досконалості. Він виділяє три стадії соціальної історії витіснення смерті: 1) підробка соціального з її метафізикою буття та видимості (від Ренесансу до промислової революції); 2) виробництво соціального з його діалектикою енергії (праці) і законів природи (промислова епоха); 3) симуляція соціального з її кібернетикою невизначеності та коду. На цій останній стадії, вважає Бодрійяр, стає можливим підрив системи [4].

Постмодернізм у культурі, по суті справи, є реакцією на докорінну зміну поглядів на місце культури в житті сучасного суспільства. Постмодерністська установка відносно культури виникає як результат порушення чистоти такого феномену як «мистецтво». В основі мистецтва лежить якийсь творчий початок, оригінальне творче діяння. У сучасному постіндустріальному (або інформаційному) суспільстві з його нескінченними можливостями технічного відтворення, тиражування будь-яких творів мистецтва мимоволі постає питання про існування мистецтва як унікального, неповторного творіння людського генія. Іншим боком зміни статусу культури є те, що сучасний художник фактично не має справи з чистим матеріалом, останній завжди більш-менш культурно освоєно. Його твір, в силу накопиченого людством культурного досвіду, ніколи не буде первинним, існуючи лише як мережа алюзій на інші твори, а значить як сукупність цитат. Визнаючи цю кінцівку, освоєність культурного простору, постмодернізм свідомо переорієнтовує сучасного художника з творчості, як створення оригінального твору, на компіляцію і цитування. Подібне ми можемо спостерігати в період пізньої Римської імперії, коли народився і набув популярності жанр Центона, як твори зібраного з фрагментів іншого, зазвичай класичного тексту.

Постмодернізм не протиставляє деструкцію творчості, цитування - творення. Він ніби дистанціюється від самих опозицій "руйнування - творення", "серйозність - гра". Характерно, що прагнення максимально наблизити роботу до гри було одним з основних положень філософії хіпі. Самі комуни хіпі створювалися для того, щоб працювати граючи.

Концепція постмодернізму була зустрінута неоднозначно у філософському і науковому світі. Багато хто оцінює її позитивно, проте є також і немало опонентів. Цим вона і викликає до себе особливу цікавість.

Інтерес до філософії постмодернізму в українському суспільстві виникає в 90-і роки ХХ ст., тому його можна назвати запізнілим. Це зумовлено тим, що видавництво і переклад літератури, пов'язаної з цим напрямом, з'являється тільки останніми роками. Коли на Заході заговорили про кінець постмодернізму, в українській філософії постмодерністські дискурси не встигли стати не тільки основними, але й навіть популярними.

Відношення до постмодернізму в сучасній українській філософії суперечливе. Більшість філософів визнає постмодернізм як своєрідний культурний напрям і знаходить його основні принципи і положення характерними для сучасної епохи. Інші мислителі виказують повне неприйняття постмодернізму, визначаючи його як вірус культури, «декадентство», «історичну неміч», вбачаючи в постмодернізмі черговий заклик до імморалізму та руйнуванню будь-яких етичних систем. Заперечуючи закони і засуджуючи існуючі суспільні системи, постмодернізм загрожує всім політичним системам. Створювані постмодернізмом нові форми мистецтва, шокуючи своїм речізмом, епатують суспільство. Постмодернізм часто сприймається як антипод культури гуманізму, як контркультура, що заперечує заборони і межі, культивує вульгарність.

Постмодернізм виражає самим фактом свого існування одну з універсальних тенденцій розвитку культури, тому позиція філософів, що визнають в цілому, не дивлячись на деконструктивізм, позитивність постмодернізму, представляється мені найперспективнішою.

По-перше, безумовно, позитивним в постмодернізмі є його звернення до філософського осмислення проблеми мови. Для філософії XX ст., як і раніше зайнятою проблемою пошуку «справжнього людського буття», була характерною пильна увага до мови, розуміння її основоположної ролі в культурі, а не тільки як засобу передачі «ідей». У зв'язку з цим з'являються лінгвістично-орієнтовані варіанти герменевтики, аналітична філософія. Інтерес до мови та символу став підставою методу структурного мовознавства (Ф. Соссюр), соціології мови (Е. Сепір, Б. Уорф), перетворення сфери несвідомого до особливого роду організованої мови (Ж. Лакан), виявлення символів-архетипів колективного несвідомого (Д. Юнг, неофрейдизм), трактування мови як голосу буття (М. Хайдеггер), відкриття в мові шифрів початкового значення буття (Д. Ясперс) і ін.

По-друге, позитивність постмодернізму полягає в його зверненні до гуманітарних коренів філософії: літературному дискурсу, нарративу, діалогу тощо. Яскраві представники постмодернізму ставлять собі за мету допомогу читачу зрозуміти текст, розкодувати знаки, розкрити й по-своєму осмислити авторські ідеї. Наприклад, філософія для Ж. Деррида є центром, об'єднуючим гуманітарні науки і мистецтво в єдину систему. Так постмодернізм підкреслює тісний зв'язок літератури і філософії.

По-третє, позитивним в постмодернізмі є його пріоритетне відношення до проблеми свідомості. В цьому плані постмодернізм знаходиться в руслі розвитку всієї сучасної світової філософії, розглядаючої проблеми когнітивної науки (включаючи і когнітивну психологію), і модну тему штучного інтелекту, і питання, пов'язані з засобами масової інформації, зовні якої складно представити сьогодні життя людини.

По-четверте, відмова від традиційних цінностей в постмодернізмі має, окрім негативних, позитивні моменти. Руйнування раціональних стандартів відбувається заради визнання різноманіття сучасних проектів життя, наукових концепцій, соціальних взаємостосунків.

Починаючи з середини 60-х років ХХ ст. західними соціологами та соціальними філософами (Д. Белл, Д. Рісман, О. Тоффлер, А. Турен і ін.) активно розглядається питання про вступ найбільш розвинутих країн в якісно іншу стадію соціального розвитку, охарактеризовану ними як постіндустрійне чи інформаційне суспільство, головним відмінним критерієм якого є визначальна роль інформаційних технологій у всіх сферах життєдіяльності людей. Але якщо в 60-ті рр. ідеї про інформаційне суспільство мали скоріше характер футурологічних прогнозів, то з удосконаленням електронної техніки та цифрових технологій, більшість з передбачених теоретиками подій отримали своє реальне відображення у бурхливому розвитку засобів масової комунікації, особливо телебачення, в створенні та широкому розповсюдженні персональних комп’ютерів, в побудові глобальних інформаційних мереж, в розробці технологій віртуальної реальності та інших технологічних інноваціях. У сукупності ці досягнення корінним чином змінили життя суспільства, не тільки висунувши на перший план інформаційну діяльність, тобто діяльність, пов’язану з виробництвом, споживанням, трансляцією та зберіганням інформації, але й ускладнивши та трансформувавши світ так, щоб осмислити його в межах традиційних підходів стало практично неможливо.

Взагалі, інформаційні технології не можна більше розглядати як дещо, що належить виключно до світу техніки, бо вони настільки глибоко проникли в життя людей, що вичленити їх із загального світоглядного та культурологічного контексту вже не можливо. Якісний стрибок в інформаційній індустрії вказує на необхідність аналізу новітніх технологій через призму світоглядних змін. Ці зміни найбільш адекватно відображені в постмодерністській філософії, завданням якої полягає не тільки в реконструкції основних категорій попередньої європейської філософської думки, але й в формуванні основних світоглядних принципів, що взаємодіють з типом світосприйняття поширеного в інформаційному суспільстві.

Особливу актуальність розгляд інформаційних технологій в постмодерністському контексті набуває прийнятно до реалій сучасної України, яка, незважаючи на економічні та політичні проблеми, активно включається в глобальний інформаційний простір, розвиваючи та опановуючи новітні телекомунікаційні технології, вирішуючи проблеми свободи в галузі розповсюдження інформації, формуючи законодавчу базу, що регулює інформаційну діяльність тощо. Даний процес не може не супроводжуватися ствердженням постмодерністського світогляду, у зв’язку з чим особливо важливо сформувати чітке уявлення про характер взаємозалежності технологічних й світоглядних складових реальності інформаційного суспільства.

Ступінь розробки проблеми безпосередньо визначається наявністю у філософській літературі робіт, що знаходять паралелі між постмодерністським світоглядом та технологічними новаціями в інформаційній діяльності. Цьому питанню присвячена низка досліджень, серед яких в першу чергу слід відмітити роботу Ж.-Ф. Ліотара «Стан постмодерну» (1979 р.), в якій вперше було заявлено про вступ культури розвинутих країн до епохи постмодерну. Ця подія була пов’язана з становленням постіндустріального чи інформаційного суспільства. Проблема оцінки ролі та місця інформаційних технологій у сучасному суспільстві стає центром уваги й багатьох інших представників постструктуралістської та постмодерністської думок, серед яких можна окреслити Ж. Делеза, Ф. Гватарі, У. Еко, А. Крокера, Д. Кука та ін.

Зміна світоглядної парадигми в умовах інформаційного суспільства супроводжується трансформацією як загальної картини світу, в основу якої закладені фундаментальні досягнення природознавства, так і якісним перетворенням простору культури, ролі та місця людини в реальності [1].

Аналіз пізнавальної ситуації демонструє зміну цінностей суб’єкта, що займається пізнавальною діяльністю – загальна доступність інформації, її візуальний характер часто призводять до її некритичного засвоєння, пріоритету «правопівкульного» мислення. Перетворення інформаційних потоків до «екранного типу» культури, наявність альтернативних, а найчастіше неадекватних електронних джерел, призводять до перехрещення точок зору та підходів.

Відкриття М. Планка на початку ХХ ст. і створення квантової теорії стали домінуючим фактором зміни попередньої фізичної картини світу, а внаслідок загальнонаукових уявлень про світогляд в цілому. Реалії сучасного природознавства свідчать про розгортання аналогічних процесів у науковій картині світу та про зміну світоглядної парадигми, яка відображує динаміку соціокультурних змін в умовах техногенної цивілізації.

Під впливом інформаційних технологій та телекомунікацій змінюється простір культури, прискорюється ритм життя, трансформується соціальне та індивідуальне буття, культура техногенної цивілізації набуває нових рис, формуються нові канали впливу, як на наукове знання, так і на повсякденне життя. Саме цьому в дослідженні соціокультурних процесів все більшу роль відіграють принципи та паттерни сінергетики, з позицій якої культура постає як складна нерівноважна відкрита система, одним з чинників розвитку якої стають процеси інформатизації та медіатизації. Інформаційні технології та комунікаційні стратегії стають об’єктом вивчення з боку різноманітних наукових дисциплін, але їх здатність до маніпулювання соціумом і вплив на характер культури та діяльності потребують комплексного аналізу, спільних зусиль представників гуманітарного та природознавчого знання.

Список літератури:

Кривуля О. М. Філософія: Навчальний посібник. – Харків, 2010. – 592 с.;
Новая философская энциклопедия в 4 томах под ред. Степина В. С. – Москва, 2000-2001;
[Електронний ресурс]. – Режим доступу: ссылка скрыта;
[Електронний ресурс]. – Режим доступу: ссылка скрыта.

Кононенко Е.Т., асп., Донецк, ДонНУЭТ

Проблемы научного творчества

(философский аспект)

Вопрос о присутствии у человека творческого начала и потребности в самореализации являлся и является актуальным с древних времен и до нашего времени. Способность творить – что это, данность или результат огромных усилий личности на стезе развития и самосовершенствования?

Проблемам научного творчества посвящено значительное количество публикаций [1-6]. Но вопросы, где начинается научное творчество, как достигнуть нужного для этого состояния мышления и как улучшить его результаты, остаются актуальными для общества и отдельной личности.

Творчество является атрибутом человеческой деятельности – это истори-чески эволюционная форма активности людей, выражающаяся в различных видах деятельности и ведущая к развитию личности. Главный критерий духов-ного развития человека – это овладение полным и полноценным процессом творчества. Творчество является производной реализации индивидом уникаль-ных потенций в определенной области. Поэтому между процессом творчества и реализацией способностей человека в общественно значимой деятельности, которая приобретает характер самореализации существует прямая связь [3].

Творчество представляет собой возникшую в труде способность человека из достовляемого в действительностью материала созидать (на основе познания закономерностей объективного мира) новую реальность, удовлетворяющую многообразным общественным потребностям [6].

Научное творчество – это деятельность направленная на производство нового знания, которое получает социальную апробацию и входит в систему науки. Важным в научном творчестве является соблюдение моральных норм, которое обусловленно той особенной ролью науки в обществе. С момента зарождения науки и до современности перед каждым настоящим ученым стоит вопрос об использовании результатов его творческой деятельности [1].

Природа научного творчества раскрывается на основе трактовки науки как ряда сменяющих друг друга и объединенных исторической связью систем знания, опредмечиваемых в системах деятельности общественного субъекта. Рассматривая научное творчество как добывание нового знания, в каждом случае используют определенную «точку отсчета», то есть соотносят его с достигнутым уровнем науки: поэтому такие признаки творческого акта, как оригиальность, новизна, необычность приобретают реальный смысл только в контексте логики развития науки, с учетом социально-экономических особен-ностей соответствующей эпохи, накладывающих печать на содержание, стиль, направленность научного творчества и на его психологическую подоплеку: облик ученого, мотивацию его поведения, тактику мышления и так далее.

Творческая деятельность проявляется в разных формах. По результатам и маштабам разделяют большое и малое творчество [1]. Большое творчество представляют открытия, изобретения и эстетические ценности, которые имеют определенную значимость для развития общества. Для субъектов большого творчества, как правило, характерен высокий уровень активности духовной жизни, вдохновение, большая требовательность к себе, потому что для реализации больших планов необходима огромная сила воли. Новое в большом творчестве хорошо различимо, так как оно отрицает существующее представление. Таких открытий не очень много и они являются революционными скачками в развитии науки.

Малое творчество является продуктом ремесленического труда, направленное на производство новых предметов, которых нет в объективной реальности, на дальнейшее развитие и усовершенствование материальных и духовных произведений, которые уже созданы человеком, и на формирование методов и средств субъективной перестройки существующего.

Повседневная жизнь базируется на творческом процессе и развивается в основном на основе малого творчества. Субъектами малого творчества являют-ся сотни, тысячи, миллионы научных работников и обычных людей с творчес-ким мышлением. Их основой чертой является оригинальность, то есть способ-ность создавать что-то такое, чего раньше не было. Такие необходимые качест-ва творца и исследователя, как знания, привычки, добросовестный труд, само-критичность, могут приобретаться ежедневными упражнениями и дисципли-ной. Оригинальность больше других способностей имеет характер преимущест-венно врожденного дара.

Каждый из субъектов в меру своего знания или не знания в определенных условиях для реализации своих потребностей может открывать или создавать похожие процессы, свойства, создавать объекты, конструкции, выдвигать идеи. Это говорит о наличии практически у каждого человека возможности развивать творческое мышление, которое может касаться абсолютно разных сторон как науки так и жизни. (Сколько раз изобретался велосипед и появлялись всё новые его модификации! И все-равно этот процесс продолжается.) Творческая компонента нам представляется необходимой составляющей адаптационного механизма человеческого общества, обеспечивающей его жизнеспособность в изменяющихся условиях.

Однако у разных людей уровень развития творчества не динаковый, поэтому и результаты их творческой деятельности существенно отличаются. Исследователи субъектов и процессов научного творчества выделяют следующие группы творческих личностей:

- лица с примущественно творческим складом ума, которые способны на решения конкретных проблем, их ещё называют «генераторами идей»;

- теоретики-систематологи, способные дойти до сути вопроса и всесторонне его проанализировать;

- экспериментаторы, которые могут заметить за многообразием несущественных явлений главную закономерность и исследовать её;

- эрудиты, которые владеют энциклопедическими знаниями, но не способны к их творческому практическому использованию.

Все эти личностные качества могут быть характерны людям любой про-фессии, но наиболее необходимы они представителям так называемого творчес-кого туда – ученым, педагогам, исследователям, писателям, художникам. Людей, у которых соединяются все наклонности к творчеству, слишком мало. Для большинства характерна одна или несколько творческх качеств, поэтому при формировании научных коллективов, особенно исследовательских, стараются подбирать ученых с разными творческими способностями [5].

Творческе процессы возникают в жизни человека каждый день. Можно ли считать творческим процессом создание нового непосредственно для конкретного индивидуума, если кто-то другой уже знает решение этой задачи? В определенном смысле незнание порождает творческий процесс, заставляя по новому подойти к решению задачи в других условиях. И сложно определить когда же обычное творчество превращается в научное.

Творчество – это процесс человеческой деятельности, создающий качест-венно новые материальные и духовные ценности, по-видимому, в первую оче-редь для себя. Когда найденное становится достоянием многих людей и призна-ется ими полезным, тогда творческая деятельность одного превращается в теорию, направление научное или нет, это ещё вопрос. В то же время право-мерно ли, какую-то теорию называть лженаучной? В своё время признание научности взглядов Т.Д. Лысенко («теория стадийного развития растений») и Н.И. Вавилова (генетика) менялось в зависимости от времени и соответственно определенных условий. Но, как показывает жизнь, спор этих теорий ещё может иметь продолжение [8,9]. И вполне возможно, что истина посредине или сказанное учеными со временем войдет в следующую более широкую теорию..

В тоже время есть достаточно исторических примеров, когда мысль ученого намного опережала своё время и десятками, а то и столетиями ждала своего подтверждения (теория Дж. Бруно, изобретения Леонардо да Винчи и т. п.). До практической реализации результат их работы был чем: домыслом, фантазией или научным творчеством?

Множество мировозренческих теорий, религий – это недостаток знаний или отражение многоранности бытия. Ведь за каждым из этих явлений стоит огромное количество людей, значит в той или иной мере оно апробирована этими людьми.

Остановимся на вопросах освоения знаний. Человечество развивается с ускорением, что характеризуется и соответствующим возрастанием объемов информации, в том числе и в виде знаний. Чтобы создать что-либо новое и значительное, научный работник должен овладеть существующей системой знаний (стать на «точку отсчета»). И здесь нам видится серьёзная проблема: соотношение имеющихся объемов знаний и методов их освоения или обучения. С нашей точки зрения, назрела проблема поиска новых, координально отличных от современных методов обучения индивида в соответствии с накопленным объемом знаний человечеством, так как узкая специализация не позволяет охватывать единство мира – природы, человеческого общества. При узкой специализации возникает очень ограниченное виденье, которое не учитывает как новых возможностей так и последствий новых знаний.

Активность творческой направленности мышления человека получила толчок благодаря усилению процессов информационного обмена между людьми. Особое место в развитии этих процессов занимает информационная компьютерная сеть. С одной стороны, компьютерные сети стирают границы между государствами, континентами, но с другой – порождают огромное количество информационного шума. Всем хорошо известны сайты, которые накапливают рефераты, дипломы и прочую информацию, которой очень активно пользуются начиная со школьников. Причем во могих случаях эта информация опять поступает в сеть с чисто формальными изменениями, то есть её суть не затрагивается.

Если не брать во внимание многократное дублирование мыслей одних и тех же людей в форме плагиата, то дублирование одних и тех же мелких откры-тий, изобретений модификаций создает огромное количество сведений, кото-рые несут минимум информации для творческого мышления, а наоборот отвле-кают от творческой деятельности. Изъять из огромной информационной базы действительно полезный материал становиться с каждым годом все труднее.

В этом плане усиление тенденций машинного поиска плагиата не решает вопрос стимулирования творческого мышления. Механический поиск повторности слов, фраз стимулирует изобретать новомодные слова для определения одних и тех же понятий тем самым засоряя терминологию в науке. Все объясняются на одном и том же «человеческом» языке. Суть вопроса в содержании, которое высказывается одними и теми же словами. В соответствии с этим направлением работы по стимулированию творческого мышления и в большей степени помощи научным работникам было бы, с нашей точки зрения, фильтрации потоковой информации и отсеивание информационного шума.

Человеку хочется высказать что-либо свое, и в этом нет ничего плохого. Однако научная информация, в соответствии с её ценностью для развития общества, должна вычленяться из общего потока данных. С нашей точки зрения, назрела необходимость в создании сайтов научной информации с максимальным исключением дублирования идей и содержания. Это не значит, что сайты должны принадлежать определенным школам или ученым. Наоборот в них должно сосредотачиваться все многообразие противоположных теорий и представлений. Возможность такого вычленения характерна именно для компьютерных средств накопления информации в отличии от библиотек и архивов. Причем наука многонациональна, она не имеет границ, поэтому такие сайты должны быть международными.

Однако следует обратить внимание, что в современном мире информация и знания используются как товар. Действительно новые идеи, технологии, конструкции могут только упоминаться, содержательная их сторона держится в тайне либо дорого продается. С одной стороны, финансовые стимулы повышают творческие усилия отдельных ученых или их колективов, но сколько теряется при этом других потенциальных возможностей, вряд ли кто задумывался. С другой стороны, коммерциализация науки неизбежно приводит к многократным повторным изобретениям, открытиям, т. е практически к прямой потере творческого потенциала обществом.

Таким образом, рассмотрение вопросов научного творчества позволило выделить следующие проблемы:

Создание стартовой точки для научного творчества – необходимость поиска новых форм и методов освоения накопленных знаний за более короткий период.
Создание хранилищ отфильтрованной научной информации с минимальным дублированием.
Соотношения вопросов глобальности и коммерциализации в науке и соответственно повышения творческого потенциала общества.

Несмотря на постояные препятствия творческие возможности человечества постоянно возрастают. Человеческий ум – единственное, что способно познавать и рационально использовать силы природы.

Список литературы:

Філософія: підручник / за ред. О.П. Сидоренка. – К.: Знання, 2008. – 891 с. – (Вища освіта ХХI століття).
Вступ до філософії / за ред.. Л.М. Нікітіна. Видання друге. - Київ-Донецьк, 2003.-130 с.
Майданов А.С. Методология научного творчества. – ЛКИ, 2008. – 512 с.
Гераимчук И.М. Философия творчества. – ЭКМО, 2006. – 120 с.
Розин В.М. Особенности научного творчества ( на материале реконструкции творчества Э. Сведенборга) / Мир психологии научно-методический журнал №2(62). – Москва-Воронеж, 2010. – 173 - 183 с.
Клименко В.В. Психологія творчості. Навчальний посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2006. – 480 с.
Сорокин Б.Ф. Философия и психология творчества. – Орел, 2000. - 382 с.
Мухин Ю. 17 сентября Т.Д. Лысенко [электронный источник] / открытая электронная газета Forum.msk.ru.- ссылка скрыта, 18.09.2011
Яхкинд М. Материализм и идеализм, генетика и лысенковщина [электронный источник] / открытая электронная газета Forum.msk.ru.- ссылка скрыта, 19.09.2011

Кошельник А.В, Сакун А.В., к. филос. н., доц., Донецк, ДонНУЭТ

Blog

Андрієнко О.В., к. філос. н., доц., Донецьк, ДонНУ

РЕФЛЕКСИЯ АНТИЧНОГО НАСЛЕДИЯ