Становлення та організація державних інституцій в московській державі в ХІІІ хvi ст

Вид материала

Подобный материал:

1 2 3

Це було пов’язано з посиленням дворянства – основної опори царської влади. Крім того, було ліквідовано майже всі татарські ханства на території Росії, тому відпала необхідність політичних комбінацій і “підгодування” татарських аристократів при кремлівському дворі.

У XVII ст. татарська знать стала вливатися в загальні ряди російського дворянства. Найбільш знатні роди, що відзначилися на службі російського самодержавства отримали князівські титули: Тенишеви, Урусови, Юсупови і інш. Останній оплот автономії служилых татар Касимовськоє “царство” було скасовано в 1681 р.Отже, внаслідок численних воєн, дипломатичних заходів і переселень до початку XIX ст. в складі Росії виявилася більшість тюркского населення колишнього Улуса Джучи (Золотої Орди). Навіть ті його жителі, які переселилися в Литву і Польщу, стали зрештою російськими підданими після відомих поділів Речі Посполітої. Майже всі ці народи називалися загальним словом “татари”. Дане поняття в російській мові до початку XX ст. служило для позначення тих, хто говорив на тюркских мовах [8,c.173]. Тому татарами називали також і азербайджанців, і хакасов, і інші народи сходу і півдня Російської імперії. У XX в. этноним “татари” зберігся за тюрками Поволжья, Криму і Західного Сибіру.

Проте, слід зауважити, що ординське ярмо не було суцільною смугою негараздів та втрат для руського народу. Сприймаючи монголів як неминуче тимчасове лихо, населення руських князівст навчилося жити в уовах ярма.

Татаро-монгольське панування мало й деякі позитивні сторони. Зокрема населення Русі запозичило певні елементи ординського побуту, військової, еконоічної, політичної організації. Українське козацтво, яке виникло в ХV ст., перейняло у татар деякі бойові навички, тактичні прийоми, способи проведення бойових операцій. Елементи побуту й одягу вкорінилися в українське повсякденне життя: кафтан, черевик, ковпак – ці та інші предмети одягу, разом з їх назвами, були запозичені у східних сусідів. Наслідки ординського економічного панування відчутні і в наші дні: російське слово “таможня” (митниця) походить від назви ординського податку “тамга” (торгове мито), так як і саме слово “деньгі” (гроші). Крім того, ямська служба, яка була запровадженна Золотою Ордою, існувала в Росії до 60-их рр. ХІХ ст [26,c.383].

Взаємному проникненню культур сприяли і змішані шлюби. Нерідко представники руських князівських родів одружувалися з татарками. Однак, злиття народів при цьому не відбувалося. Беручи за дружин доньок татарських аристократів, князі переслідувади політичні інтереси. Крім того, породнитися з ординською знаттю, або навіть з самим ханом, вважалося надзвичайно престижним для князівських родів. Пізніше, після падіння Золотої Орди, татарські вельможі стали переселятися в Росію і поклали початок багатьом відомим фаміліям. Предки Годунових, Глинських, Тургеневих, Шереметевих, Шахматових, Урусових перейшли в православ’я, стали вважатися російськими аристократами, і вже в XVIII ст. ніхто не вважав їх нащадків татарських вельмож [8,c.105] Важливим завданням темників було фінансове забезпечення як армії, так і власних потреб. Це було найскладніше. Якщо податки з сільської місцевості – з виноградників, стягнення з комор, плата за тік, ясак з ариків, грошовий податок – калан та інші йшли безпосередньо наміснику (темнику), що володів тарханним ярликом, то над більш значними фінансовими джерелами був встановлений подвійний, а то й потрійний контроль. Так, податки з торгівельних міст частково йшли Великому хану, частково голові Улусу, і лише незначна їх частина залишалася темникам [22,c.262]. Цим частково можна пояснити жорстокість, якої зазнавали міста Криму під час захоплення їх військами Ногая у 1299 році та Едигея у 1399 р., адже знищення міст в першу чергу підривало фінансову могутність хана – Тохти та Тохтамиша, і при цьому мало відбивалося на прибутках самого темника [51,c.469]. Звичайно, могутні темники в подальшому намагалися захопити монополію на прибутки з міст й інколи їм це вдавалося, особливо Едигею і Угренчі, але традиція поділу зборів з міста не давала можливості закріпити за своїми нащадками здобуте джерело прибутку. Так само практика отримання ханом прибутків з усіх міст визначила особливості внутрішньої політики темників, зокрема, незацікавленість у зростанні міст, як опори ханів. Лише Мамай, що повністю контролював своїх ставлеників – Чингізидів, підтримував добросусідські стосунки з генуезькими містами, надавши їм контроль над деякими землями в Криму [51,c.471]. Але окрім економічної діяльності, темники все ж найбільшої уваги надавали боєздатності своїх підрозділів. В цьому і полягала основа їх сили і впливовості в Орді, можливість вирішувати всі інші, у тому числі і економічні, проблеми. І чи не найскладнішою в умовах постійних воєн, конфліктів та виступів підкорених народів була проблема мобільності та чисельності армії. Вирішення її залишалося виключно у відомстві темників, без залучення резервів з ханської ставки. Тому, так чи інакше, всі темники змушені були враховувати етнічні, політичні та культурні особливості своїх підлеглих – єдине, що могло забезпечити темнику стабільність і відданість армії. Ще Чингізхан почав поєднувати у новому військовому поділі родову приналежність своїх підлеглих, розуміючи її як первинний стримуючий чинник в суспільстві. Але це могло діяти лише на рівні сотень та тисяч. Для туменів, які складалися з десяти тисяч, цей чинник не міг мати такого значення навіть на ранньому етапі, адже тисячі належали до різних родів. Отже темник мав виступати ще й тим об’єднуючим началом, яке мало згуртувати всі тисячі в єдине ціле.Ситуація значно ускладнилася після утворення світової імперії та її розпаду на окремі улуси. Тепер армії формувалися, головним чином, з немонгольського населення, раніше підкореного і позбавленого власної аристократії. Значної сили став набирати козацький елемент, який свого часу був приведений до порядку Чингізханом, але з розширенням кордонів імперії, знайшов нові ареали поширення. Тож темники в такій ситуації мали створити єдине ціле з власне монгольських ветеранів, місцевого населення і нового козацького елементу, адже без внутрішньої єдності та відсутності конфліктів між різними субстратами про боєздатність армії нічого було і говорити. Очевидними були два шляхи вирішення проблеми: власний авторитет темників, як об’єднуючий фактор, чи силовий тиск на етнічні меншості з використанням внутрішньої опори – одного етносу на противагу іншим за підтримки хана. При цьому, другий шлях був можливий лише в разі відсутності навіть найменшої конфронтації центрам, що не могло влаштовувати тих темників, які намагалися проводити власну політику. Саме підхід до вирішення проблеми єдності власного улусу і став одним з головних чинників відділення темників-огланів від темників-нойонів з перетворенням останніх у виключно військову адміністрацОтже бачимо, що саме внутрішні зміни, яких зазнало монгольське суспільство після утворення імперії Чингізхана, її подальшого перетворення на світову державу і розпаду на окремі улуси, спричинили еволюцію інституту темників. Він, з часом, перетворився з виключно військової одиниці на політико-адміністративну, яка мала виконувати щодо армії і другорядні функції, передусім політико-економічні. В цій .еволюції на перше місце поступово вийшла саме державницька діяльність темників, які, з однієї сторони, боролися за досягнення власних цілей, а з іншої – виступали як представники інтересів своїх войовничих підлеглих на державній арені. А це, разом з становленням феодальних відносин в Монгольській імперії, спровокувало ряд державотворчих заходів темників, які згодом започаткували виникнення нових етнічних утворень на терені Золотої Орди. Політичний устрій Золотої Орди відповідав загальному устрою Монгольської імперії, який являв собою військово-політичне об’єднання. Управляння Золотою Ордою хан здійснював через своїх темників. Інститут темництва був ключовим в системі політичного управління монгольської держави.

Розділ 3.Становлення системи державного управління

Московського царства

Руські князья здебільшого усвідомлювали могутність Золотої Орди і старалися підтримувати з завойовниками мирністосунки. В цих умовах це було єдиним засобом зберегти свій народ, населення свого князівства від загибелі або рабської неволі. Початки політики примеирення поклав князь Ярослав Всеволодович. Його син Олександр Невський продовжив її. Князь Олександр неодноразово їздив в Орду, побував в Монголії і зумів привернути до себе прихильність монгольського знаті. Оскільки хан вважався володарем Русі, питання черговості при отриманні ярликів вирішувалися при ординському дворі. Зрозуміло, що така ситуація породжувала інтриги та усобиці між князьями [51,c.495].

Уряд Золотої Орди був зацікавлений в цих розбратах та політичній боротьбі між руськими князяи. Оскільки в такій ситуації хан, володіючи владою і авторитетом іиступав арбітром у віришенні права княжіння.

На початку XIV ст. відбуваються важливі зміни у ставленні ханів до Русі, це поячнюється тим, що вони відкликали своїх представників – баскаків в руських князівствах. Відтепер, збір данини та відправка її в Орду здійснювали самі руські князі. Саме це право стало згодом найсильнішим знаряддям в руках московський князья Івана Даниловича Калити [51,c.513].

У 1327 р. він при підтримці монгольської армії придушив антиординське повстання в Твері. Вдячний хан Узбек, праправнук Батия дарував ярлик на Володимирське княження і право збору “виходу” з всієї Русі. У московської влади з’явилася можливість нагромаджувати кошти, що сприяло політичному зміцненню влади московського князя. Великокнязівський ярлик відтоді майже без перерв зберігався за московськими князями [28,c.235].

З ослабленням Золотої Орди у другій половині XIV ст.. ярмо стало менш важким. Процес дроблення Монгольської держави сприяв тому, що припиняються регулярні набіги на Русь. Хани Золотої Орди, втягнуті у боротьбу за ханський пристіл, вже не могли організувати великої військової кампанії.. Спроба карального походу проти Московського князівства в 1380 р. закінчилася катастрофічним розгромом ординських військ на Куліковом полі [43,c.419]..

Поступово московські князья зуміли сконцентрувати в своїх руках належні матеріальні ресурси, що дало їм змогу проводити активну внутрішню політику незалежну від політики хана. Виплата данини відбувалася нерегулярно, все рідше з’являлися в ханскій ставці князья з проханням видати ярлик. Перехід престолу тепер визначався заповітом: Дмитро Іванович Донський передав княжіння своєму сину без дозволу хана.

Протягом XV ст. залежність Русі від Орди ставала все примарнішою. У 1480 р. великий князь московський Іван III відкинув вимоги хана Ахмата відновити виплату “виходу” і виступив проти нього в похід. На берегах річки Угра ординські і московські війська стояли декілька місяців. Жодна з сторін не наважувалася на рішучі дії, обмежуючись дрібними сутичками. Нарешті хан відступив. Цю подію вважають рубіжною, оскільки з нею пов’язують звільнення Русі від ординського ярма. Лише в 1502 р., коли кримські татари зруйнували столицю Золотої Орди, природно відпала необхідність поїздки за ярликами і сплати данини. Золота Орда впала остаточно, і епоха монгольського завоювання Русі завершилася [51,c.789].

На початку 80-их рр. ХV ст. значна частина земель Північно-Східної Русі були об’єднанні в єдину державу. Формально продовжувала зберігати свою незалежність Псковська земля. Проте, Псков, якій вів боротьбу з Ливонським орденом та литовськими феодалами, потребуючи допомоги, був змушений визнати владу московських намісників. В залежності від Москови перебувало і Рязанське князівство. Частина руських земель, зокрема смоленські та чернігівські були захоплені литовськими феодалами. Ліквідація роздробленності земель Північно-Східної Русі сприяла створенню передумовдля розвитку централізованої Московської держави.

Процес об’єднання земель Північно-Східної Русі в єдине політичне утворення сприяв змінам в системі політичного управління. Політичне об’єднання північно-східних руських земель супроводжувалося процесом централізації державного апарату. Починаючи з 80-их рр. ХV ст. центральна московська влада здійснює наступ на політичні права удільних князів, які перводяться на становище служилих вотчинників.

Слід зауважити, що процес формування Московської централізованої держави гальмувався таким чинником як вотчина. Вотчина становила певну форму земельної власності, власник якої мав право передавати її в спадщину, ділити, продавати, обмінювати тощо. Термін вотчина походить від слова “отчина”, тобто батьківська земля. Вотчине землеволодіння виникає в процесі формування феодальної власності на землю, її власниками були князі, а також земські бояри – нащадки родоплемінної знаті. В ХІІІ – ХІV ст. вотчине землеволодіння в Північно-Східній Русі стало основною формою власності на землю [34,c.34]. Слід заначити, саме в цей період відбувається зростання розміру вотчин за рахунок нових князівських надбань, захоплення общинних земель, купівлі, обміну, загарбання тощо. Крім того, відбувається фогрмування вотчино-удільної системи. Ці процеси сприяли тому, що починає зростати економічний й політичний вплив власників великих вотчин. Володіння знатних бояр звичайно складалися з кількох вотчин, які знаходилися в різних місцях держави і не утворювали єдиного господарського організму. Власники вотчин користувалися рядом прав і привілеїв у галузі судочинства, збору податків тощо [8,c.154].

У ХV – ХVІ ст. у зв’язку з зростанням впливу Московської держави, відбуається загострення суперечностей між великокнязівською владою, з обного боку, та сепаратистськими устремліннями бояр-вотчинників. Централізація Московської держави, зростаючий політичний вплив московського князія сприяло суттєвому обмеженню прав вотчинників: вотчиникам заборонялося вільно переходити від одного князя до іншого, значно обмежувалося їх право суду.

Центральна влада почала спиратися на помісне дворянство. Особливо активно обмеження прав вотчинників відбувалося в ХVІ ст. В часи опричнини багато вотчин було ліківдовано, а їх власників страчено. Тоді ж було скасовану розповсюдженну в ХV ст. систему кормлінь. Наприкінці ХVІ ст. в Московському царстві новою формою землеволодіння вже стає помістя [11,c.33].

В середині ХV ст. відбувається становлення помісної системи землеволодіння. Це пов’язано з тим, що великокнязівська влада прагнула створити соціально-економічну базу для здійснення своєї політики державної централізації. Навідміну від вотчини, помісне землеволодіння становило умовне володіння землею. В даному випадку, помістя неможна було відчужувати, оскільки з юридичної точки зору, воно носило особистий характер, оскільки поміщик отримував користувався правом володіння тільки під час своєї служби князю. Помісне землеволодіння передбачало наділення служилих дворян землею з державного, великокнязівського фонду. Ця система вимагала чіткої регламентації дворянської служби. Розвиток помісного земелеволодіння вимагав переросподілу земельних фондів країни. Починаючи з ХV ст. зростає нестача державних земель, з яких виділялися помістя. З цією метою великі князі Іван ІІІ та Василь ІІІ, намагалися здійснити секуляризацію церковних земель та ліквідувати вотчино-удільне землеволодіння [34,c.35].

Помісне право – право феодально-сеньоріальне – передбачало право на суд, адміністрацію загальну та господарську в межах певного помістя. Помістя сприяли утвердженню великокнязівської влади на місцях. “Служилі люди” – представники великого князя, згодом царя були уособленням землевласника та державного чиновника [34,c.35].

Процес централізації державного апарату знайшов своє відображення і в законодавстві. В 1497 р. було складено перший “Судебник” – кодекс законів Російської держави. “Судебник” став узагальненням правових норм, які існували до цього в окремих феодальних центрах. Основна частина “Судебника” стосувалася впорядкування судочинства та судової системи Московської держави. Крім того, в ньому регламентувався порядок діяльності центральних судових органів, які перебували в руках боярства. Судебні функції намісників, згідно з “удебником” значно обмежувалися, оскільки для проведення намісницького суду була необхідна участь представників посадського населення [20,c.209].

З кінця ХV ст. в галузі місцевого управління поширюється система “кормів” (отримання намісником грошових та натуральних стягнень з підлеглого населення). Така ситема сприяла зростанню зловживань з боку місцевої влади й несприяла фінансовому та економічному розвитку держави. На початку ХVI ст. великокнязівська влада намагалася обмежити права намісників, визначаючи місцевому населенню розміри “кормів”, а також обмежуючи термін намісництва до одного року [40,c.122].

Обмеження прав намісників сприяло посиленню позиції дворянства. Поступово виникає інститут “городових приказчиків”, які зосереджують в своїх руках адміністративно-фінансову владу в містах. “Городові приказчики” відали справами будівництва міських укріплень, відали матеріальним забезпеченням оборони міст тощо. Поява інституту “городових приказчиків”, який формувався з дрібного дворянства, значно обмежила права намісників та сприяла посиленню позиції служилого дворянства [41,c.312].

Незважаючи на певні зміни в системі землеволодіння та появі “служилих людей”, як нової панівної верстви, боярство як правлячий стан продовжувало зберігати свої економічні й політичні позиції в суспільстві. Наприкінці ХІV – на початку ХV ст. боярство стає замкнутою верствою, яка претендує на панівну роль в державі. Боротьба боярських угрупувань за владу та за вплив на великокнязівську владу сприяла політичному зміцненню окремих боярських родів: Шуйських, Бєльських, Глинських та інших. В роки правляння Івана ІV, під час так званної опричнини, велика кількість боярських родів було знищено. Політика Івана Грозного сприяла ослабелнню боярської аристократії, миісце якої зайняла “служила знать” [6,c.188]. Поява нової верстви суспільства – “служилої знаті”, сприяло зміцненню монархічної влади московських царів та утворенню російського дворянства.

Наприкінці ХV – на початку ХVI ст. в складі Російської держави залишалися окремі землі та князівтва, які продовжували зберігати свої власні особливості в управлінні. Таким чином, перед центральною московською владою постало питання про уніфікацію системи управління та остаточна ліквідація вотчиної системи, як основної перешкоди для утвердження самодержавства.

Утворення Московської централізованої держави сприяло зростанню впливу великого московського князя. Великий князь, а з 1547 р. – цар єдиновладний правитель Росії, влада якого носила харизматичний характер. Ідеологічним підгрунттям російського самодержавства стала так звана теорія “Третього Риму”, яка обгрунтовувала права російських володарів на державотворчу спадщину Риму та Візантії. За правління Івана ІІІ відбувається остаточне оформлення офіційного титулу московських правителів: “Государь всея Русі”[21,c.171].

Становлення самодержавства та утворення централізованної держави сприяло становленню уніфікованого державного апарату управління. Верховна влада в Московській державі належала великому князю, авторитет якого безсумнівно зріс з прийняттям офіційного титулу “цар”. Особливе політичне значення належало боярській думі, яка починаючи з ХV ст. перетворилася на постійний дорадчий орган при великому князі, а з 1547 р. при царі. До складу боярської думи входили путні бояри, які відали окремими галузями двірцевого господарства та особи, що відали адміністративним управлінням держави [20,c.239]. Порядок призначення в думу визначався системою “меснічества”, тобто станово-ієрархічним становищем феодала, яке залежало від знатнотсі роду, частково від вислуги тощо. Боярська дума складалася з невеликої кількості бояр. Так наприклад в 1533 р. до складу думи вжодило лише 12 бояр. З метою ослаблення аристократичного складу думи Іван ІІІ та Василь ІІІ залучали до її складу дворян, які отримали назву “думних дворян”. Діловодство думи доручалося спеціальним чиновникам, які виконували секретарські функції “думним дякам” [18,c.291].

Основою для створення виконавчих інституцій влади став великонязівський палац на чолі з дворецьким. Палац, як форма великокнязівського управліня, здійснюдвав керівництво державними землями. Казна, на чолі з казначеєм, виконувала функції великокнязівської канцелярії. Серед найважливіших посад в князівському палці були “конюший”, “кравчий” (які подавали князю чаші з напоями під час застілль), “оружний” (який відповідав за виготовлення і збереження вогнепальної зброї) та інші. Двірцеві посадовці походили з пердставників нетитулованого московського боярства. Ці посадовці отримували забеспечення за рахунок “кормів”, які збиралися з “путей” (підвладних земель) [6,c.237].

Практичну роботу в державних установах виконував апарат казни, який складався з дворян. Казначей здійснював управління державними фінансами, він крім того, був хранителем державного архіву. Помічник казначея – “печатник” (хранитель великонязівської печатки) здійснював організацію дипломатичної служби. В період ХV ст. в Московській державі утверджується приказна система, яка виникла на базі думських комісій, які відали окремими питаннями управління. Прикази як органи державного управління здійснювали управління окремих галузей державного життя. Прикази, подібно до міністерств, відповідали за справи зовнішньої і внутрішньої політики, юстиції, оподаткування тощо. Приказна система сприяла формуванню певного прошарку чиновництва – приказних дяків. Приказні дякі призначалися великим князем, або боярською думою. Нерідко приказні дяки були незнатного походження – діти священників, міщан. Цей апарвт чиновництва не був замкнутим [34,c.39].

В умовах феодальної роздробленності в стані розпорошення перебували і збройні сили. В разі військової небезпеки, кожний князь чи боярин мусів збирати народне ополчення в межах свого володіння. Народне ополчення підпорядковувалося двору свого володаря. В даному випадку під двором розумілася бойова одиниця, загін дворян-послужильців. Це були загони, які йшли на війну зі своїм стягом та своїм командиром. Єдиного командування не існувало, оскільки не існувало єдиної армії. З встановленням централізованої держави таке ополчення стає малоефективним. Постає потреба в ліквідації дворів бояр та удільних князів. Цей процес був започаткований ще Іваном ІІІ. В ХVІ ст. змінюється принцип комплектації народного ополчення у зв’язку з впровадженням “великої московської сохи”. По-новому на базі помістної системи організовувалися загони “служилого дворянства”. На зміну феодальним дворам приходять військові підрозділи, що формувалися за територіальним принципом [34,c.186-187].

Значні зміни в системі державного управління відбуваються в 50 – 60-их рр. ХVІ ст., що було зумовлено впровадженням ряду реформ державного управління урядом Івана ІV. З метою підвищення боєздатності війська в армії було впроваджено принцип “єдіноначалія”, тобто на час військових походів керівництво військами здійснювалося централізовано, без врахування посад і місництва. Цей захід сприяв підвищенню боєздатності дворянського війська [9,c.366].

В цей час зростає значення загонів “пищальників”, які використовувалися в якості залоги для оборони південних міст від набігів казанських та кримських татар. Згодом ці загони були реорганізовані в так зване стрілецьке військо. В 1550 р. за пищальниками офіційно закріплюється назва “стрільці”, з їхнього середовища було виділено трьохтисячний загін “виборних” (московських) стрільців. Створення дисціплінованного та добре озброєнного стрілецького війська стало пердумовою виникнення регулярної армії.

В жовтні 1550 р. московський уряд вирішив виділити земля в Московському повіті для 1078 дворян (так звана “вибрана тисяча”), які не мали підмосковних володінь. Ця реформа здійснювалася з метою зміцнити позиції служилої верстви дворянства. В 1551 – 1552 рр. уряд сприяв формуванню так званого “дворового дворянства”, з середовища якого висувалися кандидати на найвищі державні посади [18,c.235].

Важливим заходом в галузі кодифікації норм права та впорядкування судочинства було створення в 1550 р. нового “Судебника”. В “Судебнику” Івана ІV знайшла відображення тенденція до подальшої централізації державної влади та збільшення контролю держави над системою суду. Віддтепер зростає питома вага центральних судових органів управління та вплив дячеської бюрократії. Новий судебник ще більше обмежив судові права намісників. Проте, значна частина кодексу стосувалася питань обмеження права “відходу” селян, що створювало передумови до поглиблення процесу закріпачення [18,c.257].

Одним з важливих кроків 50-их рр. ХVІ ст. стала реорганізація центральних органів управління Московського царства. В 60-их рр. ХVІ ст. остаточного офрмлення набуває приказна система. Віддтепер в кожному приказі сконцентровувалася тільки одна певна галузь державного управління. Приказна система зміцнювала позиції дяків, які за своїм походженням були дрібними дворянами. В 1555 р. було створено Помісний приказ, який відав питаннями помісного землеволодіння; Разрядний приказ, в компетенції якого були питання комплектації царського війська. Ще в 1549 р. було створено Посольський приказ, в компетенції якого були питання зовнішньої політики держави. Пізінше були створені Стрілецький та Земський прикази [18,c.238].

В середині 50-их рр. ХVІ ст. значні зміни відбуваються в фіскальній системі Московського царства. В 1554 р. було створено “Большой приход”, куда поступали найважливіші загальнодержавні податки.

В результаті реорганізації помісного управління, значно обмежуються повноваження місцевих аристократів. В 1555 р. так звані “губні установи” розповсюджуються по всій країні. В відані цих установ перебував суд з надзвичайних справ. Відтепер суд з кримінальних злочинів переходив з підпорядкування намісників та волостелей до “губних старост”, які обиралися з середовища місцевого дворянства. В 1554 р. уряд реорганізував в спеціальний “Разбойний приказ” боярську комісію, яка розглядала “разбойні справи”. “Губна реформа”, однозначно посилювала позиції дворянства й була спрямована на знищення кормління. Остаточно система кормлінь була ліквідована в результаті земської реформи, яка була проведена в 1555 – 1556 рр. В результаті цієї реформи намісники та волостелі були замінені органами земського управління – “ізлюбленними головами” та “целовальниками”, які обиралися з середовища посадського населення. В компетенції земських органів влади був суд з другорядних справ. Крім того, земства збирали податки, які раніше сплачувалися кормлінщикам, а за новою системою надходили до жержавної казни. Губні та земські органи управління були станово-представницькими установами дворянства, що зміцнювало основи царської влади [40,c.164].

На початку 60-их рр. ХVІ ст. загострилися суперечності між представниками боярсько-аристократичних угрупувань та царською владою. Бояри виступали проти спроб Івана ІV реформувати систему управління та подолати пережитки феодальної роздробленності. Особливо активно російське боярство виступило проти спроби ліквідації намісництв, уділно-вотчиних володінь тощо. Ситуація загострювалася у звя’зку з рядом військових невдач Московської держави у Лівонський війні [40,c.179].

В таких умовах цар Іван Грозний впроваджує ряд рішучих заходів з метою подолати опір боярської аристократії та зміцнити центральну владу, надавши значні привілеї дворянству. Уряд Івана ІV впроваджує так звану опричнину, яка була використана царем для боротьбиз опозиційними боярськими угрупуваннями.

В період опричнини, в політичному управлінні країною відбуваються певні зміни. Зі зростанням загальнодержавної території, постає проблема побудови нової системи оборони, фінансів, суду та управління. В 1565 р. Іван ІV оголосив про встановлення опричнини (від слова “оприч” – окрім). Таким чином країна поділялася на дві частини: земщину – територія держави, та опричнина – володіння, що належали особисто царю. До опричнини увійшли області торгівельного та промислового значення, райони землеволодіння дворян, які становили опору царської влади, а також землі, що становили старовинні князівські володіння. Землі, що увійшли до опричнини складали половину всієї площі Російської держави. З території опричнини були виведені великі землевласники. Утворення опричнини підірвало економічні та політичні позиції удільного земелеволодіння. На місце виведених землевласників в опричнині розмістили “опричних служилих людей”. За земщиною залишалися окраїни на заході та північному заході країни. Також до земщини були включені деякі території на півдін та південному сході. В земщині державний устрій залишився майже без змін: продовжувала діяти боярська дума, функціонували московські прикази. [18,c.289].

Основну масу опричників склали дрібні та середні дворяни. Однак, до опричнини увійшли деякі представники боярства. Управління опричниною здійснювалося за принципом царської двірцевої установи. Поступово, в опричнині сформувалися сили, які були здатні зміцнити царську владу. Разом з тим, фактичний поділ держави на дві частини мав свої негативні явища, які вплинули на економічний розвиток Росії [9.c.391].

Опричнина виконувала функції політичної поліції, яка жорстоко придушувала виступи удільних князів та бояр. Система політичного терору сформувалася в оричнині набагато швидше ніж інші елементи. Так були страчені бояри А.Горбатий-Шуйський, князь П.Горенський. Каральні заходи Івана Грозного вивкликали протест серед служилого дворянства на чолі з князем В.Пронським. В 1566 служиле дворянство звернулося до царя з проханням припинити насильство і терор. Проте у відповідь послідували нові страти.

Царська опричнина зростала як дворянська гвардія ХVІ ст., вона прийняла активну участь у формуванні та організації стрілецького війська [9,c.372]. Міське дворяннське кінне ополченя замінило собою “князівсько-дворянські двори” феодальної знаті. Опричнина стає, свого роду, “государєвим двором”. Фактично з 1565 по 1572 рр. вона регламентує всі види політичної діяльності Московського царства [40,c.199].

На початку 70-их рр. ХVІ ст. зовнішньополітичне становище Російського царства значно ускладнилося. Після укладення польсько-литовської унії Московській державі тепер протистояла об’єднана Річ Посполита. Посилилася загроза турецько-крисмської агресії. В травні 1571 р. скориставшись зрадою деяких рядових опричників, кримський хан Давлет-Гірей розгромив загін опричників і підійшов до Москви. Спаливши околиці, кримський хан змушений був відступити. Проте вже в 1572 р. кримські татари знуву здійснили спробу заволодіти Московю, проте вонибули розбиті на річці Лопасні в 50 км. від столиці [40,c.185].

З огляду на ускладнення зовнішньополітичної ситуації, уряд Івана Грозного здійснив реорганізацію опричнини. В 1572 р. опричнина була реорганізована в “государєв двор”. Офіційна назва “опричнина” скасовувалася. Незважаючи на формальне її скасуванн, фактично система та методи зберігалися. Після того, як опричнина була переіменована в “государев двор” вона набула ознак і форм двірцевого відомства. Фактично, в історіографії цей період називають другим періодом опричнини. В цей період на чолі земщини цар поставив відданого йому татарського аристократа Симеона Бекбулатовича, який отримав титул “великого князя всея Русі”. Проте реальна влада знахоилася в руках самого Івана Грозного, який, в цей час, іменував себе “князь московський”. Другий період опричнини супроводжувався подальшою боротьбою царя проти боярсько-аристократичних кланів. В цей період були страчені такі відомі боярияк князь Тьомкін-Ростовський, Н.Одоєвський та інші. В цей час здійснюється певний переросподіл земель земщини з метою подальшої ліквідації удільно-вотчиного володіння. З цією метою, царський уряд повертав вотчинникам їх розорені володіння, які були конфісковані в роки опричнини. Отримуючи спустошені землі вотчиники опинялися під пильним наглядом опричників [34,c.257].

В цей час здійснюється зміцнення централізованого апарату влади, що позначилося на зростанні податкового, економічного та політичного тиску з боку держави. Проте, опричнина спрямована проти влади удільних князів та боярської аристократії не зуміла підірвати їх політичні та економічні позиції остаточно. Однак заходи Івана ІV Грозного сприяли зміцненню його одноосібної влади [9,c.382].

Утвореня централізовної Московської держави створило можливості для розвитку інфраструктури управління країною. Починаючи з ХІV cт. в державі відбувається ряд змін соціально-економічного і політичного характеру, спрямованних на зміцнення самодеожавства. Уніфікація системи управління, запровадження нових методів, поява російського дворянства сприяла утвердженню монархічного правління в Московському царстві.

Висновки

Процес становленя й розвитку державних інституцій Північно-Східної Русі був складним та багатофазовим. Значний вплив мали фактори як внутрішіньогт, так і зовнішнього характеру. Шодо внутрішніхх чинників, то тут, слід відмітити наступні: розвиток продуктивних сил та пожвавлення економічного життя, зростання міст – центрів ремесла та торгівлі. Говорячи про фактори зовнішнього характеру, слід наголосити на тому, що починаючи з ХІІІ ст. Московське князівство вступає в тривалий період боротьби за об’єднання земель Північно-Східної Русі. Немалозначущим аспектом зовнішньої політики Москви цього періоду є взаємини із Золотою Ордою. Вдала й продумана політика московських правителів сприяла тому, що ярлик на княжіння на тривалий час закріпляється за ними. Важливо, що в період правління Івана Калити, збір і сплата данини зосереджується в руках великого князя. Це сприяло нагромадженню значних матеріальних ресурсів, які були використані в боротбі за централізацію країни.

Однак, слід зазаначити, що еволюція органів державного управління в Московському князівстві відбувалася під значним впливом традицій Київської Русі та Золотої Орди. Важливі органи системи управління Київської Русі прейшли в систему державного управління Московською державою. Так інституція князя, боярської думи, намісництва – все це, та багато іншого з успіхом використовувалося в Москві. Крім того, деякі форми земельного володіння, наприклад вотчинно-удільне, яке бере свої початки в часи існування і розквіту Київської Русі, існувало в Московському князівстві до середини ХV ст. Проте, незважаючи на те, що ряд інституцій Києва були запозичені Москвою, тут в землях Пінічо-Східної Русі, вони отримали певні суттеві відозмінення. Так, наприклад боярська дума з ХV ст. перетворюється на постійний дорадчий орган державного управління при московському князеві. Ряд суттєвих змін відбувається в соціальній структурі суспільства – боярство, як верства суспілства становиться замкнутим станом, на відміну від боярства Київської Русі. Взагалі соціальна система Москви набуває ознак замкнутості, тоді як в Київській Русі ця система була досить гнучкою та демократичною, що дозволяло вільно пересуватися по соціальній драбині суспільства.

Немаловажним є вплив золотоординського панування на формування та становленя державних інституцій Північно-Східної Русі. Особливо татаро-монгольський вплив позначився в галузі організації поштово-кур’єрської служби та систмі організації сплати та збору податків. Вцілому вплив татаро-монгольського ярма на політичну історію Московського князівства був визначальним. Саме за монгольсьскою традицією в московській державі встановлюється самодержавна влада східно-деспотичного характеру.

Остаточного оформлення державно-політичні та соціальні інституції Московської держави набувають зі встановленням одноосібної влади великого князя московського в умовах централізованної держави в другій половині ХV ст. Створення централізованої держави сприяло уніфікації загальнодержавної системи управління. Великими князями, а згодом царями, проводиться політика щодо ліквідації удільно-вотчинної системи, яка не сприяла процесу консолідації розрізненних земель. В результаті створюється помісна система земелевлодіння, яка сприяла формуванню російського дворянства.

В ХV ст. остаточно сформовується державний апарат управління. В цей же час утворюється приказна система – система певних галузевих відомств. Поява приказів вплинула на процес становлення російського дрібного і середнього бюрократичного чиновництва – приказних дяків.

Значні зміни в системі управління відбуваються в другій половині ХVІ ст. у зв’язку з реформами в галузі державного управління, а також із запровадженям опричнини Іваном ІV Грозним. Фактично, на думку дослідників, опричнина стала свого роду царським двором, який здійснював управління країною. Панування опричнини підірвало соціально-економічні та політичні позиції боярської аристократії, це сприяло формуванню в ХVІІ ст. російського середнього та дрібного дворянства – майбутньої опори російського самодержавства.

Таким чином становлення та розвиток державних інституцій Московської держави – процес який ростягнувся на два з половиною століття. Боротьба Московського князівства за право на княжіння в Північно-Східній Русі, сприяла піднесенню Москви як політичного центру Росії. Централізація та уніфікація державного управління, поява нових соціальних верств та державних інституцій сприяли утворенню самодержавної Росії.

Blog

Становлення та організація державних інституцій в московській державі в ХІІІ хvi ст