Становлення та організація державних інституцій в московській державі в ХІІІ хvi ст

Вид материала

Документы

Содержание Розділ І. Державні інституції давньоруської держави Розділ 2. Державні інституції Золотої Орди Розділ 3.Становлення системи державного управління

Подобный материал:

• Професійної програми підвищення кваліфікації державних службовців місцевих державних, 96.49kb.
• Нові підходи до формування кадрового потенціалу харчової та переробної промисловості, 85.66kb.
• Інформаційні системи І технології у фінансах волкогон, 604.31kb.
• Державних організацій., 367.5kb.
• Стратегія розвитку Бердянського району на період до 2015 року зміст, 736.97kb.
• Перелік професійних спілок Білопільський район, 6887.57kb.
• Національний Університет "Києво-Могилянська академія", 142.76kb.
• Давньослов’янська міфологія – переддень філософської думки. Філософія Київської Русі, 1847.14kb.
• Виникнення класичної політичної економії у Франції, 152.4kb.
• Китайская Народная Республика: Конституция и закон, 226.54kb.

Становлення та організація державних інституцій в московській державі в хііі – хvi ст.


ЗМІСТ


Вступ……………………………………………………………………3


Рорзділ 1. Державні інституції давньоруської держави………………………………………………………………..17


Розділ 2. Державні інституції Золотої Орди…………………………………………………………….……29


Розділ 3. Становлення державної системи управління Московського царства……………………………………………55


Висновки……………………………………………………………69


Список використаних джерел та літератури……………………72


Вступ


Вступ України у третє тисячоліття супроводжується рядом складних та неоднозначних процесів: подальшою демократизацією українського суспільства, поглибленням економічних та політичних реформ, інтеграцією у європейське співтовариство. Саме інтеграція у європейську спільноту визнається Україною як пріоритетний напрямок української зовнішньої політики. В цьому контексті особливої значущості набувають проблеми дослідження історії організації і становлення державних політичних інституцій країн Центральної та Східної Європи.

Актуальність роботи зумовлена тим фактом, що історичні та політичні реалії сьогодення представляють взаємини офіційного Києва та Москви як стратегічне взаємовигідне партнерство. Саме тому, об’єктивне та всебічне вивчення сфери політично-соціального взаємовпливу та проникненню культур, особливо що стосується історії становлення та розвитку державних інституцій України та Росії в різні історичні періоди. Наповнення реальним, конструктивним змістом площину взаємин у даному напрямку й зумовлює наукову й суспільно-політичну значущисть даної роботи.

Хронологічні межи дослідження охоплюють значний хронологічний пласт. Нижня межа дослідження – ХІІІ ст. – період феодальної роздробленності та політичного занепаду Київської Русі. Слід відмітити, що саме в середині ХІІІ ст. відбувається встановлення панування Золотої Орди. Верхня межа дослідження – ХVІ ст. – період становлення та остаточного оформлення самодержавства в Московській державі.

Предметом дослідження є історія становлення державних інституцій в московській державі в ХІІІ – ХVІ ст.

Об’єктом дослідження даної роботи є процес становлення та розвитку державних інституцій в Московській державі в ХІІІ – ХVІ ст. під впливом традицій соціально-політичного розвитку Русі та Золотої Орди.

Метою роботи є спроба створення комплексного наукового дослідження історії становлення та розвитку державно-політичних інституцій в Московській державі ХІІІ – ХVІ ст.

Завдання роботи полягають у:

• вивченні традиції розвитку державних і суспільно-політичних інституцій Київської Русі;
  
• дослідженні впливів Золотої Орди на процес формування державної ситсеми управління в Московській державі;
  
• висвітленні процесу становлення та розвитку державних інституцій Московського князівства та російського самодержавства.
  

Джерельна база та обширний історіографічний матеріал дозволяють здійснити всебічне, об’єктивне дослідження данної проблеми. Джерельну базу роботи склали стародавні літописи, грамоти, князівські листи і угоди та інші документи які є цінним джерелом для вивчення минулого. Одним з нацважливіших джерел з історії Київської Русі є “Повість минулих літ”[5]. Відомо, що цей твір було створено на початку ХІІ ст. За словами академіка Ліхачова, “до ХІV ст. руська історична думка не піднімалася на таку висоту вченості та літературного уміння”. Більшість дослідників вважає, що автором цього твору був чернець Нестор. Будучи свідком багатьох подій того часу, Нестор створив фундаментальний історичний твір. Основна увага приділяється політичним, воєнним та династичним подіям. Вцілому для “Повісті минулих літ” є характерним монотеатизм – описи групуються навколо певного князя чи військових та політичних подій [5,c.218-244]. Літопис є цінним джерелом для вивчення історії становлення та розвитку державних інституцій Русі. Значну увагу Нестор-літописець приділяє питанням походження князівської влади, взаєминам князя і військової дружини тощо.

Важливим джерелом щодо вивчення процесу становлення органів влади на Русі є “Руська правда”, яка вміщена у “Повісті минулих літ”[3,c.308-344]. “Руська правда” містить цінну інформацію, яка дозволяє дослідити соціальну структуру давньоруського суспільства. Вцілому статті “Руської правди” стосуються норм цивільного та кримінального законодавства. Особливий інтерес для нас становлять статті, що містять відомості про злочини проти князя – зокрема виступи проти князівської влади і зрада князя. Хоч норми “Руської правди” не передбачали смертної кари, проте за виступ проти князя чи його зраду застосовувався смертний вирок.

Важливим джерелом з історії феодальної роздробленності Русі є “Галицько-Волинський літопис”[2]. Автор цього твору невідомий. Але дослідники стверджують, що він був безпосередньо наближенним до князя Данила. Літопис охопив події від смерті князя Романа Мстиславовича до початку ХІV ст.

Для нас особливо цінними є відомості про внутрішньополітичну й зовнішньополітичну діяльність Романовичів та про їх прагнення протистояти боярському сепаратизму. Крім того літопис є цінним джерелом дипломатичної діяльності князя Данила та його нащадків. Так літопис повідомляє, що Данило вів постійне листування. Літопис навіть згадує княжого охоронця печатки, якою князь скріплював свої листи й угоди [2,c.34].

Значна увага автором літопису приділяється взаєминам князя Данила Романовича з Золотою Ордою. Літопис докладно розповідає про поїздку князя в Орду. Крім того літописець свідчить, що нащадки Данила, разом з татарами ходили походами на поляків і литовців. Інформація, що міститься у Галицько-Волинському літописі дозволяє дослідити процес розвитку та занепаду державних органів влади на Русі в період феодальної роздробленності та татаро-монгольського панування [2,c.271].

Важливі джерела щодо вивчення становлення та розвитку державних інституцій Московської держави містяться у видання “Переписка Ивана Грозного с Анреем Курбским”[4]. Даний збірник містить листи російського царя Івана ІV Грозного та колишнього царського радника Андрія Курбського. Слід зауважити, що А.Курбський, виступивши проти внутрішньої політики Івана Грозного, змушений емігрувати в Польщу. У 1573 р. А.Курбський направив царю політичний памфлет “Історія великого князя московського”, в якому виступив проти зміцнення самодержавства, відстоював право великої аристократії на управління країною. Проте, російський цар Іван ІV обгрунтовуючи царське право на необмежену владу, заначав, влада царя має навіювати страх. Для обгрунтування своєї позиції, Іван Грозний наводить чисельні факти з вікової історії Русі: “Наши великі володарі, починаючи від Августа кесаря, який володів всією вселенною… и аж до Рюрика та від Рюрика до теперішнього володаря – всі самодержці , і ніхто не може ім указати чи достойних жалувати, чи винних карати” [4,c.278]. Таким чином, дані документи є не лише цінним джерелом щодо вивчення історії Московської держави, вони відображають процес зародження і становлення російського самодержавства. Послання до Курбського є ідеологічною підготовкою царя щодо переходу до політики необмеженної влади, яка операється на спеціальний каральний апарат – опричнину.

Руські літописи та листування Івана ІV Грозного з А.Курбським стали основними джерелами, які дозволяють дослідити становлення та розвиток державних органів управління Київської Русі та Московської держави.

Значний внесок у розробку історії становлення та розвитку державних інституцій Русі та Московщини належить російській дворянській історичній науці. Така зацікавленність історією, з боку російських дослідників, була викликана тим фактом, що російська ідеологія потребувала історичних аргументів, які б підтвердили курс політичної доктрини російського самодержавства.

Значний внесок у дослідження даної проблематики здійснив відомий російський дослідник, політичний діяч, сподвижник Петра І – В.М.Татіщев Своєю історичною працєю “История Российская” [47], над якою працював понад 20 років, здійснив спробу створити першу в Росії узагальнюючу історичну працю. За розташуванням історичного матеріалу, ця праця нагадувала давньоруські літописи – події викладені в чіткій хронологічній послідовності. Ось чому цей твір історика називають “останнім літописним зводом”. Але дослідник не просто переписав літописи: він передав їх зміст більш доступною сучасникам мовою, доповнив літописні відомості іншими матеріалами, а також, в спеціальних коментарях подав власну оцінку подіям. В цьому й полягала новизна й наукова вартість його твору [47,c.178].

Татіщев вперше запропонував переодізацію історичних подій історії Давньої Русі. Науковець вважав, що події з ІХ по ХІІ ст. на Русі були періодом одноосібної влади. З ХІІ ст. розпочався період суперництва князів, що ослабило державу й дозволило монголам легко її підкорити [47,с.179].

Феодальна роздробленість Русі, на думку В.М.Татіщева, була зумовлена прагненням удільних князів правити в своїх уділах самостійно. [47,c.182]. Проте на думку дослідника, державницька традиція Київської Русі була продовжена московськими царями. На думку дослідника, ліквідація політичної роздробленності Русі, та встановлення єдиновладдя є надзвичайно корисним для держави. В.М.Татіщев вважав, що в даному випадку рушієм історії є держава з монархічною формою правління [47,с.542-544].

Першим російським істориком й “останнім літописцем” вважають видатного російського дворянського дослідника, автора праці “История государства Российского” [26], Н.М.Карамзіна. Н.М.Карамзін був палким прихильником й захисником російського самодержавства, тому в центрі уваги дослідника було становлення верховної влади в Росії від княжих часів.. Історик детально висвітлює події, які пов’язані з першими князівськими з’їздами. Використовуючи дослідження свого попередника, він поглиблює джерельгу базу , залучаючи нові літописні дані й відомості. Н.М.Карамзін, так само як і В.М.Татіщев, звертає багато уваги на політичні, військові, дипломатичні події. В центрі його уваги правляча династія.

Певна політична стабільність часів Ярослава Мудрого, змінилася після його смерті періодом смут й безладдя, що знесилило Русь. Дослідник відзначав, що об’єднання Русі могло відбутися лише при наявності сильної особистої влади князя. Після занепаду Русі, центр політичного життя перемістився у Москву. Н.М.Карамзін вважав, що лише завдяки сильній князівській владі Російська держава змогла повалити монгольське панування та вступити у боротьбу за об’єднння руських земель [26,c.285-288].

Видатний російський дворянський історик С.М. Соловйов багато уваги приділяв історії Русі. У своїй багатотомній праці “История России с древнейших времён” [42-44] історик приділив значну увагу взаєминам князів з боярством [42,c.198] .Феодальна роздробленість руських земель, на думку дослідника, була зафіксована ще під час князівських з’їздів, [42,c.200-207], а татаро-монгольська навала довершила процес розпаду Русі. С.М.Соловйов стверджував, що після розпаду Київської Русі її населення перейшло на територію Центральної Росії і згодом утворило Московську державу. Проте цей прехід населення не був переходом з іршої території на кращу. Історик вважає, що населення Північно-Східної Русі опинилося в складних природно-кліматичних умовах, які зумовили відсутність сполучення між містами, тут не існувало певного поділу праці тощо. В таких умовах, централізація була єдиним можливим виходом [44,c.626].

Учнем й послідовником С.М.Соловйова був відомий російський вчений В.О.Ключевський. Найбільш відомий його твір “Курс русской истории” [27-28]. В.О.Ключевський досліджуючи історію Руської держави відзначав в своїх дослідженнях, що ця держава на протязі тривалого історичного періоду стала осередком культурного й політичного життя [26,c.215].

Історик виділяє дві основні причини піднесення Москви: перша – вигідне географічне росташування Москви. Друга – генеологічна, тобто московські князі не розраховували на краще становище, яке залежало від “черговості старшинства” [26,c.234].

На думку В.О.Ключевського, хід історії вів Московську державу до демократичного повновладдя. Проет зміцнення самодержавної влади призвів до відкритого зіткнення московських князів з родовим боярством. В.О.Ключевський вважає, що події середини ХVI ст. в Московській державі, зокрема впровадження опричнини, не вплинуло на державний устрій країни. [26,c.278].

Значним є доробок представників народницького напрямку в історії України. Виразником народницької концепції історії був М.І. Костомаров. Наукова діяльність його була перервана 12 роками тюрми та заслання за участь у Кирило – Мефодіївському товаристві. Після заслання, М.І.Костомаров посів кафедру історії Петербурзького університету й розгорнув велику наукову діяльність.

У своїх працях Костомаров був яскравим представником народницького напрямку, в центр уваги ставив народ, головним чином селянство. М.І.Костомаров у своїй праці “Історія України в життєписах її діячів” [30], на основі життєписів, спробував прослідкувати розвиток української історії. У своїх працях він відстоював ідею самобутності українського народу та окремішність українського історичного процесу, який на його думку є втіленням вільнолюбного демократичного духу українського народу. Дослідник певним чином, ідеалізує княжу добу на Русі. М.І.Костомаров вважає, схильність українського народу до демократичного устрою проявилася в існуванні такої інституції як віче. В той же час історик підкреслює, що Московська держава, яка базувалася на сильній центральній владі не потребувала віча, яке з посиленням самодержавства втрачає своє значення [30,c.319]. М.І.Костомаров, вцілому, негативно характеризує московських князів, він вважає, що московські правителі не володіли належним політичним кругозором. Проте, автор наголошує, що московські князі були обережнимми і хитрими, що й сприяло піднесенню Московського царства [30,c.208].

Найвидатнішим представником народницького напрямку в українській історіографії вважають М.С.Грушевського, автора фундаментальної праці з історії України “Історія України-Руси” [14].

У своїх наукових працях і, зокрема, в “Історії України-Руси” М.Грушевський приділив першочергову увагу матеріальній та духовній культурі, через які проявляється зміст еволюції “народу – нації”. Оскільки соціальні та культурні форми життя, навідміну від політичних, ніколи не переривалися. Відповідно історія організації та розвидку державної влади в Київській Русі Грушевський розглядає крізь призму соціальних відносин. Заперечуючи твердження російських істориків про правонаступництво Московської держави, Грушевсьий стверджує, що Москва не була “другим” етапом історичного процесу започаткованого у Києві. Хоча історик незаперечує, що ряд елементів суспільно-економічного устрою, законодавства та культури були запозичені Москвою у Києва [14,c.312]. Це стосується і деяких органів державного управління: боярська дума, інститут намісництва та деякі інші [14,c.315]. Вцілому, для української історіографії народницького напрямку, слід відмітити, слід відмітити, що народницький напрямок домінував в українській історіографії до початку Першої світової війни. Хоча в працях істориків цього напрямку “народницькі” ідейї перегукуються з ідеями “державництва”.

Слід відмітити, що радянська історіографія історії періоду ХІІІ – ХVI ст. розвивалася в руслі, яке було намічіне ще дворянськими істориками, які стверджували, що в період Київської Русі, в умовах нетривкого державного об’єднання сформувалася давньоруська народність, яка стала “колискою для трьох братніх народів : росіян, білорусів, українців ”. Така концеппція домінувала й була визначною в роботах радянських істориків.

Одним з найвидактніших спеціалістів з історії Середньовічної Русі є відомиц радянський дослідник М.Н.Тіхоміров [48]. Дослідник у своїх працях багато уваги приділяв проблемам феодальної роздробленості Русі. Автор відмічав, що процес роздробленості був характерним для всіх країн Європи, але на Русі він мав певні особливості. Однією з таких особливостей , на думку дослідника була наявність великої кількості законних спадкоємців на ту чи іншу спадщину. Крім того , таке явище як “ізгої” було характерне лише для Русі [48,с.182-183].

Відомий радянський дослідник Б.Д.Греков у праці “Киеская Русь”[12] відзначає, що коріння феодальної роздробленісті Русі були закладені ще князем Володимиром. Заповіт Ярослава Мудрого лише прискорив процес дроблення земель. Проте саме за Ярослава Мудрого Русь досягає найвищого політичного та культурного піднесення. Крім того дослідник значну увагу приділив соціально-економічним відносинам в Київській Русі, створивши об’єктивну соціальну картину Русі [12,c.391].

Значний внесок радянська історіографія здійснила у проблему дослідження процесу становлення самодержавства в Московській державі в ХVI ст. Радянський дослідник Р.Г.Скринніков [39,с.40] зазначав, що час встановлення самодержавства в Московській державі залишається нез’ясованним [39,c.69]. Радянські історики другої половини ХХ ст. виступили проти ідеалізації постаті Івана Грозного. Радянський дослідник С.Б.Веселовський зазначав [9], що опричнина мала скоріше морально-психологічний ефект ніж політичний. Проте радянська офіційна історіографія безкопромісно вважає правління Івана Грозного періодом становлення та ідеологічного оформлення самодержавства [9, c.108]. Дослідник вважає, що московські князі, починаючи з Івана ІІІ, проводили політику нівелювання і підкорення “всія і всіх” своїй необмеженній владі..

У другій половині ХХ ст. продовжували функціонувати наукові українські центри Західної Європи та Америки, які досліджували актуальні проблеми історії Русі та Московської держави. Так, відомий діаспорний дослідник П.Грицак [13] відзначав, що розпад величезних, збитих нашвидкоруч політичних конгломератів на зразок Київської Русі був типовим явищем доби середньовіччя. Так на Заході ще до піднесення Києва дуже короткий час поіснувала створена Карлом Великим імперія Каролінгів, а на Сході – від Тихого океану до Карпат – простягалися неозорі простори володіння монголо-татар, що розпалися після завоювання Києва лише за кілька поколінь. З огляду на слабкий зв’язок, великі відстані та сильні місцеві тенденції політична роздробленість була типовим явищем. Як стверджує П.Грицак, із занепадом політичного культурного та економічного життя Києвська Русь перестала існувати як цілісність [13,с.94].

Так відомий діаспорний дослідник Д.Дорошенко стверджує, що однією з причин відокремлення від Kиєва різних князівств та ослаблення державних інституцій стала перемога принципу вотчини, форсмально визнаного у 1097 р. на з’їзді князів у Любечі [15,с.141]. Щоб покласти край спустошливій ворожнечі, на цьому з’їзді князі один за одним визнали право успадковувати землі, які вони займали у той момент.

Якщо деякі старші князі продовжували змагатися за Київ, інші, особливо молодші за рангом, втратили усякий інтерес і до такого суперництва. Вони зосередили свою увагу на розширені та збагачені своїх вотчин, сприяючи в такий спосіб поглибленню роздробленості та місцевих відмінностей, що стане ознакою пізньокиївської доби. [15, C.137].

Відомий діаспорний дослідник О.Субтельний, відмічає, що з точки зору політичної організації легше встановити, якою не була Київська Русь, ніж те, якою вона була. Досілдник вважає, що у політичній діяльності князь часто керувався особистими чи династичнимиінтересами, нерідко ігноруючи потребидержави і суспільства. [46,с.85].

Важлива проблема яка порушується в історичній літературі є проблема взаєин Русі та Монгольської імперії. Відомий радянський дослідник Каргалов вважав, що взаємини Русі і Золотої Орди носили васальний характер. Русь, на думку дослідника, офіційно до складу Улуса Джучи не увійшла. Управління руських земель здійснювали самі руські князі, які отримували від ханів дозвіл на княжіння.

Слід зауважтит, що проблемам політичного устрою Монгольської імперії значнуувагу приділив сучасний дослідник Рубель. Історик стверджує, що татаромонгольське ярмо не було суцільною смугою негараздів дляпоневоленних народів. Панування Золотої Орди позитивно позначилося на окремих аспектах економічного і культурного життя [36,c.137].

Таким чином, можна стверджувати, що дана проблематика належним чином висвітлена в джерелах та науковій літературі. Проте новітні методи та підходи до вивчення історії вимагають належної, виваженої, критчної оцінки фактів і подій минулого.

У процесі дослідження застосовувались порівняльно-історичний та структурно-ситемні методи аналізу, узагальнення і синтезу, проблемно-хронологічний спосіб викладу матеріалу, поєднання яких дозволило найповніше реалізувати сформульовані мету і завдання.

Методологічними засадами дослідження є принципи історизму, об’єктивності та критичного підходу до джерельного матеріалу, містить інформацію про минуле.

Дана робота складається з трьох розділів, вступу висновків списку використаних джерел та літератури. У першому розділі – “Державні інституції давньоруської держави” розглядається вплив політично-соціальної традиції Київської Русі на формування державних інституцій Московської держави. В другому розділі “Державні інституції Золотої Орди” аналізуються державні і політичні органи влади Золотої Орди, та розглядається їх вплив на процес формування державних органів управління Московського князівства. В третьому розділі “Становлення державної системи управління Московського царства” досліджується процес становлення державних органів управління в московському князівстві, та висвітлюється початковий період розвитку російського самодержавства.

Тема даної роботи пройшла апробацію на Кафедрі історії слов’ян Прикарпатського національного університету імені В.Стефаника. Окремі наукові положення дослідження заслуховувалися й обговорювалися на звітніх науково-практичних конференціях та тематичних круглих столах. Звичайно дана робота не претендує на вичерпність, але її автор сподівається продовжити розробку даного напрямку, розширивши джерельно-історіографічну та методологічну базу.

Матеріали роботи можуть бути використані при підготовці лекційного чи практичного курсу, або ж лягти в основу більш грунтовного дослідження.


Розділ І. Державні інституції давньоруської держави


В історичних джерелах назва “Росія” з’явилась у ХV ст., але до кінця ХVII ст. вживались тільки назви “Русь”, “Руська земля”, “Москва”, “Московське царство”, “Московія”, “Московщина”. Як політичний термін, назва “Росія” офіційно була усталена з прийняттям 1721 р. Петром І титулу імператора. Народ, який започат­кував і визначав історію Російської держави – ро­сіяни, сформувався у північно-східній частині Східної Європи, на території, заселеній у давнину слов’янськими племе­нами в’ятичів, ільменських слов’ян, кривичів, ча­стково сіверян і радимичів. У його утворенні взяли участь і фінно-угорські племена (весь, чудь, меря, мурома та ін.) [38,c.52].

Насе­лені слов’янськими та угро-фінськими племенами землі Північно-Східної Європи у ІХ – Х ст. були приєднані до Київської держави. Після розпаду Київської Русі (ХІІ ст.) існували окремі князівства. Протягом три­валого часу найбільш могутнім було Владимиро-Суздальське князівство, тер. якого згодом стала ядром Московської держави. На час правління зас­новника князівства Юрія Долгорукого (бл. 1125 – 1157 рр.) припадає перша літописна згадка про Москву (засн. 1147 р.). Його син Андрій Боголюбський (1157 – 1174 рр.) зробив своєю столицею Владимир-на-Клязьмі і намагався поширити свою владу й на Киї­вське князівство. Брат Андрія Всеволод III Велике Гніздо (1176 – 1212 рр.) встановив свій контроль над кількома іншим князівствами у Північно-Східній Європі. Він успішно воював з половцями (з Х ст. кочували в східноєвропейському степу) та з Волзько-Камською Болга­рією (існувала з Х ст.; у заснуванні її особливу роль відіграли болгари, які після розпаду Великої Бол­гарії перебралися в Середнє Поволжя) [26,c.301]. Всеволод III, щоб підкреслити свою незалежність від Києва і вищість над північно-східними князівствами, прийняв титул великого князя. Внаслідок монголо-татарської на­вали у ХІІІ ст. князівства потрапили у політичну, залежність від Золотої Орди. Місцеві правителі муси­ли одержувати від золотоординського хана грамо­ту – ярлик, що надавав право на управління їхніми землями [43,c.458].

Утворення централізованої Морсковської держави – складний і тривалий процес. Він розпочався наприкінці ХІІІ ст. і виразно проявився на початку ХV cт. Наприк. ХІІІ ст. Владимиро-Суздальське князів­ство почало занепадати. Провідну роль у Північно-Східній Русі стали відігравати конкуруючі між собою Тверсь­ке і Московське князівства (в останньому правили нащадки Олександра Невського) [47,c.219].

На початку ХІV ст. Північно-Східна Русь пердставляла собою ряд самостійних, в політичному відношенні, феодальних князівств та республік, які були номінально об’єднанні під владою великого князя володимирського [51,c.5].

В цей час роль Москви, як центра об’єднання руських земель ще не визначилася. Цей період характеризується тенденцією до зростання території князівства. Крім того, московські князі вели боротьбу з Твєррю за володимирський пристол. Лише в другій половині ХІV ст. значущисть Москви як політичного центру Російської держави поступово набуває реального змісту.

Певний час у цьо­му регіоні провідну роль відігравало Тверське князівство, створене у 1230 – 1240-х рр. (від 1260-х рр. його пра­вителі займали владимирський великокняжий стіл). 1328 р. за згодою хана Золотої Орди великокняжий титул перейшов до правителя Московського князів­ства (існувало з другої половини ХІІІ ст.) Івана Даниловича Калити (1328 – 1340 рр.), внука Олександра Невського. Іван Калита заклав основи могутності Москви, при­єднавши до неї ряд сусідніх князівств [51,c.497]. З метою утвердження своїх політичних, планів переніс із Володимира до Москви центр митрополії “всієї Русі” (до Володимира-на-Клязьмі переведено з Києва у 1299 р.). Ще більше зміцнив авторитет і вплив Москви внук Івана Калити – Дмитрій Іванович Донський (1359 – 1389 рр.), якому вдалося підкорити ряд князівств і, скорис­тавшись з анархії у Золотій Орді, розбити хана Мамая у битві на Куликовому полі (1380 р.) [38,c.112].

За прав­ління Василія І Дмитровича (1389 – 1425 рр.) і Василія II Васильовича (1425 – 1462 рр.) кордони Московської держави значно розширились за рахунок приєднан­ня Нижньогородського, Муромського та ін. удільних князівств. Перемога Василія II у багаторічній міжусобній війні підготувала необхідні передумови для завершення процесу об’єднання північно-східних земель навколо Москви й утворення централізованої держави. За правління Івана III Васильовича (1462 – 1505 рр.) та його сина Василія III Івановича (1505 – 1533 рр.) до Московської держави були приєднані Ярославське (1463 р.) та Ростовське (1474 р.) князівства, Новгородська республіка (1478 р.), Тверське князівство (1485 р.), Псковська земля (1510 р.), Смоленське (1514 р.) і Рязанське (1521 р.) князівства та В’ятська земля, що завершило встановлення панування ве­ликих князів московських над усіма північно-східними руськими зем­лями [43,c.513].

Період 80-их рр. ХV cт. – рубіжний, оскільки саме в цей період була ліквідована політична роздробленість Північно-Східної Русі. В 80-их рр. ХV cт. Була ліквідована політична незалежність феодальних республік. Об’єднання Московським князівством земель московських, суздальсько-нижньогородських, ростовських, ярославських, тверських, новгородських, частково рязанських та інших означало не тількиутворення єдиної державної території, але й перебудову всієї політичної системи Північно-Східної Русі. Для об’єднанної держави характерні нові форми апарату місцевого і центрального управління. Саме з 80-х рр. ХV cт. спостерігається реорганізація адміністративної системи, яка існувала ще в попередній період. В якості постійного центрального державного органу при великомукнязі остаточно оформлюється боярська дума з сталим складом. По мірі ускладнення державних функцій упправління доручається дякам, які призначаються великим князем і боярською думою. Таким чином, закладається основи приказної системи, яка набуває остаточного оформлення в ХVІ cт. Посилюється контроль з боку великокнязівської влади за діяльністю провінційних адміністративних органів влади [51,c.5].

За правління Василія II Московське князів­ство перестало сплачувати Золотій Орді щорічну данину, а у 1480 р. Москва остаточно позбулася залежності від монголо-тагар. Період кінця ХІV – середини ХV ст. – час напруженної боротьби між окремими землями Північно-Східної Русі. Після падіння Візантії (1453 р.) у Москві виникла концепція успадкування політичної ролі Константино­поля, і у зв’язку з цим сформувалась політично – ідеологічна доктрина “Третього Риму” (символічною оз­накою спадкоємності державної традицій Візантійської імперії став шлюб Івана III з Софією Палеолог-племінницею останнього візантійського імператора та прийняття двоголового орла за державний герб Московської держави). За Івана III почалось офор­млення повного титулу великого князя і в деяких до­кументах Іван III вже іменується царем. Василій III до свого тодішнього титулу додав “і государ всея Русі”, що стало виявом московських претензій на всю територіальну спадщину Київської держави. 1547 р. Іван IV Васильович (Грозний; 1533 – 1584 рр.) офіційно прийняв царський титул. Тоді ж молодий цар розпочав самостійно управляти державою. Впрордовж 1549 – 1560 рр. важливу роль в управліні країною відіграла так звана Виборна рада, уряд Івана VІ до якого увійшли нйближчі його радники: А.Адашев, А.Курбський, протопоп Сільвестр. У цей період було здійснено ряд реформ спрямованих на централізацію Московської дердави: ліквідовано систему корлінь, створено єдиний централізованний апарат управління, зміцненно органи державної влади на місцях, запровадженно скликання Земських соборів [39,c.164].

Зовнішня політика Івана VІ була спрямованна на розширення Московського царства шляхомзавоювання нових земель. Під час його правління були захоплені Казанське (1547 – 1552 рр.), Астраханське (1556 р.), Сибірське (1558 р.) ханства, приєднано Ве­лику Ногайську Орду, землі мордви (1552 р.), кабар­динські і черкеські князівства (1557 р.) [40,c.94-115]. У той же пе­ріод розпочалося включення до складу Москов­ської держави земель, розташованих на південь від Оки та Верхнього Дону, які від Батиєвої навали являли собою безлюдний край (т. зв. Поле, або Дике Поле). Освоєння цих земель, укріплене системою оборон­них споруд («засічних ліній»), охороняло державу від спустошливих нападів Кримського ханства. Про­тягом XVI ст. територія Московської держави сягнула 5,5 млн кв. км з населенням бл. 9 – 10 млн чол., що було у 10 разів більше, ніж територія власне Московсь­кого князівства. Швидке територіальне зростання Московії зумовлене, перш за все, слабкістю її сусідів та їх відда­леністю від основних центрів європейського політичного життя [18,c.89].

Невдала для Росії Лівонська війна 1558 – 1583 рр. із Річчю Посполитою і Швецією за вихід до Балтійського моря та внутрішня політика уряду призвели до нарос­тання незадоволення серед населення. Іван IV, відійшовши від курсу реформ, проведених у першій половині його правління, запровадив режим опричнини, який відзначався надзвичайною жорстокістю і репресія­ми проти опозиції. Головним виконавцем волі царя стало дворянство, яке винагороджувалось відібра­ними у князів і бояр землями. Внаслідок опричнини було підірвано економічні та політичні позиції аристо­кратії, зросла політична роль дворянства. Зі смертю сина Івана IV Федора Івановича (1584 – 1598 рр.) завершилось правління у Московській державі династії Рюриковичів [8,c.77].

Політична, і адміністративна системи Північно-Східної Русі базу­валися на князівсько-дружинному устрої за трива­лого збереження органів самоуправління міських і сільських громад. Громади об’єднува­лися у волості – адміністративно-територіальні одиниці, в які входили міста та сільські округи навколо них. Групи волос­тей об’єднувалися в землі. Київська Русь сформувалась як одноосібна монархія. В ХІІІ – ХІV ст. форма держави змінилася. Відносини між окремими князівствами розвивалися на засадах федерації або конфедерації [25,c.144].

На чолі держави стояв великий князь володимирський, який отримав ярлик на право княжити. Князь зосереджував у своїх руках усю повноту законодавчої, ви­конавчої, судової та військової, влади. Князь – в літописах називається “самодержцем”, тобто правителем незалежним від іншої влади [5,c.235]. До ХІІІ ст. основними джерелами князівських прибутків були не князівські землі, та данина. Князі не мали постійного місця проживання, вони княжили там де їм відвів місце батько, що сидів на Володимирському княжінні. По мірі розвитку державного управління Русі, ускладнювалася система оподаткування, що включала кожне господарство. Були впроваджені збори з “диму” та “сохи”. До інших джерел княжих доходів належали мито на торгівлю, плата за судочинство і штрафи. Останні складали важливе джерело прибутків, оскільки київські закони щодо покарання за злочини віддавали перевагу грошовим виплатам перед смертною карою [3,c.317].

Володимирським князям у неоднаковій мірі вдавалося монополізувати владу. Удільні князі – суверенні володарі в своїх землях неодноразово вдавалися до захоплень сусідніх земель та утвердження своєї зверхності над багатьма іншими конкурентами. Великі князівства в ХІV – XV cт. дробилися на уділи, в межах яких місцеві князі були самостійними володарями. Договори між князями закріпляли за ними право на землю та право збирати податки в межах свого уділу. Князі не могли купляти в інших уділах села, тримати там залежних від себе людей, видавати жалувані грамоти на ці володіння [50,c.162].

Основними механізмами через які здійснювалося князівське управління князівствами були боярська дума та віче. Боярська дуама становила вищу раду при князеві. Вона складалася з представників земського боярства – старців градських – потоків місцевої родоплеменної знаті, княжої дружини, а згодом духовенства. У компетенції боярської думи був розгляд і обговорення питань законодавства, внутрішньої та зовнішньої політики, державного устрою, релігії. Ії рішення мали дорадчий характер [5,c.241].

Боярська дума не мала постійного складу, засідання її скликалися князем у необхідних випадках. Особливо зросла роль боярської ради у період феодальної роздроблності. Вона стала свого роду феодальною курією (радою феодалів) сеньйора – великого чи удільного князя з його васалами, що користувалися певною політичною самостійністю. До складу боярської думи входили основні урядовці княжого двору: двірськи, печатник, мечник, скарбник. Кількість членів боярської думи була незначною. Слід зауважити, що в різних землях Північно-Східної Русі роль і значення боярської думи суттево відрізнялося [13,c.115].

Для вирішення важливих громадських та державних справ на Русі скликалися народні збори – віче. Віче вперше згадується в руських літописах у Новгороді в 1016 р., в Києві – 1068 р., Володимир-Волинськоу – 1097 р., Звенигороді – 1147 р. В Північно-Східній Русі роль віча, як суспільно-політичного явища характерна для Новгородської землі.

В Новгороді в ХІІІ – ХV cт. складається аристократична боярська республіка, вищим органом влади в якій було віче. Віче скликали нерегулярно, за ініціативою населення або представників влади. Віче оголошувало війну і укладало мир, обирало і усувало князя та його представників, вело переговори з чужоземними купцями, чинило вічовий суд і приймало закони. Виконавчу владу в Новгороді здійснювала боярська рада – “господу”. До її складу входили новгородський архієпископ – “владика”, посадник, тисяцький, “старі” посадник і тисяцький (тобто ті, які вже відслужили свій строк), старости та інші бояри. Боярська рада вирішували усі важливі державні справи. Віче як орган державної влади занепадає із втратою руськими земляи незалежності. Кожна з цих інституцій була виявом аристократичної (боярська дума) та демократичної (віче) тенденції у політичноу устрої Русі [45,c.68-69].

Влада й престиж, що ними користувався князь, у свою чергу зобов’язували його забезпечити підданим справедливість, порядок і захист. Князь був передусім воїном, який особисто очолював походи і брав участь битвах. У виконанні своїх військових функцій князь насамперед залежав від дружини. Фактично, дружина становила постійну військову силу князівства, члени якої брали активну участь в управлінні державою і особистим господарством князя. Дружинники за свою службу одержували від князів плату натурою або землями. Слід відмітити, що князь особисто очолював дружину, яка поділялася на дві групи: старшу і молодшу. Старшу дружину складали в основному знатні дружинники – бояри, які були радниками князя і військових та адміністративних справах. Старші дружинники могли мати свої меньші дружини. Молодша дружина становила ядро князівського війська і очолювала народне ополчення, яке збиралося для великих воєнних походів. Молодші дружинники здійснювали охорону князя та його сім’ї, його майно і двір. Крім того вони виконували різні судово-адміністративні та господарські доручення. Дружина як основна військова сила князів існувала до ліквідації удільних князівств до кінця ХVІ ст. В разі потреби більших військових сил збиралося ополчення городян, або проводилася загальна мобілізація. Чисельність цього війська була відносно невелиою – 2 – 3 тис. чоловік [50,c.164].

Внутрішнє уп­равління державою здійснювали численні княжі управителі: посадники, тисяцькі, дворецькі, тиву­ни та ін. Зокрема, посадник – намісник князя у землях, що входили до складу держави. Посадник, ууправляючи певною областю, був зобов’язаний збирати й доставляти князю данину. Посада посадника вперше згадується в “Повісті минулих літ” під 977 р. [5,c.232]. Проте, у різних землях Русі, функції і значення посадника суттево відрізнялися. В Новгородській та Псковській республіках посадник був найвищим державним посадовцем, який обирася вічем з “”середовища бояр. В цих землях Русі посадник був головою державної адміністрації та суду, він командував військом, а також контролював князя. Дружинникам-посадни­кам доручалися в управління окремі волості, міста й землі. Крім того, посадники, у разі небезепеки, формували народне ополчення (“вої”) за десятковим принципом. На чолі окремих підрозділів стояли десятник, соцький, тисяцький [45,c.803; 35,c.613;49,c.863].

“Тисяча” становила найвищу військово-адміністративну одиницю Київської держави, що співпадала із землею-краєм та управлялася довіреною особою князя – тисяцьким. У давньоруських містах в ХІІІ ст. посада тисяцького була вищою виборноюпосадою. У Новгородській феодальній республіці тисяцький був помічником посадника з військових та судових питань, його обирали з середовища бояр. Згодом тисяцький почав призначатися князем, а його посада стала спадковою. З кінця ХІV ст. тисяцьких почали заміняти воєводи та намісники, а до середини ХV ст. ця посада фактично була ліквідована [35,c.613].

Важливе значення в сипстемі управління Північно-Східної Русі надавалося певній категорії посадових осіб – тивунам, які були господарськими управителяи князя. Існували різні категорії тивунів: “тивун-огнищанний” – відав домом феодала (тобто огнищем); “конюший” відав конюшнями і табунами; “тивун-ратайний” – польовими роботами. Тивуни були найближчими помічниками феодалів-землевласників у галузі суду і управління. Слід відзначити, що більшість із людей, що займали посади тивунів були особисто невільними. Проте за вбивство тивуна згідно з “Руською правдою” сплачувалася подвійна “віра” (штраф). Починаючи з середини ХІV ст. з’являються тивуни великого князя, що займалися його господарством і управляли окремими містами та волостяи. Крім того тивуни почали входити до скеладу апарату намісників й виконували судові функції. В земляк Галицької Русі, де чинність зберігало давньоруське право, тивуни були виборними представниками сільських громад. Проте з занепадом Київської держави, посада тивунів трансфорується в намісників, а починаючи з ХVII ст. втрачає своє значення й зникає [49,c.683].

Соціальна структура Північно-Східної Русі відповідала її економічній системі. До панівного стану входили бояри. Бояри – збірна назва представників правлячого стану в Русі (воєводи, ти­сяцькі, соцькі, печатники, покладники, сільські старости, міська верхівка – “мужі градські”). Бояри займали друге, після князів, панівне становище в давньоруському суспільстві. Виникнення боярства на Русі відноситься до етапу розкладу родоплемінних відносин у слов’ян. В період утворення Київської держави боярство поділялося на дві великігрупи: 1.) земське боярство – нащадки родоплемінної знаті, що становили верхівку тогочасного суспільства; 2.) княжі бояри – представники княжої дружини та урядники князівського двору. В ХІІІ ст. відбувається злиття обох груп боярства. В Московській Русі бояри були васалами князя, які були зобов’язані служити у його війську. За свою службу бояри отримували право на земельне володіння. Одночасно вони користувалися правом “від’їзду”, тобто могли переходити від одного князя до іншого без втрати своїх земель [46,c.71]. У період феодальної роздробленності боярство не було замкнутим станом, існували випадки, коли до їх середовища потрапляли представники городян, духовенства [14,c.104].

990 р. на Русі засновано митрополію з центром у Києві, яка підпорядковувалась Константинопольському патріар­хові. В усіх землях існували єпископії, що поділя­лися на парафії. Протягом ХІ – ХІІІ ст. засновано де­сятки монастирів, зокрема Києво-Печерський мо­настир та багато інших. Служителі церкви становили окрем соціальну групу населення Русі. Виключно церковній організації підпорядковувались парафіальні священники, диякони з сім’ями, ченці [12,c.202].

Поруч зі слов’янами на території Русі проживали понад 20 народів: на півдні – печеніги, половці, торки, берендеї, каракалпаки; на півночному-заході – литва і ятвяги; на півночі і північному сході – чудь, весь, меря, мурома, мордва, перм, ям, печората, інші угрофінські народи. У містах Київської Русі існували колонії німців, поляків, євреїв, вірмен, готів, варягів [50,c.244].

Сучасна історіографія приділяє значну увагу вивченню суспільно-політичного устрою Русі у порівнянні з устроєм західноєвропейських середньовічних країн. Основною проблемою, яка постала перед дослідникаи, є проблема феодалізації Русі. Сучасна історична наука схиляється до дуки, що центральний для феодалізму інститут васальної залежності у володіннях Рюриковичів не існував, оскільки влада князя над боярами була номінальною. Підтвердження цього знаходимо в джерелах. До того ж велика роль торгівлі та міст в культурному, економічному й політичному житті Русі, а також наявність переважно вільного незакріпаченного населення свідчить про те, що ситуація на Русі докорінно відрізнялася від ситуації в Західній Європі. Тому суспільно-політичний устрій Русі становить унікальну та самобутню соціально-політичну систему.

Таким чином, органи управління Русі, на початковому етапі її існування розвивалися в системі родоплемінної організації. Становлення та розвиток держави, поглиблення економічних, політичних та культурних процесів сприяло утворенню державних інституцій, які відповідали князівсько-дружинному устрою держави.