Книга розрахована як на фахівців істориків, політологів, так і на широкого масового читача
| Вид материала | Книга |
| Тегеранська нарада Ялтинська нарада |
- «мужской взгляд», 5327.84kb.
- Ортотрофия: питание и голодание, 5522.32kb.
- Єврокомісії Жозе Мануелем Баррозу. Ми виходимо з того, що європейська інтеграція, 137.71kb.
- Здоровье для всех, 2855.61kb.
- Неурядова Програма масового оновлення та збереження житлового фонду в Україні неурядова, 1073.52kb.
- Старий кодак, 755.68kb.
- Реферат на тему: Зброя масового ураження, її дія на людей, будівлі І техніку, 114.72kb.
- Общая диагностика и терапия андреева-Галанина Е. Ц., Дрогичина Э. А., Артамонова, 170.05kb.
- Дагестанский государственный педагогический университет факультет музыки, 55.5kb.
- Книга для детей и родителей, 431.05kb.
Касабланкська нарада
У сiчнi 1943 року у мiстi Касабланка в Алжирi вiдбулася нарада голiв урядiв та Генеральних Штабiв Великобританiї, США i Францiї. Генеральнi Штаби трималися думки, що Нiмеччина вже програла вiйну. Мафiя боялася, що на тiй нарадi уряди пiд тиском генералiв ухвалять наступ через Балкани. Тому Ф. Рузвельт поквапно вислав до Касабланки – за кiлька днiв до наради – генерала Дж. Маршалла, наказавши йому намовити англiйських та французьких генералiв наступати через Францiю. Генерал Дж. Маршалл намовляв їх три днi, але не намовив. Навiть i американцi генерал Г. Арнольд та адмiрал Е. Кiнґ не пiдтримали Дж. Маршалла, добре знаючи, що кожний сантиметр узбережжя Ла-Маншу пiд обстрiлом нiмецьких твердинь у такiй мiрi, що висадка вiйська там була би на 90 % божевiльним самогубством. Англiйцi натомiсть пропонували висадки в Iталiї, Грецiї, Балканах, Туреччинi. Цiкава „дрiбниця". Одним із доказiв генерала Дж. Маршалла було: „Це найбiльше задовольняє Московщину". Зрештою, погодилися на компромiс – вiдкласти до 1944 року, а в мiжчасi – здобути Сицилiю.
Ф. Рузвельт був дуже розчарований такою розв'язкою, а Г. Гопкiнс – пригноблений. Та несподiвано для всiх Ф. Рузвельт одним махом бiльш нiж надолужив програне мафiї. Надолужив, як каже українська приповiдка – „з великим гаком". Ф. Рузвельт вже по нарадi, на бенкетi в присутностi журналiстiв „вистрiлив" мафiозну засаду – безумовної капiтуляцiї Нiмеччини.
Це направду була така бомба-несподiванка, що приголомшила всiх присутнiх, навiть i янкi, наприклад, адмiрала США В. Лiгi. Пiзнiше й Мiнiстр закордонних справ США К. Гол признався, що вiн був здивований не менше за У. Черчiлля.
Згодом (21.07.1949) У. Черчiлль виправдовувався в Парламентi: „Почувши це, я мусив дуже швидко думати i визначати чи тодiшнiй дуже критичний стан Великобританiї дозволяв менi вiдмовитися. Я був примушений тодi у зв'язку зі станом Великобританiї погодитися на Рузвельтову „безумовну капiтуляцiю". У моїй головi нiколи такого не було".
Пiзнiше i сам Ф. Рузвельт казав: „Iдея безумовної капiтуляцiї якось раптово вибухла в моїй головi i я, не думаючи вiдразу, висловив її присутнiм журналiстам". Ф. Рузвельт i тут безсоромно збрехав. То була давно вже обмiркована iдея мафiї.
Так Ф. Рузвельт цiлковито безпотрiбно збiльшив кiлькiсть воєнних жертв на кiлькасот тисяч. Нам, українцям, його ухвала коштувала бiльше жертв, нiж всiх американських, англiйських, французьких, нiмецьких, iталiйських разом узятих. Але вона не лише врятувала московську iмперiю вiд розвалу, але так змiцнила її по вiйнi, що тепер вона загрожує всьому свiтовi. I нiхто iнший, як саме Ф. Рузвельт посередньо це висловив. Ще у Касабланцi вiн сказав своєму синовi Елiотовi: „Безумовна капiтуляцiя! Певна рiч, це якраз те, що потрiбно Московщинi. Нiчого лiпшого вона не могла би побажати. Безумовна капiтуляцiя! Гм! Та ж дядько Йосиф сам би поставив цю вимогу".
Дядько Йосиф давно вже поставив цю проблему, лише в далеко хитрiшiй формi. Безумовна капiтуляцiя Нiмеччини означала не лише зайвi жертви, але й ще щось безмiрно бiльше. Вона означала, що двi великi держави, якi географiчно та iсторично були найнадiйнішими загатами комунiстичної повенi в Європi та Азiї, мали би бiльше не бути тими загатами.
Розумнiшi янкi визнали потiм, що вимога безумовної капiтуляцiї Нiмеччини була найбiльшою помилкою у 2-iй свiтовiй вiйнi. „Ця помилка не лише без потреби продовжила вiйну i тим збiльшила кiлькiсть жертв, але, що найголовнiше, спричинилася до того, що вiльний свiт загубив мир i посiяв насiння 3-ї свiтової вiйни. Вiйни жахливiшої за всi вiйни в iсторiї людства, бо вiйни атомної".
Щоби лiпше зрозумiти цю помилку, киньмо оком на полiтичний клiмат тодi в самiй Нiмеччинi.
Пiд час Касабланкської наради нiмецькi повiтрянi напади на Англiю вже цiлковито заломилися, навпаки, в Нiмеччинi нiхто не спав без жаху вiд англо-американських бомб. У листопадi 1942 року нiмецьке вiйсько у пiвнiчнiй Африцi вже було розбите. Командувач африканським фронтом генерал Д. Ейзенхауер запевняв на Касабланкськiй нарадi, що вiн закiнчить вiйну в Африцi в найближчих тижнях. Англiйська розвiдка знала ще 1942 року, що змову проти А. Гiтлера очолюють колишнiй начальник Генерального Штабу Людвiґ Бек та колишнiй бургомiстр мiста Лейпциґ Карл Ґерделер. Обидва дуже поважнi i впливовi особи. Адмiрал Вiльгельм Канарiс, барон К. Штауфенберґ, маршал Гонтер Клюґе, маршал Ерiх Манштейн, генерал Ганс Остер i багато iнших високопоставлених нiмцiв вже ясно бачили поразку Нiмеччини i шукали порятунку її вiд московської окупацiї. Два їхнi уповноваженi не нацисти звернулися у Стокгольмi до Вiнчестерського єпископа з просьбою запитати британцiв та уряд США, чи вони погодилися б розпочати мирнi переговори, якби нiмцi усунули вiд влади гiтлерiвський уряд iз нацистською партiєю, а вибрали б демократичний? Жодної вiдповiдi не одержали.
Пiсля Сталiнградської катастрофи 31.01.1943 р. нiмецький Генеральний Штаб вже не вiрив у свою перемогу. Не вiрив i сам А. Гiтлер. Його мiнiстр Й. Ґеббельс записав 2.03.1943 р. до свого щоденника: „Вождь став понурим вiдлюдком i весь час сидить у своєму бункерi пригноблений, у великiй задумi". Отже, спроба тих двох нiмцiв у Стокгольмi була, цiлковито певно, пiвофiцiйною пропозицiєю нiмецького генералiтету розпочати мирнi переговори. Вже тодi той генералiтет планував усунути А. Гiтлера та його партiю вiд влади. I справдi, рiк пiзнiше полковник барон К. Штауфенберґ пробував убити А. Гiтлера, очевидячки за дорученням генералiтету.
Нема сумнiву, що Нiмеччина була би прийняла тодi найтяжчi умови миру, крiм однієї – пустити до Нiмеччини москвинiв. Нiмцi аж надто добре розумiли, що робитиме в Нiмеччинi не лише московське вiйсько, але й пiд його захистом Комiнтерн. Розумiли, якi будуть у Нiмеччинi повоєннi наслiдки московської, хоча б i тимчасової, окупацiї. Тому нiмцi погодилися би на все, крiм московського вiйська в Нiмеччинi. I справдi, нiмцi здалися англо-американському вiйськовi, вони не пiддалися московському, але тiкали на захiд, до англо-американців.
Своєю вiдповiддю „безумовна капiтуляцiя" Ф. Рузвельт закрив нiмцям шлях до здачi. Не лишалося їм нiчого iншого як битися далi, хоч би й до славного загину, щоб лишити нащадкам героїчну традицiю, на якiй виховувалися б месники. Краще померти у бою, нiж загинути безславно як покiрнi барани пiд ножем московських рiзникiв. Самозрозумiло, Мiнiстр пропаганди Й. Ґеббельс використав цю Рузвельтову „помилку" на всi 100 %. Його пропагандивна машина роздмухала патрiотичний вогонь нiмцiв, що вже загасав. Припертi до муру, нiмцi напружували рештки своїх сил і відчайдушно билися ще два роки. Англiйський генерал Дж. Фулер пише: „Кожний народ, що має почуття власної гiдностi i нацiональної честi та почуття вiдповiдальностi перед нащадками, нiколи не погодиться на безумовну капiтуляцiю. Вимога ворога здатися безумовно робить його боротьбу священною, з усiєю запеклiстю релiгiйних вiйн. Вимога безумовної капiтуляцiї Нiмеччини приведе до порушення полiтичної рiвноваги мiж європейськими державами, бо московська iмперiя стане найсильнiшою вiйськовою потугою в Європi, отже, пануватиме в Європi. Тож мир, заснований на безумовнiй капiтуляцiї Нiмеччини, буде лише змiною нацистської деспотiї на ще гiршу московську деспотiю".
Старою, ще з часiв царя Iвана Грозного, воєнною традицiєю Московщини було затягати вiйну мiж московськими сусiдами якомога довше, але самiй не втручатися до тої вiйни доти, доки обидва противники не виснажаться в такiй мiрi, що не матимуть сили чинити опору Московщинi, хоч би й об'єднали рештки своїх сил проти Московщини. Прикладом з нашої iсторiї є Переяславська угода. Тодi Московщина навмисно затримала на два роки переговори про ту угоду, чекаючи, щоб Україна бiльше виснажилася у вiйнi з Польщею i стала такою малосильною, що була би примушена прийняти всi московськi умови. Теперiшнi червонi царi перейняли всi без жодного винятку традицiї своїх чорних царiв, отже, i цю традицiю. Московщина дуже зрадiла англо-нiмецькій вiйні i вiдразу проголосила своє невтручання у вiйну, плануючи чекати поки i Великобританiя, i Нiмеччина виснажаться. Та А. Гiтлер знiвечив її плани, напавши на СРСР. Московщина була примушена воювати, не чекаючи на ослаблення капiталiстичних держав.
Цi два роки зайвої вiйни були найдорожчим Рузвельтовим подарунком Московщинi. Допомога США в понад 11 мiльярдiв доларів вiдбудувала знищене московське вiйсько. Але два роки перепочинку значили щось далеко важнiше за вiйсько. Вони дали можливiсть вiдбудувати i змiцнити московську ВЛАДУ в СРСР, бо дали Московщинi досить часу схаменутися вiд переляку i вхопити знову вiжки влади, що випали з її рук у безладдi панiчної втечi з України. Без того дворiчного перепочинку була би не врятувала московську iмперiю i багатомiльярдна допомога США, бо Московщина не мала б часу її використати. Цi два роки перепочинку дали Московщинi також досить часу винищити кiлька мiльйонiв „iзмєнiкоф родiни".
Ще перед Касабланкською нарадою У. Черчiлль писав (3.12.1942): „У наступi 1942 року були побитi не москвини, але навпаки – нiмцi. Полонений у Єгиптi нiмецький генерал Ф. Тома признався, що 180 нiмецьких дивiзiй на московському фронтi фактично є не дивiзiями, а лише бригадами". Оточена у Сталiнградi шоста нiмецька армiя доживала останнi днi (пiддалася 31.01.1943). На Квебекськiй нарадi оповiдали таку смiховину. Журналiст питає У. Черчiлля: „Чи нарада запропонує Нiмеччинi умови миру?". У. Черчiлль вiдповiдає: „На Бога, нi! Та ж вона негайно їх прийме".
Отже, вiдмова обмiркувати умови замирення з тими нiмецькими генералами, якi хотіли скинути А. Гітлера і замиритися, не була помилкою, але свiдомим планом мафiї затягнути вiйну, щоби дати Московщинi досить часу на вiдбудову та змiцнення вiйська i влади; щоби дати Московщинi досить часу пересунути фронт вiд Волги на Вiслу; щоб англо-американське вiйсько зустрiнулося би з московським не на схiднiй межi Польщi, але на захiднiй межi Нiмеччини.
Тегеранська нарада
Мiнiстр закордонних справ США К. Гол пише у своїх спогадах, що президент Ф. Рузвельт не лише нiколи не радився з ним у справах мiжнародної полiтики, але навiть не допускав на засiдання Державної Воєнної Ради, хоч на її засiданнях обмiрковувалися i розв'язувалися справи великої мiжнародної ваги, що в їх розв'язаннi мусить брати участь Мiнiстр закордонних справ. Також Ф. Рузвельт нiколи не брав iз собою на мiжнароднi наради К. Гола, але завжди брав Г. Гопкiнса, хоч той не був мiнiстром, а лише радником президента. Щоправда, на Квебекську нараду Ф. Рузвельт запросив К. Гола, але зробив так, щоби той К. Гол приїхав, коли всi важливi справи вже були обмiркованi i розв'язанi. Щоби запротестувати проти такого аж надто ясно виявленого недовiр'я йому, К. Гол зiйшов з посади, але Ф. Рузвельт не звiльнив його, бо наближалися вибори президента, а К. Гол був дуже широко знаним i шановним виборцями за його полiтичну чеснiсть i патрiотизм. По виборах же Ф. Рузвельт звiльнив К. Гола з посади.
Причину такого Рузвельтового недовiр'я до К. Гола подав шестиколонний часопис „Нова Республiка". Вiн писав, що К. Гол занадто вороже ставиться до Московщини. Насправдi, К. Гол не ставився аж занадто вороже до Московщини, але, будучи патрiотом i чесною людиною, мав мужнiсть протестувати проти мафiозної зради на користь Московщини. Наприклад, вiн не допустив, щоби США та Великобританiя визнали межi СРСР, які накреслили 1939 року Й. Сталiн з А. Гiтлером.
К. Гол кiлькаразово попереджував Ф. Рузвельта, що Московщина планує запанувати в Європi. Вiн писав У. Черчiллевi у березнi 1943 року: „Я думаю, що Московщина почне вiйну з Японiєю, але це буде за два-три тижнi перед нашою там перемогою. Почне, щоб мати право на вiйськову здобич i право голосу у пiдписаннi миру з Японiєю. А за тi два-три тижнi Московщина встигне обсадити Маньчжурiю та великий клапоть сусiднiх земель". Само собою зрозумiло, що така людина в урядi США була перешкодою мафiозному ошуканству, але усунути з посади мафiя не наважувалася, знаючи, що її дуже шанує суспiльство. Доречно буде тут згадати про лицемiрство Ф. Рузвельта щодо К. Гола. Ф. Рузвельт не взяв К. Гола, Мiнiстра закордонних справ США на Ялтинську нараду, хоч узяв шестиколонника Г. Гопкiнса та п'ятиколонника, московського шпигуна А. Гiса, якi були лише радниками, а не мiнiстрами. З Ялти Ф. Рузвельт вислав К. Головi телеграму, пiдписану також У. Черчiллем i Й. Сталiним: „Нам тут бракує Вас".
У тих же спогадах К. Гол пише: „Я нiчогiсiнько не знав про випуск атомної бомби в США. Дiзнався про неї з часописiв, пiсля того, як її скинуто в Японiї". Ба, не знала навiть Служба безпеки. Вона дiзналася про неї не вiд уряду США, а вiд... комунiстiв, тобто вiд своїх таємних агентiв у комунiстичних органiзацiях. Тi розвiдники вислiдили, що комунiсти одержують вiдомостi про виробництво атомної бомби в США вiд деяких науковцiв, якi працюють над її виготовленням у великiй таємницi в Калiфорнiйському унiверситетi. Служба безпеки негайно повiдомила про це уряд, i одержала вiд нього наказ... припинити стежити за тими науковцями. Пiзнiше, зловленi на гарячому, московськi шпигуни К. Фокс, Г. Ґолд, Д. Ґрiнґлес знали бiльше про виробництво тої бомби, нiж мiнiстри i Служба безпеки США. Ну, а задля чого ж був в урядi особистий радник президента Ф. Рузвельта, їхнiй одновiрець – жид Самуїл Розенман?
Ф. Рузвельт три рази не просто просив, але буквально благав Й. Сталiна призначити побачення з ним. Вiн обiцяв прилетiти до будь-якого мiсця, що його призначить сам Й. Сталiн. Він тричі йому вiдмовляв. Чому? Бо Й. Сталiновi, як i кожнiй розсудливiй людинi, не сила було зрозумiти, з яких причин голова найпотужнiшої капiталiстичної держави залюбився до нестями в голову комунiстичної держави, який цiлковито ясно, офiцiйно i кiлькаразово на ввесь свiт проголошував, що має намiр знищити всi капiталiстичнi держави. Та дивна любов барана до вовка не вмiщувалася в головi Й. Сталiна. Звиклий до хитрощiв, до пасток, Й. Сталiн був певний, що та Рузвельтова любов була лише приманкою до капiталiстичної пастки. Знаючи, що вiн зi своєю освiтою i дипломатичною вправнiстю, є далеко слабшим за Ф. Рузвельта, Сталін боявся, що Ф. Рузвельт „обкрутить його навколо пальця", обдурить так, що й не зауважиш. Як тепер знаємо, сталося навпаки – Й. Сталiн обдурив Ф. Рузвельта. Нарештi Й. Сталiн дав свою ласкаву згоду зустрiтися з Ф. Рузвельтом у Тегеранi. Тут доречно буде пригадати, що Й. Сталiн виїздив лише до тих мiсцевостей, де були московське вiйсько та НКВД. Тому-то вiн не поїхав на наради до Квебеку, Касабланки, Каїру. Iран же того часу був обсаджений союзними вiйськами, в тому числi i московськими з енкаведистами. Всi деспоти в iсторiї були боягузами.
Московськi шпигуни та розвiдники в США повiдомляли Й. Сталiновi про вдачу, погляди, думки Ф. Рузвельта. У Тегеранi Й. Сталiн сам побачив i переконався, що Ф. Рузвельт справдi є його щирим приятелем, а У. Черчiлль є ворогом, що примушений з огляду на США приховувати справжнi свої почуття до комунiстiв взагалi, а до московських зокрема. Хитрий грузин вiдокремив у Тегеранi Ф. Рузвельта вiд У. Черчiлля. Сталiн запросив Ф. Рузвельта та його радникiв жити разом з ним у домi посольства СРСР, мовляв, буде безпечнiше, нiж у домi посольства США. Ф. Рузвельт дуже зрадiв такій „приязнi" i погодився. Само собою зрозумiло, що кожний москвин у тому домi, навiть i тi, що грали роль слуги, були енкаведистами, якi знали англiйську мову. I мiкрофонiв у тому будинку не бракувало. Отже, на кожне засiдання наради Й. Сталiн iшов підготовлений – знав погляди не лише Ф. Рузвельта, але й У. Черчiлля, бо ж у нарадах зi своїми радниками Ф. Рузвельт казав їм про погляди У. Черчiлля. Мiкрофон – великий винахiд!
Тегеранська нарада була важливiшою за Ялтинську, бо в Тегеранi визначили основнi засади, які потiм у Ялтi оформлено. Мафiя в Мiнiстерствi закордонних справ США тримала документи Тегеранської наради в такiй великiй таємницi, що не допускала до них навiть найвисокопоставленiших осiб, як, наприклад, вiце-президент Г. Трумен. Сенат мав право їх бачити, i сенатор В. Ковлан вимагав, щоб їх оприлюднено. Мiнiстр закордонних справ обiцяв, але обiцянки не дотримав. Згодом, кiлька рокiв по вiйнi дещо оприлюднено з усiх нарад, але дуже мало i найменше важливих документiв. Переважаюча ж бiльшiсть досi не оприлюднена. Редактор дуже впливового полiтичного журналу В. Лоуренс писав, що в тих неоприлюднених документах є такi, що при читаннi їх у кожного американського патрiота волосся стане дибом.
Високопоставленi люди в США не знали, що ухвалила Тегеранська нарада, але комунiсти знали. Голова КП США Й. Бравдер вiдкрито казав 25.05.1944 р. на вiчi в Нью-Йорку, що Тегеранська нарада уклала план повоєнного свiту. На цю тему вiн навiть написав книжку „Тегеран i пiсля".
У перший же день, як Ф. Рузвельт переїхав жити до московського посольства, Й. Сталiн завiтав до нього обмiнятися думками. Ф. Рузвельт розв'язав свого язика надобре. Вiн же роками чекав на честь i щастя бачити i розмовляти з таким же „генiєм" як i вiн. У тiй балачцi Ф. Рузвельт ганьбив Великобританiю за її колонiалiзм. А щоби переконати Й. Сталiна у своїй щиростi, казав йому, що вiйна так розбудує англiйський та американський торговельний флот, що його буде аж занадто багато для Великобританiї й США. Отже, задля добра мiжнародної торгiвлi треба буде частину його передати Московщинi.
Вже одна ця балачка показала Й. Сталiновi, що вiн може водити Ф. Рузвельта „за нiс" як малу дитину. I справдi, в Тегеранi було не три союзники, спiльники, а лише два: один – англiйський iмперiалiст У. Черчiлль, а другий – демократ Ф. Рузвельт разом з „найдемократичнiшим демократом" Й. Сталiним.
Й. Сталiн на тiй нарадi вiдразу поставив справу ребром. Твердо, безумовно, категорично вимагав, щоби союзники не розпорошували своїх сил на якiсь там Балкани, Iталiю, Туреччину, але щоб зосередили їх у наступi через протоку Ла-Манш. Пригадаймо, що цього вимагав Ф. Рузвельт вiд У. Черчiлля ще ранiше. Англiйський „бульдоґ" опирався всiма своїми силами, але мусив пам'ятати про вiйськову та економiчну допомогу США Англiї, без якої вона може загинути. По тому засiданні У. Черчiлль запросив Ф. Рузвельта загостити до нього в будинку англiйського посольства. Ф. Рузвельт вiдмовився, щоб не збудити пiдозрiнь у Й. Сталiна.
На Тегеранськiй нарадi найбiльше балакав Ф. Рузвельт. Вiн висунув там iдею „чотирьох свiтових жандармiв" (його власний вираз): США, СРСР, Великобританiя та Китай мали би взаємно зобов'язатися охороняти мир у свiтi. Коли б якась держава намагалася порушити мир, то всi „чотири жандарми" мають загрозити їй вiйною. Якщо вона не скориться, то всi чотири мають бомбити її, обсадити своїми вiйськами i привернути мир. Ф. Рузвельт лише не сказав, що робити, коли один чи бiльше з тих „чотирьох свiтових жандармiв" порушить мир.
Смiючись у душi з тої дитячої балаканини американського „рятiвника людства", Й. Сталiн демонстративно аплодував. Iдея поширити свою жандармську владу поза межi СРСР на ввесь свiт йому дуже сподобалася.76 Але коли йому надокучила та порожня балаканина, то вiн категорично поставив свою тверду вимогу – не розпорошувати англо-американськi сили по Балканах, Iталiї i т. п., а зробити за всяку цiну висадку у Францiї через Ла-Манш i вiдновити захiдний фронт. Само собою зрозумiло, що Ф. Рузвельт дуже пiдтримав цю вимогу Й. Сталiна. Осамiтнений У. Черчiлль пробував указувати на стратегiчнi переваги наступу через Балкани, але Й. Сталiн, знаючи, що Ф. Рузвельт також проти наступу через Балкани, гостро обiрвав Черчiллеву мову, пояснюючи, що Балкани, Iталiя i т. п. є лише допомiжнi, бiчнi фронти, тому шкода часу обмiрковувати їх, не обмiркувавши головного – захiднонiмецького фронту. Бiдолаха У. Черчiлль мусив пам'ятати, що доля Великобританiї в руках Ф. Рузвельта: розлютиш пихатого „рятiвника людства" – i кораблi США з допомогою попливуть не до Англiї, а до Московщини.
На Тегеранськiй нарадi балакали про майбутнє повоєнного свiту всi три учасники. Лишень з тою рiзницею, що Ф. Рузвельт марив про утопiю, У. Черчiлль намагався запобiгти московському пануванню в Європi, а Й. Сталiн, певний пiдтримки Ф. Рузвельта,– нахабно накидав свої плани. Ф. Рузвельт казав свому синовi Елiотовi: „Увесь клопiт у тому, що У. Черчiлль забагато думає про повоєнну ситуацiю у свiтi та про мiсце в нiй Англiї. Вiн боїться, що Московщина матиме завелику силу по вiйнi".
Чому президент США не бачить клопоту в тому, що диктатор СРСР думає не менше за голову уряду Великобританiї про воєнний свiт i мiсце своєї Московщини в ньому?
На Тегеранськiй нарадi Ф. Рузвельт мав силу накидати свою волю всiм учасникам, в тому числi i Й. Сталiновi, бо ж московське вiйсько тодi лише допомогою США трималося, i Й. Сталiн знав це лiпше за будь-кого. Нiмецько-московський фронт тодi був 500 кiлометрiв на схiд вiд Нiмеччини, а замиритися з Нiмеччиною тобто розiрвати зв'язки з Великобританiєю та США, Московщина не могла, хоч би й хотiла. Не могла, бо А. Гiтлер недавно показав їй як вiн шанує угоди про мир, навiть i тодi, коли Московщина мала ще велике вiйсько та незруйновану економiку. А тепер без вiйська, у економiчному, державному, полiтичному i моральному безладдi, iз зруйнованим мiфом про всемогутнiсть i непохитнiсть „савєтской властi", замиритися з Нiмеччиною означало здатися цiлковито на її ласку. Москвини розумiли це дуже добре. Й. Сталiн добре бачив як нiмецька ласка виглядала би в життi. Отже, фактично Й. Сталiн був супроти Ф. Рузвельта в далеко слабшому станi нiж У. Черчiлль. Англiя без допомоги США, навiть програвши вiйну, дуже зубожила б, а не загинула. Але Московщина, навiть формально не програвши вiйни, але на ласцi Нiмеччини – це була би маленька, пiвдикунська державка десь у пiвнiчно-схiдному куточку Європи. Отже, Московщина потребувала допомоги США безмiрно пекучiше, нiж її потребувала Англiя. Й. Сталiн це добре знав, але вiн також знав те, чого не знав Ф. Рузвельт. Знав i причину того Рузвельтового незнання. Так повернулися Московщинi на Тегеранськiй нарадi всi тi великi мiльйони доларiв, що їх вона витратила на задурманення розумiв великих, середнiх, малих рузвельтiв в урядi та в унiверситетах США. З казково величезними вiдсотками повернулися Московщинi всi її витрати на „культурнi зв'язки", на ошуканство „спiвiснуванням", на „туристiв", на шпигунiв, продажних журналiстiв, на всю запаморочену всiлякими соцiалiстичними оманами шосту колону. Повернулися з казково величезними вiдсотками, бо тепер є 200-мiльйонна щодо кiлькостi громадян московська iмперiя, а не маленька Московщина в межах XVI ст.
А Московщина могла бути тепер у межах XVI ст. Могла б, якби Ф. Рузвельт став на боцi У. Черчiлля, а не Й. Сталiна, якби головний наступ на Нiмеччину був через Балкани, а не через Францiю. Московський, нiмецький, англiйський i навiть американський Генеральнi Штаби добре розумiли не лише стратегiчну, але й полiтичну вагу англо-американського антинiмецького фронту в Болгарiї, Румунiї, Мадярщинi, Польщi, а може й в Туреччинi. Наприклад, командувач вiйськом США в Iталiї генерал Марк Кларк писав: „Не лише на мою думку, але й в оцiнцi знавцiв справи, найбiльшою помилкою в цiй вiйнi було те, що ми замiсть наступати через Балкани наступали через Францiю. Ми послабили наступ навiть на iталiйському фронтi, забравши з нього до Францiї кiлька дивiзiй. Так ми змарнували стратегiю, яка могла геть цiлковито змiнити всi стосунки мiж Захiдним свiтом i СРСР. Й. Сталiн дуже добре розумiв, що найбiльше потрiбно Московщинi. Чого найбiльше він хотiв – це не допустити нас на Балкани".
На тiй Тегеранськiй нарадi стався цiкавий iнцидент. На банкетi Й. Сталiн виголосив тост, в якому сказав: „Сила нiмецького вiйська – це 50.000 вищих офiцерiв та iнженерiв. Отже, вип'ємо за те, щоб ми всiх їх пострiляли, коли будуть в наших руках". У. Черчiлль як опарений вмить зiрвався з крiсла i червоний з обурення гостро сказав: „Англiйське розумiння законностi та справедливостi нiколи не дозволить на таке дикунство". Знiяковiлий Ф. Рузвельт хотiв обернути це в жарт, запропонував компромiс – погодитися на менше число, наприклад, 49.000. Всi присутнi москвини вибухли реготом, так само як і янкi. Ще бiльш обурений У. Черчiлль вийшов з банкету.
Голова польського уряду на вигнаннi С. Мiколайчик розумiв, що в Тегеранi мають обмiрковувати також i долю Польщi. Тому вiн просив у Ф. Рузвельта дозволу приїхати до Каїра, щоб оповiсти йому про справу Польщi ще перед тим, як вiн, Ф. Рузвельт, обмiрковутиме її з Й. Сталiним. Ф. Рузвельт викручувався вiд побачення пiд всiлякими претекстами. Тодi С. Мiколайчик послав йому до Каїра розпачливу телеграму. Ф. Рузвельт пам'ятав, що в США є понад шiсть мiльйонiв громадян США, якi походять зi Схiдної та Середньої Європи, i про те, що наближаються вибори президента США. Отже, вiн телеграфiчно запевнив С. Мiколайчика, що справу Польщi вiн вивчив дуже добре i тому готовий захищати права Польщi на Тегеранськiй нарадi.
Перед засiданням, на якому мали обмiрковувати справу Польщi, Ф. Рузвельт довго нараджувався удвiйку з Й. Сталiним. На засiданнi Й. Сталiн висунув домагання визнати тi схiднi кордони Польщi, що він установив з А. Гiтлером 1939 року. Крiм того, вимагав визнати Московщинi право мати Естонiю, Латвiю, Литву в складi СРСР. Ф. Рузвельт мовчав. Осамiтнений У. Черчiлль зрозумiв, що справа вже розв'язана двома диктаторами, i вiн нiчого не може вдiяти. Мусив забути про офiцiйну причину проголошення Великобританiєю вiйни Нiмеччинi. Зрештою англiйському державниковi i патрiотовi потреби Великобританiї були дорожчi за всi польщi разом узятi, хоч би й треба було паленiти зi сорому за зраду угод з поляками.
По кiлькох мiсяцях пiсля Тегеранської наради надходили вибори президента США. Хоч американська Полонiя не знала, що ухвалено на Тегеранськiй нарадi, проте подiї в Польщi натякали, що ухвалено не на користь Польщi. Отже, поляки США послали до Ф. Рузвельта своїх уповноважених запитати президента. Вiн прийняв їх надзвичайно приязно i запевнив, що вiн дуже зважав i зважає на бажання американських полякiв щодо Польщi, що вiн боронив i боронитиме всi права Польщi.
По „розв'язаннi" справи Польщi Ф. Рузвельт запропонував обмiркувати справу Нiмеччини. Вiн висунув план подiлити Нiмеччину на п'ять окремих напiвсамостiйних держав, а Рурщину, Саар, Гамбурґ та Кiль передати пiд владу ООН. Лiпшого плану знищити Нiмеччину i змiцнити Московщину – годi видумати.
Коли Ф. Рузвельт викладав цей план, Й. Сталiн iронiчно кинув зауваження У. Черчiллю, що вiн не слухає, бо мабуть не хоче розподiлу Нiмеччини. Та У. Черчілль слухав, але не вiрив своїм вухам, бо був приголомшений тим, що казав Ф. Рузвельт. Приголомшений тому, що цей план був йому цiлковито новиною i несподiванкою. Щойно кiлька днiв тому вiн мав у Каїрi довгу нараду з Ф. Рузвельтом. На нiй вони УЗГОДИЛИ спiльнi англо-американськi погляди на тактику супроти Московщини на Тегеранськiй нарадi. I нiхто iнший, лише сам Ф. Рузвельт кiлькаразово казав У. Черчiллевi, що основою англо-американського союзу є узгоджувати завжди не лише вчинки, але й плани на майбутнє. Отже, таке Рузвельтове „узгодження" – та ще й у такiй величезнiй свiтовiй справi – дуже обурило У. Черчiлля. Проте, вiн стримався вiдповiдно назвати цей рузвельтовий вчинок i з гiрким сарказмом зауважив: „Вживаючи американського жаргону, я хiба можу сказати, що пан президент укусив стiльки, що воно застрягне в його горлянцi".
У Тегеранi Ф. Рузвельт запитав Й. Сталiна про московськi бажання щодо намiрiв на територiальнi здобутки. Той вiдповiв: „Тепер нема потреби балакати про це. Але прийде час, коли ми скажемо". Тепер всi знають, що сказали. Не багато. Лише свiтовий СРСР зі столицею Москвою.
Ч. Вiлмот писав: „Здiйснення безумовної капiтуляцiї Нiмеччини, навiть i без тегеранських ухвал – неминуче робило Московщину панiвною силою у Схiднiй Європi. Проте, в жодному разi не робило неминучим поширення впливу Московщини аж до середини Європи та на Балкани. А по Тегеранi стало вже певнiстю, що саме так станеться, бо Тегеранська нарада створила величезну перевагу для СРСР у полiтичному укладi сил повоєнної Європи".
Чехословацький президент Е. Бенеш бачив Й. Сталiна в Москвi, коли вiн щойно повернувся з Тегеранської наради. Е. Бенеш дуже здивувався, побачивши звичайно невеселого Й. Сталiна, надзвичайно веселим, радiсним. Е. Бенеш казав, що Й. Сталiн виглядав тодi як переможець, мало що не танцював з радощiв. Якби нi! Та ж справдi був переможцем на тiй нарадi. Здобув на нiй стiльки, скiльки мабуть i не мрiяв перед нарадою. А невдячнi москвини не поставили ще й досi у Москвi пам'ятник Ф. Рузвельтовi.
„Як показали пiзнiше подiї, Тегеранська нарада була тим зворотним пунктом, пiсля якого кермо подiй перейшло до рук Й. Сталiна. Вся вiдповiдальнiсть за це падає лише на Ф. Рузвельта. Його психiчне збочення було таке велике, що вiн, не зважаючи на Сталiнiв босяцький цинiзм, не зважаючи на неетично брудну цiну, що її Ф. Рузвельт платив, не зважаючи нi на що вiрив, що творить стосунки i передумови, якi приведуть обидвох спiльникiв до справжньої приязнi. Повернувшись до США, вiн казав через радiо на Святий Вечiр 1943 року таке: „Й. Сталiн – це людина, що сполучає в собi величезну, немилосердну непохитнiсть iз здоровим добрим гумором. Я вiрю, що вiн є справжнiй речник думки, душi i серця Расєї (тобто СРСР.– П. Ш.). I я вiрю, що ми, американцi, житимемо з „рускiм" народом дуже добре. Направду, дуже добре".
Ялтинська нарада
Мiнiстерство закордонних справ США оприлюднило 1955 року деякi документи Ялтинської наради. Але їх дбайливо зцензуровано. Проте, навiть i в цензурованих виданнях можна знайти чимало такого, що разом з оприлюдненими спогадами учасникiв i свiдкiв дають право iсториковi сказати, що Ялтинська нарада лишиться назавжди в iсторiї зразком найганебнiшої, найпiдлiшої, найцинiчнiшої, найпродажнiшої, найнеетичнiшої мiжнародної полiтики.
I не лише зразком, але й матiр'ю пiзнiших мiжнародних нарад. Ялтинська нарада започаткувала офiцiйно (неофiцiйно започатковано далеко ранiше) теперiшнiй стиль мiжнародної полiтики, що його не можна назвати iнакше нiж людожерським. Теперiшня мiжнародна полiтика повернулася до морально-етичних засад печерного двоногого звiра вже цiлком вiдкрито, офiцiйно. Щогiрше! Двоногий звiр казав те, що думав, i робив те, що казав. Був жорстокий, та бодай не був пiдлий. Теперiшнi ж полiтики цинiчно закривають свої людожерськi вчинки параваном високоморальної, пiднесеної, етичної, навiть християнської балаканини. I їхньому цинiзмовi тепер немає меж.
В iсторiї США не було випадкiв, щоби вибирали на президента ту саму особу втретє, майже не вибирали вдруге. Ф. Рузвельта вибрали 1944 року вчетверте. А 1944 i дальшi роки були роками розв'язки справ величезної ваги, розв'язки, що визначали долю свiту на майбутнi сторiччя. Силою обставин, голосом, що розв'язував, був голос США. Державнi потреби самих США вимагали, щоби президентом була людина у повному розквiтi її фiзичних, розумових i духовних сил. А Ф. Рузвельт був тодi вже на найнижчому схилi своїх не лише фiзичних, але й духовних сил. Вже тодi вiн був безнадiйно хворою людиною i його днi на цьому свiтi були порахованi. Вибирати на президента дуже хвору людину та ще й за таких переломно критичних часiв – було державним злочином.
Мафiя витратила роки часу на те, щоб опанувати уряд США разом з президентом. Хворий, безсилий президент був для мафiї золотою нагодою здiйснити її план повоєнного свiту руками президента. Граючи на Рузвельтовiй зарозумiлостi (мегаломанiї), мафiя примусила його кандидувати 1944 року. Само собою зрозумiло, мафiя зробила катастрофiчний стан Рузвельтового здоров'я державною таємницею. Її часописи запевняли людей у доброму здоров'ї Ф. Рузвельта.
I перед виїздом до Ялти, i в дорозi, i в Ялтi Ф. Рузвельт був дуже хворою людиною. Мiнiстр закордонних справ Е. Стетiнiус писав, що не лише руки, але й усе тiло його тремтiло. Адмiрал Е. Кiнґ, зустрiвши Ф. Рузвельта в дорозi до Ялти, казав потiм, що вiн перелякався, побачивши Ф. Рузвельта в такому дуже хворому станi. Рузвельтiв американський перекладач Андрiй Савчук, що був у Ялтi, казав: „Президент виглядав дуже хворим, поводився як дуже хворий i розмовляв як хворий". Мафiя знала це лiпше за будь-кого, але вона дуже квапилася оформити документально ухвали всiх попереднiх нарад, понадто Тегеранської. А що хворiший президент, то легше це зробити.
Начальник вiйськового посольства США у Москвi генерал Джон Дiн писав: „Нiяка подiя в цiй вiйнi не виводила мене так з рiвноваги, як видовище, що президента США несли на руках з iнвалiдного крiсла на авто, чи корабель, на лiтак, щоб їхати пiвсвiтом, як єдино можливий спосiб зустрiнутися з Й. Сталiним". Всi радники Ф. Рузвельта, за винятком Г. Гопкiнса та його мафiозних спiвучасникiв, були проти того, щоби хворий президент їхав до Ялти.77
Ф. Рузвельт взяв на Ялтинську нараду крiм нерозлучного шестиколонника Г. Гопкiнса ще й п'ятиколонника Алджера Гiса. Колишнiй московський шпигун В. Чемберс, розчарувавшись у комунiзмi, видав всю московську мережу в США, попереджав уряд задовго до Ялтинської наради, що А. Гiс є московським шпигуном. Колишнiй урядовець посольства СРСР у Канадi Iгор Гузенко передав канадському урядовi багато документiв московського шпигунства. Мiж ними були документи, якi доводили, що шпигунською дiяльнiстю А. Гiса керувало посольство СРСР у Канадi. Канадський уряд переслав документи урядовi США. Це було задовго до Ялтинської наради. Само собою зрозумiло, що мафiя сховала всi документи про шпигунство А. Гiса. На Ялтинськiй нарадi А. Гiс та Г. Гопкiнс сидiли за плечима Ф. Рузвельта, обидва писали i пiдписували президентовi свої писульки-поради. Пiзнiше (1949 року), коли А. Гiса зловили на гарячому i судили за шпигунство, вiн казав на судi: „Не буде моєю нескромнiстю, а радше вiдвертiстю сказати, що я допомiг у деякiй мiрi укласти Ялтинську угоду".
Звеличники Ф. Рузвельта у своїх книжках намагаються довести, що А. Гiс не мав голосу на Ялтинськiй нарадi. Мiнiстерство закордонних справ США оприлюднило трохи документiв з тої наради, але не оприлюднило багатьох писульок, що їх писали i пiдписували Ф. Рузвельтовi на засiданнях А. Гiс та Г. Гопкiнс. Але й iншi свiдки та учасники наради, як, наприклад, генерал Джеймс Борис, кажуть, що Е. Стецiнiус i Г. Гопкiнс дуже часто радилися з А. Гiсом. А скiльки разiв А. Гiс „радився" зi своїм „хазяїном" Й. Сталiним – може скажуть колись архiви.
В Ялтi москвини блискуче вiдiграли роль неймовiрно щедрих, а звiдти враження i щирих, гостинних господарiв. Вони там частували англiйцiв та янкi найвибагливiшими стравами i напоями, i то в такiй кiлькостi, що гостi переїдалися i перепивалися аж до занедужання. Найменше бажання гостей, зрозумiло крiм, полiтичних, негайно задовольняли. Наприклад, хтось зауважив, що нема в напої цитрини. На другий день у їдальнi стояло кiлька цитринових дерев з достиглими цитринами на них. У. Черчiлль телеграфував додому: „Московська гостинна щедрiсть перевищує уявну". Американський перекладач Андрiй Савчук казав: „Ялтинська пиятика була найбiльшою, яку я бачив у своєму життi". А вiн був морським офiцером, отже, бачив великi пиятики. Москвини навмисно тримали своїх гостей п'яними чи напiвп'яними навiть i на засiданнях. Москвини звикли пити свою „водку" вiдрами, не впиваючись. Але Ф. Рузвельтовi, що ледве рухався i вже згасав, навiть маленька пiвчарка ослаблювала не лише тiло i волю, але й дурманила мозок. Й. Сталiн та його слуга А. Гiс це бачили дуже добре i тому зробили з Ялтинської наради пияцьку, а заодно i ПОЛIТИЧНУ московську вакханалiю.
Ф. Рузвельт знав, що Ялтинська нарада обмiрковуватиме i справу Японiї. Вiн привiз iз собою А. Гiса, Г. Гопкiнса i купу знавцiв-дорадникiв. Але не привiз найлiпших знавцiв стану вiйни з Японiєю: командувача японським фронтом генерала Д. Макартура та командувача Тихоокеанського флоту адмiрала Честера Нiмiця. Чому?
За шiсть мiсяцiв перед Ялтинською нарадою Ф. Рузвельт мав у Гонолулу нараду з генералом Д. Макартуром та адмiралом Ч. Нiмiцем. Обидва сказали тодi Ф. Рузвельтовi: „Ми можемо примусити Японiю прийняти всi нашi передумови здачi, навiть не висаджуючи вiйська на японськi острови, а вживаючи силу лише флоту та авiацiї". Про атомну бомбу вони тодi ще нiчого не знали. Вiд часу тої Гонолулської наради (була вона 27.07. 1944 р.) американцi добили i рештки японського флоту так, що японський уряд вислав своїх уповноважених довiдатися про умови капiтуляцiї. З цього – великої полiтичної ваги – висновок: США цiлковито не потребували московської допомоги, щоби перемогти Японiю.
Перед виїздом Ф. Рузвельта до Ялти Вiйськовий Мiнiстр Г. Стiмсон та керiвник розробки атомної бомби генерал Леслi Ґровз повiдомили Ф. Рузвельта, що атомна бомба на 99 % вже зроблена i буде мати казкову, неймовiрно величезну силу. На Ялтинськiй нарадi Ф. Рузвельт знав дуже добре, що Японiя вже побита i хоче замиритися, жодної московської допомоги її добити США не потребують. Але ту московську „допомогу" потребувала мафiя, тому генерала Д. Макартура та адмiрала Ч. Нiмiця, якi були твердо проти московської участi у вiйнi з уже конаючою Японiєю, на Ялтинську нараду не покликано.
Головнокомандувач японським фронтом генерал Д. Макартур казав: „Анi безпосередньо, анi посередньо я не мав найменшого зв'язку з Ялтинською нарадою. Моїх поглядiв на потребу московської участi у вiйнi з Японiєю нiхто нiколи не питав. Анi мене, анi жодного мого офiцера на тiй нарадi не було. Щобiльше! Я навiть не знав, що вона вiдбувається. Якби тодi запитали про мiй погляд, то я непохитно порадив би НЕ втягати Московщину у вiйну з Японiєю. А робити Московщинi якiсь поступки в цьому – я вважав безглуздям".
Рузвельтовим радником вiд Генерального Штабу був у Ялтi адмiрал Вiльям Лiгi. Вiн писав: „Я був тодi твердо переконаний, що наша вiйна з Японiєю досягнула вже такого стану, що її поразка була питанням лише часу. Отже, ми цiлковито не потребували московської допомоги, щоб її добити". Командувач морською вiйною адмiрал Ернест Кiнґ московської допомоги не просив. Командувач бойовою авiацiєю генерал Г. Арнольд думав так як адмiрал В. Лiгi. Уповноваженим генерала Г. Арнольда в Ялтi був генерал К. Котер. Ф. Рузвельт не запитав його анi слова. Намагання Рузвельтових звеличникiв перекласти провину на генералiв, мовляв, генерали та адмiрали вимагали участi Московщини у вiйнi з Японiєю – є нахабною брехнею. Як бачимо, вони доводили, що поб'ють Японiю i без московської допомоги, i вимагали власне протилежного, тобто НЕ допустити, щоб Московщина втручалася у японську вiйну. Чому?
Вiд часiв президента Теодора Рузвельта (1858–1919) досi кожний полiтик знає, що паном Маньчжурiї є той, хто має у своїх руках Маньчжурську та Схiдно-Китайську залiзниці з портами, що їх вони пов'язують. Знали це i Ф. Рузвельт та мафiя. Так само кожний полiтик розумiв, що Курильськi острови є заборолом проти нападу Московщини не лише на Японiю, але й на Пiвнiчну Америку. Якщо Ф. Рузвельт цього не розумiв, то йому вистачило би подивитися лише на мапу, щоб зрозумiти, чому саме Московщина хоче мати Курильськi острови. Ф. Рузвельт, нiчим i нiким не примушений, лише зi свого добрячого серця подарував Московщинi Маньчжурiю та Курильськi острови. Московщина побудувала на тих островах велику базу пiдводних човнiв.
Iсторик США професор Д. Ров пише: „США виграли вiйну з Японiєю вже перед Ялтинською нарадою. Отже, тяжко навiть тепер зрозумiти, пощо треба було нам платити Московщинi таку величезну винагороду за її кiлькаденну участь у вiйнi з Японiєю. Участь, що її США цiлковито не потребували".
Свого часу Ф. Рузвельт звiльнив з посади посла США до СРСР генерала Вiльяма Стендлi, бо той скаржився американським журналiстам, що уряд СРСР приховує вiд своєї людностi той факт, що США багато допомогли СРСР. Таке нарiкання не сподобалося Й. Сталiновi. На його мiсце Ф. Рузвельт призначив А. Гаррiмана. Чому саме його? Бо вiн був мафiозним шестиколонником, i мафiя доручила йому втягнути СРСР у вiйну з Японiєю. У жовтнi 1944 року А. Гаррiман наполегливо намовляв Й. Сталiна проголосити вiйну Японiї. Й. Сталiн вiдповiв йому: „Я обiцяв це вже три рази. I я справдi був би дурнем, якби цього не зробив, коли прийде на те час, бо ж на тому можна добре заробити. Я почну воювати з Японiєю напевно, але по трьох мiсяцях вiд офiцiйної капiтуляцiї Нiмеччини. А поки що я маю значно посилити своє сибiрське вiйсько. Потребую вiд США щонайменше: 3.000 танкiв, 75.000 вiйськових автомобiлiв, 5.000 лiтакiв". А. Гаррiман обiцяв все те прислати. I справдi, за наступних мiсяцiв США вислали Московщинi понад один мiльйон тонн вiйськового спорядження. Московщина проголосила вiйну Японiї за шiсть днiв до офiцiйної капiтуляцiї її перед американцями. I московське вiйсько майже без стрiлянини окупувало Маньчжурiю. Воно забрало там японського вiйськового спорядження на великi мiльярди доларiв.
В Ялтi Й. Сталiн та Ф. Рузвельт мали 6.02.1945 р. у Лівадiйському палацi таємну нараду. На вимогу Ф. Рузвельта на нараду НЕ запросили У. Черчiлля. Чому? Бо на тiй нарадi визначалася доля Азiї безпосередньо i доля Британської iмперiї посередньо. Визначалася доля Iндiї та багатющого пiвденно-азiатського джерела сировини і ринку, на яких базується 80 % англійської промисловостi. Й. Сталiн добре пам'ятав заповiт Петра I-го завоювати Iндiю, i вiн був пильним учнем В. Ленiна, який вчив, що, не опанувавши Азiї, Московщина не зможе опанувати Європи та всього свiту. Початком цього мусила бути замiна японського панування в Китаї на московське, i зробити це треба було кров'ю та грошима американцiв, якi як дiти не розумiли, що вони роблять.
Писаних документiв про ту їхню таємну нараду ми не знаємо. Але знаємо, що сталося потiм. Тому можемо з певнiстю твердити, що Й. Сталiн зажадав вiд Ф. Рузвельта передати Московщинi увесь Сахалiн, Курильськi острови, порт Дайрен та Порт-Артур, Маньчжурську залiзницю, Зовнiшню Монголiю. Ф. Рузвельт погодився.
Хоч в оприлюднених ялтинських документах не знаходимо вiдомостей про таємну угоду Й. Сталіна i Ф. Рузвельта, щоби передати Берлiн та Чехословаччину з її величезними заводами „Шкода" та урановими копальнями в Яхиновi, проте подiї показали понад всякий сумнiв, що така угода була. У. Черчiлль розумiв, що захоплення англо-американськими вiйськами Берлiна та Праги, обсада їх своїми залогами матиме по вiйнi безмежно велику полiтичну вагу. I вiн кiлькаразово звертав Рузвельтову увагу на це. Але... головнокомандувач союзними вiйськами генерал США Д. Ейзенхауер уклав через мiсяць по Ялтi остаточний воєнний план, за яким Берлiн i Прагу мало обсадити московське вiйсько. Цей план вiн навiть НЕ показав англiйцям, але послав (телеграфом 28.03.1945) Й. Сталiновi на затвердження. Верховним головнокомандувачем вiйська США є президент США. Отже, генерал Д. Ейзенхауер уклав такий план i не повiдомив англiйцiв про нього з наказу президента США Ф. Рузвельта. Навiть стриманий У. Черчiлль лютував i протестував мало що нецензурними словами, доводячи Ф. Рузвельтовi згубнiсть для США i Великобританiї наслiдкiв такого плану. Намарно! Мафiя знала про наслiдки лiпше за У. Черчiлля, тому і уклала саме такий план.
У. Черчiлль пише у своїх спогадах: „США були паном свiтової долi. Великобританiя, хоч і була ще сильною, проте не мала досить сили визначати сама свою долю. Все, що я мiг тодi робити – це лише попереджувати i просити. Мене радiсно вiтав мiй народ, але моє серце болiло i розум тиснула уява недоброго майбутнього".
В Ялтi пiдписано також i „Декларацiю про звiльнену Європу". Цей документ цiлковито свiдомою, цинiчною брехливiстю перевищує свого близнюка – „Атлантичну хартiю". Перевищує, бо вже цiлком вiдкрито викидає „Хартiю" на iсторичний смiтник. Наприклад, до 3-го пункту „Атлантичної хартiї"... „щоби були поверненi самостiйнi права i самоуправлiння тим народам, вiд яких вiдiбрано цi права живосилом",– ялтинське „Проголошення" додає... „агресивними державами". А в усiй тiй „Декларацiї" нападницькими державами визнаються: Нiмеччина, Iталiя та Японiя. Московщину ж (СРСР) нападницькою НЕ визнається.
Далi в тiй „Декларацiї" написана гарна, але порожня, загальна балаканина про допомогу звiльненим народам вести вiльнi вибори i наставити демократичнi уряди. Але мафiя подбала, щоб навiть i в нiй – цiлковито теоретичнiй, докладно не окресленiй, життєво безвартiснiй, бо без жодної забезпеки здiйснити балаканинi – мати вихiд на випадок потреби. Теж проголошено, що ту допомогу мають давати всi три уряди (США, СРСР, Великобританiя) у взаємнiй згодi i лише тодi, коли на їхню ОДНОСТАЙНУ думку цього вимагають обставини. Iншими словами – США та Великобританiя зобов'язалися пальцем не ворухнути, щоби допомогти поневоленим Московщиною народам визволитися... без московської на те згоди.
На Ялтинськiй нарадi також погодилися заснувати Органiзацiю Об'єднаних Нацiй. Автором її статуту став нiхто iнший як Алджер Гiс. Вiн же й головував на перших її установчих зборах у Сан-Франциско в квiтнi 1945 року.78
На Ялтинськiй нарадi Ф. Рузвельт не завагався зломити стару мiжнародну Женевську угоду про полонених та право захисту (притулку) полiтичних втiкачiв. Десять рокiв пiзнiше, коли оприлюднено деякi ялтинськi документи, свiт дiзнався, що Ф. Рузвельт холоднокровно i добровiльно подарував Московщинi на зарiз понад три мiльйони – з них 85 % українцiв – полонених та втiкачiв з СРСР.
Сам У. Черчiлль назвав ухвали Ялтинської наради „трагедiєю величезного розмiру". Самих лише нiмцiв вигнано з їхнiх прапрадiдівських осель 10 мiльйонiв, забрано вiд Нiмеччини чверть її орної землi. „Це не вiщує нiчого доброго",– признався пiзнiше У. Черчiлль. Нiмеччина зобов'язалася платити вiдшкодування не грошовими зобов'язаннями, а машинами, цiлими заводами, товарами, а також i ясирем: рабською, примусовою, безплатною працею нiмцiв. Отже, поворот до дикунських часiв людської цивiлiзацiї вiдбувся.
На цiй нарадi визнано законним названий „тимчасовим" уряд Польщi – маленький гурток польських зрадникiв-яничарiв, що його вишколила Московщина. У. Черчiлль протистояв цьому шахрайству чотири днi. Ф. Рузвельт же пiдтримував це московське домагання вiдразу. Нарештi погодилися, щоб той „тимчасовий уряд" провiв загальним голосуванням вибори до польського Сейму. У. Черчiлль вимагав, щоб тi вибори були пiд наглядом послiв СРСР, США i Великобританiї у Варшавi. Й. Сталiн гостро те вiдкинув, мовляв, такий нагляд був би образою культурного польського народу. Натомiсть вiн запропонував зобов'язати „тимчасовий уряд" провести справдi вiльнi i справдi демократичнi вибори. А щоби забезпечити демократичнiсть виборiв, то допустити кандидатiв лише демократичних, не фашистських партiй. Якi партiї вважати за фашистськi Й. Сталiн не сказав. Очевидячки, це мали визначати отi московськi попихачi, що їх визнано за уряд Польщi. I справдi, пiзнiше вони „визначили". А Московщина та їхнi попихачi мають за фашистiв усiх не комунiстiв. Ф. Рузвельт пiдтримав цю сталiнську пропозицiю вiдразу, без вагань. А що вiн зробив це цiлком свiдомо – сам і пiдтвердив. Ще перед пiдписанням угоди щодо Польщi адмiрал В. Лiгi зауважив йому: „Та ж така угода є як гума. Її можна розтягати вiд Ялти до Вашинґтона, не розiрвавши". Ф. Рузвельт вiдповiв йому: „Я це знаю". Пригадаймо, як вiн обiцяв С. Миколайчиковi та американським полякам захищати права Польщi.
„Коли пiзнiше накази уряду США та взагалi подiї розкрили таємницю Сталiно-Рузвельтовської таємної угоди, то полiтики i генерали США вжахнулися. В Ялтi Ф. Рузвельт подарував Московщинi життєвi iнтереси не лише Китаю, але й iнтереси США. Вiн вiддав Московщинi Маньчжурiю Сахалiн, Курильськi острови, велику морську базу Порт-Артур, порт Дайрен, Маньчжурську залiзницю. Ф. Рузвельт так змiцнив потужнiсть московської iмперiї, що тепер катастрофа загрожує не лише Китаєвi, але й США". Це писав колишнiй посол США до СРСР В. Болiт.
Колишнiй посол США до СРСР Джозеф Ґрю, дiзнавшись про ухвали Ялтинської наради, написав до Мiнiстерства закордонних справ США обґрунтований меморандум, в якому вiн попереджував, що внаслiдок ялтинських ухвал Монголiя, Маньчжурiя та Корея поступово опиняться в московськiй орбiтi, а за ними по якомусь часi й Китай та Японiя. Цю його пропам'ятку мафiя заховала до таємного архiву, не показавши навiть мiнiстровi.
Звеличник Ф. Рузвельта, учасник Ялтинської наради Мiнiстр закордонних справ Е. Стетiнiус запевняє, що далекосхiдна угода дбайливо продумана i спланована, а не була раптовою, поквапною розв'язкою справи. Певно що так! Лише вiн не каже, КИМ продумана та спланована. А ми пригадаймо, що перед Ялтинською нарадою Е. Стетiнiус, Г. Гопкiнс та А. Гiс втрьох радилися три днi в Каїрi. Так само ця трiйка радилася i з Ф. Рузвельтом 4.02.1945 р., а пiд час засiдань Ялтинської наради Г. Гопкiнс та А. Гiс увесь час пiдсували Ф. Рузвельтовi свої писульки-поради.
Сп'янiла своїми казковими перемогами нахабна Московщина вже у першi днi по вiйнi „наплювала" на всiх рузвельтiв, черчiллiв та на угоди з ними. Московщина розпаношилася на всю свою „шiрокую натуру" – робила все, що лише забажала, не звертаючи уваги на жоднi свої пiдписи пiд мiжнародними угодами, i то цiлком безкарно. Цим вона вiдкрила очi багатьом американцям та європейцям на те, чого вони можуть сподiватися вiд неї в майбутньому. Мафiозна брехня про миролюбну, демократичну „Расiю" почала вiдкриватися, а це дуже шкодило мафiозним планам i задумам, мафiя затривожилася. Посол США до СРСР А. Гаррiман посилав до Вашинґтона тривожнi телеграми. У. Черчiлль просив у Ф. Рузвельта поради, як вiн має викручуватися в Парламентi. Ф. Рузвельт телеграфiчно79 порадив йому зменшувати якомога московську загрозу, мовляв, колись обставини примусять Московщину „порозумнiшати", здемократизуватися, i вона поводитиметься по-людськи. На розпачливий протест голови польського уряду на вигнаннi генерала В. Андерса Мiнiстр закордонних справ США Дж. Маршалл мiг лише вiдповiсти: „Не зважаючи на це все, США будуть i далi йти разом з Московщиною проти Нiмеччини. А що буде далi – один Бог знає". Чи це вiдповiдь державного мужа, обов'язком якого є передбачувати що буде пiзнiше?
Нi! Не лише Бог знав, але й люди, а найлiпше за всiх мафiя. Приблизно тодi, коли Дж. Маршалл це казав, нiмецький мiнiстр Й. Ґеббельс писав: „Якщо нiмецький народ складе зброю, то угода мiж Ф. Рузвельтом, У. Черчiллем i Й. Сталiним дозволить Московщинi окупувати всю Схiдну i Пiвденно-Схiдну Європу разом з бiльшою частиною Нiмеччини. Залiзна заслона закриє вiд свiту цей обшир, що разом з СРСР буде територiєю величезного розмiру i сили. За цiєю залiзною заслоною почнеться, радше продовжуватиметься, величезне, пекельне знищення людностi. А з тих, що лишаться живими, утворяться гниючi мiльйони бездумної, безвiльної двоногої худоби, яка не знатиме нiчого про свiт поза тою заслоною, хiба лише те, що кремлiвськi рабовласники їм скажуть. Без власного проводу тi мiльйони рабiв животiтимуть з ласки чи неласки московських людожерiв. Решту Європи заллє безладна (хаотична) повiнь полiтичних та економiчних заворушень, що буде лише пiдготовкою до повного скомунiзування всiєї Європи".
64. Початок Першої свiтової вiйни.
65. Всенародним демократичним голосуванням.
66. Перед ним президенти США В. Вiльсон, В. Гардiнґ, К. Кулiдж не визнавали.
67. Порiвняйте студентство в Українi.
68. У цьому лежать психiчнi корiння антипатiї європейцiв до американцiв.
69. Тобто американський спосiб життя.
70. Як лише уряд США визнав СРСР, негайно приїхало з Московщини до США кiлькадесят московських пропагандистiв вивчати американськi способи пропаганди.
71. Бiлий Дiм – це будинок, де живуть президенти США i мають там свою канцелярiю.
72. Фактично в порту США, з великим парадом флоту i з сотнями журналiстiв та кiнооператорiв.
73. Достеменно таке сталося 1921 року в Баварiї.
74. Так зробили: Латвiя, Литва, Естонiя 1940 року.
75. Так сталося у виборах Дж. Кеннедi на президента.
76. Московщина таки поширила її у формi „вето" в ООН.
77. Повернувшись із Ялти, Ф. Рузвельт за пiвтора мiсяця помер.
78. Офiцiйно це ухвалено в Потсдамi 1945 року.
79. Кiлька годин по тiй телеграмi Ф. Рузвельт помер.