Державний вищий навчальний заклад «київський національний економічний університет імені вадима гетьмана» На правах рукопису остапчук ярослав миколайович

Вид материала

Содержание

4. Фактор терміну кредиту
5. Фактор процентного ризику
Висновки до розділу 2

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6

На ставку процента на ринку МБК може впливати також стан депозитного і позичкового клієнтських ринків. Чинники, що впливають на попит та пропозицію на них, опосередковано відбиваються й на ціні МБК (це може бути що завгодно, - починаючи з вартості сформованих ресурсів та структури кредитного портфелю, і закінчуючи необхідністю виконання вимог обов’язкового резервування).

4. Фактор терміну кредиту звичайно (але не завжди) прямо пропорційно впливає на рівень процентної ставки за МБК. Але не дивлячись на те, що ставки по всіх міжбанківських кредитах (наприклад, overnight, 7-, 14-, 30-, 60- та 90-денні) знаходяться в доволі тісному зв‘язку, вони далеко не однаково реагують на зміну терміну кредиту. Найбільш великими коливаннями характеризуються ціни на кредити overnight. Особливістю ставок у діапазоні від 1 до 7 днів є сильна пряма залежність від розміру і строку кредитування. Аналіз даної динаміки свідчить про наявність тижневих циклічних коливань ціни міжбанківських кредитів на ці строки. При відносно стабільній кон‘юнктурі процентні ставки, як правило, в перші три дні тижня ростуть і різко понижуються у п‘ятницю. Пояснюється це збільшенням пропозиції кредитних ресурсів на кінець тижня і падінням попиту на них через небажання банків платити відсотки по кредитам за вихідні дні, які не приносять прибутку. За даними ряду операторів ринку, в деяких випадках ставка росла приблизно на 5 процентних пунктів при збільшенні строку кредитування на один день. Процентні ж ставки по кредитам, строк погашення яких перевищує місяць, в силу їх незначного використання, зовсім несуттєво відрізняються від ставок 30-денних кредитів.

5. Фактор процентного ризику, як ризику повної чи часткової втрати прибутковості внаслідок змін процентних ставок, розглядатиметься в підрозділі 3.1.

Вплив інших чинників, з названих нами, на процентні ставки ринку МБК суттєво не відрізняється від їх впливу на процентні ставки кредитного ринку взагалі, на якому комерційні банки надають кредити своїм клієнтам. Тому вважаємо за можливе не розглядати механізм їх впливу в даній роботі.

Разом з тим слід зазначити, що вплив на формування ціни на ринку МБК здійснює не який-небудь окремо взятий фактор, а складне переплетення цілого ряду іноді діючих у прямо протилежних напрямках чинників, які виникають як у сфері кредитного обороту, так і поза ним. Причому з часом, внаслідок неминучої зміни ситуації на грошовому ринку, в банківській сфері та в економіці в цілому, неодмінно змінюються набір цих чинників, сила та напрямок їх впливу. Це робить задачу дослідження механізму формування цін на кредитні ресурси на ринку МБК не вичерпною.

Висновки до розділу 2

Становлення та розвиток ринку МБК в Україні були складним та тривалим процесом, що обумовлено аналогічними характеристиками ринкової трансформації економіки взагалі та банківської системи зокрема.

Головною передумовою виникнення ринку міжбанківських кредитів стало швидке формування в 1990-1991 рр. значної мережі комерційних банків “нової хвилі”, а відтак і їх потреби у взаємних кредитних відносинах. Започатковані ж кредитні відносини між НБУ та комерційними банками мали неринковий характер. Політика рефінансування банків здійснювалася лише через єдиний інструмент – прямі позички, які спрямовувалися для підтримки збиткових підприємств (переважно державних).

З посиленням в 1993-94 рр. інфляційних процесів, закономірним було істотне гальмування залучення банками коштів на клієнтські рахунки, що стало основною причиною значного розміру кредитних залучень банків від інших комерційних банків. Також на істотну зміну структури зобов’язань банків на користь МБК впливали й інші чинники: підвищення НБУ норми обов'язкових резервів; вкрай низькі обсяги власного капіталу та рівня його частки в пасивах банків; швидке зростання кількості банків, що спонукало розпорошеність коштів на рахунках клієнтів й через це знижувало їх роль в ресурсній базі окремих банків та ін.

Швидке зростання попиту на міжбанківські кредити спричинило інтенсивний розвиток їх пропозиції. До того ж в умовах деградації виробництва і падіння платоспроможності клієнтів (реального сектора економіки), нерозвиненості ринку цінних паперів, у фінансові інструменти яких банки не мали можливості розміщати свої активи, зацікавленість банків в проведенні активних операцій на ринку МБК була цілком зрозумілою.

Негативні явища в економіці посилювали ризиковість всієї банківської діяльності, яка активно зміщувалась у бік міжбанківського кредитування. Тому цілком логічним виглядає розгортання глибокої банківської кризи, яка виникла на ринку МБК наприкінці 1994р. і спричинила відчутне зниження його активності та ролі в діяльності банків.

На підставі ж аналізу 1995-98рр. можна зробити висновок, що запровадження НБУ ринкових монетарних інструментів давало в цілому позитивні сигнали для розвитку ринку МБК. Але за допомогою тільки цих інструментів було неможливо трансформувати останній. Для цього потрібно було ще й проведення структурних реформ на мікро- і макрорівнях економіки країни. З причини ж їх зволікання, зацікавленість банків в ринку МБК природним чином знову почала підвищуватись. Відповідна поведінка банків, загострена негативною економічною ситуацією, що виникла в Україні через внутрішню та зовнішню макроекономічну нестабільність, в 1998р. спричинила чергову кризу банківської системи.

Вырезано.

Для заказа доставки полной версии работы

воспользуйтесь поиском на сайте www.mydisser.com.

езпосередньою причиною, що обумовила обвал ринку МБК у 1995 році, називається посилення антиінфляційної спрямованості грошово-кредитної політики центробанку і різке скорочення держресурсів. Як і в Україні, це призвело до зниження інфляції в 1994 - 1995 р. до помірних розмірів, що стало вимагати від банків більш виваженої поведінки на ринку, зокрема, зваження ризикової кредитної політики. Нажаль, російські банки теж адекватно не відреагували на зміну ситуації, пішли по шляху високоризикової діяльності. Як і в Україні, стан банківського контролю і нагляду в Росії теж не дозволив запобігти цій тенденції.

Банки захопилися перетворенням через ринок МБК коротких грошей у високодохідні активи, в тому числі довгострокові. Міжбанківський кредитний ринок став розвиватися галопуючими темпами. Біля двох третин міжбанківських кредитів були замкнуті самі на собі і, власне не попадали в реальний сектор економіки [49, с.65]. Величезний дисбаланс, що виник між термінами залучення пасивів і розміщення активів, призвів до втрати ліквідності окремими банками, що спричинило ланцюгову реакцію банкрутств.

Проте, це лише видима частина айсберга. Сутнісну сторону подій варто розглядати на більш фундаментальному рівні – рівні економіки і фінансів країни в цілому [241, с.16]. Основні причини ситуації, що створилася, на думку більшості банківських фахівців, зводяться до наступного: пережитий Росією спад виробництва, наявність величезного дефіциту державного і місцевих бюджетів неминуче впливали на грошово-кредитну сферу. Інфляція продовжувала знецінювати оборотні капітали підприємств, капітальну базу кредитних установ. Зниження рівня нагромадження через зростання цін, скорочення реальних доходів населення зменшували обсяг залучених ресурсів. Несвоєчасне повернення кредитів підприємствами обумовило перевагу надання позичок банкам як позичальникам. До того ж, банки збільшували свою участь на міжбанківському кредитному ринку для регулювання ліквідності, тим більше, що непогашення позичок приводило до труднощів у задоволенні вимог клієнтури. Розвиток таких відносин між банками узагальнювався в ті часи ще й тим, що розрахунки через систему Розрахунково-касових центрів ЦБ РФ здійснювалися дуже повільно - займали від одного до декількох місяців.

Отже, ринок міжбанківських кредитів до 1995 року розвивався надмірно швидко й активно з об‘єктивних причин і його обвал був тільки питанням часу. В цьому відношенні ситуація в Росії була дуже схожою з ситуацією в Україні 1994 року.

Друга точка зору видається менш достовірною, аргументи її прибічників опираються на поверхові явища, відірвані від глибини процесів. Наприклад, твердження, що кризу на ринку МБК спричинили великі банки залишилося не аргументованим, оскільки не вияснені мотиви їх таких дій.

Дійсно, частка коштів великих банків, розміщених у МБК, звичайно, була велика. У деяких з них вона сягала 80 - 90 % дохідних процентних активів [31, с.90]. Найбільш надійні банки в той час часто жертвували ліквідністю заради прибутковості і тому залучали на ринку міжбанківських кредитів великі обсяги коштів. Вони використовували свій імідж для одержання кредитів у більш дрібних банків і заради прибутків не затрудняли себе перевіркою платоспроможності позичальника й імовірності повернення кредиту у строк. Такі дії великих банків представляються мотивованими і логічними і не могли здійснюватися з провокаційною метою.

Також слабо аргументованою є думка про політичні мотиви провокування банківської кризи – з метою усунення могутньої фінансової підтримки з боку банків різних політичних течій на майбутніх виборах у Держдуму і далі - на президентських. Руйнівні наслідки кризи могли бути настільки могутніми, що спроможні були порушити всі плани її організаторів.

Більш реалістичною виглядає думка про зацікавленість влади в створенні кризи з метою розбити піраміду державного боргу, що наближалась до 50 трлн. руб., а також витиснути гроші зі сфери спекулятивного обігу на міжбанківському кредитному і валютному ринках у сферу виробництва. У всякому разі до такої думки підштовхує поведінка владних структур в умовах кризи.

Банкам з початку кризи потрібно було заповнити дефіцит рублів і вони почали інтенсивно скидати валюту і цінні папери. Центробанк же, організувавши 24 і 25 серпня скупку зобов'язань за низькою ціною, фактично не тільки влив у банківську сферу досить великі суми ліквідності але й знизив вартість обслуговування державного боргу, одночасно не дозволивши державним паперам втратити свою ліквідність.

Узагалі ЦБ РФ здійснив ще ряд заходів, що викликали суперечливу реакцію і неоднозначну оцінку. Для підтримки ліквідності деяким великим операторам ринку МБК були надані централізовані кредити. Ці банки виявилися в більш вигідному положенні, оскільки одержали можливість у гострій фазі кризи скупити за низькими цінами активи, що скидалися іншими банками.

Сьогодні, з висоти накопиченого досвіду, можна констатувати, що найбільш цивілізованим виходом із ситуації, що створилася, з боку Центрального банку було б, на наш погляд, надання допомоги саме тим банкам, які практично були розрахунковими центрами у своїх регіонах. Вирішення питання виживання цих банків багато в чому зняло б проблеми пов'язаних з ними дрібних регіональних банків, що виявилися у вкрай важкому стані через "завислі" міжбанківські кредити і залишки на своїх кореспондентських рахунках у клірингових банках.

Проте Центробанк не скористався цією можливістю пом‘якшити наслідки кризи на рівні середніх і малих банків. Більше того, до останнього часу він тримав на високому рівні норму обов‘язкового резервування, що погіршувало і без того вузьку ліквідність банків. Незадовільно забезпечував Центробанк і учасників інформацією, яка давала б їм можливість правильно зорієнтуватися в розвитку кон‘юнктури ринку МБК і змінити свою поведінку [241, с.17-18].

Досить неоднозначною була і оцінка наслідків банківської кризи 1995 року. Поряд з визначенням безумовних втрат, які понесли в результаті кризи банки та їх клієнти, а отже вся економіка, багато фахівців визнають позитивні результати кризи. Цей аспект представляє значний інтерес для України, оскільки в нашій літературі про подібні наслідки кризи мова поки що не велась

Серпнева криза в Росії докорінно змінила ситуацію в банківській сфері. Ринок міжбанківських кредитів так цілком і не відновився: одні банки просто з нього пішли, інші різко скоротили свої операції. Практично не залишилося банків зі спеціалізацією на операціях на даному ринку. Так, у 1996 р. залучення коштів на ринку МБК у великих банків знизилось приблизно до 10-15% у структурі пасивів. За станом на 1 квітня 1997 року третина (638 з 1936) діючих у Росії банків зовсім не залучали і не розміщували коштів на міжбанківських кредитних ринках [245, с.19]. Однак, не можна говорити, що ринок повністю «згорнувся»: на окремих ділянках велася робота. Центр ваги перемістився з проведення арбітражних угод убік лише забезпечення поточної ліквідності банків. Останнє говорить про позитивні зрушення в розвитку ринку МБК, спричинені кризою.

Позитивна роль кризи полягала і в банкрутстві багатьох неефективних кредитних інститутів. А ті банки, що оперативно зреагували на дестабілізацію, - навіть виграли. Це стосується перш за все тих регіональних банків, які проводили переважно консервативну політику і обережно користувалися послугами ринку МБК. Саме це положення зіграло вирішальну роль і дозволило багатьом з них не тільки не стати жертвами кризи у серпні 1995р., але навіть значно зміцнитися за рахунок ослаблення позицій філій московських банків, які найбільш сильно похитнулися .

В інших випадках (тобто при банкрутстві банків регіонів) виграли столичні банки, які одержали можливість розвитку своєї філіальної мережі шляхом санації регіональних. Наявність сформованої клієнтури, власної матеріальної бази і досить кваліфікованого персоналу в цих банках набагато полегшило створення філій.

Серпневою кризою закінчився перший - «дикий» - етап розвитку банківської справи в Росії. Після неї банкіри серйозно зайнялися вдосконаленням менеджменту, веденням справи на професійній основі. Вони стали більш ретельно управляти активами і пасивами. Різко виріс попит на аналітичні технології, простимулювавши їхній розвиток.

До серпня 1995р. учасники ринку МБК досить пасивно ставились до надійності позичальників, у тому числі через нерозвиненість і недооцінку ролі аналітичних методів. Вони вважали своїх партнерів настільки надійними, що для видачі кредиту достатньо було взаємного знайомства керівників банків. Після кризи рішення про кредитування стали прийматися на рівні кредитних комітетів після глибокого аналізу кредитоспроможності позичальників. Головним критерієм стало їх фінансове положення, що позначилось на диференціації ставок на ринку МБК не тільки за строком кредиту, але і за надійністю позичальника. Тим самим були запущені ринкові механізми самосанації ринку шляхом відсівання неефективних учасників.

Підводячи підсумок, можна сказати, що ринки МБК як в України, так і в Росії після криз відповідно 1994 та 1995 років докорінно змінились як за механізмом функціонування, так і за роллю в банківській системі. З гіпертрофованого інструменту забезпечення фінансових інтересів банків, він трансформувався в ефективний механізм забезпечення їх ліквідності як іманентний елемент будь-якої банківської системи.

Зазначена обставина визначила напрямки подальшого розвитку ринку МБК і всієї банківської системи в Україні (та й в Росії). По-перше, у грошово-кредитній політиці відбулися істотні зміни, зокрема посилилось здешевлення грошей, які призвели до нарощування пропозиції грошей через здійснення додаткової емісії, що послабило потреби банків звертатися на ринок МБК. По-друге, банки, що вивели кошти з ринку МБК, активізували пошуки їх надійного розміщення на інших ринках. Розпочалося певне “затоварення” грошовими ресурсами, що сприяло поступовому зниженню процентних ставок.

Ці обставини об‘єктивно примушували банки “повернутися обличчям” до реального сектору економіки, ширше забезпечувати його коштами, надавати ресурси для інвестиційних потреб. Проте сам реальний сектор виявився неспроможним “відповісти банкам взаємністю” - ефективно використати позичені кошти і надійно повернути їх банкам. Він все ще працював на тих же засадах, що й до кризи 1994 року. Надмірна ризиковість кредитування господарюючих суб‘єктів примушували банки звертатися до ринку цінних паперів. Проте, і тут вони не могли надійно розмістити вільні кошти, оскільки Уряд дуже затримався з емісією державних цінних паперів, а корпоративні папери були такими ж ненадійними, як і сам реальний сектор. Банки України знову опинились в скрутній ситуації, поки в травні 1995 року уряд не випустив облігації внутрішньої державної позики (ОВДП). На ринку з‘явився досить надійний і дохідний інструмент та сформувався відповідний сектор, на якому банки одержали можливість надійно і вигідно розміщувати свої вільні ресурси. Завдяки цьому переорієнтації банків на реальний сектор так і не відбулося. Більше того, внаслідок помилкової політики уряду щодо підвищення процентних ставок по ОВДП, розрив між ними ще посилився.

Нова ситуація, що склалася в банківські сфері, негативно вплинула і на процеси на ринку МБК. Процентні ставки по укладених між банками угодах стали формуватися не під впливом попиту та пропозиції, а фактично під впливом рівня прибутковості ОВДП. Вкладення коштів у держпапери поступово зайняло домінуюче місце і стало для вітчизняних банків активом номер один. Останні стали перетворюватися у своєрідні інвестиційні компанії, тому що за своєю діяльністю нагадували скоріше такі компанії, ніж кредитні установи. Тільки інвестували кошти вони не в реальну економіку, а в бюджетну сферу, що робило майбутнє самих банків безперспективним, загрожувало перетворенням їх в придатки бюджетної системи. Розпочався новий виток нарощування кризового потенціалу в банківській сфері, який концентрувався переважно на ринку ОВДП.

Причини нового витка кризи теж знаходилися в реальному секторі економіки. Його хронічна стагнація, низька продуктивність і ефективність, незадовільна керованість спричинили, з одного боку, зростання бюджетного дефіциту і державного попиту на кредитні ресурси на фінансовому ринку, а з другого боку – уповільнення темпів зростанні пропозиції цих ресурсів з боку населення і підприємств. Щоб вийти з цієї ситуації, уряд вдався до інтенсивного підвищення процентних ставок по ОВДП. Така практика несла в собі серйозну загрозу для банків, оскільки формувалась величезна фінансова піраміда, здатна обвалитися при найменшому поштовху.

Такий поштовх міг надійти як з боку держави, оскільки обслуговування інтенсивно зростаючого державного боргу ставало для бюджету просто непосильним, і з боку самих банків, оскільки під тиском високих процентів по ОВДП вони залучали на міжнародних ринках значні валютні кошти і розміщували їх в ОВДП, опинившись перед реальною загрозою валютних ризиків.

І цей поштовх не забарився і надійшов зразу з обох боків. Під тиском світової фінансової кризи, що розпочалася в кінці 1997 року в Південно-Східній Азії, а потім перекинулась в Росію, розпочалось швидке вилучення інвалютних коштів з України та падіння курсу гривні під тиском зростаючого попиту на валюту. Щоб повернути валюту, банки повинні були витрати значно більше гривневих коштів на її покупку, ніж вони виручали їх при продажу, коли залучали в іноземних інвесторів.

З другого боку, розпочалося падіння курсу ОВДП під тиском швидкого зростання їх пропозиції і скорочення попиту. Запаси ОВДП в портфелях банків виявилися неліквідними активами, що остаточно проявилося коли з настанням чергового строку уряд відмовився викупити ОВДП і зажадав від банків реструктуризації боргу. Ринок ОВДП виявився остаточно і надовго паралізованим, а багато банків опинилося на грані банкрутства. Пік нового вітка банківської кризи в Україні прийшовся на другу половину 1998 року.

Проте прийняті НБУ рішучі заходи по стабілізації ситуації в банківській сфері дали можливість Україні уникнути масового банкрутства банків та широкомасштабного обвалу ринку МБК як це було на попередньому витку кризи в 1994р. чи в Росії в 1998р. Найбільше постраждав на цей раз фінансовий ринок, зокрема його сектор державних цінних паперів. Проте і ринок МБК зазнав відчутного негативного впливу загострення кризи в 1998р.

З причини конверсії ОВДП банки недоотримали від Мінфіну на початку 1999 року 173 млн. грн., оскільки погашення лютневих ОВДП не відбулося. Через підвищення НБУ вимог резервування для комерційних банків останні виявили ажіотажний попит на гривню, і в першу чергу - на кредити overnight, бо збільшення ставки резервування лише на 1% - це вже близько 100 млн. грн., які банки були змушені додатково "заморозити". Тому значна кількість банків (від 30 до 80) не виконувала нормативу обов'язкових резервів і пред'являла підвищений попит на ринку МБК. Невелика група банків навіть в цих умовах мала наднормативну ліквідність, проте утримувалася від її реалізації на ринку МБК з причин високого кредитного ризику. Наслідком стало надмірне зростання процентної ставки (протягом лютого кредити подорожчали більш ніж у два рази [246; 247]) та згортання операцій на цьому ринку.

Через те, що в Україні по-іншому склалася докризова ситуація, інакшими були і методи її вгамування з боку держави.

Обвал ринку ОВДП та погіршення ситуації на ринку МБК спричинило витіснення вільних грошей на валютний ринок і спровокувало значне підвищення ажіотажного попиту на валюту. Проте оперативні й рішучі заходи НБУ щодо недопущення арбітражних операцій банків та запровадження жорсткого механізму контролю дали змогу Україні уникнути надто серйозних втрат.

Україна не оголосила формального дефолту щодо ОВДП. Сумний досвід Росії допоміг "переконати" інвесторів погодитися на добровільну конверсію заборгованості. “Конверсійна операція” в Україні провадилася на цивілізованих засадах, хоч сам її факт підривав довіру до платоспроможності держави та поставив у скрутне становище багато банків.

Цілком природно, що НБУ не міг залишитися в стороні від того, що відбувалося. Він рішуче змінив грошово-кредитну політику в бік подорожчання грошей. Так, резервну норму було збільшено з 11 до 17%; ставку рефінансування підвищено з 16% у серпні-жовтні до 35% у листопаді 1997р. і 82% у липні 1998р. Були пропозиції підняти її ще вище – до 150% (рівня Росії). Проте, враховуючи трохи іншу природу російської кризи, голова НБУ В.Ющенко вважав, що нема чого сліпо копіювати дії Центробанку сусідньої країни. На його думку, ставка рефінансування у 150% річних є «економічно непрацюючою», а різке її підвищення може спричинити негативний психологічний вплив на учасників ринку щодо віри їх в те, що ситуація знаходиться під контролем. Поступова ж її зміна є лише знаком, який вказує, що український фінансовий ринок не може не реагувати на події в світі. Що стосується масштабів валютних інтервенцій Нацбанку, то вони, зважаючи на вкрай обмежений стабілізаційний фонд, були незначними. Нацбанк відмовився від них і розширив межі валютного коридору, хоч це і означало неминучу девальвацію гривні.

Багато дослідників кризи 1998-1999рр. вважають, що Україна подолала її “малою кров‘ю” [23, с.368]. Про це свідчить головний результат: українські банки не почали валитися, як російські. Інший важливий показник – кількість закритих банків збільшилась лише на кілька позицій, і не за рахунок лідерів ринку. Криза прискорила вихід з гри аутсайдерів.

Оцінюючи сутність банківської кризи 1998р. необхідно підкреслити, що обмежені її наслідки наклалися на найгострішу бюджетно-фінансову кризу в Україні, яку було створено «власними зусиллями».

Починаючи з 1995 року, уряд активно здійснював фінансування дефіциту бюджету за рахунок внутрішніх і зовнішніх запозичень, що призвело до роздування ринку ОВДП до критичних меж. Напередодні банківської кризи (на перше вересня 1998 року) розміри ринку ОВДП становили майже половину консолідованого бюджету України - 48,3%. Доходність ОВДП була невиправдано високою^²¹. Висока валютна доходність ОВДП призвела до того, що вони поступово перетворилися з інструменту внутрішньої позики на інструмент зовнішньої. В 1997р. частка іноземного капіталу на вітчизняному ринку державних ЦП становила, за експертними оцінками, близько 60%, тоді як у Росії – 30%, у Польщі – 8% [248, с.12]. А це загострювало проблему стабільності курсу гривні. За перші три квартали 1998 року відбулося масове вилучення інвесторами своїх коштів з ринку ОВДП, у зв’язку з чим основним власником їх став НБУ. Слід зазначити, що Нацбанк не мав вибору, оскільки відмова від їх покупки призвела б до дефолту уряду.

Проведений аналіз розвитку банківських криз в Україні та частково в Росії, дає підстави сформулювати декілька висновків, що можуть слугувати уроками для управління кризовими ситуаціями на майбутнє.

По-перше, зовнішні чинники не були вирішальними в загостренні кризи, а лише посилювали дію внутрішніх чинників. Тому основний упор в антикризових заходах повинен робитися на вирішення внутрішніх економічних проблем, що дозволить надійно локалізувати вплив на банківську сферу зовнішніх чинників.

По-друге, кожне загострення банківської кризи мало свої безпосередні внутрішні причини: в 1994р. – загострення розбалансованості ринку МБК, в 1998р. – загострення розбалансованості ринку ОВДП , спричинене поглибленням розбалансованості державного бюджету. Тому можна погодитися з думкою, що криза 1998р. – криза бюджету, і без розв‘язання бюджетних проблем не можна очікувати значних позитивних зрушень в банківській сфері, в т.ч. уникнення нових криз [13, с.40].

По-третє, обидві кризи мали під собою однакові передумови, що визначалися станом реального сектору економіки: стагнацією економіки, низькою ефективністю виробництва, зростанням числа збиткових підприємств, наростанням неплатежів, розширенням застосування бартеру й інших негрошових форм розрахунків та спричиненим цими явищами високим бюджетним дефіцитом. Тому без подолання зазначених явищ, виведення реального сектору на траєкторію постійного зростання банківська система приречена на періодичні кризи.

По-четверте, банківська криза може знайти свій вихід і проявитися на будь-якому секторі фінансового рику: ринку МБК, ринку цінних паперів, валютному ринку в залежності від того, на які з них були спрямовані надлишки банківської ліквідності, що спровокували його розбалансованість. Це вимагає від органів монетарного управління та керівництва кожного окремого банку будувати свою політику виходячи з єдності і взаємозв‘язку всіх секторів фінансового ринку, будувати управління ним як єдиним цілим.

По-п‘яте, руйнівні наслідки банківської кризи в значній мірі залежать від рівня розвитку банківської системи в цілому і зокрема такого її елементу як механізм банківського регулювання. В 1994р. він тільки розпочинав формуватися і не міг належним чином попередити чи зм‘якшити наслідки кризи. В 1998р. цей механізм був уже значно розвиненішим, вплив НБУ на банківську діяльність став значно ефективнішим, що й дозволило йому попередити сплеск спекулятивних операцій, урегулювати відносини комерційних банків з урядом, уникнути ланцюгового обвалу банків.

По-шосте, ринок МБК виявився чи не найчутливішим до кризових явищ елементом банківського механізму. Роль його в кризовому процесі виявилася двоякою:

як прискорювача його, як це було в 1994р., коли спекулятивні операції на цьому ринку безпосередньо спричинили низку банківських банкрутств;
як інструменту послаблення кризової напруги в банківській сфері, коли банки, що мають надмірну ліквідність можуть надійно розмістити її на ринку МБК, а банки, що опинилися в ліквідній скруті, могли поправити її шляхом запозичення ліквідності на ньому, як це було в 1998-1999рр., особливо після випуску НБУ своїх депозитних сертифікатів.

Кризові випробування на практиці довели, що ключовим призначенням ринку МБК є створення дієвого механізму регулювання банківської ліквідності. Як раз в цьому статусі ринок МБК, незважаючи на серйозні кризові потрясіння, не тільки зберігся як елемент банківської системи, а й помітно зміцнів і розвинувся в післякризовий період. В процесі його відновлення досягнуті значні позитивні результати: в цілому забезпечене функціонування інфраструктури ринку, у тій чи іншій мірі налагоджена робота всіх його секторів. Характер кількісних і якісних змін ринку МБК дозволяє, на нашу думку, говорити про його оздоровлення й успішну адаптацію до нових умов.

Зазначені уроки банківських криз залишаються і сьогодні досить актуальними. Не дивлячись на певні успіхи в економічному зростанні та фінансовому оздоровленні, загроза повторення кризових явищ у банківській сфері не виключена. Адже остаточно не усунуті глибинні передумови банківських криз, зокрема - загальноекономічна нестабільність, занадто низький рівень виробництва, низька продуктивність праці, розбалансованість державного бюджету, значні обсяги державного боргу, слабка капіталізація банків. Все ще гострою залишається проблема низької монетизації економіки України, що стримує розвиток платоспроможного попиту – споживчого та інвестиційного, а також накопичення позичкового капіталу, без якого не може розвиватися фінансовий ринок взагалі та банківський сектор зокрема. Тому не виключається повторення банківських криз, до яких повинні бути добре готові як органи монетарного управління, так і окремі банки.

Blog

Державний вищий навчальний заклад «київський національний економічний університет імені вадима гетьмана» На правах рукопису остапчук ярослав миколайович

Содержание